Розділ 11 Українки-політв’язні в таборах ГУЛАГу: вижити означає перемогти Оксана Кісь
Масові політичні репресії сталінських часів — одна з найбільш трагічних сторінок історії України XX століття. Пік політичних переслідувань — за масовістю та за рівнем жорстокості — припадає на кінець 1930-х років і триває до смерті диктатора у 1953 році. Головне Управління Таборів (ГУЛАГ) — спеціальну структуру для виконання покарань — було створено ще у 1929 р. за особистим наказом Й. Сталіна. Загальна кількість громадян, які зазнали репресій у вигляді позбавлення волі чи значного її обмеження на порівняно великі терміни за період від 1920-х до 1953 р. становить не менше 25–30 млн осіб.
Від 1939 р. стало зростає частка політв’язнів — у 1946 р. вони становили 60 % ув’язнених. Водночас відбувалося збільшення кількості українців у ГУЛАГу: перед війною їхня частка становила близько 14 %, але вже на початку 1950-х років кожен п’ятий в’язень ГУЛАГу був українцем. У той самий час змінювався і гендерний склад ув’язнених: у 1941 р. жінки становили 7,6 % загальної кількості невільників, до літа 1944 р. їх було вже 26 %, а на 1 січня 1945 р. частка жінок сягнула 30,6 %.
Жінки були не лише серед в’язнів ГУЛАГу, а й серед тих, хто працював у цій системі. Характерно, що частка жінок по обидва боки колючого дроту зростала синхронно. Через те що під час війни на фронт було мобілізовано значну кількість основних кадрів таборів та колоній, їхні робочі місця заступили інваліди та жінки. У 1944 р. частка жінок, які працювали на адміністративних та господарських посадах у таборах і колоніях, становила 31 %. У той самий час серед службовців ГУЛАГу 12 % становили українці.
Попри те що масові жорстокі політичні репресії і переслідування за національні, політичні та релігійні переконання так чи інакше зачепили чи не кожну українську родину, ми досі мало що знаємо про повсякденне життя українських політв’язнів ГУЛАГу. Невільницький досвід українських жінок, тисячам з яких довелося відбути довгі роки у таборах та в’язницях, заслуговує на особливу увагу. Як жінки сприймали те, що з ними відбувалося? Що допомагало їм виживати в нелюдських умовах і долати найкритичніші моменти? У цьому розділі, спираючись на спогади колишніх політв’язнів, ми розкриємо основні сторони повсякденного життя українок — невільниць ГУЛАГу: їхній побут, працю, творчість, релігійне і національне життя, материнство та особисті стосунки.
Хоча загальні умови утримання жінок і чоловіків були більш-менш однаковими протягом існування ГУЛАГу, вже від осені 1945 р. керівництво вживало заходів для того, щоб ув’язнених жінок повністю ізолювати від чоловіків. Насамперед у змішаних зонах чоловікам заборонили відвідувати жіночі бараки і навпаки. У 1947 р. чоловічі та жіночі зони утримання було чітко розмежовано, а керівникам підрозділів наказано «суворо стежити за недопущенням зв’язків та спілкування поміж ув’язненими чоловіками і жінками в житлових зонах і на об’єктах робіт». Попри всі зусилля повного розділення та ізоляції жінок від чоловіків досягти так і не вдалося.
Репресивна система (втіленням якої був ГУЛАГ) була покликана покарати і перевиховати тих, хто насмілився протидіяти радянському режимові чи критикувати його. У таборах в’язні мали відчути своє безсилля, розкаятися, відмовитися від спротиву, підкоритися системі і прийняти тоталітарний режим як єдино можливий спосіб існування. Усі сторони функціонування ГУЛАГу були підпорядковані цій меті: здійснювався цілковитий контроль над базовими життєвими потребами ув’язнених (житло, їжа, час, гігієна, безпека, приналежність, спілкування та ін.), усі сторони їхнього життя суворо регламентували, маніпулюючи ними для коригування поведінки в’язнів за допомогою заохочень і покарань. Суттєво обмежуючи доступ в’язнів до ресурсів, система змушувала їх опуститися до рівня основних інстинктів — до виживання.
Побутові умови: житло, харчування, праця, медична допомога
У таборах та колоніях в’язні жили переважно у великих дерев’яних бараках, заставлених двоповерховими нарами. На відносно малій площі розташовували значну кількість людей — від кількох десятків до кількох сотень. Умеблювання бараку могло включати стіл, лавки, вішаки, тумбочки, полиці чи навісні шафки, примітивний пристрій для обігріву (металева бочка чи буржуйка), рідше — рукомийник. Нестача житлового простору і перенаселеність бараків була постійною проблемою, яку керівництво безуспішно намагалося подолати протягом усіх років існування системи. Житловою нормою вважалося, 2 кв. м на особу, але навіть цю мізерну площу не було забезпечено. Як повідомляє довідка квартирно-експлуатаційного відділу ГУЛАГу, станом на 1 липня 1947 р. в середньому на одного в’язня таборів та колоній фактично припадало 1,8 кв. м житлової площі.
Нас поселяють в обдерті, брудні бараки, в яких стіни з фанери, кожний на 200 жінок. У бараці двоповерхові нари, посередині залізна піч «груба», освітлює маленька тьмяна лампочка, вікна заґратовані. В коридорі залізний умовальник з холодною водою, яка зимою постійно замерзає, бо температура деколи падає до —50 градусів. Не раз так бувало, що на ранок просинаєшся, а хустина і волосся примерзли до фанерної стіни барака.
Анастасія Закидальська, 1923 р. н.
Очевидно, що в таких умовах говорити про повноцінний відпочинок та відновлення сил не доводилося. Через холоднечу і недостатнє опалення ув’язнені не могли навіть просушити намоклий у негоду одяг.
В’язням постійно бракувало найнеобхідніших побутових речей (насамперед, посуду), тож жінкам доводилося виявляти неабияку винахідливість і майстерність. Часто горнята та миски були саморобними — виготовленими з консервних бляшанок, з них же виготовляли різаки, що ними користувалися замість ножів. Повсюдно за голки для шиття і вишивання правили риб’ячі кістки.
У «Правилах внутрішнього розпорядку для ув’язнених в таборах і колоніях ГУЛАГ» (1945) у переліку обов’язків ув’язнених, серед іншого, згадано вимогу «дотримуватись встановлених санітарних правил і особистої гігієни (стрижка волосся, миття у лазні, дезинфекція одягу тощо)». Умовами утримання в’язнів у таборах було передбачено мінімальні санітарно-гігієнічні норми, як-от: відвідування лазні двічі-тричі на місяць з одночасною термічною обробкою (прожарюванням) одягу. Однак на практиці, як свідчать спогади, адміністрація таборів не забезпечувала дотримання цих приписів та норм.
Два рази на місяць водили нас у лазню. Побудована з кругляка, необштукатурена, стіни, підлога, лавки та невеликі дерев’яні цебрички («шайки») — все було покрите липкою пліснявою, слизом. Воду гріли в котлі і видавали всього по 2–3 шайки. Та їх [шайок] було мало. Кому вдавалося її захватати, ставали в чергу по воду, потім, обережно ступаючи по ковзких пліснявих решітках, пробирались до тих же лавок, ставили на них «шайки» і, торкаючись у тісноті ліктями, сяк-так мились. Рідке, смердюче, брунатне мило давали лише по столовій ложці. Мила на прання білизни не давали, та і прати нам забороняли. Доки мились одні, другі нетерпляче чекали голі.
Галина Коханська, 1925 р. н.
Спогади жінок рясніють жаскими картинами умов життя у бараках, де тиснява, відсутність належного опалення та вентиляції, неможливість випрати одяг, практично повна відсутність мийних засобів робили дотримання санітарного стану та особистої гігієни примарним. Мило вважалося справжнім скарбом. Воші і блощиці були масовим явищем. Банальна за інших обставин проблема в умовах табору ставила під загрозу саме життя в’язня: комахи переносили важкі інфекції, що призводили до епідемій; укуси через розчухування перетворювалися на рани та виразки, інфікування яких — при підірваному імунітеті та фактичній відсутності відповідної медичної допомоги — могло призвести до смерті. Повсюдно в бараках були гризуни, які не лише нищили скупі запаси продуктів, а й розносили хвороби.
Це здавалося трагедією, мукою. Коли наставала ніч, я неспроможна була від них обігнатися. Гризли зі скаженою завзятістю. Все моє тіло вкрилося пухирями, а потім і ранами. Я дряпалася до крові. Сльози самі котилися.
Анна Карванська-Байляк, 1924 р. н.
Хворіли, заражувались; короста й воші, що перелазили від одної до іншої, настільки нас виснажували, що людей лихоманило.
Софія Дзюбан-Головата, 1927 р. н.
Вочевидь, приміщення бараків (наметів, землянок) не мали нічого спільного ані з традиційною сільською хатою, ані з міською квартирою, але, живучи у ньому місяцями чи й роками, жінки мимоволі починали сприймати цей свій прихисток як дім і ставилися до нього відповідно. Спираючись на традиційні, засвоєні змалку уявлення про те, яким має бути житловий простір і як жінка має підтримувати його в належному стані (упорядкування, прибирання, оздоблення інтер’єру, кімнатні рослини тощо), ув’язнені старанно намагалися створити відносний затишок всередині та навколо житла. Перетворення бараку на сурогат дому стало для багатьох з них одним зі способів підтримувати свою жіночність. Перебуваючи на межі життя і смерті, українки використовували свої знання, уміння і навички, винахідливість і кмітливість, щоб відтворити у бараках якусь подобу нормального життя.
Навіть у цих складних умовах жінки і дівчата з Західної України показали, які вони господині, бо зуміли налагодити побут.
Анна Марунчак р. н. невідомий
Перед нами в тих бараках були чоловіки-рецидивісти. Приміщення брудне, на нарах всюди сліди крові, про підлогу нема що говорити. На другий день дозволили нам упорядкувати. Принесли дві паяльні лампи — випалювали блощиці, окропом парили, вишкрябували нари, білили.
Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.
Підтримання особистої гігієни видігравало важливу роль у збереженні почуття власної гідності: польки, західні українки та жінки балтійських націй у спогадах постійно протиставляли власну чистоплотність відсутності практик особистої гігієни серед росіянок.
Невільниці не мали можливості бодай частково відновити свої сили вночі, бо, попри офіційно затверджені для в’язнів норми нічного відпочинку (8 год), на практиці вони мали на сон 4–5 годин. Проблеми виникали і через надмірне скупчення людей на порівняно малій площі, де практично постійно панував шум. Сон невільниць часто переривали нічні обшуки, які зазвичай тривали по кілька годин.
Ми працювали на три зміни, по вісім годин (…) В таборі всі три зміни розміщалися в одному бараку, тому одні збиралися на роботу, інші приходили з роботи, і весь час не було спокою, так що віддихнути як слід було неможливо (…) Навіть уночі в бараку спокою не знайдеш — хто стогне, хто крізь сон говорить або плаче, чи зайдуть наглядачі.
Ганна Позняк, 1925 р. н.
Примусова праця в’язнів була одним з підмурівків системи ГУЛАГу, економіка якого трималася на нещадній експлуатації безкоштовної робочої сили. Режим праці невільників регламентувався низкою нормативно-правових актів і різнився у різні періоди, для різних регіонів, видів робіт тощо. Особливо суворими були воєнні роки, коли тривалість робочого дня для в’язнів була 11–12 год (включно з 1 год перерви на обід) і лише 2 вихідні дні на місяць. Нерідко адміністрації таборів позбавляли в’язнів навіть цього відпочинку задля виконання планів.
Норми виробітку встановлювали на рівні тих, що існували в тогочасному СРСР для звичайних працівників відповідних галузей економіки, але у більшості випадків засуджені не мали потрібних кваліфікацій і навичок, та й умови їхнього життя не давали змоги для повноцінного відновлення сил, тож виконання таких норм було поза межею можливого. У таборах жінок використовували на всіх без винятку видах робіт, у тому числі на фізично важких та небезпечних виробництвах — лісоповалі, кам’яних кар’єрах, земляних роботах, будівництві промислових об’єктів та залізниць, у шахтах і рудниках тощо. Для репресивної системи не існувало жодних обмежень чи застережень щодо праці жінок, бо на них фактично не поширювалися норми радянського трудового законодавства. У спогадах жінок-каторжанок знаходимо чимало розповідей про надривні фізичні навантаження, нестерпний холод, нелюдські умови і каліцтва під час праці.
Погнали на роботу на другий цегельний завод (…) Працювали ми важко, по 8 годин на день у три зміни без вихідних, але були задоволені, що у теплі, а не на котлованах на холоді і вітрі, як деяка частина дівчат (…) Я опинилася у бригаді, яку перевели на кар’єр. Працювали по 8 годин у три зміни, але робота тяжка фізично, та ще й постійно на морозах, на вітрі, на голодному пайку, бо норми виробітки такі самі, як для чоловіків, і ми звичайно не могли їх виконувати (…) Сили почали нас залишати (…) Через якийсь час нас перекинули на «Горстрой» копати у вічній мерзлоті котловани і траншеї та на бетонні роботи. Так минали місяці, роки. Не одна з наших дівчат опинилася під Шмідтихою у спільній ямі, яку навесні засипали бульдозером…
Катерина Андрусишин, р. н. невідомий
Важкість призначених до виконання робіт і обсяг виробничої норми безпосередньо залежали від стану здоров’я конкретної ув’язненої. Жінок — навіть виснажених і хворих — рідко залишали без роботи: фізично слабших призначали до виробничих чи обслуговувальних завдань на території табору. Від важкої фізичної праці особливо потерпали представниці інтелігенції, незвичні до такої роботи. Нерідко фізично міцніші сільські дівчата допомагали своїм тендітнішим міським подругам.
Здорові діставали першу категорію. Це значило — праця в шахті, в забої довбати кайлами породу та вугілля (…) Друга категорія працювала на поверхні шахти. Розвантажувала з вагонів дерево, працювала на будівництві (…) Вони бодай працювали на повітрі (…) не було вогкості, і бруду, як у шахтах. Кому призначали третю категорію праці, працювали при розчищенні доріг і залізничних колій, в обслузі табору, в хліборізці, їдальні, пральні, лазні, або направляли ремонтувати спецодяг (…) Інші працювали в бараках прибиральницями, в сушилках, санітарами.
Галина Коханська, 1925 р. н.
Одним з чинників низької продуктивності праці були суворі кліматичні умови, у яких в’язнів примушували працювати, наражаючи їхнє здоров’я на серйозні ризики. Керівництво таборів мало право вирішувати, при яких температурних показниках скасовувати роботу на відкритому повітрі, тому спогади жінок різняться.
Робота була важкою, харчі погані. Сім з половиною років я працювала на важких роботах на морозі. Коли ж температура сягала нижче —47 °C, нас не виводили.
Галина Шандарак, 1920 р. н.
Того року 1951–1952 зима навіть для Норильська була небувало холодною. Морози доходили (враховуючи вітер) до —74 °C. Свинець від удару розсипався на порох, а залізнична колія від морозу розривалася. Дефекти досягали 35–40 см. В наші обов’язки входило замінити розірвані рейки.
Єфросинія Керсновська, 1908 р. н.
Внутрішня документація ГУЛАГу свідчить, що від адміністрації таборів вимагали не допускати надмірного переохолоджування та обморожування в’язнів (стежити за наявністю відповідного до погоди одягу та взуття, забезпечувати перервами для обігріву у відповідно обладнаних пунктах, організовувати просушування одягу і взуття, скасовувати працю при значних зниженнях температури тощо). Однак зі спогадів в’язнів постає цілком інша картина: у більшості випадків начальники таборів нехтували цими вимогами. Холод — другий після голоду чинник постійних страждань невільниць, він є наскрізною темою кожної жіночої розповіді про ГУЛАГ.
Щасливими вважали себе ті ув’язнені, чия робота була пов’язана із перебуванням у таборі і, особливо, у приміщенні, бо це дозволяло зберегти сили. Привілеєм вважали працю в лікарні, у дитбудинку для дітей ув’язнених, на кухні, у майстерні.
Режим утримання і праці в’язнів у таборах міг суттєво відрізнятися, оскільки залежав від низки об’єктивних (тип табору, категорія в’язнів, вид робіт тощо) та суб’єктивних (особистості начальника, наглядачів і охоронців) факторів. Розповіді ув’язнених свідчать: праця була надривною, виснажливою, в нелюдських умовах і часто позбавлена сенсу.
Праця в’язнів була жорстокою експлуатацією людських ресурсів. У 1949 р., наприклад, рівень механізації на лісозаготівельних роботах ГУЛАГу становив у середньому 18 % — решту робіт виконували голіруч. Використання праці в’язнів було неефективним: собівартість продукції, виготовленої на підприємствах ГУЛАГу, була значно вища за собівартість продукції, виготовленої іншими підприємствами. Економіка ГУЛАГу була збитковою: погане планування, непрофесійність керівників підприємств, масові розкрадання, безгосподарність призводили до марнування величезних ресурсів, насамперед — людських. Крім того, величезними були витрати на утримання персоналу: на 1 січня 1945 р. у штаті таборів ГУЛАГу (не враховуючи в’язниць та дитячих колоній) працювало понад 273 тис. працівників (з них 104 тис. власне охоронців), а вже у березні 1953 р. — 445 тис. (з них 234 тис. охоронців), і при цьому постійно відчувався брак працівників.
Харчування в’язнів також регламентували різні нормативні документи. Залежно від видів робіт, а також від рівня виконання в’язнями виробничих планів розраховували добову пайку. Виходили з середньої норми, яка на початку 1940-х років була такою: хліб — 700 г, картопля та овочі — 600 г, борошно пшеничне — 10 г, м’ясо і м’ясопродукти — 25 г, риба і рибопродукти — 100 г, томат-пюре — 10 г, крупа і макарони — 80 г, жири рослинні і тваринні — 15 г, цукор — 10 г, чай сурогатний — 2 г, сухофрукти — 0,2 г, борошно картопляне — 0,2 г. Поживна цінність такого обсягу продуктів становить близько 2880 кілокалорій, що суттєво нижче реальних енергозатрат робітників, які працюють на важких немеханізованих видах робіт у суворих кліматичних умовах.
Назагал раціон був украй скупим, критично бідним на білки та вітаміни, продукти часто були неякісними і несвіжими. Слід враховувати величезні масштаби зловживань на різних рівнях адміністрування продовольчого забезпечення таборів та розкрадання харчів на нижніх щабелях їх розподілу. Чимало продуктів харчування, призначених для ув’язнених, марнувалося через неналежні умови зберігання. Різні жінки розповідають про типовий раціон харчування у таборах ледь чи не тими самими словами, стало вказуючи на брак питної води, низьку якість і малу пайку хліба, повну відсутність овочів, майже неїстівну баланду, та перераховують найтиповіші інгредієнти (тюлька, бруква, турнепс (кормова ріпа), перлова/ячмінна/вівсяна каша, сочевиця тощо). Тому невільниці вважали щастям опинитися на роботах зі збирання врожаю на полях, перебирання овочів у сховищах, на кухні, бо це давало змогу вкрасти продуктів і трохи підкріпитися.
Напівголодний режим був одним із дієвих способів контролю над ув’язненими: виснаженою голодом людиною маніпулювати значно простіше, адже її поведінкою керуватиме насамперед інстинкт виживання. Голод був найбільшим страхом в’язнів, а покарання через обмеження їжі вважали найгіршим — воно штовхало до втрати людяності. Практично у кожному спогаді жінки розповідають про почуття голоду, яке постійно супроводжувало їх у таборах.
Через незадовільні побутові умови, недостатнє і непоживне харчування на тлі суворого клімату та виснажливий режим праці у жінок-політв’язнів розвивалися характерні захворювання: запалення легенів, пелагра, цинга, малярія, інфекційні хвороби тощо. Справжньою бідою був туберкульоз: у 1946 р. смертність в’язнів від туберкульозу досягла піку — в середньому 40,0 %. Найбільш небезпечними були інфекційні хвороби, епідемії яких прокотилися по таборах і колоніях у 1942–1943 рр., забравши тисячі життів: висипний тиф, черевний тиф, дизентерія та паратиф. Це було наслідком антисанітарних умов, значної скупченості в’язнів, поганого харчування та непосильної праці, а також незадовільної медичної допомоги. Керівництво таборів та медперсонал всіляко приховували реальний рівень захворюваності, занижували показники і фальсифікували діагнози, що катастрофічно впливало на стан хворих.
Проте наймасовішими серед в’язнів були різні види поліавітамінозу, крайні форми яких (пелагра, аліментарна дистрофія та ін.) спричиняли незворотній руйнівний вплив на здоров’я і часто призводили до летальних наслідків. Так, за перші 10 місяців 1942 р. смертність від пелагри у різних таборах коливалася від 40 % до 93 % усіх смертей. Фактично в кожному жіночому спогаді міститься епізод, коли довелося пережити гострі форми фізичного виснаження на межі життя і смерті.
Ми не адаптовані до північного клімату, попухли з голоду, морозу і цинги (…) Пухли від цинги, відставали ясна від зубів, що не добили на слідствах — випадало само, сліпли від перших променів полярного сонця. Полярна ніч висмоктувала всі сили.
Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.
За шість місяців перебування в цьому пеклі при рості 172 см я важила 26 кг. З 250 дівчат залишилося 107.
Ганна Юрчик-Івасенко, р. н. невідомий
Далеко не поодинокі були випадки травматизму на виробництві: відсутність охорони і безпеки праці, з одного боку, некваліфікованість в’язнів у певних видах робіт та їх фізична слабкість, з другого — призводили до частих нещасних випадків, каліцтв та смерті засуджених. Статистика ГУЛАГу засвідчує: протягом 1945 р. лише на шахтах Воркутинського басейну було зареєстровано 7124 нещасні випадки, внаслідок яких важко травмовано 482 особу, а 137 осіб загинуло.
У таборах та колоніях ГУЛАГу була хронічна нестача фахового медперсоналу. Інколи засудженим медикам дозволяли виконувати цю роботу, але часто посаду лікаря здобували в’язні з числа кримінальних злочинців, які не мали ані належної кваліфікації, ані навіть співчуття до недужих, щоб якісно діагностувати та ефективно лікувати хвороби. Утім, більшість табірних лікарів, як свідчать колишні невільниці, справді старалися полегшити страждання виснажених і хворих жінок, хоча їхні можливості та ресурси були вкрай обмеженими. Оскільки в табірних лікарнях постійно бракувало найнеобхідніших ліків та медичних засобів, то «лікування» головним чином зводилося до відпочинку і дещо кращого харчування.
Земляцтво як стратегія виживання: національна спільнота, листування
У таборах та колоніях в’язні часто гуртувалися за етнічною (національною) та/або релігійною ознакою: такі об’єднання були однією з основних стратегій виживання. Спогади українок-політв’язнів засвідчують солідарність насамперед на національному ґрунті. У деяких таборах адміністрація навіть дозволяла формувати робочі бригади за принципом земляцтв.
Усі українці трималися разом, це сил додавало. Не забували своїх звичаїв, відчували себе частинкою батьківщини.
Лариса Задорожан, 1920 р. н.
Пережити всі ці жахи нам допомагала дружність, готовність допомогти одна одній в тяжкі хвилини, усвідомлення, що доля в нас одна і всі ми тут за спільну ідею боротьби за волю, боротьби проти дикої тиранії.
Орися Мочульська, р. н. невідомий
Ця дружність, що панувала між українками, улегшувала всім життя. Помимо тісноти, не впало між нами ніколи гостре слово. Жили мов одна велика родина… Ми були молоді й дружньо зжиті. В нашому гурті не було донощиці. Ми кріпили й піддержували одна одну.
Валлі Шліс, р. н. невідомий
Національна ідентичність залишалася значущим елементом табірного життя українок: у спогадах неодноразово зринають питання важливості української мови у цілком російськомовному просторі таборів та в’язниць, туга за батьківщиною, вболівання за долю поневоленого українського народу. Жінки-політв’язні незмінно підкреслюють, що саме національна самосвідомість і солідарність, що на ній ґрунтувалася, дозволяли їм зберегти стійкість духу.
У в’язницях і таборах жінки перебували в ізоляції від решти суспільства: політв’язням не дозволяли слухати радіо, читати газети чи в інший спосіб дізнаватися новини. Незнання про долю рідних та друзів, неможливість довідатися про події у рідних місцях тримала в’язнів у постійній тривозі, підриваючи психічне здоров’я. Основним способом одержання відомостей ставали особисті контакти, чутки та перекази на основі уривчастих повідомлень, які вдавалося отримати ззовні.
Дев’ять років не бачила друкованого слова. Навіть з посилок обривки газет викидали. Перетворили нас у тварин, щоб думали тільки про їжу і робочу норму.
Олександра Слободян-Ковалюк, 1922 р. н.
За всі роки не прочитала ні однієї книжки чи газети, не чула радіо, бо в «малих зонах» не було ні бібліотеки, ні радіо.
Тетяна Дейнега, 1933 р. н.
Адміністрація ГУЛАГу вживала заходів, щоб запобігти виникненню тісних дружніх зв’язків поміж невільницями, створюванню мереж взаємодопомоги і потенційного солідарного спротиву системі. Тому в’язнів часто переводили з табору в табір, розриваючи усталені контакти як з іншими ув’язненими, так і з окремими представниками адміністрації таборів. Засуджені мали постійно відчувати психологічний дискомфорт, самотність, відірваність від звичного середовища, щоразу адаптуватися до нового соціального оточення, здобувати довіру та встановлювати контакти, звикати до інших умов праці, клімату, режиму. Однак політика постійного перемішування в’язнів мала непередбачені наслідки: замість розірвати спільноту вона послугувала творенню ширшої мережі — при переведенні з табору в табір в’язні переносили з собою відомості, досвід, бунтівні настрої. Рух допомагав їм встановлювати ширші зв’язки та сприяв обігу інформації в межах системи ГУЛАГу. Нерідко в’язні довідувались про долю близьких від новоприбулих з інших таборів.
Уривчасті, неповні і часом спотворені відомості високо цінували, ретельно оберігаючи та підтримуючи неформальні і нелегальні канали інформації. Арештанти ще на етапі слідства, у місцевих в’язницях налагоджували зв’язок з тими, хто перебував в інших камерах, та обмінювалися повідомленнями (нерідко за допомогою перестукувань за азбукою Морзе). У таборах, де листування поміж ув’язненими було заборонено, існувала таємна, але дієва «табірна пошта».
Зв’язок із другими таборами було легше наладнати. Він був постійний, і хоч часто переривався, проте скоро ми відновлювали його знов. За цей зв’язок дуже карали, навіть строгіш, ніж за шукання контакту зі світом. Мабуть боялися впливу в’язнів на нас. А він існував, помимо всіх заборон (…) Ми листувались з іншими таборами. Це було прямо потребою для нас (…) А коли й не було знайомих, то з часом знаходились. Ми листувались роками з кимось, що й не знали його обличчя. На це було багато способів, хоч воно й не було легко.
Валлі Шліс, р. н. невідомий
Центральне місце у системі листування посідали приміщення санітарно-гігієнічного призначення (насамперед туалети, душові, бані тощо): їх так чи інакше відвідували практично всі ув’язнені обох статей, тож чи не кожна невільниця мала шанс залишити там (у таємному місці) і отримати повідомлення. Для цього ж використовували місця праці: найчастіше чоловіки та жінки працювали розділено (у різні зміни) на тих самих об’єктах і там залишали й отримували таємні записки. Інколи камінець, обгорнувши аркушем, перекидали через паркан поміж зонами або передавали кимось із персоналу. Коротенька записка, саморобна листівка чи власноруч виготовлена дрібничка були знаком жіночої моральної підтримки для чоловіків, що сприяла доланню ними відчаю та зневіри. Листування допомагало політв’язням створювати та підтримувати у таборах національні спільноти. Ці мережі утворювали щось на кшталт української діаспори в ГУЛАГу, з якою ув’язнені могли себе асоціювати та на підтримку якої могли розраховувати.
Віра, молитва, релігійні практики у таборах і в’язницях
У спогадах про ГУЛАГ жінки повсякчас наголошують на винятковій ролі християнської віри, яка допомагала їм витримати усі страждання, не зрадити під тортурами на допитах, зберегти людське обличчя і моральні цінності в нелюдських умовах. З молитвою зверталися жінки за підтримкою до Бога та Матері Божої у найскрутніші хвилини свого життя. Перед лицем нещадної репресивної машини людина почувалася безсилою, тож апелювала до найвищого судді і захисника. Для жінок образ Матері Божої мав особливе значення, віра у її заступництво додавала сил виснаженим фізично і психологічно бранкам ГУЛАГу, а молитва спонукала не втрачати надії.
В цю ніч ми не спали. Кожна з нас шепотіла найщирішу, наймилішу собі молитву. Благали Господа, просили матінку Пречисту про опіку, про покров. Як же потрібен був він нам!
Анна Каванська-Байляк, 1924 р. н.
Багато молилися і просили Бога, щоб допоміг це пережити, витримати.
Марія Тесля-Павлик, 1927 р. н.
Але я молилася, я йшла і молилася. Я кожен раз молилася і просила Бога, щоб я не заговорила, але щоб я жила. Перед Богом я нічого не просила, тільки щоб не заговорила (…) Я все кажу: «Боже, я не планувала, Господи, тої дороги своєї — Ти скерував мене на цю дорогу, дай мені сили витримати». І так було, що я витримала все, і не тільки я.
Анна Іваницька, 1925 р. н.
Увечері, лежачи на нарах, шелестіли посинілими губами, проказуючи молитви, — вірили і молилися щиро.
Оксана Мешко, 1905 р. н.
В’язням було заборонено мати особисті речі, тож усі предмети релігійного призначення (натільні хрестики, вервички, молитовники, образки тощо) вилучали під час арешту. Проте деяким невільницям вдавалося навіть за колючим дротом діставати заборонені речі: їх отримували замаскованими у посилках з дому чи в обмін на інші речі, їжу чи послуги. Практично у кожної жінки була власна іконка — найчастіше саморобна, вишивана потайки. Жінки власноруч виготовляли вервички, з чорного глевкого хліба виліплювали натільні хрестики.
Українки влаштовували спільні групові молебні у неділі та імпровізовані літургії у найбільші християнські свята — на Різдво та Великдень. Спільні молитви були суворо заборонені, ініціаторок карали, однак потреба жінок активно практикувати власну віру була сильнішою за страх.
Треба було рятувати подруг, треба було шукати способів, які б укріпили моральні сили. Христос! Віра! Нуся [Анна Коцур, 1923 р. н.] згуртовує на молитву. Жінки відправляють молебні, Службу Божу. Наглядачі нишпорили поміж бараками, намагалися настигнути тих, хто молився, і кожний раз, вдавалося їм це чи ні, садили в холодний карцер Нусю. Донощики були і поміж табірницями.
Марта Гай, 1922 р. н.
Збиралися щонеділі та правили службу Божу. Хтось був священиком, хто службу знав, а ми співали як хор. Легше все ж таки було виносити всі тягарі, так нам сил додавало.
Лариса Задорожан, 1920 р. н.
Уміли українські дівчата з західних земель відзначити ту «щасливу» неділю. Зранку до 12 години ніколи не снідали — терпеливо свою пайку хліба і баланду ставили на нари, а самі причепурені, як лише те було можливим, із розчесаними косами сідали до довгого столу й нишком зосереджено молилися. Співали гарними голосами церковних пісень. Молитва й відправа служби Божої ставала за духовну зарядку, додавала сил, снаги.
Оксана Мешко, 1905 р. н.
Непоодинокими були випадки, коли ув’язнені жінки і дівчата перебирали функції священника та самостійно провадили літургії. Парадоксальним чином в умовах повного позбавлення громадянських прав і жорсткого обмеження можливостей українки здобули цілком новий і унікальний досвід богослужіння, у якому вони — жінки — виконували недоступні за інших обставин ролі священника та дяка. Характерно, що у спогадах жінки говорять про це з гордістю і піднесенням.
З особливим нетерпінням невільниці чекали головних християнських свят — Різдва та Великодня, до яких ретельно готувалися. Попри неймовірні труднощі повсякденного виживання у таборах українки намагалися запастися продуктами для святкового столу та іншими атрибутами свята (ерзац-писанками, вербовими чи хвойними гілочками, пшеницею для куті тощо), щоб якнайповніше відтворити традиційний формат свята, зберегти бодай основні його елементи.
Всі роки до 1953 р. цей контингент (так нас там називали) дотримувався своїх батьківських традицій, строго заборонених табірним режимом, переслідуваних з покараннями БУРом, штрафними пайками, а все одно ті вперті «бандерівки» свого не забували навіть у найлютіших умовах. Знали, що їх покарають, і вони все одно на Різдво, Свят-вечір вночі після тяжкої праці переодягаються у «вертеп» і колядують, аж стіни бараків дрижать, згадують молитви, і ніяка покара їх не злякає. (…) Наближався Великдень. За кілька днів до цього свята весь барак (2 секції) не споживали вечірньої пайки хліба… В суботу великодну з каші поробили «торти». З хліба також придумали «паски». Крашанки, зроблені з глини, вифарбували фарбою, якою пишуть лозунги. Принесли зелених гілок, хто чим мав понакривали столи. Всю ту «красоту» розставили на столах, уквітчали зеленню гілок, і став справді святковий настрій у всіх… Прийшов Великдень. Усі одягнені в те, хто що мав ще з дому, але всі в чистому. В бараці прибрано. Збираються до Богослуження.
Стефанія Чабан-Гаваль, 1926 р. н.
Свято було нагодою не лише для спільної молитви, а й для піднесення морального духу — для ментального возз’єднання з батьківщиною, родиною, культурою. До участі українки зазвичай запрошували усіх мешканців таборового бараку чи в’язничної камери, незалежно від їх національності чи віросповідання.
Саморобна привітальна листівка «В день Ангела», виконана Любою Барабаш для своєї сестри, серпень 1955 р. (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-287)
Спогади жінок-політв’язнів засвідчують виняткову роль віри, молитви та релігійних практик у підтриманні психоемоційної стійкості, що допомагало їм виживати. Завдяки щонедільним богослужінням і відзначанню Різдва та Великодня невільницям вдавалося структурувати монотонність часу в таборах. Підготовка до святкових подій надавала особливого смислу табірній рутині, емоційно мобілізувала та згуртовувала жінок. Позбавлені практично усіх прав, ресурсів і можливостей, жінки знаходили спосіб реалізувати свої релігійні потреби. Прагнення якомога повніше відтворити традиційний триб святкового дійства стимулювало винахідливість та творчий потенціал жінок, а також сприяло посиленню їх солідарності, відновлювало зв’язки з традиційною культурою та відповідною системою цінностей і моральних норм. Власне, ширші дослідження досвіду ГУЛАГу засвідчили, що глибоко віруючі люди демонстрували найвищу силу духу в таборах: християни, юдеї та мусульмани трималися за свої релігійні переконання, розглядаючи ув’язнення як випробування власної віри, а прагнення успішно з ним впоратися додавало їм витривалості.
Жіноча творчість у неволі як форма спротиву
Попри все у жінок не зникала — а часом навіть загострювалася — потреба у прекрасному. Ними рухало бажання заповнити духовну порожнечу та знайти точку опори в умовах, націлених на руйнування особистості. Практично у кожному спогаді знаходимо розповідь про різноманітні прояви творчого начала: жінки співали народних пісень, вишивали, малювали, складали вірші та пісні, майстрували різні дрібнички з підручних матеріалів тощо.
На жорстокій півночі не вмер дух свободи, бажання творити і жити (…) тисячі жінок і дівчат, цвіт України, перебуваючи за колючими дротами, після важкої і непосильної праці, працюючи у вічній мерзлоті на розвантаженні лісу, земляних роботах, знаходили час не на відпочинок, а на молитву і пісню.
Ярослава Крижанівська-Гасюк, 1925 р. н.
В нас продовжувала діяти (…) схильність і відчуття тонкого та прекрасного в природі й людях. Молоді дівчата писали вірші, укладали пісні (свою творчість реалізували в дні народження своїх близьких подруг і шанованих ними співв’язнів). Вишивали, плели художні речі матеріалом нікчемним, бо іншого не було. Нарешті, співали пісні з такою тугою і задушевністю (…) вони закарбувалися в моєму серці болем і відчуттям несповненого обов’язку.
Оксана Мешко, 1905 р. н.
Найбільш доступною і масовою розвагою для жінок стало співання народних пісень. У неволі ця буденна для українок справа набувала особливого смислу. Жінки згадують, що пісня давала їм розраду в найважчі хвилини, нагадувала про дім і родину, дозволяла відтворити ментальний зв’язок з рідним краєм, поринути у спогади про минуле та мрії про майбутнє, вивільняла важкі думки та емоції. Українки не лише виконували народні пісні, а й творили власні, у яких відбивалися важка доля невільниць та їхні мрії про волю. Вочевидь, адміністрація таборів трактувала груповий спів як прояв національної солідарності в’язнів, яка становила потенційну загрозу, тож співати було заборонено, а порушниць могли покарати доволі суворо (карцером, позбавленням права листування, переведенням до іншого табору).
Іншим поширеним у таборах видом творчості стала аматорська поезія: у неволі писали вірші навіть ті, хто раніше не помічав у собі таких здібностей. Пам’ять колишніх політв’язнів зберегла безліч віршованих рядків, у яких — туга за рідними і коханими, за батьківщиною, мрії про волю, роздуми про сенс життя.
Вірші О. Дучимінської різних років, записані на клаптику паперу розміром 8x12 см, збережені її подругою Любою Барабаш у таборі Тайшету (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-295)
Я писала вірші. Вірші під час обшуку наглядачі забирали, інколи віддавали в оперативний відділ, а там розбиралися — кого в карцер, кого в БУР, кому другий строк. Були такі наглядачі, що на наших очах спалювали в буржуйці знайдені при обшуках вірші, листи та ін. Ці не бажали вислужитись, не хотіли для нас нового строку.
Галина Шандарак, 1920 р. н.
Вірші не збереглися — це були іменні дарунки, прочитані вголос або записані на уривку дефіцитного паперу, що або слідом знищувався, або в черговому «шмоні» вилучався нашим наглядом. За них карали (…) Безіменні народні поетеси Ганнусі, Настуні, Стефи, Ніни, Богдани — ім’я їм легіон — озвалися своїми віршами зі сталінської неволі…
Оксана Мешко, 1905 р. н.
Ще одним способом розвіяти тугу стали театралізовані постановки: виснажені жінки радо витрачали свій мізерний вільний час та сили на підготовку вистав. Особливо ця діяльність активувалася в контексті підготовки до великих свят, даючи жінкам нагоду належно відзначити подію та водночас артикулювати свою національну ідентичність, піднести національну свідомість подруг.
Духом ми не падали. Було нас в Інті 400, а може, трохи більше дівчат і жінок. Ходили на роботу, копали мокрий торф. Одного разу з роботи ледве прийшли в барак — примерзли онучі до ніг і до валянок. (…) Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат. А відігрівшись, пообідали, пішки йшли в сушилку на репетицію. Ставили українську виставу в бараці для в’язнів-литовців. Вони нам своє показували, ми їм своє. Була радість в лихі, тяжкі дні. Робили гарні костюми. Бінти малювали на стрічки. З хліба робили червоні коралі. З-під метрового снігу діставали і рвали зелень брусники на віночки, все фарбували стрептоцидом, акрихілом, зеленкою.
Ольга Завербна, р. н. невідомий
У 1940 — на поч. 1950-х рр. за будь-яку самодіяльність в’язнів карали карцером (так званий БУР — «барак усиленного режима»), і це змушувало їх робити все таємно, дотримуючись усіляких заходів конспірації (наприклад, залишати когось чатувати знадвору). Водночас у таборах та колоніях існувала легальна художня самодіяльність ув’язнених у формі гуртків (драматичних, музичних, хорових, а також культбригад), основною метою яких був аж ніяк не розвиток та реалізація творчого потенціалу невільників, а пропаганда комуністичної ідеології та соціалістичного трибу життя. У таборах та колоніях діяли КВЧ (культурно-виховні частини), завданням яких були насамперед організація соцзмагань серед в’язнів, ідеологічно-пропагандистська робота (проведення політінформацій, політбесід, лекцій, видання бюлетенів та малотиражних газет, створення читалень, а також освіта неписьменних і малописьменних в’язнів), організація художньої самодіяльності та культурних заходів (гуртків, концертів, вистав, вечорів кінопереглядів тощо). На березень 1950 р. у 148 установах системи функціонувало 3937 клубів і культкуточків, 4690 гуртків самодіяльності, поставлено 81 758 вистав, існувало 8444 назви газет та бюлетенів тощо.
Після смерті Сталіна, і особливо після хвилі табірних страйків-повстань 1953–1954 рр., у багатьох таборах режим утримання було пом’якшено — зменшено кількість суворих заборон. Новостворені і чинні у таборах КВЧ залучали в’язнів до різноманітних освітньо-пропагандистських заходів. Це дало нагоду багатьом обдарованим невільницям не лише реалізувати свій хист, а й полегшити своє становище (акторів частково звільняли від загальних робіт або переводили на легші роботи).
Українські політв’язні нерідко використовували це як можливість для піднесення національного духу. Вочевидь, основу репертуару КВЧ становили ідеологічно правильні твори пропагандистського характеру, однак у спогадах колишні ув’язнені наголошують саме на українських творах (фольклорних чи класичних), що мали для них виняткову значущість. Постановка якоїсь української п’єси ставала справжньою подією, підготовка до якої мала величезну мобілізувальну силу.
Час від часу ставили також українські речі. О, тоді мої товаришки-українки звивались! Треба було роздобути українські строї, й тоді кожна вишукувала щось у своєму вузлику, що могло б пригодитись… Взагалі перед виставою табір нагадував муравлище. Кожна десь бігла, щось несла, щось шила, щось ліпила… Пізніш, коли ми вже заробляли гроші, тоді ускладчину купували якийсь матеріал і разом шили костюми (…) Оці вечори вносили різноманітність у наше сіре життя. І хоч вони коштували нам нераз дорого, бо треба було відробляти втрачений час і своїми силами ставити декорації й костюми, проте всі це робили гуртом і дуже радо. Щоб бодай на один вечір забути жахливу дійсність.
Валлі Шліс, р. н. невідомий
Поширеним видом жіночої творчості у неволі було вишивання. Це звичне для українок (суто жіноче) заняття тут набуло цілком небуденного смислу. Для українок воно було легковпізнаваним маркером їхньої українськості, а також проявом гендерної жіночої ідентичності. Очевидно, жодних матеріалів не було, і це стимулювало жіночу винахідливість. В’язням було суворо заборонено мати голки, ножиці та інші гострі інструменти. Повсюдно використовували рибні кістки замість голок, а клаптики зношеного одягу — замість полотна та ниток.
Хтось умудрився зробити голку з рибної кістки, а для ниток пороли все, що могло пригодитися як нитка для вишивання.
Володимира Кобрин-Сеник, р. н. невідомий
Нитки діставали на шахті з кусків кабеля. Здирали гуму і розмотували кольорові жили, ними і вишивали.
Галина Коханська, 1925 р. н.
Вишивали найчастіше невеликі за розміром серветки-хусточки чи іконки, які фактично не мали жодної ужиткової чи естетичної цінності, однак їхнє символічне значення важко переоцінити. Подарована посестрі чи побратимові по нещастю, ця річ ставала знаком особливої довіри і щирої дружби, символом довічного зв’язку поміж в’язнями, їхньої спільної долі. Доказом цього є той факт, що чи не кожна вишита серветка містила імена авторки й адресатки та слова «на добру пам’ять», «на згадку» тощо, а чимало невільниць зберегли такі пам’ятки до кінця життя.
Ми, дівчата-каторжанки (…) вирішили подарувати своїм друзям по ідеї та боротьбі з чоловічого табору хоча б маленьку радість, щоб вони бодай на мить відірвалися від жахливої дійсності і полинули думками у рідний край, на Україну. Кожна з нас знайшла якийсь клаптик полотна і вишила хустинку, а в кутку — свої ініціали. Помолившись, ми відправили подарунки (…) через одного з конвоїрів (між ними теж були добрі люди).
Ганна Кислиця-Скавінська, 1927 р. н.
Ще один напрям творчості в’язнів — саморобні листівки, якими невільниці вітали одна одну та родину за межами табору зі святами. Порівняно невеликий розмір дозволяв легше переховувати листівки під час обшуку. Такі малюнки-листівки виконано найчастіше кольоровими олівцями, тушшю, чорнилом, пером або паличкою, аквареллю та гуашшю; на деяких є аплікації з засушених квітів та картону. Сюжети листівок часто повторюються: на них зображені пейзажі, квіти, стилізовані підкови, діти, дівчина з хлопцем; на листівках з нагоди Різдва, Нового року та Великодня переважають зображення основних атрибутів цих свят. Характерно, що на вітальних листівках нема колючих дротів, сторожових веж, ґрат та інших символів неволі. У цих простих малюнках невільниці передають свої спогади про рідну землю або мрії про волю.
Портрет Т. Шевченка, намальований на слюді (Фонди Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові, ТЛ-265)
Творчість виконувала для жінок-політв’язнів цілу низку функцій, які у сукупності допомагали їм зберігати та проявляти свої ключові соціальні ідентичності (національну, гендерну, політичну, релігійну); через творчість жінки могли задовільняти свої естетичні потреби та реалізувати творчий потенціал; творчість допомагала вивільняти стрес, одержувати позитивні емоції і таким чином підтримувати відносне психічне здоров’я. Творчість згуртовувала жінок, сприяла встановленню, зміцненню та підтриманню соціальних зв’язків між політв’язнями і допомагала формувати мережі взаємопідтримки задля виживання. Жіночу творчість у ГУЛАГу слід розглядати як форму пасивного спротиву антигуманному режиму: всупереч фізичній неволі жінки відчували і проявляли внутрішню свободу, у піснях, віршах, малюнках і вишивці плекали спогади про батьківщину та мрії про волю. Таємна і заборонена, однак масова і всюдисуща, жіноча творчість була поза контролем табірного режиму, ставлячи під сумнів його тотальність.
Людяність і жіночність у неволі: втрати, прояви, способи збереження
Перше, що відчували й усвідомлювали арештантки вже на етапі слідства — що їх більше не трактують ані як звичайних людей, ані як жінок. Традиційні уявлення та соціальні норми ставлення до людини/жінки не поширювалися на ув’язнених: під час допитів їх постійно принижували, залякували, шантажували, кривдили фізично і сексуально тощо. У спогадах жінки не лише описують тортури, а й вказують імена та описують катів-слідчих. Жінки усвідомлювали, що система прагне їх зламати — спочатку тілесно, а тоді й морально: катування не лише калічили жінок фізично, а й завдавали глибокої психологічної травми.
Слідчі мають за мету знищити людину, скалічити її душу і тіло (…) вони вважають себе володарями людського життя (…) Зламати тіло, знищити здоров’я — це їм вдається. Іноді їм вдається зламати і душу — людина гине, хоча зостається живою, але гине для людства. Однак більшість з нас, хоч і знищені фізично, та сильні духом…
Анна Гошіко-Кіт, 1926 р. н.
Пережите переслідує мене ціле життя. Я не можу сміятися від душі. Травма не загоїться ніколи (…) Знову і знову на думку приходить той страшний час і все пережите нами; ці спогади не дають заснути.
Ганна Позняк, 1925 р. н.
Дієвим інструментом руйнування особистості в’язня було знеособлення: у таборах невільниць фактично позбавляли імен та прізвищ, наділяючи натомість номерами (їх примусово нашивали чи надписували на одязі).
До нас ставилися не як до людей. Ніхто не звертався до нас по імені чи прізвищу, а тільки називали номер.
Текля Довгошия, 1925 р. н.
Людини не існувало, був номер, випалений вапном номер на одязі: на спині, на грудях, внизу на спідниці та на шапці.
Марія Тесля-Павлик, 1927 р. н.
Будь-які вияви співчуття і турботи про своїх посестер по нещастю в умовах, коли життя кожної з невільниць фактично було під загрозою, слід розглядати як найвищі акти гуманності. У в’язницях і таборах жінки підтримували одна одну, ділилися скупою їжею, одягом, гоїли рани, втішали і розраджували, використовуючи будь-яку нагоду полегшити страждання подруг.
Попри отупіння ми таки були людьми, хоч і зацькованими, в ярмі, та людяності не згубили. Як могли допомагали одна одній в біді, розважали в горю, підтримували морально. Ділитись чимсь ми не дуже могли, бо майже всі були однаково бідні, але, як треба було, останнім кусочком пайкового хліба ділились. Якщо котрась лишалась в бараці по хворобі, то майже все, що мала з теплих речей (хустку, шапку, рукавиці, валянки), — все віддавала дівчатам, бо вони йшли на цілу зміну (14 годин) на лютий мороз.
Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.
Відчай, зневіра, депресивний стан у певні моменти опановували чи не кожну невільницю. У багатьох з’являлися думки про самогубство. Мемуаристки підкреслюють, що пережити найскладніші моменти, зібратися на дусі і вистояти психологічно їм допомагали подруги, які повсякчас підтримували тих, хто занепадав духом.
Кожна розказувала, що перенесла, що пережила під час слідства, і ми разом ділимо і своє, і чуже горе.
Анастасія Закидальська, 1923 р. н.
Хоч як було тяжко, але ми не впадали в розпач, підтримували одна одну на дусі.
Ганна Кислиця-Скавінська, 1927 р. н.
Стосунки, що формувалися між жінками у в’язниці, можна охарактеризувати як сестринські, майже родинні, адже, спільно проживаючи усі труднощі, ділячи одні нари, жінки ставали ближчими за рідних людей. Вони цілковито довіряли одна одній, повністю покладалися на взаємну підтримку, відчували відповідальність за добробут одна одної, разом здобували та споживали найнеобхідніше (їжу, одяг, ліки тощо), спали поруч, обмінювалися одягом, ділилися усім. Зв’язок, що формувався поміж жінками у таборах, на основі спільно пережитого досвіду, залишався на роки або й на ціле життя: подруги намагалися довідуватися про долю одна одної після переведення до іншого табору, налагоджували листування, а після звільнення допомагали одна одній адаптуватися.
Сталінський режим не бачив у невільницях жінок і всіма засобами намагався зруйнувати їх гендерну ідентичність. Ув’язнених позбавляли того, що маркувало їх як жінок — одягу і взуття, аксесуарів, засобів гігієни, волосся тощо.
Іконка, вишита невільницею тюрми на Лонцького у Львові, 1940-ві роки (постійна експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові)
Той факт, що у спогадах про арешти, допити, суди і табори жінки постійно наголошують на змінах у своєму зовнішньому вигляді, вказує на значущість для них цієї сторони повсякдення. Вони твердо засвоїли гендерні норми своєї культури, у якій до зовнішнього вигляду жінки завжди є особлива увага і підвищені вимоги, тож неможливість належно виглядати викликала у них гострий дискомфорт, зніяковіння, фрустрацію. Вони з сумом згадують про те, як крок за кроком втрачали ознаки жіночності, та описують свої відчайдушні зусилля, спрямовані на збереження бодай якихось із атрибутів, що дозволяли почуватися жінками.
Чи не найбільш болісним було позбавлення жінок особистого одягу в обмін на тюремну уніформу: її чорно-сірий колір, безформність крою, жорсткість тканини, невідповідність розміру перетворювали жінок на однорідну юрбу безстатевих постатей. Найчастіше одяг, який видавали ув’язненим, був далеко не новим, не підходив за розміром, не відповідав суворим природно-кліматичним умовам.
Нам видають зеківське обмундирування: шапку-вушанку, великі полатані рукавиці, чорну з мішковини сукенку, бушлат, ватяні штани, онучі, більші на кілька розмірів валянки, все старе, вживане, брудне.
Анастасія Закидальська, 1923 р. н.
Нас обмундирували в брудні, рвані військові бушлати і тілогрійки, зі слідами від куль і плямами крові, в такі ж брудні ватяні штани, шапки-вушанки, а на ноги видали великі «чуні», зроблені з рукавів тілогрійок, і «калоші» — з кусків автомобільних шин, скріплені кусками дроту.
Галина Коханська, 1925 р. н.
У таборах відчувався постійний брак одягу та взуття, про що свідчать як офіційні документи, так і численні спогади колишніх політв’язнів. Зокрема, у 1948 р. кошти, виділені на матеріальне забезпечення ув’язнених, покрили лише 32,5 % реальних потреб в одязі та білизні і 44 % потреб у взутті. Ув’язнені жінки не отримували суто жіночих елементів білизни, тому змушені були виготовляли ці речі власноруч, докладаючись на власну винахідливість і прагматизм.
[Подруга] шила кожній з нас не що інше, як ліфчики, себто бюстоноші. Потреби в жіночому секторі тюрми були великі, а Анна виявилася в цьому ремеслі справжньою мисткинею.
Анна Карванська-Байляк, 1924 р. н.
Це дрантя було одним з істотних мотивів, що змушувало йти працювати (…) Голі, обірвані, ми з захватом накинулися на латковий фонд. Грубе брудне ганчір’я, якого раніше ніхто з нас не підняв би на дорозі, як воно виручало нас у ту тяжку пору! Шмаття сортувалося, по-братськи розподілялося, пралося, вибілювалось, кроїлося ножем, що був у нас для різання латок, і перетворювалось на всі мислимі і немислимі «предмети побуту». Простирадла, наволочки, рушники, серветочки, сукні, прекрасно вишиті насмиканими з майок різнобарвними нитками. Навіть ліфчики примудрялися шити.
Надія Суровцева, 1896 р. н.
Прагнення зберегти бодай основні ознаки жіночності змушувало жінок докладати чимало часу, сил та винахідливості для того, щоб перетворити табірне лахміття на подобу жіночого вбрання (його безкінечно перешивали, підганяли, оздоблювали). Аж на початку 1950-х років, коли відбулося певне пом’якшення таборового режиму і невільниці почали отримувати невелику платню та змогли (напів)легально купувати тканини, ситуація дещо покращилася: жінки і дівчата з особливим ентузіазмом бралися до оновлення свого гардеробу, власноруч кроїли та шили собі одяг. Виснажені важкою працею, голодом і холодом, українки-невільниці у Воркуті все ж дбали про свою зовнішність. Важливо, що вони робили це не для того, аби бути привабливими для чоловіків (спілкування з якими було вкрай обмежене). Підтримання жіночого вигляду слугувало іншій меті: це було одним з елементів того знайомого «нормального» життя, яке вони втратили, ще однією точкою опори, яка дозволяла жінкам пам’ятати, хто вони, щоб і надалі залишатися жінками. Попри вкрай обмежені ресурси українки знаходили різні засоби і способи, щоб зберегти бодай якісь елементи жіночності. Ці практики слід розуміти як форму спротиву правилам та регламентам ГУЛАГу, націленим на руйнування основних соціальних ідентичностей, в тому числі — гендерної.
Тіло і сексуальність у неволі: ризики і ресурси
Специфіка жіночого досвіду ув’язнення значною мірою пов’язана з особливостями жіночого тіла та організму. Тема жіночої тілесності і сексуальності належить до найбільш табуйованих у спогадах: жінки вкрай рідко розповідають про це. З одного боку, згідно з традиційними етичними нормами, публічне обговорення жінками таких інтимних тем є неприйнятним. З іншого — ймовірно, табірний досвід жінок, пов’язаний з їхнім тілом, є надто травматичним, тож розповідати про нього болісно.
Зразки одягу в’язнів ГУЛАГу (постійна експозиція Музею визвольної боротьби України у Львові)
Тіло жінки оберталося проти неї самої вже від перших днів після арешту, під час допитів чимало заарештованих потерпало від сексуалізованого насильства (часткового чи повного оголення). Приниження і сором, що їх відчували жінки за таких обставин, мали на меті зламати їх морально. Жіноче тіло втрачало свою недоторканність фактично відразу після арешту, жінок позбавляли права на приватність: таємне підглядання або відкрите спостереження охоронців-чоловіків за ув’язненими жінками під час гігієнічних процедур було поширеною практикою. Крім того, під час арешту й утримання у в’язниці та згодом під час етапування до місць позбавлення волі та при пересилках (з табора до табору) жінок неодноразово обшукували, змушували повністю роздягатися та перебувати у такому вигляді, поки тривав обшук приміщення, у присутності чоловіків-охоронців. Єфросинія Керсновська (1908 р. н.), колишня бесарабська дворянка з Одеси, у своїх знаменитих (ілюстрованих власноруч виконаними малюнками) спогадах про ГУЛАГ писала: «Нічний шмон — найпринизливіша і найчастіша процедура. “Вставай! Роздягнутися догола! Руки вгору! Виходив у коридор! Шикуйся біля стіни!” Голі, ми особливо страшні. (…) Волосся розплетене. Що вони шукають? Що ще можна в нас відібрати? Таки можна: висмикують усі зав’язки зі спідниць монашок і з наших трусів».
Жінок, які щойно прибували до табору, скеровували до лазні — на так звану «санобробку», де їм належало роздягтися у присутності чоловіків-охоронців та під їхніми хтивими поглядами, у супроводі образливих жартів відбути цілком принизливу процедуру гоління усіх волосистих ділянок тіла. Попри обурення та благання жінок, уникнути цієї частини перетворення особистості на «зека» було неможливо. Так само голими доводилося стояти жінкам-в’язням під час «сортування» на пересилці — коли представники адміністрації різних таборів добирали собі якісну «робочу силу», прискіпливо оцінюючи фізичний стан кожної жінки, її придатність до праці — адже від цього залежало згодом виконання «виробничої норми» і «плану».
Жіноче тіло та сексуальність ставали у таборах водночас і фактором особливого ризику (через постійну загрозу сексуального насильства), і певним ресурсом, який міг допомогти вижити. Вимушена проституція або постійний сексуальний зв’язок з одним із впливових у таборі чоловіків ставали для частини жінок основною стратегією виживання. Жінки віддавалися в обмін на їжу, легші види робіт, якісний одяг, краще житло, інші дрібні пільги або просто за відносну безпеку (щоб уникнути зазіхань інших чоловіків чи групового зґвалтування із застосуванням насильства). З внутрішніх документів системи ГУЛАГ відомо про покарання охоронців та представників табірної адміністрації за зловживання своєю владою та примус жінок-ув’язнених до сексуальних стосунків. Однак сваволя керівництва таборів була фактично нічим не обмежена і такі дії найчастіше залишалися безкарними. У спогадах жінки вкрай рідко розповідають про це, почуття сорому та провини змушує їх мовчати про пережите. Наділені владою і ресурсами (матеріальними й адміністративними) чоловіки використовували своє положення для принижування невільниць, іще більше дегуманізуючи їх. В умовах цілковитої безправності в’язнів та їх повної залежності від керівництва і працівників таборів, опір сексуальним домаганням могла викликати помсту у вигляді відправки на важчі роботи, зменшення пайка, вміщення до карцеру, позбавлення прав (наприклад, листування) тощо; за тих умов це було рівноцінно самогубству.
Наглядач (…) підійшов до мене і каже: «Як будеш мені за жінку, то я маю блат на кухні і зможу тобі хоч кожен день давати піввідра супу». І тут мене охопив жах (…) раптом побачила страшну прірву, безвихідь. Та жінка заступила мене: «Ні-ні, — каже, — це моя донька». Тоді він: «Ну дивись, щоб тебе не підхопив якийсь бандит, тоді пожалієш».
Валентина Старік-Паламарчук, 1923 р. н.
Вимушена проституція і становище фаворитки когось із впливових у таборі чоловіків для частини поставлених на межу виживання жінок було прийнятним і часом навіть бажаним виходом, а прагматичні мотиви переважали над традиційними моральними імперативами. Ситуація загострювалася ще й тому, що у таборах жінок було суттєво менше за чоловіків, їх розглядали як дефіцитний ресурс, а фактично необмежена влада чоловіків з адміністрації дозволяла розпоряджатися цим ресурсом у власних інтересах — жінкою могли винагороджувати, заохочувати чи позбавляти доступу до неї підлеглих чоловіків.
Зґвалтування (в тому числі групове) жінок в’язнями-кримінальниками аж ніяк не було рідкістю на етапах і в таборах. Жінки згадують про такі випадки вкрай рідко і стисло, однак колишні політв’язні-чоловіки описують такі ситуації, свідками яких їм довелося стати, вказуючи на потурання чи бездіяльність охоронців і адміністрації таборів. Жаскі картини масового жорстокого зґвалтування жінок в’язнями-чоловіками у трюмі корабля (так званий «колимський трамвай»), яким їх доправляли на місце утримання, за мовчазного потурання охоронців змалювала у своїх документальних повістях росіянка Олена Глінка. Та це фактично єдина настільки відверта і приголомшливо реалістична розповідь жінки. Фактично загроза зґвалтування нависала над кожною невільницею впродовж усього періоду ув’язнення, але через брак документів та свідчень ця сторона системного гендерно забарвленого насильства щодо українок у ГУЛАГу залишається маловивченою.
Стосунки з чоловіками: дружба, кохання, одруження
Попри те що ув’язнені чоловіки та жінки утримувалися окремо і не мали ані права, ані змоги контактувати безпосередньо, потреба у такому спілкуванні, вочевидь, існувала, що засвідчують не лише спогади колишніх арештантів, а й той факт, що серед вимог, висунутих в’язнями до керівництва ГУЛАГу під час Кенгірського повстання, був пункт «дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок». Основним чинником, що спонукав жінок шукати контактів з чоловіками, була надія віднайти своїх рідних (чоловіка, брата, батька). Поза тим українські жінки та чоловіки, яких було репресовано за участь у національно-визвольному русі, вважали навіть формально чужих людей «своїми», відчували значну спорідненість своїх доль, що формувало солідарність та співчуття до побратимів.
Дослідники звернули увагу на те, що фізичний і психологічний стан жінок у таборах ГУЛАГу суттєво відрізнявся від стану чоловіків. Про це свідчать численні спогади та свідчення колишніх політв’язнів. Жінки вважали себе — і фактично виявлялися — фізично і психологічно витривалішими за чоловіків, яким, на думку жінок, неволя давалася значно важче — вони більше потерпали від нестачі їжі, менше були здатні подбати про свій побут (житло, одяг) та гігієну тощо.
Хлопці (…) гірше пережили, як ми. Жінки якось легше все переносили, може й знущань було менше (…) Ми дівчата ще молоді якось тримались, але з нами виганяли на роботу чоловіків старих, знищених, побитих на слідствах, і вони мусіли на старість коритись отій сваволі (…) наші чоловіки гинули.
Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.
Стан мужчин був ще гірший, ніж нас, дівчат. Ми були більш витривалими проти голоду.
Ганна Позняк, 1925 р. н.
І тут [у таборі в Інті] за період нашого перебування у тюрмах побачили чоловіків. Боже, які то були змордовані люди, худі, острижені — просто жалюгідні. Нам здавалося, що ми більше подібні на живих істот, ніж вони.
Ярослава Крижанівська-Гасюк, 1925 р. н.
Дослідники припускають, що жінки порівняно легше переносили ув’язнення з кількох причин: по-перше, жіночий організм був витривалішим до браку їжі, тоді як мізерні порції та низька якість їжі мали вкрай руйнівний вплив на чоловіків; по-друге, жінки демонстрували вищу солідарність задля виживання у скрутних обставинах. Головною ж причиною того, що психологічно чоловіки гостріше переживали допити та ув’язнення, був різний статус чоловіків і жінок у патріархальному суспільстві: досвід гендерної дискримінації дозволяв жінкам порівняно легше сприймати приниження і навіть фізичне насильство (їхній загалом підлеглий статус не змінювався, лише посилювався), тоді як для чоловіків ув’язнення було радикальною зміною статусу (з панівного на підпорядкований), що підсвідомо сприймалося як символічна «кастрація», тобто позбавлення маскулінності як такої.
Фізичний та емоційний занепад, яких нерідко зазнавали чоловіки, вочевидь, викликали співчуття у жінок, у яких, в умовах багаторічної неволі, також загострювалася потреба у турботі про інших, необхідність реалізувати свою традиційну роль опікунки. Так, знана підпільниця Дарія Гусяк (1924 р. н.) розповідала, що, перебуваючи в ув’язненні, разом з Катериною Зарицькою (1914 р. н.) намагалися зберегти частину свого мізерного в’язничного пайка, щоб передати побратимам по боротьбі, які особливо потерпали від голоду. Та й в’язні-чоловіки шукали контактів з жінками, бо потребували жіночої емоційної підтримки.
Взаємна потреба отримати і надати опіку в таборах часом набувала форми подружжя de facto: інколи навіть немолоді жінки вступали у зв’язок з чоловіками — спонукувані «потребою про когось піклуватися, когось зігріти, від себе вділити, а його погодувати, обіпрати його і обшити» (Олександр Солженіцин). Вірогідно, такі партнерства дозволяли жінкам створити подобу нормального (сімейного) життя, а виконання ролі дружини допомагало зберігати власну гендерну ідентичність. Що й казати про молодих людей. Потреба в любові та сексуальних стосунках не згасала у таборах, але набувала інших форм і проявів, що хоч і виходили далеко за межі соціальних та моральних норм, але не втрачали емоційного наповнення.
Одного лише не змогли знищити селекціонери диявола: статевого потягу. Незважаючи на заборони, карцер, голод та приниження, він жив та процвітав значно відвертіше і безпосередніше, аніж на волі. Те, над чим людина на свободі, можливо, сто разів би подумала, тут траплялося запросто, як у вуличних котів. Ні, це не була розпуста борделю. Тут була справжнє, «законне» кохання, з вірністю, ревнощами, стражданнями, болем розлуки і страшною «вершиною любові» — народженням дітей.
Хава Воловин, 1916 р. н.
У таборовій культурі політв’язнів особливе місце посідало таємне внутрішнє листування. Через обмін записками люди знайомилися, ставали близькими друзями, підтримуючи регулярне спілкування протягом тривалого часу. У деяких випадках така дружба залишалася на роки або й на усе життя, а інколи переростала у кохання і згодом призводила до створення сім’ї. Наприклад, Ганна Кислиця-Скавінська (1927 р. н.) отак таємно листувалася з незнайомим їй чоловіком, а після виходу з табору у 1956 р. ще шість років чекала на звільнення свого коханого (якого перед тим навіть ніколи не бачила), щоб одружитися. Часом молоді люди не лише закохувалися, а й потайки вінчалися у таборі, зрідка у них навіть народжувалися діти: відомо про вінчання кількох пар в’язнів, які перед тим таємно листувалися тривалий час, під час Кенгірського повстання.
Відстежуючи життєві траєкторії жінок-політв’язнів, нескладно помітити, що значна їх частина вийшла заміж буквально у перші роки після звільнення, у період примусового поселення (без права виїзду на батьківщину). Порівняно молоді люди спрагло шукали спілкування, а в період масового звільнення і послаблення табірного режиму знайомилися, зустрічалися і швидко створювали сім’ї. Втративши багато років у неволі, жінки квапилися жити, прагнули надолужити втрачений час та використати чи не останній шанс створити сім’ю, відчути затишок власного дому та емоційну підтримку людини, яка розумітиме і поділятиме досвід неволі, щоб спільно будувати своє життя з нуля.
Ми вже не були ті веселі жартівливі дівчата й хлопці. Всі задумувалися над тим, як жити далі. Стали нареченими, але говоримо не про кохання, а хто де був, що пережив, і думаєш, хто він, той хлопець з іншої області, хто його родина… І все-таки нас об’єднувала одна доля (…) Хто одружився й одержав кімнатку, радів, що вже є свій куточок і своє віконце. Хоча починати сімейне життя прийшлось із однієї ложки, але й це було велике щастя.
Ганна Позняк, 1925 р. н.
Нерідко вибір подружжя був доволі випадковим, можливості для роздумів і зважених рішень були обмеженими, а процес сватання до щойно звільнених дівчат з боку чоловіків зводився буквально до пропозиції одруження. Фактично, не маючи змоги ближче познайомитися і відтак свідомо обрати партнера (майбутнього чоловіка), дівчата все ж воліли пов’язати своє майбутнє з українськими чоловіками, до яких, вочевидь, мали більшу довіру. Національна спорідненість та спільні світоглядні цінності мали стати підґрунтям для сімейного порозуміння, заступивши романтичні почуття.
Привезли на Алтай в якесь сільце, відкрили жіночий вагон і чоловічий. Чоловіки обступили жіночий вагон. Котра тільки збирається вийти з вагона, тут же по черзі [чоловіки підходять], аж до бійки доходить, крик: «Моя!» Дівчата перестали виходити, бо біля вагону самі чужинці. Почали кричати: «Хлопці, де ви?!» А тоді наші хлопці, їх більше, відтиснули тих чужинців, і так само по черзі, хто кому попався, забирали дівчат. Ганя дісталася якомусь гарному хлопцеві з Карпат, Андрієві.
Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.
Та чи не більше важив для щойно звільнених з ГУЛАГу молодих людей спільний досвід ув’язнення: приналежність до так званого «колимського земляцтва» — особливої контркультури політв’язнів, яка сформувалася у ГУЛАГу, давала молодим людям основу для кращого порозуміння у новостворених сім’ях, замінюючи романтичні почуття, на тлі загального неприйняття колишніх зеків радянським суспільством. Труднощі реінтеграції в нормальне життя, з якими так чи інакше зіткнулися усі колишні політв’язні, легше було долати спільно, маючи поруч людину, яка пережила подібне і з якою можна було поділити спільне минуле та спільну ідентичність.
Материнство за ґратами: благословення чи прокляття?
Заходи керівництва ГУЛАГу 1947 р. з посилення ізоляції чоловіків та жінок, які мали б запобігти статевим контактам серед в’язнів і знизити чисельність вагітних і породіль у місцях позбавлення волі, не вирішили проблеми. Чимала кількість жінок потрапляла до таборів уже вагітними чи з немовлятами. Кількість вагітних жінок серед ув’язнених, особливо у повоєнні роки, відчутно зросла: на 1 січня 1949 р. частка матерів та вагітних становила 6,3 % від загальної кількості невільниць; жінки з немовлятами та вагітні розташовувалися у 234 спеціально обладнаних приміщеннях (дитячих будинках) та рідше в окремих секціях бараків.
Умови утримання вагітних жінок, породіль та дітей віком до 1,5–2 років регламентувалися у розділі 4 «Інструкції по санітарній службі в’язниць НКВС СРСР», викладеної в наказі наркома внутрішніх справ СРСР від 23 жовтня 1940 року. Згідно з цим документом, було встановлено нарізне утримання матерів і дітей, але при цьому мали бути створені належні побутові і санітарні умови, забезпечені належне харчування, медичний нагляд, які сприяли б здоров’ю та повноцінному розвитку малят. Інструкція передбачала не лише надання відповідного одягу, ліжечок, постільної білизни, просторих і теплих приміщень, здійснення регулярних гігієнічних процедур і годування відповідною до віку їжею, а й іграшки та регулярні прогулянки. Понадте, цим документом ув’язненим матерям, окрім можливості кількаразового годування грудьми, надавалася можливість регулярного спілкування з дітьми. На практиці, однак, цих вимог практично ніде не дотримувалися: жіночі спогади про досвід материнства у неволі висвітлюють негуманне ставлення радянського режиму не лише до ув’язнених жінок, а й до немовлят, які, з формальної точки зору, вважалися вільними радянськими громадянами.
Трагічною була доля жінок, яких заарештували вагітними чи з немовлям на руках. На час слідства у радянських в’язницях таких жінок утримували в загальних камерах разом з дітьми, а їхній в’язничний пайок мало чим відрізнявся від пайка решти в’язнів. Ані спеціального харчування, ані речей, необхідних для догляду за немовлятами, матерям у в’язницях не надавали. У спогадах жінок-політв’язнів — пронизливі, сповнені безсилого розпачу описи нелюдських умов утримання і перевезення, через що життя і здоров’я малюків виявлялися під загрозою. Згадуючи про етап, жінки чи не дослівно описують ті самі обставини: їх тривалий час (від кількох днів до кількох тижнів) везли разом із немовлятами у товарних вагонах без жодних санітарних умов, вони потерпали від спраги та голоду, холоду взимку та спеки і задухи влітку, годували дітей грудьми чи примітивними харчами (розмоченим у воді хлібом або сухарем), висушували мокрі пелюшки теплом власного тіла.
Материнство у таборах мало для жінок украй неоднозначні наслідки і відповідно викликало суперечливе ставлення. Серед основних причин, через які жінки (навмисно чи мимоволі) вагітніли і народжували за колючим дротом, були такі: можливість послаблення табірного режиму (полегшені роботи, покращене харчування, кращі умови проживання тощо); потреба створення повноцінної сім’ї з батьком дитини після звільнення; потреба в реалізації материнства як жіночої ролі, можливість подолати самотність; вимушена проституція (за їжу) за відсутності засобів контрацепції; сексуальне насильство (зґвалтування). Кожна з цих причин — більшою чи меншою мірою — відобразилася й у табірному досвіді українок. Материнство у неволі залишалося майже виключно жіночою проблемою, чоловіки зазвичай ігнорували факт свого батьківства і лише в рідкісних випадках турбувалися про жінок та нащадків.
Який контингент попадав у «мамки»? Неоднорідний. Там були молоді дівчатка-битовички, котрі (…) вагітніли, народжували, попадали на легку працю, вигодовували дитину й народжували знов. Це був також метод легше прожити. Народжували й старші жінки — селянки, інтелігентки літ під п’ятдесят. Цих томила спрага материнства. Вони забували про батьків і самовіддано присвячували все життя, всю любов своєму останньому дитяті (…) Їх було досить багато, цих запізнілих матерів, і дивитися на них було боляче. Вони були подібні скоріше до вдів, але чоловіки їхні були випадкові і здебільшого, так би мовити, не кращі (…) Материнство давало певне полегшення в роботі, тому на це часом йшли навіть навмисне, і, як показала амністія матерям, розрахунок виявився правильним. Все ж багато жінок не зважувалися на цей тернистий шлях.
Надія Суровцева, 1896 р. н.
Для політв’язнів найчастішою причиною вагітності (окрім зґвалтування) ставав свідомий вибір жінки — її готовність і прагнення народити дитину за всяку ціну. Хава Волович у своїх спогадах «Про минуле» визнає, що саме невимовне почуття самотності і потреба любити спонукали її наважитися на народження дитини в ув’язненні. Материнство давало жінкам певну ілюзію контролю над своїм життям. Для деяких жінок народження дитини стало способом протидії дегуманізуючому режимові ГУЛАГу: вони залишалися жінками всупереч обставинам. У таборах ставлення до дітей було особливе: їх сприймали як спогад про минуле, як надію на майбутнє, вони були об’єктом загальної любові. У численних жіночих спогадах містяться розповіді не лише про жертовне, на рівні з фанатизмом, ставлення матерів до дітей, а й винятково турботливе та ніжне ставлення до малят та інших жінок.
Вагітність, народження та вигодовування дитини у таборі не мали нічого спільного з нормальними практиками материнства. Далеко не кожна вагітність була бажаною, і не кожна жінка, що (добровільно чи під примусом) мала зв’язок з чоловіком, готова була стати матір’ю і дати життя дитині у тих нелюдських умовах. Надія Суровцева згадувала: «Кількість абортів, розуміється, була величезна. Вагітности спочатку намагалися позбутися: тягали важке, стрибали з чогось, пили хіну, дістаючи її правдами і неправдами, робили аборти, вмирали, та якщо не вдавалося нічого чи бракувало сміливости, то признавалися. За місяць ішли у відпустку, народжували в табірній лікарні, а тоді починався страдницький шлях матері-ув’язненої». Характерно, що попри заборону штучного переривання вагітності, яка діяла в СРСР з 1936 до 1955 р., у жіночих спогадах натрапляємо на розповіді про те, що у таборах їх таки напівтаємно практикували. Загалом позиція керівництва ГУЛАГу щодо переривання вагітності в ув’язнених була суперечливою і неоднозначною: десь жінок примушували до аборту, деінде адміністрація закривала на це очі, а десь жінку карали за аборт додатковим терміном ув’язнення. Нескладно уявити величезний ризик, на який наражали жінок такі процедури за відсутності кваліфікованого медперсоналу та за неналежних умов. Жінки-політв’язні, яких у таборах і в’язницях примушували до аборту, зазнавали відкритого порушення своїх репродуктивних прав.
Дітей, що народилися у неволі чи потрапили туди немовлятами разом зі своїми засудженими матерями, вилучали й утримували окремо від жінок у державних інституціях при таборах (дитбудинку, яслях, дитмістечку, дитячому бараку, притулку тощо). Породіль у таборах утримували окремо від решти, у так званих «бараках мамок».
Я побачила жахливу картину. Тут були матері, що тільки народили дітей. Родильний дім і так званий діточий приют були за зоною тільки через колючі дроти. Діти вважалися вільними громадянами Радянського Союзу, а їхні матері «політичними злочинцями». Конвой водив матерів за зону щотригодини, кормити маленьких діток, і так цілодобово. Приходять мамки в барак, киплять воду, добавляють трошки цукру, який їм давали, і п’ють, щоб прибуло молоко, бо через три години знову треба йти. Хто масажує груди, хто зціджує молоко, яке дитина не виссала (…) Вони навіть не роздягалися, щоб скорше вспіти та побути довше з дитиною. В котрої матері пропадало молоко і вона не кормила, то її зразу відправляли на той лагпункт, звідки вона прибула, а то були в більшості лісоповальні табори.
Ганна Позняк, 1925 р. н.
З огляду на виняткове значення дітей для невільниць і вкрай регламентований режим контакту матері з дитиною, чи не кожна жінка, що народила, прагнула потрапити на роботу в дитбудинок: щоб бути ближчою до дитини і мати змогу дбати про неї, щоб мати кращі умови праці (у закритому приміщенні, без надривних фізичних навантажень, з доступом до їжі тощо).
Спогадами, документами та дослідженнями підтверджується: умови утримання у більшості табірних закладів для дітей були неприйнятними, через що діти відставали у фізичному та розумово-емоційному розвитку, а рівень їх захворюваності і смертності був високим. Більшість дітей, народжених у неволі, були приречені на смерть уже в перший рік свого життя. У 1947 р. з кожної тисячі дітей загинуло 409, у 1949-му — 200, у 1953-му — 46 дітей. До того ж адміністрація таборів постійно занижувала ці показники, приховуючи реальну кількість загиблих малюків.
Спілкування матерів з дітьми було суворо регламентоване, обмежене в часі, залежало від багатьох чинників: віку дитини, типу утримання немовлят (у так званому бараці для «мамок» у межах табору чи в дитбудинку за його межами), від людяності адміністрації, від типу робіт, які виконувала жінка, від її поведінки (за порушення режиму матір могли покарати обмеженням доступу до дитини). Ключовим фактором, однак, залишався вік дитини: у більшості випадків немовлята віком до 1 року вважалися такими, що перебувають на грудному харчуванні, що, відповідно, передбачало кількаразове відвідування матерями (за умов збереження лактації).
Утім, нерідко у виснажених жінок грудне молоко зникало вже за кілька місяців після пологів, що означало переведення в загальний барак та на загальні роботи, а також різке зменшення кількості або й заборону візитів до дитини.
Так чи інакше, діти не могли перебувати в місцях позбавлення волі тривалий час, тож тих малюків, яким вдалося вижити під час етапу чи у табірних яслах, згодом (коли маля досягало віку 1–2 років) остаточно відбирали в матерів. Дітей «ворогів народу» забирали на виховання родичі, або, що траплялося частіше, відправляли до державних дитбудинків, де давали нове прізвище. Слід таких дітей міг бути втрачений назавжди.
Страх назавжди втратити дитину, невідомість про її долю виснажували матерів-невільниць. Зі спогадів стає очевидним, якою травмою для кожної з жінок була розлука з дітьми, особливо коли тих відправляли у сиротинці.
Матерям дозволяли віднести свою дитину на «вахту», а там «вольні» з материнських рук виривали дітей. То було неймовірно жахливе видовище: матері плакали, кричали, вили, як вовчиці, кусали «вольним сестрам» руки, пригортали свої кровиночки до себе… Дитячі голоси вливались в розпач розлуки, а жаль дитини виривався словом «Мамо!» Страшні розпачливі крики роздирали серце, усе змішувалося з дитячим плачем (…) Жінка, яка була засуджена на 10 років, мала надію довідатися, що десь там знайдеться добре жіноче серце, що хтось напише щось їй про дитину. Але така, яку засудили на 25 років, була позбавлена надії довідатися що-небудь про свою дитину, де вона є, і не знала, чи взагалі її колись побачить.
Анна Гошко-Кіт, 1926 р. н.
Матері, яких розлучили з дітьми під час арешту, потерпали не тільки від розлуки з ними, а й від того, що часто не було нічого відомо про їхню долю. Ці переживання додавали гіркоти, та саме почуття материнського обов’язку змушувало жінок не здаватися та стійко витримувати неймовірні труднощі. Мрії про майбутню зустріч з дитиною, сподівання знайти її після звільнення та відновити родину давали надію на майбутнє, сили витримувати всі випробування, спонукали жити далі.
Проблема розриву та поновлення стосунків між матерями-політв’язнями та їхніми осиротілими на довгі роки дітьми вкрай складна. Виховані у радянських сиротинцях чи під опікою родичів, діти не отримували материнської любові і турботи, їм важко було зрозуміти, чому мами не було поруч. Про це жінки згадують вкрай рідко. Декому вдавалося налагодити листування з підростаючими дітьми і в такий спосіб підтримувати більш-менш регулярний зв’язок: цікавитися справами сина чи доньки, давати поради, настанови, напучувати, жити інтересами дітей. Саме так вибудовувала стосунки з сином протягом 25 років неволі Катерина Зарицька (1914 р. н.): її листи сповнені материнської любові і турботи, вона підбадьорювала його і заохочувала до добрих вчинків, критикувала за хиби.
Аналізуючи спогади жінок про драматичний досвід материнства у неволі, важко не погодитися з думкою Л. Максимової: «Материнство давало їм [жінкам] “друге дихання”, з’являвся смисл життя, спалахувала згасла надія на нормальне життя (…) Природне почуття турботи про нащадків допомагало їм вижити і відчути свою соціальну жіночу роль». У таборах і в’язницях роль матері (виконувана реально на місці чи пережита дистанційно), попри всі емоційні й фізичні страждання, дозволяла жінкам залишатися жінками, підживлюючи їхню гендерну ідентичність, яка перебувала під загрозою.
Розповіді українських жінок-політв’язнів недвозначно підтверджують висновок, якого дійшла одна з найбільш досвідчених дослідниць особистих спогадів про ГУЛАГ Ірина Щербакова: «У підсумку, єдиною справжньою формою спротиву [режимові] була рішучість зберегти власну людяність. Безсумнівно, часом було вкрай важко не перетворитися на вовчу зграю, що керується безжальним законом таборового життя “Ти вмреш сьогодні, я помру завтра”. Адміністрація таборів не була здатна постійно стежити за кожним кроком невільниць, контролювати їх щомиті і повсюдно, що давало їм змогу відвойовувати певний (хай мінімальний) простір і час, який функціонував за правилами і ритмами, встановленими самими жінками, де вони творили власну спільноту. Жінки використовували свої гендерно обумовлені уявлення, знання, навички для упорядкування свого життєвого простору і свого вигляду у таборах у відповідності із тим, що вважали нормальним і правильним. Практики відтворення основних елементів звичайного трибу життя у таборах слід розглядати як жіночі гендерно забарвлені стратегії виживання та спротиву дегуманізуючому режимові ГУЛАГу. Такі буденні речі, як прибирання, спів, вишивання чи турбота про зовнішній вигляд, перетворювалися на ефективні способи протидії руйнівному впливові режиму на фізичний та психічний стан невільниць. В умовах ув’язнення така діяльність набувала цілком нового — не лише практичного — смислу, оскільки допомагала жінкам зберегти і проявляти свою жіночу гендерну ідентичність, а також сприяла формуванню солідарності поміж жінками та творенню спільнот взаємопідтримки, що було запорукою виживання у таборах. Попри їх цілковито ненасильницький характер і таємний спосіб проведення, спільні табірні молитви і відзначення християнських свят слід розглядати як дієву форму пасивного спротиву радянській репресивній системі: таким чином жінки ставили під сумнів її тотальний характер, демонструючи неспроможність режиму цілковито контролювати свідомість жінок-політв’язнів.
Хай там що, бараки давали жінкам певний — хоч і мінімальний — простір свободи, де існувала інша паралельна реальність, що функціонувала за принципами нормального життя і не була цілковито підконтрольна табірній владі.
Радимо почитати
1. Вронська Т. Сталінська гендерна політика у добу «великого терору» (1937–1938 рр.) І І З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2009. — № 32. — С. 137–175.
2. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу / Пер. з англ. А. Іщенко. — К. : Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2006. — 512 с.
3. Кісь О. Нація як уявлена і реальна спільнота крізь призму жіночого досвіду українок-політв’язнів ГУЛАГу // Народознавчі зошити. — 2016. — № 6. — С. 1274–1285.
4. Кісь О. Релігійні практики українок-політв’язнів у ГУЛАГу // Карпати: людина, етнос, цивілізація. — 2016. — № 6. — С. 41–49.
5. Кісь О. Творчість українських жінок-політв’язнів у ГУЛАГу // Народна творчість та етнологія. — 2016. — № 3. — С. 51–59.
6. Кузин В. Женщины ГУЛАГа // Грани эпохи: этико-философский журнал. — 2007. — № 32 [Електронний ресурс]: http://ethics.narod.ru/articles7/3210.htm
7. Максимова Л. А. Женщины в ГУЛаге // Гендерная теория и историческое знание : Матер. Второй научно-практ. конф. / Отв. ред. А. А. Павлов, В. А. Семенов. — Сыктывкар : СГУ, 2005. — С. 271–277.
8. Максимова Л. А. Материнство в лагерях ГУЛАГа // Гендерная теория и историческое знание : Матер. Междунар. научно-практ. конф. / Отв. ред. А. А. Павлов. — Сыктывкар : СГУ, 2003. — С. 80–83.
9. Чеснокова О. И. Женский опыт ГУЛАГа в советской истории 1930—1950-х годов // Женщины в истории : возможность бить увиденными : Сб. науч. ст. / Под ред. И. Р. Чикаловой. — Минск : БГПУ им. Максима Танка, 2001. — С. 189–193.
10. Шаповалова В. Сестренки, мамки, дамки: тема насилия в женских лагерных мемуарах // Бытовое насилие в истории российской повседневности (XI–XXI вв.). — СПб : ЕУ СПб, 2012. — С. 142–163.
11. Мочульська Орися // В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу, учасниць норильського повстання 1953 року / Упоряд. Кривуцький І. та ін. — Львів : Манускрипт, 2009. — С. 150–151.
Более 800 000 книг и аудиокниг! 📚
Получи 2 месяца Литрес Подписки в подарок и наслаждайся неограниченным чтением
ПОЛУЧИТЬ ПОДАРОК