Пташка, або Народження світу (використаний у романі «Століття Якова»)

Пташка, або Народження світу (використаний у романі «Століття Якова»)

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».

Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нима у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.

І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі мона почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

(В. Л.: Мені тепер здається, що бабуся Палажка почула цю пісню.)