Необхідний відступ

Необхідний відступ

Ще коли ми жили на хуторі, і вже в селі, я час від часу серед інших мандрівних жебраків, котрі навідувалися до села, бачив Іваньку Полапського, як його прозивали, бо був родом із сусіднього села Полапи. І взимку, і влітку ходив у старому суконному пальті, постолах, старій шапці. Завжди просив-співав: «Подайте Христа ради Іваньці копієчку». Брав справді тільки копійки, сердився, коли хтось давав паперового рубля чи й пару рублів. Плакав і казав: «Чого смієшся над Іванькою, хіба ти такий багатий?» Розповідали, що в юності був контужений на Російсько-японській війні і з того часу жебракував, ходячи від села до села. Потім, приїхавши якось у село, почув я, що, коли Іванька помер, нібито в старій хаті, до якої час від часу повертався, знайшли кілька мішків тих монет. Інші казали, що гроші забирала сестра й за них збудувала хату, а ще ходили чутки, що, вийшовши за село, Іванька викидав гроші в річку чи болото.

Я ж хочу сказати, що після тих дідових слів, переданих бабусею, я вирішив придивитися до Іваньки. Пам’ятаю, ранньою весною, ще не зійшов сніг, ми разом із покійним татом різали колоди на дрова. І тут на подвір’я зайшов Іванька. Мені таки вдалося заглянути йому в очі. То справді були розумні світло-сірі очі. Не хитрі, не насторожені, просто очі розумної людини, які дивилися трохи вивчаюче і начеб… Начеб співчутливо. Я (мені йшов тоді сімнадцятий рік, якщо не помиляюся) аж здригнувся. І цей погляд лишився в пам’яті назавше, як і лишилася загадка цього чоловіка. Божого чоловіка, як у нас казали.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.