Розділ 9 Жінки у національному підпіллі: внески і втрати Марта Гавришко
У Радянському Союзі учасниць підпілля ОУН (одного з наймасовіших і найтриваліших антирадянських рухів опору) було затавровано як «бандерівок», «бандиток» і зрадниць Батьківщини. Їх тисячами відправляли у ГУЛАГ і наказували мовчати про своє минуле. Натомість лунали лише вигідні радянській владі «голоси», які нещадно викривали «злочинну суть» українського націоналізму. Заідеологізованість і політизованість цієї теми перешкоджала їй стати об’єктом фахових наукових розвідок. Відтак про життя десятків тисяч жінок Східної Європи під час Другої світової війни тривалий час було невідомо. Розпад СРСР дав змогу вивчати історію національного підпілля, однак вона значною мірою залишається «чоловічою». У цій маскулінній спільноті воїнів-героїв жінки посідають радше символічні та другорядні позиції. Хоча жінки у підпіллі виконували найрізноманітніші ролі та життєво-важливі функції, їх найчастіше представляють як «помічниць» чоловіків у збройній боротьбі проти нацистського і радянського режимів.
Лише на початку 2000-х років дослідники жіночої історії звернули прискіпливу увагу на вивчення особливостей жіночого досвіду національно-визвольних змагань, почали активно записувати спогади, вивчати мемуари, реконструювати біографії підпільниць, щоб зрозуміти суто жіночий вимір підпілля.
Функції і ролі жінок в ОУН і УПА
З часу своєї появи у 1929 р. Організація українських націоналістів (ОУН) вела активну пропаганду серед молоді, незалежно від статі. Дівчата у віці 15–18 років належали до «Юнацтва» (молодіжного крила ОУН), опісля ставали повноправними членками організації. Однак більшість бойових завдань виконували хлопці. Уже на початку 1930-х років діяла дівоча бойово-розвідувальна група, до якої входили Катерина Зарицька, Дарія Гнатківська, Віра Свєнціцька, Олена Недзвєцька, Марія Кос. Частина дівчат була арештована і засуджена польською владою за націоналістичну діяльність і відбувала покарання у Березі Картузькій та інших тюрмах. Дівчата були серед переслідуваних радянською владою учасників підпілля. Серед засуджених на так званому «Процесі 59-ти» у Львові у січні 1941 р. було 22 дівчини. Наймолодшій — Марії Наконечній — не виповнилося на той час і 16 років. Частину з дівчат засудили до розстрілу, заміненого згодом на тривалі терміни ув’язнення (до 15 років).
Навесні-влітку 1941 р. молоді дівчата поповнили так звані «похідні групи» ОУН, які вирушали на східні українські землі з метою формування місцевих органів самоврядування, осередків ОУН, проведення антирадянської і націоналістичної пропаганди. Коли нацистська влада розпочала масові репресії оунівців, дівчата також опинилися під загрозою. Декого було заарештовано і вбито у 1942–1943 рр. Наприклад, Анну Максимець розстріляли у Кривому Розі, Євгенію Петерзіль — у Сумах, Наталя Винників загинула в Києві. Частина дівчат повернулася в Галичину і на Волинь, інші працювали, щоденно ризикуючи життям. Для тих, хто повернувся додому, швидко знайшлася робота. Формування відділів УПА у 1943 р. вимагало залучення жінок до допоміжних структур, які обслуговували армію і були запорукою її життєздатності. Жінкам часто доручали ті завдання, які не могли виконати чоловіки через високу загрозу арешту. Членки підпілля привертали значно менше уваги радянської влади, аніж чоловіки. Вони здебільшого не мали зброї, носили звичайний цивільний одяг, характерний для тої чи іншої місцевості. Тож не дивно, що часом для виконання якихось завдань у населених пунктах повстанці-чоловіки перевдягалися в жінок.
В Яворові знали, що Ліда є дочка Євгена Смука [підпільника. — М. Г.], то невелике місто. І сексоти вказали енкаведистам. Енкаведисти (…) думали, що Смук буде на похороні в своєї дочки і що вони його таким способом зловлять. Вони дуже за ним чатували. Але того їм не вдалося. Я не знаю, чи він був на похороні своєї дочки, але знаю, як вона лежала на катафалку — він приходив. Приходив переодягнений за жінку. Енкаведисти десь пільнували, але, видно, не впізнали його.
Ольга Петруха-Масюк, 1926 р. н.
До весни 1945 р. більшість жінок були організовані у так званій «жіночій сітці» ОУН. Це була одна зі структур (референтур) підпілля, яка об’єднувала виключно дівчат і жінок. Опісля частина з них легалізувалася, інших розподілили по різних референтурах ОУН — господарській, пропаганди, медичній тощо. Більшість учасниць підпілля були віком 18–25 років. Переважали селянки з середньою освітою. Жінки йшли в підпілля не лише з політичних міркувань. Велику роль відігравали родинні зв’язки. Були дівчата, які йшли за коханими хлопцями або нареченими. Хтось опинився в лавах ОУН вимушено, рятуючись від репресій німецької, польської чи радянської влади, окремі бажали помститися за вбитих рідних. Деякі потрапляли в підпілля майже випадково. Багато дівчат, які втекли під час перевезення на примусову роботу у Третій райх, також приєднувались до повстанців. Незалежно від мотивів вступу до «лісової армії» чи структур ОУН усі жінки опинялася в одинаково важких умовах, у яких виконували найрізноманітніші обов’язки: від побутових до власне бойових.
Багато жінок працювали у медичній службі — в Українському Червоному Хресті (УЧХ). Він почав формуватися наприкінці 1943 р. на Волині, відтак поширив свою діяльність на Галичину. Після ліквідації «жіночої сітки» УЧХ був виділений в окрему структуру. До його функцій належали: заготівля медикаментів і лікувальних трав, перев’язувальних матеріалів і медичного обладнання, організація лікування поранених і хворих бійців УПА і підпільників, облаштування підпільних шпиталів, медичне обслуговування населення в запіллі, організація санітарних вишколів. До завдань так званої «Служби здоров’я» входило збирання інформації про санітарний стан населення, поширеність різних інфекційних, венеричних та інших захворювань, роботу медичних закладів на території. Відділ «Суспільної опіки» вів облік людей, які потребували допомоги (сім’ї учасників УПА і ОУН та осіб, які симпатизували і допомагали їм), організовував їм допомогу.
Невідома медсестра з повстанцями. Лемківщина. і 946 рік. Архів Центру досліджень визвольного руху
Жінки були незамінними у господарському забезпеченні повстанців. Ця діяльність могла мати організовані форми, наприклад коли підпільниці були господарчими референтами (керівницями) або заготовляли продукти в межах діяльності «жіночої сітки». Жінки були кухарками у повстанських відділах. Багато жінок по селах самовільно, на прохання або під примусом повстанців готували їм гарячі страви або давали чи носили «до лісу» окремі продукти. Жінки ставали незамінними, коли в селі перебували радянські війська і чоловікам було небезпечно там показуватися. Зв’язкова сотні «Громенка» Катерина Підбільська («Галка») згадувала, що, коли закінчилися продукти, вона сама зголосилася їх дістати попри те, що в селі були військові: «Я пішла на ризик, пішла в такі коноплі і там змокла, сиділа цілу ніч. Аж мене пішли шукати. То був дуже тяжкий момент. Не знаю, як я вийшла звідтам жива».
Важливу роль виконували жінки у пропагандистській діяльності ОУН. Вони передруковували, редагували, розповсюджували різні листівки і брошури, книжки, журнали. В обґрунтуванні наказу Генерального військового штабу УПА від 22 січня 1949 р. про нагородження підпільниці «Казки» медаллю «За боротьбу в особливо тяжких умовах» йшлося серед іншого про те, що вона підкидала листівки червоноармійцям. Жінки були також авторками численних прозових і поетичних творів, написаних у бункерах. Машиністка Тактичного відтинку «Маківка» «Таня» надрукувала вступну статтю і передала за кордон спогади чотового «Островерхи», що містять унікальні відомості про тактичні відтинки УПА «Лемко» і «Маківка». Серед відомих повстанських письменниць — Богдана Світлик, Марта Гай, Людмила Фоя, Софія Лагодич.
Жінка частує повстанців домашніми стравами. Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху
Зв’язок був кровоносною системою повстанського руху та підпілля. Інколи від вчасно переданої інформації залежало життя особи чи групи (наприклад, повідомлення про заплановані військово-чекістські операції чи дії провокаторів). Дівчата забезпечували зв’язок між керівниками, командирами, відділами, боївками, проводами. Носієм інформації виступали грипси (штафети) — маленькі записки на цигарковому папері, які жінкам забороняли читати. Дівчата ховали їх в одягу чи вплітали у коси. В разі небезпеки їх наказували знищити, тож зв’язковим рекомендували носити при собі сірники, бензин. Нерідко грипси з’їдали. Часом повідомлення слід було «тримати в голові». Зв’язкових зобов’язували добре вивчати місцевість, усі околиці, поля, луки, ліси, стежки, дороги, об’єкти інфраструктури, а також підпільні умовні знаки (сигнали) і кличі (паролі), які існували для кожного окремого пункту зв’язку. Залежно від статусу повідомлення встановлювалися різні часові рамки для його передання: для термінових — 1–2 години, для інших — 5–7 годин. Інколи лік йшов на доби. Жінкам доводилося долати десятки і сотні кілометрів, аби передати інформацію. Спецкур’єрка Ірина Козак («Бистра»), яка у 1946 р. отримала від Шухевича завдання зв’язатися з закордонними частинами ОУН, згадувала: «Як Ви там дійдете я не знаю, але не маєте права йти організаційними зв’язками, бо там включилося десь МҐБ, ми не знаємо тільки поки що де. Почавши від Закерзоння, ви здані виключно на власні сили». Попри всю небезпеку «Бистра» виконала завдання, доправивши Степану Бандері листи та інші документи.
Ірина Козак («Бистра») і підпільник на псевдо «Зов». Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху
Велику кількість жінок у підпіллі було залучено до розвідувальної діяльності. На початку становлення Служби безпеки ОУН (СБ), яка займалася розвідувальною і контррозвідувальною діяльністю, у внутрішніх інструкціях йшлося про те, що, добираючи кадри, слід враховувати, що «жінки стоять нижче мужчин, тому що жінки є звичайно балакучі, люблять ефекти, часто залюбляються. Дуже часто серце бере верх над волею». Однак з приходом радянської влади в Західну Україну в 1944 р. жінки стали незамінними в багатьох ситуаціях. Тоді багато чоловіків переховувалися по лісах від мобілізації чи арешту. Запит на роботу підпільниць стрімко зріс. Для жінок організовували спеціальні курси, на яких викладали польову розвідку, історію радянських органів держбезпеки, агентурно-оперативну роботу, контррозвідку, шифрувальну справу. Розвідниці стежили за пересуванням частин Червоної армії, її чисельним складом, роботою органів НКВС, МГД та населенням, яке було з ними пов’язане, збирали інформацію про соціально-економічне становище, військовий потенціал, комунікації, арешти, зради, провокації, підозрілих людей та події. Більш підготовлених жінок засилали у силові структури противників. Дізнавшись про те, що підпільниця Людмила Фоя у 1944 р. стала агенткою НКВС під псевдо «Апрєльская» керівник СБ на Волині Микола Козак вирішив використати це з метою дезінформувати радянські спецслужби і завдати їм контрудару. Фоя надавала чекістам неправдиві звіти, поки її не викрили і не оголосили у всесоюзний розшук у серпні 1946 року.
Дівчата в підпіллі змушені були опановувати вміння поводитися з бойовою зброєю. Цього вчили на більшості вишколах незалежно від їхнього профілю — пропагандисток, санітарок, радисток, телефоністок, розвідниць. Зі стрілецької зброї у жінок були гвинтівки, карабіни, револьвери і пістолети. Поширеним був легкий (повністю заряджений важив 940 г) і компактний пістолет ТТ (Тула; Токарєв) зразка 1933 року. Через відсутність запобіжника він вимагав обережного поводження. Саме такий пістолет і 16 патронів вилучили чекісти під час арешту у Марії Савчин. У більшості випадків жінки використовували пістолети, щоб відстрілюватись від ворога або з метою самогубства (щоб не здатися в полон). Були жінки, яким видавали пістолети для виконання бойових завдань. Озброєна «браунінгом» Ванда Горчинська («Домовина») разом з хлопцями брала участь у замаху на життя офіцера Червоної армії, який перебував у Копичинецькій лікарні на Тернопільщині, де вона працювала санітаркою. Нерідко жінки були виконавицями та співучасницями замахів на життя працівників, інформаторів радянських карально-репресивних чи партійних органів, чиновників, провладних активістів.
Окрім пістолетів підпільниці часто носили отруту або мішечок з гранатою на шиї, до кільця якої кріпився шнурок. У разі нападу бійців зі спецгрупи НКВС, які миттєво заламували своїм жертвам руки, жінки зубами дотягуватися до шнурка і висмикували кільце, підриваючи себе і ворога.
Згадала, що маю гранату, яка на поясі… Але ж витягнути її з кобури не можу: одна рука [другу відстрелили. — М. Г.], сили нема… Я зігнулася, витягнула гранату з кобури зубами і підложила її під груди. Пам’ятаю, як рвонула її раз, другий… За третім разом граната вибухнула. За якись час я прийшла до пам’яті. Відчула, що жива, вся залита кров’ю, половина тіла в ямі, ноги прикидані ломиками, чоботи залиті кров’ю… Порухала ногами, які були побиті осколками і зрозуміла, що вони цілі, кісточки не перебиті. Ще можна втікати — якась куля буде насамкінець моя! Одначе не була…
Я летіла під градом куль згори на долину близько кілометра. Мене оточили з усіх боків.
Анна Попович («Ружа»), 1925 р. н.
Небагато відомо про участь жінок в боях. Однак в екстремальних бойових умовах повстанки проявляли надзвичайну витримку і відвагу. У звітній документації Тактичного відтинку «Маківка» (Дрогобиччина) про бій з НКВС 18 серпня 1948 р. в Недільнянському лісі (Стрілківський район) відзначено сміливість машиністки Анни Черешньовської («Тетяни»): «В часі ворожого наскоку, хоч біля неї кругом горіла трава і курилася земля, холоднокровно передає накази, які йдуть по лінії і закликає повстанців відбивати ворога вогнем. Вона забирає усі свої речі, течку з архівом, у той час, коли інші командири чи стрільці полишали торби, а навіть зброю. Опісля, коли ворог окружував к-ра Відтинка та притиснув його до скали, не даючи йому можности вийти, вона під градом ворожих куль і більшовицьких криків: “Дєвушка! Дєвушка!”, біжить до к-ра “Хріна” і не розконспіровуючи псевда, кричить двома складами: “[Ка”-“Ха]” відступайте, бо вас окружують». І щойно тоді відступає, коли відступив вже к-р “Хрін” та помагає раненому “Буйному” відступати. Відступає з пістолею в руках остання».
Ярослава Кінаш («Мая»). Канцеляристка окружної Служби безпеки ОУН на Сокальщині. Загинула у бою у 1950 р. Фото з приватного архіву В. Мороза
Серед 77 осіб, відзначених однією з найвищих нагород УПА — Срібним Хрестом бойової заслуги 1-го класу — є провідниця УЧХ на Львівщині Мирослава Гресько («Уляна»). 28 червня 1945-го, коли «Уляні» було 23 роки, в околицях с. Тершакова на Львівщині вона взяла участь у боях самооборонного кущового відділу та сотні УПА з НКВС: під час бою вона забрала зброю в убитого вояка і вивела дезорієнтованих хлопців з оточення. Нагородження «Уляни» ініціював Роман Шухевич.
У підпіллі не бракувало жінок, які досконало опанували «чоловічі» мілітарні ролі. Однак більшість жінок виконувала функції, які відповідали традиційним уявленням про покликання жінки як опікунки і господині, яка дбає про побут, здоров’я та емоційний комфорт. Утім, в умовах партизанської війни навіть ця позірно звичайна жіноча робота була не менш ризикованою і виснажливою, аніж боротьба зі зброєю в руках.
Чоловіки і жінки: рівність, дискримінація і насильство
У владній ієрархії ОУН жінки досягали високого становища переважно у тих структурах, які вважалися більш «жіночими», тобто у мережі Українського Червоного хреста та у «жіночій сітці» різних рівнів, їхніми підлеглими в абсолютній більшості були жінки. Якщо траплялися чоловіки, то це були переважно їхні охоронці або зв’язкові.
Більше підлеглих чоловіків мали ті жінки, які обіймали «чоловічі посади». Їх імен на сьогодні відомо небагато. Це, наприклад, Артемізія Галицька («Мотря») — провідниця ОУН на Буковині, Ірина Камінська-Тимочко («Христя») — провідниця надрайону ОУН в Західній Лемківщині, Ярослава Скаб («Варка») — окружна провідниця Сарненщини. До Проводу ОУН (керівного органу) входила Дарія Ребет. Впливовими та авторитетними жінками у підпіллі були зв’язкові головного командира УПА Романа Шухевича — Катерина Зарицька, Дарія Гусяк, Галина Дидик, Ольга Ільків.
Спецзв’язкова Романа Шухевича Ірина Козак наголошувала, що жінкам у підпіллі було набагато важче за чоловіків досягти високого становища та визнання. Просуванню жінок ієрархічною драбиною в ОУН та УПА перешкоджали поширені стереотипи про призначення, роль, можливості жінок, характерні для патріархального суспільства. У такій ціннісній системі чоловік відіграє домінантну роль, а жінка — підлеглу, підпорядковану. Упередження щодо жінок були характерними для багатьох підпільників. Член Жовківського надрайонного проводу ОУН Володимир Касараб («Андрій») записав у щоденнику про керівника техзвена «Славка»: «Грубо ставиться до жінок. На його думку, всі жінки підлі і нічого не варті. Тільки одна жінка — його власна дружина є ідеалом чесності і вірності». Марія Савчин у спогадах «Тисяча доріг» писала, що деякі дівчата, яким доручали канцелярську роботу, були більш освіченими за інших рядових повстанців, а ці «загартовані в боях вояки, не терпіли, коли жінка давала їм відчути свою перевагу над ними, хоч би й у ділянці формальної освіти».
До проявів непошани до жінок окремі командири ставилися нетерпимо. Ярослав Грицай («Чорнота»), зібравши командирів роїв, наголосив: «Щоб я більше не бачив, як ви переходите біля нашої санітарки і не віддаєте їй честі. Ми маємо нашою поставою примусити і всіх інших належно її цінувати та шанувати». В інструкції для членів ОУН за 1947 р. зазначалося: «З дівчатами поводитись так, як дійсно личить революціонерові: не переступати границь моралі, числитися зі словами, не бути пустомолом і грубим». Підпільниця Стефанія Процак (Костюк) згадувала, що навіть братам наказували звертатися до своїх сестер у підпіллі та УПА на «ви», а жінок сприймати виключно як колег.
Стефанія Процак («Марта») в уніформі української допоміжної поліції. 1944 рік. Фото з домашнього архіву С. Процак
Командир Степан Стебельський («Хрін») згадує у спогадах «Крізь сміх заліза», що заступився за одну з санітарок, яку побив господарський референт «Ґазда», звинувативши у розтраті вати, полотна і ліків.
Зневажливе ставлення, недооцінка внеску в діяльність підпілля з боку окремих керівників могли закінчитися для жінок трагічно. Навесні 1952 р., готуючись до переходу в інше місце, окружний провідник Буковини Юліан Матвіїв («Недобитий») наказав своєму підлеглому Дмитру Томнюку («Верховинцю») позбутися дружини, яку вважав «важкою ношею» для їхньої групи. «Верховинець» не хотів її вбивати, тому спробував сховати у селян. Реалізувати цей план не вдалося — не знайшов надійних людей. Побоюючись, що «Недобитий» ліквідує його дружину, «Верховинець» дезертирував з підпілля і переховувався разом з нею. Підстав для такого припущення у нього було чимало. Незадовго до цього на засіданні Крайового проводу «Захід-Карпати» «Недобитий» запропонував ліквідувати трьох підпільниць, побоюючись, що вони можуть розконспірувати місця криївок. Пропозицію підтримали, жінок розстріляли, незважаючи на те, що їхні чоловіки і брати були підпільниками.
Найважче жінкам було досягти рівноправності у війську. Для більшості з них межею військової кар’єри було молодше офіцерське звання. Окремі командири публічно висловлювалися проти присутності жінок у війську. Повстанський лікар М. Ріпецький згадував, що командир куреня «Лемківщина» Василь Мізерний («Рен») вважав: особливості жіночої психології не дозволяють їм брати участь у бойових формаціях, натомість «присутність жінок у таборі могла доводити до романсів, викликати ривалізацію поміж вояками, а внаслідок того зменшувати вояцьку дисципліну». Восени 1944 року він вигнав зі свого військового табору на Буковому Берді у Західних Карпатах (де було близько 2 тис. вояків) майже півсотні жінок, залишивши декілька санітарок старшого віку. За словами підпільника І. Кривуцького, «Рен» любив, коли вояки співали пісню «Ми — українські партизани… не треба нам бабів».
Разом з тим у 1943–1944 рр. проводили військові вишколи жінок, розглядаючи їх як військовий резерв. Однак не всі командири серйозно сприймали такі заходи. «Маємо вишколену жіночу чоту, ото сміху з них, — може з бігом часу що вийде з того», — написав у звіті УПА за 15–30 листопада 1943 р. командир на псевдо «Матвій».
Дискримінація жінок часом набувала й інституційних форм. Під час переходу фронту, коли відступали німецькі війська, а в Західну Україну наближалася Червона армія, командування групи УПА-Захід видало низку наказів, згідно з якими жінок усували з військових загонів.
Заборонено держати при відділах УПА жінок під яким це не було видом: розвідниці, санітарки і т. д. Непослушних командирів потягатиму під полевий суд без виїмків. Розвідниці належать теренам (повітовим оргмобам) і є зобов’язані контактуватися з перебуваючими на їх теренах відділами, а не тягатися за відділами, з ними не кватирувати і т. п.
З наказу командира Воєнної округи «Буг» Василя Левовича «Вороного» від 11 вересня 1944 р.
Деякі провідники вважали приниженням, коли жінки публічно висловлювали думки, які суперечили їхнім. Обласна провідниця УЧХ Станіславівщини Юлія Ганущак («Галичанка») мала конфлікти зі своїм безпосереднім керівником Ярославом Мельником («Робертом»). Якось він не прийшов вчасно на домовлену зустріч у лісі. Коли «Галичанка» через деякий час втретє прийшла на вказане місце, провідник зробив її винною в тій ситуації. «Я мовчала… Він крикнув до мене, а я ще не стала, не зголосила про свій прихід… Не лише він працював, але і я старшим членом [ОУН] була. Маю я вислуховувати всяке ото. Я звільнилася». Коли «Галичанка» поскаржилася іншим членам проводу на емоційну нестійкість «Роберта», той почав їй погрожувати вбивством. За словами подруги «Галичанки», вона деякий час переховувалася від нього.
У 1945–1946 рр. більшість жінок позбулися керівних посад. Тоді було розпущено «жіночі сітки» і УЧХ. На допитах НКВС окружний референт Чортківщини Теодор Батринчук («Гриць») пояснював такі заходи тим, що частина жінок дуже нашкодила ОУН, видавши керівний склад під час слідства. На той час припадають масові арешти у лавах підпільників і партизанів. З другої половини 1940-х років добір жінок у підпілля став іще прискіпливішим. Деякі провідники наказували обмежувати кількість жінок в ОУН, ретельніше їх перевіряти.
У другій половині 1940-х років шпигуноманія охопила усе підпілля. Радянські спецслужби мали розгалужену мережу з тисяч агентів і сексотів по Західній Україні. Діяли агентурно-бойові групи, які видавали себе за українських партизанів. Вони складалися переважно з колишніх повстанців, які прийшли з каяттям в органи влади і почали з ними співпрацювати проти підпілля. Очолювали їх зазвичай офіцери НКВС і МДБ. Радянська влада проводила численні агентурні операції, в результаті яких було арештовано тисячі учасників підпілля і членів їхніх родин. Панувала атмосфера тотальної підозрілості. Деякі боялися довіряти навіть батькам, дружинам, сестрам/братам, іншим близьким. Виявленням і ліквідацією ворожої агентури займалася Служба безпеки ОУН. Часом жертвами її чисток ставали люди, вина яких не була вповні доведена. Під впливом тортур на допитах жінки «зізнавалися». «Коли СБ арештувало цю жінку її сильно побили, але вона нівчому не зізналася. Її так і розстріляли без зізнань тільки тому, що її сильно побили і відпускати на волю було “незручно”, це б їх дискредитувало», — доносив Станіславському УМДБ агент «Сокіл» 17 липня 1947-го. Інколи до підозрюваних застосовували сексуалізоване насильство. Віра Мельник («Сорока»), зв’язкова командира Івана Гричана («Пащенка»), на допитах НКВС у березні 1948 р. розповідала, як трьома роками раніше він наказав бійцю відрізати ліву грудь Парасці, яка не хотіла визнавати співпрацю з НКВС. Від ран дівчина померла. Погрози «Сороці» зробити з нею те саме, за задумом «Пащенка», мали посприяти її щирості на допиті. Однак їй вдалося уникнути цього.
У документах радянських карально-репресивних органів багато інформації про ліквідацію учасників та учасниць підпілля з боку Служби безпеки ОУН, яких підозрювали у реальній чи уявній співпраці з владою. Жінок, звинувачених у «зраді», часом не могли врятувати навіть їхні чоловіки, які займали високі позиції в ОУН чи УПА. У 1945 р. упівці повісили 20-річну Ольгу Левицьку та її чоловіка, командира Степана Владику («Летуна»), за підозрою у співпраці з владою, позаяк незадовго до того її затримували і допитували в НКВС. Насправді агенткою вона не була, однак чекісти підкинули підпільникам сфальсифіковані компрометувальні матеріали.
Значною проблемою в підпіллі було ставлення окремих провідників і командирів до підлеглих жінок як до сексуальних об’єктів. Сфера інтимних відносин була суворо регламентована в ОУН та УПА: усі до- і позашлюбні контакти забороняли і карали. Це було одним з наріжних каменів дисципліни. Щоби уникнути небажаної близькості, старалися організувати нарізне проживання хлопців і дівчат. «Забороняється старшинам, підстаршинам і козакам їхати чи то службово чи неслужбово фурманкою на однім сідженні з жінкою», — ішлося в наказі командира «Мороза» у вересні 1943 р. «За спогадами» зв’язкової Ганни Зеленої, у спеціальному відділі УПА, «Золотій Роті», пильно стежили за тим, аби не було «романсів». Повстанці любили співати про дівчат: «Не цілуйте їх, на війні це гріх, краще вберіть їх вінцями. Слава тим дочкам, щирим козачкам, що йдуть у бій з козаками». Після того як «Тятива» поцілував Марійку, комендант військового табору зібрав усіх його мешканців (табір був у Скулинських лісах на Волині) і привселюдно картав обох за «неморальну поведінку».
Однак повсякденні практики суттєво відрізнялися від декларованих норм. Чоловіки на високих посадах інколи могли зловживати службовим становищем, схиляючи жінок до інтимних стосунків в обмін на протекцію, доступ до ресурсів та інших благ. Д. Шумук у спогадах «За східним обрієм» (1974) згадував про спробу командування примусово видати заміж санітарку Катю за одного узбецького командира в 1943 році. Коли автор спогадів виступив проти цього й переховував дівчину, командир «Володимир» йому роз’яснював: «“Ташкент” нам потрібний, він робить у нас добру справу, я б йому не пожалів навіть і сестри рідної».
Коломийський окружний провідник Роман Тучак («Клим»), який одночасно був агентом МДБ, у 1951 р. писав у звіті про стан підпілля в Городенківському надрайоні: «По відношенню до жінок розсудливі. Винятком є районний “Максим” і його заступник “Ярема”, які аморально поводяться з машиністками “Уляною” та “Олею”». «Командири сплять зі своїми санітарками і розвідницями, яких по корткому чи довгому часі, здеморалізувавши, відправляють з відділів», — фіксував у грудневому звіті 1944 р. провідник «Трохим». Траплялися і зґвалтування. Невідомий повстанець у щоденнику описує зґвалтування хорунжим «Мироном» машиністки ТВ «Маківка» Анни Черешньовської. У матеріалах слідства Служби безпеки ОУН за 1949 р. у справі референта СБ Бережанського району «Поета» в деталях описано, як він зґвалтував «Конвалію», намагався це приховати, заручившись підтримкою своїх підлеглих і наказавши її розстріляти як «радянську агентку», і як, зрештою, його викрили й засудили до страти.
Численні стереотипи, упередження і міфи щодо «слабкості», «ненадійності», «другорядності» жінок, які панували серед членів ОУН і УПА, створювали серйозні перешкоди в їхній підпільній діяльності. Боротьба з дискримінацією, сексуальними домаганнями стала ще одним «невидимим» жіночим фронтом, на якому не завжди вдавалося вистояти і перемогти.
Становище жінок у партизанських сім’ях
Шлюби в підпіллі не заохочували. Складні умови спонукали до перенесення одруження на «мирний час». Створення сім’ї передбачало складну процедуру, засновану на дозвільній системі. Ініціатором укладення шлюбу виступав чоловік, який клопотав перед своїми зверхниками у цій справі. Ті самотужки чи за участі СБ перевіряли біографії «заявників» і їхній реальний сімейний статус. У разі згоди керівництва відбувався церковний шлюб, який мали засвідчити кілька осіб. В умовах підпілля офіційно зареєструвати шлюб у державних установах було не лише важко через брак документів, а й небезпечно. Тому подружні пари виготовляли свідоцтва про шлюб власноруч, імена подружжя зашифровували.
Інколи справу починали без відома нареченої. Секретарка Стрийського повітового проводу ОУН Катерина Гаврилів згадувала: «Після курсів я поїхала у село Держів, де мене зустріла провідниця “Галичанка” і каже, що 11 березня буду брати шлюб з провідником “Романом”». Це для мене було несподіванкою». Наречені, які посідали важливі позиції у владній вертикалі, мали більші шанси не тільки уникнути примусу, а й розірвати шлюбні домовленості. Ганна Зелена розповідає, як сестра сотенного Сергія Дятела Надія після заручин з повстанцем Степаном Потіщуком зірвала підготовку до вінчання, позаяк закохалася в іншого командира.
Позашлюбні сексуальні стосунки в підпіллі та в УПА вважалися серйозним порушенням дисципліни і підлягали покаранню, тому їх намагалися тримати в таємниці. Подружня зрада часом фігурувала додатковим пунктом у списку обвинувачень повстанців і підпільників, яких судили так звані організаційні (революційні) суди ОУН. 28 жовтня 1947 р. до смертної кари було засуджено члена однієї з боївок ОУН Івана Пончка («Ваньку»). Серед доведених злочинів у вироку зазначено: «За неморальні поступки і заламання присяги релігійного закону вірності своїй дружині». У смертному вироку, який виніс один з референтів СБ на Рівненщині за 28 вересня 1943 р., серед іншого зазначено: «Обвинувачений Чайка, прибувши на відпуск додому, систематично впивався і ходив до чужих жінок». Випадки адюльтеру, які стосувалися високопоставлених керівників підпілля чи УПА намагалися ретельно приховати, а коханців розлучити або примусово одружити. Адже оприлюднення таких фактів могло завдати великої шкоди їхньому авторитету. Керівник Острожецького районного проводу ОУН Яків Ковжук («Тарас») у листі до Василя Галаси («Орлана») у вересні 1951 р. повідомляв про розслідування справи інтимного зв’язку своєї дружини, машиністки «Палажки», і підпільника «Аркада». Просив дати йому розлучення без розголошення суті справи і дозволити коханцям проживати без шлюбу, який вони брати не хотіли. Адресат наголошував: «Проводити гласні розлучення не можна. Сьогодні, коли вирішується питання життя або смерті ОУН, не можна і не дозволено займатися такими речами. Це вбивчо діє на людей».
Однак повсякденне приватне життя учасників українського визвольного руху не завжди сприяло дотриманню подружньої вірності. Одружені члени ОУН та УПА не могли жити повноцінним сімейним життям. Жінок, які свідомо пішли у підпілля за чоловіками, окремі командири намагалися відправити додому, вважаючи їх тягарем для війська. Як згадував повстанець Іван Дмитрик, Василь Мізерний («Рен») понизив у посаді одного зі старшин за відмову «позбутися» дружини. Тільки невеликій частині подружніх пар, де обоє працювали у підпіллі, вдавалося залишитися разом. Подружжя практично не мало можливості бути наодинці. Лише окремі провідники нетривалий час могли мати окрему кімнату в одній зі своїх криївок. Таку, наприклад, мали Ярослав Мельник («Роберт») і його дружина Антоніна Король.
Тривале перебування у замкнутому просторі з іншими чоловіками могло породжувати адюльтери. «Жінка, коли зійшла у підпілля та побачила багато більш інтелігентних повстанців і розумніших, часто ішла йому на манивці — любила других», — записав співробітник СБ «Холодний» у матеріалах справи на члена ОУН Петра Сала («Загірського») про зраду його дружини.
Підпільниця на псевдо «Леся» з чоловіком, керівником Долинського надрайонного проводу ОУН(б) Мирославом Збориком («Арсеном»). Фото 1940-х років. Архів Центру досліджень визвольного руху
Зважаючи на ряд об’єктивних труднощів життя у підпіллі, багато дружин членів ОУН і УПА (особливо при наявності дітей) залишалися жити серед цивільного населення (напів) легально (за фіктивними документами), переховуючись від радянської влади. Зустрічі подружжя, яке проживало відокремлено, відбувалися з різною частотою — часом розлука тривала по кілька місяців чи років. Час і місце таких зустрічей регулювалися відповідними вказівками, за порушення яких притягали до відповідальності. В одному з наказів членам ОУН за вересень 1946 р. зазначено: «Кожного повстанця зобов’язує організаційно-військово-підпільна дисципліна. Нікому з повстанців не вільно стрічатися з цивільними людьми (мамою, братом, батьком, сестрою, жінкою, дівчиною і т. д.). В скрайности дозволяється побачення раз в місяць, але й тоді не можна говорити одинцем». Рядові бійці Загону УПА ім. Колодзінського, що діяв у Рівненській області, «Вихрик» і «Огірок» отримали покарання у вигляді 100 долів (віджимань від землі) за те, що намагалися організувати зустрічі з дружинами без відома командування.
Тривала розлука приводила до відчуженості у подружжі, згасання почуттів і неможливості задовольнити духовні, емоційні і фізичні потреби. Підпільниця з Бережанщини Михайлина Костів («Лінка») на допитах СБ ОУН у січні 1948 р. згадувала: «Доля розказував, що жінка Альоші була арештована, що при цьому її дуже збили, а відтак звільнили. Альоші навіть не в голові це, бо він має інших бабів». Надрайонний провідник ОУН «Андрій», залицяючись до підпільниці Марії Паночко («Марійки»), відповідав на її запитання про свій сімейний стан: «Хоч одружений, але жінки не маю», бо, бачте, давно з нею «не живе».
Роздільне проживання подружжя створювало сприятливий ґрунт для встановлення паралельних інтимних стосунків. Найчастіше (напів)таємні романи виникали між особами, які тісно співпрацювали і часто бачилися або ж тривалий час разом перебували у криївках. Спільність ідей, завдань, умов проживання створювали атмосферу емоційної близькості між ними. Перейшовши у підпілля наприкінці 1944 р., референт (керівник) відділу друкованих видань Карпатського крайового проводу ОУН Михайло Дяченко («Гомін») фактично втратив можливість бачитися з дружиною Марією і сином Святославом, які проживали на Рівненщині. Він же постійно перебував у лісах Івано-Франківської області. Майже за рік він розпочав інтимний зв’язок зі своєю машиністкою (секретаркою) Ольгою Чемерис («Дніпровою»), який тривав чотири роки (до її арешту НКВС у грудні 1949 р.). Цей роман не був звичайним фліртом і не мав виключно гедоністичного підґрунтя. «Гомін» не лише писав вірші новій пасії, а й вступив через неї у гострий конфлікт із керівництвом. Після затримання Управлінням МДБ у Львівській області у 1948 р. «Дніпрова» підписала згоду на співпрацю з чекістами, тому, повернувшись у підпілля і розказавши про це, повинна була пройти перевірку у СБ ОУН. «Гомін» боявся, що її ліквідують як радянську агентку, тому перешкоджав слідству і переховував коханку. За це поплатився високою посадою: його перевели у Станіславівський обласний провід ОУН. Протягом усього періоду життя «на дві сім’ї» Дяченко матеріально підтримував свого сина і шлюбну дружину. Вона ж, своєю чергою, через кілька років розлуки з чоловіком також знайшла нового партнера, з яким жила фактичним шлюбом у місті Дубно Рівненської області.
Ольга Чемерис («Дніпрова») зі станіславськими чекістами. Примусове фото з метою шантажу. На звороті фото підпис: «На долгую и хорошую память дарю настоящую фотографию своим лучшим друзьям Мише и Степе в знак нашей совместной работы в органах МГБ по борьбе с оуновским подпольем. 19.05.1948. Оля». Фото з приватного архіву О. Іщука
Іншою причиною фактичного припинення шлюбних відносин учасників підпілля чи вояків УПА був арешт їхніх дружин. Більшість таких жінок отримали суворі вироки — від 10 до 25 років виправно-трудових таборів і п’яти років позбавлення громадянських прав, що обмежувало їхнє право повернутися додому після відбуття покарання. Частину з них було звільнено достроково лише завдяки частковій амністії політичних в’язнів, що розпочалася в СРСР після смерті Сталіна у березні 1953 року. Ймовірно, що роман крайового референта Служби безпеки ОУН на Північно-західних українських землях Миколи Козака («Смока») і членки ОУН Людмили Фої розпочався після арешту його дружини Ніни Беліченко («Аніченко») на початку серпня 1945 року. Анна Попович («Ружа») вступила у сексуальний зв’язок з Лукою Гринішаком («Довбушем») після засудження його дружини Анни у 1945 році. Після повернення дружини «Довбуша» додому у 1954 р. «Ружа» намагалася розірвати стосунки роман. Вірогідно, це стало однією з причин того, що «Довбуш» виказав радянським спецслужбам місцезнаходження криївки, у котрій перебувала «Ружа» та інші підпільники, відтак їх арештували.
Анна Попович («Ружа»). Фото 1954 року з архівно-кримінальної справи на неї. Архів Управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області
Адюльтер у підпіллі мав і інші специфічні причини. Конспірація, що була базовою умовою функціонування підпільних структур українського визвольного руху, не сприяла дотриманню подружньої вірності. Оскільки усі користувалася псевдонімами, то абсолютна більшість членів збройного підпілля ОУН і вояків УПА не знала навіть справжніх імен і прізвищ людей, з якими доводилося працювати пліч-о-пліч. Розпитування про особисті речі могло привернути увагу СБ і викликати підозру щодо співпраці з ворогом. Ілюзія анонімності створювала сприятливий ґрунт для зловживань. Особливо це характерно для вихідців з Росії чи зі східних областей України, які діяли в ОУН і УПА. Перевірити їхні біографічні дані було вкрай складно, оскільки можливості для діяльності націоналістичного підпілля на цих територіях були обмеженими. Уродженець хутора Полтавського Безейківського району Куйбишевської області (РРСФР) Микола Кожухівський («Безрідний») приєднався до підпілля ОУН у 1944 р., а через три роки просив керівництво про дозвіл на шлюб з підпільницею, хоча, як виявилося, мав дружину і 12-річного сина, які проживали у Радянській Росії.
Один із чільних діячів ОУН, пізніше останній командир УПА, Василь Кук розпочав інтимні стосунки з керівницею «Юнацтва» Бережанського окружного проводу ОУН Галиною Скасків («Уляною») через кілька місяців після свого одруження у 1944 році. У той час ніхто в підпіллі не знав про зміну його сімейного статусу. Цю таємницю він зберігав до 1949 р., коли його дружину Уляну Крюченко арештувало МДБ і він змушений був повідомити про це командування УПА.
Сімейні традиції і практики в підпіллі суттєво відрізнялися від звичних для тодішнього українського суспільства. Частина дружин, як і більшість жінок у воєнний час, залишилися вдома дбати про дітей, старих, господарство, щодня остерігаючись арештів і заслання. Утім, деякі жінки пішли в підпілля за чоловіками, поділяючи з ними воєнні будні. Підпільна діяльність «розхитала» і зруйнувала одні шлюби, проте породила інші.
Воєнне материнство: ризик, надія і травма
Невід’ємною частиною образу ідеальної жінки в західноукраїнському суспільстві середини XX ст. було материнство. В одному з засадничих ідеологічних текстів ОУН, «44 правилах українського націоналіста», йшлося: «Цінуй високо материнство, як джерело продовження життя. З твоєї родини створи живот чистоти твоєї раси і нації». Для популяризації ідеї материнства в підпіллі святкували День матері. Таке свято, яке відбулося в Комарницькому лісі (Любачівщина) у 1945 р., описала Ярослава Філь у спогадах: «з вітальним словом на імпровізованій сцені виступали різні провідники, стрільці співали пісні і декламували вірші, а закінчилось дійство хоровим виконанням національного гімну».
У підпіллі народження дітей вважали прийнятним тільки після укладення шлюбу. Порушення тогочасних моральних норм підважувало не лише авторитет підпільників, а й становище цілої організації. Тому керівництво підпілля, командування УПА намагалося контролювати цей бік життя повстанців. «Передчасна» вагітність могла стати причиною примусового одруження за наказом керівництва або навіть причиною трагедії. У 1946 р. СБ Тернопільського окружного проводу видала наказ на фізичну ліквідацію підрайонного референта СБ Василя Бойка («Омелька»), який відмовою від одруження довів до самогубства підпільницю «Люсю», котра завагітніла від нього.
Щоб уникнути розголосу і небажаних наслідків, деякі чоловіки (зокрема одружені) намагалися схилити коханок до абортів. Відомий повстанський поет Михайло Дяченко («Марко Боєслав») просив свою коханку Ольгу Чемерис («Дніпрова») позбутися плоду, а коли вона не погодилася, відправив її в село, подалі від себе. Після того як Марія Паночко сказала коханцю про вигадану вагітність, він навіть не припустив думки про можливість дитини збереження, а «почав журитися де взяти гроші» на аборт.
Правові норми українського націоналістичного руху кваліфікували переривання вагітності як карний злочин. Кримінальному переслідуванню підлягали не лише жінки, які позбувалися небажаної плоду, а й усі причетні, зокрема акушерки. Часто винуватців чекала смерть. Колишній повстанець Степан Метофір в одному зі своїх усних свідчень згадував: командир УПА Михайло Карлюк («Коваль») дізнався, що один з його підлеглих скинув з хліва селянку, яка була вагітною від нього, що призвело до викидня. Тоді командир наказав двом стрільцям схопити зловмисника, якого після допиту розстріляли. Разом з тим практика розгляду подібних справ не була однозначною і залежала від рішення місцевого керівництва. В одній з таємних інструкцій для СБ ОУН 1946 р. наголошувалося, що питання абортів і поширеного вбивства новонароджених слід розглядати як «одне криваве горе народу» і «спадщину анормальних відносин». «Жодна жінка не робить цього для приємності. Ми повинні радше співчувати їй і ставати в її обороні. До цієї справи мусимо підходити по-людському». В документі міститься заборона вживати будь-які заходи у цій справі.
Найбільший тягар відповідальності за неплановану вагітність лягав на жінок. Дівчат лякав не лише суспільний осуд, а й жахлива доля в разі арешту. Підпільниця Олена Андрущак згадувала, що уникала романтичних відносин, бо страшно було дивитися на вбитих під час військово-чекістських операцій дівчат, які лежали біля будівель НКВС із оголеними животами, в яких іще деякий час ворушилися плоди. Вагітність в умовах підпілля прирікала жінку на величезні труднощі, спричиняла численні фізичні та психологічні страждання.
Пробігла я коло 100 метрів, бачу лежить у бур’яні жінка командира Грома. Вона була 8 місяців беремена. Негодна була втікати от і впала. Тримає пістолет коло голови. [Надіслані на допомогу бійці] її то несли, то вели. Бог нам допоміг перейти на другу сторону гори, щоб нас москалі не побачили. Трохи відпочили. Потрібно йти дальше. Куди візьмеш таку жінку? Хлопці піднімали…
Зі спогадів Анни Попович («Ружі») про Ольгу Герасимович, дружину командира УПА Миколи Твердохліба «Грома»
Без належної акушерської допомоги процес пологів був дуже ризикованим і міг призвести до смерті породіллі чи немовляти. Інколи пологи відбувалися в екстремальних умовах. У своїй книжці Софія Буняк розповідає незвичайну історію Ольги Горошко («Троянди»). На восьмому місяці вагітності температура у жінки підвищилася до 41 °C через нарив у грудях. У селі, де перебував повстанський загін, був тільки ветеринар. Хоч він боявся робити операцію, Ольга змусила його, пригрозивши зброєю. Операція була успішною. А через місяць, у лісі, Ольга відчула перші перейми. Її доправили до села Майдан на Львівщині, але почалася облава. Господарі повтікали з хати, залишивши знесилену Ольгу на самоті. На щастя, минулося, і господарі привели жінці бабу-повитуху. А вже за два дні після пологів по Ольгу приїхали повстанці, тож вона скочила на коня і поїхала перев’язувати поранених.
Ольга Горошко («Троянда»). Фото 1949 р. з архівно-кримінальної справи на неї. Архів Центру досліджень визвольного руху
Не всі жінки раділи народженню немовлят — деякі позбавляли їх життя. Симпатик ОУН Марія Бубняк («Полтавка») одразу після народження дитини в домашніх умовах задушила немовля і таємно поховала на цвинтарі. Про мотиви свого вчинку говорила на слідстві СБ ОУН: «Хотіла мати більшу свободу рухів. Що я була б зробила з малою дитиною? Годі на саму себе заробити спекуляцією, якою занимаюся».
З народженням дитини перед жінкою поставав нелегкий вибір — розлука (можливо, довічна) або перехід на (напів)легальне становище, що означало ризик викриття та арешту радянськими репресивними органами. Часом жінку позбавляли й цього вибору. Особливо коли поруч не було чоловіка, який міг подбати про неї і дитину. У таких випадках керівництво ОУН наказувало породіллям одразу віддавати дітей на виховання іншим людям. Деяким усе ж дозволяли побути з немовлятами у криївках декілька тижнів і навіть місяців. Санітарка УПА Ганна Мельник згадувала, що народила сина у бункері на території села Багновате Славського району на Львівщині через шість місяців після загибелі свого чоловіка Любомира Рибака («Босого»). Коли маленькому Семенові було дев’ять тижнів, надрайонний провідник «Юрчик» забрав його і відніс у село. Про свої почуття у той час Ганна згадувала: «Серце мені розривалося з жалю за дитиною, плакала, ридала, але розуміла, що іншого виходу нема, поблагословила його гірким материнським благословенням і віддала в опіку Пресвятій Матері Божій і чужій жінці».
Частина жінок намагалась якомога довше побути з дитиною. Однак в умовах підпілля це означало необхідність постійно змінювати місцезнаходження. Через місяць після народження сина, наприкінці липня 1949 року, Катерина Мартинишин («Ластівка») перебралася з ним у будинок одного чоловіка в сусідньому селі Букове на Долинщині (Івано-Франківська область). Однак уже у вересні батько дитини Іван Мельникович («Чорнота») попередив її про небезпеку арешту і порадив оселитися з дитиною у с. Мала Тур’я в будинку тамтешньої станичної. Через три місяці там її й заарештувало МДБ.
Фактично активне підпільне життя обмежувало репродуктивні права підпільниць. У січні 1942 р. дружина члена Проводу ОУН Олександра Луцького Юлія народила сина у краківській тюрмі. Виховуючи дитину протягом наступного року, вона не покидала роботу в підпіллі, часто змінювала місце перебування, а навесні знову була заарештована нацистською окупаційною владою в Рівному, просиділа у в’язниці кілька місяців. На початку 1944 р. під час других пологів вона втратила новонароджену дитину і потребувала додаткового лікування та відпочинку. Однак одразу після пологів керівництво ОУН наполегливо запропонувало їй очолити медичну службу Галицького крайового проводу ОУН. Жінка погодилася очолити лише санітарний відділ. Крім цього, у лютому 1944 р. вона організовувала курси радисток у Львові. Дитину в той час змушена була залишати на виховання знайомим.
Коли синові Дарії Муцей («Пітьми») виповнилося п’ять місяців, вона відлучила його від грудей і залишила на кілька місяців у родичів свого фактичного чоловіка Івана Микитина («Маркіяна»). Далі задля конспірації дитину щокілька місяців переносили у помешкання різних жителів села. Дарія часто навідувала сина, хоча ніколи не залишалася надовго, вона приносила опікунам гроші і продукти харчування. Коли дитину вирішили похрестити, незважаючи на ризик, це також здійснили чужі люди. Коли хлопчику був рік, батьків заарештували. Матір засудили до 25 років таборів. Після відбуття покарання в Іркутській області вони з чоловіком оселилися на Донеччині. Доля сина невідома. Зазвичай, якщо не було близьких родичів, готових опікуватися дітьми, їх віддавали у дитячі будинки і виховували як «радянських людей».
Савчин Марія («Марічка») зі своїм чоловіком на псевдо «Орлан» і сином Зенчиком. 1947 р. Архів Центру досліджень визвольного руху
Страх за долю дитини і свою, постійні втечі, переховування супроводжували життя молодих мам. Після смерті свого чоловіка, командира УПА Василя Андрусика, у березні 1946 р. Євгенія Андрусяк народила сина. Чотири місяці жила з ним у селі на Івано-Франківщині, а коли залишатися там стало небезпечно, вирушила в інше село. Але дорогою жінка з немовлям потрапила під облаву і разом з іншими селянами опинилася у стодолі, куди всіх зігнали. У спогадах вона писала: «Був липень. Тримали людей без води, голодних. Я присіла в куток, аби погодувати дитину, а сльози так і заливають очі. Воно заснуло, а я вже прощалась з ним, бо звідси не вибратись, а з дитиною розлучать мене».
Багато жінок віддавали дітей на виховання родичам, а самі переходили в глибоке підпілля. Відвідини дітей були вкрай ризикованими і рідкісними. У травні 1945 р. Євдокії Михайлюк («Орличці») довелося покинути дітей — чотирирічного Дмитра та восьмимісячну Марію після того, як до їхньої домівки у с. Бабче на Івано-Франківщині прийшли співробітники МДБ. Євдокії не було вдома, тож у заручники взяли її батьків і дітей та утримували під арештом близько двох тижнів. Жінка перейшла у підпілля і протягом наступних трьох років переховувалася разом зі своїм чоловіком, керівником Солотвинського райпроводу ОУН Василем. На допитах УМДБ її мати Анна свідчила, що протягом цього часу вони лише двічі приходили додому на півгодини. Після загибелі Василя навесні 1948 р. Євдокія повернулася до батьків, переховувалася на стриху, однак невдовзі її заарештували вагітною.
Високою була смертність дітей у підпіллі. Дитина Ольги Чемерис, народжена у криївці, прожила тільки три місяці.
О, не дай Бог такого життя, я ходила по селах з ним, ніччю переходила дебрами, полями і то потрібно було нести його, бо то маленьке… Я не мала права йти за труною, бо брати були в селі, а наші перевертні питали, чия дитина. Сестра говорила, що її, а опісля того я могла полями зайти на могилку.
З листа зв’язкової УПА Марії Яцух-Максимишин-Гринчишин до колишньої підпільниці Ірини Мащак від 29 січня 1997 р.
Материнство в підпіллі є одним з найбільш драматичних аспектів жіночої буденності воєнного часу. Попри деклароване заохочення народжуваності на практиці жінкам було вкрай важко реалізувати себе у тій головній ролі, до якої їх готували змалечку. Підпільна діяльність «вкрала» у багатьох не лише мрії про дітей, а й їх самих. Тисячі малюків — у тому числі (напів)сиріт — опинилися на вихованні у родичів, у (не)знайомих людей і в дитбудинках.
Тривале табу на дослідження українського національно-визвольного руху в XX ст. призвело до того, що з часу здобуття Україною незалежності науковці активно взялися за вивчення націоналістичної ідеології, збройної боротьби, біографій командирів і провідників, спростуванні міфів радянської пропаганди про ОУН та УПА.
У цьому процесі жінки наче «загубилися»: на відміну від кількох найбільш знакових підпільниць, тисячі залишилися невідомими і позбавленими голосу. Вивчати досвід жінок важливо тому, що жінки переважно виконували відмінні від чоловічих ролі, їхні праця і повсякдення у підпіллі мали виразну специфіку, вони застосовували особливі стратегії виживання.
Участь у діяльності ОУН вплинула на долі тисяч жінок. Розпочавши співпрацю з підпіллям і повстанцями, вони відчували причетність до потужного руху, який протягом Другої світової війни і десятиліття після неї був вагомим фактором суспільно-політичного життя у Радянському Союзі. Ідея служіння інтересам спільноти для багатьох жінок стала сенсом життя, і не лише тому, що націоналістичний рух вимагав від них повної самопосвяти і самопожертви. Для матерів, сестер, наречених, коханих участь у підпіллі була особистою справою, бо ж означала посильну допомогу рідним і близьким.
Для багатьох, позбавлених можливості вчитися через бідність, участь у підпіллі стала нагодою для освіти і саморозвитку. Сотні селянок стали слухачками й організаторками різних вишколів: політичних, пропагандистських, медичних, військових, вишколів розвідників, радистів, телефоністів. Частина жінок пробилася на високі посади у підпіллі, очолюючи окремі референтури різного рівня.
Одначе підпільна діяльність мала високу ціну. Жінок позбавили можливості самостійно приймати рішення щодо форми своєї участі і навіть щодо особистого життя. Вони були змушені коригувати свої мрії й життєві плани. Погані санітарно-гігієнічні умови, хвороби, ризик, страх за себе і рідних ставали постійними факторами жіночого повсякдення. Сотні жінок загинули у боях. Для багатьох материнство стало недосяжною метою або втраченою надією попри те, що в тогочасному українському суспільстві воно вважалося головним покликанням жінки.
До всіх труднощів додавалися специфічні, пов’язані з панівними у суспільстві, у підпіллі ОУН та УПА уявленнями про роль і завдання жінки. Попри декларовану гендерну рівність жінки стикалися з побутовим та інституціоналізованим сексизмом і дискримінацією, який ставав серйозною перешкодою в їхньому доступі до влади й ухвалювання рішень. Знецінення жіночого внеску в діяльність підпілля мало різні форми: від публічного принижування і висловлювання недовіри, розпуску жіночої мережі до вбивств жінок як «баласту». Потерпали жінки і від сексуальних домагань та насильства з боку підпільників, які попри заборони командування і керівництва зловживали службовим становищем. «Свої» ж чоловіки не завжди могли захистити жінок, звинувачених у співпраці з ворогом.
Радимо почитати
1. Антонова Т. Жінка та її «мирні», «напівмирні» та воєнні ролі в боротьбі ОУН і УПА // Український визвольний рух. — Зб. 9. — 2007. — С. 138–144.
2. Бурдс Дж. «Москальки» : женщины-агенты и националистическое подполье на Западной Украине, 1944–1948 // Социальная История. Ежегодник. — Москва : РОССПЗН, 2004. — С. 300–339.
3. Гавришко М. Чоловіки, жінки і насильство в ОУН і УПА у 1940—1950-х роках // Український історичний журнал. — 2016. — № 4. — С. 89–107.
4. Гавришко М. Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА у 1940—1950-х роках // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства за наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь). — К. : Арт-Книга, 2015. — С. 123–141.
5. Іванченко В. Квітка у червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої. — Торонто; Львів : «Літопис УПА», 2009.
6. Іщук О., Іванченко В. Життєвий шлях Галини Голояд — «Марти Гай». — Львів : «Літопис УПА», 2010.
7. Кісь О. Між особистим і політичним : Гендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях у 1940—1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599.
8. Кісь О. Жіночий досвід участі в національно-визвольних змаганнях на західноукраїнських землях у 1940—1950-х рр. // Схід/Захід. Історико-культурологічний збірник. — Вип. 13–14. — Харків, 2009. — С. 101–25.
9. Онишко Л. «Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати…» : Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі. — Львів. Торонто: «Літопис УПА». — 2007.
10. Петренко О. Літературні образи «бандерівок» в контексті ідеологічних воєн // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / Г. Грінченко, К. Кобченко, О. Кісь (ред.) — К. : Арт-Книга, 2015. — С. 142–154.
11. Петренко О. Субъективная ответственность : участие женщин в Организации украинских националистов и Украинской повстанческой армии (конец 1920-х—1950-е гг.) // СССР во Второй мировой войне : Оккупация. Холокост. Сталинизм / Ред. О. В. Будницкий и Л. Г. Новикова. — Москва : РОССПЗН, 2014. — С. 134–148.
12. Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет. — Торонто; Львів; «Літопис УПА», 2013.