Не засмічуйте душу
Не засмічуйте душу
Прокльони завжди були невід’ємною частиною сільського життя, особливо сільського жіноцтва, охочого до сварок, – за межу, що раптом од сусіда почала з’їжджати, за сусідську курку, що забрела в город, за недобре око й чутку, з третьої чи четвертої хати принесену…
Скільки пам’ятаю, бабуся кляла дуже рідко. Дивні то були прокльони. До курей, котрі розгребли грядки:
– А щоб вам чоботиська на ноги повдягало.
До кішки, що до тарілки полізла:
– Киш, окаяна! А щоб до тебе щурисько посватався.
Часом нишком щось кидала на адресу діда, який на неї руку підняв:
– Та хай руки тобі патичками стануть.
Взагалі ж не сприймала бабуся прокльонів. Доньку не раз стримувала й того ж діда:
– І Бога ни боїшся, а чорта кличеш? Прийде й на плечі сяде, то згорбишся.
Кілька її думок:
– Од прокльонів душа в’яне, як стебло од жари.
– Слово, спересердя кинуте, – язик виплюнутий, ни його, ни доброго слова ни найдеш, скіко б не говорила.
– Як проклясти хочеться, вщіпни сибе і раз, і другий, доки сльоза ни з’явиться – вона лихе слово змиє.
– Найліпше хай буде – поклєв і забулося. Щоб ни було так – вороняки літають коло хати й літають, каркають і каркають.
– Хочеться нидобре слово мовити – поклади в рот дрібку солі. Як затрусить – клін виходить з тебе.
– На тибе кленуть – повернися лицем до того боку, куди вітер віє.
– Прокльони ж знімаються, казала бабуся, білою ниткою, довкола голови обв’язаною, на яку сім квіток нанизуються, треба нанизати бажано різних, походиш, так і кожна квітка лихе слово зніме.
– Ще прокльони знімає тепла вода, над якою треба провести громничною свічкою три рази (свічка, освячена й запалена на Громниці, тобто Стрітення, яке святкується 15 лютого. – В. Л.). Можна проказати: «Лихе слово хай обходить, тепле слово припливає, припливає і сідає на місце своє, у душу й губи». Пам’ятаю, бабуся вмочала в ту воду руки, проводила перед обличчям того, кого лікувала, і струшувала руки, мовби проганяла все зло.
Коли ми перебралися в село, пригадую, як сварилися дві наші сусідки. Та прийшла бабуся, стала між ними, повернулася спочатку до одної, потім до другої. І раптом одна з тих, що сварилися, почала сміятися, та все голосніше, аж до сліз. А висміявшись, сказала:
– А за що то ми з тобою сварилися?
І згадалося бабусине: хто проти зла стає – Боже діло робить, хто між двома злами – благодатний.
То були прості поліські жінки, та зло, проявлене у слові, вчила бабуся, з малого починається і великою блекотою проростає. І, до тебе вертаючись, засмічує душу.
Коли хтось із нас, дітлахів, ходив розхристаний, бабуся казала:
– Спинися, закрий душу.
Тому я довго вважав, що душа десь там, поверх грудей, коло горла.
А може, так і є, бо ж поруч серце…
А серце, за наукою бабусі, мусить із душею розмовляти.
Щирими ніжними словами.
Данный текст является ознакомительным фрагментом.