Розділ 6 «Нова радянська жінка»: гендерна політика радянської влади у 1930-х роках Марина Вороніна

Індустріалізація — жіноча справа?

Жінки, як і всі громадяни УСРР, опинилися у вирі індустріалізації та колективізації, волею-неволею стали частиною цих процесів, що докорінно змінювали їхнє життя. Радянська влада розглядала жіноцтво як значний людський ресурс, який слід було мобілізувати для реалізації масштабних амбіційних планів комуністичного будівництва.

Дуже мала активність жінок у роботі з боротьби з прогулами… Дружина робітника може допомогти деяким від пияцтва та прогулів. Було б корисно й добре, якщо б до майбутнього року ми досягли того, щоб дружина робітника ближче б ознайомилася з виробництвом, де працює її чоловік, із завданнями, які стоять перед цим виробництвом… Тоді, коли треба буде підтягнути прогульника, дружина робітника може у своїй родині створити обстановку, щоб відчувалось презирство до прогульника. У нас цього нема…

Зі стенограми святкового засідання з нагоди 8 березня 1928 р.

На тлі загалом низького рівня освіти жінок гостро постало питання активізації агітаційно-пропагандистської роботи серед жінок з тим, щоб вони чітко розуміли політику партії, поставлені нею цілі і завдання і не просто терпляче зносили усі «тимчасові труднощі», а й завзято брали участь у здійсненні накреслених партією планів. «Ось підіть ви у черги, а багато хто буває в чергах, — там ви почуєте ці чутки, плітки, казки, а відповісти на них ми не завжди вміємо, тому що не розуміємо й не знаємо через нашу темність і невігластво політики Партії не вміємо пояснити, чому немає хліба», — жалілася столична партійна еліта. В цілому ставлення партійної верхівки до жіноцтва як до окремої соціальної групи залишилось незмінним — голова Окрвиконкому т. Буценко традиційно проголосив: «Хай живе єдиний міцний фронт товаришів пролетарів та жінок». З іншого боку, на повсякденному рівні партійці все ще сприймали суспільні ролі та функції чоловіків і жінок як різні, взаємодоповнювальні. Навіть наприкінці 1920-х років, після того, як радянська влада підтвердила і закріпила різноманітними законодавчими актами рівність між статями, а подекуди навіть застосовувала позитивну дискримінацію, у політичних промовах і публікаціях все ж простежувався гендерний розподіл обов’язків.

Я — працюю біля верстату, слідкую за внутрішньою роботою свого виробництва, розширюю його, а ви жінки, повинні слідкувати там, де черги, де в магазинах якесь розкладання, тому що ми зайняті повсякденною роботою і не можемо прослідкувати за всім.

З виступу т. Фоменка робітника ХПЗ (Харківський паровозобудівний завод), на зборах у м. Харкові з нагоди 8 березня 1929 р.

_{Висуванки на керівну роботу до 8 березня 1935 року. Державний архів Харківської області ФР-408, оп. 10, спр. 463, арк. 1—140}

Наприкінці 1920-х років через бурхливе будівництво промислових підприємств і постійне очікування війни (в разі якої основна маса чоловіків мала б бути мобілізована на фронт, а жінки мусили б заступити їх на робочих місцях) жіноцтво дедалі більше залучали до праці на виробництві. У вищих органах влади України вважали, що прискорити цей процес можна створенням більшої кількості ясел і дитсадків для звільнення жінок від материнських обов’язків.

Розв’язання питання щодо залучення жінок до виробництва, що по-перше, має величезне політичне значення, а по-друге, відіграє значну роль щодо забезпечення підприємств постійними кадрами, гальмується виключно надзвичайною недостатністю ясел.

З «Матеріалів про впровадження жіночої праці в промисловості України (обіжники, плани, доповіді, огляди, статистичні відомості)»

Але навіть форсоване будівництво нових ясел протягом 1931 р. (мінімум 4403 ясельних ліжка), задовольняло лише наявну тоді кількість жінок-робітниць, без урахування їх приросту протягом вже 1931 р. і стосувалося тільки металургійних підприємств. У Дніпропетровську на заводах «Мостовой», «Червоний промінь», «Спартак» і «Карл Маркс» працювали 1468 робітниць, для їх дітей потрібно було 200 ясельних ліжок, а не було жодного. Узагалі за даними ЦСУ УСРР на 1 квітня 1931 р. в Дніпропетровську було 43 садочки з 1400 дітьми, а передбачено було 83 установи на 5400 місць; у Кривому Розі існувало 7 садочків на 400 дітей, а потрібно було відповідно 22 на 1900 дітей. Зусилля з працевлаштування жінок на виробництво були малорезультативні: в 1930 р., приміром, біржа праці скерувала на підприємства Миколаєва 233 жінки, а фактично взяли на роботу тільки 27 осіб. Навіть коли жінок приймали на роботу, то за ту саму роботу їм платили менше ніж чоловікам, тобто цілком у дореволюційній традиції.

Певні зміни у гендерному розподілі праці в Донбасі також розпочалися. Службова ніша у вугільній промисловості стала єдиною, яку за радянських часів почало доволі активно займати жіноцтво: на 1 січня 1933 р. всього в СРСР жінок-службовок у цій галузі працювало 5136 осіб, або 15,5 %, і, хоча на 1 липня 1936 р. їх кількість скоротилася до 2722 осіб, у відсотковому співвідношенні вони становили вже 20 %. Безумовно, ці цифри не свідчать про високий запит на працю жінок навіть у загальнодержавному масштабі, проте він вказує на певні гендерні зрушення саме в цій галузі, яка для деяких місцевостей Донбасу була чи не єдиною для працевлаштування та професійної самореалізації. До другої половини 1930-х років у вугільній промисловості Донбасу жінки становили вже 23,4 % усіх працівників, обіймаючи різноманітні посади. Проте значною громадською активністю в межах колективів жінки не вирізнялись.

Промисловість Донбасу — не лише важка: були тут і текстильна, швейна, макаронна фабрики. Однак не всі ці підприємства були суто жіночими за складом працівників, а самі ці галузі аж ніяк не були пріоритетними для радянської влади періоду індустріалізації. Приміром, у «Большой Советской энциклопедии» у статтях про Донецьк і Ворошиловград (нині Луганськ) згадки про харчову та легку промисловість — аж наприкінці довгого переліку головних галузей виробництва. Показовим у цьому сенсі є те, робітницями яких підприємств були делегатки різноманітних з’їздів і пленумів: на XIV Надзвичайному Всеукраїнському з’їзді Рад (30 січня 1937 р.) від Ворошиловграда були делеговані стахановка паровозобудівного заводу Н. Апостолова, стахановка заводу ім. Артема (емальованих металевих виробів) А. Бондарева та вчителька школи Є. Літовченко. Головні жіночі прізвища періоду 1920—1930-х років, що потрапили до історичного нарису «Ворошиловград» (1974): делегатка І Всесоюзного зльоту стахановців транспортного машинобудування у Ворошиловграді нарізувачка новокотельного цеху Є. Фесенко, делегатка від паровозобудівного заводу на Пленумі ЦК ВКП(б) з питань промисловості та транспорту в зв’язку зі стахановським рухом та сама Є. Фесенко, але тепер уже як шліфувальниця. Так чи інакше, жодної представниці легкої чи харчової промисловості.

_{Москалець Дашка Олексіївна. Бригадирка артілі «Червона Україна». Державний архів Харківської області ФР-408, оп. 10, спр. 463, арк. 1—140}

Перша п’ятирічка 1928–1932 рр. здійснювалась екстенсивним шляхом за умов існування великої армії безробітних. Щодо жіночого безробіття, то в достатньо промислово розвинутому Миколаївському окрузі до початку 1930 р. воно мало застійний характер, скоріш за все через домінування маскулінних сфер зайнятості та професій, адже розвиток важкої промисловості й був головною метою індустріалізації. Втім, світова криза і відповідно проблеми з інвестиціями змінили пріоритети. 24 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) звернувся до всіх трудящих із закликом достроково виконати план першої п’ятирічки і схвалив рішення ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ про «ленінський набір ударних бригад». Уже в квітні 1930 р. в Україні нараховувалося 300 тис. ударників, бригади були організовані до шостих роковин з дня смерті В. Леніна (приурочення до певної визначної дати мало збільшити мотивацію). Раніше «ленінським набором» називали прийняття до партії, але пересічних громадян не надто цікавили перспективи членства. Крім того, показники вступу жінок навіть в межах цих «пільгових наборів» за вкрай спрощеною процедурою все одно були катастрофічно низькі. Це було зумовлено примарністю перспектив і переваг у поєднанні з суттєвим збільшенням реальних громадських навантажень і неприємною процедурою копирсання у соціальному минулому. Ударні бригади таки були набрані, але вочевидь ефект був короткочасний, бо вже у травні з’явилися «буксирні» і «наскрізні» бригади, а восени 1931 р. після червневої наради господарників при ЦК ВКП(б) офіційні показники різко зросли з 1942 до 13 тис. бригад, з 23 тис. до 174 тис. робітників, які мали б доводити прогресивність трудового життя в СРСР, але насправді доводили, що все це була лише «показуха».

Карткова система, яка була відновлена в тому самому 1929 р. звела нанівець сенс ударництва, бо як не раціоналізуй, а все одно отримаєш основні продукти за нижчою категорією. І першою чергою це стосувалося жіноцтва, оскільки найбільше норму продуктів отримували (окрім партфункціонерів) робітники на підприємствах важкої промисловості — тобто там, де працювали переважно чоловіки, а робітниці були винятком навіть до революції, у роки війни, коли — через мобілізацію чоловіків до війська — склалися найсприятливіші умови для фемінізації робітничого складу. Тільки з 1 січня 1935 р. поступово почали скасовувати карткову систему, яка поширювалася на хліб з 1929 р., а відтак і на решту продовольчих та промислових товарів, почалася інфляція. Водночас відбулася колосальна додаткова емісія, яка ще більше підштовхнула інфляцію. Своєрідним підтвердженням знецінення грошей була Постанова від 25 червня 1933 р., затверджена Раднаркомом СРСР, щодо оплати роботи МТС колгоспами відсотком від врожаю, бо, мовляв, «ця натуральна оплата колгоспами послуг МТС має найважливіше значення як для утримання та посилення існуючих МТС, так і для покриття витрат держави на створення нових МТС». Тому пересічним робітницям доводилося витрачати сили на присадибні ділянки та рукоділля, дбати про заміжжя і робити аборти, щоб не збільшувати кількості утриманців. Переривання вагітності до 1936 р. не було заборонено, і саме робітниці мали право на пріоритетне обслуговування — «додаткові ліжка» в медзакладах. Але навіть таке загалом зубожіле становище робітниць було кращим за долю колгоспниць, яких навіть не зараховували до категорії утриманців для забезпечення продовольчим пайком.

Проте саме сталінський режим створив-таки умови для підвищення кваліфікації. Наприклад, на Полтавщині значна частина освічених жінок стала прибічницями національно-визвольних змагань, але їх знищили ще на початку 1920-х років. Наступне молоде покоління пригнав до Полтави Голодомор. Типовим прикладом є доля Марії Олександрівни Калашник, 1915 р. н., із селян-колгоспників, яка у 1932 р. стала комсомолкою, з 1933 р. працювала на полтавській держпанчішній фабриці ім. Кутузова з чотирма класами трудової школи; у 1936 р. вступила до Інституту підвищення кваліфікації, відтак стала однією з багатьох «червоних директорів» та «командирів промисловості». Хоча в Харківському архіві досі зберігаються подібні особові справи (з диктантом на один абзац та арифметикою на чотири дії), у ті часи вважалося, що жінка отримала вищу освіту. Утім, до 1934 р. звання червоного професора надавали особам з незакінченою вищою освітою та без жодної наукової статті. Та головна абсурдність ситуації полягала у тому, що панчішниця найчастіше ставала директоркою хлібозаводу: попередня кваліфікація не мала жодного значення, вирішальним пунктом у біографії була участь у стахановських змаганнях. Звісно, виробничі успіхи працівника ще не є гарантією таланту управлінця, однак на тлі шаленого дефіциту керівних кадрів рішення про призначення ухвалювали без зайвих вагань.

У 1930 р. жінвідділи у партосередках усіх рівнів закрили, таким чином закінчилася більшовицька гра в ліберальний «радянський фемінізм». Натомість чоловіче партійне керівництво, яке усе попереднє десятиліття не надто серйозно сприймало роботу «відділів із роботи серед жінок», зайнялось традиційною «штурмівщиною» в сенсі рекрутування жінок до партійних лав і головним об’єктом, звісно, першою чергою стали робітниці. Дніпропетровська верхівка проявила особливу заповзятість, оскільки головним показником успішності такої діяльності була чисельність жінок-комуністок, і її почали збільшувати форсованими методами. У порівнянні з іншими регіонами УСРР цифри Дніпропетровщини і Донбасу справді вражали. На Дніпропетровщині тільки за перший квартал 1932 р. жінок-комуністок збільшилось на 921 особу (з 10 682 до 11 603); більше тільки на Донбасі — на 1632 (з 13 713 до 15 345). Для порівняння: у столичному Харківському регіоні УСРР приріст становив 505 осіб (з 15 504 до 16 009). Подібна тенденція спостерігалась і щодо прийняття в кандидати КП(б)У за перший квартал 1932 р.: Дніпропетровська область — 1301 жінка, Донецька — 1727, Харківська — 1016, Київська — 570. Але комуністів-чоловіків теж більшало, тому пропорційно частка комуністок не дуже змінилася: Дніпропетровська — 12,6 %, Донбас — 10,2 %. Натомість одеситки демонстрували показники, зіставні зі столичними: на Одещині і Харківщині жінки становили відповідно 14,6 % та 14,5 % усіх партійців цих регіонів. Водночас частка представниць титульної нації, за даними 1930 р., була найнижча саме в УСРР — 25,3 % комуністок (українок за національністю). Хоч як це парадоксально, саме такий відсоток українок був і в дореволюційному Харківському товаристві взаємодопомоги працюючих жінок, і серед перших скликань Харківської міської ради робітничих, солдатських та селянських депутатів.

Рух дружин командирів промисловості «Общественницы»

Ще одним сплеском «жіночої активності» можна вважати рух дружин командирів промисловості (або інженерно-технічних працівників, ІТП). Це вже була не просто директива уряду (як свого часу жінвідділи для Донбасу), а суто донбаський проект від наркому важкої промисловості С. Орджонікідзе. Виявилося, що без урахування жіночого фактора можна побудувати заводи, але не можна запобігти шаленій плинності кадрів: на героїчному ентузіазмі та за рахунок відряджень підприємства з’являються, але не функціонують. Пік активності дружин ІТП припав саме на момент проголошення Й. Сталіним, що «жіноче питання» в країні вже вирішено (середина 1930-х років).

Дружинами чоловіків різних соціальних верств (тобто домогосподарками) більшовики вперше зацікавилися ще під час громадянської війни, оскільки вважали, що саме ця категорія жінок найбільше схильна підпадати під пропагандистській вплив меншовиків. Вочевидь, особливо опікувалися саме дружинами робітників, утім, частка дружин службовців серед делегаток, приміром у м. Миколаєві у 1926–1927 рр. була досить значною: дружин робітників — 57 осіб, дружин службовців — 12, дружин військових працівників — 5, дружин кустарів — 4. Програма їх радянізації для всіх регіонів була однакова з моменту встановлення там більшовицької влади, як зазначалося у звіті Одеського губжінвідділу за 1920 р.: «Домогосподарки залучалися до масового обстеження, до контролю над їдальнями й дитячими харчовими пунктами — їдальні, склади, радянські заклади із господарської частини й т. д.».

До появи промислових гігантів у Донецько-Криворізькому басейні, з цілком об’єктивних причин існували тільки села зі властивим традиційним сімейним укладом та організацією побуту. Колишня структура жінвідділів і зборів делегаток ніякого соціального спадку тут не залишила. В результаті перехідний етап ліквідаторської гендерної політики радянської влади збігся з форсованою індустріалізацією, тому проблеми соціальної інфраструктури стали очевидними, першою чергою для людини, яка відповідала за важку промисловість, — С. Орджонікідзе. Оскільки ще у 1920–1921 рр. в Азербайджані він особисто керував роботою серед жінок, то не міг не розуміти, що недостатньо просто побудувати завод — щоб він ефективно функціонував, для працівників та їхніх родин треба створити відповідні соціально-побутові умови. Проте відновлювати жінвідділи було не в його компетенції, слід було створити щось кардинально інше, що виконувало б ті самі завдання з гендерним забарвленням, але без ідеологічного навантаження «радянського фемінізму». Важливо було, щоб така робота здійснювалася виключно на безоплатній основі та не мала юридичного оформлення, щоб держава перед такими об’єднаннями не мала жодних зобов’язань і відповідальності на майбутнє в разі невдачі. Для таких завдань годилася першою чергою лише одна соціальна група жіноцтва — дружини «командирів промисловості». До цього часу масштаби жіночого безробіття в 1920-ті роки вимагали протилежної дії: жінвідділи намагалися хоч якось врятувати представниць класу-гегемона від «дрібнобуржуазного впливу» непу під час постійних скорочень штатів на підприємствах і працевлаштовували після проходження курсів і практики в різноманітні радянські заклади, до того ж найчастіше на керівні посади й, звісно, з окладом. У 1927 р. в звітах окружних з’їздів жінок у графі «за родом занять» навіть з’явилась «робітниці, що займають адміністративні посади». Утім, після проголошення курсу на індустріалізацію пропозиції на ринку праці постійно збільшувалися, тож жінорганізаторки відповідно коригували методи роботи з домогосподарками: серед них вже не було, так би мовити, вимушено непрацюючих, залишились переважно «класичні» дружини «командирів промисловості» та потенційних ударників. Головна мета полягала тепер у тому, щоб вони стали надійним тилом для своїх чоловіків. Приміром, на Сталінському металургійному заводі у вересні 1929 р. керівництво ухвалило «розподілити премії на 3 частини: самим ударникам, їхнім жінкам і дітям, що допомагають їм», при цьому організовували спеціальні гуртки, де пояснювали специфіку роботи чоловіків у нових умовах соцзмагань. До 1934 р. подібні заходи проводили з ініціативи і під керівництвом жінвідділів та жінсекторів, часто долаючи потужний спротив господарників на більшості підприємств УСРР. Однак партійне керівництво вирішило, що країні не потрібні специфічні форми роботи з жіноцтвом, не врахувавши, що загальний рівень побутової культури досі вимагав величезної кількості «маленьких справ» щодо вдосконалення «нового побуту». Тому збіг у часі ліквідації відділів із роботи серед жінок при партійних осередках і започаткування руху дружин-активісток — невипадковий.

У серпні 1934 р. Орджонікідзе відзначив «активну діяльність» Клавдії Суровцевої, дружини інженера електростанції Красно-уральського: жінка самостійно розчистила від сміття територію біля цеху, де працював її чоловік, та висадила квіти і дерева, робітники допомогли їй із вивезенням сміття і доставкою дерну та саджанців. Згодом, 24 березня 1935 р., в газеті «За індустріалізацію» було оприлюднено заклик до дружин ІТП Кривого Рогу, а у травні 1935 р. з ініціативи наркома було скликано першу оргнараду 11 південних заводів та створено першу раду дружин ІТП на Криворізькому металургійному заводі. Дружини командирів промисловості стали наводити чистоту й давати лад у їдальнях, клубах, дитячих яслах, дитячих будинках, гуртожитках робітниць і робітників, навчали грамоті дружин робітників, викладали іноземні мови тощо. І все це без будь-яких додаткових витрат, без утримання оплачуваних працівниць. Чи не основним заняттям стала активна боротьба за чистоту й порядок на підприємствах (що не було раніше властиво жінвідділам), особливо на дрібних заводах, залізничних станціях, шахтах і т. д. Однак не всі керівники вважали це нормою. Наприклад, директор Харківського тракторного заводу П. Свистун у 1937 р. запевняв: «Тут у цехах активістки не працюють. Я вважав би себе нікчемним директором, якщо б у цехах заводу, що мені ввірили, потрібна б була робота дружин. Чистота в цехах, порядок біля робочих місць — справа директора, а не активісток. За це повинні нести відповідальність начальники цехів, а не їх дружини». Хоча саме на ХТЗ така допомога була б доречною: підприємство величезне, будувалося форсованими методами за 16 км від міста і потребувало різноманітних зусиль водночас.

Іще в серпні 1936 р. видавництво Наркомату важкої промисловості презентувало двотижневий журнал «Общественница» під гаслом «За культуру побуту». На перший погляд було випадковим збігом, що збірки спогадів або нарисів дружин командирів промисловості стосовно початку такої їх діяльності вийшли друком у Дніпродзержинську (Дніпропетровщина), Запоріжжі, Сталіно, бо там містяться розповіді дружин спеціалістів та стахановців МТС, МТМ і ремзаводів Півдня та Центру. Та географія статей у журналі «Общественница» навряд чи була випадковою: за майже п’ятирічний період, судячи з дописів, рух дружин ІТП був характерний для маскулінних регіонів Донбасу та Дніпропетровщини, зрідка заторкував Харків, тоді як решта регіонів УСРР були презентовані залізницями або цукровими заводами (де діяльність найчастіше зводилася до прибирання й курсів для жіноцтва з подальшим працевлаштуванням на залізничному транспорті). Мабуть не випадковим є й те, що російська назва «жена-общественница» так і не отримала відповідного українського еквіваленту. У всесоюзному журналі «Работница» також домінували дописи жінок з Донбасу: вірогідно, московські редактори у редакційній політиці погоджувалися з таким регіональним дисбалансом. Так, у 1927 р. дописи з Донбасу було опубліковано в п’яти числах журналу «Работница» і лише в одному числі — з Кременчука. Характерно, що одні тексти підписували, приміром, «Луганськ — Донбас», а про інші зазначали «м. Кременчук, на Україні». Так чи інакше, рух дружин-активісток кволо проіснував п’ять років, феміністичних поглядів не спровокував, а лише вчергове репрезентував три компоненти регіональної ментальності: проросійській, маскулінний, «особливий статус». Проте не конструктивно було перекладати соціальні забов’язання на жінок, з яких офіційно намагалися ліпити «нову жінку», а на практиці регулярно безоплатно використовували їхню працю як обслуговувальну, причому виключно за гендерною ознакою.

Колективізація «Жінки в колгоспах — велика сила»

Ще у 1921 р. партією була окреслена головна регіональна мета для Київської губернії (до якої тоді входила майже вся Гетьманщина), через яку місцеві партосередки мали «вирішувати» жіноче питання: понад 100 тис. селянок повинні будуть усвідомити «значення цукру для харчування працюючих, а особливо для шахтаря, металістів». У тому самому 1921 р. В. Ленін вказував на необхідність створення власної сільськогосподарської бази для індустріального Донбасу: «Взагалі вкрай неправильно, що правління кам’яновугільної промисловості розглядає себе поза зв’язком із землеробством Донецької губернії». Тобто усі контури соціалістичного сільського господарства визначені були ще в ленінський період, хоча об’єктивна реальність змусила більшовиків ненадовго дати країні перепочинок та відновитися у роки непу.

Рішення про колективізацію було ухвалено на XV з’їзді ВКП(б) в 1927 р. Далі на пленумі ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р. питання степів Донбасу розглядали як спеціальну проблему, для вирішення якої за 2–3 роки треба було створити мережу МТС із тим, щоб за 2–3 роки обробіток тракторами довести до 50 % всієї посівної площі за умови абсолютної колективізації. Крім того, з літа 1930 р. жінвідділи спрямували свою діяльність на просування колективізації, «виконуючи вказівки XVI з’їзду партії про організації делегатських зібрань колгоспниць і побудову їх роботи таким чином, щоб «забезпечити вирощування колгоспних кадрів із жінок та їх висування».

Після ліквідації жінвідділів жінорганізаторів і делегатські зібрання перевели під загальний контроль парторганізацій. У результаті «форсованих рухів» село втратило значну частину чоловічого населення: строкова служба в армії, навчання у вишах та професійно-технічних закладах (де більшість абітурієнтів були чоловіки, бо жіноцтво навіть квоти від жінвідділів часто не могло заповнити через недбалість партійного керівництва), політичні репресії (які також стосувались першою чергою чоловічого населення через гендерну диспропорцію в органах влади), до того ж індустріалізація відповідно формувала запит головно на чоловічі трудові ресурси й т. д. Тому Й. Сталіну в промові на Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. довелося не тільки звернутися до жінок, а й вдатися до феміністичної риторики. Радянська пропаганда зробила «крилатою» фразу Сталіна: «Жінки в колгоспах — велика сила», але проігнорувала її продовження: «Стосовно самих колгоспниць, то вони повинні пам’ятати про силу та значення колгоспів для жінок, повинні пам’ятати, що тільки в колгоспі вони мають можливість стати на рівну ногу з чоловіком. Без колгоспів — нерівність, у колгоспах — рівність прав. Хай пам’ятають про це товариші колгоспниці, і хай вони бережуть колгоспний устрій, як зіницю ока» (курсив мій. — М. В.).

_{Плакат «Жєнщины в колхозах — большая сила». Художниця Наталя Пінус, 1933 рік}

У «Доповідній записці про внутріпартійну і партійно-масову роботу в Зеньківському районі» (сучасна Полтавська область), де населення чітко розподілене на «старих», «жінок», «молодь», зокрема зазначалося, що особливо слабо робота проводиться з жінками. А, приміром, у колгоспі ім. Чубаря Шиловської райради за 10 місяців було проведено чотири наради з жінками у двох бригадах, та й ті відбулися під час прополювання зернових культур та цукрового буряку. Жінки стали «великою силою» лише у пропагандистських гаслах, а на практиці були позбавлені прав і виконували найважчу працю.

Голодомор, відібравши мільйони життів, зламав відчайдушний опір селян колективізації, і усуспільнення сільського господарства таки відбулося. Утім, колективізація все ж не охопила 100 % селянства: в одному з архівних документів за серпень 1933 р. згадано про «скликання районних і кустових зльотів ударниць-колгоспниць, трудящих одноосібниць і робітниць радгоспів в бурякових районах» (курсив мій. — М. В.). Там таки зобов’язали РПК, політвідділи МТС і радгоспів організувати на районних і кущових зльотах преміювання кращих ударниць, що показали приклад якості роботи під час прополювальної кампанії. Вочевидь, збільшувати тиск і санкції далі вже було нікуди, тож настав час для заохочень, особливо напередодні збирання врожаю. Буряківництво мало стати головною сферою застосування жіночої праці в сільському господарстві, як зазначалося у таємних протоколах бюро обкому партії, і саме в цій сфері мали розгортатися соцзмагання між українськими областями у 1935 році.

Важливо пам’ятати, що у тогочасних колгоспах оплата праці здійснювалася у натуральній формі (сільськогосподарськими продуктами), що їх вимірювали і розраховували у так званих «трудоднях»[3]. При цьому навіть за офіційною статистикою в 1937 р. більше 400 трудоднів на працездатну особу мало лише 6,6 % колгоспників УСРР, у БСРР — 10,2 %, РРФСР — 9,8 %, а в середньому по СРСР — 8,5 %. Тобто абсолютна більшість колгоспниць заробляли значно менше. При цьому трудодень — величина мінлива: вона відрізнялась і за роками, і за регіонами, і за колгоспами. Наприклад, у с. Кіндрашівка Куп’янського повіту на Харківщині за 1 трудодень у 1932–1933 рр. виплачували по 300 г зерна та 15 к, тоді як у с. Солониця Лубенського району Полтавської області в 1935 р. — по 3 кг зерна та 3 крб 15 к; у с. Боєвоє Володарського району Донецької області в 1936–1937 рр. селяни отримували 3–3,2 кг зерна та 1,5 крб; у с. Вільховець Звенигородського району Черкаської області в 1940 р. — по 3,2 кг хліба та 0,5 крб. Відповідно на дітей, старших членів родини, непрацюючих жодних виплат чи пайків не передбачалося.

Офіційна статистика 1939 р. також демонструє разючі дані про відпустки з вагітності в УСРР: у 1933–1934 рр. ними скористалося 0 % колгоспниць, у 1935 р. — 0,2 %, у 1936–1937 рр. — 0,3 %, РРФСР 1933 — 0,3 %, 1935 — 0,4 %, 1936–1937 — 0,4 %. І це при тому, що у галузях полеводство і луговодство 60 % працівників становили жінки. Ст. 14 «Статуту колгоспу» передбачала звільнення на місяць до та після пологів зі збереженням половини середнього значення відпрацьованих жінкою трудоднів. І на колгоспних зібраннях у всіх українських регіонах колгоспники підтримували обов’язкове виділення коштів на допомогу в пологах та сезонні дитячі ясла, втім, на практиці колгоспи були настільки бідні, що й радянська статистика не змогла це приховати.

Ангелінки, п’ятисотниці, стахановки

Логіка існування сталінського режиму була несумісною з ліберальною економікою. Продовольчі кризи, пов’язані з провалами хлібозаготівель, з 1928 р. робили життя пролетарів у містах вкрай непростим, харчів постійно бракувало. З революційного часу до кінця 1920-х років стати міськими жителями прагнули одиниці, бо на селі простіше було прогодувати родину. Тільки в Сталіно у 1923–1926 рр. населення зросло в 3 рази, тоді як в інших містах Донбасу змін не спостерігалось. Голодомор радикально змінив ситуацію: перепис населення цього регіону в 1939 р. продемонстрував демографічний вибух — збільшення мешканців у середньому в 10 разів, головно за рахунок трудових мігрантів, а не народжуваності. Донецьк (Сталіно) — 466,3 тис. осіб (хоча в 1923 р. їх було 32,023 тис., у 1926 р. — 105,739 тис.); Горлівка: 1923 р. — 11,476 тис., 1939 р. — 181,448 тис.; Макіївка: відповідно з 15,509 тис. до 241,807 тис.; Маріуполь: 28,707 тис. до 221,529 тис.; Кадіївка (Стаханов) — з 8,292 тис. до 134,920 тис.; Луганськ: з 43,966 тис. до 214,607 тисяч.

_{Марія Демченко на навчанні. Журнал «Общественница», 1937 р., № 5}

Після Голодомору ті з селян, що не виїхали і вижили, надто чітко усвідомили: щоб не померти, доведеться-таки ставати «гвинтиком» у системі. Першою чергою це стосувалось молоді: хлопці йшли до армії, де їх не лише забезпечували харчами та одягом, а й рік після демобілізації вони мали право залишатися за місцем служби замість повертатись у розорене село з новим сталінським кріпосним правом, з новою паспортною системою для сільських мешканців. Яскравий приклад: у 1935 р. на Далекому Сході залишились майже всі демобілізовані солдати з Особливої Червонопрапорної Далекосхідної армії (з України в тому числі). Колосальний гендерний дисбаланс на селі вирішили в традиціях радянської пропагандистської машини: Валентина Хетагурова (дочка пітерського робітника Зарубіна) в 1932 р. у віці 17 років завербувалась до будівництва на Далекий Схід, невдовзі вийшла заміж за червоного командира, у лютому 1937 р. в газеті «Комсомольская правда» було опубліковано її лист із закликом до дівчат приїжджати на Далекий Схід. Уже у квітні 1937 р. з Москви до Хабаровська вирушив перший потяг із «хетагурівками», до осені налічувалось уже 11 500 комсомолок. «Збирались» дівчата традиційно з усього СРСР: хтось через юнацький максималізм, хтось через бажання партійного місцевого керівника, хтось рятувався від репресій (одну медсестру вчасно попередили, що біля будинку стоїть «чорний ворон» і вона так у білому халаті й ускочила в регіональний вагон), але доля більшості трагічна. Тому й не дивно, що виявилась певна схожість із Донбасом та Центральною Україною, і дівчата саме з початку 1930-х років активно себе реалізовували саме в сільському господарстві, причому за всіма напрямками: управління сільгосптехнікою, вирощування цукрових буряків та тваринництво. У більшості населених пунктів їх успіхи перевищували досягнення чоловіків.

Дуже популярна за кордоном Паша Ангеліна розпочала «кар’єру ударниці» під час офіційного старту руху ударників. У 1930 р. її висунули на курси трактористів (з 1927 р. вона працювала конюхом у ТОЗі, який у 1928 р. трансформувався в сільськогосподарську артіль). Вона «взяла» участь у соцзмаганні ударних бригад, однак у 1933–1934 рр. результат був не надто приголомшливий — 128 % плану (проте особливістю змагання стало те, що Ангеліна очолювала жіночу бригаду, а виклик кинули чоловічій). Та навіть такого результату виявилось достатньо, щоб наприкінці 1934 р. опинитись на II з’їзді колгоспників-ударників у Москві, де Паша дала першу з багатьох обіцянок Сталіну. Аналізуючи біографії інших орденоносиць, однозначно можна казати, що сплеск ударництва, стахановських методів роботи в сільському господарстві розпочався наприкінці 1935 р. й досяг піку саме на момент проведення Всесоюзних сільськогосподарських виставок. Тобто з моменту скасування карткової системи з’явилася доцільність у підвищенні заробітної платні завдяки особистим зусиллям. До того ж участь у цих виставках мала сенс не тільки морального заохочення, а й матеріального стимулу: диплом першого ступеня включав грошову премію 10 000 крб і автомобіль, другого ступеня — 5 000 крб і мотоцикл і т. д.

Хоч як дивно, саме на Донбасі, на відміну від інших регіонів України, рух «ангелінців» (послідовниць Паші Ангеліної), не отримав розвитку в районах, окрім Старобешевського. Наприклад, у 1928 р. у с. Великоолександрівка Казанковської округи (сучасна Миколаївщина), де головою місцевої сільради була Є. Волосовецька, в 1930-х роках приклад Паші Ангеліної наслідували 100 дівчат, а за комбайни сіли 82 жінки, ще 25 стали водіями, а також тут були послідовниці Марії Демченко (про неї — далі). А в Баштанському районі поблизу Миколаєва трактористка М. Рижик у 1938 р. посіла перше місце у всесоюзному соціалістичному змаганні.

Почасти завдяки такому активному залученню жінок до механізації сільського господарства зросли й доходи колгоспниць: у 1933 р. за один робочий день колгоспниця виробляла 0,87 трудодня, у 1934 р. — 0,95 трудодня, у 1935 р. — 0,99 трудодня. На керівній посаді заробітки були вищі: у 1935 р. жінці-голові артілі нараховували 442 трудодні на рік. Згідно з тогочасною офіційною статистикою, у загальному фонді трудоднів, що виробляла вся родина колгоспника, на долю жінок припадало від 23 % до 46 %. Нарахування трудоднів трактористам здійснювали з урахуванням коефіцієнта: за кожен день праці трактористка отримувала 4,5 трудодня за роботу на колісному і 5 трудоднів — на гусеничному тракторі. У разі зростання кваліфікації (присвоєнням наступної категорії) оплата збільшувалась на 10 %. За перевиконання норми застосовували прогресивну систему преміювання: перевиконання плану на понад 50 % мало наслідком оплату в подвійному розмірі; преміювали також бригадирів.

На тлі хронічного браку інформації з жіночої історії в радянський період історія соцзмагань є рідкісним винятком: серед передовиків та ударників було чимало жінок, і про них активно писала тогочасна преса. Жіноцтво Чернігівщини вело перед у цій сфері: першою робітницею-стахановкою стала Г. Охріменко, буряківниця Марія Сартісон стала однією з перших «тисячниць» (вона вдвічі перевищила рекорд знаної на весь Союз Марії Демченко), бригада комсомолки О. Малукало встановила рекорд щодо вирощування пшениці (хоч це й була умовно чоловіча царина); уславилася своїми здобутками і доярка та бригадирка тракторної бригади Марія Костюченко.

Біографія Марії Демченко рясніє таємницями та суперечностями. Саме за нею закріпився цифровий маркер успіху — «рух п’ятисотниць» (500 центнерів буряків з гектара). Утім, за даними тієї самої газети «Правда», яка повідомляла про здобутки Марії Демченко всій країні, у 1936 р. Наталя Балабаєнко, ланкова-стахановка колгоспу «Червоний партизан» Бахмачанського району на Чернігівщині, зібрала 1096 центнерів буряків з гектара. Але цей рекорд минув непоміченим, бо «символ» уже було обрано. Ініціаторкою нового рекорду урожайності цукрового буряку — 1 тис. центнерів з гектара — стала ланкова М. Пилипенко з колгоспу «Красная Украина» Лозівського району Харківської області, яка зібрала по 1049 центнерів з гектару. Цей рекорд в 1936 р. змогли подолати 50 ланок.

Деякі західні фахівці з історії СРСР впевнені, що цілеспрямоване конструювання владою «правильних» біографій ударниць і стаханівок було спрямоване на презентацію успіху «сталінської революції», що пропаганда 1930-х років прагнула представити саме роки першої п’ятирічки як вирішальний період остаточного звільнення радянських жінок. Але на тому самому Першому Всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. Й. Сталін визнав, що були проблеми з жіноцтвом. Звісно, що про масові «бабські бунти» ніхто вголос не згадував. Вдавана нова «хронологія революції» насправді була хронологією катастрофи режиму: і як більшовики наприкінці 1918 р., так і радянська влада на початку 1933 р. не могла втриматися без загравань із жіночою частиною населення. Тому і з’являлися нові профеміністичні форми діалогу між владою і жіноцтвом, а «жіноче питання» з лютого 1917 року залишалося візитівкою Країни Рад.

Парадокси гендерної політики більшовиків

Мілітаризація

СРСР весь час готувався до війни. Зрозуміло, що досвід використання жінок навіть у ролі солдатів більшовикам був знайомий: саме проти жіночого батальйону вони вступили в бій, коли атакували Зимовий палац у Петрограді в ніч проти 25 жовтня (7 листопада) 1917 року. Утім, загальної мобілізації не було. З газетних шпальт постійно лунало, що радянські жінки отримали рівні права, тому могли вільно вправлятися у стрільбі, здійснювати кінні переходи та мотопробіги, займатися парамілітарними видами спорту, а ще — з усіляких трибун проголошувати зобов’язання.

Ми підготуємо 400 ворошиловських стрілків-жінок і 5 інструкторів стрілкової справи.

Ми завербуємо 100 людей до членів нашого аероклуба…

Ми підготуємо 200 значкістів за нормами «Готовий до санітарної оборони» і «Готовий до протиповітряної хімічної оборони», і наприкінець, ми організуємо групу вивчення зв’язку і підготуємо 50 жінок-зв’язкових… до двадцятиріччя Великої Жовтневої революції…

Зі «Звернення дружин ІТП, робітників і службовців завода ім. Дзержинського до дружин ІТП, робітників і службовців всіх підприємств, будов та установ Дніпродзержинська», журнал «Общественница», 1937 р., № 4

У всіх цих товариствах сприяння армії, авіації та флоту («ОСОАВИАХИМ», «Ворошиловський стрілок» тощо) був і інший бік: їхні член(к)и мали сплачувати вступні та щомісячні внески, за які отримували непоштові марки для вклеювання до персональних членських книжок. Членство в різноманітних (не лише військових) товариствах важким тягарем лягало на бюджет радянських громадян, що цілком можна вважати однією з форм непрямого додаткового оподаткування (поруч із примусовим придбання лотерейних квитків тощо).

Вело- і мотопробіги, кінні переходи не були загальнодоступним видом занять для пересічних громадянок. Як зазначає українська дослідниця К. Кобченко: «…фізкультурний рух залишався переважно міським феноменом… станом на 1935 р. серед 2 035 000 спортсменів СРСР, тих, хто склав нормативи ГПО (російською «Готов к труду и обороне») першого, базового рівня, жінки складали 350 000 осіб, тобто трохи більше 17 відсотків». До «еліти», яка це практикувала, належали найчастіше дружини ІТП та командирів Червоної армії, які здебільшого не працювали і до того ж користувалися послугами хатніх робітниць (у збірнику «Жена инженера» в половині нарисів дружин, чоловіки яких працювали на «Запоріжсталі», містяться згадки про наявність таких працівниць у родинах). Для них така самореалізація стала вимушеним пріоритетом — більшість змолоду були домогосподарками. У той самий час громадськість проводила постійно паралелі з недалеким минулим, приміром, як зазначали самі активістки в 1936 р.: «Тут над нами якось сміялися: були, мов, колись делегатки в хустинках, а зараз ось делегатки в капелюшках з’явилися».

_{[Ліворуч] Студентка промакадемії (1901 р. н.), робітниця з родини харківського робітника. Державний архів Харківської області ФР-408, оп. 10, спр. 463, арк. 1—140}

_{[Праворуч] Катя Гороховата — мотористка, яка склала суспільно-технічний іспит на право управління механізмами. Харківщина, 1935 рік}

Клим Ворошилов звертався до дружин командирів та командного складу: «Армія великих сил, прекрасних починань» або «друга армія». Здавалося б, кому, як не їм, бути в перших лавах льотчиць, вправних стрілків, але навіть на газетних шпальтах їхня активність спостерігалася вкрай рідко. Крім того, за статистикою, кращі з кращих у більшості не відповідали образу «нової радянської жінки»: «на нараді були присутніми 1495 делегаток, з них 121 — мали вищу освіту, 784 — середню, при цьому лише «більше половини» працюють, але біля тисячі мають п’ятирічний і більше стаж, тобто половина дружин не працює, хоча деякі, судячи зі статистики мають або освіту, або стаж, або й те й інше» (з журналу «Общественница», 1937, № 1).

У науковій літературі прийняте словосполучення «контракт працюючої матері», або «гендерний контракт», або «потрійне навантаження» багато хто вважає, що саме з 1930-х років кожна жінка одночасно мала виховувати дітей, організовувати побут і працювати повний робочий тиждень. Утім, як бачимо, термін «контракт працюючої матері» для 1930-х років іще не є актуальним, інакше б не існувало всіх цих груп: «дружини робітників», «дружини стахановців», «дружини кривоносівців» (П. Кривоніс, залізничник зі Слов’янська, Донеччина, вперше збільшив швидкість вантажних потягів). Звісно, були і справжні «нові жінки» — матері, які і навчались, і працювали, але вони були й до революції. Харківська загальноміська комісія з підготовки до святкування міжнародного дня 8 березня в 1935 р. пунктом № 2 зафіксувала: «Зобов’язати Міськради в процесі святкування 8 березня показати кращих матерів, що вміють сполучити ударну роботу на виробництві з громадською роботою та вдалим вихованням своїх дітей. Показати хорошого батька, гарну родину» — тобто це так і не стало нормою.

Плекання фемінності

Після тривалого періоду дозволеного переривання вагітності у 1936–1955 рр. аборти були знову заборонені (криміналізовані). Насправді це також свідчило про те, що Радянська держава так і не створила гідних умов для збільшення народження і виховання дітей, а натомість перейшла до репресивних дій. Офіційним приводом було прагнення збільшення народжуваності, але решта дій скоріше свідчили про «патріархальну контрреволюцію» — повернення жінок у сім’ю.

У травні 1918 р. в більшовицькій Росії було введено обов’язкове сумісне навчання дівчат і хлопців, яке згодом було автоматично поширено і в УСРР, але в розпал війни в 1943 р. було введено дореволюційне роздільне навчання. Звісно, воно стосувалося лише шкіл у великих містах, утім, проіснувало до 1 липня 1954 р. — тобто було скасовано тільки після смерті Сталіна. На XVII з’їзді ВКП(б) в 1934 р. були заборонені будинки-комуни (багатоквартирні будинки, де кухні були об’єднані із санвузлом або взагалі були відсутні, бо «нова радянська» людина мала харчуватися на фабриці-кухні, а вільний час витрачати на благо нової країни). Утім, не слід перебільшувати значення та поширення будинків-комун, майже одразу після заселення пожильці починали облаштовувати індивідуальне приготування їжі на підвіконнях і т. д.

Так само не слід перебільшувати масштабів більшовицької «сексуальної революції». Дискусії навколо «теорії склянки води» (мовляв, зайнятися сексом просто, як випити склянку води) відбувались далеко в Москві, у досить вузькому богемному колі. Не можна забувати, що, по-перше, більшовики були послідовниками Фур’є та Сен Сімона і декому імпонували їхні ідеї щодо спільності жінок, по-друге, слід враховувати специфічний статус Олександри Коллонтай, яка була до революції перекладачкою Леніна, а ще — спонсором деяких революціонерів. Характерно й те, що дискусії з цього приводу не вилилися на шпальтах жіночої преси, якої на той момент була величезна кількість. Навіть фото самої Коллонтай можна побачити вкрай рідко і то серед багатьох інших. Головними авторитетами залишалися Надія Крупська та Клара Цеткін (перша — бездітна соратниця, друга — мати двох позашлюбних дітей).

Однією з ключових ідей більшовицького емансипаційного проекту «розкріпачення жінок» став так званий «новий побут». Основний зміст статей і оповідань на цю тему зводився до того, щоб не дозволяти чоловікові розпускати руки та пропивати зарплатню, що, власне, було типовим для родин робітників у дореволюційний час.

Річ була навіть не стільки в «новій жінці», скільки в новій презентації образу робітника за соціалізму: він мав бути прикладом для «відсталої, темної домогосподарки». Крім того, непоодинокими були випадки, коли причиною побиття жінки було її бажання піти на ті самі жіночі зібрання. З одного боку, місцеве партійне керівництво на партзібраннях вимагало від рядових комуністів відпускати дружин на громадські зібрання, а з іншого, як свідчать архівні документи, секретар, наприклад, Старобешівського райкому ЛКСМУ С. Чернишев намагався зробити зі своєї дружини П. Ангеліної домогосподарку. Відсутність послідовної політики і суперечливі практики спричиняли постійні колізії на цьому ґрунті.

…коли тисячі робітниць ідуть у партію, коли робітниці висуваються в якості керівників на відповідальну роботу, — буде новим етапом в жіночому русі.

Наступний етап — поворот в бік розкріпачення жінок у побуті. На цьому етапі — їдальні, фабрики, кухні, пральні, ясла, дитячі садочки будуть говорити про те, що живий, справжній соціалізм будується руками робітників і селян під керівництвом партії.

Зі статті в журналі «Работница», № 42, 1928 р.

Навіть зґвалтування, за яке з 1922 р. належало карати позбавленням волі терміном до трьох років, надто часто кваліфікували як хуліганство. Лише після «Чубаровської справи» про групове зґвалтування в 1926 р. відбулись помітні зміни. На першому етапі слідства «насиловать женщину коммункой» (як висловлювались самі ґвалтівники) навіть не вважали хуліганством, натомість потерпілу робітницю Л. Б. звинуватили у проституції. Преса стала на бік «хуліганів», серед яких був і колишній секретар ВЛКСМ одного з ленінградських заводів. Тільки висновки експертизи про втрачену саме під час нападу цноту та чиясь принциповість кардинально змінили риторику в пресі щодо ґвалтівників. У карному кодексі з 1927 р. покарання стало суворішим (збільшили строк позбавлення волі). Характерно, що організаторів «Чубаровської справи» показово розстріляли, а висвітлення подібних тем відтоді вважали підсудною справою — зазіханням на радянську владу та лад. До цієї прецедентної справи подібні випадки потрапляли на шпальти газет, але лише у вигляді осуду, що через таку поведінку низькі показники вступу до комсомолу дівчат. Приміром, описувались випадки, коли хлопці-комсомольці ставлять умовою вступу до місцевої організації секс, при цьому ні громадськість, ні редколегія жодних юридичних наслідків не вимагали.

Коли запитують дівчат, чому вони до спілки не йдуть, ті відповідають: «Навіщо? Щоб із комсомольцями жити? Щоб ім’я своє ганьбою вкрити? Щоб дітей у 15 років уже мати?» Сільбуд у Лимані інакше, як будинок розпусти, не називають.

Газета «Комсомолець України», 22 травня 1929 р.

Ще одною ознакою «нової жінки», безперечно, була освіта. Лише у 1934 р. було ухвалено постанову про обов’язкове семирічне навчання в сільській місцевості, хоча саме сільське населення домінувало в країні. Фактично тільки покоління, що народилось на межі 1920—1930-х років, дійсно було писемним. Усі освітні ініціативи та кампанії (школи грамоти, лікнепи тощо) не могли замінити загальну обов’язкову освіту, бо майже одразу стикались із «повторною неписемністю» — втратою навичок читання і письма, адже більшість за хатніми турботами не мали потреби щось читати, а тим більше писати.

Основна частина новаторських «дій» більшовиків не планувались і були тактичними, а не стратегічними. Після монополізації влади в Раді Народних Комісарів ніхто не планував Нову економічну політику, але з поширенням більшовизму територій із ринковою економікою, з яких мішечники ще могли переносити продукти, ставало все менше. На той момент Червона армія могла придушити повстання в аграрних районах, але ще не могла змусити селян обробляти землю. Ніхто не планував українського ренесансу, бо гасло «право націй на самовизначення» не підтримувала значна частина РСДРП(б) і в тому числі головна більшовичка підросійської України Є. Бош, та й національно свідомих революціонерів воно не мобілізувало і не викликало в них симпатій. Але горезвісна Червона армія в черговому зимовому поході зайняла українську територію (вперше більшовики зайняли Київ 8 лютого 1918 р., вдруге — у лютому 1919 р., втретє — у грудні 1919 р.), та культурне й освітнє відродження вже набуло сили, кооперативні спілки активно розповсюджували україномовні підручники, а 2–3 роки навчання в ті часи — це майже середня освіта і саме україномовна. Тому оскільки в кожній сільраді червоноармійця не поставиш, то пішли й на такі тактичні поступки. Так само радянський уряд на чолі з Леніним ніколи не збирався створювати державу гендерної рівності, далі рівних виборчих прав у своїй програмі, листівках, пресі вони ніколи не йшли, і поряд із гаслами про «нову жінку» і «усуспільнення побуту» лунали заклики до «усуспільнення жінок», «заборону жінкам керувати авто» тощо.

Чоловіки, за великим рахунком, виявилися заручниками цього дисбалансу, оскільки натомість їм було запропоновано лише механічне перекладення жіночих «обов’язків» на професіоналів та державу, та не на розподіл між чоловіком і дружиною. Ні партія, ні жінвідділи, ні школа не навчали чоловіків гендерно рівному розподілу хатніх обов’язків. Жінку наполегливо «дотягували» до рівня вільного чоловіка, а в ідеальному майбутньому сподівались створити всеохоплюючу мережу побутового обслуговування, підкреслюючи маргінальність усього фемінного, натомість усе маскулінне залишалось в ореолі передового і головного прикладу для наслідування.

Нестерпні умови існування на селі — ось що насправді створило «нову жінку», але вже з 1940-х років. Саме селянками найменше опікувалась радянська влада, та й трагічні обставини Другої світової війни вчергове змусили їх самотужки шукати стратегії виживання.

Радимо почитати

1. Вороніна М. С. До питання про ментальний аспект руху дружин командирів промисловості в УСРР (друга половина 30-х років XX століття) // Сторінки історії : збірник наукових праць. — Вип. 31.— К. : ІВЦ «Видавництво «Політехніка»», 2010. — С. 105–115.

2. Вороніна М. С. П. Ангеліна, М. Демченко та ін.: українська еліта 1930-х чи ні? // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя : ЗНУ, 2014. — Вип. XXXVIII. — С. 157–161.

3. Женщины и мужчины в контексте исторических перемен: Материалы Пятой международной научной конференции РАИЖИ и ИЗА РАН, 4–7 октября 2012 г., Тверь. — М. : ИЗА РАН. — Т. 2.

4. Кобченко К. Емансипація по-радянськи: жінки в фізичній культурі та спорті в СССР у 1920–1930 рр. // Українознавчий альманах. Випуск 4. — Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — С. 104–113 [Електронний ресурс] http://www.women-history.org.ua/images/texty/Kobchenko-women_sport.pdf

5. Кобченко К. Эмансипация по-советски: как изображались женщины на плакатах 1920–1930 годов (фото). — Режим доступу: http://www.segodnya.ua/life/lsociety/emansipaciya-po-sovetski-kak-izobrazhalis-zhenshchiny-na-sovetskih-plakatah-1920-1930-godov-767778.html

6. Маркова С. В. «Жіноче питання» як фактор розширення соціальної бази радянської влади (20—30-ті роки XX ст.). — Режим доступу// Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2009, вип. XXVII. — С. 197–201. — Режим доступу: http://istznu.org/dc/file.php?host_id=l&path=/page/issues/27/27/markova.pdf

7. Частное и общественное: гендерный аспект: Материалы Четвертей международной научной конференции РАИЖИ и ИЗА РАН, 20–22 октября 2011 года, Ярославль. / Отв. редакторы: Н. Л. Пушкарева, Н. В. Новикова, М. Г. Муравьева. — М. : ИЗА РАН, 2011. — Т. 1. — 555 с. — Режим доступу: http://ms-solutions.ru/index.php7option