Два випадки

Два випадки

– Робота – на полі, коло худоби, в хаті, де б ни робив – то твоє життя.

– Роботящий – за світ говорящий.

– Хто до роботи був лінивий – умре розбитий, нещасливий.

– Поки робиш – доти й живеш.

Ці кілька згаданих бабусиних приказок якнайліпше характеризують її життєве кредо.

Якось я запитав бабусю: що її за життя найбільше вразило? Вона, подумавши, сказала, що два випадки.

Перший: під час війни у місті (Любомлі) облава. Тоді побачила, як німці ловлять людей, «як худобину, як курей, ціле полюваннє», довелося й самій втікати од людоловів.

І другий: перший день на колгоспному полі.

Я вже казав, що дід, допоки міг, доти й оберігав не тільки хутір, а й право бути на нім і на своїй землі господарем. Тому довго й не вступав до колгоспу, тягнув як міг. Вступив одним із останніх, коли вже побачив, що далі тягти, хитрувати й віднікуватися не можна, що справді можуть, як не раз погрожували, вивезти в Сибір.

Першою роботою, на яку вийшла бабуся, котру, як і мою маму, зарахували в польову ланку, було просапування цукрових буряків. Бабуся за звичкою взялася за діло швидко й ретельно. І тут почула від колгоспниці з кількарічним стажем, колишньої одноосібниці-біднячки, з тих, що, як казав дід, «йшли в колхоз із вискоком, висолопивши язика»:

– Палажко, ци ти дурна? То ж колхоз, тут ни так, як на свему полі, де ти, казали, нариваєшся. Тут аби одваландати до заходу сонця. Сяк-так. І виполювати ни вельми старайся, бо на нас сваритимуться, що так ни робимо.

– А хіба так мона? – не зрозуміла бабуся.

– Чого ж ни мона? – почула. – І ни рвеся впірьод, бо получиш!

Про цю сцену розповіла мені мама.

– Ти не повіриш, Володько, як ішли додом, на хутір, у мами меї цілу дорогу сльози текли. «Як то так мона, щоб робети й ни робети?» – все казала. Довго ни могла звикнути.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.