Розділ 10 Окуповані жінки: жіноче повсякдення у роки Другої світової війни Олена Стяжкіна

Єлизавету Бірюкову заарештували одразу після вигнання нацистів з Маріуполя, у жовтні 1943 року. Рішення Військового трибуналу НКВС Сталінської області було ухвалено у лютому 1944 року. Згідно з вироком, Єлизавету Бірюкову засудили до 20 років «каторжних робіт», конфіскації особистого майна та 5 років позбавлення прав.

Жінку звинуватили в тому, що у жовтні 1941 р. вона не евакуювалась, а працювала на ворога на рибкомбінаті, мала стосунки із шефом комбінату німцем Бендером, доносила на комуністів. Єлизавета мала б згинути у радянських таборах, а пам’ять про неї стертись назавжди. Натомість, несподівано для влади, родина і місцеві мешканці взялись її рятувати — завзято, цілеспрямовано й безстрашно. У серпні 1944 р. батько Бірюкової написав листа до Лаврентія Берії, де детально описав біографію своєї доньки та пояснив, чому і як вона опинилась на рибкомбінаті.[5]

Єлизавета Бірюкова народилась у 1914 р., вчилась на відмінно у школі, потім — заочно — у Металургійному інституті. У 1939 р. за скеруванням наркома рибної промисловості вступила до Інституту рибної промисловості, який закінчила у 1941 році. Під час наступу нацистів Бірюкова захворіла на скарлатину, мала гарячку. На рибкомбінат вона вийшла працювати під примусом окупаційної влади.

У листі до Берії від «робочого колективу» йшлося про інше: співробітники Єлизавети оминали мовчанням усі пункти звинувачення, наполягаючи на тому, що за час окупації вона врятувала чимало людей.

За весь период работы столько проявила заботы о рабочих, постоянно старалась собрать молодежь и мешками возила на биржу труда продукты для того, чтобы освободить от поездки в Германию… Старалась принять на фабрику всех тех, кому грозила опасность со стороны германского командования — жен коммунистов, евреев (имеющих еврейских детей), коммунистов, комсомольцев… Также Бирюкова освободила военнопленных с лагеря, обьясняя, что надо работать в заводе… фактически кормила в столовой и услала по домам. Таким образом спасла 150 человек.

З листа робітників рибкомбінату до Л. Берії

Прокуратура перевірила інформацію й дійшла висновку, що злочин Бірюкової — доведений, а покарання — правильне, бо під орудою Бірюкової рибкомбінат виготовляв консерви для вермахту. Але офіційна відповідь не зупинила скаржників: батько та «робочий колектив» не побоялися ще двічі написати прокурору Вишинському і Генеральному секретарю ВКП(б) Сталіну (у 1945 р. і в 1946 р.). Не визнаючи своєї провини, листи до можновладців стала писати й сама Єлизавета Бірюкова. У них вона оминала мовчанням як порятунок людей, так і стосунки із «шефом Бендером», але відкидала звинувачення у доносах на комуністів. Прокуратура перевіряла й ці скарги. Люди стояли на своєму і давали свідчення — не тільки письмові, а й особисті — на допитах у НКВС.

…[В цеху] Бирюкова предлагала рабочим рубить рыбьи головы, чтобы было побольше мяса и зти голови мы нелегально передавали пленным бойцам Красной Армии.

…Моя соседка Бирюкова хорошо знала, что мой муж — коммунист и что я нуждаюсь. Она сама пришла ко мне и предложила мне работу и устроила в столовую консервного завода. Мне Бирюкова часто выписывала рыбу, масло и другие продукты. И благодаря этому я кормила своих детей и мать.

…По повесткам о поездке в Германию добывалась отмены до особого распоряжения. Таким образом спасалась вся молодежь…

Зі свідчень у кримінальній справі Є. Бірюкової

Люди свідчили, що Бірюкова годувала дітей і полонених, давала роботу тим, кого німці не брали на працю, через що «наш завод превратился в лагерь спасения». Вдячність виявилась не меншою відвагою, ніж повсякденний, позначений свідомим власним вибором подвиг Бірюкової. Люди приходили на допити та відкрито свідчили на захист «пособниці ворога», засудженої громадянки Бірюкової. Та наважилися на це не всі. В одному з таких листів підтримки було виділене місце для 20 підписів, однак насправді підписалось лише 12 осіб.

У 1947 р. справу взяли до перегляду. Бірюкову було знову визнано винною, вирок залишили без змін. Але у березні 1948 р. під тиском громадськості вирок таки пом’якшили. Було знято звинувачення у доносах, визнано допомогу, яку Бірюкова надавала людям, але «робота на ворога» та «зв’язок із ворогом» залишились. І за новим вироком суду її злочин «коштував» 5 років позбавлення волі, які на той час вона вже відбула за ґратами. Решту свого життя Єлизавета Бірюкова домагалась реабілітації. Майже до самої смерті вона жила як «поплічниця» окупантів, «німецька підстилка», їй відмовили в роботі за фахом. Вона не вийшла заміж, але вдочерила дівчинку і далі невтомно шукала правди. Проте ані влада, ані люди більше не реагували на її відчайдушні спроби відновити чесне ім'я. Єлизавета Бірюкова здобула реабілітацію тільки у 1992 р. і за півроку померла. Її подвиг, її особистий «список Шиндлера» доти не було визнано.

_{«Наш комбінат перетворився на табір спасіння» — зі справи Єлизавети Бірюковоі, 1944 рік}

Неоднозначність жіночого досвіду під час окупації

Вивчення історії жінок, які пережили (чи не пережили) досвід нацистської окупації, є складним, багаторівневим і дуже неоднозначним процесом. Проблематичним у цих досвідах є все: і страждання, і його відсутність, і героїчність, і неготовність бути героїнями, і жертовність, і конформізм, і дурість, і самовідданість, і тортури, і боротьба, і народження дітей, і розстріли, і загибель близьких… Узагальнити та вкласти непрості сторінки персональних історій у єдиний образ «окупованої жінки» неможливо. У радянський час висвітлювати різні сторони жіночого досвіду війни було ще й політично небажано. Американська дослідниця В. Гретьєянсен зауважила, що в радянській ідеологічній системі не було «кімнати» для промовляння чи відтворення будь-яких проявів специфічно жіночого страждання.

Відсутність всебічного аналізу специфічного жіночого досвіду зумовлено декількома факторами. Однією з причин була проблематичність осмислення окупації як такої: історія окупації не вписувалась у переможний стиль описання війни. Радянська ідеологічна машина так до ладу й не визначила, як «правильно» тлумачити окупацію. З одного боку, висвітлення звірств нацистів допомагало формували антифашистські настрої у багатьох поколінь радянських людей, а історія партизанського руху додавала переможного символізму навіть цим найтрагічнішим сторінкам історії війни. З іншого — історія окупації була тривалою, а люди, що опинились на захоплених ворогом територіях, назавжди були затавровані як «підозрілі». Уже з 1943 р., після ухвалення сумнозвісної Постанови Верховного Суду СРСР від 25 листопада 1943 р., радянська ідеологічна система розпочала формувати поняття «зради», яка начебто масово відбувалась на окупованих територіях. Рамки пам’яті вибудовувались таким чином, щоб перебування на територіях, зайнятих ворогом, пов’язувалось із очікуванням визволення та певним відчуттям провини (чи навіть страху) за життя (а не смерть) в умовах окупації. «Правильною» історією окупації ставала така, яка акцентувала смерть, жертви, насильство, спротив, але аж ніяк не практики повсякденного виживання. Елементами дозволеного пригадування були поняття єдності («всі як один»), непересічного страждання, а власне жіночий портрет вимальовувався як колективний у тріаді «лише жінки, старі та діти». Жіночий образ під окупацією вкарбовувався у пам’ять (через літературні твори, кінострічки, промови, статті) як образ одруженої жінки, без чоловіка, на плечах якої залишилися діти і старші люди. Власне, у такій історії окупації, а особливо в її художньо-кінематографічному втіленні було місце для жіночого страждання: знущання з матерів, розстріли малих дітей, насильство над дівчатами. Однак часто ці разючі факти непересічного страждання подавали не як специфічно жіночі, а як специфічно радянські, оскільки саме жінки-комуністки, жінки-партизанки, жінки-зв’язкові, жінки-підпільниці були представлені як такі, що зазнали найжорстокіших знущань від загарбників.

Другим чинником відсутності власне жіночої специфіки було (і почасти залишається) тяжіння до узагальнення людського досвіду в дослідженнях з історії війни. «Узагальнені» радянські жінки були такою самою соціальною групою, як інші спільноти «робітників», «колгоспного селянства», «молоді» тощо. Жінки були проявлені в ідеологічному дискурсі радянських часів через їх суспільно-виробничу активність та материнське призначення. Радянський ідеал матері, яка працює, який формувався з 1930-х років, фактично став рамкою для опису та презентації жіночої долі за часів окупації. Цей шаблон дозволяв «не помічати» відмінності жіночого національного, вікового, соціального, тілесного та інших досвідів.

Сучасна історична наука поповнюється новими дослідженнями специфічного жіночого досвіду війни, які розкривають особливості жіночого повсякдення під нацистською владою. Увагу дослідників привертають і маловивчені питання сексуального насильства проти жінок, примусу до проституції, використання тіла як ресурсу виживання. Перешкоди в цій справі зумовлені політичним небажанням розкривати негероїчні сторінки історії війни, визнавати провину влади та існування «поганих своїх». Ускладнення спричиняє невизначеність ключових категорій (повсякдення, колаборація, примусова праця, опір, проституційні відносини тощо); дослідникам доводиться долати стійкі міфологеми та виходити поза межі шаблонного «добрі наші — погані загарбники». Додаткові труднощі створюють і (не)готовність дослідників сприймати історію окупації не тільки у категоріях суцільного страждання, дискусійність загальноприйнятої хронології окупації, специфіка джерельної бази, комплексність аналізу усних свідчень, візуальних документів, художніх текстів тощо.

Услід за А. Бєловою розглянемо «жіноче повсякдення як способи проживання і переживання всіх різновидів, форм, сфер, проявів неінституціалізованого жіночого досвіду — як відрефлексованого, так і ментального, вербального, тілесного, емоційного, культурно-символічного, господарчого, релігійного, сексуального тощо». Джерелами для вивчення повсякдення є документи офіційного та особового походження: законодавчі акти, документи виконавчої влади, матеріали карних справ, стенограми допитів, статистика, а також мемуари, щоденники, листування, усні історії, світлини, художні твори.

У цьому розділі буде розкрито такі сторони жіночого досвіду окупації: фактори, що спричиняли відмінності жіночого повсякдення, способів виживання, життя чи загибелі в умовах окупації; основні — зовнішні та внутрішні — настанови щодо «правильної» жіночої поведінки та їх втілення на практиці; стратегії та ресурси виживання, що за умов окупації набули жіночого гендерного забарвлення і можуть бути визначені як специфічно жіночі.

Відмінності жіночого досвіду окупації: хронологія, географія, влада, демографія et cetera

Аналіз факторів, які спричиняли відмінності у жіночих досвідах часів окупації, включає два пов’язані між собою напрями роздумів. Перший — унаочнення тих об’єктивних процесів, які впливали на формування біографічних траєкторій жінок на окупованих територіях. Другий — переосмислення низки усталених шаблонних уявлень про історію окупації (образ «жінки-матері», питання хронології окупації, поняття суцільного страждання, «загальнонародної боротьби» проти фашистів, соціальної єдності та інтернаціональної взаємодопомоги, колективного осуду «німецьких повій» тощо).

Хронологічні межі окупації як події для певної території та спільноти, яка на ній мешкала, визначається двома беззаперечними датами: вступу та відходу ворожих військ. Вони відзначаються на державному рівні як День пам’яті (22 червня 1941 р.) та День визволення України (28 жовтня 1944 р.). Однак для різних територій, звісно, ці дати були іншими, вони зафіксовані у повідомленнях Радінформбюро та історичних літописах міст і сіл.

_{Перші дні окупації. Сталіно, 1941 рік. Фото О. Кашкахи з циклу «Декілька днів у вересні»}

Однак хронологія окупації — як образу пам’яті — справа значно складніша: тут часові рамки сприйняття не збігаються з фактичними датами подій. У жіночій пам’яті вона вписана у два часові відрізки. Перший — коротший та більш конкретний: ідеться про евакуацію, яку пам’ятають як початок окупації. Другий — «повернення» чи «неповернення» (з фронту, з партизанського загону, з табору, зі східних областей СРСР) чоловіків, сусідів, родичів, що пам’ятають як кінець війни, тобто остаточне завершення окупації.

Таке сприйняття можна пояснити. Руйнація усталених структур повсякдення (поділу часу на робочий та вільний, систем харчового та промислового постачання, торгівлі, медичної допомоги, організації дозвілля) зачепила кожен дім саме з початком складних та дуже погано (і часто несправедливо) організованих процесів евакуації. Так само і завершення «війни»/окупації вкарбовувалось у пам’ять через стабілізацію повсякденних структур. Оскільки відповідальність за значну частину повсякденних практик (харчування, одяг, піклування про дітей, хворих тощо) за радянських часів покладали на жінок, то й часові рамки окупації жінки сприймали не через прихід-відхід ворога, а через дестабілізацію/нормалізацію повсякденного існування.

Дальше пошла другая жизнь. Срочно уезжало начальство. Махонький наш городок просто встал от этого на дыбы. Бегство власти было посильнее немецкого наступления. Райкомовские жены мотались по городу в бигудях, собирая у тех, кто рожей не вышел для эвакуации, чемоданы.

Галина Щербакова. Бабушка и Сталин

Фактично історія окупації була «вписана у пам’ять» як катастрофа серед низки інших катастроф (громадянська війна, колективізація, голодомор, репресії), що їх зазнав український народ. І у пам’яті частини свідків вона постає не як найбільша: голод та репресії на шкалі трагедій посідали в їхній свідомості значно вище місце.

Знаєш, тоді такий час був, що за короткий проміжок відбулося надзвичайно багато подій. І голод, і колективізація, і війна — все разом, люди не встигали оговтатися від однієї біди, як приходила інша. Ми вже не розуміли, що для нас краще, а що гірше.

Жінка з Київщини

А в войну у нас еще хоть еда была… А когда уже пришла Красная армия, забрали все на свете, ни на что не смотрели, даже на детей. Забрали все подчистую.

Анна Тихонівна П., 1939 р. н.

Важливо розуміти, що багато мешканців Східної Європи зазнали декількох окупацій. Це стосується насамперед Західної України та Закарпаття, почасти — підрадянських територій України. Певною мірою діяльність більшовицької влади можна розглядати як «досвід успішної окупації». На відміну від «колоніалізму як форми взаємовигідного, хоч і нерівноправного тривалого існування двох сторін, — зазначає історик В. Нахманович, — окупація — це форма односторонньої тимчасової експлуатації. При ній окупант отримує джерело постачання практично безкоштовної продукції та робочої сили для вирішення власних політичних, військових, економічних завдань, проте не бере на себе жодної відповідальності за життя окупованої території та її населення. Окупована ж територія позбавляється усіх політичних, економічних і культурних прав, проте її населення не отримує жодних гарантій навіть свого фізичного існування».

Тож замість очікуваної емансипації, обіцяного революцією звільнення людини, політика більшовицької влади породжувала насилля, вектор якого був спрямований на «підкорення» та «використання» окупованих територій. Ретельно створюваний український радянський народ набув навичок колаборації й постійно сприймався як «інший», «чужий», який треба було залякувати, підозрювати та репресувати. Стосунки радянської влади та українського народу як на підрадянських, так і на західних землях мали окупаційний характер, що сформувало досвід життя за «чужої влади». Про те, у який спосіб жінки використали цей досвід, ідеться нижче.

_{Жінки на ринку. Харків, 1942 рік. Книга пам’яті Харківської області}

Документи свідчать, що частина жінок, які фізично перебували в зонах окупації, фактично не відчули окупації як такої. Для певної кількості жінок окупація минула непоміченою чи не заторкнула їх безпосередньо. Наприклад, частина сільських мешканок через особливості адміністративного устрою окупаційного режиму так до ладу і не бачила німців.

…Хуторяне видели немцев издали. Немцы в хутор пришли всего на три дня и старостой назначили Степана.

…Коли війна погнала «руских» на схід, прийшли німці, але їх ніхто в селі не бачив. Вони були в містах. У нашому селі люди вибрали війта, і він мав урядувати.

Зі спогадів очевидців окупації

Інші жінки не сприйняли окупацію як страждання, боротьбу за виживання чи ризик смерті в силу свого віку, можливо, легковажності чи щасливої долі, рис характеру, особливостей світосприйняття. У щоденнику молодої дівчини, комсомолки з Кіровоградської області, — суцільні романтичні переживання, детальний опис перших ознак кохання, зустрічей, розмов.

Я хочу новой, поэтической любви. Я хочу любить Эрвина, но не допускать того, чего с Францем» (5 березня 1942). …Как хочется жить, любить и быть любимой! Мы веселы как маленькие шалуны, бегаем, играем, поем; нам окружающий мир ничто. Только мы и только все для нас»(18 квітня 1942). …Да и что я вообще? Прежде всего, человек! Дальше — девушка. […] И я хочу быть любимой. Пусть даже он будет немец. Я молода — вот третье. Я ищу приключений (28 липня 1943).

Об’єктивним чинником, який впливав на різницю досвіду окупації, було проживання у тій чи іншій зоні окупації, яких в Україні було чотири (а з урахуванням Закарпаття, де з 1939 р. було встановлено угорський режим, — п’ять). Ставлення та стилі поведінки нових управлінців щодо місцевих були різними і залежали від різних обставин, серед яких: настанови та накази керівництва, кількість та якість керівників, наявність чи відсутність можливості «домовитись», корумпувати нову владу, віддаленість чи наближеність місця, де мешкали жінки, від умовного «центру влади». Суттєва різниця режимів керівництва райхскомісаріату Україна та прифронтових районів, підпорядкованих військовому командуванню, наприклад, полягала в тому, що у військовій зоні окупації було встановлено порівняно «м’якший режим». Це, зрозуміло, не означало відсутності масових страт єврейського населення, розстрілів комуністів, підпільників, заручників, пограбувань та насилля. Однак завдання вермахту на цій території полягали у формуванні лояльності місцевого населення, оскільки у безпосередній близькості до фронту його ворожість могла стати додатковим чинником небезпеки для гітлерівців. Суто прагматичні завдання окупаційної влади позначились і на способах управління загарбників, і відповідно на спогадах людей. Пересічні мешканки прифронтової зони здебільшого стикались у повсякденній практиці з військовими, а мешканці райхскомісаріату Україна мали справу з не найкращою нацистською бюрократією, а кодекси честі цих двох спільнот суттєво відрізнялися. Свої відмінності мав і режим, установлений у Трансністрії, однією з суттєвих його особливостей була дещо м’якша політика відносно єврейського населення.

На формат стосунків із місцевим населенням впливав також фактор наявності партизанських і підпільних рухів: що більшою була їхня активність, то жорсткішою — політика окупаційної влади. Важливим фактором був і час: якщо на початку окупації нова влада була більш-менш прогнозованою, дехто навіть розраховував на її допомогу у звільненні від більшовиків, то з часом ілюзії розвіялись, режим ставав дедалі жорстокішим.

Іще один чинник, який впливав на формування стратегій виживання та позначився на досвіді жіночого повсякдення, — це тип місцевості. Вижити у селі було можливо. В уяві городян село поставало як омріяний простір, де було що їсти. В УРСР за даними перепису 1939 р. у селах проживало 10 337 052 жінок, у містах — 5 855 600, і ситуація в них була неоднозначною. У пастці голоду опинились переважно мешканки історичних міст України (насамперед кияни та харків’яни). У «нових радянських містах» урбанізований квазіпростір створювався навколо шахт чи підприємств, але був фактично конгломератом селищ, тому й життя у них за окупації виявилося менш голодним за рахунок присадибних ділянок. Центральні вулиці втратили елітарний статус, а близькість до землі, наявність городу чи родичів у селі, ставали для містянок чи не єдиною запорукою виживання.

Неможливість широких узагальнень жіночого досвіду зумовлена й тим, що на території України проживали жінки, різні за віком, освітою, соціальним походженням, професією, національністю. Низка демографічних та соціальних показників була визначальною для стратегій виживання. Так, жінки-німкені (за переписом 1939 р. на території УРСР їх було 214 453) були тією групою, яка вважалась потенційно ворожою для радянської влади, однак потенційно «своєю» для нацистської. Посвідка фольксдойче давала можливість претендувати на кращі умови харчування, працевлаштування, більшої платні і пайка. Бути німкенею означало не тільки жити краще, а й мати можливість допомагати іншим. Певні преференції з боку окупаційної влади мали румунські громади у Трансністрії, угорські — у Закарпатті.

Побили ее (дівчину — сусідку етнічної німкені. — Авт.) на базаре и привели в полицию… Тетя Эрна прибежала в полицию, стала в очередь под дверью начальника и от скуки потихонечку запела какую-то религиозную песню на немецком язмке, дежурный по коридору подошел и начал подтягивать эту национальную песенку. Начальник сквозь дверь услышал любимую сердцу мелодию и выглянул из кабинета. Увидев пожилую немецкую женщину в национальном головном уборе, расплылся в улыбке, поцеловал ручку и пригласил «мутер» в кабинет. Та быстро изложила свою просьбу, забрала голодную, избитую Наташу и увела домой.

Наталія Микитівна А., 1924 р. н.

Зовсім інша доля очікувала на жінок-єврейок (за переписом 1939 р. їх було 823 237). Побутовий антисемітизм українців нерідко сприяв втіленню планів нацистів щодо тотального знищення цього народу. Такого самого ставлення зазнали й ромські жінки. Бути єврейкою чи ромкою за часів окупації майже напевно означало загибель. Крім того, під підозрою чи загрозою опинялись жінки зі змішаних родин, якщо їхні батьки чи чоловік були єврейської чи ромської національності. Дуже трагічними виявилися й долі тих жінок, діти яких були народжені від чоловіка-єврея.

Пациорина как арийка сама уничтожению не подлежала, но ввиду ее отказа расстаться с детьми немцы уничтожили и ее.

Зі щоденника X. Г. Лашкевича

Різну «вартість» життя було визначено і для українок та росіянок у райхскомісаріаті Україна та в зонах військової адміністрації. Деякий час українськість сприймалася як перевага, що було зумовлено національною політикою нацистів: якщо радянська влада воліла розмовляти зі своїми підданими російською, то новостворена нацистська — переважно українською мовою. Втім, суттєвих преференцій українки та росіянки не отримували, якщо, звісно, не вважати преференцією той факт, що окупантам з метою продовження роду та залюднення окупованих територій у майбутньому можна було вступати у стосунки із представницями слов’янських народів, тоді як зв’язки з татарками, вірменками, єврейками були заборонені.

Інші демографічні та соціальні характеристики також впливали на відмінності досвіду і теж могли ставати ресурсом (соціальне походження) виживання, так і загрозою (членство в партії чи комсомолі). Відмінності жіночого досвіду визначались також багатовимірністю персональних біографій та нелінійністю досвіду, якого жінки набували в умовах окупації. Ті самі жінки могли в 1941 р. вітати у Станіславові генерал-губернатора С. Франка, а у 1942 р. — опинитись у лавах Української повстанської армії. Ті самі жінки могли виказувати комуністів та переховувати в себе єврейських дітей. Ті самі жінки могли одночасно рятувати та лікувати і німецького, і радянського вояка.

_{Мешканки Донбасу оплакують загиблих дітей. Кадр із документального фільму О. Довженка «Битва за нашу Советскую Украину» (1943)}

Іще один стереотип жіночої долі в окупації — образ «одруженої жінки, що залишилася з дітьми без чоловіка під владою ворожих загарбників» — не витримує випробування фактами. З даних офіційної радянської статистики видно, що не всі жінки на момент початку війни чи окупації були заміжніми. За матеріалами перепису 1939 р. серед жінок віком 20–29 років частка заміжніх становила 68,96 %, у віці 30–39 років — 69,76 %, у віці 40–49 років — 73,31 %, у віці 50–59 років — 53,83 %, у віці 60–69 років — 35,31 %, у віці понад 70 років — 16,73 %. Отже, насправді близько третини жінок віком від 20 до 49 років не були одруженими, у старших вікових групах не мали чоловіків від 50 до 74 % жінок. Очевидно також, що не всі жінки мали дітей, однак кількість дітей була значною.

Усні свідчення, візуальні документи, матеріали слідчих справ, спогадів дають змогу констатувати і другу невідповідність: не всі жінки в умовах окупації були самотніми чи чекали батька-чоловіка-сина з фронту. Чимало чоловіків з різних причин залишились у зонах окупації. Радянська влада воліла вважати таких чоловіків здебільшого «зрадниками», особливо якщо йшлося про західні українські землі, або дезертирами.

Українські історики переконливо довели, що причиною залишення чоловіків призовного віку на окупованих територіях була неспроможність влади через об’єктивні (швидкий наступ гітлерівців) і суб’єктивні (поширення панічних настроїв, брак інформації, управлінський хаос) обставини ефективно організувати мобілізацію. Внаслідок цього мільйони чоловіків не дісталися фронту, сотні тисяч потрапили в полон чи оточення і змушені були повертатися додому зі статусом дезертирів. Тільки у Київському особливому та в Одеському військових округах на окупованій території залишилось відповідно 1 625 174 та 813 412 чоловіків. Долі таких чоловіків складались по-різному: певна частина активно переховувалась від примусових робіт, трудових мобілізацій, депортації в Німеччину, від постановки на облік нацистської влади. Інша частина реєструвалась як безробітні. Уже восени 1941 р. у Запоріжжі на біржі праці було зареєстровано 6,4 тис. безробітних чоловіків-металургів, у Харкові — понад 100 тис. безробітних, у містах Донбасу — близько 144 тис. безробітних гірників. Декотрі «працювали на ворога», бо іншого способу прогодуватися не було. Інші стали частиною армії остарбайтерів. Чоловіки у сільській місцевості (вчорашні голови сільрад, вчителі, бухгалтери) очолювали громади та ставали старостами. Близько 100 тис. чоловіків опинилось у лавах допоміжної поліції. Десятки тисяч чоловіків стали до озброєної боротьби як радянські партизани чи вояки УПА. Траєкторії чоловічих доль були нелінійними та багатовимірними так само, які і траєкторії доль жіночих.

У всьому розмаїтті ситуацій і сценаріїв домінують історії життя самотніх (але заміжніх) жінок із чоловіком на фронті, але картини життя неодружених, бездітних чи таких, що жили з чоловіком та дітьми, не були унікальним явищем чи винятком. Наявність чоловіка на окупованих територіях часом могла бути корисною та бажаною для жінки, але й водночас потенційно загрозливою, небезпечною, обтяжливою. Якщо ж ішлося про чоловіка, який переховувався від окупаційної влади (військовополоненого, червоноармійця, комуніста, єврея, пораненого, партизана, вояка УПА тощо), це спричиняло певні інверсії традиційних гендерних ролей, примушуючи жінку брати на себе відповідальність не лише за дітей і старих, а й за власного чоловіка. Наявність чоловіків створювала і ризик насильства щодо жінок: досить поширеними були випадки примусу до шлюбу чи статевих відносин з боку «своїх» чоловіків.

І дєдушка, і всі оті мужики, кого оставили, втекли від німців, шоб вони їх не забрали, там у нас були в полі терники. І ото мама Галя наготове, собере їди, в вузелок завяже, а німці ж у дворі!

Тетяна Юхимівна Б., 1927 р. н.

Жіночі долі окупації не можна вкласти у середньостатистичні норми — ані національні, ані шлюбні, ані конфесійні, ані вікові тощо. Усні свідчення, спогади, художні тексти дозволяють суттєво розширити розуміння досвіду окупації, вписавши його у контекст інших соціальних катастроф, що їх зазнали люди в Україні, та розширивши спектр можливих сценаріїв проживання окупації, де є місце і для «просто життя, яке тривало». Незважаючи на всі очевидні відмінності жіночого досвіду окупації, індивідуальні тактики, які за умов повторення можна розглядати як стратегії, все ж набували певних схожих ознак, але ніколи ними не вичерпувалися. Значну роль у формуванні поширених серед жіночих способів перебування в окупації відігравали настанови — як внутрішні, що сформувались під впливом усталених сімейних традицій, панівного гендерного укладу, так і зовнішні, що їх пропонувала та визначала окупаційна влада.

Владні настанови, радянський досвід та жіночі сценарії пристосування

Настанови влади, владний погляд на місце жінки — це чинник, який впливав на стратегії виживання. В умовах війни радянська влада розглядала весь народ як ресурс перемоги. Однак певної політики щодо жіноцтва вироблено не було, не мали такої спеціальної політики і нацисти.

Вже з перших днів війни владні вказівки з Москви цілеспрямовано ігнорували подальшу долю жінок на окупованих територіях, однак у них простежується намагання максимально застосувати жіночу працю, в тому числі і на землях у прифронтових зонах, які, очевидно, мали бути залишеними. Так, 10 липня 1941 р. у відповідь на телеграму з Києва Державний комітет оборони наказав «здійснити руйнування на 70 верст після вивезення всього дорослого чоловічого населення, робочої худоби, зерна, тракторів та комбайнів». Про жіноче населення не було й згадки: жінки мали стати «бійцями трудового фронту».

Погляд на жінку як на істоту другорядну, менш вартісну був притаманним як радянській владі, так і нацистській. Так, організуючи карткову систему для осіб, приписаних у дворових книгах, нацисти «розміщували» жінок у категоріях «жінки-домогосподарки та жінки-утриманки», «члени сімей репресованих більшовиками», «жінки та діти військовополонених». Однак, оголошуючи трудову мобілізацію населення, та сама влада вже «бачила» жінок у віці від 18 до 55 років не як утриманок, домогосподарок та дружин, а як ресурс, який можна було використати для власних цілей та потреб. Фактично обидві влади на рівні практичних дій та проголошених закликів вбачали у жінці ресурс — резервну армію праці.

Наступ гітлерівців спричинив активізацію риторики радянської влади щодо жінки, основу якої становила пропозиція «стати замість», жити і працювати замість чоловіків. Цей підхід уже було випробувано в період індустріалізації — через родинні історії династій, коли жіноча участь у суспільному виробництві зумовлювалась спеціальністю чи професією батька чи чоловіка. Радянські газети початку 1930-х років рясніли повідомлення про «зразкових» дружин, які, не маючи власного фаху, успішно працювали разом з чоловіками та виконували і перевиконували виробничі норми. Впровадження настанови «стати замість» активно підтримувала радянська пропаганда. У перші дні війни у Луганській та Сталінській областях преса та партійні осередки широко висвітлювали той факт, що на шахти Донбасу прийшли працювати до 15 тис. дівчат та домогосподарок. Наслідуючи професії власних чоловіків, жінки, згідно з повідомленнями газет, ставали не тільки шахтарками, а й керівницями цехів, заводів, трактористками, комбайнерками, бухгалтерками, комірними, завгоспами тощо.

Настанова «стати замість батька та чоловіка» стосувалася подальшої соціальної поведінки жінок в умовах окупації. З одного боку, цю настанову формувала влада, з другого — вона відповідала внутрішній оцінці подій значною частиною самих жінок. Цей примус до інверсії традиційних гендерних ролей відбувався й через традиційне уявлення про небезпеку війни для чоловіків, однак — не для жінок. І в певних випадках якась частина жінок сприймала таке бачення як «корисну меншовартісність», яка перетворювалась на відчайдушну упевненість у тому, що «жінкам нічого не буде, тому що війна — не жіноча справа».

— Дитя спасла? Спасла, — объяснила она твердо. — А остальное не твоє дело… Пусть мужики воюют, если смогут…

Галина Щербакова. Лизонька и все остальные. Семейный роман

Я ничего плохого не делаю, и вы, немцы, мне не сделаете ничего.

З листів подружжя Індикт, м. Харків

Така настанова діяла як дозвіл на активність у межах звичного жіночого простору, та часто на більшу свободу і поза його межами. Частина жінок (ті, що мали дітей чи чоловіків, яким загрожувала небезпека, і ті, що були молодими та патріотично налаштованими) підсвідомо погодилися сприймати себе як ресурс, «витратний матеріал» чи, якщо йшлося про літніх жінок, закономірні втрати заради виживання тих, кого вважали «своїми», слабшими, молодшими чи такими, що потребували допомоги. Примусова пропозиція «стати замість чоловіка» була також сприйнята жінками як внутрішня інтенція. Її реалізація призводила до суттєвого розширення меж жіночої соціальної активності у вирішенні питань життя та смерті. Змушені відповідати, годувати, захищати жінки вдавались до таких дій, які не вкладалися у традиційний патріархальний розподіл гендерних ролей.

Однак радянська влада надала жінкам не тільки настанову «стати чоловіками». Вона, як влада «успішно окупаційна», транслювала вороже та підозріле ставлення до власного народу, а отже, ще до приходу нацистів сприяла формуванню механізмів виживання в умовах тривалих соціальних репресій. Навички виживання, що їх засвоювали та передавали пересічні люди, не були специфічно жіночими — у 1920—1930-х роках до соціальних ігор із владою вдавались переважно чоловіки. Тому настанова «стати замість чоловіка» призвела до того, що жінки перейняли напрацьовані чоловіками у минулі десятиріччя схеми гри з владою, і це стало запорукою виживання не тільки жінок, а й всіх «своїх», якими вони опікувались.

Значна частина таких навичок набула чіткого гендерного забарвлення. Серед найбільш поширених та «опрацьованих» раніше механізмів виживання були: «переписування» біографії, створення потрібного соціального походження чи національності, демонстрація бідності, навички у використанні управлінських вад бюрократичного апарату (підкуп, підробляння документів, хабарі тощо), використання службового становища, ставлення до «державної власності» як до джерела годування родини тощо.

Люди знали, в який спосіб переробити біографію, як використати своє приховане від радянської влади чи придумане для нацистів коріння. Під час окупації жінки вдавалися до цих практик свідомо і по-різному. Декотрі «переписували» біографію, акцентуючи на репресіях, яких зазнала родина. Інші будували прийнятну для нацистів біографію, вилучаючи звідти свої старі погляди за рахунок нових. Очевидці подій були здивовані тим, як «полум’яні радянські» швидко ставали запеклими антирадянськими.

Матери договаривались, как нас спасать дальше. Они разрабатывали два варианта. Первый. Пришли немцы. Спасительницей становится мать Варвары. Немцы ее не тронут, не должны, так как отец Варвары расстрелян нашими. В 37-м. Если же вернутся наши, то уже моя мать берет на себя главную функцию по спасению детей, поскольку наш отец на фронте. Такой вот расклад.

Галина Щербакова. Эмиграция по-русски

Сестры П. неистовствуют. При советской власти они активно виступали убежденными большевичками, были безбожницами и держали религиозных старушек в постоянном страхе разоблачения. […] Теперь же сестры неистово ругают Сталина, партию, советскую власть и громко, по-прежнему бесстыдно, угрожают всем и каждому доносами немцам за советские симпатии.

Зі щоденника X. Г. Лашкевича

Поширеними були випадки приховування та «переписування» своєї національності. Такі дії були вдалими та ефективними там, де солідарною в мовчанні була спільнота.

Раскрыла дома документ, там черным по белому: Ротман Берта Генриховна, по национальности — немка… Старые документи завернули в тряпочку, закопали в саду.

Маргарита Хемлин. Про Берту

А в то врем’я у нас єврейка-врачиха била. Ну і она — діватися нікуди: не вспіла евакуїроваться — лічила нас, покуда лєкарства були, а потом кончилися… Юза (начальник комендатури. — Авт.) прийшов, а у нас в то врем’я она була. Юза прийшов, стоїть з кучером і з матір’ю балакає. А вона, врачиха, з ними шепоче, балакає по-настоящему, по-німецьки. Він у неї спрашує: «Ви хто по національності?» А вона: «Я, мол, гречанка. До тьоті в гості прийшла». Он так улибнулся і все. А сама ж на єврейку похожа! Чистокровна єврейка!

Микола Якович К., 1931 р. н.

Пошуки «правильної для окупантів» біографії часто ініціювали самі жінки: для чоловіка така відверта брехня сприймалась як слабкість та боягузтво, але для жінки це було ніби прийнятно. З їхньої ініціативи вдома вивішували портрети предків-дворян, змінювали прізвища тощо. Їхніми зусиллями та зв’язками розшукували і знаходили людей (чи то засоби) для вироблення нових документів тощо.

Анна Соломоновна тотчас же придралась к этому случаю: «А почему бы вам, Александр Гаврилович, и не стать дворянином? У вас такое интеллигентное лицо, что вы можете сойти и за князя. Анна Соломоновна обрадовалась и вырезала этот портрет совместно с портретом генерала Мейендорфа. Первый будет ваш отец, а второй — дядя по матери. Смотрите, вы схожи с вашим отцом как две капли воды».

Зі щоденника X. Г. Лашкевича

Я достала мужу паспорт, но нужна была фотография. Нашла одного человека на окраине города, он сказал, что он мастер на все руки.

З листів подружжя Індикт, м. Харків

По-новому було опановано бажаний для радянської влади концепт бідності. Бути бідною за німців було легко, адже багатіти було ні з чого. Однак сам спосіб демонстрації бідності мав нові, в тому числі і гендерно забарвлені, риси. По-перше, бути бідною означало «погано жити за совєтів». По-друге, бути бідною зменшувало ризик бути пограбованою, позбавленою останнього майна, отже — дозволяло зберегти цінні для обміну на харчі речі. По-третє, акцентована в одязі бідність (навіть неохайність та демонстративна непривабливість) вирішувала важливе завдання запобігання сексуальним домаганням.

— Ты чего сиднем сидишь? Пойди прогуляйся. Да старенькое платье надень, чего наражаться не по времени!

И она покорно надевала старенькое, повязывала голову рваным платочком, обувала стоптанные туфли. Но и из зтих обносков, всему наперекор, неукротимо и победно рвалась ее молодая краса. И Тарас тревожно вздыхал: «Вот до чего дожил! Красе родной дочери не рад!»

Борис Горбатов. Непокоренные

Зловживання службовим становищем чи його використання також було практикою, яка допомагала спільноті виживати, ховатись і харчуватись у 1920—1930-ті роки. Йдеться про видачу фальшивих медичних довідок, перепусток, інших документів, а також про крадіжки з місця праці — як привласнення того, з чим «працювали». Найбільшу цінність як за часів радянського голоду, так і за часів окупації мали робочі місця, що в той чи інший спосіб були пов’язані із продуктами, які можна було потрохи красти.

В жандармерию я поступила на должность уборщицы. […] Проработав четыре-пять месяцев, меня рассчитали за то, что мы воровали продукты.

Свідчення жінки 1910 р. н. зі слідчої справи 1943 р.

Бабушка Оришка моя украла у німців косу. Кузня була отут (показує) і костьол здоровий, їсти варили і стояла коса німців вони нею косили. Бабушка вкрала й однесла до когось.

Жінка 1930 р. н., Луганська область

Певним чином «використання службового» чи навіть «особового» становища набувало гендерного забарвлення: йдеться про інформацію та засоби її поширення через так зване «сарафанне радіо» (плітки та чутки). Прикметно, що джерелом важливої інформації (про збирання молоді на примусові роботи, різні облави, пошуки євреїв тощо) могли бути і жінки, і чоловіки, але її поширення відбувалось саме за рахунок жіночих мереж спілкування. Ці мережі мали неабияке значення для порятунку та виживання. Однак марковані як незначущі, такі «бабські» страшні звістки часто сприймали несерйозно. Наслідком такого знецінення були криваві розправи, відправлення на примусові роботи тощо.

Дядько Ігнат прийшов: «Дівчата! Сообщіть всім, шоб розбігалися, хто куди може!» Хто в комиші, хто куди поховався. Нємці ходили по хатам, а молодьож порозходилася… Так і сиділи по три дня. Питали: «А де ваша дочка?» — «Пішла міняти хліба…» І шо? І шукай її. Так і осталися. Нікого не забрали. Із Фєніно нікого не забрали…

Микола Якович К., 1931 р. н.

Значущість жіночих інформаційних мереж не зводилась тільки до прагматичних завдань рятування тих чи інших людей. Інформація, яку жінки передавали одна одній, була важливою і в сенсі змоги «не падати духом», і в сенсі можливого вибору стратегії поведінки. Чутки про успіхи радянських військ на фронті могли вберегти людину від зради сусідів чи, навпаки, надихнути на порятунок солдатів, євреїв, щоб власне ними згодом «звітувати» перед червоними. Інші, так само освоєні ще за часів радянської влади, практики «роботи на ворога» полягали в імітації трудової активності, саботажі, свідомому неробстві, за яке, однак, можна було отримати гроші та пайок.

Набокина очень часто приносила к нам на квартиру советские листовки, а также сообщила нам о событиях на фронте. Сообщения эти она узнавала по радио или от сведущих лиц.

Зі слідчої справи вчительки В. Набокіної, м. Дебальцеве, 1944 р.

Служба в жилотделе управы сначала успокоила ее. Работать никто не хотел. Сидели грызли семечки. Шелуху сплевывали в пустые ящики письменных столов.

— Плюйте, девочки, плюйте, — говорила им Зоя Яковлевна, главбух отдела. — Только убедительно вас прошу, когда немец войдет, делайте вид, что вы работаете. Делайте вид, убедительно вас прошу.

Борис Горбатов. Непокоренные

Іще один вимір попереднього досвіду виживання полягає в тому, що спільнота підрадянської України пережила катастрофу Голодомору 1932–1933 років. Голод був ключовою подією доби, досвідом набутих і ефективних стратегій дії. Певні ресурси та стратегії були специфічно жіночими, саме вони стали підґрунтям виживання в умовах окупації. Їх мета описувалась простою формулою «їсти та годувати».

Жіночі стратегії протидії та виживання

У роки Голодомору основні жіночі стратегії протидії владі включали пасивний спротив (приховування майна, харчів тощо), активний спротив («бабські бунти») та намагання легітимно відстояти свої права. Гендерно забарвлені стратегії виживання здійснювалися через продаж та обмін жіночого майна на продукти харчування, жіночу взаємодопомогу, передачу дітей до державних сиротинців, жіноче тіло. Практично всі ці стратегії і ресурси були задіяні жінками і в роки окупації, з тим лише винятком, що дітей (зокрема єврейських) передавали не до сиротинців, а до інших сімей.

Пасивний спротив, пов’язаний із приховуванням майна та продуктів, згадано у свідченнях фактично кожної людини, яка пережила окупацію. Важливо, що ця стратегія поширювалась не тільки на власне майно, а й на майно державне чи колгоспне.

А Тунічка була депутатом облсовєта, комуністка до войны. …Когда вже в колхозі забрали всіх, їй поручили председатєльствовать. Она бачить: нємці підходять. Она взяла і все людям роздала: зерно, овці — усе роздала людям, шоб нічого не осталось у колхозі. Два года пробула під нємцами, і ніхто і слова не сказав!

Микола Якович К., 1931 р. н.

Випадки активного спротиву у формі «бабських бунтів» зафіксувала під час відступу радянська влада. Вони були пов’язані з намаганням врятувати майно, від котрого залежало подальше життя громади. Аналогічні за обставинами події за участі жінок пригадуються очевидцями картин відступу нацистів. Спроби легітимного відстоювання власних продуктів — через скарги на нацистських мародерів та місцевих поліцаїв — також зафіксовано у документах військової адміністрації та усних свідченнях.

В последние дни в некоторых районах Сталинской области, в связи с проводящимися работами по демонтажу и эвакуации оборудования шахт, а также подготовкой их к выводу из строя, имели место острые а[нти]/с[оветские] проявлення волыночного характера со стороны отдельной части рабочих и, особенно, женщин. […] Женщины, обезоружив сторожевую охрану шахты, порвали телефонную связь, отобрали взрывчатые материалы и бросили их в резервуар с водой, виключив затем злектроэнергию, взяли её под свою охрану.

З документів Галузевого державного архіву Служби безпеки України, 1941 р.

Як-то прийшли нємці опять, а мати говорить: «А ну бєгі, Ніколай, за комендантом!» Оні поворачиваються: «Комендант! Комендант!» (Каже з німецьким акцентом, змінюючи голос. — Авт.), — і тікать. Бояться ж! Он же грамотно об’ясняв! Вот такіє дєла при нємцах билі.

Микола Якович К., 1931 р. н.

Картинами продажу та обміну жіночого майна сповнені як офіційні відомості військових адміністрацій, так і щоденники, усні свідчення, художні тексти. Жінки міняли на харчі переважно власний одяг, взуття, прикраси, не торкаючись при цьому речей своїх чоловіків. З одного боку, це пояснюється тим, що бартерні стосунки встановлювались між жінками, з іншого — майно чоловіка було недоторканним з огляду на віру в те, що доки це майно є, він — живий.

Запровадження стратегії жіночої взаємодопомоги суттєво розширювало кордони «своїх» навіть у тих ситуаціях, коли межа між «своїми» та «чужими» була хиткою та непевною. Принципи співвіднесення себе з певною групою та формування солідарності на цій основі в умовах окупації могли бути різними: національність, радянськість, «український народ». Однак жоден з них не дає остаточної відповіді на запитання, хто, коли і в який спосіб був позначений для людей як «свій», а хто — як «чужий» чи «не наш». В умовах окупації особисті зв’язки набували виняткового значення. Щодо жінок, то в них межі «своїх», вочевидь, були розширені за рахунок тих, з ким солідаризувалось їх серце та практики, — жінки з дітьми, діти, хворі, поранені, безпомічні.

Іноді через наше село гнали тисячні колони полонених. Жінки виносили їм картоплю, яблука — хто що мав. Конвоїри дивились на це крізь пальці.

Зі спогадів В. Корсун

Самовольно оставив работу, я из дома никуда не выходила. Достала справку о болезни… В этот период проходила массовая отправка девушек в Германию. Начальник женского отдела [Ковалева Вера] проверив у меня на дому мои справки, сделала отметку об этом в карточке, чем спасла от посылки в Германию.

Зі слідчої справи 1943 р.

Участь у мережах жіночої взаємодопомоги, з одного боку, була результатом персонального вибору кожної, а з другого — ґрунтувалась на архаїчних практиках дару. Виходячи з принципу «даю, щоб ти дала/дав», жінки не очікували миттєвої вигоди, вони ніби зобов’язували «вищі сили» побачити дар та спонукати незнайомих людей до того, щоб ланцюг добра не переривався та спрацьовував «потім» чи «десь там, де воювали/переховувались їх власні діти чи чоловіки». Зрозуміло, були й інші, більш прагматичні спонуки, в тому числі і потреба створення корисного «факту біографії», зобов’язання матеріальної віддяки, формування символічного чи соціального капіталу тощо.

Тіло як засіб виживання

Найбільш складною для вивчення є стратегія виживання, пов’язана з використанням жінками тілесного ресурсу. Ці практики називають по-різному: горизонтальна колаборація, проституційні відносини, примус до проституції, секс за бартером тощо. Якщо спробувати окреслити всі можливі сценарії, пов’язані з обміном тіла, то в них тіло насамперед постає не як сексуальний об’єкт, а радше як фізична оболонка життєвих процесів. Ідеться про обмін «життя на життя». Центральною фігурою такого обміну ставали літні жінки, бабусі. «Тіло, якого не шкода» — це один з механізмів поведінки жінок старшого віку. Фактично в умовах окупації вони впевнено призначали себе головним «витратним матеріалом»: відкрито ризикували власним життям/тілом, вільно пересувались забороненими територіями, вступали в сутички з мародерами та грабіжниками, ховали молодших членів родини, за потреби брали на себе провину в діях, які визначалися окупаційною владою як злочин.

Мы всё, что было с собой, поели. Бабушка говорит: «Я самая старшая, я пойду на разведку». Пошла она в город…

Тетяна Опанасівна Г., 1926 р. н.

Така настанова була актуальна і для певної кількості молодих дівчат, що були носіями сильної радянської чи української національної ідентичності. Різниця, щоправда, полягала у тому, що бабусі вирішували переважно прагматичні завдання виживання родини, а юні дівчата обирали стратегію «недаремної смерті» заради ідей та вчинків символічного рівня.

Інші сценарії використання тілесного ресурсу можна означити як: «тіло в обмін на власне життя»; «тіло в обмін на життя інших» (дітей, чоловіка, батьків); «тіло в обмін на їжу»; «тіло в обмін на безпеку» та інші.

— А в нього була жінка наша. — Так яким чином вона погодилася вийти за нього заміж: він же був поліцаєм? — Та як… Заставив жениться. Сказав шо як не согласиться, застреле її.

Жінка 1930 р. н.

Пользуясь своим положением, Усач изнасиловал Пациорину. Он пугал ее судьбой ее детей.

Зі щоденника X. Г. Лашкевича

Одна мамина знакомая осталась в оккупации с двумя детьми, которые погибали от голода. И немцы, живущие у них, стали их подкармливать. С одним из них — каким-то высшим чином — она жила до прихода наших и ехать в Германию отказалась.

Зі спогадів Л. Р. Алкснис

Поїздка до Німеччини була страшною справою і я вирішила краще провести час із одним німцем і тим самим відкупитися. І я була з німцем-лікарем не більше трьох разів.

З документів Центрального державного архіву громадських об’єднань України

_{Безстрашні бабусі. Баба йде через площу. Невідомий автор}

Кожен з цих сценаріїв міг бути застосованим залежно від зовнішніх обставин та внутрішніх настанов. У декотрих випадках мало місце очевидне насилля, в інших — насилля було прихованим, замаскованим під «власний вибір» жінки. Насильниками були і окупанти, і поліцаї, і місцеві мешканці — сусіди, знайомі. Випадки насильницьких дій щодо жінок та примусу до сексуальних стосунків відображені і в особистих свідченнях, і в офіційних документах про діяльність партизанських загонів та загонів повстанської армії.

Існувала певна категорія жінок, які вправно використовували власне тіло, щоб розправитися з недругами чи щоб заволодіти чужим майном. Художні тексти та спогади очевидців описують цю стратегію виживання. Це дає змогу унаочнити проблему поганих «своїх», яка досі порушувалась лише в дослідженнях з історії голокосту в Україні, але, очевидно, мала значно ширші межі. Однак були й жінки, які свідомо — в межах артикульованої радянської ідентичності, національного патріотизму чи у рамках індивідуального морального вибору — «обмінювали» власне тіло на життя інших — чужих, не пов’язаних кревними узами людей. Такою була згадана Єлизавета Бірюкова та тисячі інших жінок, кожна з яких своїм життям формувала власний «список Шиндлера».

Одним з варіантів використання тіла як ресурсу виживання була робота у борделях. За відомостями військових трибуналів, переважна більшість працівниць борделів — незаміжні дівчата чи молоді, як правило бездітні, жінки. Інформація про демографічні характеристики та мотиви праці жінок у будинках розпусти уривчаста, однак вона явно суперечить згаданим офіційним документам. Механізм роботи борделів у Сталінській (Донецькій) області розкривають протоколи допитів Комісії із розслідування злочинів фашистів.

Так, підслідна Лідія Петровна Боровик, 1914 р. н., удова із 1942 року, мала доньку Людмилу. Влаштувалась на роботу до борделю 8 липня 1943 р., пояснюючи це так: «источников к существованию не было у меня…» Далі вона назвала слідчому «баришень», з якими була знайома і про яких мала певні відомості. Список, надрукований слідчим, містить 13 осіб.

1. Нина, замужняя, был у нее мальчик, жила в Макеевке с матерью

2. Клава, имела 1 девочку, жила где-то около шахты

3. Нюся, имела 1 мальчика, она сестра Клавы

4. Шура, 32 лет, ее сестра работала уборщицей

5. Тамара, ей 25 лет, замужняя

6. Мария Силутина, 22 лет, был у ней отец и мать, она уехала с немцами

7. Рая, 27 лет, имела 1 мальчика

8. Маргот Ильина, пожилая, общительная

9. Валя Запорожец, брюнетка, у нее в Днепропетровске брат

10. Вера Глазунова, замужняя, [разведена, 1912 г. р., двое детей умерли до 1933]

11. _________________________________________

12. _________________________________________

13. Надя из деревни

П’ятеро жінок із 14 (з урахуванням самої Боровик) мали дітей, троє були заміжніми, «молодою, бездітною та незаміжньою» була тільки одна жінка. Досвід «панночок» з цього борделю — не історія легковажності, а очевидне використання тілесного ресурсу, обмін тіла на можливість їсти та годувати.

Дуже промовистими є два заклеєні в документі рядки, де було написано імена та прізвища ще двох жінок. Хто вони були? Чому слідчий сховав їх від подальшого розслідування? І, головне, скільки таких «заклеєних рядків» отримали військові трибунали?

Після вигнання окупантів спільнота часто пильно зберігала свої таємниці, захищала «гулящих» жінок, іноді виправдовувала їх, іноді сприяла подальшим «перекроюванням» їхніх біографій шляхом зміни місця мешкання, одруження, «втрати документів» тощо. Закріплений у радянській версії історії окупації міф про «всенародне засудження» таких жінок не витримує перевірки фактами. При наявності загалом негативного ставлення до «нерадянської поведінки» певних жінок, спільнота у своїх оцінках завжди брала до уваги конкретні обставини, ситуації, характеристики її учасників тощо.

…гуляла одна, але нікого не виказала, мамка ходила потім за неї просити. Та їй і не було нічого. Бо просили і мамка, і тьотка Шура Демідова. Багато разів ходили — доказували, шо Надька та жила з Лефером тим, але нікого не виказала.

Анна Павлівна Т., 1930 р. н.

Лиза Петренчиха гуляла с немцами как хотела… Но никто в Лизу каменем не кидал, хотя немцы были враги. Говорили об этом тихо и сочувственно… Ей-то жить осталось всего ничего. Разве она виновата, что война?

Г. Щербакова. Рассказ для Димы

Зрештою, як показують дослідження, і сама радянська влада, незважаючи на проголошений курс на переслідування жінок, викритих у добровільних інтимних або близьких стосунках з особовим складом окупаційних військ або чиновниками каральних та адміністративних органів, масових і системних репресій не розгорнула.

Історія жінок, які пережили/не пережили окупацію, є темою, до вивчення якої тільки-но підійшли історики. Примусове чи «сором’язливе» мовчання про цей бік війни пов’язане як з певними труднощами дослідження, так і з продовженням радянської традиції опису «однакових страждань однакових жінок». Очевидно, що досвід жінок на окупованих теренах був різним, складним і неоднозначним, зумовленим як соціально-демографічними характеристиками, так і особливостями окупаційного режиму, місцем проживання, наявністю чи відсутністю «своїх» чоловіків, власним вибором та усвідомленою ідентичністю жінок.

Факти та документи дають підстави стверджувати, що і радянська, і окупаційна влада вбачала у жінках «ресурс». Радянські владні настанови пропонували жінкам «стати замість чоловіків» і тим сприяли певній інверсії гендерних ролей. Для підрадянської України надзвичайно важливими були навички виживання в умовах «внутрішньої колонізації» 1920—1930-х років, які майже без змін були застосовані як ефективні механізми виживання під час окупації: переписування біографії, демонстративна бідність, навички у стосунках із бюрократією, формування інформаційних мереж тощо. Частина з вироблених жінками навичок набувала очевидного гендерного забарвлення.

Для жінок досвід окупації був вписаним у попередній досвід інших катастроф: стратегії жіночого досвіду виживання вже були напрацьовані в умовах Голодомору. Найпоширенішими стали аполітичний пасивний та активний спротив, у тому числі, і через легальні форми; практики обміну; жіноча взаємодопомога, що суттєво розширювала простір «своїх» за рахунок приєднання до нього численних та різних за віком, статтю, національністю, походженням «чужих»; використання тілесного ресурсу.

Жіночі досвіди виживання/життя/смерті в умовах окупації були різними, однак загальною тенденцією ставало створення певної ієрархії цінностей, серед яких «вижити та зберегти себе» були найголовнішими. З цього прагматичного завдання витікали різні практики — від свідомого подвигу до пасивного чекання, від ситуативного спротиву до визнання «чужих» силою та владою, від егоїстичної насолоди життям до щирого співчуття «нещасним загарбникам», від готовності померти за чужих і своїх дітей до згоди працювати у борделі, від ситуативної зрадницької поведінки до втіленого бажання «стати до боротьби».

Жіноча історія окупації ще очікує всебічного дослідження. Вивчення індивідуальних жіночих стратегій може поставите під сумнів підважити концепт «єдності» та «однаковості» та вплинути на зміну пам’яті про окупацію, переводячи їх з режиму мовчазного співчуття/засудження у режим розуміння та аналізу.

Радимо почитати

1. Беркгоф К. Жнива розпачу: життя і смерть в Україні під нацистською владою. — К., 2011. — 455 с.

2. Білівненко C. М. Радянська жінка в умовах Другої світової війни // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету / C. М. Білівненко, Р. Л. Молдавський, Н. О. Соляник. — Запоріжжя, 2012. — Вип. XXXII. — С. 256–263.

3. Бурдс Дж. Сексуальне насильство в Європі під час Другої світової війни (1939–1945) // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко і О. Кісь. — Київ: ТОВ «Арт-книга», 2015. — С. 278–306.

4. Гінда В. Жіноче тіло як один з ресурсів виживання на окупованих нацистами територіях [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.historians.in.ua/index.php/zabuti-zertvy-viyny/979-volody-myr-hinda-zhinoche-tilo-iak-odyn-iz-resursiv-vyzhyvannia-na-okupo-vanykh-natsystamy-terytoriiakh

5. Заболотна Т. Життя та побут міського населення напередодні та в роки окупації (1941–1944 рр.) // Україна в Другій світовій війні: Погляд з XXI століття. Історичні нариси / Під ред. В. А. Смолія та ін. — К. : Наукова думка, 2011. — Кн. 2. — С. 7—43.

6. Лауер В. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні. — К. 2010. — 368 с.

7. Лисенко О. Повсякденна історія війни: методологічні нотатки // Сторінки воєнної історії України : Зб. наук. ст. — Вип. 13. — К., 2010. — С. 8-22.

8. Пастушенко Т. Будні нацистської окупації України у спогадах колишніх остарбайтерів // Сторінки воєнної історії України : Зб. наук, статей / Відп. ред. В. А. Смолій. — НАН України. Ін-т історії України. — Вип. 11. — К., 2008.

9. Подольський А. Єврейські жінки України у період Голокосту і нацистської оккупації (1941–1944 рр.): спроба дослідження трагічної долі // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко і О. Кісь. — К. : ТОВ «Арт-книга», 2015. — С. 219–230.

10. Стяжкіна О. «Окуповані» жінки : чинники, ресурси та стратегії виживання // Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні : Гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства / За наук. ред. Г. Грінченко, К. Кобченко і О. Кісь. — К. : ТОВ «Арт-книга», 2015. — С. 185–195.

11. Україна в Другій світовій війні. Погляд з XXI століття. Історичні нариси / За ред. В. А. Смолія та ін. — К. : Наукова думка, 2011. — Кн. 1.