5. Чи відбилася катастрофа на Сонячній системі?
5. Чи відбилася катастрофа на Сонячній системі?
Якщо ми прийшли до висновку, що планета була більша за Землю і, в крайньому разі, не менша, то спробуємо уявити, де містилися ядерні сили і як був спрямований вибух, щоб розібратися в механіці її загибелі. Автор відразу ж мусить застерегти читача, що тут він наважився викласти свою власну гіпотезу.
Припустимо, що це був величезний ядерний вибух у глибинах планети — на зразок тих, які тепер практикуються американцями. Логічно також припустити, що в тривалому суперництві сила вибуху могла бути доведена до катастрофічних розмірів.
Немає сумніву, що подібний вибух міг зірвати з планети величезні ділянки її кори. Космічний холод раптово зустрівся з космічним жаром її надр. Різка зміна навіть більш поміркованих температур викликає руйнівні дії. Розпечений камінь, кинутий у крижану воду, розвалюється на шматки. Крім того, дія самого вибуху повинна була виплеснути в космос значну кількість магми. Магма ця застигла у вигляді бризків незвичайної форми.
Але чи вся маса планети залишилася в тих межах, де ми зараз її спостерігаємо?
Ми вже говорили про розпорошення матерії по сусідніх планетах. Говорили також про те, що вся маса, яка залишилася, дорівнює 0,1 маси Землі. Коли б планета була навіть такою, як Земля, то невже сусідні планети поглинули 0,9 її матерії? В це важко повірити, і саме тому автори гіпотез про її загибель у багато разів зменшують первісну масу.
Станемо на їхню точку зору в тому розумінні, що маса розпорошеної матерії протягом мільйонів років зменшувалася дуже повільно і цього зменшення можна не брати до уваги. І хоча факти (наприклад, вигляд Місяця) суперечать цьому, — припустимо, що це так. Але де ж тоді зникло 0,9 її матерії?…
Може бути два основних варіанти в напрямах сили вибуху: в напрямку руху планети і проти її руху. Варіантів, звичайно, могло бути більше: під тим чи іншим кутом в кожному з цих напрямів. Але розглянемо тільки основні. При цьому умовимося, що вибух у глибоких надрах кори — це могутній удар на всій планетній кулі.
Для ілюстрації наведемо такий приклад. Ми взяли звичайну більярдну кулю і висвердлили в ній заглибину. Потім у цю заглибину поклали заряд, який має вибухнути. Отвір закрили щільно й міцно. Тепер ми з силою покотили кулю по рівній поверхні і зірвали заряд. Природно, після вибуху напрям руху нашої кулі повинен змінитися залежно від того, з якого боку лежав заряд у момент вибуху.
Перший варіант: заряд лежав на тому боці кулі, куди спрямовано її рух. Припустимо 0,3 кулі роздріблено на невеличкі осколки. Куди полетіли осколки? Вони ще з більшою швидкістю, ніж рухалася наша куля, відлетіли в бік її руху. А 0,7 кулі, тобто основна її маса, була загальмована силою вибуху й закрутилася на місці, як дзига.
Другий варіант: заряд лежав з протилежного боку. Тоді 0,3 маси у вигляді дрібних осколків викинуто вибухом проти руху кулі. Далеко назад осколки не могли відлетіти. Зате основна маса дістала додаткове прискорення і полетіла вперед з блискавичною швидкістю…
Звичайно, малоймовірно, щоб заряд у момент вибуху містився саме в точці, яка відповідає лінії руху, — більш імовірно, що заряд буде під якимось кутом до цієї лінії. Це надасть рухові деякого відхилення — куля покотиться вперед не по прямій, а під кутом…
Звісна річ, планета — це не більярдна куля. Вона рухається по своїй орбіті з швидкістю, яка вимірюється десятками кілометрів на секунду. І коли проти її руху спрямувати сильний вибух, який має нібито загальмувати її рух, вона не зупиниться і не закрутиться дзиґою. Вона просто вибухне. І навіть не вибухне — вона розіб’ється об цей велетенський вибух. Якась частина її маси (нехай ті ж 0,3) дістане додаткове прискорення і назавжди вийде за межі Сонячної системи або на її далекі околиці. Решта маси (0,7) буде розкидана вибухом так, як розкидані астероїди і метеорний пил.
Якщо вибух величезної сили спрямувати не проти руху планети, а в напрямі її руху, то буде загальмована й розкидана менша її частина (0,3), а основна маса дістане додаткове прискорення, ступінь якого залежатиме від сили вибуху.
Те, що якась частина матерії ніби гальмується вибухом, допомагає зрозуміти, чому найкрупніші осколки планети схрещують свої орбіти в точці, де мала міститись планета. Осколки схрещують свої орбіти там, де вони були загальмовані вибухом, спрямованим проти їхнього руху, коли вони перебували в складі планети-матері. Вибух назавжди змінив шляхи їхнього руху. Але в них є одна спільна точка, звідки вони почали свої нові шляхи, — точка схрещення.
Та чи можна припустити, що навіть такій величезній масі (0,7 маси Землі) можна надати прискорення, яке викине її з власної орбіти, й планета піде гуляти невідомими шляхами, лишивши в межах орбіти лише обрубаний вибухом астероїдний хвіст? У попередньому розділі вже говорилося, що вчений із світовим ім’ям В. Г. Фесенков припустив можливість такої прогулянки навіть без будь-яких очевидних причин. Інший видатний вчений І. І. Путилін припустив загадкове прискорення в обертанні планети, що, на його думку, призвело до катастрофи.
Поговоримо про маленьку одиницю матерії — атом. Як у випадку з Арізонським кратером і цирками Місяця, так і тут можна твердити — атом відрізняється від Сонячної системи тільки розмірами. (Цілком буквально цього розуміти не можна — кількісні зміни визначають і зміни якісні).
Людям Землі надто важко уявити, що вони живуть лише на електроні, який обертається навколо атомного ядра, — Сонця. Але для всесвіту, навіть для нашої галактики, Сонце разом з усіма планетами є не що інше як атом.
І все ж таки нам набагато легше уявити виліт із атома якогось невидимого електрона, ніж під впливом прискорюючих сил виліт величезної планети з Сонячної системи. Проте матерія живе за своїми власними законами, які не залежать від нашого способу мислення. Вона вимагає, щоб ми своє мислення підпорядковували законам її руху.
Електрон, на якому ми живемо, кохаємо, мріємо, рухається навколо атомного ядра — Сонця — з разючою швидкістю — близько 30 км на секунду. Що б сталося з нашою Землею, коли б ми надали їй додаткового прискорення? її орбіта почала б катастрофічно розширюватись, і Земля все далі й далі відходила б од Сонця. Такі закони руху в атомі, на дитячій каруселі, в Сонячній системі.
Вона відходила б од Сонця по спіралі й неминуче пройшла б повз більшість планет — на тій чи іншій відстані від них. Цей шлях мусив бути спіральним тому, що зустрічні планети й сила сонячного тяжіння гальмували б її виліт.
Так само повинна була окреслити свій спіральний шлях і загибла планета. Вона мусила пройти поблизу інших планет тому, що всі планети рухаються в одній — спільній для них — площині. Слід тільки врахувати поправку на кут її відхилення від цієї площини — екліптики. Кут міг виникнути в результаті того, що спрямування вибуху дещо відрізнялося від напряму, в якому рухалася планета по своїй орбіті. Коли б ця відмінність була надто великою (вибух спрямований перпендикулярно рухові), це призвело б до вибуху всієї планети. Так, наприклад, сильний боковий удар, спрямований перпендикулярно рухові автомашини, призводить до тяжкої аварії, а удар у задній буфер, навіть під деяким кутом, найчастіше закінчується тільки подряпинами. Ми ж тут розглядаємо випадок, коли планета вся цілком не могла бути розірвана за умов, якщо причини вибуху перебували у глибоких шарах її кори.
Отже, шлях планети X серед своїх сестер можна окреслити таким чином (див. мал):
Але що це? Де ж ми знайшли загиблу планету? Невже на орбіті Плутона?
Таке припущення може викликати лише скептичну посмішку. Мовляв, давно доведено, що на орбіті Плутона, крім нього, іншої планети нема і що це припущення ні на чому не грунтується.
Та все-таки придивімось до Плутона: надто підозріла планета! Буває так: прийшов як свідок, а там, дивись, з’ясовується, що саме він і вчинив злочин. Оскільки космічних кодексів ще не існує і юридична практика космосу нам не досить знайома, не будемо поки що відкидати ніяких, навіть найфантастичніших версій.
Так, справді, на орбіті Плутона немає більш нікого. Але що він сам собою являє, якщо слід веде прямо до його дому?…
Насамперед звернімо увагу на форму його орбіти. За якою дивовижною випадковістю всі орбіти інших планет нагадують майже правильне коло, а орбіта Плутона так зім’ята і розтягнена, як буває це лише у відомих нам астероїдів? І чому він, точнісінько так, як більшість астероїдів, здатний лізти в чужий «город» — на орбіту сусідньої планети? Як не дивно, але він в деяких точках підходить до Сонця значно ближче, ніж Нептун.
Та давайте всі його дивні якості перелічимо по порядку:
1. Незвичайна для планети орбіта, яка за своєю формою нагадує орбіти астероїдів.
2. Вона незвичайна ще й тим, що різко відхилена від площини, в якій розміщені всі інші орбіти. Кут відхилення од цієї площини надто великий — понад 17 градусів! Через це Плутон ніде не перетинає орбіту Нептуна — в точках, де орбіти мусили б перетинатися, вони віддалені одна від одної на 3 астрономічних одиниці, що перевершує віддаль загиблої планети від Сонця. Таке відхилення від норм не відповідає жодному правилу і нагадує лише безладно переплутані орбіти астероїдів. Знову якась підозріла спорідненість — в силу анархічного руху!
3. Є один випадок, коли всі астрономи цілком офіційно ставлять Плутон на звільнене місце загиблої планети. Це буває тоді, коли перелічують планети внутрішнього кола. Зовнішнє коло починається з гіганта Юпітера. Всі наступні планети також перевершують масу Землі в десятки разів. І лише бідолаха Плутон, який міститься найдалі і за місцем, яке він посідає, так само повинен бути гігантом, чогось раптом «не доріс». Вважають, що його маса приблизно складає 0,8 маси Землі. За цими ознаками астрономи зараховують його до планет внутрішнього кола, хоч у фізичному розумінні він до них не належить.
4. Плутон має дивовижно низьке альбедо, тобто здатність відбивати сонячні промені. Це перш за все свідчить про те, що на ньому немає нияких ознак атмосфери: чим щільніша атмосфера, тим вища відбивна здатність планети! Так, наприклад, його найближчий сусід Нептун відбиває 73 проценти променів, які йому надсилає Сонце, а Плутон — лише 6 процентів! За умов, коли пін своєю масою майже дорівнює Землі, відсутність атмосфери стає незрозумілою. Крім Плутона, в Сонячній системі є тільки одна планета, на якій немає атмосфери, — це Меркурій. Але ж Меркурій у 20 разів менший за Землю. Навіть один із супутників Юпітера більший за цю крихітну планету.
Чому ж на Плутоні немає атмосфери, тоді як за своєю масою він мусив би неминуче її мати? Адже атмосфера не є якимось особливим дарунком, привнесеним ззовні, а породжена самою планетою. І лише в тому разі, коли маса планети надто мала, молекули газів одриваються від неї і летять в космос. Як же міг Плутон опинитися за межами існуючих у всесвіті законів? Неможливо навіть припустити, що на всіх планетах свого часу відбувалися активні хімічні процеси, які створили атмосферу, а на Плутоні ніколи такі процеси не відбувалися. А якщо й відбувалися, то куди поділася його газова оболонка? Хто його так жорстоко «роздягнув»?…
А можливо, він розгубив її в якихось таємничих мандрах, коли вже перебував у досить зрілому віці і встиг добре охолонути? Можливо, те, що виникає в молодості планети і майже не з’являється в старості, він подарував усім зустрічним на шляху. Тоді, може, Плутон і є тією безіменного планетою, яку марно розшукують осиротілі дочки-осколки на схрещенні своїх плутаних орбіт?
Якщо придивитися до орбіти Плутона, одразу можна помітити, як тягнеться він до того місця, де мандрують ці скорботні дочки, подібно до того, як вони самі тягнуться до місця катастрофи. Виявляється, у небесних тіл також є туга за батьківщиною.
В орбітах наших штучних супутників спостерігаємо те ж саме: своєю найвищою точкою супутник сягає величезних космічних віддалей, а нижча точка його орбіти, як правило, міститься ближче до Землі — начебто саме нею він прив’язує себе до рідної оселі. Жодного разу штучному супутникові не вдалося набути такої орбіти-кола, яку мають планети та їхні природні супутники. Так невже ж Плутон можна зарахувати до штучних супутників Сонця, а не до планет, що народились і живуть на своїх власних орбітах?…
Це здається надто фантастичним. Та все ж поглянемо, що скаже з цього приводу вже відоме нам правило Тіціуса — Боде. Ну, звичайно, і тут він є винятком! За Тіціусом — Боде виходить, що на найдальшому кінці Сонячної системи маємо одну зайву штатну одиницю: якщо усунути Нептун, то Плутон опиниться на своєму місці і вкладеться в це правило, а Нептун чомусь виявився присуненим ближче до Сонця. Та зате, коли Плутон наближається до Сонця, він намагається підійти до великого світила навіть ближче, ніж покладистий Нептун.
Складається враження, що вони якось зуміли поділити на двох одну орбіту. Це можна пояснити лише відповідним перерозподілом міжпланетних рівноваг. Факт вражаючий: згідно з правилом, яке добре послужило людству, між Марсом і Юпітером не вистачає однієї планети, а на околицях Сонячної системи одна планета виявилася зайвою! А це ж правило стосовно інших планет діє майже беззастережно…
Таким чином, у цієї досить дивної планети ми налічили п’ять грубих відхилень од норми.
Та якщо припустити, що Плутон — це і є основна маса загиблої планети, тоді стане цілком очевидно: цей «електрон» опинився на крайніх межах, де ледь-ледь діє притягальна сила ядра — Сонця, лише внаслідок величезного вибухового удару, який надав планеті небаченого прискорення. Удар цей нічим іншим не можна пояснити, як титанічним ядерним вибухом. Для цього ядерні сили повинні бути закладені в найглибших прошарках кори планети. Напрям удару був зміщений на 17 градусів щодо площини орбіти, якщо припустити, що за десятки мільйонів років цей кут не змінився.
Безумовно, такс припущення потребує численних доказів. Те, що Плутон є у всьому, — буквально у всьому! — разючим винятком із правил, декому може видатися ще недостатньо переконливим. Якщо така величезна маса, як 0,8 маси Землі, із скаженою швидкістю пролетіла поблизу більшості планет, то повинно ж на цих планетах статися щось помітне? А вони живуть собі, і всі, за винятком Нептуна, перебувають на своїх місцях — в межах правила Тіціуса — Боде. На всі наші докази можна зробити таке заперечення: тоді Плутон, як і малі планети, повинен мати осколочну форму.
Необхідно звернути увагу, що Плутон далі від Сонця, ніж Земля, в тридцять з лишком разів! На такій відстані незначні зміни в його блискові, за допомогою яких і зроблено висновок про осколочну форму астероїдів, навряд чи можуть бути помічені навіть у найпотужніші телескопи. Через це його «анкетні дані» в усіх астрономічних таблицях складаються із суцільних знаків запитання. «Анкети» ж усіх інших планет уже давно заповнені з достатньою точністю.
Якщо його маса (єдина цифра в «анкеті», та ще й з вказівкою на її приблизність) дорівнює приблизно 0,7–0,8 маси Землі, тоді стає цілком логічною і сучасна маса кільця астероїдів разом з планетним пилом — 0.1 маси Землі, тобто майже така, як у Марса. Це означає, що на поглинення іншими планетами і Сонцем (особливо в перший період по катастрофі) припало у два чи три рази більше матерії, ніж є її зараз. Це пояснює, чому метеоритні бомбардування Землі і Місяця у далекі доісторичні часи були набагато інтенсивніші. Це також пояснює і той факт, що пилової матерії в космосі за своєю масою значно більше, ніж крупноосколочної. Природно, що у пилу набагато менше шансів бути захопленим іншими планетами через мізерну масу кожної окремої пилинки. ї якщо осколків зараз менше, ніж пилової маси, то, звичайно, і метеоритні бомбардування мусили стати епізодичним явищем.
Поступово із сфери фантастичних припущень ми повертаємось у сферу фактів. Та поки що всі ці факти є побічними доказами. Ми довели лише те, що Плутон за своїми нахилами (тут це буквально) міг бути злочинцем, якого ми шукаємо. Та ми ще не довели, що він був ним.
Доведеться уточнити, чи вважати загиблу планету злочинцем чи жертвою. Жертвою її можна було б вважати тоді, коли б ми довели, що причина катастрофи закладена не в ній самій, а прийшла з якогось іншого світу. Мати, що народила і виховала вбивць, вважається також злочинницею. Це звинувачення не знімається з неї навіть тоді, коли вона сама гине від руки свого сина. І якби щось подібне сталося з нашою Землею, вона також стала б злочинницею разом із своїм живим світом, який вона створила і який виробив не тільки гуманні, людинолюбні тенденції розуму, але й жорстокі, потворні, злочинні. Розумні істоти інших світів, які, скажімо, давно зуміли усунути подібну небезпеку, навряд чи стали б розглядати, хто був правий, а хто винуватий із мешканців Землі. Загинув розумний світ-значить, винне все людське суспільство.
Але яке їм діло, цим розумним світам, до того, що відбувається в нашій Сонячній системі?…
Щоб уявити міру космічного злочину і його кінцеві наслідки, припустимо, що вибух на планеті X був спрямований проти її руху по орбіті. Тоді вибухнула б не якась частина її матерії, а вся планета. На Марс звалилися б уже не більш-менш роздрібнені метеорити, а шматки, які майже дорівнювали б його масі. Від такого зіткнення неминуче вибухнув би і Марс, і, можливо, якийсь із супутників Юпітера. Тоді б створилися такі умови, що й Місяць не зміг би відбутися лише своєю віспою. Переповнення Сонячної системи уламками розірваних планет з величезною масою, безладним рухом і космічними швидкостями могло б призвести до загибелі і нашу Землю, на якій в той час уже Існував різноманітний тваринний світ. Осколочна матерія, збільшуючись за законами прогресії, викликала б нові й нові катастрофи…
Стає зрозумілим, що це зрештою схоже на ланцюгову реакцію космічних масштабів. її послідовність цілком логічна: починається в мізерно малому атомі водню і поширюється на всю Сонячну систему, яка в свою чергу є атомом галактики.
Загибель планет-гігантів, жорстоке бомбардування Сонця їхніми осколками, які своєю масою здатні перевершити масу Землі, повинні призвести до того, що й Сонце також вибухне. А його вибух може викликати вибух найближчої зірки, незважаючи на те, що за нашими уявленнями вона знаходиться на недосяжній відстані. Це спричиниться до початку ланцюгової реакції, яка пошириться на всю галактику з її мільйонами зірок, сузір’їв і планет, де, можливо, існує безліч розумних світів.
Сказане вище може здатися недоречним фантазуванням. Нам все ще важко уявити, що зоряні світи в багатьох проявах руху живуть за тими ж законами, що й крихітні світи атомів. Теорія відносності стала набутком фізиків, але ще недостатньо ввійшла в життя суспільства як світосприймання. А з точки зору цієї теорії матерія являє собою пакети хвиль і тверді тіла є лише їх упаковкою. Космічні ж промені є не чим іншим як звільненими від цієї упаковки хвилями.
В останні роки доведено, що ланцюгові реакції існують не лише в світі атомів, але й у безмежних зоряних світах. Ось що з нього приводу пише член-кореспондент АН СРСР В. П. Гінзбург, який вивчає природу космічних променів: «Уявлення про спокійну, мирну еволюцію галактик треба переглянути. Вибух, бурхлива еволюція галактики в сузір’ї Лебідь переконують нас у цьому.
При такому вибусі утворюється величезна кількість космічних променів, які й надсилають нам потужні радіовипромінювання. Вибух галактик є найбільш гігантським з усіх явищ, які ми спостерігаємо в природі»[5].
І хоч вчений не вказує на це, але ясно, що сотні мільйонів зірок не можуть вибухнути одночасно за якимись іншими законами, крім законів ланцюгової реакції. Такий висновок напрошується сам собою із закономірності причинового зв’язку явищ.
Як же тоді ми можемо назвати планету, яка не зуміла зберегти не лише власного життя, але й життя сотень і тисяч інших розумних світів, — чи тих, що вже існують, чи тих, що створюються?… Звичайно, це найжорстокіший космічний злочинець. А оскільки в нашій Сонячній системі такий злочинець уже був, підемо його слідами, щоб зібрати докази, які важко спростувати. І якщо шлях його окреслений правильно, сліди обов’язково знайдуться.
Перш за все проаналізуємо, як повинна виглядати дорога, коли б злочинець нею не пройшов.
В одній планетній системі не може бути десятків катастрофічних випадковостей. А якщо вони й знайдуться, їх треба пов’язувати з основною, яка була для них першопричиною. Бо інакше ми повинні взяти під сумнів ті закономірності, за якими рухається планета у світовому просторі.
Які ж це закономірності І як виглядала б наша Сонячна система, якби не сталося катастрофічного втручання в природний рух її складових частин?
1. Всі планети рухаються навколо Сонця в один і той же бік.
2. Переважна більшість супутників рухається навколо своїх планет в тому ж напрямі, в якому їх планети рухаються навколо Сонця.
3. Площина орбіт більшості планет є одна й та ж і збігається з площиною екватора Сонця.
4. Більшість планет обертається навколо своєї осі в тому ж напрямі, в якому вони рухаються навколо Сонця.
5. Орбіти планет та їх супутників за своєю формою наближаються до правильного кола.
6. Відстані планет від Сонця не є довільними, а утворюють досить закономірний ряд (правило Тіціуса — Боде).
Ці закономірності підтверджуються спостереженнями за рухом іншої матерії у всесвіті. Далекі галактики, які можна побачити лише в найпотужніші телескопи, мають форму таких же дисків, як і система Земля — Місяць, як і планетна система: в центрі міцне ядро, а навколо нього в спільній для всієї матерії площині рухаються в одному напрямі великі й малі тіла. (І раптом Плутон, порушуючи ці непохитні закони, утворює для свого руху власну площину — під кутом 17 градусів!)
Та поки що досить про Плутона. Подивимося, чи нема порушення правил «вуличного руху» з боку інших небесних тіл. Включно до Марса все йде нормально. Правда, помічається деяке «хитання» Меркурія, та це пояснюється його надзвичайною близькістю до Сонця і незначною масою.
В усякому разі, аж до самої орбіти, по якій рухалася загибла планета і де тепер міститься точка перетину орбіт її осколків, в нашій планетній системі спостерігається відносний порядок. Але як тільки справа торкається Юпітера, зразу починаємо помічати суцільне порушення правил. Деякі небесні тіла рухаються так хаотично, що кожного регулювальника вуличного руху охопив би жах. Йдеться не про астероїди, для яких правила не писані. Скажімо, супутники Юпітера у своєму русі по таких же плутаних орбітах, як у астероїдів, чинять одне порушення за одним. Таких супутників у Юпітера є 4 з 12. Вони рухаються всупереч законам руху матерії, всупереч її загальному плинові. До цього треба додати, що всі вони надто маленькі, кожний із них у сто разів менший за Місяць. І всі чотири, як це не дивно, розташовані майже на однаково величезній віддалі від Юпітера: від 21 до 24 млн. кілометрів. Інші 8 супутників містяться значно ближче і добре «пам’ятають» правила руху.
Чи хочемо ми це визнавати, чи ні, та від фактів не відмовишся: ми, звичайно, натрапили на перший слід злочинця! Всі планети мають своїх супутників. Усі, крім Плутона…
Мабуть, колись і його оточували супутники. Нехай невеликі, але свої. Майже такі, як Фобос і Деймос у Марса. А коли він утік од них, то що їм залишалося робити? Вони дуже несміливо і невпевнено увійшли в численну сім’ю Юпітера. Ось що з приводу цих чотирьох супутників сказано в «Курсі загальної астрономії» І. Ф. Полака: «Вони, рухаються у зворотному (підкреслення І. Ф. Полака) напрямі зі сходу на захід, назустріч обертанню супутників першої групи і самої планети, вони такі далекі від Юпітера (час обертання біля двох років), що притягання планети надто слабке. Тому їх рух дуже складний, і більш-менш постійної орбіти вони не мають. Можливо навіть, що їхній рух не стійкий — сонячне тяжіння вирве їх із сфери притягання Юпітера і зробить самостійними планетками». З цього видно, що вони такі ж пасинки Юпітера, — чужорідні тіла на його орбіті, — як сам Плутон тепер є пасинком Сонця. Інакше й бути не може, якщо вони прийшли до Юпітера з чужої орбіти…
Коли йдеться про зворотний напрям у русі супутників, треба мати на увазі таке: орбіти їхні так «вивихнуті», що інакше вони рухатися не можуть. Досить «повести» за собою тіло разом з його орбітою більше ніж на 90 градусів, як це вже само собою зумовлює зворотний напрям. Тіло при цьому не зупиняється, щоб змінити свій напрям (воно б вибухнуло). В цьому легко переконатися, якщо звичайний обруч позначити стрілками і відповідним чином його обертати.
Отже, Юпітер збагатився не лише за рахунок величезних осколків, але й за рахунок чотирьох супутників загиблої планети. Інакше не можна пояснити ні їхнього надмірного віддалення від Юпітера, ні зворотного руху навколо гіганта. А такий надзвичайний випадок, як зворотний рух, не може статися без певних причин.
Тепер підемо далі, — до Сатурна. Тут злочинець накоїв ще більшого лиха. Зрозумівши, що він залишається в цілковитій самітності, що всі його супутники «повтікали» до Юпітера, він вирішив повести за собою менших дітей іншого багатосімейного велетня. Та все закінчилося лише тим, що один із десяти синів, вперто чіпляючись за свого могутнього батька, був розірваний на дрібні шматочки, а невелика донька Феба опинилася на «вивихнутій» орбіті і так само почала кружляти в зворотному напрямі.
Залишки розшматованого супутника на деякому віддаленні від екватора Сатурна утворили те славнозвісне кільце, яке давно не дає спокою усім аматорам зоряного неба.
І вже зовсім незбагненного лиха зазнав Уран. Невідомо, як це сталося, але факт залишається фактом. Уран виявився поваленим на бік разом з усіма своїми супутниками. Всі п’ять супутників розмістились перпендикулярно до орбіти планети, хоч цілісність цієї сім’ї й не була помітно порушена. Щось неймовірне: полюси Урана опинились на місці екватора. Тепер вони по черзі повертаються до Сонця, і це створює незвичайну зміну пір року.
В зв’язку з тим, що «вивихнутою» виявилась сама вісь планети (більш ніж на 90 градусів) разом з орбітами супутників, — і сам Уран, і всі п’ять супутників обертаються проти їхнього руху по орбіті. Планета котиться навколо Сонця на боці, а система її супутників, що має в діаметрі майже півтора мільйона кілометрів, стирчить поперек орбіти. Де ще можна надибати подібне чудо?…
Нептунові пощастило більше — тут обійшлось тим, що один із супутників, як і на інших планетах, набрав зворотного руху.
Нарешті сили Плутона виснажились, — І він упав мертвий на далекій околиці планетної системи, там, де рік дорівнює 250 земним рокам, де лютує мороз мінус 250 градусів, де Сонце світить так тьмяно, що майже не відбувається зміни дня й ночі. Його багата атмосфера була розгублена у змаганні з іншими планетами, а супутники залишились на орбіті Юпітера, який колись був його близьким сусідом. Холод, самотність, морок…
Звичний до тепла і світла, він уже навіть мертвий поривається до Сонця, намагаючись підійти якомога ближче. Раз на 250 років йому вдається підійти до великого світила вдвоє ближче, ніж звичайно, і навіть ближче, ніж Нептунові. Але це «ближче» все одно залишається в 10 з лишком разів далі, ніж він перебував 75 мільйонів років тому. І як би він не поривався тепер до свого старого обжитого світу — йому нема вороття. Надто легковажними виявились ті істоти, які колись панували над ним…
Не лише кожному астрономові, але й більшості студентів добре відомо, що тут нема жодного вигаданого факту. Кожен знає, що наша планетна система, починаючи від орбіти Марса, майже вся складається із відступів од норм. Вона нагадує величезну машину, яка побувала в тяжкій аварії. Частини цієї машини працюють, колеса крутяться, та нема в ній ні злагодженості, ні тих первинних закономірностей, за якими вона створювалась. Багато чого порушено непоправно, назавжди.
Якби ми спробували це заперечувати, то неминуче уподібнилися б тому невдасі автомобілістові, який, з’явившнсь на вулиці з розбитою машиною, силкується запевнити регулювальників, що машина його цілком справна, що все так і було, коли вона надійшла з конвеєра. Регулювальниками в цьому разі є непорушні закони руху матерії…
Катастрофа на планеті і виникнення астероїдів зрідка обговорювались. Та ніколи при цьому всі інші порушення в планетній системі від місця катастрофи до Плутона включно не бралися до уваги. А саме вони, треба гадати, і є наслідком катастрофи. Тут не може не бути причинового зв’язку, — тоді ми змушені були б визнати, що на всіх планетах від місця катастрофи і далі існували свої, відокремлені катастрофи, що спричинилися до таких відхилень, як зворотний рух багатьох супутників, розрив супутника Сатурна і величезне зміщення Урана разом з усією системою супутників з його осі і т. д. Тоді у нашій планетній системі повинно було б існувати біля десятка не пов’язаних між собою випадковостей, замість однієї основної, що була першопричиною всіх інших порушень, які стали її наслідками. Тоді б законно виникло питання про ще одну незбагненну випадковість: як же чотирьом планетам внутрішнього кола — від Сонця і до місця катастрофи — вдалося уникнути всіх катастрофічних випадковостей?…
Очевидно, якщо всіх численних наслідків не поставити в тісний зв’язок з основною причиною, тоді й причина залишиться незрозумілою.
Автор повинен зазначити, що він ішов до своїх висновків лише логічним шляхом, не піддаючи їх математичному аналізові. Перш за все через те, що це для нього неприступно. Та справа не тільки в цьому-можна було б залучити знаючих людей, — а в тому, що маса Плутона до цього часу точно не встановлена. А по-друге, за багато мільйонів років всі інші показники теж повинні були змінитися. Приймати усі вихідні дані за ті, що існували 75 мільйонів років тому, було б принаймні неправильно, бо матерія ніколи не стоїть на місці. Орбіти планет і навіть їхні маси не є строго постійними величинами. Так, наприклад, маса планет могла дещо змінитися за рахунок тієї ж «покійниці». Адже розсіяно майже два Марси!..
Звичайно, це не означає, що математика в цьому разі безсила. Вона може багато сказати на доказ чи заперечення нашої гіпотези. Але випадок настільки серйозний, що тут довелося б перебрати тисячі варіантів можливої траси Плутона і можливого розташування планет, щоб встановити той єдиний варіант, за якого відбулися усі перелічені порушення.
З усього, про що тут йшлося, найбільш незрозумілим є те, що сталося з Ураном. Важко припустити, що його могла звалити на бік планета, яка проходила повз нього: він набагато могутніший за неї. Мабуть, при зустрічі з Ураном од Плутона відкололась ще якась величезна брила, яку за масою не можна навіть порівняти з іншими осколками. І, можливо, вона спричинилася в полярних широтах Урана до такого сильного вибуху, якого не зазнала ні Земля, ні Місяць. У змаганні з сильнішими планетами Плутон міг звалити на них не лише значну частину своєї маси, а й взагалі розлетітись на дрібні шматки. Все залежить від характеру його траси, відстані від зустрічних планет, швидкості руху і міцності його кори.
Що ж до можливості величезного вибуху на Урані, то це повинно бути зрозумілим з усього попереднього.
Своїм завданням автор ставив зібрати і якоюсь мірою проаналізувати факти, які можна поставити в один ряд, не дивлячись на те, що вони належать до різних галузей науки. Цілком природно, що доводилось користуватися тим чи іншим фактом, не завжди чітко уявляючи собі складні і многотрудні шляхи, якими вчені прийшли до нього.
В наш час важко бути досить глибоко обізнаним з усіма галузями широко розгалуженої науки. Проте нема підстав брати під сумнів факти, якщо до них прийшла ціла наукова галузь, і після багаторічної перевірки вчені публікують їх для загального користування.
Хочеться сказати кілька слів і про гіпотези іншого роду, тому що тут також може існувати досить важливий зв’язок. Нерідко доводиться чути (багато чого проникало і в нашу пресу) про загадкові сліди розумних істот на Землі в доісторичні часи, до появи людини. Висувалося навіть припущення, що на Землі вже існувала колись цивілізація і з якихось причин загинула. Підстави для подібних припущень дають деякі факти, які важко пояснити без причетності до них розумних істот.
Припускати наявність цивілізації в доісторичні часи навряд чи було б вірно з точки зору марксистської науки. Цивілізація не могла складатися з крихітних відокремлених острівців серед безмежної стихії примітивних форм життя. Проте нема й достатніх підстав навідліг заперечувати можливість існування на Землі якихось поселень, які належали розумним істотам загиблої планети. Поселення ці не спромоглися закріпити і розвивати розумне життя на Землі після загибелі їхньої праматері, яка була для них життєвою базою. Ці розумні істоти під час вильоту на Землю могли і не ставити своєю метою заснувати на ній незалежну цивілізацію, а провадили якісь допоміжні роботи. Тому після раптового знищення рідного світу вони виявилися беззбройними перед новими для них умовами.