Не засмічуйте душу

Не засмічуйте душу

Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…

Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:

– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.

До кішки, що до тарілки полізла:

– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.

Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:

– Та хай руки тобі патичками стануть.

Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:

– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.

Кілька її думок:

– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.

– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.

– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.

– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.

– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.

– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.

– Прокльони ж знімаються, казала бабуся, білою ниткою, довкола голови обв’язаною, на яку сім квіток нанизуються, треба нанизати бажано різних, походиш, так і кожна квітка лихе слово зніме.

– Ще прокльони знімає тепла вода, над якою треба провести громничною свічкою три рази (свічка, освячена й запалена на Громниці, тобто Стрітення, яке святкується 15 лютого. – В. Л.). Можна проказати: «Лихе слово хай обходить, тепле слово припливає, припливає і сідає на місце своє, у душу й губи». Пам’ятаю, бабуся вмочала в ту воду руки, проводила перед обличчям того, кого лікувала, і струшувала руки, мовби проганяла все зло.

Коли ми перебралися в село, пригадую, як сварилися дві наші сусідки. Та прийшла бабуся, стала між ними, повернулася спочатку до одної, потім до другої. І раптом одна з тих, що сварилися, почала сміятися, та все голосніше, аж до сліз. А висміявшись, сказала:

– А за що то ми з тобою сварилися?

І згадалося бабусине: хто проти зла стає – Боже діло робить, хто між двома злами – благодатний.

То були прості поліські жінки, та зло, проявлене у слові, вчила бабуся, з малого починається і великою блекотою проростає. І, до тебе вертаючись, засмічує душу.

Коли хтось із нас, дітлахів, ходив розхристаний, бабуся казала:

– Спинися, закрий душу.

Тому я довго вважав, що душа десь там, поверх грудей, коло горла.

А може, так і є, бо ж поруч серце…

А серце, за наукою бабусі, мусить із душею розмовляти.

Щирими ніжними словами.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.