Верем’є

Верем’є

Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не стане кого — говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!

З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.

А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з господарським заняттям. Весна — Святий Юрій, літо — на Петра, осінь — Дмитрія, зима — в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити — передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) — несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає — передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті — кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати!” І зморозить. Бодай квасолю.

Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень — “на Одокії” (14 березня — Одокія жене кози в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.

Тепер — щодо назв місяців.

1. Січень — січе снігом, віхолою.

2. Січник (лютовень) — має найбільшу силу лютости.

3. Март — передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.

4. Березень (цвітень ще) — береза розвивається, бруньки брухнавіють.

5. Травень — оповні цього місяця травою може віл напастися.

6. Гнилень — не вільно рубати дерева, бо згниє.

7. Бидзень-білень — худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.

8. Копень — кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.

9. Жовтень — або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.

10. Падолист — на Покрову опадає листя.

11. Грудень — у Пилипівку замерзає груда.

12. Просинец — на Николая — просить зими (снігу).

Отакий гуцульський календар. А такий космос:

Сонце стоїть над землею, сонце — то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух — Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).

Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги — стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - — підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду — море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.

Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься — менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел — Божий посланець — та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться — уже день.

Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем — блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря — Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все — і порохи, і лист, і каміння — там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець — західний, від бойків; долішній — з півночі, з долів; підсоняшний — зі сходу сонця.

А град — кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села.

У дощ деколи являється веселиця — весела дождевниця (Дожьбог — не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця — Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо — там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту — можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’ється води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.

Теперішні люди втратили знання себе, світу, вони розірвали, самі того не хотячи, вервечку, що в’яже нас із вселенським буттям. А воно є вічне. Давні люди були умудрені, бо вони мали космічне чуття. Лиш декотрі з мільйонів витрималися — вони витять — мають силу над світом; передають через руки, очима, устами. Тепер ми їх бачимо у телевізорі і дивуємося чудесами, що ці люди уміють. А колись таких непростих було повно по селах, і ніхто їм дуже не дивувався. Це було так природно, як дощ, вітер, зима, літо. Це було серед нас, давніх, віруючих. У Бога, у чудо, у себе і свою безминущість. Сокотили душу, бо вона мала у чистоті перейти на той світ, а там один присуд — вічність: чорній душі — чорна, праведній — добра. І кождий поступ виважувався. Грішили, бо смертні. Але вміли каятися. І міру гріхам знали. І покуту за кожен.

Як погадати, скільки днів на місяць гуцули давно святкували, то не знати, коли свою велику господарку утримували. Насамперед тримали (і тепер також) урочисті свята — рокові і неділі. У ці Божі дні гріх робити, бо на тім світі людська душа тяжко покутує, а за неділю — гріх неспасний.

За цими святами ідуть пригінчливі (причкові, пригодні), у які не можна робити на ґаздівстві через шкоду між маржинов, і каліцтво між людьми, та через бурю, град, громи й інші напусти на людей і маржину. А вже на святки не пригінчливі — лиш церква їх дотримується — не можна шити і прясти, а так все роблять.

Але витрималися і понині у гуцулів святки, яких ніде нема зазначених у церковних календарях, а люди святкують, навіть часом і не знають чому, а лишень тому, що їх святкували наші предки спервовіку. Баба Мирониха учила нас:

“Дауні гірєне ці сєтки дуже сербували, у ні дуфали і мали із ними из’єзані усєкі вірування свої старовіцкі, проти иких попи у церквах дуже остро і сильно виступали. Було бильше таких людий, що на Розигри, Рахманцкого Великодня, Обрітенія, Курика нічо би на світочку руков ни тєнули так, єк на Великдень. Але помаленьку та віра єла си нієчіти, упадати, зачєли у себе ни робити, але йти до других “на толоку”; то за менчий гріх уважєли та менче з него шкоди ци каліцтва си боєли. Из чєсом зачєли у себе робити, а єк настау на світі нидокик, то і у неділю та урочєсті сєта роб’є, так це си взєли вид світової войни”.

Теперішні гіряни кажуть: “Єкби тип ер так, єк дауно усі сєта сєткувау, то би из голоду сконав”. А про жінку, що кожного свята і святця не пряла, не шила, а майже кожну днину святкувала навіть таке розказують:

“У водного чоловіка була така жинка, шо загалом усі дни у тижни сєткувала, бо був “гірц” від роботи. Нічьо не робила. У понедівнок ни прєла. ни шила, бо то Божий понедіунок. Ни брала си за веретено і иглу у вівторок, боєласи напасти; спала у Божю середу. Усі божки сєткувала. Сербувала і чєтверь, бо то четверта Божя днинка у тижни. У п’єтницу нічьо руков ни кєвала, бо це шє май бильшя від середи Божя днинка, а в суботу ни вільно робити, бо субота задушна — за роботу у суботу сердєтси людські душі з того світа. У неділю навіть коло печі ни порала си, бо день си, прецінь, називає — нічьо не ділай. І так пережила усе житє. Чоловік из таксу жинкоу ни мау шєстя на своїм газдіустві. Гет избідніу, цілком обголіу, ни міг си ни в чім запомочі.

Єк та жинка єму умерла, вин поклау єї голу-голіську у деревище, єк мама на світ уродила. Лиш одно місце на її тілі накриу покришкоу вид горшька, ика шє си у хаті завалєла. Єк изийшли си люди на комашню та й прийшоу піп за мерцем, розкрили деревище, піп єк уздріу голу жінку-мерця у деревищю, зачєу си вадити из чьоловіком, чього вин изробиу из свої жинки по смерти таку публіку, таж це и встид и гріх.

А єк тот чьоловік розказау, єк то єго жинка усі дні сєткувала, єк Сави и Варвари сербувала, нічьо рукоу ни кєвала ни одного дня, так єк друга чєлєдь лиш на Сави та Варвари, то піп зачєу инакше говорити и небіжку опроважєти:

Було ни савити, ни варварити,

А на сорочьку собі пазити.

Господи помилуй и прости,

Вид такої жинки заступи.

Почерез то теперішні гуцулки уже рідко котра савит и варварит, а на сорочку пазит, бо боітци такого притрафунку”.

Найбільше свято у гуцулів, та й на цілій Галичині, у Буковині, Закарпаттю випадає у січні. Як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости — настає Новий рік. Цю пору обходять не тільки дома, а й у церкві/ Не забуваймо, що гуцули святкують дотепер старий Новий рік, що припадає на Василія, 14 січня. Але починають, раніше — з Різдва, Із Свя.-того вечора. 6 січня, “як сонечко зачинає змагатися в силу, а Божа днинка береться рости”. Мужчини, що роблять бутинами, порозходилися зарібками у чужі сторони, сходяться, аби там що було, у цю пору додому, як ведеться з давнини — спожити разом Тайну вечерю Святого вечора у своїй хаті Бо лиш у рідну хату приходять у ту пору на Тайну вечерю і душі померших. Кого вже кого, а померших гуцули шанують впродовж усіх часів. Це видно і по коляді, що називається “Умерска”:

Ой як сей ґазда з дому відходив

(Ой дай Боже!),

Скликав він собі всі сусідочки,

Всі сусідочки, свою ґаздиню,

Свою ґаздиню й свої діточки,

І схотів собі свічки сукати,

Заставив собі прощі прощати;

Ой сказав собі попа привести.

Усукав собі лишень три свічці.

При першій свічці тіло вмирало,

При другій свічці душку спускало,

При третій свічці тіло вбирали.

Ой прийшли за ним святі янгелі,

Ой прийшли за ним п’ятьма возами.

На першім возі самі корогви,

На другім возі самії книги,

На третім возі самії свічі,

А на четвертім самі ангелі,

А п’ятим возом все тіло взяли.

Як си зближили вони до церкви,

Ой сами дзвони та й задзвонили,

Самі си двері порозтворєли,

Самі си свічі позажигали.

Ой ввійшли попи служби служити,

Служби служити, опроважєти,

Ой тогди зачєв він промов’єти

До свої жінки, до своїх дітей:

Шоб єсте мене не забували,

Все в суботоньки ізгадували,

Все в суботоньки ізгадували

Все в суботоньки і в неділеньки

Колачіками, акафистами,

Як того нема — кавалком хліба.

Я ж за вас буду Бога просити,

Шо ви будете многа літ жити.

А встаньмо, браття, ми си підведім,

Ми си підведім, всі руки складім,

Всі руки складім, молитви скажім

За цю душечку, що відси пішла,

Із сего дому, з сего талану:

Шоби та душка із Богом була,

В царстві ясному супочивала!

Зв’язок живих із душами умерлих не переривається у цім краї. І про те ще далі поговоримо. А нині Святнії вечір — Христос ся рождає! Славімо єго! У нас дома за тиждень перед Різдвом мама зачинала поратися у хаті: білить, миє пере, порядкує, — всі разом убираємо хату по-святошному, печемо завиваники з маком (лишився тільки спогад про мак!), з горіхами і повидлом, варимо пшеничку і лагодимо решту страв — усіх дванадцять. На Святий вечір і найрідніший прилагодиться до вечері якнайкраще. Покійний тато, бувало, у передріздвяні дні нарубає сухих букових дров, вивезе гній на город, зчеше маржину, почистить у стайні, колешні, поприбирає у коморі, на поду.

В церкві також порядкують. Люди ладяться до великого свята Постом, Пилипівкою — не лише тілом, а й душєю єднаються з ним. Не дочекаємося того вечора. Мама миє грибна фасолі, сущениці, сливки, рихтує крупи з олієм і часником на голубці спускає листя з .квашеної капусти. А ми бігаємо довкола — котре вхопить запашний лист з квасної головки, а то вмочить палець у зелений конопляний-гарбузовий олій, що роздається на всю хату і скобоче ніздрі; а тут ще й риба пражиться, замащена у горщику — тато ймив головача метрового, товстого, як теля. Повна хата запахів неймовірних, різдвяних — тато сидить на вищкребаній добіла підлозі (сестра Олюська покійна так уміла хвоєю вимити) — тре у макортику макогоном мак та лукаво роззирається, шукає маминого милого лиця межи діточими: видиш, Од6, єка то тєжка робота чоловіча... Дуже любив маму до самої смерти. А вона помахає на нього пальцем в кукурудзяних крупах з чебриком і олієм: маєш розум говорити пусте при дітях?.. А ми скористаємося з їх перемови та хапаємо котре збілілого в молоко маку, котре гриб або смачне осердя з капусти.

— Та наїжся вже, їла би ті онниця! — сердиться врешті мама. — Ліпше би дрівець унесло, а ні крутиться та заважає попід ногами...

Того дня ніхто у хаті не те що не їсть, навіть води не п’є, не можна курити до самої вечері. Всі постять. Крім маленьких. Але нема права і сваритися,., битися. А ми таки були пустотливі, особливо я і менший брат Коля — “невкритні”. Через нас грішила мама. А то кажуть, хто цего дня свариться, буде почерез цілий рік заводити сварку. А ще не вільно того дня рубати дров, бо птаха “вирубає” навесні кукурудзу.

На Святий вечір багато є усякого ворожіння. У той день ховають петельки, аби через цілий рік не видіти “тогу довгу” — гадину. Мама дивиться у хаті, а тато понадвірю, аби нічого ніде не висіло на клинках, на грядах, колах, бо від того сідала би літом птаха на городину.

Нарешті під радісні дитячі оклики стіл застелюють отавою, накивають усякого насіння і накривають білим обрусом. [На конах стола кладеться по зубцеві часнику від уроків. Треба ще, каже мама, і під стіл накидати отави, а ми вже радо “ричемо, як корова, бліємо, як вівця, ржемо, як кінь”, аби худоба велася. Десь давно щевиносили усі игли з хати, “аби кольки не кололи нікого цілий рік”, затикали прядильні дірки у лавицях клоччям або отавою, приповідаючи: “Не дирки затикаю, але рти моїм ворогам, щоби їх напасті мене си ни ловили цілий рік!”; з цеї причини завізували гудзи на мотузі: “Не гузд зав’єзую, а рот війтови, що мене кривдив”; сідаючи до вечері, присідає той мотуз із гудзами — “аби усі брехуни, пльоткарки так мовчєли, єк ці гудзи підо мнов”.

Давно, коли кожен гуцул був озброєний, як убраний, виходив газда у смерку з хати — стріляє з пістоля на знак, щоби сусіди бралися до Тайної вечері. Він бере каганець із ладаном — обходить і обкурює три рази хату від усілякої нечисті задля родини, а також і маржини.

Мама накладає аж тепер на стіл дванадцять пісних страв, серед них найголовніша пшениця з маком, медом, тертими горіхами — така смачна (може, “смачна”, “смак”, “смаком” від того, що “з маком”?), така солоденька, що сама пливе у горло по язику. З неї і починається Тайна вечеря. А є ще гриби з часником в олію, рибка і студенець з голови кліня чи головача, пироги з маком, сливки з фасолею, росівниця — крупи з капустяним розсолом... — мисок і ложок топиться на м’якім запашнім отав’янім столі.

Але ще тато набирає з кожної страви потрохи у корито, солить, мішає з грисом і несе худобі. А ми бігаємо по сусідах та до родичів — розносимо у білих фустинах зав’язану вечерю за померші душі. Чути, як хтось за плотом каже: “Єк тот мак відьма не годна визбирати, так аби не годна пошкодити моїй маржинці”, видно, розсіває коло стайні самосівний мак. Хто чується в такій силі, що може відвертати град, бере миску із свяченим, а в другу руку сокиру, виходить надвір і так запрошує до себе на Тайну вечерю: “На Свєтвечір родив єм си, на Свєт-вечір хрестив єм сми, Пречиста Діва на золотій крижмі мнє держєла, у змиєвім озері мнє купала! Градівники, мольфарі, чорнокнижники, планетники (оце-то так! а може, інопланетники?), лісні, вовки, медведі, рисі, лиси — прошу вас на вечерю!” Так остро кличе три рази, відтак закінчує: “Єк ви ни євилиси на су Тайну вечерю, єк Не маєте моци свитиси на Різдво, — так абесте не мали моци ані волі зробити мені зло в моїм хіторі! Єк вас тепер не видко, не чути, так аби вас не було видко-чути цілий рік!”

Ще кличе бурю: “Будь ласкава — виходи до нас на Свєту вечерю”. Також три рази. “Коли ти тепер не ласкава прийти на Свєту вечерю, на дари Божі, на страви ситі, на велике добро, єк ми тебе просимо, то не приходи до нас літі, єк ми тебе не трібуємо!”

Тепер у хаті. Викурюють ладаном щезника, що міг десь притаїтися. І особливо улюблений змалку милосердний звичай покликати померші душі. Ґазда має обійти з вечерею три рази за сонцем довкруги хати, кладе миску на стіл і уклякає, а за ним усі, б’ють поклони, моляться:

“Просимо щире Бога, аби єго ухвалити, упросити — най і тих душ до вечері припустит, шо ми їх не знаємо, а їх дожидаємо, шо за ні ніхто не знає, шо бутинами побиті, дорогами покалічені, пострачувані, водами потоплені, котрих ніхто не знає, лягаючи і встаючи ніхто не згадає, дорогов ідучи; а вони, бідні душі, у пеклі пробувають і цего Свєтого вечора чекают, шо у нас молитви великі идут, і такі си найдут, шо тоти душі споминут. Господи, заборони хрестєнску худібку і нашу від звір’я і від поганої віри на рогах, на водах, на всіх переходах!”

Дякуємо Богу, що поміг дочекатися Святого вечора та просимо і нарік. Відтак тато дає ту миску з вечерею котромусь із нас, кажучи: “Ми усі, з усего щирого серця і з Божої волі, кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо її, аби вони на тім світі так вечеряли, єк ми тут, я даю за тоти померші душі, шо погибли і порятунку не мают; най Бог прийме перед їх душі! Я їх кілько запрошаю і закликаю на цю Божу Тайну вечерю, кілько у цім полотні є дирочок (миску дається на полотні), по тілько аби їх було на кожду дирочку!”

Уже сіяє з неба перша зірниця — всі сідають за стіл.

По вечері не миють, не прибирають зі столу — все через душі, що мають прийти. Мама кладе чогось солодкого на вікна — для ангеликів. Не можна де-небудь сісти, не продувши місця, аби не привалити яку душу, — їх тут багато зібралося на звану вечерю.

А ми наслухаємо, коли під вікнами задзвонить срібно дзвіночок малих колядників. О, як ми, дітьми, любили ходити колядувати! Але почали переслідувати, ганялися за нами учителі, сільські “активісти”, що їх просто водно звали посіпаками. Було й таке вже недавно, що діти на Львівщині порощебщалися, тікаючи від таких посіпак... Ми також скакали у скалу, в корчі, ліси — котре куда виділо, як нас ловили. Бувало, тікаємо, а з нами є хлопець, перебраний на ангела — у довгій білій сорочці поверх кожушка і з срібними із позлітки крильми. Він шпортається, бо перешкоджає довга сорочка. Здається, що той ангел летить, а за ним і за нами женуться злі сили. Дмитро Павличко уповідав, що він іакож був колись таким ангелом. Всі ми колись були ангелами...

Колядники — це складна, дуже відповідальна справа у моїм краю. Майже виборна система з довірою громади. Не кожен годен бути колядником і почерез тяжкий труд — від хати до хати у всіх без устанку колядувати, і через голос; та й авторитет, врешті, річ тут не послідна.

Охочих до того досить. Кожен хотів би перед вести (як і серед народних депутатів), бути вибірцею (вибраним у церкві другого дня свят), бо це велика честь. Вибори, поділ на табори, стягає до церкви на Збора велике число людей, яким цікаво, котрий колядницький табір зайде у їх кут села. Кожен табір веде вибірця. На вибірцю обирається церковний брат або якийсь упливовий і поважний ґазда із колядницької округи. Вибірця вибирає березу, скрипичника трембіташа і колядників. Він годить березу і музикантів. Відповідає за то, як запорядно ходять колядники та як зачесно справуються; він уважає, аби не було розпусти у колядниках. Вибірці дають із церкви скарбоньку — він відповідає за колядницькі гроші свого табору. Вибірця ходить з колядниками цілий час. Він пильнує за порядком, носить скарбоньку з грішми. Відтак разом із березою рахують коляду (гроші) і віддають у церкву. Як вибірця чесний, розумний, добре справується, то може все життя вести колядники.

Але найважливішою особою межи усіма є береза. Він мусить знати усі колєди і плєси напам’ять. Мусить уміти файно колядувати та й вести колєду. Він за неї відповідає. Має також тямувати, яку колєду у котрій хаті треба колядувати, аби то ся вдавало усім людям. Тай має на гадці, як у котрій хаті можна задовго бути, як зайти з ґаздами, забавити гостей, аби і ґазди і гості лишилися контетні (вдоволені). Навіть таке треба знати — як кому заколядувати під вікнами та як заплєсати оперед хати. А ще — подякувати ґазді та газ-дині. Важливо і відійти з колядниками від ґазди так, аби тим нікого не вразити і колядників не знеславити. На березі вся відповідальність. Він більше-менше уже знає, хто яку завелику коляду дасть, та й відповідно колядує. Де надіється “гойної колєди”, там він довго і файних коляд колєдує. А де знає, що дадуть коляду не таку велику (йдеться про плату), то там і він менше сил докладає: квапиться, перетинає коляди. Дехто сердиться: “Ці так колядували, якби ціпом махали. Як-небудь”. Колядники на то про себе відказують: “Яка плата, така й робота”, та й ідуть далі колядувати і набуватися там, де їх ліпше, сердешніше приймають. А буває, що ґазди скупі, не пускають їх, аби не платити, вдають, що їх нема дома.

Ци дома, дома наш пан господар?

Ой дай Боже!

Ой ми то знаєм, що ґазда дома.

Сидит він собі по конец стола.

Ой сидит, сидит, книжку читає,

Книжку читає, пісню співає.

Прийшли до него від Бога гості,

Від Бога гості та й колєднички;

Прийшли ‘го знати, єго витати,

Єго витати, пісню співати,

Пісню співати, колєдувати.

Надворі мороз, співати не мож,

Ой ґаздо ладний, просимо встати

І нас до хати зараз впускати!

Де ґазда живе у злагоді з ґаздинею, дітьми, у гаразді, йому колядується найліпшої:

Ид цему двору, ид веселому —

Гей дай Боже! —

Прийшли гостеве у рік до тебе,

Ци дома, дома наш пан господар?

Ой бо ми знаєм, що він є дома.

В нашого пана побита брама,

Брама побита, срібні ворота,

Срібні ворота, біле задвір’є,

Біле задвір’є, білі овечки,

Білі овечки та й коровочки,

Та й коровочки, сірі волики.

Ой-бо ми знаєм, що ґазда дома,

Він сидит собі по конец стола,

По конец стола єворового!

Ой тоти столи красно покриті,

Красно покриті — єлчі скатерті,

На тих скатертях круті колачі,

Круті колачі, пиво варене,

Пиво варене, вино зелене.

Вставай, газдочку, отворєй двері,

Уставай з лавки, розмикай замки,

Пускай до хати, ни дай стояти,

Надворі мороз, стояти не мож.

Видно, були колись достатки. Та й колядників десь ходило побагато. Невже по стільки, як у коляді?

У лісі, в лісі та й на дубові —

Ой дай Боже! —

Блудило блудців сімсот молодців,

Приблудили вни до цеї хати,

Ци спиш, ци чуєш? Пускай до хати,

Пускай до хати пісню співати.

Ой устань, устань, засвіти свічки,

При світлі свічі; розмикай замки,

Розмикай замки, застеляй лавки,

Застеляй лавки, вбериси в шати,

Вбериси в шати пусти до хати!

Застели-стели тисові столи,

Наклади на ні увсеї дари,

А сам виходи та нас запроси,

Запроси в хату, будем співати

Й старі дідове все споминати.

У нас і тепер її колядують цієї розтіцької коляди. І оцеї також:

Ой сидит собі наш пан господар —

Ой дай Боже! —

По конец стола єворового.

Ой на тім столі чисті скатерти,

На тих скатертях круті колачі.

Де вни кручені? В тура на розі.

Де вни печені? У печі Божій.

Ой на тім ґазді шовкові шати,

На нім сорочка, єк бів, біленька,

Єк бів, біленька, єк лист, тоненька,

На нім чобітки саф’яновії,

На нім шєпочка соболевая.

Коляда давня. А яке вбрання! Чи не із княжої доби оті шати, саф’ян (його, правда, здавен вірмени виробляли у Кутах), тури, соболі? Шати — одежа явно княжого статку. От вам і гуцули в диравих постолах та пірваних гачах на вучкурі...

Де найбільше див, так це навіть не в чародійництві, а в гуцульських колядах. Чого там тільки нема! Аж волос дибом стає, мороз по шкірі пробігає як вслухаєшся. Все життя, бозна від яких віків-правіків, — у них. Ви ще їх почуєте. Але мусимо подивитися, що там далі діють колядники... Ага, їх запросили до хати. За строгим звичаєм береза заходить перший. Так само і за стіл сідає. Доки не встане із-за стола, доти не можна і колядникам вставати. Він просить ґазду: “Ци можна плєсакам наплєсати у хаті із дзвінками коло гостей та й коло домашних?” І дозволяє плясати “на колопні”. Хоч скрипичника, трембіташа і решту вибирає вибірця, але мусить узгодити з березою. Береза носить церковний хрест та й дзвінок у руках. І ключ від скарбоньки.

Як добрий скрипичник, то коляда йде легко. У людей є охіть до усього: до колядування, співанок, до плясу. А як трапиться пустий, то колядники втомлюються, швидко хрипнуть, що наприкінці лишень шепчуть, а не голосно співають. Аби який був добрий береза, з пустим музикою не годен колядувати.

Голос трембіти — найчутніший у горах. У кожнім таборі мусить бути трембіта. Вона дає знати людям, де обертаються колядники. Уночі корнєє (будить) ґазд, аби вставали та пускали до хати. Трембіта грає до плєсу надворі, до підвіконної коляди, до умерської коляди, до круглєка (танцю з приспівками). Трембіташ подає голос у часі приходу до ґазди і при відході. І сусід знає, що вже йдуть до нього. Давно у горах файно уміли трембітати. Тепер трембіта перейшла на сцену, та по горах рідше її чути.

Серед колядників мусить бути і той, що в росіян називається “козлом отпущения” — кінь. Ще на него подекуди селами кажуть міхоноша. Бо люди давно давали на коляду і дотепер дають хліб, вінки кукурудзи, зерно, кавалки солонини, бужениці, повісма. Конем зветься той, що все то носит у бесагах почерез плечі. З коня колядники посміюються, збиткуються. На коня рідко котрий злакомиться йти, бо то тяжко двигати бесаги за колядниками. На коней звичайно ідуть ті, що люблять добре попоїсти, випити. Кінь не колядує.

Хто ж колядує, звеселяє нас на Різдвяні свята? На колядників ідуть молоді, охічні до коляди, плєсу, співанок і танців люди. Є такі, що ходять у колядники щороку. Але є й інші: раз пішов — і вже більше не закортить; то великий труд. Сталим колядником може бути лиш той, хто має до коляди охіть та любить побути межи людьми. Є такі по селах, що нізащо у світі від колядників не лишився би ні одного року. Навіть є такі, що просяться, щось помагають у Пилипівку вибірці або березі, лиш аби їх вибрали у колядники.

За колядників не тяжко: є їх скрізь доста. Тяжко за доброго березу, за порядного скрипичника. До того треба мати здібність. Береза цілу Пилипівку пригадує сам або зо сталими “старими” колядниками коляди та плєси. Колядують увесь цей час, аби не мати устиду від людей. Багато хто знає слова старовіцьких коляд. Як береза милиться, то люди сердяться. Бо слова Божі не можна ані міняти, ані опускати з коляди. Добре знаного березу кличуть і в чужі села. Тому що береза, скрипичник, трембіташ і кінь мусять постійно бути при колядниках від початку до кінця — дуже втруджуються, вони є платні, їм платиться за добу по стільки, по скільки годяться наперед.

Решта ходять за гонор.

Розказував мені один старий гуцул:

“Із первовіку аж до половини минувшого століття у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх колєди. Старовіцькі колєди передавали предіди своїм превнукам. Первовічві колєди переходили з покоління в покоління. Тоти старовіцькі колєди люди найліпше любили”, тай до сегодне їх люб’ют. Старовіцькі колєди — це були первовічні Божі слова. Ними споконвіку наші предки, та й ми, славили Бога — сонце та й величєли ними Боже Різдво”.

Церковних колєд гуцули не переймали, не любили їх та й не вчилися ніколи. І дотепер старі гуцули не вміют колєдувати колєди на церковну арію, так єк їх у церкві колєдуют на Різдво дєки. Навіт посміюватси из тої колєди та й ни мают її ні за що. Уни колєдували та й досегодне колєдуют свойов стародавнов гуцульсков арійов сумнов та галасливов, єк полонинскі вітри. Та й держєси шє й досегодне своїх старовіцких колєдницких звичаїв.

Звичаї задержєлиси майже вірно так, єк бували стародавно у нас лиш колєди багато поперемінювано-по-перероблювано на нові. Але багато полишено старовіцких колєд, а заступлено їх новоуложеними, бо против старовіцких колєд страшно боролиси попи від другої половини минулого століття. Так на приказ своїх владик були си напосіли на давні колєди, аби їх цілком з-помиж народу викоренити. Вони так само хотіли скасувати старі гуцульські колєдницкі звичаї, але це си їм так лехко ни вдало, єк з колєдами.

Попи кричєли з наказниц у церквах, що гуцульські старовіцькі колєди — то поганцкі, а ми християнські. Казали, що в тих колєдах укриваєтси поганска віра, та й тиму їх гріх колєдувати.

Одного разу цілком були сперли колєдників попи (так, що це нам не новина), єк берези ни уміли так колєдувати, єк хотіли попи. Та й не пустили дотив колодників у своїх парафіях, доки берези не склали нові колєди. Про це розказував мені дєдя шє єк я був малим хлопцем. А єму — наш головский старий береза Федьо Джюнда.

— Я з маленького хлопця любив колєди та й колєдників, — повістував Джюнда раз у дєдика на колєдниках. — А єк трошки підник на легіня, то вже від того чєсу завжди ходив у колєдниках. Ни з одного берези вчівси я березувати, — говорив він. — Але найбільше переймив я колєд таки в старого берези Юрія Бровки із Дідушкової Річки; ходічи з ним у колєдниках, вибивси і я на викликаного березу. Навіть у чужих селах не раз я березував. Ни одного і я вивчів на березу. Давно попи нікого не переслідували за колєди та й не мішєлиси до колєдників. То вже єк прийшов у Дідушкову Річку на парафію молоденький попик, то усе перевернув ідгорі дном. Колєдники зибралиси на Різдво по Службі Божій на цвинтари у свої табори та й разом із своїми вибірцями обходили плєсом три рази наокола за сонцем церкву й ишли плєсом аж до попа на дідинец, так єк то робилиси здавен, за нами лунув туда всий нарід из цвинтаря дивитиси, єк гей запишно мет новий попик приймати колєдників. На попівскім дідинци з кождої табори виступили берези і вибірці — узєли одного скрипичника з гурту. Мене, — казав Джюнда, — обибрали за старшого березу, хоть були берези багато старші віком вид мене. Пишли ми в резиденцію колєдувати попови, єк має бути. Зачєли колєдувати. Див’юси на попа, а вин то черленієт, то білієт из серця на нас. Але всі колєди віслухав уважно до кінця. А єк ми скінчили і повінчували його з жінков та й діточками шсстєм-здоров’єм, многа літами из Божим Різдвом, то попик замість подєкувати нам так, єк то си годит, штрик ид нам осов у вочі: “А це то за колєди ви колєдуєте? Хто вас такого навчів?” — “Це наші старовіцкі колєди, прошу єгомостя, — зачєв я й собі остро говорити попикови. — Навчіли нас їх наші предки”, — “Між нами і попиком виникла сварка. Але ми таки пишли селом та й колєдували, єк нам хотілося про то, шо понови не вдалося. А на другий рік вин нам таки пересів дорогу. За це єго село знелюбило, доки вин був. той попик”.

Отаке розказав мені старий голівчанин, а йому через дєдю — Федьо Джюнда, так що пам’ять сягає за півтора століття; колядували — відтак забороняли, по часу далі колядували, аж доки ще не заборонили, уже за моєї пам’яті. Та й знов колядують. Аж гай гуде! Доки коло церкви збиваються у табори та колядують, люди, що посходилися з верхів, витають один одного, запрошуються у гості, жартують між собою, обзирають одні одних, декотрі декого обсмівають. Одних хвалять, других гудять — як то скрізь ведеться. Старші легіні видивлюються на дівок, котра би си вдала, аби у старости цих М’ясниць піти до неї, а дівки “джюпиняться” проти легінів та пишняться, а проти їх старині соромляться та загинаються...

Та стариня, котра має на віддавку і на женінню дітей, журиться, розпитується, де би трафити на добру долю своїй дитині. Правда, це вже майже перевелося на нові порядки. А все ж: діти роблять по-своєму, а родичі таки розпитують — не так за маєтком, як за добрим плечем. Кожен хоче покласти і тепер, як колись, свою дитину на ґазду чи ґаздиню.

Куражиста “челядь” — жіночки — нишком з-перед своїх мушчін (чоловіків) вудить лакомо за файними, “гардешистими” мушчінами. Шепочуться ніби межи собою про щось інше, а очима поводять за тими, що попри свою “челядь” гинуть за чужими.

Уже виколядували коло церкви, виходять від попа, таборуються і розходяться по горах. У кожного блискає до сонця бартка у руці; до неї (до бартки-топірця) прив’язаний ремінцем дзвіночок. Найкращі ті табори, що мають від п’ять до тринадцять колядників. Але практикують і менші табори — від сім до дев’ять людей. Кожен береза, поцоркуючи дзвіночком, прив’язаним розчесаним повісмом до старовіцького різьбленого дерев’яного хреста, виходить із своїм табором плєсом з дідинця — рушає у свій кут колядувати.

А ми послухаймо. От цієї, криворівнянської, що її, певно, знали і Франко, і Коцюбинський, і чули не раз Олесь, Хоткевич, Грушевський...

Ой в ліску, ліску, на жовтім піску —

Святий вечір! —

Росло деревце, тонке й високе,

В корінь глибоке, в листок широке.

В листок широке, в цвіток багрове,

В цвіток багрове, в вершок кудрєве.

Ой на тій кудри сам сокіл сидит,

Ой сидит, сидит — далеко видит.

Єк задалеко? — На синє море.

Края Дуная корабель пливе.

Що в тім корабли? — Самі столове,

Коло тих столів все старі люде,

Ой старі люде й старі ґаздині,

Старі ґаздині радочку радє —

Що не так тепер, єк стародавнє,

Шо кум до куми з вечере в не йде,

Син на таточка ручку здоймає,

Донька матери не послушає,

А брат на брата ніж витягає,

Сестра на сестру чєрів шукає,

Сусід сусіда в пана тягає,

В пана тягає, під кару дає,

Посмутилоси, похмурилоси

По всему світу, маковим цвіту!

Свєтий вечір!

А може, ця давніша?

Ми ‘д цему дому та й веселому —

Ой дай Боже! —

Ой ми ж до тебе все в рік гостеве.

Одні гостеве — ясне сонечко,

Другі ж ми гості — світлий місяцю,

Треті ж ми гості — дрібний дощику.

Чим пофалишси, ясне сонечко?

Гой єк я зійду рано в неділю,

Загрію собов в церкві престоли,

Освічу церкви, в церкві престоли,

Дім господарский, мир християнский.

Чим си пофалиш, єсний місяцю?

Гой єк я зійду темної ночі,

Темної ночі, та й опівночі,

Зрадує ми си гість у дорозі,

Гість у дорозі, звіринка в поли,

Звіринка в поли і рибка в мори!

Дробен дощику, чим си пофалиш?

Гой єк я спаду тричі на мая,

Зрадує ми си жито, пшениця,

Жито, пшениця, всєка пашниця...

Певно, таки ця старша від попередніх:

В нашего брата злотні ворота —

Гей дай Боже! —

Злотні ворота з самого злота.

Ні мла, ні вода, то білі вівці,

За овечками три пастерочки.

Ой ходєт, ходєт, три трубки носєт.

Одному ймнєчко — Святий Дмитричко;

Другому ймнєчко — Святий Николай;

Третьому ймнєчко — Святий Юричко.

Ой єк затрубив пресвятий Дмитро —

Гори, долини засмутили си;

Ой єк затрубив свєтий Никола —

Гори, долини звеселили си.

Ліс си звеселив, та й садок зацвив,

Тай садок зацвив, єгідки зродив!

Майже у кожній з давних коляд згадка про Дунай. Не буду виривати кусники з них, бо то не можна, а наспіваю одну таку, що її колядували головські ґазди у Києві молодій удові Івана Миколайчука — Марічці Миколайчук, славній нашій співачці:

В саду-садочку, під кедриночков, —

Ой дай Боже! —

Там сидів голуб із голубочков.

Цілували си, обіймали си,

Золотим крильцем загортали си.

Закравси стрілец з темного луга —

Змірив у дуба, убив голуба.

Голуба убив, голубку ймивши,

За тихий Дунай запровадивши.

За тихий Дунай, за крутий берег.

Дає їй їсти єру пшеницу,

Дає їй пити зимну водицу.

Ой она не їст, ой она не п’єт,

Сивими крильми по Дунаю б’є.

Чому ти не їш, чому ти не п’єш,

В садок вишневий плакати ідеш?

Єк мені їсти, єк мені пити,

Єкий світ милий — нема з ким жити.

Ой маю я там сімсот голубий —

Вибери собі, котрий ти любий.

Хоть най їх буде сімсот чотири,

Нема й не буде, єк був мій милий.

Єкий був милий золотокрилий,

В лице білєвий, сам чорнобривий!

З колядою ходять від Різдва до Василія — до старого Нового року — 14 січня.

Отак — поколядували, набулися в гостях, наплясалися (пляшуть босі, аби бджоли роїлися, маржина велася), наданцувалися “на колопні”, скільки кому хотілося. І вже по Різдву. Але час іде, він ніколи не стає, не ділиться, то люди його ділять та переділюють по-новому.

Від Різдва до Видорщів не можна нічого їсти на подвір’ю, бо “усяка галиця витак їст і воюєт городину”. І взагалі не їсться понадвір’ю першого тижня по Різдвяних святах, бо “звірак ручіт між маржинов і б’єт маржину та їст її полонинами”.

Від Різдва рахують тижні у року і кажуть, у котрім тижні що припадає. Стрічаються зима з літом. Дев’ятого тижня — Обрітеніє, гуцули кажуть “се свєто, коли птаха обертається із теплих країв — обрітає свій рідних край, зачинаєт паруватиси; та й погода літа обрітаєтси подлудь зимної”. Десятого тижня — Одокія; можна сіяти розсаду. Одинадцятого — Сорок святих. Дванадцятого — Теплого Олекси. Тринадцятого — Благовіщення. Чотирнадцятий і п’ятнадцятий тижні порожні, здавна зауважили: в цей час недобре нічого сіяти, ні садити у землю, бо нічого не вродиться. Наші предки казали: чотирнадцятого тижня від Різдва — варка (небезпечна) весна; шістнадцятого тижня уже бізівна (годна, певна) весна; сімнадцятого — мірна весна; вісімнадцятого — пізна весна; дев’ятнадцятого тижня — ізкінчена весна.

На Василія - старий Новий рік (але ще старіший був таки на Різдво) — їдять скоромну вечерю з м’ясом, маслом, яйцями. Того вечора ходять маланки. Діти мають з них велику радість і страх одночасно. Бо люди в масках бігають за дітьми — добре, як то лиш коза, а не чорт. По вечері дівки годують котів пирогами (варениками)’. Котрий пиріг кіт лиш потягне — то дівка зведеться; котрий пиріг кіт лиш попахає — “ту дівку мут сватати, але весіллє розіб’єтци”; а котрий пиріг кіт із’їсть — ту дівку віддадуть заміж.

Перед печі, коло опецка, палять скіпкою кужелі на то, аби знати — любляться чи ні чоловік із жінкою, леґінь із дівкою, “любас із любаскою”. По кужелеві, котрий горить, видко, хто кого дужче любить, “хто за ким більше угонєєт”.

Одна бабка з Хороцева і таке уповіла: “На Василєний Свєтий вечір дуже добре годуют маржину, бо то Свєтий вечір худобинки. Вопівночи того вечора маржина говорит між собов так, єк люди, і розказуєт, ци ґазди її добре ци зле держут. Ту бесіду між маржннов можна чюти, але шо з того, коли хто її чує, то не смієт другому розказати. Хто би розказав другому ту бесіду, шо говорила маржина, відразу умер би”.

Бачите, декотрі вірять, що на -Василія, на Новий рік по опівночі “отворєєтци небо. Хто би уздріу, єк отворєєтци небо і знау у трьох словах запросити, що хочєт — то би мау. Був би дуже щєсливий чоловік”.

Досвіта на Василія ідуть сокотити гроші, аби видіти, де горять опришківські скарби, закопані в землі.

Багато ворожок-вірувань з цим святом зв’язані.

Третій Святий вечір припадає на Водохрестя — 18 січня. Він також “сухий” — усі говіють, постять, аж доки не винесуть “водицю” із церкви. Цілий день “божкують” і лагодяться до вечері, як на перший Святвечір, лиш уже із вечерею не ждуть сходу вечірньої зірниці, а їдять, коли нап’ються свяченої води. Зрання кожна ґаздиня робить із воску маленькі хрестики, несуть їх у коновочці з “водицею” святити — від церкви кожен спішить до хати. По восковому хрестику ґаздиня наліплює на всіх стінах хати, на усіх одвірках, на входах до хліву, колешень, стаєнь. Так само баранам, коровам, бикам — до рогів. “На ці хрестики не маєт моци і путері ударити ні відьма, ні упир, ані єка инчя нечіста сила”.

19 січня маємо Відорші — Ардань (у Розтоках кажуть Йордан). Це свято обходять дуже гонорово, а найкраще виглядає, як ідуть святити воду на Ардан. Дівки, легші убираються якнайгонорніше, бо то уже м’ясниці — пора сватань. Не пусто співають у нас:

Наша каша, добрий борщ.

Дівки файні до Видорщ.

А як минут Видорші,

Дівки стануть як турші.

Турш — то таке ніяке дерево, що не росте ні уверх, ні вшир. Туршами також називають запаршивілих телят, що не правляться, лиш кучерявіють.

Тоти дівки й удовиці, що хочуть у цім році віддатися (ясно, що вийти заміж), стараються зловитися попові за рясу або бодай ущипнути за що-небудь, як переступає поріг із церкви на Ардан. Котра то зробить, кажуть, що точно в цім році віддасться. І та дівка, що несе Матір Божу на Ардан, також має завитися у цім році.

Усі ґазди, що мають пасіку (а карпатські меди, відколи гори, славляться), ідуть на Ардан із засвіченими трійцями. Піп гасить трійці у Ардані (в ріці) — це на рої, парої, на меди.

“На Ардані, бувало, — казали старі гуцули, — грішко вигеукували стрільці из пістолєт, що аж дим из пороху укривау Ардан”. На Відорші по днині, яка запогідна, ворожили старі люди “політе на пасіку і урожу на ціле літо”.

По Ардані не вільно прати чотирнадцять днів, бо в усіх ріках, потоках і головицях вода свячена! Того свята на Ардані умиваються водою, аби змити із себе “усєкі услауди”. Набирають води у судиння до хати на цілий рік.

От і кінець січня, 31 день його - — Танасія. Не можна тільки шити-прясти, а так усе роблять. Як від Дмитрія до Танасія, так забагато зими від Танасія до Юрія (6 травня), їздавен приказують старики, що “єк на Танасія є половина сіна в оплотах, то годіуля дотєгне до Юрія. Єк на Танасія більше сіна изгудовано, єк лишилось, то траба собі загоді докупити, хотіуше ни стратити маржину”.

Ґаздівські приказки з давніх гуцульських господарських календарів радять: “Сухої днини першої і другої кватирі січня добре є рубати дерево на стоупи і кілє до плотіу. Січневе дерево є здорове і тверде, єк криця. Прудко ни пріє”.

У М’ясниці ґаздині роблять кужелеві толоки на прядіння. Не з одної такої толоки велика люба зачалася...

Посеред січника, або вже по-теперішньому — лютого (лютовня, у горах кажуть), 15 дня, Стрітеннє — велике урочисте свято. Прецінь, зустрічаються зима із літом і борються, котре котрого передужіє. По Стрітенню люди ворожать, яке буде поліття. Як тепло на Стрітеннє, то побідило літо, а як студінь, що стріха не капне, то “перемоцовує” зима. Іще буде довго держати.

На Стрітення святить піп у церкві трійці, убрані зіллям і трьома свічками. Люди розбирають собі трійці із церкви д’хаті. А до речі: трійця у формі тризубця також споконвічний народний символ у горах. Зрештою, це триєдиність Отця, Сина і Духа. Люди не годні були зрозуміти, чому раптом стару трійцю після війни стали забороняти. Її таки з церкви і своїх хат не дали. Та ж то символ душі! Так оці свячені на Стрітення свічки і зілля із трійці сохранно ховають. Тим добре “си підкурювати, єк си христінина шош осахнет (настрахає) або учєпитци икас бола. Тим добре підкурювати и маржину, єк їй шош хибує”.

Це дуже варке (небезпечне) і пригінчливе (від “пригода”) свято. “Хто єго зпониважєє, то может раз-два (швидко) побачити каліцтво або мати икус причьку”.

...Уласія — 24 лютовня — то свято від ласиці-кіточки. У горах дуже твердо святкують Уласія, “аби ласичка маржину не кусала”. Як укусить маржину ласичка, на то майже нема ліку. Але я пригадую, що Фурівка була відсипала вуглям і примівкою, як раз бабчину корову укусила за дійок ласиця і вим’я так спухло, що тиждень не приступити було до корови...

Ґаздівські ради на січник-лютовень: “На віуці (згадаймо “Черноуци”; хтось побачив отару чорних овець, і так назвали потім там місто) треба мати теплі хліви, аби єгнєта не мерзли, єк си віуці уночі котєт. Рано, єк си випускає віуці из хліва до обори, траба пересмотрювати, котрі є на окочилю и на ці удень напантрувати, аби єгнєтко окочене ни змерзло та и аби ворони очі не видзьобали. Молоденькі єгнєтка добре держєти у теплим місци, то уни тогди добре ростут. Треба зважєти при плеканю на віуці, єк би єке єгнє ни висисало молоко, то конче ту віуцу видоїти-вицеркати, аби си вим’я у неї ни зважило.

Хто має налагожене дерево у лісах на будинки ци опал, добре извозити на своє місце, поки дорога держит, аби витак ни капарити грузьми”.

Марот. Або, як радше кажуть у горах — у Пущінє. Чрез ціле пущення м’яса не їдять — упускають його зо всіх страв. Зато увечір перед м’ясопусним тижнем їдять стільки м’яса, аби ціле говіння не кортіло їсти.