Душевні бесіди Пелагеї

Душевні бесіди Пелагеї

До бабусі на хутір часто приходили з села жінки. Як вони казали – на душевні бесіди до баби Палажки. Дід не любив цих приходів («Що ти там знов блутала?»), тож бабуся йшла із навідувальницями (пацієнтками?) кудись за хутір. Про що вони говорили – не знаю. Дещо розповіла бабуся, а ще більше одна з сільських жінок.

Бабуся:

– Приходять, бо хочуть людське слово почути. Просто говорю з ними. Ат, бабські теревеньки. Кажуть, що вроки душевні знімаю. Може, й так, ни відаю. Та як їм те слово треба – хай приходять. Чєсом і я до когось зайду. Як покличуть, а то щось і само поведе. Що людині треба? Ласку, добре слово, тико ж людина чує – ти одбувальщину кажеш ци душа тоже горниться.

Я чєсом руки до тіла прикладаю, просто прикладаю, кажуть, легшає, ну, там живіт перестає боліти ци й голова. Руки холод мої відчувають, а потим тепліють. Значить, полегшало людині.

Одна з бесідувальниць:

– Я тогді молодою ще була. Ну й дурною по-дівоцьки, само собою. Впав у око хлопець, що ж, скажу – мій покійний чоловік. Він любив гинчу, й що я тико ни робела, щоб нього добетися! Довго розказувати. І таки добелася свого. Діти пуйшли. Тико ж що більше – то бачила, що мине ни любить, а там і взнала, що до коханки заходить. Крепко обпичалилась, сама ни своя, кричу на чоловіка як дурна й на дитей сабаню. Марніти почала. Ну, мої дєдина й кажуть: ти-но до баби Палажки сходе, теї, що на хуторі живе коло Нирєжі. Вона слово як би до рани прикладає, радить. А що, спершу, думаю, буду ходети, то ж тре’ щось розказувати. Встидно. Та припікає – чоловік уже й пити почав, і руку на мене пудняв.

Ну, пушла на той хутір. Баба мене за хутір, на якийсь острівець вивела. Я було почала казати, чого прийшла, а вона: «Знаю, каже, яка в тибе низгодиця-біда. Давай-но ліпше поговоримо». Ну, про те, про се зачала. Про діток моїх розпитує, про те, що я на обід варю, про мою сестру двоюрідню. Ну геть простий розговор. А сама тихенько так за руку бере, пальци мої перебирає. І говорить якось так, що мене нібито заколисувати починає, вже й кудись нібито лечу. Тоже так тихо, ледь над землею. Чую, як каже баба – ти-но звари свему чоловікові взавтра, що він найбільше любить. І хай дочка твоя тата погладить. А ти в люстро при нім подивися. Ни кажи ніц, а тико подивися, а потим на нього.

– І що? – всміхаюся. – Причарується?

– Та нє, – каже ваша баба. – Тико з серця лід тронеться. До весни далеко, та ти той лід розтоплюй потроху. А я помогу…

Ну й помогла. Потому за днів пару баба Палажка до нас вступила, ну так, за чимось нібито зайшла. До чоловіка мого говорить, хвалить його, який хазяїн, які в нас дітки ладні та доглянуті.

Пуйшла баба, а на мене щось як накотило. Сиджу, реву, хлипаю. А тут чоловік заходить.

– Ти чого? – питає.

І тут – диво-дивне, на пличко мині руку поклав, а другою – по волоссі погладив. Притулився і зразу вийшов. Я озираюся – а на порозі з другої хати мале моє, дочка, виглядає, й отакенними очицями блимає. Ну, стало пусля того случаю наладжуватися, а потому взнаю – одвернувся мій чоловік од тої вирви.

– Як ви гадаєте, бабуся знала щось таке потаємне? Чи, може, гіпнозом володіла? – спитав я.

– Ни думаю, – відповіла жінка. – Вона якось так говорила з людьми… Нібито душу свою дарила чи що. От якось так виходило, що душа тая ци просто неїні слова помагали. Я з тих пір на світ трохи гинчими очима дивлюся.

І я пригадав бабусині слова: увага й те, що ти в чужі слова вслухаєшся, що вмієш особливу струнку шукати – то порятунок.

Для тебе й іншої людини.

Для світу, який довкола.

Для людського спілкування.

Для…

Може, для того, що й є нашим життям?

А «душевні бесіди» бабусі Палажки – то особливий вид психотерапії? Основа якої – справжня зацікавленість людиною і її долею? Якщо так, то методика цієї простої психотерапії (чи як її назвати?) ховається передусім у щирому бажанні допомогти саме цій людині. Сприйняти чуже як своє. Розумію, що це дуже нелегко. Не кожному дано. У кожного свій світ. Та, може, варто спробувати провести свою «душевну бесіду»…

Данный текст является ознакомительным фрагментом.