2. Чи можна припустити, що на цій планеті існувало життя?
2. Чи можна припустити, що на цій планеті існувало життя?
Звичайно, можна припускати все що завгодно, — це ні до чого не зобов’язує. Але інша річ робити припущення на основі вірогідних наукових даних. На жаль, астрономія надавала дуже мало уваги вивченню астероїдів. На це скаржиться і видатний радянський вчений І. І. Путилін, який значною мірою заповнив цю прогалину: «В науковій астрономічній літературі, — пише він, — як у вітчизняній, так і в закордонній, бракує книг узагальнюючого характеру, присвячених малим планетам. В той час, як великим планетам, кометам, метеорам і метеоритам присвячено сотні книг всіма мовами світу, малим планетам не приділялося в цьому відношенні майже ніякої уваги».
Після того, як виявилось, що це лише Дрібний щебінь у нашій світобудові, що цим крихтам матерії немає ліку, інтерес до астероїдів згас. Це досить важко пояснити, — адже саме в них закладена разюча таємниця загибелі однієї з наших найближчих сусідок. Здавалося б, людина не може не сходити за ріг, щоб довідатися, від чого згоріла хата у сусіда. Та ще в наш час, коли людська думка уже ширяє за межами видимих галактик. І все ж факти свідчать про те, що астероїдами займається дуже обмежена кількість людей, — як у нас, так і за кордоном, їх, головним чином, «відкривали», і, головним чином, для того, щоб поставити на них свій підпис або вирізьбити ім’я коханої, як це все ще робиться на вершині Ай-Петрі. І справді, серед малих планет ми зустрінемо і Ларису, і Любу, і Ліду, і Риту, і Марину… Список малих планет можна було б повісити в загсі. При цьому «відкривача» не турбувало те, що ім’я коханої він намагається увічнити на рештках трагічно загиблого світу. Про це просто не хотіли думати. Докір стосується не тільки наших астрономів, — зарубіжні діяли так само.
Певно, в недалекому майбутньому наші космонавти зможуть дослідити найкрупніші осколки загиблої планети і з граничною точністю відповісти на запитання — чи існувало на ній органічне життя? Нам же доводиться задовольнятися тим, що піддається попередньому узагальненню.
Найбільш приступними для дослідження є метеорити. Незважаючи на те, що Земля щоденно збільшує вагу за рахунок метеоритів на 10–20 тонн[2], зібрано їх з усього світу лише близько півтори тисячі. Це також важко пояснити — саме метеорити є «речовими доказами» космічної трагедії. Вони дозволяють відповісти на багато питань з великою вірогідністю.
Мені доводилося читати, як по нитці, що лишилася на радіаторі автомашини, судові експерти встановили злочинця, який убив людину, як з попелу воскрешають важливі документи… А втім, зараз нема жодної загадкової події, яку не змогла б розкрити судова експертиза. Про це написано сотні книг. Але в той же час нема жодної книги, яка давала б узагальнений аналіз спостережень над метеоритами в зв’язку з загибеллю планети, хоча всі визнають, що метеорити — її осколки. Це свідчить про те, що ми ще дуже мало замислювались над причинами загибелі нашої сусідки. Земні справи цікавили нас куди більше. Вважалося, що загадка ця належить тільки небу, а до Землі аж ніяк не стосується…
І все ж, — хочемо думати про це чи не хочемо, — наспів час, коли людство змушене включити питання про загибель планети в сферу найістотніших земних справ. До цього зобов’язує нас грізна небезпека, яка загрожує людству. Можливо те, що сталося понад сімдесят мільйонів років тому, буде наукою для зажерливих лицарів наживи, і вони, зрештою, зрозуміють, до чого може призвести безперервне нагромадження ядерної зброї.
Перш ніж підійти до питання про можливість життя на загиблій планеті, треба хоча б у загальних рисах уявити її. Завдання це вельми важке, але все ж до певної міри його можна розв’язати. Гіпотез такого роду не дуже багато, і всі вони здаються незадовільними. Через якусь дивну неуважність автори гіпотез вважають кількість матерії, яка блукає в Сонячній системі, за реальну масу загиблої планети. У декого з них (наприклад, у С. В. Орлова) маса цієї планети чомусь виходить ще меншою. Не уникнув такого непорозуміння і автор книги, яку доводиться брати за основу, вивчаючи це питання. На стор. 284 І. І. Путилін пише: «На підставі гравітаційних досліджень маса всього кільця (астероїдів і планетного пилу. — М. Р.) була оцінена в 0,1 маси Землі», а на стор. 291 приходить до висновку: «Первісна планета мала масу порядку 0,1 маси Землі», і тому «припускати наявність на первісній планеті якоїсь кількості густої атмосфери і значної кількості води ми не можемо».
Відомо, що Марс також має масу порядку 0,1 маси Землі. Це дало привід І. І. Путиліну висловити несміливе припущення: «Можливо, що на первісній планеті була тільки дуже розріджена атмосфера, схожа на атмосферу Марса».
Дивна річ: мати у своєму розпорядженні дані про те, що маса Землі щоденно збільшується за рахунок метеоритів на 10–20 тонн, і водночас, намагаючись відтворити вигляд загиблої планети, ототожнювати її реальну масу з масою матерії, що залишилася після розриву! Якщо навіть припустити, що метеорити падають тільки на Землю, то й тоді скільки їх увійшло в нашу атмосферу й згоріло в ній протягом десятків мільйонів років! Відомо, що поверхні Землі досягають лише недогарки метеоритів. Так, наприклад, залізний Сіхоте-Алінський метеорит, який упав порівняно недавно (1947 р.), перед входом у земну атмосферу важив не менше 1000 тонн, а досягло Землі лише 100 тонн. При цьому «не менше» аж ніяк не значить, що він не міг важити значно більше. Це «не менше» з’явилося тому, що менша маса не змогла б викликати єдине у своєму роді явище — «залізний метеоритний дощ».
Крім того, чи можна не брати до уваги, що метеорити падали й падають також на Марс і особливо на Юпітер? Адже планети ці розташовані значно ближче до «покійниці», ніж Земля, вони були її найближчими сусідами. Коли згадати, що маса Юпітера в 318 разів перевершує масу Землі, то стане цілком ясно: цей могутній сусід значно «збагатився» за рахунок загиблої планети.
А скільки їх повинно впасти на Сонце! Сам же І. І. Путилін описує раптове зникнення двох значних астероїдів (Адоніс і Гермес), орбіти яких проходили неподалік від Сонця. Обидва вони були відкриті в 1936–1937 рр. і ніколи більше не з’являлися. З цього приводу автор «Малих планет» робить висновок: «Нема надії побачити їх в майбутньому».
І ось, щоденно спостерігаючи, як матерія, з якої складалася загибла планета, тане буквально на очах, «розтягується» Сонцем і іншими небесними тілами, автори гіпотез, намагаючись створити модель цієї планети, чомусь не припускають, що її маса значно перевершувала масу матерії, яка залишилася. Я вже не кажу про те, що їхні гіпотези не враховують можливості того, що більша частина матерії потрапила за межі Сонячної системи або на її далекі околиці. Але про це поговоримо далі.
Звичайно ж, планета, яка загинула, була набагато більша за Марс (ще й зараз її осколочні та пилові рештки дорівнюють його масі) і, можливо, перевершувала масу Землі.
І. І. Путилін наводить такий аргумент: крихкість залізної маси в метеоритах свідчить про незначний тиск в її надрах. Але наші металурги вміють надати залізу будь-які якості, не вдаючись до неймовірних тисків. А що може бути легше, ніж надати залізу крихкості? Крім того, якості заліза можуть змінюватися. під впливом холоду й тепла. А того й другого на шляху метеоритів було цілком достатньо. Зате І. І. Путилін зовсім не надає значення такому важливому фактові, як наявність алмазів у деяких метеоритах. Важко припустити, що йому це невідомо: вперше алмази виявлені в метеориті Новий Урей ще 1888 року, згодом подібні знахідки не раз повторювались.
Наявність алмазів є кращим доказом того, що планета мала дуже міцну кору і що не тільки в її надрах, але навіть у її корі був величезний тиск. Властивість алмазів така, що вони можуть утворюватися з молекул вуглецю лише при невисоких температурах і дуже високому тискові. При значних нагріваннях алмаз порівняно легко переходить в графіт.
Головним у доказах І. І. Путиліна, що на планеті не існувало води і атмосфери, є той факт, що в метеоритах не знайдено продуктів вивітрювання. Але, по-перше, кора Землі, як відомо, становить всього 0,01 її радіуса. Важко гадати, що на загиблій планеті співвідношення між корою і основною масою докорінно відрізнялися. Відомо також що не вся земна кора підлягає процесам вивітрювання, а тільки її верхні шари. Незаперечно й те, що під час вибуху насамперед перетворилися на пил саме ті продукти вивітрювання, яких не виявлено в метеоритах. Коли до цього додати, що ми дістаємо з космосу лише найміцнішу серцевину метеорита, то про які ж продукти вивітрювання можна говорити? Це рівнозначне тому, коли б ми стали шукати рештки доісторичного моху в попелі спалених дерев.
І. І. Путилін тільки побіжно згадує про такий надзвичайний факт, як знайдена в деяких метеоритах конституційна вода. А що може бути важливішим за це для відтворення вигляду загиблої планети?
Конституційна вода — це молекули води в їх первісному вигляді, що в силу якихось особливих умов приєдналися до молекул іншої речовини. Із хлориту, наприклад, вона виділяється за допомогою простого нагрівання, як з гумової губки за допомогою стискування. Треба тільки цей водний мінерал добре розжарити, і він легко віддасть захоплену ним воду.
Такий хлорит і був виявлений в 1947 р. радянським ученим Л. Г. Квашею в кам’яному метеориті Старе Борискіно. З нього було одержано першу в світі космічну воду! її виявилося не так-то вже й мало — 8,8 процента загальної ваги метеорита. Пізніше хлорит, а разом з ним і вода у такій же кількості були виявлені в СРСР і в іншому метеориті — Мігеї. Отже, коли б Сіхоте-Алінський метеорит був такою ж мінеральною губкою, занесеною з загиблої планети, ми б мали у своєму розпорядженні 8,8 тонни космічної води. Цілком досить для невеликого плавального басейну!..
Невже ж нього мало, щоб зробити припущення про наявність на загиблій планеті води?
9 травня 1961 р. у газеті «Вечірній Київ» було опубліковано цікаве повідомлення:
«Рідкісний випадок падіння метеорита зареєстровано в литовському місті Клайпеді. Житель одного з будинків по центральній вулиці Монтес А. Золотов відпочивав у своїй кімнаті після робочого дня. Раптом з дзенькотом посипались осколки шибок, і на підлогу впав камінь завбільшки з кулак. Хазяїн квартири обернувся до вікон і був дуже здивований, помітивши, що дірка у внутрішньому склі розташована нижче пробоїни в зовнішній рамі вікна.
— Отже, камінь летів згори, — вирішив А. Золотов, розглядаючи „непрошеного гостя“, від якого струміло тепло. — Але хто б це міг кидати каміння з неба, та ще й гаряче?
На запитання клайпедського жителя відповів науковий співробітник Інституту геології та географії Академії наук Литовської РСР А. Гайгалас. Метеорит, що розбив вікно, являє собою шматок темно-сірого вугільного хондриту, який рідко зустрічається в природі».
Отже, люди дістали в своє розпорядження метеорит, який істотно відрізняється від попередніх тим, що він не залізний і не просто кам’яний, а вугільний! Присутність вугільних зернят у метеориті вказує на те, що ми не маємо права виключати наявність органічного життя на загиблій планеті. Як відомо, всі вугільні поклади на Землі створилися внаслідок загибелі живих організмів.
Після надрукування цієї статті у журналі «Вітчизна» почали надходити численні відгуки з повідомленням нових фактів та літературних джерел. І ось надійшов лист, тон якого був академічно спокійний, а зміст… Проте, судіть самі:
«У Вашій статті „Слідами космічної катастрофи“ чи не єдиним доказом того, що на загиблій планеті існувало життя, є наявність вугільних зернят у Клайпедському хондриті. Повідомляю нові незаперечні докази (можливо, вони ще до Вас не потрапили).
В щойно одержаному польському журналі „Uranija“ є стаття Врублевського під заголовком „Мікроорганізми в метеоритах“. Автор пише, що Клаус (із Нью-Йоркського університету) і Нейсі (із Фордгемського університету), провадячи мікроскопічне дослідження деяких хондритів, знайшли в них залишки п’яти різних видів мікроорганізмів. Чотири з них схожі на земні водорості і один вид не схожий на земні мікроорганізми. Вчені стверджують, що ці мікроорганізми не могли потрапити в метеорити на землі в результаті забруднення („Uranija“, № 4, 1962).»
Цього листа прислав В. А. Волошанюк із Ленінграда. Одночасно з’явилось повідомлення в нашій пресі, що мікроскопічні залишки органічного походження виявлені в кам’яному метеориті Мігеї ленінградськими вченими. Звичайно, і тут можуть виникнути заперечення: мовляв, це ще не докази, бо й раніше висловлювалось припущення про наявність мікроорганізмів у космосі. Але тоді можливим опонентам доведеться відповісти на таке запитання: а як же потрапили в космос водорості? Чи не є це прямим підтвердженням того, що на загиблій планеті була вода, було життя?…
Тепер кілька слів про вік загиблої планети і про час її загибелі.
Поряд з іншими, в метеоритах були виявлені й радіоактивні речовини. Це допомогло розв’язати завдання. Було застосовано той же випробуваний метод, за допомогою якого вчені визначили вік земної кори на підставі вивчення продуктів розпаду урану і торію. Мені доведеться процитувати відповідне місце із «Большой Советской Энпиклопедии», бо це потрібно буде далі: «Для найбільш давніх, знайдених досі гірських порід земної кори визначено вік біля 2 мільярдів років; сама кора, очевидно, має 3–3,5 мільярди років». Той самий метод дослідження показав, що деякі з метеоритів мають вік з початку охолодження біля 7 мільярдів років, а інші — значно менший. В цьому нема ніякої суперечності, бо формування кори планети відбувається протягом мільярдів років. Поверхневі шари — давнішні, нижчі — набагато молодші. Але серед досліджених метеоритів є один, який значно відрізняється віком од своїх братів: відтоді, як він з розплавленої речовини перетворився на тверде тіло, минуло всього лише 75 мільйонів років. Він виявився молодшим за кору загиблої планети у сто разів. Отже, до моменту розриву він міг бути не чим іншим як розплавленою масою, а на тверде тіло перетворився вже після викиду. Це дозволяє встановити час загибелі планети.
Останньому фактові І. І. Путилін не надав ніякого значення, як і іншим дуже важливим фактам. Наводячи в своїй книзі таблицю Ф. Пакета, з якої випливає, що найдавніші з метеоритів мають вік близько 7 мільярдів років, він тут же зазначає, що вік цей «приблизно дорівнює вікові поверхневих шарів Землі». А це «приблизно» становить різницю в 3,5 мільярдів років!
Отже, наша Земля тільки-но встигла одягнутися в ледь помітну плівку, а на загиблій планеті вже існувала міцна кора, яка сьогодні існує на Землі. Важко переоцінити значення цього факту для розуміння умов, які існували на планеті до моменту її загибелі: на той час вона була старшою від Землі майже вдвоє. А коли припустити, що там були в достатній кількості вода й атмосфера, то це вже про щось говорить.
Виникає ще одне запитання: чому Земля так відстала в своєму геологічному розвитку від цієї загадкової планети? Звідки така величезна різниця у віці? Можливо, Земля у ті неймовірно далекі часи була значно ближче до Сонця, ніж сьогодні? Чи є у нас підстава припускати це?…
Щоб відповісти на це, слід згадати, як діють припливні сили, що безперервно й невідхильно впливають на еволюцію систем небесних тіл. На існування цих сил вказував іще Кант, а їх роль в космогонії з’ясував і математично обгрунтував Д. Дарвін (син Ч. Дарвіна). Він наочно й переконливо показав їх значення на системі Земля — Місяць. Смисл його теорії полягає ось у чому: чим далі ми заглиблюємось у минуле, тим ближче повинен бути Місяць до Землі. І навпаки: під дією припливних сил Місяць все далі й далі відходить од Землі. Колись почнеться зворотний процес… Тут нема змоги детально зупинятися на цій давно визнаній у всьому світі теорії. Для нас важливо з’ясувати головне: багато мільярдів років тому всі планети були ближче до Сонця. Тим-то і геологічна зрілість на Землі прийшла значно пізніше. Звідси випливає, що загибла планета діставала цілком досить тепла для того, щоб на ній могло виникнути й розвиватися органічне життя.
Вчені відносять виникнення життя на Землі до архейської ери, яка почалася біля двох мільярдів років тому. Очевидно, такий же період від початку створення кори до виникнення життя повинен був пройти і на планеті, яка не має навіть власної назви[3]. Закони розвитку матерії скрізь одні й ті ж самі.
Діалектичний матеріалізм вчить: «Хоч би як довго тривав час, поки в якій-небудь сонячній системі… створились умови для органічного життя, хоч би скільки незліченних органічних істот повинно було раніше виникнути і загинути, перш ніж з їх середовища розвинуться тварини із здатним до мислення мозком,… — у нас є впевненість, що матерія в усіх своїх перетвореннях залишається вічно однією й тією самою…»[4].
Ця залізна закономірність в розвитку матерії не могла обминути планету, де були всі необхідні умови для виникнення і розвитку органічного життя.
Вік кори цієї планети вказує на те, що в часи, коли життя на Землі тільки зароджувалося, там уже могла існувати цивілізація, яка не поступалася перед нашою. А до моменту загибелі ця цивілізація могла бути старшою за нашу на півтора мільярда років.