Розділ 5 Більшовицький емансипаційний експеримент у 1920-х роках Марина Вороніна

Законодавчі зміни щодо правового становища жінок до Жовтневого перевороту

1920-ті роки для підрадянської України стали найконтраверсійнішими, радикальними, авангардними, іноді на межі популізму та безглуздого терору із вкрапленням лібералізму. Докорінні зміни в становищі жіноцтва стали однією зі складових цього періоду.

З моменту остаточного встановлення радянської влади більшовики завзято поширювали ідею про те, що надання всіх прав жінкам відбулося саме після Жовтневого перевороту. На цю тезу можна натрапити не лише у виданнях часів СРСР, а й у пострадянських публікаціях. Та чи насправді це так?

Одразу ж після Лютневої революції, 2/15 березня 1917 р., членами Державної Думи було сформовано Тимчасовий уряд. Програма його діяльності викликала невдоволення з боку жіноцтва, бо в пункті про вибори не було маленької, але дуже важливої примітки «без різниці статі». Тому 4/17 березня 1917 р. Російська ліга рівноправ’я жінок висунула ультимативну вимогу — виправити цей недолік. Чоловіки при владі звернули увагу на це питання тільки тоді, коли 19 березня (1 квітня) відбулася велика жіноча маніфестація, у якій — за оцінками тогочасної преси — взяло участь близько 40 тисяч осіб. Про цю акцію було заздалегідь попереджено всіх міністрів Тимчасового уряду, голову Державної Думи, Петроградський виконавчий комітет ради робітничих та солдатських депутатів. Акція таки вдалася: жодна з гілок нової влади не наважилась відмовити вимогам жінок, і врешті-решт голова ради міністрів князь Г. Львов все ж таки надав відповідь: «Тимчасовий уряд під словом загальне має на увазі розповсюдження виборчих прав на жінок». Наступного дня газети зафіксували як факт те, що жінки отримали виборчі права. У положенні про вибори до Установчих Зборів з’явився відповідний пункт.

Першими у колишній імперії та в Україні фактичне виборче право отримали харків’янки. Річ у тому, що голова міської думи Д. Багалій звістку про повалення монархії отримав із телеграми голови Державної Думи М. Родзянка 1 березня 1917 р. і того самого вечора було проведено таємну нараду гласних (міських депутатів), де вирішили організувати міський комітет із гласних і представників громадських організацій. А вже на офіційному засіданні 9 березня фактично були проголошені довибори.

[до введення Тимчасовим Урядом] нового Міського Положення, відповідного вимогам життя, із широким залученням до участі в муніципальній діяльності всіх верств населення …клопотатися по телеграфу перед Урядом… і про надання Харківській міській думі ввести до складу своїх думських комісій, у кількості, яку визначить Дума, тих кандидатів, які будуть вказані місцевими громадськими організаціями.

Известия Харьковской городской думы: Ежемесячный журнал /Харьковское городское общественное управление. — 1907–1917. — № 1—12

Харківське товариство взаємодопомоги працюючих жінок на той момент було вельми авторитетною громадською організацією (приблизно 1 тис. членок). Саме тому про те, що товариство не буде представлене у міській думі, не могло бути й мови. І подальші події — найкраще тому підтвердження: О. Десятова стала такою представницею, а 26 квітня 1917 р. на першому засіданні оновленої міської думи вона вже виступала від імені товариства. Головною ідеєю промови О. Десятової була «тверда надія на залучення жінок до справи будівництва нового муніципального життя». До органу самоврядування за іншими квотами увійшли ще дві жінки: А. Чаплигіна і М. Філіпова.

_{Журнал «Работница и домашняя хозяйка». — безкоштовний додаток до газети «Звезда», Дніпропетровськ 1927 р., № 2(9)}

Питання жіночого виборчого права, безперечно, було одним із компонентів Лютневої революції. У Києві на Українському національному з’їзді 6–8 квітня 1917 р. з промовою серед інших представників робітників та громадських організацій різних регіонів виступала й п. Нечаївська від Київського комерційного інституту та від українських жінок. Увечері того самого 8 квітня на Перших загальних зборах Української Центральної ради зі 115 членів, обраних на згаданому з’їзді від просвітніх та інших організацій м. Києва, з 12 — четверо були жінки: Л. Старицька-Черняхівська, З. Мірна, С. Русова, М. Грушевська. Крім того, двоє з них (Мірна та Старицька-Черняхівська) увійшли до Комітету Центральної ради — виконавчого органу з 20 членів. Не дивно, що за такої фактичної фемінізації національних органів влади та безпосередніх законодавчих змін щодо жіночого виборчого права Тимчасовим урядом їх втілення в життя на національному рівні було також закріплене відповідними законами УНР.

…скликання установчих зборів на основі загального, без різниці статі… виборчого права

З «Маніфесту Російської соціал-демократичної робітничої партії. До всіх громадян Росії», опублікованого в газеті «Правда» 5/18 березня 1917 року

1. Установчі збори Української Народної Республіки складаються з членів, обраних людністю на основі загального, без різниці полу, і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, з додержанням принципу пропорціонального представництва.

З «Закону про вибори до Установчих зборів Української народної республіки» 11/16 листопада 1917 р., р. 1, гл. І

Отже, активне та пасивне виборче право, тобто право обирати та бути обраною, жінки отримали зовсім не від більшовиків, а від так званих «буржуїв» і «націоналістів». Важливо й те, що до 24–25 жовтня (6–7 листопада) 1917 р. жінки вже декілька разів скористалися цими правами, бо вибори чи довибори чи не щомісяця відбувались по всіх містах, містечках і селищах України.

Окрім того, задовго до буремних подій 1917 р. простежувалися поступові зміни законодавства на користь розширення прав жінок. Закон про страхування для робітників від 23 червня 1912 р. позитивно вирізнявся тенденцією до гендерної рівноправності: «Учасниками лікарської каси є всі, без різниці статі і віку» (ст. 4); «У випадку пологів — вагітним і породіллям учасницям лікарських кас виплачується допомога. Вагітним — за два тижні до пологів і породіллям — протягом чотирьох тижнів» (ст. 11). При цьому вагітна повинна була пробути членкою каси не менше трьох місяців до пологів, і якщо вона працювала в останні два тижні або одразу після пологів, то допомогу не отримувала — тільки власну зарплатню. Саме цей алгоритм перейняли згодом більшовики. Звісно, такі прогресивні закони царський уряд запровадив у відповідь на масові страйки й активність громадських діячів. Характерно, що міністерство внутрішніх справ підтримувало ці нововведення, бо розуміло, що самими лише репресіями не здобудеш спокою в країні.

Світське розлучення в Російській імперії було можливе, але церковне «розвінчання» — вкрай складна процедура, здійснити яку з ініціативи жінки було неможливо. Більш реальний сценарій для мешканок губернських міст — отримати «окремий вид на проживання» з відповідною печаткою в паспорті чоловіка (до 1905 р. жінки не мали власних паспортів) після розслідування та висновків представників МВС і підпису губернатора. Діти мали залишатись із батьком. Однак реальне життя було більш різноманітне: приміром, Олександра Коллонтай та Інеса Арманд самі вирішили не займатись вихованням відповідно сина та п’ятьох дітей і довірили це своїм чоловікам, навідуючи нащадків, коли їм було зручно. А от Євгенія Бош (провінціалка з Півдня України) від чоловіка такої «підтримки» не мала і під час арештів дочки перебували в її матері, правда й матеріальний стан її чоловіка значно поступався. Зазвичай логіка дій була саме такою: чоловіки-батьки, які не належали до вищого світу, не квапилися забирати дітей у своїх (колишніх) дружин.

Як свідчать історичні факти, вкрай необхідні законодавчі зміни у становищі жінок відбулись наприкінці існування Російської імперії та під час революції, тому більшовики, щоб вигідно відрізнятись від решти політичних сил, змушені були йти на ще радикальніші заходи щодо жіночої емансипації або приписувати собі досягнення попередників.

Зміни, прийняті більшовицькою владою

Одразу після Жовтневого перевороту почали публікувати «декрети» — законодавчі акти нової влади. З одного боку, ці закони лібералізували життя громадян, а з іншого — кардинально зменшували владу церкви та міністерства внутрішніх справ. 16/29 грудня 1917 р. було опубліковано «Декрет ВЦВК та РНК про розірвання шлюбу» за підписом Якова Свердлова, за яким усі громадяни Російської республіки незалежно від віросповідання мали право на розірвання шлюбу. За два дні, 18/31 грудня 1917 р., з’явився «Декрет ВЦВК та РНК про громадянський шлюб, про дітей та про ведення книг актів стану». Цілком можливо, що більш нагальним було питання саме розлучення, бо головним залишався вибір батьків та опікунів; благополуччя раніше міцних родин могли похитнути війна і революційні перетворення з усіма їхніми неоднозначними наслідками. Можливо, більшовики саме за два дні усвідомили, що спрощення процедури розлучення абсолютно не гарантує, що релігійні структури це визнають, тим більше що саме у церкві відбувались і юридичне оформлення шлюбу, і реєстрація новонароджених (під час хрещення в метричних книгах фіксували дату народження, хрещення, імена батьків, а у позашлюбної дитини — тільки матері). Таким чином, «декрет» заснував паралельну бюрократичну систему.

Питання позашлюбних дітей також було актуальним. За даними статистичного збірника «Памятная книжка Харьковской губернии на 1861», у повітах губернії кожну 30-ту дитину народжувала незаміжня, у місті Харкові — кожна п’ята дитина була народжена поза шлюбом. Більшовики ж прагнули переформатувати старий устрій і, як класичні популісти, «захистити» всіх знедолених — а самотніх матерів розглядали як потенційний електорат.

Що ж держава диктатури пролетаріату запропонувала класові-гегемону? 22 грудня 1917 р. (4 січня 1918 р.) було опубліковано «Декрет про страхування на випадок хвороби», який трохи збільшив дореволюційні норми (до шести тижнів до та після пологів). У Російській імперії аборт був кримінальною справою — за це карали позбавленням усіх прав стану та засланням до Сибіру як жінок, так і тих, хто виконував цю операцію; переривання вагітності було дозволено лише за медичними рекомендаціями. У радянському законодавстві з 1920 до 1936 р. ця процедура була дозволена, але із зауваженням про пріоритетне право робітниць на аборти в лікарнях і пропорційно більшу кількість ліжок для них — відносно представниць іншого класу.

Більшовики відчайдушно намагалися імітувати правову державу і прагнули розширити свою електоральну базу. Заради цього було значно знижено вікову планку для виборців — із 25 років до 18 років — на виборах до Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, а до міських рад можна було обиратися з 19 років. При цьому існувала Примітка № 3, у якій зазначалося, що «губвиконкому надається право зменшувати встановлену вікову норму для певних категорій виборців кожного разу з дозволу Наркомвнусправ». Приміром, на початку 1921 р. в «першій столиці» тільки від одного району були обрані дві жінки, яким іще не виповнилося 19 років, проте одна з них була членкою КП(б)У, і, мабуть, саме на такі випадки була розрахована примітка. Крім того, навіть можна було спостерігати «позитивну гендерну дискримінацію» — у цих дівчат було більше шансів бути обраними, ніж у чоловіків партії меншовиків чи боротьбистів. Однак навіть у 1922 р. діяла «Постанова Президії ВУЦВК про регулярні перевибори та скликання в установлені строки з’їзди Рад», за ст. 1 перевибори до міської ради відбувались кожні шість місяців. Враховуючи те, що депутатів у Харківську міську раду обирали близько 1 тис., не враховуючи кандидатів, про самостійну дієздатність такого представницького органу влади годі й думати, він слугував лише для максимальної активізації компартійного прошарку і популяризації вступу до лав КП(б)У, і така тактика доволі добре спрацьовувала.

Іще одним видом «позитивної гендерної дискримінації» стало висуванство жіноцтва, що спочатку відбувалося на рівні документів для внутрішньопартійного користування, але згодом було юридично закріплене: уперше було задеклароване в документах XIV з’їзду ВКП(б) і продубльоване в рішеннях IX з’їзду КП(б)У (грудень 1925 р.). Проте, судячи з виступу Постишева, партія тільки «на XII році (1928) різко ставить питання про те, щоб жінку-робітницю, жінку селянку-біднячку й середнячку можна сміливіше, якомога рішуче просувати на керівні пости громадської, профспілкової та державної роботи». Тобто знову ж таки підкреслюється суттєва зміна у внутрішній політиці й паралельно — попередня байдужість партії щодо справжньої рівності між чоловіками та жінками.

_{«Комсомолець України» 1929 р., 8 березня}

Причини та передумови визнання більшовиками об’єднань із гендерним забарвленням

Фемінізм — термін відомий, а от поняття «буржуазний фемінізм» притаманне лише радянській суспільній свідомості. Першим із тих, хто «оголосив війну» буржуазним феміністкам, був знаний німецький соціал-демократ Август Бебель. Іще в 1872 р. під час ув’язнення він підготував книжку «Женщина и социализм». Як активний політик, Бебель опонував політичним конкурентам (ліберальній буржуазії) у змаганні за зміни у виборчому законодавстві Німеччини. Перша хвиля фемінізму була на піднесенні з другої половини XIX століття. Основним завданням феміністок було здобуття виборчих прав, але реально жіноцтво об’єднувалося заради рівного доступу до освіти, працевлаштування та гідної оплати праці, заснування позашкільних дитячих закладів. Так чи інакше, жінки приходили до розуміння, що всі ці проблеми простіше вирішувати, коли активно брати участь у політичному житті у ролі виборців та членок представницьких органів. Специфіка Німеччини була в тому, що жінки не мали права навіть вступати до лав будь-якої політичної партії, але могли створювати громадські об’єднання «за гендерною ознакою». Важливо, що за чисельністю німецькі ліберальні феміністки переважали німецьких соціал-демократів.

Наприкінці XIX ст. у сучасниць не виникало сумнівів щодо витоків організації робітниць. Найбільш красномовним доказом було партійне представництво на І Загальноросійському жіночому з’їзді в 1908 р., що був запланований іще в 1902 р. та постійно відкладався через політичні перепони: «від есерів на ньому була присутня легендарна Марія Спірідонова, від соціал-демократів — Олександра Коллонтай, від кадетів — “єдиний чоловік кадетської партії” та одночасно єдина жінка — членка ЦК партії кадетів Аріадна Тиркова». І якщо Олександра Коллонтай представляла меншовицьке крило, то Інеса Арманд — більшовицьке[2]. Саме вона стояла біля витоків більшовицького робітничого жіночого руху в Російській імперії і разом із Л. Сталь та Надією Крупською вносила остаточні правки в перші випуски журналу «Работница».

_{Журнал «Работница» 1928, № 3 (8)}

Ленін у той час постійно намагався подолати свій статус маргінала серед європейських соціал-демократів, тому йому було абсолютно не принципово, «за якою ознакою» посилати представників на міжнародні заходи, — аби тільки кількість голосів була більше на підтримку тих чи інших його резолюцій. Навесні 1915 р. в Берн на Міжнародну соціалістичну жіночу конференцію проти імперіалістичної війни, за його наполяганням, поїхали всі членки РСДРП, які були на той момент за кордоном; заклик проігнорувала тільки Євгенія Бош, бо категорично не сприймала такий статевий поділ. Її авторитет був такий, що в майбутньому вона очолила перший уряд Радянської України.

Лютнева революція розпочалася саме тоді, коли соціал-демократки в Європі відзначали свій міжнародний день. Під керівництвом Ліги Рівноправ’я, філіали якої були по всій країні, в тому числі й у Харкові, жінки отримали виборчі права. Водночас більшовикам ніяк не вдавалося одержати реальну більшість у виборних органах влади (в Україні вони перемогли тільки в Луганській раді робітничих і солдатських депутатів), тому електоратом «не перебирали». Перша конференція петроградських робітниць відбулась 12 листопада 1917 р.: «за її рішенням ініціативна група робітниць Петрограда разом із редакцією журналу “Работница” звернулась до робітниць всієї країни із закликом обирати делегатів на Всеросійську конференцію робітниць, яка мала відбутися в Петрограді 8 березня 1918 року». 23 лютого 1918 р. харківський комітет РСДРП(б) зробив відповідну заяву в «Донецком пролетарии». Однак 3 березня 1918 р. було підписано Брестський мир, розпочалася нова фаза воєнно-політичної турбулентності… і про жінок усі знов забули.

Структура і функції жінвідділів: труднощі та досягнення «радянського фемінізму»

У листопаді 1918 р. — тепер уже у Москві — таки відбувся Перший всеросійський з’їзд робітниць та селянок, під час якого було ухвалено рішення заснувати «Центральну Комісію з агітації та пропаганди серед робітниць та селянок» із філіалами в підконтрольних регіонах. У вересні 1919 р. ця структура трансформувалась у «Відділ із роботи серед жінок Центрального Комітету Російської Комуністичної партії (більшовиків)», який до 24 вересня 1920 р. очолювала Інеса Арманд. Вона ж у липні 1919 р. очолила Першу міжнародну конференцію жінок-комуністок. Скорочена назва жінвідділ набула популярності, жінвідділи існували по всій вертикалі влади в усіх регіонах і населених пунктах. Усюди, де діяв партійний комітет, у штатному розкладі існувала, як мінімум, посада жінорганізатора: в ідеалі її мала обіймати комуністка, але траплялося, що ці функції виконував чоловік, безпартійна, але, найчастіше, комуністка, яка за сумісництвом очолювала відділ агітації та ін. Через гостру нестачу кадрів сумісництво посад було нормою в першій половині 1920-х років. В основному посада була оплачуваною, і тільки на найнижчих щаблях жінорганізаторки працювали на громадських засадах. Але, оскільки економічна ситуація була жахлива, то навіть в архіві тоді столичного Харківського регіону можна побачити написані на малесеньких клаптиках паперу прохання надати хоч якесь взуття, бо восени ходити по повіту босоніж неможливо, або слова щирої вдячності за відріз тканини чи то сорочечку для немовляти.

Одним із яскравих проявів жінвідділівської діяльності були «делегатські зібрання», існував навіть журнал «Делегатка» на додачу до обов’язкових «сторінок» для робітниць чи селянок у місцевій пресі та окремих суто жіночих періодичних видань. Серед виборців жіночої статі до місцевих органів влади пропорційно обирали представниць — «делегаток» і розподіляли по декілька осіб та закріплювали за конкретними секціями міськради, щось на кшталт стажування. Ці жінки також періодично мали приходити на «делегатські зібрання», де їм читали додаткові лекції та обговорювали позитивні і негативні моменти відвідування радянських органів влади. Але, якщо сьогодні облік виборців відбувається за територіальною ознакою, то в 1920-х роках доволі плутано поєднувались декілька ознак. Приміром, у Катеринославі перераховували всіх жінок у конкретному районі міста за локаціями: скільки працює у лікарні, скільки на місцевому підприємстві, решту в житлових будинках; якщо останні не працювали на підприємствах, де за пропорцією обрали делегатку, то їх записували до категорії «дружини» і вони також обирали свою представницю. За задумом, почергово всі мали пройти через цей статус, бо відповідні відділи міських рад повинні були організовувати спеціальні курси сестер, няньок, виховательок, сестер-господарок тощо. Однак з явкою делегаток по всій країні були значні проблеми, про що свідчать і статті в жіночих журналах, і архівні матеріали. Як зазначалось у документах, така схема вважалася «продуктом великого досвіду, який був надбаний у Росії та на Україні» для втілення в життя лозунгу, що «кожна кухарка має навчитися керувати державою». Жінорганізаторки і делегатки регулярно проводили різноманітні «тематичні тижні», у межах яких надавалась допомога пораненим і хворим червоноармійцям, безпритульним дітям, голодуючим тощо. Радянська влада за допомогою жінвідділів прагнула повністю підмінити не тільки суто феміністичні організації, а й благодійні та освітні жіночі товариства.

Тільки в січні 1920 р., після перемоги над Денікіним, розпочалася систематична робота з офіційним визнанням, що через часті зміни влади жінки України «значно відстали в своєму розвиткові та організації від робітниць Радянської Росії». А в 1921 р. уже відчувалося розуміння важливості «жіночого питання». До прикладу, столична Широка колегія відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У через завжінрайвідділами прагнула «бути інформованими до найдрібніших подробиць про всілякі скорочення штатів на підприємствах, працюючи в контакті з профспілками, із доцільним використанням тих, кого скоротили», бо жіноче безробіття на 1 липня 1923 р. в Україні становило 40,8 %, та й ця статистика враховувала тільки показники губернських і промислових окружних міст. Практично одразу жінвідділи почали відчувати патріархальний спротив. У звіті на Широкій колегії відділу з роботи серед жінок ЦК КП(б)У зазначалося: «Взаємовідносини з Губпарткомом офіційно добрі, але за сутністю робота Жінвідділів вважається не потрібною. Це відображається негативно на місцях. Працівники, що відряджаються на Жінвідділівську роботу тільки за їх згодою».

Така тенденція є характерною для багатьох країн: війна та революція сприяють розширенню можливостей для самореалізації жінок у традиційно «чоловічих» сферах, але у мирний час відбувається повернення до консервативних практик — така собі «патріархальна контрреволюція». Ще в 1921 р. почалися ліквідаторські заклики в Москві на найвищому рівні. Олександра Коллонтай, яка на той момент очолювала жінвідділ при ЦК ВКП(б), пішла з цієї посади й зайнялась політичною боротьбою з питань, що не стосувались жінвідділів і жіночого руху в цілому. У 1922 р. цю посаду обійняла С. Смідович, і на XI з’їзді партії (27 березня — 2 квітня) 1922 р., тобто після чергового святкування 8 Березня і відповідного нагадування гендерної проблематики, було винесено резолюцію: «Спеціальні відділи з роботи серед жіночої пролетарської та селянської маси повинні бути збережені як самостійні відділи партійних комітетів і посиленні кваліфікованими робітниками», тобто державна політика з «розкріпачення жінки» продовжилась.

Результативність цієї діяльності була невисока: наприклад, у 1924 р. на Київщині 5,9 % селянок було залучено до сільрад, у 1925 р. поставили завдання «про проведення 5 селянок у окрузі головами сільрад, залучення в сільради не менше 25 % селянок», яке, звісно, не було виконано.

_{Журнал «Работница и домашняя хозяйка» — безкоштовний додаток до газети «Звезда» Дніпропетровськ 1928, № 5}

Наприкінці 1925 р. було ухвалено рішення про початок індустріалізації, а наприкінці 1927 р. проголошено курс на колективізацію. Саме в цей період відбулося остаточне укріплення влади Йосифа Сталіна. Чи не всі ліберальні та радикальні, прогресивні реформи та види діяльності в усіх сферах життя населення країни поступово звелися нанівець. Не став винятком і «радянський фемінізм» (за висловом І. Юкіної). Саме з цього часу робота жінвідділів ставала дедалі більше формалізованою, а дата 8 березня — лише святково-звітною. У документах 1927–1929 рр. про «роботу серед жінок» найчастіше зринає тема кількісної участі жіноцтва у радах. Попри безумовну пріоритетність цього питання для партійного керівництва на серпень 1930 р. Київський окрвиконком таємно сповіщав щодо жіночого представництва в різних владних структурах: голів сільрад — 25 (4,2 %), секретарів сільрад — 21 (3,7 %), усього членів сільрад — 2257 (19,1 %), тобто запланованих зрушень так і не досягли.

У січні 1927 р. усіх членів КП(б)У було 151 939 осіб, у тому числі жінок — 17 661, або 11,6 %. На 1 липня 1930 р. в Україні нараховувалось 20 847 комуністок і 5509 комсомолок, з них у київському окрузі проживало 2610 комуністок і 751 комсомолка. Тобто фактично за три роки не відбулося суттєвого збільшення жіночого членства у партії.

У 1930 р. «відділи із роботи серед жінок» в партійних осередках було ліквідовано. Утім, робота тривала, але на більш загальних засадах, оскільки залишилась посада жінорганізаторок у жінсекторах, і делегаток обирали протягом іще трьох років. Однак і цю залишкову активність згорнули в 1933 р., а наступного року ліквідували й жінсектори. Гендерні квоти у призначеннях на керівні посади збереглися: у 1935 р. Харківський обком КП(б)У затвердив «орієнтовну розверстку по районах по висуванню 500 колгоспниць на керівну роботу», в тому числі головами колгоспів мали стати 104 жінки. Та ці принципи залишилися тільки на папері.

8 березня — контраверсійність дати

Невід’ємною частиною образу «радянського фемінізму» стало свято 8 Березня. Міжнародний день жінок іще в 1910 р. запропонувала відзначати Клара Цеткін. Уперше на Заході його відзначили в 1911 р., у Російській імперії — у 1913 р. за ініціативою РСДРП(б). Уперше на українській території вулицями Києва розповсюджувалися прокламації з печаткою Київського комітету РСДРП, які закликали робітниць до страйку саме 23 лютого (8 березня за новим стилем) на знак протесту проти гноблення жіноцтва. Тож саме цього дня саме з жіночих масових виступів розпочалася Лютнева революція. Цей факт слід все ж таки вважати збігом, але 25–26 жовтня (7–8 листопада) того самого року відбувся Жовтневий переворот і події наступних десятиліть яскраво презентували всю парадоксальність становлення традиції відзначення 8 Березня, яке сьогодні багато хто вважає суто радянським спадком.

23 лютого, в Жіночий День, був проголошений страйк на більшості фабрик та заводів. Жінки були налаштовані войовничо. Не тільки робітниці, але й маси жінок, що стояли в хвостах черг за хлібом, за гасом. Вони влаштовували мітинги, вони переважали на вулицях, рухались до міської думи з вимогами хліба; вони зупиняли трамваї. «Товариші, виходьте!» — лунали енергійні вигуки. Вони приходили на фабрики й заводи та знімали з робіт…

Газета «Правда», № 1, 1917 р.

Проте у 1918 р. про жіночий день уже ніхто не згадав, а от 1 травня та 7 листопада більшовицька влада відзначила пафосно. На не підконтрольних більшовикам територіях підпільники(ці) влаштували символічні диверсії (встановлюючи червоні прапори). Із черговим встановленням радянської влади в Україні в 1919 р. в урядових документах про «жіночий день» не згадувалось, на відміну від інших знаменних дат: «Про святкування річниці Червоної армії. З Декрету РНК України 2 березня 1919 р.» та «Про вшанування пам’яті Тараса Шевченка. Постанова Народного комісаріату освіти 7 березня 1919 р.». Важко зрозуміти, навіщо про це «свято» згадали згодом. Можливо, через сподівання на світову революцію: Міжнародний жіночий день міг вважатися своєрідним плацдармом, особливо на тлі європейського феміністичного руху, який поки що не згасав. Вірогідно й те, що більшовики намагалися заднім числом представити себе як спадкоємців Лютневої революції, або ж, навпаки, гендерне забарвлення початку тієї революції мало символічно понизити її статус, на відміну від більшовицького збройного повстання (фемінна стихійність у лютому 1917 р. проти маскулінної організованості у жовтні 1917 р.). Тому газета «Коммунист» у жовтні 1921 р. надрукувала додаток «1917 г. — (25/Х) 7/ХІ — 1921 г. Календарь Великой Российской Революции (все даты по новому стилю)», де навпроти «23 лютого 1918 року» ще не було жодного згадування про «заснування Червоної армії», бо за цим «Календарем» — «Декрет про створення робітничо-селянської Червоної армії» був виданий 28 січня 1918 року. До всього іншого, 8 березня в 1918 р. відбувався VII з’їзд партії більшовиків (6–8 березня), на якому вона була перейменована з РСДРП(б) на РКП(б). Вочевидь, партійному керівництву було аж ніяк не до Міжнародного жіночого дня і не до Лютневої революції.

Вважається, що вперше в Україні 8 березня святкували у 1920 р., але для всієї молодої радянської країни воно, за великим рахунком, також святкувалося вперше. Зрозуміло, що в українських регіонах організація події була відповідною: 20 лютого на зібранні районних організаторів робітниць жінвідділу при Харківському губкомі на чолі з В. Мойровою (головою відділу роботи серед жінок при ЦК КП(б)У) тільки третім пунктом із п’яти зазначено «Святкування 8-го березня». Тут, зокрема, звертаються до К. Самойлової щодо тез доповідей про значення 8 березня, а вся суть святкування зводиться за формою до масового свята: мітинги-концерти, лекції, організація дешевого буфету, розповсюдження літератури, листівка, а головне — прохання до Наркомпраці щодо звільнення робітниць від праці пополудні в цей день. 26–28 лютого вже було відомо, що декретом Комісаріату праці усі звільнялися на цілий день зі збереженням платні. Хоча офіційно вважалося, що участь селянок у Міжнародному жіночому дні в українських регіонах розпочалася тільки в 1921 р., Полтавський губком виявив ініціативу раніше. У «Зверненні Гадяцького повітового Комітету КП(б)У до робітників і селян із закликом прийняти участь у демонстрації 8 березня» від 6 березня 1920 р. зазначалося, що: «Пролетарій знайшов вірного союзника в робітниці та селянці… Усі робітниці та селянки повинні 8 березня кинути свої заняття й прийняти участь у мітингах та демонстраціях».

У 1921 р. панівною темою для партійців стало «міжнародне становище». Утім, партійному керівництву знову було не до 8 Березня: X з’їзд партії вирішував важливі питання, пов’язані з непом, тож на державному рівні Жіночий день не святкували. Це було ідеальне втілення: свято, яке придумали німецькі соціал-демократки, відзначалося серед жіноцтва країни, де до влади прийшло радикальне крило Російської соціал-демократичної партії, — тобто для кого придумали, ті його й святкували в масштабах країни.

Саме у 1922 р. новій керівниці жінвідділу С. Смідович вдалося не лише запобігти ліквідації гендерної структури, а й закріпити традицію масштабного відзначання Міжнародного жіночого дня. У 1923 р. було вже втретє відновлено журнал «Работница», який свого часу заснували під Міжнародний жіночий день у 1914 р., потім відновили одразу після Лютневої революції, але після Жовтневого перевороту припинили видання.

8 Березня в подальші роки, за інерцією, ще проводили жінвідділи, але з початком індустріалізації роль організаторів святкувань поступово заступила місцева влада, відтак подія втратила статус масового свята та феміністичне забарвлення. Поступово дата 8 березня стала звітною, саме до цього числа приурочували відкриття дитячих майданчиків та садків, нагородження ударниць, конференції тощо. Свято більше не було справою жінвідділів, воно перебувало головно в руках міських, районних, сільських рад. Щораз більше уваги приділялося антуражу свята, зокрема й популяризація в пресі (аж до одіозної акції, яку запропонували громадській організації «Друг Дітей», — випустити одноденну газету «Жінка — друг дітей»).

Річ у тому, що раніше жінки-активістки не тільки влаштовували все власними силами, а й, так би мовити, лобіювали ці питання та в міру своїх можливостей втілювали в життя власні ідеї. Тепер ініціативу перебрала на себе влада. Наприклад, у плані проведення свята 8 Березня 1928 р. занотовано: відкрити 2 дитячі садки, 6 дитячих майданчиків (які функціонували минулого року), другу районну бібліотеку й організувати 100 пересувних бібліотечок у жилкоопах, 50 шкіл крою та шиття на 500 відвідувачок, організувати в Харкові постійні ясла для дітей робітниць на 16 000 місць тощо. Проте все це проектування розпочалося, судячи з дати протоколу, тільки 28 лютого 1928 р., таким чином, на фактичну реалізацію всіх планів годі було й сподіватися.

Сьогодні опубліковані жалюгідні результати, дуже мало успіхів ми маємо в цій області [що зроблено нашими центральними і місцевими закладами в справі просування жінок]. Звичайно над нами багато які товариші жінки глузували — «ось ви тепер це робите і завжди так, займаєтесь цим тільки тоді, коли підходить 8 березня. Так ви й підраховуєте, а до 8-го березня що робили?

З виступу Г. Петровського на святковому зібранні 8 березня 1930 року

Щороку так званий «міжнародний блок» у промовах більшав, стенограми подібних виступів становили не менше половини текстів. Але у звітах міської ради в 1930–1931 роках з’явилася нова тенденція: свята Червоної армії та 8 Березня йшли, так би мовити, у парі.

Таким чином, на початку 1920-х років делегатські зібрання жінок різноманітних верств мали рік у рік відбуватися досить часто, але з ліквідацією жінвідділів їх стали проводити лише напередодні 8 березня. Владі більше нічого було запропонувати жіноцтву на цих зборах, які були, певною мірою, осередками демократії. Саме тому до 1930 р. підготовка до відзначення жіночого дня, якою керували жінорганізатори, була спрямована більше на досягнення гендерної рівності — це був запит самих жінок. Так звану відсталу верству населення першою чергою турбували звичайні соціально-побутові проблеми (безробіття, влаштування дітей, охорона здоров’я тощо), а не індустріалізація, колективізація та війна з капіталістичним світом. Тому тоталітарному режимові простіше було зберегти єдине жіноче свято і максимально його формалізувати, аніж утримувати розгалужену мережу жіночих організацій у вигляді жінвідділів. Фактично до початку 1930-х років 8 Березня втратило свій емансипаційний смисл. Це свято відокремили й віддали на відкуп самим жінкам іще до проголошення його вихідним днем у травні 1965 року.

Гендерно-ментальні особливості розвитку регіонів

Перша столиця — авангард чи продовження традицій?

Харків цілком можна назвати центром суфражистського руху (за жіночі виборчі права) серед українських регіонів Російської імперії. Іще в 1905 р. Харківське товариство взаємодопомоги працюючих жінок (засноване в 1902 р.) офіційно висунуло вимогу щодо жіночого виборчого права на місцевому рівні. Крім того, багато членок паралельно входили до регіонального філіалу Союзу рівноправ’я жінок, яке згодом було перейменоване на Всеросійську лігу рівноправ’я жінок, яка своєю чергою й здобула ці права навесні 1917 року. У той же час у керівництві доволі численного місцевого комітету РСДРП не було жодної жінки, на відміну від решти українських регіонів: з одного боку, активні харків’янки реалізовували себе в ліберальному фемінізмі, а з іншого — їхній участі перешкоджав упереджений до жінок Артем.

Гендерна політика більшовиків на Слобожанщині розпочалась із північних теренів, де у січні 1919 р. вже достатньо активно діяли жінвідділи (принаймні на папері). Саме цим періодом датуються резолюція Сумського жінвідділу про розміщення докладу про раду «Захисту дітей» в харківській сторінці «Робітниці», тобто одна зі складових гендерної політики більшовиків нібито уже існувала — обов’язкова «сторінка робітниці» в місцевій пресі, але відсутність власне конкретної назви видання більше свідчить про імітацію для Москви або перед «ревізором». Сама резолюція була затверджена на Сумському міському делегатському зібранні жінок, текст документа заангажований і містить суцільні штампи, тобто реальну повсякденну роботу активісток годі проаналізувати. Але в класичному вигляді відділ робітниць при Сумському комітеті був організований 1 січня 1920 р. (завідуюча т. Барчук, інструктори Кац і Мельнікова), вже 19 січня була скликана перша міська жіноча конференція — 50 делегаток, які представляли 1000 робітниць (фабрик, заводів, профсоюзів, з біржі праці (створена в січні 1918 р.) і санітарних закладів), 28 делегаток виділили для роботи у відділах ревкому (наросвіти, місцевого господарства, соцзабесу, охорони здоров’я, відділ праці та продовольчий відділ).

Натомість у «першій» столиці ситуація розвивалась складніше, і перша активізація жінок відбулась не на користь влади. У керівництві Центрального відділу з роботи серед робітниць не було харків’янок, і, можливо, тому вони одразу зіткнулись із традиційною самоорганізацією жіноцтва. Слід пам’ятати, що під час багаторазових змін влад на цій території єдиними організаціями, що плідно працювали, були профспілки (на окремих підприємствах або галузеві), і радянській владі лише за Сталіна вдалось підпорядкувати ці автономні організації. 28 січня 1920 р. на загальних зборах І державної тютюнової фабрики з приводу виборів на обласну безпартійну жіночу конференцію, йшлося: «В виду недоверия со стороны тт. работниц к самой конференции и не понимания ее значення масса работниц оставили общее собрание…» Однак уже в першій половині того самого року відбулись дві жіночі безпартійні губернські конференції: у першій взяло участь 600 делегаток (57 комуністок, 14 меншовичок, 3 боротьбистки), а в другій — 359 (202 позапартійні, 26 комуністок, 3 кандидатки, 2 ліві есерівки). Але робота жінвідділів щодо реальної «жіночої проблематики» велась конструктивно: губернський відділ охорони материнства і дитинства від Наркомздраву вимагав перенести відділ із 9-го поверху нижче, бо його було важко відвідувати вагітним.

У Петінському районі столиці готували відкриття 10 дитячих майданчиків і створили осередки охорони материнства та дитинства на всіх підприємствах. Жінвідділ Іванівського району переймався міліціонерками, які «жахливо погано себе поводять, кидають пости, деякі з них займаються проституцією», для подолання негативних проявів прикріпили до них двох комуністок для проведення систематичної гурткової роботи. У 1923 р. результати вже були відповідними статусу столичного регіону, де окрім губернського працював іще й центральний відділ КП(б)У, «кампанія 8 березня» пройшла найкраще в УСРР: відкрито 33 заклади з покращення побуту робітниць (ясла, «краплі молока», консультації, пральні, школи лікбезу, організація артілей, клуби тощо), у Київській губернії — 27, у Катеринославській — 17, решта — до 10 в кожній.

_{Журнал «Работница и домашняя хозяйка», безкоштовний додаток до газети «Звезда». Дніпропетровськ, 1927 р., № 3(5)}

Багаторічна боротьба жіноцтва за виборчі права унеможливила усунення жінок від політичної участі, і цим доволі успішно користалися молоді дівчата та жінки. У цей період настав саме їх час, і саме вони були головною рушійною силою нової влади. Молоді — як і «пролетарям» — нічого було втрачати, тому цей ситуативний союз між соціально активними дівчатами та радянською владою на початковому етапі був цілком взаємовигідним.

Переваги «радянського» над ліберальним у маскулінних регіонах

Маскулінними регіонами пропонується вважати терени Катеринославської та частково Харківської губерній (сучасні Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська обл.), де через бурхливий розвиток важкої промисловості та супутніх галузей (копальні), панував чоловічий етос — як наслідок домінантної чоловічої зайнятості, відсутності університетів та інших вишів. Відтак у цьому регіоні до 1917 р. так і не з’явилась база для ліберального фемінізму, відповідна проблематика для місцевих партробітників була абсолютно нова, а для пересічного жіноцтва не знайома. У звіті жінвідділу Катеринославського губкому КП(б)У за лютий 1920 р. дуже багато уваги приділено засіданням делегаток, конференціям, ухвалено безліч резолюцій, але немає якихось конкретних цифр, справ і жодної власної ініціативи. Робота ж із повітами полягала лише в тому, щоб розіслати інструкції та літературу. Тільки в Каменському повіті спостерігалась безпосередня робота з жінками: було створено «клуб пролетарок», який налічував 207 членок, а також проведено «тиждень фронту» і суботник.

У березні 1920 р. діяльність все ж таки активізувалась: визначилися з кандидатурами на всілякі курси, у газеті «Звезда» вміщували сторінку робітниці, 12 березня разом із агітвідділом провели концерти-мітинги «Революція та визволення жінок» — тобто діяли чітко за циркулярами ЦК КП(б)У.

Водночас до столиці звітували, що зібрання комуністок двічі так і не відбулося. Ще один класичний приклад «відписок»: відкриття школи грамоти в Павлоградському повіті було потрібною справою, втім, подолання неписемності було загальнодержавним пріоритетом і це досягнення могли записати собі в актив майже всі партійні і радянські структури. Тобто видимість роботи є, але в документах немає «живих» людських емоцій, якими переповнені звіти з інших регіонів. І до прориву у вирішенні «жіночого питання» тут не прагнули: за розкладкою прийому робітниць і селянок на робітфаки в 1922 р. на засадах постанов головпрофосвіти Катеринославський губжінвідділ скерував у 2–3 рази менше жінок, ніж жінвідділи в університетських містах (де концентрація жінок із вищою освітою імперського зразка безперечно була більшою).

Іще скромніші досягнення мало впровадження «радянського фемінізму» на Донбасі. На початку 1920 р., коли цей регіон уже був міцним плацдармом для подальшого встановлення радянської влади в Україні, жінвідділи звітували, що майбутній центр регіону «Юзівський не організований, хоча маються партійні сили» і навіть на свято 8 Березня не спостерігалось активності. Трохи кращою ситуація була в інших підрайонах Донбасу: «…здійснена деяка робота. Виділені організатори робітниць». Але тут-таки зазначалося, що: «Майже всюди роботу гальмують комітети партії, не розуміючи всю важливість роботи серед робітниць. Кращі сили відділів робітниць у багатьох місцях комітети партії беруть на іншу роботу». 21 липня 1922 р. на засіданні колегії ЦВ робітниць ЦК КП(б)У доповідали, що не існує навіть апарату губжінвідділу на Донбасі, хоча на місцевому рівні певна робота все ж таки проводилася завдяки ініціативним активісткам.

Звіти жінорганізаторів Донбасу рясніють загальними фразами, у яких дуже рідко трапляються конкретні показники, тобто навіть на папері не намагалися створити видимість якоїсь діяльності. Схоже, що ще в середині 1920-х років жінорганізаторки дозволяли собі ігнорувати Центральний відділ по роботі серед робітниць при ЦК КП(б)У. Однак при безпосередньому зв’язку з жінвідділом при РКП(б) навряд чи звіти були більш змістовними, бо до Сталіно, Артемівська та Маріуполя — як центрів округів — надсилали такі самі пустопорожні звіти.

Характерно, що ще в 1925 р. у резолюції копальні № 1 м. Горлівки постановили: «Налагодити регулярні зібрання жінок, залучаючи дружин робітників і дружин комуністів, останнім у жодному разі не перешкоджати своїм дружинам у відвідуванні, а навпаки, залучати їх до цієї роботи». Подібні рішення ухвалили комосередки шахт, міських ремісників, сільських осередків. Проте навіть у 1930 р. дрібні партійні осередки не здатні були зібрати потрібну кількість жінок для скерування на Всеукраїнські курси. Замість потрібних семи відсилали двох-трьох, а з місцевості Янісоль замість жінок взагалі відправили двох чоловіків, що є разючим прикладом абсолютного нерозуміння місцевими комуністами суті справи. Як свідчать документи, у межах Сталінської округи в деяких сільрадах загальні збори жінок до 1930 р. «зовсім не скликались, а тільки від 8 березня до 8 березня» та й навіть саме свято не всюди проводилось: «…а в деяких районах ради зовсім не приймали участь у проведенні цього свята й на запит… “що вами зроблено” відповідають “нічого” (В-Янісоль)». Усе відбувалось тоді, коли держава ще не згорнула жінвідділів і останні повинні були проводити активну діяльність протягом 10 років у цьому регіоні. Проте на практиці партійні функціонери навіть не розуміли підставових речей: наприклад, того, що існували суто жіночі квоти на суто жіночі курси загальнореспубліканського масштабу.

У 1928–1930 рр. у Маріупольському окрузі серед голів сільрад не було жодної жінки, а в Харківському у 1929 р. налічувалось 26 таких жінок-голів. Та харківські показники не вирішували загальної проблеми, а стратегічна індустріальна важливість Донбасу дозволяла місцевим партійцям уникнути суворих стягнень із Центру за незадовільну роботу серед жіноцтва.

Парадоксальний Південно-Західний край

Решту України більшовики називали Південно-Західним краєм: розвиток важкої промисловості тут був порівняно невеликий. 17/30 квітня 1917 р. Євгенію Готлібівну Бош, уродженку м. Вознесенська Херсонської губернії (сучасна Миколаївська обл.), обрали керівницею окружного (Чернігівської, Полтавської, Волинської та Подільської губернії) і паралельно обласного комітету РСДРП(б), куди входили інші регіональні організації з центром у Києві. За два тижні до цього на засіданні Київського міського комітету РСДРП(б) було запропоновано утворити різні комісії, в тому числі й жіночі, які «ведуть спеціальну агітацію серед жінок», але вже влітку від цієї ідеї відмовились. Одночасно в Одесі — де в кожному районі була людина, яка відповідала за роботу з жінками, — запланували жіночий з’їзд (фактично раніше, ніж у Петрограді).

«Стара» Україна взагалі відрізнялась виразними проявами фемінності: Софія (Олена) Соколовська очолювала Чернігівський міський та губернський комітет, який на 20 % складався з жінок, під час чергових встановлень радянської влади Чернігівщину очолювали то Євгенія Бош, то її дочки, тоді як сама Софія Соколовська встановлювала радянську владу на Одещині. Полтавська губернія мала найвищу чисельність жіночого пролетаріату. Але після остаточного встановлення більшовицької влади фактично переміг ліберальний фемінізм: 10 %-ву квоту на комуністок насилу виконували, а на засіданні пленуму Роменського окружного комітету партії 12 липня 1923 р. вказували на «слабкий потяг дівчат до КСМ. По округу на 700 членів КСМ тільки 60 дівчат в союзі; в Лохвиці на 80 парубків — 6 дівчат; на 140 парубків в Гадяче — 12 дівчат». У чому ж перемога? У тому самому році, незважаючи на чотириразову зміну завідувачки губжінвідділом, показники заснування ясел, «крапель молока», поліклінік, шкіл лікнепу та завуча, читалень, клубів, були високими і поступалися тільки столичному та Київському регіонам. І це при тому, що саме так звана Гетьманщина, тобто її мешканки — пересічні українки — взяли на себе ще такий тягар, як опіка над дітьми з регіонів, що постраждали від голоду, в тому числі і з Півдня України. Отже, відсутність україномовних комуністок заважала партійному контролю над жіноцтвом, але не заважала їхній самоорганізації та громадській активності. Тобто при низькій зацікавленості жіноцтва у партійних справах їхня фактична діяльність щодо вирішення важливих проблем була високою.

Дещо осібно від інших регіонів стояв Південь, що мало об’єктивні причини. Післяреволюційний період на Миколаївщині став переламним щодо «подвійної» маскулінності: база Чорноморського флоту остаточно розташувалась у Севастополі, тому можна казати про певну демілітаризацію міста та околиць, а кількість промислових центрів регіону не збільшилась, на відміну від таких маскулінних регіонів, як Донбас і Катеринославщина, рівень індустріалізації та урбанізації котрих постійно зростав. Раніше осередком дислокації Чорноморського флоту був Херсон. Можливо, певну роль відіграло й те, що в 1922–1937 рр. ці регіони адміністративно належали до Одещини з її фемінними гендерно-ментальними особливостями. Але у 1929 р. наркомздоров’я О. Єфімов переймався: «Миколаїв — це місто з диктатурою двох заводів, які навіть в дореволюційні часи мали вплив на місто — від робітників залежало все місто», бо традиції робітничої страхової медицини не передбачають адекватної уваги до міських лікарень, а тим більше дитячих ясел. На цих заводах працювало на той момент 30 % населення, тобто більшість жителів не входили в сферу інтересів підприємства, тому й бюджет був менший за пересічний український показник. Крім того, навіть ті медичні заклади, що діяли, т. Зейман назвала абортмахерськими лікарнями й наполягала: «Робити так, щоб аборти захопили всю лікарню, не можна». Але вдалось досягти успіхів щодо залучення дівчат до комсомолу, що було радше наслідком появи нового покоління, яке зростало не в «подвійному» маскулінному середовищі: у місті вже в 1925–1926 рр. дівчата становили 34,7 % від чисельності комсомольців, на селі 23,5 % (при гендерній квоті 25 %); у 1926–1927 р. жінки становили 29,5 % від депутатів міської ради, але за межами міста картина була не така оптимістична — частка жінок серед членів районних рад коливалася від мінімум 6,74 % (H-Бузький район) до максимум 13,45 % (Володимирський район).

Утім, це був не єдиний момент ідеального втілення «радянського фемінізму». Унікальність жінвідділів, що входили в орбіту Одеси, полягала у цілеспрямованому і послідовному встановленні адекватних відносин з партійним керівництвом (а це було загальнодержавне протистояння, своєрідним винятком був лише Донбас). Для цього регіону характерна відсутність проблеми «радянізації» жінвідділів — аж до «чвари з губздравом». Зазвичай жінорганізатори надто тісно співпрацювали з радянськими установами, в тому числі на рівні сумісництва керівних посад, але одеські комуністки відтворювали ідеал — суто партійне керівництво. В інших регіонах, наприклад, голова жінвідділу часто водночас очолювала відділ виконавчої влади з охорони здоров’я і відтак суто фізично вже не могла контролювати інші питання роботи жінвідділу, наприклад перекваліфікування та працевлаштування безробітних пролетарок. Етнічний чинник також відігравав суттєву роль у питаннях активізації жіноцтва: приміром, в Одеському окрузі наприкінці 1924 р. явка німкень на вибори по Енгельсовському становила 8 % (500 німкень). І річ була не лише в тому, що «робота гальмується через відсутність працівників, які володіють німецькою мовою». Сама традиційна закритість великих фермерських господарств, де жили ці жінки, знижувала вплив на них ідей і практик гендерної рівності.

Підбиваючи підсумки радянського експерименту в 1920-х роках, слід визнати, що популярне серед більшовиків гасло «Що неможливо перемогти — слід очолити» в жіночому питанні повністю спрацювало. Так чи інакше, усю громадську активність, що була спрямована на заснування різних інституцій для покращення життя жінок, жінвідділи взяли під контроль, як мінімум зробили її підзвітною. Утім, невдовзі й самі жінвідділи розчинились у партійній вертикалі влади.

У той самий час «радянський фемінізм» не пустив коріння там, де не було попередньо створених соціальних передумов — де за імперських часів не розвинувся рух ліберальних феміністок (Донбас, Дніпропетровщина, Запоріжжя); не сталося й помітного прориву в так званих «фемінних регіонах», де фактично було закріплено досягнення попередниць.

Радимо почитати

1. Вороніна М. С. Мешканки міст Харківської губернії: гендерна дискримінація та динаміка змін (1861–1917 рр.) [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://www.womenhistory.org.ua/images/texty/Voronina_dyser_0.pdf

2. Вороніна М. С. Порівняння гендерно-ментальних особливостей Одещини та Чернігівщини (1900—1930-ті) [Електронний ресурс] — Режим доступу: // Нові сторінки історії Донбасу: збірник статей. Кн. 21/ Головний редактор — З. Г. Лихолобова, д. і. н., проф. Упорядник та відповідальний за випуск — О. В. Стяжкіна, д. і. н., проф. — Донецьк, ДонНу, 2012. — C. 278–284. http://www.nbuv.gov.ua/oldJrn/Soc_Gum/Nsid/2012_21/texts/c278-284.pdf

3. Гендерное равноправие в России. Материалы международной научной конференции, посвященной 100-летию Первого Всероссийского женского съезда 1908 года. 21–23 марта 2008 г. Санкт-Петербург. — СПб.: Алетейя, 2008.

4. Іващенко І. В. Державна політика у сфері боротьби з соціальними аномаліями періоду НЕПу (1921–1928 рр.): досвід, протиріччя, уроки (за матеріалами Півдня України). 07.00.01 — історія України: дис. канд. істор. наук. — ДНУ. — Дніпропетровськ. — 2003. — 206 с.

5. Карпова Г. Г., Ярская-Смирнова Е. Р. Символический репертуар государственной политики: Международный женский день в российской прессе, 1920–2001 гг.// Социальная история. Ежегодник. Женская и гендерная история. — М.: РОССПЗН, 2003. — С. 488–509.

6. Кушнір Л. В. Діяльність жіночих рад Донбасу (1920–1933 рр.) дис. канд. іст. наук: 07.00.01 / Кушнір Людмила Володимирівна. — Донецьк, 2009. — 266 с.

7. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.)/ Відп. ред. С. В. Кульчицький: В 2 ч. — Ч. 1. — К. : Інститут історії України НАН України, 2009. — 445 с.

8. Чикалова И. И. Арманд и А. Коллонтай: Феминизм, коммунизм и женский вопрос в послереволюционной России [Електронний ресурс] / Материальї международной научной конференции [Алек-сандра Коллонтай: теория женской змансипаци в контексте российской гендерной политики], (Тверь, 11 марта 2002 г.) / Под ред. В. И. Успенской. — Тверь, 2003. — Режим доступу: http:// tvergenderstudies.ru/main.php

9. Юкина И. И. Александра Коллонтай и русский феминизм // Материалы международной научной конференции [Александра Коллонтай: теория женской змансипации в контексте российской гендерной политики], (Тверь, 11 марта 2002 г.)/ Под ред. В. И. Успенской. — Тверь, 2003. — Режим доступу: http://tvergenderstudies.ru/main.php

10. Юкина И. И. Женское движение России, ценз пола и суфражизм // Гендерная реконструкция политических систем / Редакторы-составители сборника: Степанова H. М., д. и. н., Кириченко М. М., к. с. н., Кочкина Е. В. — СПб.: ИСПГ-Алетейя, 2003.