Розділ 7 Голодомор крізь призму жіночого досвіду виживання Оксана Кісь

Голодомор 1932–1933 років, поза сумнівом, став найбільшою історичною трагедією для українців. Оцінки людських втрат від штучно створеного голоду різняться, оскільки надійних документів та точних даних про кількість загиблих не існує. За підрахунками учених Інституту демографії НАН України, для яких застосовувались найсучасніші і науково-визнані обґрунтовані методики обчислення демографічних втрат, протягом 1932–1934 рр. в Україні загинуло близько 3,9 млн громадян, що становило близько 13 % усього тогочасного населення УРСР. Найбільшого удару зазнало селянство, адже понад 90 % загиблих були мешканцями сіл.

У межах ушанування трагедії голодомору та її численних жертв у незалежній Україні було реалізовано чимало пропам’ятних заходів, серед яких — численні меморіали і пам’ятники жертвам Великого Голоду, наукові дослідження, десятки томів опублікованих спогадів очевидців та архівних документів, документальні фільми, тощо. У них раз по раз зринав образ Жінки як уособлення трагедії цілої української нації. Меморіали та пам’ятники часто представляють виснажене чи мертве жіноче тіло, що символізує тотальність втрат, а публікації схильні ілюструвати жахи голодування насамперед жаскими розповідями про доведених до відчаю жінок… Таким чином у суспільній свідомості поступово формується та закріплюється стійка асоціація поміж двома поняттями — жінка і жертва. Жіночий досвід Голодомору нерідко зводять до опису страждань і втрат. Неможливо заперечувати, що українські жінки зазнали усіх жахіть трагедії, та водночас хибним було б вбачати у жінках лише пасивних і безпомічних жертв нездоланних історичних обставин. Проаналізуймо спогади свідків Голодомору, щоб простежити жіночі способи пристосування до надзвичайних умов, жіночі стратегії виживання і навіть форми спротиву в умовах тотального обмеження ресурсів, прав та можливостей, які власне допомогли декому врятувати життя, пережити Голодомор, щоб свідчити про злочин.

Чому варто уважно вивчати саме жіночий досвід Великого Голоду?

Для аналізу саме жіночого досвіду Голодомору є щонайменше три поважні причини. Першим і головним аргументом є домінування власне жіночих свідчень у загальному масиві спогадів очевидців Голодомору: в опублікованих в Україні збірниках спогадів, записаних у межах різних проектів (міжнародних, загальноукраїнських, регіональних і локальних) помітно переважають розповіді жінок (майже 3/4 усіх свідчень). Вочевидь, ці свідчення відображають насамперед жіночий досвід і жіноче бачення тих подій, то ж ігнорувати цей факт неможливо. Додатковим демографічним фактором, що впливає на кількісне переважання саме жіночих спогадів про Голодомор, є значна різниця середньої очікуваної тривалості життя жінок та чоловіків в Україні: для жінок вона становить близько 74 років, а для чоловіків — відповідно близько 62. Крім того, Друга світова війна призвела до значних втрат серед чоловічого населення. Таким чином, серед іще живих свідків Голодомору природно переважають жінки, і на це слід зважати.

Вагомі аргументи на користь вивчення жіночого досвіду Голодомору дає гендерний вимір репресій проти селян, які протидіяли примусовій колективізації протягом 1929–1931 рр., коли селянський спротив набув активних, у тому числі й масових збройних форм. Дослідники підрахували масштаби репресій (арештів, розстрілів, заслань тощо), що засвідчує жорстокість і масовість розправ з бунтівниками. Не згодні на усуспільнення власності селяни зазнавали масових виселень в межах заходів з «розкуркулення»: протягом січня-травня 1930 р. з території України було вивезено понад 20 тис. селянських родин у кількості близько 100 тис. осіб, а крім того вислано близько 15 тис. чоловіків «особливого призначення». Загалом до 10 травня 1930 р., за неповними даними, на території України було розкуркулено близько 62 тис. родин. Частка чоловіків і жінок серед репресованих селян невідома, однак, зважаючи на загалом патріархальний уклад селянського життя, можна зробити деякі цілком обґрунтовані припущення. Оскільки традиційно саме чоловік-батько вважався головою сім’ї та господарем основного майна (землі, худоби, хати тощо), виконуючи представницькі функції від імені своєї родини у громаді, то саме чоловіки становили основну масу тих, хто від імені цілої родини відмовлявся від вступу в колгоспи. Тому логічно було б припустити, що саме чоловіки мали б становити й абсолютну більшість серед покараних владою за спротив колективізації.

Припущення про те, що найвірогідніше репресії влади були спрямовані насамперед проти чоловіків — голів родин, знаходить підтвердження у спогадах про колективізацію та Голодомор, у яких часто згадується про арешт батька за відмову від колгоспу чи під час «розкуркулення», його подальше засудження до ув’язнення, заслання чи розстрілу, тоді як спогади про репресії щодо матері практично не трапляються.

Мого дядька розстріляли… В дядька п’ятеро дітей… вигнали з хати, з дітьми, з усім, хату поваляли, сарай, усе…

(Київщина)

…А нас було у матері п’ять душ, а голод… А батька не було вже, ми без батька остались… Нашого батька посадили в тюрму, і він не вернувся, десь погиб з голоду…

…Тьотку вигнали з дітьми, з п’ятьма дітьми вигнали з хати… І дядька посадили… а тьотка осталася з дітьми… І они всі з голоду померли в 33-му…

…Забрали сільгоспреманент, а з хлівів усю живність… Двір залишився пустим… А батька ще й заарештували за те, шо він куркуль, і відправили в тюрму. Ми з мамою залишились одні, а нас в неї було аж п’ятеро… Потім нас вигнали з хати…

…Батько не знаю де подівся, а мати залишилася з трьома дітками…

(Луганщина)

Часто у спогадах також розповідають про батька, який помер чи то задовго до Голодомору, чи на самому початку голодування (внаслідок стресу після розкуркулення, хронічної хвороби чи від поранень часів Першої світової війни). При цьому спогадів про арешт матері вкрай мало: вони здебільшого стосуються покарання жінок «виправними роботами» (примусовою безоплатною працею) в межах того самого регіону за порівняно незначні провини (як правило, за крадіжку чи приховування продуктів харчування, порушення режиму пересування тощо).

У разі загрози жорстоких репресій щодо голови родини (арешту, розстрілу) існували й інші сценарії: як свідчать спогади, нерідко батько рятувався втечею від потенційного переслідування (виїжджав у місто, в інший регіон), тоді як його сім’я (жінка, діти, старі батьки), як правило, протягом тривалого часу залишалась на попередньому місці. У такому разі чоловік знаходив роботу в іншому населеному пункті (часто — на шахтах Донбасу, у промисловості, на будівництві чи на транспорті). Втікач або підтримував свою родину, періодично передаючи продукти та/або кошти, або ж, облаштувавшись на новому місці, згодом забирав дружину та (не завжди) дітей до себе. Траплялися й випадки, коли після втечі батька контакти з ним переривалися на тривалий час або й назавжди. Саме у сільській місцевості голод лютував найдужче, тоді як у містах і особливо на промислових підприємствах практикували продовольчі пайки і карткову систему забезпечення продуктами працівників, тож рівень смертності у містах був незрівнянно нижчим.

Очевидно, що чимало працездатних жінок і чоловіків мали суттєво відмінний досвід у роки Голодомору. Саме на жінку-матір у той період найчастіше лягав увесь тягар турботи про решту родини — дітей і старих. У спогадах тих, хто пережив Голодомор дитиною, постать матері є центральною і значущою, тоді як згадки про батька вкрай рідко бувають такими виразними, його фігура частіше перебуває на периферії розповіді. Оскільки життя цілої родини залежало від жінки, то жіночі стратегії виживання в умовах тотального голоду, повсякденні практики та поведінка жінок в екстремальних обставинах набували особливого значення для порятунку родин.

Іще одним аргументом на користь необхідності вивчення жіночого досвіду в роки голоду є особлива витривалість жіночого організму в умовах нестачі їжі, на яку вказують деякі антропологи та фізіологи. Дослідження голоду в різних культурно-історичних контекстах показали, що дорослі жінки є більш стійкими до голоду, аніж чоловіки. Учені вважають, що з точки зору фізіології, жіночий організм менш вразливий до обмеження харчового раціону, оскільки жіноче тіло менше за чоловіче і через це потребує менше енергії та поживних речовин, обмін речовин у ньому також повільніший, а частка жирових відкладень зазвичай вища, що зумовлює його більшу витривалість в умовах нестачі їжі. І хоча точної статистики про частку жінок і чоловіків серед загиблих від голоду немає, у спогадах очевидців Голодомору трапляються свідчення того, що важкі наслідки тривалого голодування (набряки, супутні хвороби виснаження, психічні розлади тощо) проявлялися на жінках не так швидко або меншою мірою, аніж на чоловіках.

Отже, враховуючи демографічні фактори (фактичне переважання жінок серед ще живих свідків Голодомору та їхніх спогадів), гендерні відмінності у репресіях проти бунтівних селян та їхніх реакціях на переслідування, особливу відповідальність жінок за виживання голодуючих родин, фізіологічні особливості жіночого і чоловічого організму, маємо визнати, що вивчення специфіки жіночого досвіду переживання Голодомору вкрай важливе.

Жіночі стратегії протидії насильницькому вилученню майна

Хоча головну роль у примусовій колективізації та у протидії їй відігравали чоловіки (які переважали серед представників влади і силових структур — з одного боку, та як голови родин — з другого), жінки також були прямо чи опосередковано причетні до цього протистояння. Фактично можна умовно виділити три групи жінок: активістки — учасниці насильницьких дій з розкуркулення; жертви — селянки з примусово розкуркулених родин; свідки — жінки, що не були особисто залучені до участі в заходах з розкуркулення, ані безпосередньо не постраждали від них та їхніх наслідків, однак, живучи у регіоні, ураженому Голодомором, мали можливість безпосередньо спостерігати ті події та були очевидцями багатьох фактів. До цієї останньої групи могли належати сільські вчительки, лікарки, адміністративні працівниці сільських рад і колгоспів, а також мешканки міст. Фактично серед спогадів про Голодомор знаходимо лише свідчення представниць двох останніх груп, тоді як колишні активісти не залишили своїх розповідей.

У спогадах жертв знаходимо непоодинокі згадки про те, що серед так званих активістів, які здійснювали насильницьке розкуркулення, жінки траплялися не так уже й рідко. Найчастіше це були знайомі чи навіть сусідки розкуркулених. При цьому жінки-активістки жодною мірою не проявляли ані жалю, ані поблажливості до родин, чиє майно, житло і харчі реквізували. Більше того, активістки, з огляду на свій власний жіночий досвід, мали добре уявлення про те, де і як господиня може приховати їжу чи речі, часом виявляли особливу кмітливість та ретельність у пошуках щонайменших продуктових запасів чи інших цінностей.

Наша сусідка… активістка. А батько ото качани поза стріхою отам позастромлював, а она полізла на горище, повитягала ті качани та скидала, щоб забрати. А мати просе: «Софіє, сусідко! Та у нас же діти, они ж помруть!» — «Хай здихають»…

Кума Дунька тоже в актіві була. Заробила я колись на затірку муки, а вона прийшла й забрала…

…Ось ідуть… активісти-баби, на них нові валяночки, кожушки… Не описать, що робилось над людьми! Свої становились хамами…

…Коли Никифора Онищенка виселяли як куркуля… його дружина дуже плакала на возі, а Манька Ряба ще зняла з неї чоботи. На таке тяжко було дивитися, не то що переживати…

…Так Манька вирвала серги прямо з вух у Харитини Погребенко, зняла чоботи з розкуркуленого Скрипника.

(Луганщина)

Цю кампанію очолювала наша односельчанка, звали її по-вуличному «Ряба Ярина».

(Житомирщина)

Штучно розпалюючи «класову ворожнечу», радянська влада фактично руйнувала традиційні соціальні зв’язки у селі (сусіди, куми, свати тощо), які досі підтримували стабільність спільноти (за рахунок усталених і дієвих практик взаємодопомоги).

Чи могли жінки, родини яких підпадали під примусове розкуркулення, зберегти чи повернути втрачене майно? У спогадах можна виявити щонайменше три такі типові сценарії:

• пасивний спротив експропріаціям (приховування харчів, одягу тощо);

• активна протидія надуживанням влади («бабські бунти», побиття активістів, пошкодження майна);

• легітимне відстоювання власних прав (скарги, листи, звернення до органів влади).

Найпоширенішим способом протидії розкуркулюванню стало масове приховування не лише цінностей, сільськогосподарського реманенту, якісного та дорогого одягу і взуття, а й продуктів харчування. Саме ті родини, яким вдалося вберегти більше запасів, мали більше шансів вижити під час голоду, чи то потрохи споживаючи приховані харчі, чи то вимінюючи певні коштовні речі на продукти.

Далеко не всі жінки покірно приймали свою гірку долю: відомо чимало випадків відкритої активної (часом навіть силової) протидії жінок активістам під час вилучення майна. У спогадах очевидців віднаходимо непоодинокі свідчення того, як відчайдушно жінки обороняли свої обійстя.

Знов прийшли нападники-заготівельники… щоб додавити нас остаточно. Мама завзято боролася, захищаючи наші продовольчі запаси. Її били носками, крутили руки, а вона виривалася і закидала їх камінням та черепицею… Хоч і сама вся була в синцях і саднах, тіло покручене, волосся повириване, але ж «заготівельників» мама прогнала…

(Черкащина)

У мене мати така бойовенька жінка. Да як лаялась, каже: «Жидюга ти поганий, шоб тебе коростою обсіяло!.. Чого ти лазиш по коморах?!»

(Київщина)

Залишилась одна баба стара, сліпа. Явились ці активісти… і кажуть: «Виводьте корову!» Ця жінка, що не бачила ніколи білого світу, пішла в сарай, оправилась у фартух, набрала, підійшла до них і давай їх обкидать кізяками! Ці комісари — од двору, травою обтираються і пішли… А баби слідом, раді, що Маня провчила комісарів.

(Луганщина)

Хоча у селянських родинах жінки традиційно посідали підпорядковане і другорядне становище стосовно чоловіка — голови родини, нема підстав розглядати жінок як пасивних жертв насильницької колективізації та подальшого голоду. В архівах збереглися документи, які засвідчують: деякі жінки чинили активний опір тотальним реквізиціям особистого майна. Підпал клуні зі збіжжям як помста лідеру активістів у селі на Київщині чи напад на одного з активістів із сокирою в руках на Вінничині — то лише кілька прикладів того, як відважно боролися жінки проти більшовицької сваволі і санкціонованого владою пограбування селян.

Хоча жіночий опір мав переважно ситуативний характер та зводився до відчайдушної індивідуальної оборони власного майна, відомі також випадки так званих «бабських бунтів», коли жінки об’єднувались і гуртом відстоювали свої інтереси — чи то захищали від експропріації посівний матеріал, чи то страйкували проти примусової безоплатної праці на колгоспному полі. Саме це явище дозволяє краще зрозуміти поведінку жінок в умовах обмеження їхніх ресурсів та можливостей, з одного боку, та реакцію влади на вияви організованої масової непокори жінок — з іншого.

Опинившись у ситуації владної сваволі та узаконеного насильства, чимало жінок проявили виняткову відвагу та наполегливість в обстоюванні інтересів своїх родин. Традиційно саме жінка була відповідальною за харчування сім’ї, тож жінки виявляли особливу активність та чинили спротив розкуркулюванню саме тоді, коли справа доходила до вилучення продовольчих запасів. Саме це ставало причиною більшості згаданих «бабських бунтів», які набули поширення по всій території, де відбувалися заходи насильницького усуспільнення майна заможних селян. Масштаби селянського спротиву колективізації вражають: з жовтня 1928 р. до серпня 1929 р. відбулося близько 850 стихійних селянських бунтів. На початку 1930 р. ці повстання стали краще організованими, тривалішими і з більш виразними ознаками опозиційності до влади. Характерно, що через кількісне переважання жінок у цих протестних акціях, в офіційних звітах вони часто згадуються як «бабські бунти» чи «бабські волинки». Наприклад, на Житомирщині жінки становили до 70 % учасників таких подій, хоча їхніми лідерами частіше були чоловіки. При цьому саме жінки часто особисто атакували активістів, які здійснювали колективізацію. Пізніше, у 1932–1933 рр., жінки також періодично об’єднувалися для захисту своїх інтересів. З офіційних документів довідуємося, що причиною такої активності жінок частіше за все ставали дії чи бездіяльність місцевої влади, які призводили до нестачі продуктів для харчування дітей. На Вінничині, наприклад, обласні керівники періодично повідомляли про такі випадки: в одному з сіл натовп зі 150 осіб — переважно жінок — захопив поле цукрових буряків, деінде група з 300 молодих жінок намагалася захопити колгоспний запас кукурудзи або ж учинили напад на адміністративні будівлі чи хату голови колгоспу, погрожуючи руйнуваннями і розправами та вимагаючи продуктів для своїх родин. Зважаючи саме на ключову роль жінок у сімейному харчуванні, жінки насправді боронили ту сферу, відповідальність за яку була покладена саме на них і яка виявилася під загрозою через тотальне вилучення харчів у селян.

Вочевидь, сили були нерівними і навіть найбільш відчайдушний спротив жінок не міг зупинити машину колективізації. Чимало жінок, які брали участь у протестах, були покарані, деякі загинули. Прикметно, утім, що назагал санкції щодо жінок-бунтівниць були суттєво м’якшими, аніж до чоловіків. Радянська влада назагал розглядала сільське жіноцтво як найбільш відсталу соціальну групу і не сприймала його як серйозного політичного опонента чи загрозу режимові. Переважно неписьменне і релігійне жіноцтво, за влучним висловом Лінн Віоли, «розглядали як найтемнішу частину і без того темних селянських мас». Крім того, у своїх протестах жінки виступали з позиції жінки-матері, яка прагне виконати покладений на неї традицією обов’язок — нагодувати дітей, і це певною мірою легітимізувало жіночі бунти та змушувало владу толерувати жіночу протидію колективізації.

Окрім відкритої (хоч часто й безуспішної) протидії вилученню майна, жінки подекуди вдавалися і до спроб оскаржити вчинене беззаконня та повернути втрачене. Зі спогадів очевидців та з архівних документів видно, що окремі скарги та звернення селянок до вищих інституцій влади мали позитивні наслідки. При цьому запорукою успіху були не стільки вік чи освіта скаржниці, скільки її наполегливість у відстоюванні своїх прав. Очевидно, звернення до місцевих органів влади далеко не завжди були результативними, тож деякі жінки наважувалися звертатися безпосередньо до найвищих республіканських інстанцій.

Моя зведена сестра два місяці ходила в райком і добилася того, щоб нам повернули хату і все майно.

(Київщина)

Скільки вона (бабуся) виїздила і виходила в район, поки витребувала назад хату!

(Вінничина)

Від голоду того страшного року нас врятувала мама. Вона не вміла читати та писати, але була мудрою людиною, яка самотужки підняла нас дев’ятьох дітей. Річ у тому, що крім нас розкуркулили ще Руденків… Він з’їздив до столиці, і йому все повернули… І наша мама так зробила. Вона змогла зустрітися з самим Петровським і отримала документ із вимогою до нашої місцевої влади повернути хату і всі речі… Правда, нам не повернули нічого… зате сільрада нас більше не чіпала…

(Луганщина)

Серед документів того часу знаходимо також численні листи-звернення простих селянок, адресовані очільнику ЦК КП(б)У Г. Петровському, де описані несправедливість та насильство, яких вони та їхні родини зазнали під час реквізицій майна, та містяться прохання про його повернення. Патерналістський дискурс у стосунках населення і органів влади добре простежується в одному з таких листів: до Г. Петровського жінка звертається не лише як до представника вищої влади, а й як до сильного «батька», якому належить захищати від несправедливості і сваволі простих людей.

Я змушена звернутися до вас, як до рідного батька, вищого властителя нашої матері-України… Зі сльозами на очах прохаю вас, батько нашої України, захисти нас, нещастям і горем убитих, зняти наше господарство з твердого завдання та повернути нам хоч хату, щоб ми не спотикалися по вулицях голодні і обездолені, чотири душі дівчат та я… бідна з дітьми не маю де голови приклонити…

(Сумщина)

Позбавлені засобів до існування, в умовах правового свавілля, без захисту на краю виживання, жінки далеко не завжди впадали у відчай та смиренно приймали таку долю. Документи і спогади очевидців засвідчують активну позицію та рішучість багатьох жінок в обстоюванні власних прав та інтересів своїх родин, хоча у нерівному протистоянні зі злочинною владою небагатьом вдалося досягти успіху.

Жіночі стратегії виживання в умовах голоду

Розглянемо кілька основних способів, до яких вдавалися жінки для порятунку своїх рідних та власного життя, які засвідчили найбільшу дієвість для виживання в умовах голоду. До таких суто жіночих ресурсів насамперед належали:

• продаж та обмін жіночого майна на продукти харчування;

• жіноча взаємодопомога;

• передання дітей до державних сиротинців;

• жіноче тіло.

Часто в спогадах про життя під час Голодомору знаходимо згадки про обмін жіночого одягу та коштовностей на їжу. Колись заможні родини у разі розкуркулення насамперед втрачали головні засоби до існування — землю, сільськогосподарський реманент, худобу та навіть житло. Хоча найчастіше бригади активістів відбирали також всі інші речі (одяг, постіль, посуд тощо), інколи господарям вдавалося приховати найцінніше: жіночі прикраси та коштовності, добротний та дорогий жіночий одяг і т. д. Саме вони ставали запорукою виживання родини. Люди, які пережили ті жахливі часи, раз по раз засвідчують, що їхнє життя було врятоване саме завдяки продуктам, отриманим в обмін на оті материнські хустки, спідниці, вишивані рушники, інший одяг, які віддавали за безцінь, тобто за безцінні у той час хліб, борошно, крупи, овочі.

Під час голоду моя мати здала сережки і каблучку в обмін на муку.

(Чернігівщина)

Ото ж у баби наряду багато було… — шарахвани, юпки, платки. Так ото ходили мінять… Гожий наряд у бабушки був, і висівки приносили, і з пшона лупу приносили… і буряки привозили, і коржі міняли…

…У матері були оце такі гроші на шиї. Возьме ті гроші батько, принесе муки, отаку головку сахарю. І то ми тим жили, і вижили…

…І наша мама ходили у Вороніж — міняли рушники, сорочки, шарахвани, а відтіля буряки привозили, картошку, зерно там чи муку — хто як давав. І ті вижили, що ходили міняти…

…Понесуть було кашемирову парочку кому-небудь, а їм за це дадуть або півлітру молока, або отаку пампушку дадуть. Вони принесуть та ото на трьох розділим, та й ото з’їмо та й усе…

(Луганщина)

Характерно, що у жодній розповіді не знайдемо жалю за тими дорогими речами, що їх в умовах скрути було втрачено при разюче нерівноцінному обміні. Натомість чи не кожен такий спогад супроводжується коментарем про те, що саме завдяки отриманій в такий спосіб мізерній їжі комусь таки вдалося вижити, тож реальною ціною обміну було саме людське життя.

Особливого забарвлення набувають у контексті Голодомору жіноча солідарність та взаємодопомога: завдяки безкорисливій помочі та співчуттю багатьом вдалося пережити голод. Зрозуміло, що на тлі катастрофічної нестачі їжі, що спричиняла втрату людяності, знецінення самого людського життя та збайдужіння до інших і навіть до себе, звичайні жести милосердя і співчуття видаються вчинками, гідними захоплення. Характерно, що у спогадах про таку допомогу найчастіше фігурують саме жінки, які нерідко ділилися останнім, намагаючись врятувати життя іншої — нерідко чужої — людини.

Моя тьотя, мамина сестра, вона вдова. Було в неї четверо діток, то деколи вона приходила до нас. Шо там можна було — те вділили…

(Житомирщина)

…Сусіди якраз через одну хату, так не було корови, і дітей багато. Ми їм давали молоко…

…А оце нищі — кажен день душ 20 приходе. Так я ото достану мисочку яблук з горища, і їм по тройку — по четверо даю отак. І одну душу не виряжала, шоб нічого не дала. Або буряка кусочок дам, або як картошинка є зварена, так дам…

(Луганщина)

Трагедія материнства

Жіночі спогади розкривають трагедію жінки-матері, яка безсила перед стихією смерті, не здатна захистити власних дітей, врятувати їх від голоду. Тогочасні звіти місцевих органів влади Харкова та Києва віддзеркалюють масштаби цього явища: на вулицях з’явилися тисячі безпритульних покинутих дітей, що їх родичі чи самі батьки звідусіль звозили до великих міст, даючи їм хоч якийсь шанс на виживання. Загрозливі масштаби дитячої безпритульності змусили владу вживати якихось заходів, і 6 травня 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Відтак було створено Всеукраїнську комісію для боротьби з безпритульністю, наділену повноваженнями щодо створення та організації діяльності дитбудинків, яким належало опікуватися долею безпритульних. Чутки про притулки швидко поширилися, і багато селян рушили до міст і містечок, щоб влаштувати туди дітей і таким чином врятувати їх від голодної смерті. Матері у відчаї масово відвозили дітей за межі села — до найближчого райцентру чи міста, де або віддавали їх у притулки під виглядом сироти або просто покидали напризволяще у надії, що державні органи чи сторонні люди подбають про їх виживання.

Матері, щоб не пухли діти з голоду, вивозили їх з дому і там на станції коло дитбудинку залишали їх. Казали, що йдуть купити їсти, а самі плачучи залишали своїх дітей. Через деякий час приходили дізнаватися, чи є їхня дитина в дитбудинку, але не всі зустрічали їх там…

(Вінничина)

В його жінки було троє дітей, вона повезла їх у Сватову, а там посадила на станції, і тих дітей зразу… чи міліція забирала, чи там в дітдом опреділяли…

(Луганщина)

Діти, яких під час тотального голоду рідні батьки віддали у притулок, згадуючи це, не лише не висловлюють жалю чи образи, а навпаки — ставляться до цього факту з розумінням та виправдовують вчинок батьків як правильний, як вияв турботи у безвихідній ситуації, коли альтернатива означала неминучу смерть.

Батько відправив нас до інтернату, таким дивом я і залишилась живою.

(Вінничина)

Нас було троє, батька не було. Кожна мати хоче для своїх дітей всього найкращого, то так і моя мати хотіла врятувати моє життя, і віддала мене в приют…

(Черкащина)

Для багатьох дітей вони ставали єдиною надією на порятунок, однак доля значної кількості вихованців цих закладів була трагічною. Попри те що у них було передбачено певний мінімальний харчовий раціон, його норми були недостатніми і часто не дотримувалися. Фахові розрахунки показали, що для виведення дитини зі стану абсолютної дистрофії та початкової стадії опухання необхідним був такий раціон, якого не мали на той час навіть робітники промислових підприємств (рівень забезпечення яких був найвищим), тож виснажені голодом діти навіть у притулках фактично були приречені на смерть. Документи того часу недвозначно свідчать про фатальну нестачу їжі та високий рівень смертності дітей у державних дитячих установах. Проте навіть за таких обставин шанси вижити тут були дещо вищі, аніж у вимираючих ізольованих селах.

Трагічною була доля немовлят, народжених у роки голоду. Якщо виснажений організм матері виявлявся нездатним до повноцінної лактації, це прирікало новонароджену дитину на смерть. Деякі матері виявляли цілковиту жертовність — відмовлялися від їжі на користь дітей, намагаючись підтримати їхнє життя. Проте у більшості випадків це не могло врятувати дитину, чий несформований організм потребував повноцінного харчування. Тисячі українських жінок змушені були стати безсилими свідками голодної смерті власних немовлят. Попри переважання спогадів про материнську самовідданість, існують і інші свідчення: перед лицем голодної смерті материнські почуття інколи притуплювалися, а дилема про те, чиє життя — матері чи дитини — слід рятувати, не завжди вирішувалась на користь дитини.

Отут у жінки 4 дочки було і син. Хазяїн умер. А вони взяли відвезли на станцію і бросили того хлопчика. А дві дочки поїхали на Донбас, а дві лежать в постелі — чималі вже, здорові були дівчата. Ну, мати шо розживеться — сама їсть, а вони: «Мамочко, та дайте нам хоч трішечки. Хоч молочка!» — «Вам однаково вмирать!» — каже. Ото матері такі були…

(Луганщина)

Непоодинокими, очевидно, були випадки, коли доведені голодом до відчаю батьки залишали дітей напризволяще, шукаючи порятунку власного життя. Діти, яких батьки покидали вдома, були фактично приречені на смерть. Подібну історію про своїх сусідів розповіла жінка з Канева: чоловік пішов на заробітки, де й загинув, а мати поїхала у Білорусію в пошуках хліба; усі четверо їхніх дітей (найстаршій дівчинці було тоді вісім років) загинули з голоду у власній хаті. Подібні свідчення — не рідкість. У спогадах — чимало згадок про безпритульних дітей, які блукали селями і полями у пошуках хоч якоїсь їжі, та врешті у більшості випадків гинули.

Один чоловік пішов на Донбас, а жінку з дитинкою бросив дома. А дитинка така… мабуть було два годи. І жінка бросила ту дитинку дома та й поїхала до чоловіка. А той хлопчик — я його й зараз у глаза бачу, як він ішов до нас у красних штаніках… І бідненьке там на Бугаївку десь зайшло лягло і вмерло. Ой!..

(Вінничина)

На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі. Обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом назад-вперед. Скільки сидить — стільки й гойдається. І так нескінченно одна пісня напівголосом: «Їсти, їсти, їсти…»

(Луганщина)

Крайнім проявом втрати людяності та руйнування традиційної системи цінностей і норм під час Голодомору були людоїдство та трупоїдство, про що є як численні документальні свідчення, так і розповіді очевидців. Голод руйнував навіть материнські почуття. Український історик В. Марочко, аналізуючи кримінальні справи за фактами канібалізму, дійшов висновку: «До людоїдства переважно вдавалися жінки, які під впливом голодного психозу, але з усвідомленням гріховності своїх дій, вбивали власних і чужих дітей. В кримінальних справах збереглися фотографії, які зафіксували божевільні пухлі обличчя жінок, з синцями під очима. Всі вони зізналися у скоєному і каялися». Очевидно, що таке твердження містить внутрішню суперечність, адже перебування у психотичному стані означає тимчасове потьмарення розуму, то ж людина не може вповні усвідомлювати своїх дій. За визначенням медиків, «голодний психоз» (чи лімфоїт) — психічний розлад, спричинений голодуванням, який характеризується значними порушеннями у сприйманні реальності, що проявляється у мареннях, галюцинаціях, помітно незв’язному мовленні або хаотичній та збудженій поведінці. При цьому особа явно не усвідомлює неадекватності власної поведінки. Тобто доведені тривалим голодуванням до стану голодного психозу, жінки фактично були у стані тимчасового психічного розладу, нездатні усвідомлювати своїх вчинків та їхніх наслідків, тож у правовому сенсі вони були, по суті, недієздатними і неосудними.

Важливо, що й самі селяни, розповідаючи про факти канібалізму, раз по раз зазначають, що ті, кого було викрито у людоїдстві, були несповна розуму, божевільні. Привертає увагу той факт, що у багатьох спогадах про факти канібалізму містяться згадки про порівняно м’яке покарання злочинців або навіть про те, що їх не було притягнуто до відповідальності взагалі. Судові інстанції також порівняно поблажливо (як на судову практику тих часів) ставилися до звинувачених у канібалізмі, як свідчать документи тих часів. Зрештою, очевидці канібалізму у розповідях про такі випадки вкрай рідко висловлювали категоричний осуд цих вчинків, натомість говорили про цих доведених до відчаю людей з певною поблажливістю і навіть співчуттям, звинувачуючи у тому, що сталося, не їх самих, а обставини, у яких опинилися ці люди не з власної волі.

Одна мати своїх дітей поїла. Була голодна — дітей повбивала та поїла. І сама пропала…

(Черкащина)

…Страшно ловили дітей… Було таке, шо й різали — голод єсть голод…

…Одна тьотка у свої дочки повирізала груди і варила… Це в нашому селі було… Вона при пам’яті була, но їсти ж хоче!

(Луганщина)

Людей їли, і діток своїх їли — голод не свій брат…

(Київщина)

Королеви звали їх… так там матір дочку зарізала… Ну, наїлася ж конєшно… Я не знаю, де вона ділася — чи втекла, чи може посадили…

(Луганщина)

Жінка була голодна, дитина померла, і вона її різала на куски, варила і їла…

(Житомирщина)

Там жінка була, яка поїла своїх дітей, померли… то вона їх поїла, і осталася жива… тільки вона не живими, а мертвими їх поїла…

(Київщина)

Прикметно, що дехто наголошував на тому, що матері не вбивали своїх дітей, а лише їли вже померлих з голоду, наче намагались виправдати їхні дії. При цьому в розповідях постійно підкреслюється, що жінки-канібали чинили так не з лихого умислу (тобто це не була ознака їх засадничої аморальності, лихої вдачі чи злих намірів), а втративши глузд, бо ними керувало непереборне почуття голоду. Фактично серед сотень згадок про випадки людоїдства трапляються одиниці таких, де прямо висловлюються осуд та неприйнятність такого способу виживання.

Таке ставлення може мати й іншу, глибинну причину. Серед тих, хто вижив та поділився своїми спогадами про Голодомор, більшість становлять ті, хто у 1932–1933 рр. були дітьми та підлітками. Цілковита відсутність будь-яких зізнань про споживання людського м’яса серед опублікованих спогадів є невипадковою. Психологічна травма, якої зазнали ті діти, що їх батьки та голод змушували стати канібалами, вочевидь, занадто сильна для її проговорювання у спогадах.

Голод став надзвичайним викликом для традиційного материнства, змушуючи жінок до вирішення неможливих дилем — втратити дитину, щоб вона не втратила життя, або навіть обирати між власним життям і життям дитини. Досвід голоду показав умовність поняття «материнський інстинкт», адже далеко не всі матері демонстрували жертовність у порятунку власних нащадків.

Жіноче тіло на межі

У жіночих спогадах про Голодомор жіноче тіло та сексуальність практично не згадуються (окрім як в контексті опису надзвичайних набряків, викликаних порушенням обміну речовин внаслідок тривалого голодування). Голодування вкрай деструктивно позначається на стані людського тіла. Жіноче тіло, окрім фізіологічного, наділене ще й потужним естетичним виміром — традиційні канони жіночої краси незмінно включали здорове, міцне і повнокровне тіло. Тож спогади жінок про їхні тілесні відчуття у часи Голодомору вкрай рідкісні (бо, вочевидь, надто болісні), ті нечисленні описи тілесних страждань вирізняються разючим натуралізмом пережитих жахіть, хоча часто розказані з певним емоційним відчуженням, але від того не менш пронизливі.

З деяких розповідей стає зрозуміло, що тіло жінки часом ставало останнім ресурсом, який рятував її саму чи членів її сім’ї від голодної смерті. Жіноча пазуха ставала чи не єдиним місцем, де жінка-колгоспниця могла приховати хоч якусь їжу, щоб нагодувати дітей.

Мати працювала в колгоспі, товкла макуху скотині… А щоб жінки нічого не винесли, їх замикали і обшукували. Мама ховала кусень макухи за пазуху… Увечері ж мама розварювала ту макуху у воді і давала нам ту юшку пити…

(Луганщина)

Як і в багатьох інших ситуаціях, коли жінки опинялися на межі життя і смерті (у нацистських таборах, чи у таборах ГУЛАГу, чи в умовах нацистської окупації та подібних ситуаціях), на охоплених голодом теренах з’явилася проституція заради виживання: доведені до відчаю жінки обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоб порятувати від смерті свою родину. Бабуся з Луганщини (1908 р. н.), пригадуючи безвихідь, у якій опинилася у 1933 р., щиро розповіла про те, як перед лицем голодної смерті віддалася голові колгоспу, який довгий час її домагався: «Харчі скінчилися. Ноги стали пухнути і в мене, і в дітей… Від Івана ніяких вісток… За два оклунки пшона здалася я йому, гадині…» Інколи жінок, чиї родини були внесені у списки на розкуркулення, спонукали до небажаних статевих актів із членами партактиву села в обмін на те, що родину не буде розкуркулено. Утім, свідчень про такі випадки дуже мало: почуття сорому, спогади про приниження, страх суспільного осуду змушують жінок мовчати про те, що їм довелося пережити.

Водночас тіло ставало також і фактором ризику для жінки, особливо в разі втрати чоловіка. В умовах тогочасного правового свавілля жінки ставали головними потенційними жертвами різних форм насильства — економічного, психологічного чи фізичного. Хоча свідчення про сексуальне насильство над жінками трапляються рідко (вірогідно, з огляду на почуття сорому та провини, які супроводжують подібні спогади), випадки безкарної наруги були, вочевидь, непоодинокі. Трагічною була доля жінок у родинах, затаврованих як «класово ворожі»: зупинити навіть відверто злочинні дії активістів ніхто не наважувався. Існують повідомлення про зґвалтування жінок активістами з різних регіонів України, де здійснювалась примусова колективізація.

До сусідки прийшов актів — мужики, стали насильничати. А люди боялися… Начали її насилувать. А один почув з двору «Калавур!» Ну, він то не має права заходить, бо вона ж розкуркулена. Тоді ж власть така була! Відкрив двері — а вони її насилують на долівці, а діти розбіглися. «Шо ж ви, — каже, — сукини діти, робите?» А ті: «Ти ще слово скажеш — 25 год получиш!» Отакий актів був.

(Луганщина)

Спогади українських жінок про Голодомор віддзеркалюють гендерні особливості жіночого досвіду переживання цієї трагедії. Втративши своїх чоловіків та засоби до існування, жінки опинялися перед необхідністю порятунку від голодної смерті не лише себе, а й дітей та старих. Почуття відповідальності за життя цілої сім’ї спонукало жінок до дії, вони шукали і нерідко знаходили способи подолати смерть. Намагаючись врятувати майно, жінки вдавалися до різних форм активного і пасивного спротиву експропріаціям. Власне, приховане від активістів суто жіноче майно часто ставало чи не єдиним рятівним ресурсом для цілої сім’ї, дозволяючи підтримати мінімальний рівень харчування. Масові вияви взаємодопомоги серед жінок (навіть поза межами родинних та сусідських зв’язків) дозволити врятувати життя багатьом приреченим на голодну смерть. Особливо трагічним був досвід матерів, які ставали свідками конання власних дітей і не завжди могли зарадити біді. Перед лицем смерті частина жінок виявляли виняткову жертовність, рятуючи дітей ціною власного життя, інші воліли пожертвувати материнськими почуттями, передаючи дітей у притулки, де ті мали трохи більше шансів вижити. Смертоносний голод руйнував не лише тіло, а й психіку жінок, підривав усталені моральні норми, штовхаючи частину матерів на вчинки, несумісні з роллю матері: вбивства дітей і канібалізм, позбавлення дітей їжі та залишення напризволяще стали найчорнішою сторінкою Великого Голоду і найбільшою травмою для тисяч жінок. Амбівалентного значення набувало саме жіноче тіло, що могло виявитися додатковим ресурсом для порятунку або ж стати чинником додаткових ризиків в умовах правового свавілля. Тілесний досвід жінок виявляється однією з найбільш замовчуваних — тож, вірогідно, найбільш болісних, — тем жіночих спогадів про Голодомор. Досвід Голодомору у жінок, що перебували у містах та у селах по різні боки політичних «барикад» чи посідали різні соціальні позиції, суттєво відрізнявся, тому узагальнити його неможливо. Водночас переважання жіночих свідчень у загальному масиві спогадів про Голодомор та усвідомлення гендерної обумовленості жіночого досвіду зобов’язує нас не лише вшановувати жінок як жертв Голодомору, а й вивчати жіночі зусилля, спрямовані на виживання в надзвичайних умовах Великого Голоду.

Радимо почитати

1. Борисенко В. К. Свіча пам’яті: усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках. — К. : Стилос, 2007. — 286 с.

2. Васильєв В., Віола Л. Колективізація та селянський опір на Україні (листопад 1929 — березнь 1930). — Вінниця : Логос, 1997.

3. Виола Линн. Крестьянский бунт в эпоху Сталина: Коллективизация и культура крестьянского сопротивления Пер. с англ. А. В. Бардина / М.: РОССПЭН, 2010. — 368 с. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://krotov.info/libr_min/03_v/il/a_0.htm

4. Врятована пам’ять. Голодомор 1932—33 років на Луганщині: свідчення очевидців / упор. І. Магрицька. — T. 1. — Луганськ : Промдрук, 2008. — 464 с.

5. Кісь О. Пережити смерть, розказати невимовне: гендерні особливості жіночого досвіду Голодомору // Українознавчий Альманах. — Вип. 6, 2011. — С. 101–107.

6. Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки / ред. рада: В. А. Смолій (голова) та ін.]. — К. : Наукова думка, 2003.

7. Гринько А. Жіночі заворушення як засіб боротьби за виживання дітей у 1932—33: на матеріалах Поділля // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету ім. Огієнка. — Серія історична. — № 3, 2010.

8. Сапицька О. Участь жінок у селянському опорі колективізації та радянській владі, 1928–1932 // Гілея. — № 6, 2006. — С. 84–94.

9. Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером і Сталіним. — К. : Грані-Т, 2011. — 450 с.

10. Петренко В. Більшовицька влада та українське селянство в 20—30-х роках XX ст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля). — Вінниця : Державна картографічна фабрика, 2008.

11. Хмельницька Л. В. Роль та місце українських селянок у роки колективізації та під час Голодомору 1932–1933 рр. // Наукові записки НПУ ім. М. П. Драгоманова. — Сер.: Педагогічні та історичні науки. — 2013. — Вип. 113. — С. 237–242. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzped_2013_113_32