3. Знову про Тунгуський метеорит

3. Знову про Тунгуський метеорит

Немає жодної істоти на землі, жодного тіла в космосі, яке було б незалежне від подібних до себе. Якщо це так, то на Землі мають бути ще якісь докази згаданої катастрофи. Але чи є вони?…

Та повернемося до Ф. Панета, який дослідив 51 залізний метеорит, відшукуючи в них продукти розпаду урану й торію. В його руках опинився невеличкий шматочок матерії, що прилетів з космосу. Шматочок цей нічим не відрізнявся від інших. Але вчений став читати невидимі письмена, замкнуті в атомах, і на цих письменах з’явилося число 75 000 000. Чи відразу зрозумів Ф. Панет, що воно означає? Можливо, що й не зрозумів: узагальнення і висновки приходять тоді, коли досліджується не окрема ланка в ланцюгу подій, а весь ланцюг одразу.

Здавалося б, рано робити якісь висновки із знахідки Ф. Панета, — вона існує тільки в одному екземплярі. Обережні люди можуть сказати: треба зачекати, поки в розпорядженні людства з’явиться ще хоча б один такий метеорит. Інші метеорити показують значно більший вік з початку їх охолодження. Але, по-перше, це не є суперечністю: просто інші перебували в більш високих шарах магми, де охолодження почалося раніше. По-друге, людство за всю його історію зібрало тільки півтори тисячі метеоритів. По-третє, далеко не кожний з них має в собі крихітки урану чи торію. З 51 метеорита, які дослідив Ф. Панет, радіоактивні речовини містилися тільки в шістьох. Якщо врахувати все це, то нам довелося б чекати нового залізного гостя із космосу принаймні кілька мільйонів років. Важко не погодитись, що метеорит Ф. Панета встановлює досить істотну часову межу: катастрофа не могла статися раніше, ніж цей шматок матерії із розплавленої маси перетворився на тверде тіло. Верхньої часової межі ми не знаємо, але для нас ясно: катастрофа могла статися або в цей час, або трохи пізніше. Звичайно, наше «трохи» вимірюється мільйонами років…

Тепер одірвемось від зоряного неба, де ще так багато нерозв’язаних загадок і, глянемо на землю. Якщо справді катастрофа сталася приблизно в той час, на який вказує знахідка Ф. Панета, то це повинно відбитись і на розвитку земного життя. Звичайно, було б марно шукати зміщень в орбіті Землі: якщо вони й є, то настільки незначні, що через десятки мільйонів років їх дуже важко виявити.

Але є й інші свідки тих часів — нашарування геологічних ер і епох у земній корі. Безумовно, ера не переходить в еру, як ядра водню переходять в ядра гелію під час вибуху водневої бомби. Стара ера відмирає поступово, іноді майже непомітно для недосвідченого ока. Так, наприклад, перша ера в формуванні життя на землі (архейська) тривала близько мільярда років, а четверта (мезозойська) — 115 мільйонів років…

Звідки ж у палеонтологів з’являється певність, що мезозой, наприклад, триває 115 млн. років, а не 130 або 140?… Коли б вчені не навчилися читати історію Землі по ледве помітних змінах живого світу, вони не були б ученими, а палеонтологія не була б наукою.

Минають тисячі й мільйони років, поки нова ера остаточно закріплюється в остаточно сформованих типах тваринного й рослинного світу. Але для палеонтолога вона починається значно раніше, — тоді, коли тільки почався процес відмирання старих форм життя і ледь помітний перехід його до нових форм.

Тисячі й мільйони років! Але в земних відкладеннях вони перетворюються на сантиметри й читаються як окремі сторінки загальної книги життя. Із сторінок поступово складається глава, яку палеонтологи називають ерою. Все, що знає палеонтологія про Землю, — а знає вона її на протязі двох мільярдів років, — поділене тільки на п’ять глав. П’ята глава — наша. Ми й зараз іще пишемо її. А можливо, вона вже закінчена, і ми почали нову — космічну. Проте майбутні палеонтологи почнуть шосту главу не з моменту вильоту першого супутника в космос, а значно раніше. Можливо, з тих часів, коли людина вперше відмовилася від бога, повірила у власну могутність і всі «божественні» місії взяла на себе.

Робота палеонтолога нагадує роботу ювеліра. Або ще точніше — роботу фізика, який досліджує безмежно малий світ атома, щоб розгадати таємниці безмежно великого всесвіту.

І ось ми натрапляємо на разючий випадок, коли прочитане фізиком у невидимих світах атома з неймовірною точністю збігається з тим, що вичитали цілі покоління палеонтологів в кам’яних літописах земної кулі! Звідки було знати палеонтологам, які звикли дивитися не в зоряне небо, а в глибини земної кори, що сумлінне збирання фактів, багаторічне їх нагромадження приведе колись до схрещення трьох наук — фізики, астрономії і палеонтології, — і всі три науки, не змовляючись, змушені будуть підтвердити те ж саме? Одні відкривачі жили багато десятиліть тому, інші живуть сьогодні. Вони розмежовані часом, простором і смертю, яка неминуче стоїть поміж ними. Але не вмирає розум — він продовжує жити й спілкуватися з розумом живих. Не вмирають здобуті наукою факти.

Коли ж ці факти стають в один ряд і людина дістає змогу оглянути їх всі разом, між ними раптом виявляється дивовижний зв’язок, який не може бути випадковим.

Так, покоління палеонтологів, перегортаючи кам’яні сторінки землі, уважно придивляючись до відбитків у відкладеннях, кропітливо вивчаючи найменші зміни в формах колись живої матерії, прочитали майже те саме число — 70 000 000 років.

Вони нічого не могли знати про знахідку Ф. Панета, яка відноситься до середини нашого століття. Вони не припускали й думки про космічну катастрофу, — не так швидко утвердився в науці погляд, що це була катастрофа і що слід повернутися до висновків Ольберса. Та все ж після десятків тисяч спостережень вони прийшла до висновку, що 70 000 000 років тому почали відмирати колишні форми життя і з’являлися нові — внаслідок нових кліматичних умов, які невідхильно насувалися на Землю. І, як свідчить палеонтологія, цього разу заміна живих форм новими на всій земній кулі відбулася дуже бурхливо — внаслідок якогось революційного вибуху.

Так з’явилася п’ята ера в літочисленні Землі, яку вчені назвали кайнозойською, що в перекладі з грецької означає — ера нового життя. Саме в цю еру і з’явилася на землі людина, і навчилася добувати вогонь, і потягнулася до вогню інших космічних світів…

Вік нової ери на диво точно збігається з віком метеорита Ф. Панета. Отже, збігається і час, коли почалися на землі фізико-географічні, і особливо кліматичні зміни.

Можливо, згодом наука одержить у своє розпорядження ще молодший метеорит, ніж метеорит Ф. Панета. Це не віддалить, а лише наблизить час катастрофи із далекого минулого до пізніших часів. Тоді цей зв’язок може виявитись випадковим. Але зараз у нас немає достатніх причин ігнорувати його.

Науці відомі випадки окремих обледенінь і в попередні ери (Північна Америка, Тасманія). Але ніколи ще льодовикові маси не підходили так близько до південних широт, як за свого кульмінаційного періоду кайнозойської ери.

Ще на широті сучасного Саратова хлюпотіли тропічні зливи, ще в Підмосков’ї зеленіли лаври й достигали плоди хлібного дерева, а до них все ближче й ближче підступали холодні вітри з снігопадами й хуртовинами. Бамбук все далі відходив на південь. На Україні гинули величні красуні папороті, а їх заступали дуби, клени, тополі.

Холодні вітри то вгамовувалися на тисячу років, то в наступному тисячолітті накидалися з новою силою і шаленіли над просторами Європи й Азії. Середньорічна температура Європи у ті часи була нижча від теперішньої на 8 градусів. Почали свій наступ льодовики. Роблячи по кілька кроків у століття, вони нарешті досягли тих місць, де ревів на порогах повноводий Дніпро, й на цілі століття приборкали його буйний норов.

Потім знову відступили. Вже можна було подумати, що все закінчилось. Але минули ще століття — і все почалося знову…

Що ж сталося?

Вчені по-різному відповідають на це питання. Одні вважають, що причину обледенінь треба шукати в факторах космічного походження. Інші гадають, що обледеніння породжені гороутворенням: континенти піднімаються, стають вищими і внаслідок цього охолоджуються.

Але чи не варто замислитись ось над чим: могутні ядерні вибухи, які викликають вибухові хвилі величезної сили, у своїй сумі помітно порушують кліматичну рівновагу планети. Японські вчені, наприклад, виступили з колективним протестом з цього приводу. Вказував на це і Фредерік Жоліо-Кюрі. Такі вибухи можуть зрештою порушити звичні шляхи теплих і холодних повітряних течій, викликати змішання повітряних мас і їх фронтів. Разом з тим відбувається перерозподіл температур — у холодніших широтах клімат пом’якшується, а в теплих стає суворішим.

Чи є в нас причини припускати, що в перші й наступні мільйони років після катастрофи Землю нашу стрясали вибухи величезної сили?

Незважаючи на те, що про Тунгуський метеорит дуже багато писали й сперечалися, варто нагадати деякі об’єктивні дані.

Цей гігант впав 30 червня 1908 року в заболоченій тайзі. Його падіння супроводилось громовими ударами, які було чути на тисячу кілометрів довкола. Світло, що виникло при падінні, яскравістю своєю затьмарило Сонце.

Коли болід досяг поверхні Землі, стався вибух такої сили, що сейсмографи у багатьох країнах світу зареєстрували дуже дивний «землетрус».

Дерева на місці вибуху були повалені в радіусі 30 км., а вибухова хвиля двічі обійшла земну кулю.

Метеоритний кратер Чабб (Канада) має в діаметрі 3600 метрів, а інший кратер, Арізонський, — 1200 метрів. Це дозволяє судити про силу вибуху.

Гігантські падіння метеоритів призводили до величезних збурень атмосфери. Спершу повітря з ураганного силою ринуло від епіцентра й, змітаючи все на своєму шляху, відходило на багато кілометрів од воронок. В епіцентрі утворювався розріджений простір. Потім нові повітряні маси з такою ж навальною силою заповнювали ці порожнечі. Виникали вибухові хвилі, які по кілька разів оперезували земну кулю.

Коли згадати, що в початковий період після катастрофи планета наша безперервно обстрілювалася болідами, розміри яких значно перевершували розміри Тунгуського метеорита, то можна собі уявити, як ці космічні «вентилятори» протягом багатьох мільйонів років «регулювали» клімат на планеті.

Одні форми життя повинні були відмирати в зв’язку з несподіваним приходом холоду, інші — тому, що їм було протипоказане зайве тепло.

Хто ж стане сумніватися, що в перші мільйони років після катастрофи на безіменній планеті метеоритів падало на Землю значно більше, ніж тепер? Не можна ж припускати, як це дехто робить, що осколочно-пилова маса, яка залишилась від загиблої планети, є сталою величиною. Адже це суперечить елементарним нормам діалектичної логіки.

А можливо, тропіки під час палеогена, на який припадає 45 з 70 млн. років кайнозойської ери, змогли підійти до лінії Лондон — Саратов тільки тому, що відбувалося тривале, безперервне змішування земної атмосфери? Можливо, що вони тут незаконні гості?

Коли ж почав зменшуватись метеоритний обстріл планети, клімат став наближатися до сучасного. Але процеси ці відбувалися так бурхливо, так активно й різко, що, власне, вони й викликали обледеніння. Це припущення напрошується тому, що льодовиковий період у розвитку Землі належить до останнього мільйона років кайнозойської ери, коли потік метеоритів повинен був піти на спад.

Палеоген (початковий і найтриваліший період кайнозойської ери) межує з крейдяним періодом минулої мезозойської ери. Щоб розв’язати питання про час підіймання тропіків так далеко на північ, треба знову перегорнути сторінки земної кори.

Звичайно ж, у палеогені! Всі корисні копалини кінця попередньої ери в цій частині земної кулі — це переважно крейда. Походження кам’яного вугілля в Донбасі пов’язується з найдавнішими періодами розвитку землі, і, як твердять вчені, воно тут має паралічний (зв’язаний з морськими відкладеннями) характер. Зате неоген (наступні за палеогеном 20–25 млн. років) дав нам величезні запаси нафти в Карпатах, в Австрії, Румунії і Полтавській області.

Це означає, що походження нафти в цих районах пов’язане з початком похолодання і вимирання тропічного світу, на зміну якому приходив світ сучасних тварин і рослин. У крейдяний же період (тобто до катастрофи) клімат міг бути основними своїми рисами подібним до сучасного.

Безумовно, жоден з факторів, що впливали на хід розвитку життя, не можна розглядати у відриві від інших. Проте є фактори основні й другорядні. Очевидно, активний обстріл земної кулі величезними брилами метеоритів і гігантські вибухи, які стрясали планету, не можна в цьому випадку зарахувати до факторів другорядних. Про те, що за тих часів обстріл земної кулі був незрівнянно активнішим, ніж за часів, які добре пам’ятає людство, свідчить величезна кількість цирків на поверхні Місяця.

Своїми обрисами, брустверною формою воронок та іншими ознаками місячні цирки нічим не відрізняються від Арізонського кратера або кратера Чабб. Вони відрізняються тільки розмірами: якщо кратер Чабб, як уже говорилося, має в поперечнику 3 км 600 м, то найбільші цирки Місяця досягають у поперечнику кількох сотень кілометрів. З цього приводу хочеться навести висловлювання одного ледачого гірського мудреця. Гості попросили його показати гори. Після доброго обіду він підвів їх до невеличкого горба і спитав:

— Бачите цей горб?…

— Бачимо.

— Так запам’ятайте ж: великі гори відрізняються від малих тільки розмірами.

Є підстави гадати, що цей ледар був непоганим діалектиком.

Земна атмосфера захищає нас від вторгнення таких величезних тіл, які падали на Місяць. Зараз на всій земній кулі відомо близько 10 метеоритних кратерів. Звичайно ж, це тільки ті кратери, які збереглися від метеоритів, що впали порівняно недавно. Багато мільйонів років тому наша планета зазнала не менш жорстокого бомбардування, ніж Місяць (і, очевидно, ще більшого завдяки великій масі), але процеси вивітрювання згладжували кратери, зрівнюючи їх з навколишньою поверхнею. На Місяці вивітрювання не відбувається, й через те кратери там збереглися у величезній кількості і різних розмірів. Крім цирків, на Місяці збереглися променеподібні утворення навколо них. Вони є нібито рельєфною фотографією вибуху. Очевидно, ці вибухи з такою надзвичайною яскравістю були зафіксовані на місячній поверхні розплавленого, а потім застиглою матерією. Розташування цих «променів» в точності повторює розташування повалених Тунгуським метеоритом дерев. Пояснити появу цих тисячокілометрових «променів» вулканічною діяльністю дуже важко…

Незважаючи на те, що метеоритна теорія походження місячних цирків набула досить широкого визнання, деякі вчені ще й досі не згодні з нею. Мовляв, надто грандіозними повинні бути вибухи, щоб створити кратери діаметром в кілька сотень кілометрів. При цьому забувається, що вибух — це насамперед робота. І, звичайно, щоб здійснити ту саму роботу по викиданню грунту на Землі, треба витратити незмірно більше енергії, ніж потрібно для цього на Місяці. Тут має значення і величезна різниця у вазі кожної окремої частки, і наявність над поверхнею Землі дуже густої атмосфери з великим тиском. Якщо б ми, наприклад, навіть при умові рівнозначної ваги, зробили вибух на дні океану, утворилася б значно менша воронка, ніж од вибуху такої ж потужності на поверхні Землі. Значна кількість енергії була б витрачена на переборення частками грунту опору води, що незмірно більший за опір повітря. Але опір повітря теж величезний.

Помилковий метод надто буквального порівняння земних і місячних кратерів без врахування конкретних умов і породив сумніви у вірогідності метеоритної теорії. На противагу їй виникла теорія, яка твердить, що цирки на Місяці утворилися внаслідок вулканічної діяльності. За цією теорією вони є нібито провалами на місці колись діючих вулканів. Подібні утворення іноді зустрічаються на Землі — так звані кальдери або «великі котли».

Але такі утворення на Землі трапляються не часто: вони зустрічаються куди рідше, ніж звичайні гори.

На Місяці ж гір незрівнянно менше, ніж цирків. Цирки накладаються там на цирки по кілька разів, і це не виняток, — такою є майже вся поверхня Місяця. Якщо вважати, що цирки — це метеоритні кратери, тоді будову місячної поверхні пояснити легко: на вже існуючі кратери падали нові метеорити і, частково засипаючи старі воронки, утворювали нові. Вулканічна теорія на це дуже типове явище відповіді не дає; нічого подібного в кальдерах не спостерігається. Вони існують відокремлено, — як і все, що зустрічається дуже рідко й не є типовим для даних обставин.

Ще важче з точки зору вулканічної теорії пояснити величезні розміри цирків на Місяці: розміри земних кальдер не перевершують 10–15 км у поперечнику. Адже ж ясно: якщо метеоритна діяльність на Землі зустрічає безліч перешкод, відсутніх на Місяці, то вулканічна діяльність таких перешкод не зустрічає.

Зрештою доводиться визнати провідне місце за метеоритною теорією: з її боку — найпереконливіші докази. Тим більше, що вона зводить докупи і пояснює всі розрізнені факти.

Спостерігаючи поверхню Місяця з її тисячами метеоритних кратерів, мимоволі приходиш до висновку: ось він, сумний літопис катастрофи!

Про те, що тепер метеоритів випадає незрівняно менше, що всі великі уламки вже знайшли свої більш-менш сталі орбіти й тому зривається з орбіт тільки астероїдний дріб’язок типу Тунгуського й Сіхоте-Алінського метеоритів, свідчить той факт, що з моменту появи селенографії хоч трохи помітних нових циркоутворень не виявлено.

Але чи означає це, що згадані цирки утворювались протягом мільярдів років, як твердять деякі вчені? Чи означає це, що процес циркоутворення проходив космічно повільно, а не космічно бурхливо?

Той погляд, що місячні цирки є породженням мільярдів років, проник і в 25-й том БСЭ, що вийшов 1954 р. — через 10 років після того, як в Америці вийшла з друку відома робота Ф. Пакета, й через кілька років після того, як в Радянському Союзі були опубліковані роботи Е. К. Герлінга, К. Г. Ріка, Н. А. Заварницького та ін., присвячені аналізові віку метеоритів за допомогою того ж таки методу, правильність якого була підтверджена аналізом віку земних мінералів. У всіх цих роботах вік метеоритів коливався від кількох мільярдів до сотень мільйонів років і, як уже говорилось, один з них показав вік 75 мільйонів років. Ще раз слід нагадати, що вік метеоритів визначається від початку їх охолодження.

Хто ж може припустити, що викинута з надр загиблої планети розплавлена залізна маса могла перебувати в космосі в розплавленому стані мільярди років, що вона не охолонула відразу, майже блискавично? Або друге питання: звідки взявся цей молодий метеорит, якщо планета загинула раніше?…

Незважаючи на ці дані, автори статті в БСЗ, викладаючи теорію походження цирків на Місяці за тим же метеоритним методом, говорять: «На Місяці ж вони (цирки. — М, Р.) зберігаються протягом тривалого часу, і за мільярди років (підкреслено нами. — М. Р.) їх набралося багато».

До якого ж часу тоді відносять вони розрив планети й появу в Сонячній системі її осколків? Чи можна припустити, що планета розірвалася раніше, ніж утворилася на ній міцна кора? Чи вони взагалі не визнають, що ця кора на ній існувала? Тоді як же бути з «алмазними» метеоритами?…

Таке непорозуміння свідчить лише про те, що багато наших вчених все ще намагаються жити в межах тільки своєї науки й зовсім не враховують, що відокремленої, «своєї» науки немає, що є наука загальнолюдська, яка включає в себе всі знання, здобуті людством за всю його історію, незалежно від того, в якій галузі вони з’явилися.