Притча про долю
Притча про долю
Пушов чоловік на базар, ходить, придивляється, али ничого не питає. Вже продавці й самі почали питати – а чого вам, дєдьку, тре’? Курку, гуску, коня, а мо’, одежину яку?
– Та от, – каже, – сказали мені їдні знаючі люди, що долю мона купити. Будеш тоді щасливим. Дивлюся – ниде нима.
– Хе, долю, – одказують йому. – А як вона хоть виглядає?
– Та якби я знав. Казали, що сам повинен побачити й здогадатися, що то твоя доля.
– Ну-ну, шукай…
Шукав-шукав, ни знайшов. Може, те й те – нє. Може, тая жінка його доля, так у нього своя є. І вже як з базару виходити зібрався, побачив – коло одного воза лежить маленьке цуценя. Таке вже нещасне, тремтить.
Стало йому шкода песика, він і питає:
– А що, продаєте?
– Та от, – каже той, що коло хурманки. – Таке воно непотрібне, хтів продати, так нихто ни бере. Прийдеться втопити.
Стало чоловікові шкода песика, питає, за скілько продаєш?
– Та хоть за півгроша.
Дав чоловік цілий гріш, приніс додом. А жінка в крик:
– Самим нема чого їсти. Думала – долю купиш, а ти шолудивого пса купив.
– Та якось воно буде, – каже чоловік. – Хай-но виросте.
А як виріс пес, то таким здоровецьким став, та гавкає так. Тико що худий, бо ж їсти ни вельми. Самим нима чого.
– Піду-но я, – рішив чоловік, – до лісу, мо’, зайця якого зловить. Все ж пожиток буде.
Пуйшли. Ще перед лісом заєць вискочив, а пес як поженеться – зловив. А потім іще, й іще. Цілих п’ять зайців.
Приносить радий чоловік додом, і тут голос каже:
– Усіх не вари, не смаж, їдного остав і продай. Тико їдного – ни два.
Чоловік оглєнувся, никого нима.
«Ну, – думає, – нивже мій пес такий розумний, що й говорити вміє?»
Послухався, пушов на другий день на базар. Пішака йде, бо ж коня ни мав, бідака.
Коли зновика голос чує:
– Як прийдеш на базар – проси тисячу рублів. Проси, ни бійся. Кажи, що то заєць ни простий, а такий, що щістя приносить і долю щасливу.
Чоловік і другий раз послухався. На базарі, правда, сміялися, як ціну казав – що за вар’ята грає?
Аж тут пан іде. Почув ціну – лаятись почав. Та як довідався, що заєць, коли з’їси, щастя-долю приносить, – купив. Тико спитав: чого ж сам його не з’їв?
– А того, – каже чоловік, – що в мене щістя є – жінка моя і пес, а грошей ни хватає.
«Ото дурний», – подумав пан.
Чоловік, як отримав тищу рублів, додом мало не вистрибом побіг. І коня собі купив, і земельки трохи. Пса м’ясом уже годує.
Аж тут зновика чує голос:
– Скоро до тебе пан приїде, то ти мене продай за десять тисяч. Не бійся, продавай. Побачиш, що буде.
На другий день гля – карета під’їжджає, а в ній пан той самий. Узнав, бач, де той чоловік живе. А приїхав того, що удача йому велика випала в карти та ще й женився на вдовиці з великим приданим. То він думає – раз заєць таку удачу приніс, то куплю й пса, якого чоловік щастям називає.
Як є – сторгувалися за десять тисяч, чоловік і радіє, бо ж гроші є, і сумує – бо ж пса шкода. Та ще й такого, що удачу приносить.
Та через пару днів чує гавкіт. Виходить, а там пес його стоїть. І в золотім ошийнику.
Зрадів чоловік, тико питає:
– А тибе пан шукати ни буде? Бо ж знає, де живу.
– Не бійся, пан типер далеко, його до самого царя покликали служити. То я сказав, що як мине одпустить в золотім ошийнику, то стане першим помочником у царя. Він зрадів і одпустив.
Став чоловік жити та багатіти. Раз тико й подумав: «Нивже доля моя у тому маленькому зачуханому щеняті була?»
Данный текст является ознакомительным фрагментом.