Дихáня

Дих?ня

Що діє наша диханя? Та, що є з нами і довкола нас. Та, що говорила давно, як ще люди були велетами, а тепер має голос тільки у Різдвяну — Новорічну опівніч. Тепер вона говорить лиш у байках.

Є одна така казка про віщуна і когута: “Був віщун давно колись: він знав, що яка диханя по-своєму говорит. Раз пішов він із жінков у єрмарок. Мав коня, кобилу жеребну, а жінка була тєжка. Жінка сиділа на кобилі, а чоловік на кони. Чоловік ишов конем наперед у брід у воду, кобила ишла за конем. Кобила си пошпотала, мало не впала. Кінь засмієвси та й каже: “Ти утопишси ше, уважєй!” А кобила відповідає: “Тобі добре, ти сам сильний і одного чоловіка везеш; не чуєш, ци сидит він на тобі, ци ні; тобі смішно, а мені ні, бо я жеребна, а жінка тєжка, а штири душі — велика вага!” Чоловік сидів на кони, почув се та й засмієвси з того. Жінка зачєла чоловіка просити, аби він сказав, з чого він смієв си. А єму ни можно було такого казати, бо він би зараз умер — він лиш сам міг знати. Цей віщун був добрий ґазда — дуже пестив жінку. Вона сказала: “Мусиш уповісти, хоть умирай”. Приїхали. Увійшли до хати, а жінка далі: “Ну, кажи!” А він: “Сукай свічку”. Всукала; несе лудинє прилюдне з комори. Убравси чоловік, каже: “Стели постіль, єк до смерти”. У него було дванадцять курий, кіт і пес. Кіт сів на лавицу коло него, трєсе головов та й плаче, аж слези ка-пают. Пес учув з надвір’я, шо кіт плаче, увійшов у хороми (сіни), питає кота: “Чьо ти так плачіш?” — “Плачу, бо ґазда хоче за правду умирати”. Заскавучєв пес, упав пид поріг і собі плаче. А когут прийшов, запитавси у кота і пса, чого вони плачут, та й каже: “Єк тот ґазда дурний, так і ви дурні. Коли він хоче жінці правду казати, най гине. От дивітьси на мене: скликав дванадцять своїх курок до найденого зернєти, а сам єго дзьобнув і з’їв. “Я, — каже когут, — ні одній правду не оповім. Чоловікові треба узяти арапник та замахнутиси на жінку, добре її настрашити і сказати, що він смієвси з того, що жінка боїтьси арапника дужче, єк кобила, а що єкби він її бив, то вона би давно лежєла на цій лавици, а не він”.

Ґазда то все чув і так зробив. Жінка була шіслива, що ґазда у неї добрий — не б’є її, і чоловік лишивси живий”.

...Між іншим, завше дивуюся двоякому ставленню до жінки в гуцулів. Нібито її не варто правду казати, десь вона завше на другому плані: іде собі на весілля, храм чи хрестини за чоловіком, ще й несе бесаги з колачами або вінок кукурудзів, а ґазда спереду люльку покурює. Але на набутку уже вона собі діє, що воля. І чоловік багато жінці дарує, попускає не лише на набутках, а й взагалі в житті. Часто жінка командує. Правда, ніколи не було у горах чути, аби жінка чоловіка била, як, скажімо, у степовиків ведеться: козак на поріг — жінка жде із-качалкою, макогоном... То не бик, що його корова б’є, — тверде прислів’я у гуцулів за всіх часів. І все ж вона собі багато може позволити: візьмім Дзвінку... А прослідкуймо коломийки — там жіноче свавілля. Привілеї. Може, ще й тому, що нема поля — тяжкої роботи...

Медведиця також керує межи медведями: вибирає вона. От що розповідав у давнину мій дідо Митусь:

“Раз у марті, як зима гибла у Шкорушнім, іду я та став під скалов. Дивлюси — аж тут виходит медведиця, а за нев шість медведів. Медведиця прийшла під смереку, пидвеласи, ударила лабов по смереці, єк могла найвище посєгнути, та й відійшла убік. Підійшов один медвідь та вдарив лабов по стовбурі, але шось ни досєг до позначеного пазурами медведиці місця. Пішов другий, третий, п’єтий. Але ні один ни досєг так високо, єк медведиця. Аж прийшов шестий, та єк пидвівси та посєг шє вище від неї. Приступила до него медведиця, знюхали си та й пустили си у жереп; а тоти розийшлиси”.

Медвідь хитрий. Він собі коли хоче перелізти через дільницю, то не просто ломиться з тріском, а набирає у пазурі якнайбільше моху і з тим тихо перелазить до маржини.

Мама вповідає, що, зростаючи на Луковицях, не раз виділа у полонині медведів, знала їх повадки. Медведя ніхто не боявся, бо він ніколи на чоловіка не нападав. Бувало, каже мама, ідеш плаєм, а то так вузенько, шо двом не розминутися; ідеш, тяжко несеш, а навстріть — медвідь. Що тут робити? Ні єму вернутиси, ні тобі. Просуваєшси боком, а медвідь собі полегоньки просунетьси. М’яке, тепле черкне боком — і посуне собі далі, а ти — у свою дорогу. Одного разу икийсь силач заложився (побився об заклад), що штуркне медведя у вузькому плаю. Штуркнув. Пальцем. Назбитки. А медвідь обернувся та легонько штуркнув його лабов — той і не дихнув. Упав замертво.

З медведицею ще гірші жарти. Спробували були літувальники взяти у барлозі медвежатко. Тримали в стаї — поплекали молоком. Уночі чують — стая валиться. А то медведиця витарабанилася на дах, розбила верх, залізла — схапала своє мале, а полонинників випужєла всмерть... Тікали сонні хто куда.

А моя тета Одоця — жінка відлюдного вуйка Івана, що гостила? Сама любить про це розказувати... Одоця Іваниха — писана красуня на всю округу, хто її видів уже й немолодою, казав, що таку жінку не годен забути: зуби білі, всі як один, лице рум’яне, уста усміхнені, хоть би як було на душі, очі — як дві зорі під смерековими нічними кучерями... Дужа, як медведиця, будь-котрого хлопа верже д’землі. Родом з Голов, з Волохів. Дєдя її був зайшлий волох. А браття Одоцині молодими, як прийшли в Розтоки у боярах на весілля до своєї сестри, а мого вуйка та зачали танець, то мені, малій, здавалося, що то бескиди горді танцюють, викрешують угорі топірцями блискавиці. Так оця моя тета мала цікаву пригоду. Ішла у Грамітне з Луковиць навпопереки, зрубом. Трапила у медвежу яму, прикинуту ломом. А там стара з малими. Одоця вискочила — та тікати, а медведиця — за нею. Каже вуйна, що без часу опинилася в селі, медведиця не зараз відстала. Одоця втекла. Але каже, що вниз уже збігла гола-голісінька — в чім ненька вродила; все убрання лишилося по смереччю.

Ще така розповідь ходить горами.

Був один мельник, дуже скупий; все єму здавалося, шо у него муку крадут. Виверне кожух — та й пужіє людий: гу-у-у! гу-у! Але прийшов один чоловік на Михайлове Чудо, уздрів перебраного мельника та заклєв: “Абес такий оброслий був, як твій кожух, абес сам крав, шо запусто на людий напастуєш!” Так си стало. Зробивси із мельника медвідь; пішов він у ліс — зробив собі буду з луб’я та й там сидів. Раз одна жінка пішла у ліс за єгодами, а медвідь узєв її собі до буди. Зробив єму, наносив моху, заніс там жінку і накрив ломаччям, аби не втекла. Нема жінки та й нема; пропала, та й годі. Уже й люди забули за ню. Медвідь крав єгнєта, приносив — вона не хоче їсти; приносив кози — не хоче; приніс лошє — не їсіь; телє — не дивиться навіть на їду. А він пішов до стаї, украв будз сиру, приніс — а вона з’їла. Тогди він нічо — лиш будзи крав а крав; цілі могили сиру наскладав. То провадилося кілька років, та навритилоси вівчєрям, ота крадіжка. Зібралиси та досокотили; пішли за ним, дивлютси. А він будзи зметав у єму та й сам туда заліз. А як виліз — застрілили. Полізли у єму, дивлютси — а там жінка, вже до половини обросла мохом, здичіла. Зариласи у мох, бесідувати гет забула. Взяли її вівчарі, насильно убрали і завели до хати. Цілий рік вона не говорила, а відтак вернуло їй мову: розказала усе.

Кажуть, що медвідь постить за гріхи, за покуту, бо він коня чоловікові з’їв. Зато сидить два місяці у гною і ссе лабу та їст гнилу колоду. Стає такий слабенький, що можна єго узяти на петельку, як теля, і вести, куда хочеш. Восени він має силу за 24 людей і за 2 пси, а навесні лиш наполовину.

На медведя кажуть “вуйко”. А на молодого — “тулук”.

Вовк. На нього кажуть “звірак”.

“Єк Бог сотворив звірі, то вовкови казав, аби лиш ловив вівці, з них аби жив. Але він не умів ловити вівці, бо земля була ще молода і під ним хиталася. То він ловив що попало. Так і дотепер”.

Кажуть, що є люди, котрі перекидаються у вовка. Це такі місячники, вони перемітуються на вовка у той час, як загибає старий місяць і настає новий. Такі люди називаються вовкуни. На місяці є двоє людей на пересторогу грішникам — убийникам. Були два брати, що перечілиси межи собов над однов полонинов. Один другому не хотів попустити. Вони винесли дійницу з водов із стаї і згодилиси: куда вода побіжит — межа буде. А розсипана вода почуріла в один бік. Один з братів кривдував собі та з того брата проколов вильми — кровцю пустив. Прийшла мама, уздріла кров і проклєла: “Аби си ця полонина жерепом заросла. Жереп (карликова сосна) має такі корінці, шо стелє си далеко земнев. На такій полонині, де жереп росте, вже трави не буде. На ознаку цеї першої кривавої суперечки Бог відбив на місяці братів з вилами і дійницев. А з тих братів зробилиси вовкуни. Вони жерут си помежи собов, жрут і місяць, аби тот образ за нім вигризти. Але до кінця не догризають місяць, бо уже їм пора ставати з Бовкунів людьми. Від цего лишаєси кавальчик місяця. Потому він знов наростає.

А є ще вовкулаки.

Був один молодий чоловік, то дуже любив свою жінку. Вони кидали сіно, чоловік їй каже: “Знаєш, жінко, я мушу десь іти, а ти абес не злазила із сіна, а тут, може, шо прийде, то ти борониси вилами, але по голові ни бий...” Та й пішов. Нараз прибігає вовк. Кидається до неї. Вона — вильми, вильми по чім попало. Побила вовкові голову, а він підскочив на сіно — хапнув за сорочку і урвав здолини. За якийсь чєс приходит чоловік з розбитов головов. Жінка бідкається, питає, де він був. А чоловік каже: “У потоці упав на камінє та побивси”. Став він кидати сіно, вишкірив зуби до неї, а в зубах у него шмат її сорочки... Не мав що робити, мусів признатися: “Знаєш, жінко, я вовкулак. То я прибігав, а ти мене побила...” Жінка спудилася. “Не бійся! Як я тобі признавси, то я вже чистий став”. Бо старі люди кажуть, що як признаєт си відьма, упир, вовкулак, хто він є, то стає чистим чоловіком. Але то заказано признаватися. Цей чоловік дуже любив свою жінку, то через страх признався.

Про вовків є поговір: кілько неділь м’ясниць, тілько щенят має вовчиця. Як шість неділь м’ясниць, то шість щенят, а як десять неділь, то вовчиця має десятеро щенят: дев’ять вовчєт, а десяте — рись.

Пес. Чому люди держать пса?

Його випросив святий Петро у Бога. Як уже люди мали хати Бог вийграв хату у Пекуна, як зумів занести туда днину), то святий Петро у своїй хаті заснув, а Пекун прийшов та напудив сплячого господаря. Святий Петро попросив Бога, щоб Всевишній придумав таке аби воно давало єму знати, як хто прийде до хати. Бог дав пса.

Ласочка-кіточка кусає лиш у свята, котрі проти неї, Убивати її не можна, бо другі кіточки вигублять усю худобу; а від ласиці ліку майже нема. Просто на Власія не вільно робити, оце увесь лік.

Кертина (кріт). Про неї у Головах є така притча.

Один піп заступив сусідську землю. Той сусід привів мірянника. Але піп хотів схитрити: викопав яму на сусідськім грунті та закопав свого сина; наказав йому говорити з ями, як будуть міряти землю. От мірянник міряє, а син з-під землі кричить: “Най! Не руш! Це попове!” А чоловік і заклєв: “Єк по правді кричиш, так абес землю рив!” Розійшлися. Піп відгортає землю, гарбузиння — а сина нема, лиш дірка у землю. Син його став кротом, кертиною. Зато грунт став попівський.

Миш, кіт, лилик (кажан). Коли Ной рятувався із диханею у ковчи, миш прогризла дірку, і якби кіт не заткав хвостом, ковч би пішов на дно і все би пропало. Зато кіт благословенний від Бога, а миш проклята. Того, хто кота уб’є, не буде отець сповідати — законювати, бо за кота, як за тата-маму, великий гріх.

А миш бий, де видиш. Бог карає її, що і в марті повіє студенев у мишину дірку. Миш мудріша над усю диханю. Вона будує з осені 12 нірок, насипає 12 купок зерна. Зимою з’їдає одну могилку, а решту тримає про голод. Ні одна диханя не бере гроші, а миш бере. А наколи має настати голод або тяжка зима, у якім краю, миш утікає в інший край, лиш бере у зуби сороківця. Часом треба перевозитися через Дунай, то вона платить за перевіз.

Як миш з’їсть свяченого — виростають крила. З неї робиться лилик.

Не можна убивати і жабу. Кажуть: уб’єш жабу — умре тобі мама. Але її в горах часто б’ють. Раз через то, що вона відбирає манну; се відьми перекидаються у жабів. А друге — вона добра на тило. Рапавку розкраюють, заливають водою у посудині. Тої води дати маржині — стає тлуста. У нас давно були товсті сусіди — Йорманєчки; і стара, і її доньки хвалилися своєю повнотою. Казали, що вони такі від тила...

Курка, що піє, ворожить домашнім смерть. Такою куркою треба зміряти хату від стіни до порога. Що вийде до порога, то треба утяти: хвіст чи голову. Тільки дівці не годиться різати курку, бо буде мати велику полу.

Але найпривабливіша легенда у моїх горах про ластівку.

Нібито кохання легіня із дівкою. Родичі дівки пішли до церкви, а вона лишилася — сказала, що голова болить. Прийшов до неї леґінь, і вони звелися на гріх. По тім гріху він обіймив її, притис до себе та й каже: “Ластівко моя!” Вона в тот раз перекинулася на ластівку — вилетіла через вікно, сіла на паркан, зачала щебетати і покликувати його за собою. І леґінь став птахом. За сподіяний гріх стали вони бездомними пташками.

Може, правда, що ластівка — людська душа. Бо коли умерла моя сестра Олюська молодою, то в хату залетіла ластівка, сіла на рушник над образом і застигла якийсь час, аж тато з мамою умовкли від здивування, перестали голосити. “То Олюсьчина душа” — сказала тихо мама. І ластівка тої осені сиділа на дроті коло хати допізна...

Дятел також походить з гріха. Пішов раз чоловік на Великдень рубати- дров. Приходить до него ангел і питає, шо він робить. “Дров рубаю”. — “Та нині?” — питає ангел. “Нема шо їсти; жінка, діти дома голодні, мушу заробити хоть на дровах. Бог простить”. — “Шо жєдаєш, абес не рубав?” — “Та чого, як не грошей”. — “Лиши рубати — будеш їх тілько мати, кілько схочеш”, — сказав ангел та й полинув у висину. Приходить чоловік додому, а в дроворубі грошей цілий стріп.

Минув рік. Чоловік діждав Великодня — та й знов іде у ліс рубати дров. Прилітає ангел, просить: “Не рубай! Що хочеш, абес не рубав у свято?” — “Хочу богувати”. — “Рубай собі, поки світа”, — відповів на то ангел та й полинув. А з того чоловіка зчинився дятлик: цюкає і цюкає у дерево — не знає спочину.

А зазулю випросила собі Свята Неділя. Вона вийшла з ґражди — сіла. На світі було файно, тепло, але дуже тихо — сумно. Свята Неділа зітхала та й каже: “Боже, кобес дав таку пташку, щоби кукала, як уже не буде співати!” Бог дав зазулю. Вона сіла навперед Святою Неділею та зачала кукати.

Зразу зазуля була жінкою. Вона мала чоловіка, але стратила його, бо він її зневажєв. Зазуля пішла до бісиці за порадою. Бісиця каже: “У твого чоловіка є золотий волос на убранню. Єго люб’є чужі молодиці. Спали то убраннє”. Прийшов чоловік, розібрав си, а зазуля його лудиння спалила. Лишив він її, перебрався у ліс, наказав їсти приносити. “А як я тебе найду?” — питає зазуля. “Клич: ку-ку!” Кукала, аж птахою цілком стала. Відтогди не має свого чоловіка, десь тріщучок залітає до неї.

Ба ще не так.

Вона мала пару. Але полюбиласи з тріщуком і через любаса утопила свого чоловіка, як летіли через море. Кукул пішов до царства небесного і кує там. Його й на образах коло Бога малюють. Полюбиласи з Тріщуком на Благовіщеннє, а втопила чоловіка на Йвана. То і кує від Благовіщення лиш до Йвана. Бог відобрав за гріхи у неї голос. А тріщучок також пари не має: ганяється за любасков та б’ються.

У неї ж такий був чоловік делікатний, шо такої птахи не було й не буде. Сама єго стратила, а тепер банує, кличе свого кукула. Але лиш від Благовіщення до Онуфрея. А відтак її занімить, і вже вона стає половиком (щулікою). Свого тріщучка вона носить під крилом, а дітей-зазулєт підкидає в чужі гнізда.

Як зазуля сідає на голий кіл коло хати і кукає, то на мерця. А як дівка вздрить зазулю на яблуні, то віддасться цего року.

Чогось у Карпатах не люблять бузька-чорногуза. Дивно: у багатьох слов’янських народів це священний птах.

А все через гадюк. Їх було стільки у морі, що вилазили та кусали людей. Мати Божа упросила Бога стратити гаддя, що розплодилося безмірно. Бог позагачував греблі — визбирав гадюки у мішок і дав чоловікови занести в озеро під Чорногору. Мішок чоловік мав кинути в озеро; не смів розв’язувати та дивитися, що там є. Ніс чоловік, утомив си, сів на пень, та скортіло подивитися, що він таке тяжке несе топити під Чорногору. Розв’язав, а гаддя повилазило. З’явився Бог і каже: “Розпустив гадюки, то збирай їх тепер!” За сими словами руки у того непослуха стали крильми, ніс — дзюбком; чоловік став бузьком. Тому в горах так багато гадюк, а бузьок їх визбирує.

А ще в первовічні часи дідько посварився з Петром. Петро переміг щезника; той утікав на смереку; Петро ухватив за п’яту і відорвав. Пошпурив її, зробився птах. — білий з чорною ознакою. “А, так? — каже зло дідько. — Пішлю я сего птаха твоїм людям на хату. Хто йому гніздо скине, тому він хату запалить”. І все ходить та гаддя збирає...

А гаддя у Карпатах много. Усілякого. На Здвиження усе сходиться до одної своєї старшої; вона має повести усіх зимувати у теплиці-головиці. В теплицях зимують також ящірки, жаби, ластівки. А гадини сходяться там до свого святка; він їх питає, де котра чим согрішила. Ту, що нікого ще не вкусила, святець приймає у теплицю. А котра укусила, ту уже матка-земля не приймає, тота зимує десь у колоді, у гною; її я виділа у нас за стайнею у марті коло гною; така вигріває змерзле тіло тільки сонце загріє перший раз. Вона дуже люта — кусає, кого видить; такій уже нема що гріха остерігатися — земля і так її не приймає. А всім праведним гадинам не вільно вилазити з теплиць до Благовіщення. Того дня створиться земля, здригнеться, вода си рушить; тогди святок розсилає гадин по світу аж до Здвиження.

Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ділиться сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з білої гадини, вся диханя заговорить.

Гадину називають лойк, лойка.

Але є ще гадина — готиця. Про цю гадину я наслухалася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 років, то вона вже далі ховається у печеру і там проживає. Така уже називається готиця. Вона свище страшним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї корову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У готиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати. На голові у готиці за цей час зробиться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.

Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не долітала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілющу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у горах була западь снігу по церковні вікна. А як вона летіла над верхами, то була така жасно велика, як веселиця. Лиш черлена, як вогонь.

На неї ще кажуть — язя.

Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине — діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.

Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар — найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану — зразу позбігаються мурашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.

Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.

Але доки не закує зазуля — до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.

На Благовіщення пускають бджолу, аби вона роздивилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.

Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють вічко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати. До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вробити!”

Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.

Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів вона заспіває — стільки буде роїв.

А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під собою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я тебе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходити, за тебе Бога просити”.

Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: ворожки, примівки.

Бджола — Божа муха. Її гріх убити.

* * *

А тих непростих, що збавляють людям диханю — хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить — обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не годна до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма проклята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”

У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це кажуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ними кишіло... Було коло чого — коровами також кишіло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрималася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...

Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” — родимі.

— А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і поетом, — кепкує з мого інтересу мама.

— А шо ліпше? — стараюся попасти у тон.

— Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.

І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...

У народі кажуть: чоловіка або челєдину пізнати, котре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.

— Чисто знати не мож — хто упир або відьма, — перечить мама. — Тому кождий, хто входить у хату, а найде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.

— А в неї направду є хвіст?

— Кажуть, шо є. Куприк подовжений, єк шпіль веретенний. Грудей нема єк у жінки...

— Може, вона не винна, — жаль мені відьми.

— А ти винна, шо пишеш вірші? — знов удається до глузливого порівняння мама. — Ти також “родима”... Але розумна відьма — тота, шо не хоче зробити зла, єк йде жінков у хату або межи худобу каже: “Тну — не дітну!” Тоді вона не шкідна. А єк мовчит або ще скаже: “їй, ске файне!” — то вже стратит певно ци дитину, ци телє, ци корові манну.

Я вивчала “відьомську науку”, де лиш могла. Її образ не так уже і затаєний, бо ходить межи людьми. І селами мені багато порозказували. А ще ж і спогади з дитинства, коли тато уночі ходив до діда Митуся помагати ловити відьму. Мама, правда, потому сміялася, що то дід був охочий до молодиць та котрась “відьма” д’нему приходила, а баба навмисно наробила “гвавту”, аби ту відогнати... Але я запам’ятала той перший образ — світяще димало пливе по молоці у коморі, а його ловлять гатками... Бо відьма, як лягає спати, тіло лишає у хаті, а душею задкує по світі до коров, до овець, до людей; є відьми і до води. Відьма — кругла душа, як той клубок; вона летить, а крізь неї видно; вона то засвітиться, то затухне — нигає; відьму руками не ймеш; лиш гатками і вкинути у бочку або макітру, тими штанами і накривши.

Відьма, що має хвіст, — родима, вона від молока. А безхвоста — неродима, вона постає з лютої, сварливої жінки (ой стережіться, жіночки, з вашим язичком!) і така головно від людей. Відьма потинає — збавляє маржину, молоко, людей; Від. неї може навіть сад усохнути. Коли хто заріже свиню та кине шерсть на гній, не прикопає добре — нечиста сила ту шерсть зараз повизбирує і нею потинає. Шерсть може кинути у їду, у воду, де худоба п’є, у траву, до керниці... Худобина вип’є, людина умиється або з’їсть — і готова!

Може, мені розказували, але уява малює явну картину з дитинства: загородами, коло ріки, а відтак Базівкою кочєєси кругле, як пухир, такий собі капшук, як у мене, малої був колись із міста балон; то засвітить ясно, як зірниця, то знирне — пропаде. Закочєєси тот капшук до загороди під лежачу корову — виссе манну. Нассеться так, що ледве поковирдається до себе. Манну висипле своїй корові, а сама душа у пухирі зайде ротом у тіло тій відьмі, що собі тихо спить у хаті, коло чоловіка, а він і не знає, що си діє... Кажуть, що один будив жінку, а вона як нежива, то він у страсі перетягнув її другим боком на ліжку — головою до відчиненого вікна; а душа прийшла і не годна була зайти у тіло, так довго побивалася коло ніг — все то вийде надвір, то знов зайде, а дороги у тіло не найти; аж чоловік повернув жінку так, як була, — жінка ожила (душа нарешті відшукала рот і зайшла); тіло аж упріло, зітхнуло тяжко, ледве злучилося з душею...

Бувало, казали так: як є сім дівчат у хаті, а жодного хлопця, то серед них мусить бути відьма. Родима. Але й з кожної дитини може бути відьма: як вродиться та лежить без світла, чорт обмінить — свою дитину покладе, а людську забере; з тої дитини, що біда підкинула, виросте відьма. Одна близька мені жінка вповідала, що вродила дівчинку, минуло пару днів, жінка уснула, чує — її щось душить. Просинається, а на грудях чортеня з ріжками, сміється. Вона мацати коло себе, а дитини нема. Бідна мама перестрашилася, що й крикнути на домашніх не могла; а воно скотилося під бік — і знов дитина, тихо спить, усе, як було уперед, я ту дівчинку добре знаю, вона росла такою енергійною, що родичі водно казали: “Не дитина, а чорт”. Але вона була змалечку побожна; бувало, пастушимо у неділю, а моя товаришка лишить овечки, побіжить до каплиці — притулить свічечку. Так що то все неправда...

А одна богачка мала доньку-одиначку, дуже пещену. Віддала її на друге село. Але прийшов час на злоги, молода проситься у чоловіка: “Я піду до нені, бо дуже боюся!” Чоловік сам боявся, жалів жінку та й відпровадив її до мами. Але додому не пішов, а став у тещі під вікном, бо дуже журився, що буде із жінков. Дивиться — є дитина. Баба взяла щось із полиці, помастила дитину і поклала коло доньки. А сама сіла і убіги пряде навідлів грубо повісмо. Зятеві стало цікаво, що стара робить. Дивиться далі. Теща всукала довгий шнур — дала один кінець доньці, а другий взяла в руки і стала у куті, у кочергах. Заклала два пальці у рот та як фівкне! А дитинка схопилася — і ну бігом по шнурі до старої; а відти до свої мами; знов до баби. Так три рази. Котра фівкне, до тої воно біжить по тім шнуpі. Зажурився чоловік, думає собі: ото впаласи мені жіночка! Стара її, видко, нечиста, донька така сама, ще й дитину перевернули у свою погану віру. Ото діставси межи відьми! Діждавси дитинки...

Але приходить у якийсь час жінка з дитиною додому. А чоловік усе десь іде, сумний та задуманий, хата єму немила. “Шо тобі, чоловіче? Чому межи нами життя нема?” — стала допитуватися жінка. “Нема, бо нема, — буркнув чоловік, — бо коло тебе Бога нема! Я видів, шо ви з твойов дорогов мамков вироб’єли, єк дитинка ця уродиласи, то шє маю радуватиси?” Жінка також любила свого чоловіка, вона не винна, що такою її мама родила. Стало жаль чоловіка, каже йому привести священика і висвятити себе, дитину, хату. Чоловік так зробив, піп вичитав із книг закляття, освятив водою — і уже собі жили, як усі.

В одно село зайшов вірменин. Щось продавав, скуповував овечі шкіри до виправки на голиці. У молодої родини замешкав. Одного вечора, як чоловік уснув, став купець придивлятися, що жінка щось не лягає, все бігає сюда-туда. А купцеві вона вдалася, то він гадав, що вона до него підбирається. От він і рад. Але вдає, що спить. А крізь шпарки дивиться, що буде робити тота молодиця. А вона і не гадала про него, взяла з полиці пугарик — чимось із него намастилася, сіла на кочергу — та й гайда в комин. Пішла. Купець встає собі, бере тої масти, помазується, сідає на замітавку — і гай собі у комин. Прилітає на найвищу гору, що десь над Чорногорою, а там ціле відьмарське кодло весілля справляє — усі голі, розплетені, старі і молоді, а між ними і його газдиня є. Пізнала купця, кліпнула єму та й каже: “Єк схочеш уже додому, то хапни мене за коси, сядь на мене, і я тебе повезу, бо то гак далеко, що сам і за рік не долетиш”. Так вірменин і зробив. Їде собі на кобилі хмарами, лісами, але уже місто. Дивиться: кузня. А купцеві прийшло в голову підкувати свою кобилку. Що вона не давалася;-але підкували. От прибули додому, стали собою, полягали. Купець на лаві, а жінка коло чоловіка. Але так стогне, шо і чоловік пробудився: “Жінко, що тобі є?” — “Ой, гину, ой; болить!” Чоловік схопився, оглянув, жінка як жінка, нічого не розуміє. А вона крутиться, умліває — болить, і все... “А ти на ноги здолини подивися, — каже з лави купець — там є шо видіти”. Глипнув чоловік: “А се шо? Підкови кінські? Відки?..” — “Та як ми з твойов відьмов летіли з гульків, то вона дуже підбилася, і я мусив її підкувати”, — усе розказав гість газді. Тогди чоловік плюнув і не схотів мати відьму за жінку. Але купець пошкодував молодиці, що ще вчора йому так удавалася, і він ціліську ніч на ній їздив, — став просити чоловіка, аби її повідривали тоти підкови з ніг. А потому сам привів попа та перевели відьму на звиклу жінку, бо вона клялася, що більше відьмувати не буде.

Як умре відьма, кладуть лицем до землі, аби проміння місяця не бачила та аби до сходу була голова, а гріб треба добре запечатати в ногах і в головах, бо вона може місяшної ночі вийти звідти.

Розказував дід Митусь, шо як був малий, то умерла у сусідстві відьма. А то давно взимі і вліті трунву везли саньми, а в горбочку сани перехилилися, трунва перевернулася — відьма вискочила і прибігла додому. Але уже через роки умерла тота баба знов. Далі саньми везуть деревище, але чоловік уже сам притримував та просив не квапити коней при горбі, аби ще раз баба не віджила. Дідо, як підоп’є, любив, покійний, приповідати: “Кожда баба — відьма”.

* * *

А як сказати по правді, то у горах ніколи не відмежовували умерлих від живих. Тіло собі йде, відки постало — у глину, а душа лишається. І в це твердо вірують здавен. І всіляко ту душу глаголять, обходять обрядами, підтримують постами, службами, споконвічними звичаями.

Стариню гуцули шанують. Слово дєді, нені — закон для молодих. До старших у нас зроду на “Ви”.

Але донеслися перекази, що давно старих людей убивали.

Подаю той переказ із гуцульського календаря.

“У дауну даунину люди були доуговічні, прудко ни умерали. Народу си так множило, шо не було си де дівати. Почерез старих ни було єк газдувати молодим, а пани си збоєли, шо єк нарід ни ме умирати, то їх из дворів повигонит і тиму уложили таке право, шоби усіх старих людий на старість убивали.

Почерез убивання стариків світ зачєв си нієчити, зачєв ити ни догори, а вдолину, бо ни було старих мудрих голов, аби учіли молодих, єк то си має жити і газдувати на світі.

Хто би був затаїу икого старика — того карали смертеу.

Але найшов си такий один син, шо погадау собі: най си діє Божя воля, най изроб’є изо мноу, що схотє, а я свого дєдю ни дам добивати. И єк прийшов час добивати єго дєдю, вин узєв дєдю и повів у теменні ліси. Там викопав потайник і там ходив годувати дєдю свого крадьма доугі роки. Про це ніхто ни знау — ні люди, ні пани.

Усі си люди дивували, і усі си пани чудували, шо нихто так добре ни знау газдувати, єк тот чоловік. У него заужде родили городи, ци було мокре ци сухе літо. У посуху вин сієв на лугах — підбагонках, а у мокрий рік — на горбах; тиму у него николи ни замокала ані вигорала городина. May доста хліба, шо шє и другим давау. Знау из-за зими, ике буде політє.

Єк си у него допитували, відкіу він то усе знає, то вин ни хотіу си до тото приповісти, бо міг би свого дєдю видати, икий єго на того усе наражєу полудь свої мудрости. Але одного разу вин посвариу си из свойоу жинкоу (я так і знала: знову — жінка!). Сердита жинка у злости заудала єго до пана, шо вин свого дєдю держит у хованках и ни дає, єк усі люди, добити.

Син побіг на пораду ид своєму дєдеви. А дєдя каже: “Усе пропало. Але ти си цим не жури. Будеш однако добре жити на світі, бо уже знаєш більше вид других. Але жінці уже не вір і прауди не кажи”.

Шє ни докінчєли бесіди, єк уже набігла за ними роута и взєли їх до пана.

Пан си питау у сина, чіму вин ховау свого дєдю и ни давау добити, аби сам міг прудче стати газдоу. А син каже: “Я из-за дєді був ліпшим газдоу, єк бих був без него, я свого дєдю держєу через розум”. І розказау, єк дєдя на усе єго добре радиу — шо, коли, єк робити.

Пан над цим дуже си задумау, вин уздріу, що без старих мудрих людей ни буде гаразду на світі — та й вид того чєсу заборониу добивати стариків”.

А цікаво — де узялася смерть? Хто її придумав? Згадаймо лиш собі ще раз, як-то все сотворилося. Відки клубочок зачинався.

...Землі не було зразу, лиш води, води — моря, океани вселенські. На воді — шум, піна. Зверху, з повітря, з воздухів падала роса. З роси став дух — яко Бог від віку до віку. А з того шуму став Ирод. Він первовічний, як Бог. Лиш Ирод не знав гадок Божих. А Бог знає усі Иродові замисли. Ирод не знає гадок чоловіка, його сумління, доки чоловік не заговорить до него. А Бог знає увсе.

Ходили собі два спервовічні по морю і говорили до себе. Нарадили, що було би добре, якби була яка твердь для припочинку. Бог знав усе на світі: знав, що на присподнім, у глибині моря, є глина, та хотів вимудрувати, аби Арідник виніс тої глини з присподнього, з тридев’ятого моря, що є так глибоко три рази, як цей світ. Бог і заходить здалеки: “Я би зробив землю, коби лиш глина була”. — “А де її взяти?” — питає Арідник. — “Вона є геть у присподнім”. — “Я бих туда пронир”, — зохмався Арідник. “Пронри, — каже Бог: йому цего лиш треба було. — Єк меш казати на моє имнє, то винесеш, а єк на своє — то не винесеш”. Прецінь, Богом був — знав, що за думка сіпнулася в голові того другого. Але ж Ирод був би не Ирод ом, хіба що ангелом, якби не задумав собі ту землю мати — то він брав глину в присподнім, тяжко туда занираючи, та казав на своє ім’я. А доки винирнув, Господь так зробив, що вода все йому сполокала. “Ти лихо гадав. Иди дру(і?)ий раз и кажи, на моє имнє”. Але він знов на своє ім’я брав того дна і знов не виніс нічого. Аж третій раз каже: “Най буде на Боже имнє, але і на моє!” І виніс тої землі, що за нігтем була (так і не знати, чия вона, на чиє ім’я...). З тої землі сотворив Бог Землю. Маленька, тоненька — але вже було де припочити. Полягали по трудах. Бог люто вснув, але і в сні знав, що той гадав. А Сатана подумав, як би Бога стратити на тій крихті, аби самому заволодіти сотвореним. От вам перша зав’язка сутички за землю — нескінченна, доки світу! Став Ирод злегонька Бога тручєти у воду та й втопити. Але за Богом і твердь ширилася, все у котрий бік потрутить — а земля ширшає. Творець прошумався та каже супроти нечистого: “Приснилося мені, шо я мало не впав у воду та не втопивси”. — “Я так твердо спав, — - каже той, — шо нічо сми не видів”. Вже збрехав. Народилася перша брехня із злого замислу. Але й перший сон з’явився. Сон буде застерігати людей від зла; провістить і добре, не лиш лихе. Сон — найперша ворожба.

Богу на поміч приходив Святий Дух — Алей, що жив у небесах, а відтак ще й Пантелій (Палій). Алей лиш гримав — пужів Сатану, а Палій за тим громом вогнем палив.

Ирод мусив смирити свої помисли — та й жили на сотвореній землі так, як тепер кождий чоловік. Як була земля, то Господь сотворив царство для себе. У тім царстві зробив для себе чоловіка, бо вже добре вивидів, що з Ирода побратима ніколи не буде. Як Арідник із заздрості обплював творіння Боже, Господь перевернув Адама поганим усередину, і з того тепер кождий чоловік має слабість — болу. Адам засмутився, що сам у Божім раї, а Господь дав йому розраду — з його кості, з ребра сотворив Єву.

Сатана заходив і до царства — назирав, що Бог робить. Він думав, як би то тих двох людей з царства на подол, на нижню, першу (свою!) землю забрати. Він спровадив їх на блуд: “Ви уже сотворені, робіть собі, що хочете, не бійтеся нікого”. Вони ж про це нічого не знали, ні про гріх, ні про непослушенство. Не мали гадки і про смерть. Так він їх юдив, що жінка таки зробила непослух, нарадила і чоловіка на блудство. Ирод то добре обрахував: Бог огнівався за то і вигнав їх з раю: “Будете з кров’ю і потом поживати обід і вечерю”.

Як вони прийшли на подол, учинилася дитина. Сатана підмінила. Віддала назад, аж Адам підписався і запродав свій рід. Сатана вже мала відтепер велику силу своїх помічників.

Усе на світі перемішалося: добро і лихо. Адам на землі робив собі усяке для вигоди, а Бог ходив і по землі та все видів. Коли дивлюся подовгу на старий дерев’яний іконостас — триптих із зображенням Рождества Христового, Водохрестя і особливо Благовіщення — з’яви молодого ангела з білою лілеєю перед юною Марією, несвідомою дівчинкою, — то мене бере думка:

Творець дуже любив людей. Він не лишить нас, прегрішних, до скінчення світу!.. Погадаймо тільки: і топив потопом, а таки Ноя лишив; люди — людьми, запроданий рід на найнижчім подолі, куда вже далі!.. А Йому жаль нас отаких. Ще таке задумав спрактикувати на своїх сотворіннях: воплотився Духом у невиннім дівчаті і вродився на світ чоловіком. А відтак (і це було Ним сплановано!) дався на Хрест розіп’яти (на муки Хрестом), аби ми покаялися та вибрели з гріхів. І то не помогло... Що нам ще має далі бути — хто скаже, який пророк? Випрошена друга тисяча Петрова, кінчиться через кілька років...

Так от Адам, пристосовуючися на новій землі, мав не один дарунок від Бога: і хату, і диханю, ліси, поля, млин... Все це, правда, видумав Арідник, але Бог вимудровував у нього та віддавав своїм любим сотворінням, хоть вони і согрішили проти Творця. Які тільки штудернації Сатана не вигадував, а Бог усе перебирав на свою користь: хату, скрипки, кози, вівці, млин, віз... Так, що вони два були у спілці до землі, а не мав Сатана користі. Розсердився та й каже: “Побратиме, тепер будемо тримати войну! Я маю велику силу на земли и тебе не хочу за співника. Будет война!”

Бо то ще як було. Намножив Бог у своїм царстві ангелів, а вони согрішили — збунтувалися, тогди Господь наказав архангелові Михаїлові струтити їх з неба. Одні попадали на скали, на ліси, на води та стратилися, але багато упало на землю м’яку, на подол, то всі стали чортами. Ирод мав з них велику поміч. Він собі навпроти Бога поробив тогди стрільби, пушки, армати. Всі теперішні мудрації до воєн він уже тогди знав. Він так порішив: Бог має царство, най іде собі туда, а його земля, то він один на ній має силу. І вибрали собі поле. Сатана з своєю силою, а Бог на свій плац прийшов сам-один, з палицею. “Отепер, — каже Ирод, — ми си два розв’єжемо!” Та й поступив уперед; його войсько за ним. А Бог сказав Алеєві — той гримнув, а затим Палій блиснув. Сатана за войсько забув, так йому в очах стемніло. На Боже слово другий раз гримнуло, зблисло — земля задрижала. Куля з вогнем, що пустив Палій з небес, усе войсько нараз спалила — Ирод зо страху занімів. Далі Ілія з Палієм як впалять, земля мало не розсіла ся, потріскала, але Біду первовічну таки не вбило. Бог сам від того тріску упав на одно коліно і так присів на землі. І промовив тогди до Ілії: “Відтепер замикаю тобі одну руку і одну ногу до кінця світу. Тогди будет тобі ця рука і нога до громів пущена, як буде конец світу”. Бо і тепер Ілія палить громами, що аж земля не раз задрижить, але він то не з усеї сили, тільки з одної руки. А як буде кінець світу, то так гримне, що земля розсиплеться у попілець.

По тім громі Сатана-Ирод уздрів, що з Богом не жарт, та й каже: “Розпобратиме!” І з цим словом (а до того все звав Бога побратимом, хоть і крізь зуби) пішов-уступився до пекла, а на землі полишав свої слуги - - чорти. В пеклі ланци його ймили — сидить там закований, свого часу дожидається. А Ілія і тепер де заздрить чорта, то б’є — чи то у скалі, чи під скалов, чи де-будь під деревом, — б’є, палить. Чорти ходять землею, але у страсі великім. Багато їх повбивало громами, але багато ще виховалися.

Від того часу гримить, блискає. Від того часу стали війни, стрільби, бо Сатана в пеклі у крісло закований ланцами, а всю зброю зо страху, коли тікав, полишав на світі.

Відтоді сталося убивство — Божий Дух побив Иродове войсько.

А вже потім Каїн з Адамового проклятого роду убив брата свого Авеля. Через заздрість. Сталося убивство смертного смертним. Та ще й не просте — братовбивство. Брат призвів до смерти брата. Смерть поволі, поволі та й дістала смак. І пішла вдосконалювати своє ремесло... Аж до Бога добралася: Христос же на хресті розіп’ятий межи двома розбійниками умер. Бог умер! І воскрес на третій день по Писанію. Але уже не для всіх. Для більшості Бог умер. Сатана заміг, завитив. Та й править світом. Що ж робити, коли наш первородич Адам уклав з ним контракт. Сатана вернув тогди Адамові його дитину, забрав контракт і каже: “Не бійся, про це ніхто не мет знати, і ніхто єго не может скасувати, хіба такий, шо си народив, умер і оскрес”. Він поніс ту угоду у море і поклав під велику плиту. Сатана не думав, що такий найдеться, котрий народиться, умре і воскресне та й викупить рід увесь людський. То письмо стояло чотири тисячі літ у. морі. За той час весь нарід ішов до пекла — чи грішний був, чи ні. Аж Христос народився, вмер і оскрес, пішов до аду і випустив усіх до неба. Тогди Сатана заридав, аж пеклом затрясло, мало не розсівся з жалю за тим народом, що стільки втратив. А Хрнстос каже: “Не ридай, Ироде, твоє пекло буде у посліднім верем’ю наймудрішими людьми, панами, війтами, тими гоноровими, шо си величают над міру, довершене вверх!” — “А єк то си так стане?” — “При кінци світу сім років не буде жадного плоду ні межи людьми, ні межи маржинов, ні межи збіжжям, ні хліба, ні паші; буде голод ужєсний. В тот чєс Сатана буде випущений і буде світом годити — людей питати: “Хто си мені підпише, то не ме бідувати; ме мати хліб; їсти, пити!” В такій біді багато єму підпишет си, і так мет мати повне пекло, до верха наплішене. Але будут дес і такі, шо будут мерти, а єму не запишут си, не підпишут си...”

А на небесах є святий Илія, на облаках громом орудує. Ще є на котрійсь полонині віл-буйвіл, пасеться там сам-один спервовіку. Перед Страшним Судом Илія зійде з небес, і мають ся з Иродом змагати перед Судом Божим. Илія заріже того вола, на його шкурі будут ся бороти. Сатана побідит Илію — вб’є то на тій шкурі. Тогди кров Илії почурить по тій шкурі. А шкура та велика, бо віл від віку пасеться сам на полонині. Шкурі міри нема. Кров Илії така праведна, що від неї земля йметься. Кров трафить на дірочку від вугрика і почурить на землю. А що то кров праведна, то вся грішна земля від неї йметься і згорит на сім латрів углиб (латр — 4 м2), бо так затовсто гріхами запорошена, зосквернена. Як згорить, то стане верства спузи (попелу) сім латрів затовсто. Є ще такі сім вітрів, що ще не віяли, аж тогди знимуть ся, звіє ся дуже велика буря і знесе тоту спузу на Сафатову долину. Як Сус Христос зійде на землю і своїм духом дуне на ту спузу — то стане з неї нарід усий, шо був на землі, доки Христос не вмер. Бо ті всі, що були чотири тисячі літ, що в аді каралися, ті вже свою муку відбули, на Суді не стануть. З тих спузів стануть з тілами і душами тільки ті, що по Христі померли. Всий нарід стане до ладу, кожен пізнає свій гріх — і стануть одні направо, другі наліво, як вівці і кози на струнці. Ніякої говірки не буде, грішні заставатимуть очі свої від Христової світлости. Ніяких бесід не буде... Кінець.

Але ще діти ходять десь у живний четвер за кукуцами, ще пишуть писанки, ще колядують. То ще трохи...

А закім подумаймо про Смерть. Вона вершить кожне життя, яке би то воно величаве, нещасливе, грішне чи праведне було. Мої предки не давали їй віри і брали кругле, як світ, яйце — виводили на нім узори — безкінечники. А з душами померших не прощалися, з ними поводилися, як із живими, бо вони безсмертні. Вони межи нами. На цім світі. Із смертю гуцули пробують здавен на “ти”.