Від вовка до вовкулаки

Від вовка до вовкулаки

Зустріч із сірим гостем

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.

Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.

– Бака, – сказав я. – Песьо.

Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.

Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.

«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано:

– То ж вовк, дитино!

Бабця почала казати до вовчиська щось лагідно-докірливе. Чи то докірливо-лагідне. Йди, мовляв, сірячисько, своєю дорогою, у лісі є багато смачненьких зайчиків, а хлопчики тобі ні до чого. Бо хлопчика не тре’ чіпати, нашо він тобі малейкий, він не з вашої породи. Вовк глянув якось тужливо й погрозливо водночас. І таки пішов, поплентався, щоб більше не приходити. Якось я подумав, що, може, й справді з цього епізоду виросло те, що складає основу всієї моєї творчості – людина прагне до гармонії зі світом, з природою – й не може цього досягти, бо відчуває в них підсвідому загрозу й недовіру.

– То ж вовк, дитино!

Я не раз потім думав, чому вовк не зачепив мене, навіть дався погладити. Може, відчув довіру до малого, будучи самотнім, потребував спілкування чи просто був по-літньому ситим? Хтозна. Того вовка, певно, давно нема на світі, щоб запитати, чого так сталося.

Бабуся тоді подорікала, поойкала, взяла слово, що остерігатимусь сам далеко заходити, а потім розказала історію про вовка. Потім були ще й іще, бо чогось ця тема мене зацікавила. Швидше за все, тому, що то були таємничі історії про зустріч людини й вовка. Про пригоди вовчі. Про вовкулаку. Чи вовкуна, як бабуся казала.

Звіро-люди

Зрозуміло, що ми питали бабусю, хто ж такі ті страшні вовкулаки-вовкуни? Як ними стають? Вона й розповідала. Казала, що є люди, які вміють перетворюватися у вовка – то люди-чарівники, ворожбити. Такі зло приносять. А є й гинчі вовкуни, котрих силоміць перетворили у вовків ті ж ворожбити. Або й самі вовкулаки. То нещасні вовкуни. Особливо як їх перетворюють надовго. Щоб їм знов стати людьми, треба пройти іноді багато випробувань. Буває, що люди просять ворожбитів зробити когось вовкулакою. То гріх великий – людину звіром зробити.

З усіх почутих історій про вовкулаку подам кілька найцікавіших, в котрих і сюжет цікавий, і є своя повчальна філософія.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:

– Нє. Нима сокири з тобою.

Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.

– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?

Вовк зувсім по-людськи головою хитає.

– Мене хоч задушити?

Вовк зновика головою хить-хить.

– То чого ти хочеш?

І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.

Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.

Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.

Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.

І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:

– Запхни мені до рота шматину.

Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.

– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Вовк до Великодня

Їдна дівчина вельми любила хлопця. А він на неї зувсім увагу ни звертає, на гинчих поглядає. То дівчина та й пуйшла до ворожбита, подарунків йому нанесла й просить, абись того хлопця у вовкулаку перетворив.

– Бачу, нещасна ти, – каже ворожбит. – Добре вже, уважу. Тико надовго ни можу, до Великодньої ночі. Там уже моя сила пропаде.

– Хай хоч так, – дівчина каже. – Може, побувши вовком, він образумиться.

Ото й став хлопець вовком. А для того, кажуть, у ворожбитів є різні способи. Їдні замовлєння такі знають, другії йдуть у ліс і землі з вовчих слідів набирають та клапті шерсті, що вовк по деревах та корчах зоставлєє, а потому ворожать. Ще їдні мусять у вовчі очі глєнути. А четверті то давній спосіб пробують. Тре’ на землі шість осикових кілків забити й самому між них упасти. А потому, щоб по тім місці чоловік, котрий має стати вовком, вовкуном, пройшов. А як хто сам вовкуном хоче стати, то мусить через ті кілки стрибати.

– А для чого шість кілків?

На таке запитання бабуся пояснила:

– То мали значити штири лапи, голову й хвоста.

Той ворожбит так і зробив. І хлопця на те місце заманив. Хлопець і став вовком.

По лісі бродив, місця собі не знаходив, до села пудходив і шкоду людям робев.

А дівчина замість радості щораз сумнішою ставала. І нияк Великодньої ночі не могла дуждатися.

А в ніч ту до церкви пушла. Тико правиться, а вона ніц ни чує. Аж раптом почула, як співають, як до неї христосуються. Зраділа, тико як додом ішла і до дівчат удень на святешні гульбища, то боялася того хлопця стріти. Так і на другий день було.

Вертається додому, а мати неїна каже:

– Радість у нас, доню. Василько Рубцівський сватів прислав.

То хлопця того так звали.

– Василько? – Дівчина вся аж засяяла. – То чого ж ви-те мине не покликали, щоб я рушники подала?

А мати й одвічає:

– Так ни до тебе сватався, а до старшої твеї сестри, Гандзі.

А в тої дівчини і вправду старша систра була. Нигарна, ряба, то довго нихто й замуж ни брав.

А той хлопець узяв. І вельми неї любив. Дівчина ж та замуж так і не вийшла, дівкою старою осталася. І симня, й усеньке сило чудовалося – чого замуж нихто ни бере. Бо й лицем, і станом удатна. Тико вона їдна знала – чого. Сохла, сохла, правда, як діти у систри та неїного коханого пуйшли, то вельми їх гляділа, тішилася як своїми. Така от історія.

За велінням тещі

Їдна дівчина ни послухалася матері й таки вийшла замуж за того парубка, котрого любела. Ну, ясно, що теща ни злюбила, все їй було ни так, нияк догодити не міг. І прийме ни так, як у гості завітає. І поле згоре ни так, і дрова на завеликі поліна рубає. Сварилася, а що зять більше мовчав, то ще більше сердилася.

Знала тая теща всякі чарування, то й перетворила зятя у вовкуна. Вночі вовком стає, краде овечки та тилєтка в людей і до тещиної хати приносить. А вдень чоловіком зновика робиться. А що вночі ни спить, то й марніти почав. Тико ж вдень ничого, що вночі було, ни помнить.

Вже й дочка замітила, що з чоловіком щось нидобре. До матері прийшла:

– Мамо-голубко, ни робіте зла мому Грицеві, геть марніє, дивиться й на мене як вовк, чую, що то ваших рук діло.

– А тре’ було матері слухатися, кого собі за чоловіка вибирати, – каже їй мати.

Хтозна, як би довго теє тривало, та пуйшла восени теща в ліс по гриби, коли дивиться – вовк перед нею став. І глядить так сумно-сумно.

– Ану геть, окаянцю, – свариться на нього.

Вже подумала було, ци то ни зєть-вовкулака. Та згадала, що той тико вночі вовком стає.

А вовк подивився ще й став іти. І тут тая жінка чує, що ноги мовби за ним самі йдуть. Усе далі й далі в ліс. Хоче спинитися, та ни може. Привів вовк у саму гущавину, а там маленькі вовченята лежать.

І раптом теща чує, як каже вовк людським голосом:

– Будеш глядіти моїх дітей, раз свеї дочки глядіти ни вмієш. Замість вовчиці будеш, бо неї забили люди. З лісу цього ти вже ни вейдеш.

– Відпусти мине, вовчику-братику, я все збагнула. Зроблю так, що николи вже зять мій дорогий вовком ни буде. От присяй-Бо, що правду кажу.

Тико мовила те, глядь – стоїть на стежці, що до сила веде. І ни вовка, ни вовченят.

Перехрестилася й хутко пуйшла. А там наварила-напекла всього. До зятя з дочкою зайшла та так солодко:

– Діти мої дорогеї, прошу на вечерю.

Здивувалися теї, бо николи матір-тещу такою доброю ни бачили. Та й пуйшле до неї.

А як до хати підходили, почули тихеньке вовче виття. Здригнулися, перехрестилися, а теща тихенько так сказала: «Тримаю я своє слово, вовче, тримаю».

З тих пір зять уже николи вовкуном ни був. А вовк йому того поміг, що ж на його даремщину зводили за тих овечок і тилєт, що мусив зять ночами для тещі душити. І вовчицю того люди забели.

Вовкулака на хвилину

Бабуся казала, що людина може вовком стати не тільки на довгий час чи ніч-другу або на один день, а й всього на пару хвилин, а то й на мить.

Раз, казала, йшов чоловік увечері, коли на нього пес чужий напав. От-от вкусить. Став чоловік одбиватися якось. Коли бачить – пес зачєв одступати, заскавучав і побіг геть. Чоловік здивувався. Коли мац – а на нім шерсть. І запах ніби вовчий. Злякався. Та голос чує:

– Заплющ очі.

Заплющив, а як розплющив – стоїть собі на дорозі, як і перше, чоловіком.

А то їдна жінка все допікала чоловіка, така вже жвандлива [9] була. Ну, раз посварилися, вона на нього кляне та все задаремне, з норову злого. Він раптом як загарчить! Гля – у вовчій шкурі. Та як укусить неї! Вона закричєла. А чоловік зновика людиною став. Жінка зиркнула на нього і вже більше николи даремно ни сварилася.

Як ставитися до вовкуна?

Вовкун, який хоче стати людиною, дуже мучиться, скидаючи вовчу шкіру. Часом приходив до людей, до родини й сам просив ту шкіру здерти. Якщо люди розуміли, що то вовкун, який хоче скинути шкіру, то помагали. Ніби зсували ту шкіру або й десь надрізували, а тоді здирали, а вовкун усе те терпів. А ще ставили на стежці близько один до одного два загострені товсті кілки, й коли вовкун проходив, точніше пробирався між них, шкіра й злазила.

– А вовкуна жаліти тре’, – казала бабуся. – Бо мало таких, що з доброї волі ними стають. Вовкуни хіба як злі сили їм накажуть – то роблять зле. Та й то нехотя. А більше вовкун, як той пес, до людей тулиться, лащиться. Як простягнеш руку, погладиш, може знов людиною стати.

І тут я думаю: а раптом у дитинстві теж не вовка, а неприкаяного вовкулаку, вовкуна біля нашого хутора зустрів? Чи все-таки звичайного вовка, влітку ситого й доброго, якому теж чогось не вистачало у його вовчій самотності? А бабуся закричала, бо просто за мене злякалася…

А вовк із дитячої пам’яті досі дивиться сумно, повертає голову і йде в ліс.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.