Заєць-посланець
Заєць-посланець
В їднім лісі за царя був, як і ведеться, Ведмідь. Тико злий був, недобрий, ричав на звірів, а то й на стежці ци дорозі, як стріне яку звірину, хапав і їв. Ну, зібралися звіри на раду, що ж робети, бо життя ни стало, всі бояться, рикне: «А йди-но сюди», – то навіть Вовк або Лисиця мусять іти.
Радились-радились і рішили послати до Ведмедя-царя посла. Щоби прохання подав: так, мовляв, і так, просимо милосерднішим бути, бо геть з лісу підемо, царюй сам над собою. А кого послати? У Вовка заболіла лапа, Лисиця хитрюща ягід об’їлася, геть живіт рознесло, Борсук каже, що глухий, ничого ни чує, то як пойме, що йому цар скаже, яку таку відповідь дасть… Одним словом, у всіх знайшлася причина, щоб ни йти. І всі дружно на Зайця показали, всі його хвалять: от хто в посли годиться. І швидко бігає, і шерсть м’якенька, а що вже вушка!
– Та він же мине з’їсть, – труситься Заєць. – А я й говорити ни вмію. Як побачу лисицю ци вовка, одразу німію, а що вже про Ведмедя казати!
– Нічого, щось скажеш, – хитра Лисиця хвостом меть-меть до Вовка:
– Кажи, сіроманцю, хай іде до Ведмедя.
Той як загарчить! Заєць злякався – піду я вже, піду. І потопав. Йде, сльозами заливається, хлипає. Та так голосно, аж Сова проснулася, з дупла висунулася та пугукнула. Заєць аж присів з переляку.
– Чого рюмсаєш? – питає Сова.
Заєць й розказав про свою біду.
– Не бійся, – сказала Сова. – Йди сміло й скажи Ведмедю, що ти сам прийшов, бо вельми царя свого любиш і хочеш, щоб він тебе з’їв.
Заєць іще більше затрусився, що ж ти радиш, питає.
– А ти далі послухай, – Сова каже. – Ти скажи, що як ішов коло мого дупла, то Сова з дупла щось викинула, на тебе попало і в тебе геть усе свербить. Та тіло дери весь час.
Пуйшов Заєць до Ведмедя й сказав усе, як Сова веліла. Ведмідь хтів би з’їсти Зайця. Тико подумав: а що там та баньката таке викинула, може, зараза яка. Зайця ще вспію з’їсти, думає, піду-но спитаю, що то таке.
Пуйшов, ревом Сову збудив та питає. А Сова:
– Та то ми, сови, луску таку викидаємо. Ой, прости, царю, ни знала, що в твого вухатого вцілю. Мо’, ти з’їв його, то тепер і ти будеш весь час чухатися та ревіти.
– Не з’їв я його і їсти ни буду, – сердиться клишоногий.
З тих пір ведмеді й не їдять зайців. Малину збирають та рибою ласують. Та ще корінці викопують.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.