Розділ 4 Українське жіноцтво в роки Першої світової війни: спектр суспільних ролей Мар’яна Байдак, Ольга Бежук

Події Першої світової війни змінили долі багатьох людей. Політичні та економічні коливання, постійні переміщення лінії фронту — все це безпосередньо впливало на безпеку, матеріальне й моральне становище цивільного населення, яке — у зв’язку з мобілізацією чоловіків на фронт — в основному складалося з жінок, дітей і осіб літнього віку. Галицькі українки відчували війну «на собі» у різних її проявах упродовж декількох років. Війну довелося проживати, пристосовуючись до важких матеріальних умов і розпоряджень австрійської, російської, польської адміністрацій; контактувати з представниками різних армій; навчитися виживати під обстрілом або ж починати нове життя на чужині через примусове виселення чи вимушену міграцію. Це все не лише призвело до зміни способу життя українок, які за часів Австро-Угорщини звикли до спокою і внормованості, а й змусило їх по-новому побачити і випробувати власні можливості, тоді як громадськість змушена була модернізувати панівні уявлення щодо місця жінок у суспільстві.

Які ролі покладала на українок громадська думка в роки Великої війни? Які нові можливості перед ними відкривались? Із якими викликами довелося зіткнутися українкам? Війна дала поштовх до створення мілітарних жіночих практик. За покликом інтелігенції українки дедалі частіше долучалися до доброчинної й громадської діяльності різного характеру в Галичині й поза її межами. Жіночі ролі обговорювали, пропонували чи коригували у тогочасній пресі: газетні публікації встановлювали ті межі, у яких жіноча поведінка вважалася прийнятною або, навпаки, неприпустимою. Жіночі ролі розглядали крізь призму приватного життя: у багатьох випадках патріархальний світ хотів, аби українки залишалися тільки матерями, дружинами і господинями. Жіночі завдання, ролі чи ?брази були різноманітними, у кожному існувало чимало винятків, тож жіночий досвід Першої світової війни годі узагальнити. У цьому розділі буде розглянуто різні сторони життя українських жінок під час війни у межах консервативного суспільства, яке поступово модернізувалось у реаліях «зруйнованого» війною повсякдення.

Жінки у війську і на фронті

У роки Першої світової війни служба у війську стала справою не тільки чоловіків, а й жінок. Велика війна відкрила перед жінками нові можливості, давала змогу (але не гарантувала) виявлення своєї особистості. Для декого з жінок шлях до війська був способом втечі від традиційного суспільного устрою, але закінчення війни часто повертало їх до реалій старої буденності. Були потрібні роки, аби змінити уявлення про суспільний статус жінки (у тому числі й серед самих жінок). Феномен участі жінки у війні складний у силу панівних гендерних уявлень (згідно з якими війна і військо вважаються чоловічим простором), з одного боку, і особливостей жіночого сприйняття фронтової дійсності — з другого. Жінки були готові до подвигу, але не були готові до перебування в армії. Те, з чим довелося зіштовхнутися на війні, виявилося для них несподіванкою. Інший бік цього явища — неоднозначне ставлення чоловіків та громадської думки загалом до присутності жінки у війську, особливо на передовій. Неприродним (однак реальним) здавалося словосполучення «жінка-солдат», жінка, яка несе смерть.

Напередодні війни молоді дівчата (зазвичай студентки) брали участь у молодіжних просвітницьких і спортивних організаціях «Сокіл», «Січ», «Пласт». Такі об’єднання були одним зі шляхів громадської активізації жінок, а водночас стали своєрідною «школою емансипації», адже вони ставили під сумнів усталені норми взаємин між статями. Участь у таких організаціях давала дівчатам перший досвід військової підготовки, що згодом підштовхнуло їх до появи на фронті. Дівчата в довоєнних стрілецьких організаціях отримували непогані військові вміння, адже проходили не лише спортивний, а й мілітарний вишкіл: вчилися стрільби, орієнтування на місцевості тощо. Це були зрілі особистості, освічені жінки зі сформованим світоглядом, які повністю відповідали за свій вибір і вчинки. На початку війни молоді українки, які ризикнули і не підкорилися патріархальним нормам, сформували чоту при відділі «Січові Стрільці II», але в такому складі на фронті не воювали.

_{Гандзя Дмитерко, 1917 р. (Липовецький С. Обличчя звитяги (Стрілецькі світлини), Львів. 2012 рік)}

Показовим прикладом нового досвіду жінок була їхня участь у легіоні Українських січових стрільців (УСС) — добровольчого військового формування у складі австро-угорської армії. Із записів Олени Степанів відомо про 33 жінок-легіонерок, однак конкретних відомостей — де, коли й у складі якого куреня чи сотні вони перебували, яке мали військове звання — немає. Кількість цих жінок також не остаточна, оскільки їх поіменного списку немає. За спогадами Ганни Дмитерко, у 1913 р. понад 30 пластунок увійшли до складу організації «Стрільці II» (до «Стрільці І» жінок не брали взагалі).

Чи всі вони пішли на фронт — невідомо. У березні 1915 р. преса повідомляла про 27 жінок серед стрільців: «Є се майже виключно студентки семінарів перемиського ліцею та учительки», а в квітні цього ж року — про 36 жінок. Вочевидь, не всі жінки, що їх згадували як учасниць УСС, були на фронті. До прикладу, Марія Бачинська-Донцова справді була членкою УСС, але в 1914 р. переїхала до Берліна, де мешкав її чоловік Дмитро Донцов. На сьогодні вдалося встановити прізвища 34 жінок, які, ймовірно, були на фронті.

Жінки в УСС не творили окремої формації, але кожна з них долучилася до воєнних дій у складі різних підрозділів. Так, Ірина Кузь після служби в Червоному Хресті була призначена до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні—вересні 1915 року, а згодом була переведена до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Олена Степанів дісталася до війська з труднощами, оскільки мала конфлікт із керівництвом. Після вигнання з стрілецького ешелону протестувала, але поїхала на фронт у складі сотні І. Чмоли. Визнанням їхніх заслуг стало піднесення до старшинських рангів, нагородження відзнаками, а також усвідомлення власної успішності у воєнній справі:

Нарешті ми були корисні й могли щось робити для загальної справи, нарешті з нами числились, як із рівнорядним чинником. Ми не дбали про втому і їжу. Нам хотілось ще більше зробити, ще краще виконувати наші завдання.

Зі спогадів Ганни Дмитерко

Чому ж молоді, двадцятирічні, дівчата вирішили взяти до рук зброю і стати поруч із чоловіками на передовій? Важливо, що всі вони мали певний рівень освіти, дехто навчався в університеті, вчительських семінаріях тощо — тобто частково емансипаційні прагнення на той час були здійснені й потреба самореалізації через військову справу не виглядала настійною. Конкретної відповіді на це запитання не мали й самі жінки. Причини, які вони вказували у спогадах, були різноманітними, але насамперед торкались амбіцій молодості та власного Я. Студентки хотіли втекти від життєвих обов’язків, щоденної нудьги, їх вабили незвичні пригоди та бажання подолати суспільні заборони, а найголовніше — прагнення довести собі й суспільству, що жінки здатні до будь-якої роботи. На думку О. Назарука, головним для жінок, які прагнули опинитися на фронті, був цілком новий мотив — через участь у війні виразити характер новочасної жінки.

На передовій жінкам довелося нарівні з чоловіками виконувати накази, бути точними, обов’язковими. Для жінок, які були фізично слабші за чоловіків, військова служба видавалася надзвичайно важкою. Олена Степанів у спогадах «Записки старшого десятника» писала, що неодноразово доводилося працювати по 24, а то й по 36 годин при сильному морозі, підніматися на високі гори чи посеред ночі копати шанці. З часом прийшло розуміння, що на фронті всі рівні перед будь-якими завданнями і перешкодами. Для жінок і чоловіків існувала загроза потрапити під ворожий приціл чи опинитися в полоні (так трапилося з Оленою Степанів). Реалії фронту змусили жінок нести відповідальність не лише за своє життя, а й за життя товаришів по зброї — чоловіків, ділити з ними окопи і хліб, зносити всі незгоди бойових умов.

Фронтова реальність показала, що жінки були не цілком готові до «чоловічого побуту» війни. Їм доводилося проходити багатокілометрові відстані, несучи важкі наплічники, у яких містились одяг, ліжник, продукти харчування, засоби гігієни, інколи книжки, а також певна кількість набоїв. Олена Степанів згадувала, що відчувала біль у спині після переходів з таким тягарем. Не завжди вдавалося знайти помешкання для ночівлі, тому доводилося спати просто неба, «на горі, на снігу, на сіні», а інколи навіть посеред ночі стояти під сильним дощем. Такі жорсткі щоденні побутові умови, а також страх перед боєм нівелювали будь-які звички та уявлення про життя до фронту. Северина Кабаровська писала, що жінки на передовій (як і чоловіки) мали воювати з ворогом і відстоювати власне життя. Такі реалії не лише змусили звикнути до побутових незручностей, а й сприяли «освоєнню» феномену смерті, яка у цей час ставала буденним, зрозумілим і неминучим, а отже, звичним явищем.

Появу жінок на лінії фронту сприймали неоднозначно. Погляди чоловіків розділилися: одні (найчастіше інтелігенція) дотримувалися традиційних бачень, засуджуючи бажання жінок братися до зброї, інші (зазвичай сільські хлопці) — схвалювали таке рішення і всіляко підтримували жінок на передовій. Олена Степанів у спогадах зазначала, що ставлення звичайних рядових було кращим, ніж товаришів-інтелігентів, які вбачали в жінках конкурентів. Визнання у чоловічому середовищі приходило тоді, коли жінки отримували бойові нагороди. Коли Олена Степанів і Софія Галечко відзначилися в боях, на церемонії нагородження 19 листопада 1914 р. генерал Ігнацій Фляйшман зазначив, що жінок нагороджує медаллю за хоробрість уперше.

_{Софія Галечко зі старшинами УСС (з фондів Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери)}

Військова слава закінчилася разом з війною; жінкам доводилося діяти відповідно до потреб, умінь, а також правил мирного часу. Ганна Дмитерко повернулася до традиційної ролі дружини й матері, інколи намагалася поєднати сімейне життя з громадською діяльністю. Олена Степанів зайнялася викладацькою та суспільною роботою. Софія Галечко не змогла пристосуватися до мирного життя. Повернутися до навчання не вдалося через проблеми з очима і відсутність засобів для лікування. Допомоги від батька сподіватися було марно. З Оленою Степанів вона ділилася своїми бідами і вважала, що для неї вже нема майбутнього. Невдовзі прийшло повідомлення про її смерть. Згідно з офіційною версією, Софія втопилася, купаючись у річці. Але Олена Степанів вважала, що це був не нещасний випадок, а свідоме самогубство як результат безнадії.

Життя жінок на фронті мало не тільки героїчні сторони. Війна відкривала можливості, змінювала звичне життя, була сповнена емоцій — страху, розчарування, кохання і щастя. Участь жінок у боях (хоч і не масова) вплинула на зміну їхніх позицій в родині та суспільстві, викликала суперечливе ставлення з боку чоловіків: скептицизм і водночас поблажливе заступництво. Для жінок фронт був місцем втечі від реальності, яку вони не хотіли приймати і яку сподівалися змінити. Виразного розуміння, яким має бути майбутнє, також не було. Військо і фронт давали добрий досвід життя в чоловічому світі, але не розв’язували питання, де в ньому має бути жінка. Після війни жінкам з фронту довелося повернутися до старих і нових (породжених суто війною) проблем.

Соціально-харитативні ініціативи жіноцтва у галицьких містах

Суспільні запити під час Першої світової війни активізували жінок до громадської діяльності. Відсутність чоловіків, нужденність поранених солдатів, інвалідів, вдів, сиріт і зубожілих, кількість яких постійно зростала, змусили жінок братися до організації допомогових (доброчинних) товариств. Суспільна праця українок не була структурованою, всі комітети діяли розрізнено, рідко співпрацювали. Самі ж жінки не знали, чим мають займатися і як влаштовувати працю: «Ми хапали, що попало, але де мало бути те наше місце, що нам належить і відповідає… ми не вияснили, яка праця найбільше відповідає в часі війни», — писала Олена Степанів у спогадах «Напередодні великих подій». Незабаром українки не тільки замінили чоловіків на фронті, а й за небувало короткий строк стали зрілими громадянками.

Для українців, розділених імперськими кордонами, досвід Великої війни був одним з найдраматичніших. Важливе геополітичне розташування, великі людські й природні ресурси зумовили гостру боротьбу за ці терени між Австро-Угорщиною й Росією, внаслідок чого українські регіони зазнали значних руйнувань. Загальна українська рада (ЗУР) у зверненні до світової громадськості в газеті «Діло» 1916 р. наголошувала: «На просторі 150 тис. кв. км (Галичини) перерито і перекопано область української етнографічної території стрілецькими ровами, збито гранатами і скупано в крови! Людські оселі зруйновані, мільйони українського населення остались без даху». З початком бойових дій у серпні—вересні 1914 р. російська артилерія обстріляла Гусятин, Чортків, Тернопіль, Галич, Болехів, Бурштин, Перемишляни, Борислав, Дрогобич, Самбір, зруйнувавши багато житлових і господарських будинків, військово-стратегічних об’єктів. Упродовж війни (1914–1918) населення Галичини, Волині й Центральної України стало заручником кризових явищ у суспільстві: втрати соціального статусу, погіршення матеріального стану, порушення традиційного укладу життя і, врешті, виживання як такого.

Найчастіше жінки працювали у «Дешевих кухнях», які створювались міською радою Львова і де мінімальна ціна звичайного обіду була символічною. У серпні 1914 р. «Громадянський комітет жінок» у Львові, який складався головно з польок, скликав віче, яке ухвалило заопікуватися родинами солдатів та малозабезпеченими громадянами міста. З цією метою було створено три «Дешеві кухні», чиїми послугами користувалася значна частина населення.

Для забезпечення «Дешевих кухонь» харчами Комітет опублікував у газетах відозву до мешканців Львова із закликом поділитися продовольчими запасами, адже наслідком військового стану стало підвищення цін на продукти. Відомо, що до кінця зими 1915 року «Дешеві кухні» щоденно видавали майже 40 тисяч обідів. Такого роду кухні діяли до і під час листопадових подій 1918 року в Народному домі на вул. Рутовського, у приміщенні семінарії Василіанок на вул. Жовківській, а також на вул. Святого Петра, Личаківській, Зиблікевича.

_{«Дешева кухня», Львів, 1914–1915 (електронний ресурс: http://lviv-lwow.blogspot.com/2012_01_01_archive.html )}

Дешеві їдальні й польові кухні виникли в багатьох містах Галичини, де були суди і в’язниці: у Коломиї, Перемишлі, Самборі, Чорткові, Станіславові, Стрию, Тернополі, Бережанах, Підгайцях. Там, де не було жіночих секцій, українські греко-католицькі священики залучали жінок до благодійної роботи й заснування товариств, що могли б її координувати. За прикладом львівських жінок крайові повітові комітети розгорнули власну допомогу полоненим, інтернованим та інвалідам. Жінки також взяли на себе забезпечення Українських січових стрільців теплим одягом і продуктами харчування. Дружина Андрія Чайковського — Наталія — організувала на Самбірщині пункт для постачання харчами українських легіонерів у Львові.

Багато жінок під час Першої світової війни та в листопадові дні 1918 року працювали сестрами милосердя. Декотрі пройшли курси кваліфікованих медсестер, організовані «Жіночою громадою» напередодні війни, та набули практичних знань в австрійських військових шпиталях. Один з них, організований «Українською самаритянською поміччю», діяв у будинку духовної семінарії у Львові. Згодом частина медсестер перейшла на службу в Українську галицьку армію.

Праця громадських організацій з надання допомоги військовому і цивільному населенню стала в подальшому характерним проявом активності жінок. Так було при створенні 23 червня 1915 р. жіночої організації «Українська самаритянська поміч» (УСП), яку очолила Ірина Домбачевська — галицька активістка, фундаторка товариства «Просвіта» в Миколаєві й очільниця «Союзу українок» у Стрию. УСП забезпечила допомогу пораненим українським стрільцям, організувала шпиталь під назвою «Захист для Українських січових стрільців» у Львові. Жінки під керівництвом Ірини Домбачевської відремонтували приміщення. Галичани ділилися з армією грошима, коштовностями, продуктами.

Для збирання великодніх дарунків Українським січовим стрільцям і жовнірам у Львові було утворено Український краєвий комітет, до складу якого увійшли Марія Білецька, Олена Будзиновська, Павлина Гладилович, Єлизавета Гузар, Марія Ліщинська, Мирослава Мороз, Герміна Шухевич.

Інтелігенція підштовхувала жінок опікуватися дітьми. Воєнне лихоліття прирекло на сирітство 20 тисяч українських дітей, смертність серед яких становила 50 %. Герміна Шухевич, як членка президії львівського комітету «Українського захисту воєнних вдів і сиріт» у квітні 1916 р. ініціювала урядову допомогу дітям-сиротам наданням усіма парафіями списків дітей-сиріт до митрополичого ординаріату. За сприяння жінок у 1917 р. було відкрито понад 20 дитячих прихистків: у Львові, Городку, Жовкві, Бережанах, Камінці Струмиловій, Стрию та інших містечках. У Львові в 1917 р. було створено два заклади такого типу на вулицях, де перебувало близько 160 воєнних сиріт віком від 1,5 до 14 років, з них 75 були повними сиротами.

_{Ірина Домбачевська — керівничка шпиталю Українських січових стрільців (електронний ресурс: http://spadok.org.ua/ivan-franko/ostanni-opikunky-franka )}

Доброчинність і благодійність, що завдяки жіноцтву набули організованих інституційних форм, виявили тенденцію до становлення важливих складових громадянського суспільства на українських землях у післявоєнний період. Прикладом може бути Український горожанський комітет, до роботи якого долучилося галицьке жіноцтво в 1918–1923 рр. Працюючи у секціях Комітету, українки спрямували зусилля на допомогу пораненим солдатам, біженцям, бездомним, дітям. Учасницями самаритянської секції стали Ольга Мрицівна, Ольга Бачинська, Марія Ковалівна, Марія Боберська, Ірена Кобринська, Олена Косевичева. Жінки створили статистично-інформаційне бюро, що складало списки українських полонених, інтернованих, політичних в’язнів, померлих жовнірів на території Польщі й сусідніх держав. Працівниці бюро листуванням з Міжнародним Червоним Хрестом віднайшли понад 2000 українських жовнірів, які зникли безвісти.

Упродовж українсько-польської війни 1918–1919 років представниці самаритянської секції клопотали до президії Польського Червоного Хреста у Львові у справі дозволу учасницям організації відвідувати бараки, в’язниці і шпиталі, де могли перебувати українці: у Галичині й на Волині, у Краківській окрузі, а також у Брест-Литовську, Любліні, Освенцимі. Згодом жіноцтво УГК повідомляло польську владу і світову спільноту про критичний стан українських полонених, яких через відсутність таборових бараків розміщували в галицьких монастирях (Микулинці, Струсів), приміщеннях судів (Тернопіль, Яловець), школах (Болехів), гімназіях, в’язницях і казематах для злочинців (Станіславів, Вісніч).

Жінки у складі секцій УГК виконували функції перекладачок при представниках іноземних держав, зокрема при Міжнародній комісії, до складу якої входило двоє делегатів Міжнародного Червоного Хреста і майор санітарного корпусу французької мілітарної місії. Іноземна делегація засвідчила правдивість важкого стану українських полонених. Коли табори відвідала комісія Герберта Гувера (майбутнього президента США), активісток УГК Марію Бурачинську і Софію Цегельську було призначено відповідальними за розподіл гуманітарної допомоги полоненим. Незабаром українським жовнірам у табори постачали харчі, теплий одяг, взуття, тютюн, газети, часописи й релігійну літературу.

Не можна залишити поза увагою роботу жінок самаритянської секції УГК безпосередньо у Львові. Пораненими українськими жовнірами опікувались у лікарні «Техніка», гарнізонному шпиталі, санаторії Червоного Хреста, шпиталі Марії Магдалини. Хворих забезпечували обідами, до яких входили молоко, яйця, фрукти і навіть вино. Галичанки сповіщали рідних про стан здоров’я хворих, читали їм книжки, пресу; тих, хто одужував, забезпечували транспортом для повернення додому. Для потерпілих військових було засновано «Український дім інвалідів», що надавав повне утримання та лікування кільком десяткам інвалідів, закладено фабрику протезів. Жінки організовували поховання й ексгумацію тіл померлих.

Важливим напрямом діяльності самаритянської секції була допомога полоненим, які перебували у львівських в’язницях — Бригідках і «на Баторія». Згідно з архівними даними, у 1919–1920 рр. завдяки ініціативі українок у Бригідках було видано 131 тис. обідів політичним в’язням і важкохворим. Для студентів, які перебували «на Баторія», дешеві обіди надавала «Студентська харчівня», що діяла за фінансування УГК. Звільненим українцям членки секції надавали фінансову допомогу для від’їзду за Збруч.

Факти свідчать, що драматичний період Великої війни та національно-визвольних змагань українців сприяв піднесенню соціальної активності та національної свідомості жіноцтва. Жертовною волонтерською працею на допомогу пораненим, полоненим, інвалідам, сиротам і вдовам жінки України показали свою здатність до громадянської самоорганізації в надзвичайних обставинах війни, уміння ефективно вирішувати складні гуманітарні питання із залученням різних ресурсів, а головне — засвідчили готовність бути активними громадянками, які не стоять осторонь біди, що спіткала їх народ. Це було одним з наслідків феміністичного руху попередніх років і стало важливим поштовхом для його піднесення в майбутньому.

Благодійна й культурно-освітня праця жіноцтва в таборах українських військових полонених, виселенців і депортованих осіб

Під час Великої війни значна частина українського населення була примусово виселена з місць перебігу воєнних подій до спеціальних таборів (Ґмінд), багатьох за «державну зраду» австрійська влада депортувала до табору Талергоф. Побутові умови в цих місцях були назагал погані, відчувалася й національна дискримінація, оскільки табори не були суто українськими. У таких умовах жінкам доводилося братися до громадської роботи, яка передбачала не тільки національно-патріотичне виховання населення, а й забезпечення виселенців продуктами, одягом тощо. Крім того, жінки бралися до суспільної праці й у середовищі добровільної еміграції: на час російської окупації частина українських жінок (разом з чоловіками) виїхала до Відня.

Однією з перших благодійних організацій, до якої долучилось українське жіноцтво під час війни, став «Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам» (Ukrainisches Damenhilfskomitee fur Verwundete Soldaten). Комітет розпочав роботу y Відні наприкінці 1914 р. і діяв, як стверджують Анна Жук і Олена Залізняк, до 1920 року. Ініціаторками його створення були українки-емігрантки. Головою Комітету була спочатку Олена Левицька, дружина депутата парламенту Є. Левицького, згодом — Ольга Ціпановська.

Головним завданням членок Комітету був розшук українських жовнірів, надання їм допомоги у віденських шпиталях. У період Першої світової війни в Австрії опинилося майже 50 тис. українських вояків, які перебували в поганих умовах, а українське слово стояло тут «на індексі» — нерідко над ліжками наших жовнірів виднілись таблички з написом «pole» (поляк). Зважаючи на це, членки Комітету зверталися до керівників лікарень із проханнями покращити умови перебування поранених українців. Солдатам допомагали писати листи до рідних, подавати звістки в рубрику «Розшуки» до газети «Діло», забезпечували поранених і хворих книжками, часописами, календарями, молитовниками.

_{Український жіночий комітет допомоги пораненим воякам у Відні, 1916 р. (Калєндарик для Сїчових Стрільцїв і Жовнїрів-Українцїв, Відень, 1917 рік)}

Жіночий комітет допомоги пораненим працював у шпиталях, що розміщувалися в 11 округах Відня, а військові бараки діяли ще у трьох округах. Забезпечення солдатів словниками сприяло кращому їх порозумінню з медпрацівниками. У військовому шпиталі № 4 в Грінцінгу (одна з околиць Відня) було започатковано щоденні курси, де вояків навчали української граматики, основ арифметики, німецької мови. До навчання зголосилося понад 200 жовнірів. Для хворих, які мали дозвіл виходити в місто, жінки організували бібліотеку, двічі на тиждень. Таких українських бібліотек у Відні і поза австрійською столицею силами Комітету було засновано понад 60, і кожна містила по 40–60 творів українською мовою.

Упродовж 1916 р. разом із Союзом визволення України (СВУ) Комітет розширив діяльність на табори полонених. Завдяки діяльності СВУ багато військовополонених українців було переведено до окремих таборів в Австро-Угорщині (Фрайштадт, Дуна-Сардагель) і Німеччині (Вецляр, Зальцведель, Раштат). У таборах відкривали читальні, школи, діяли хори, кооперативні й господарські курси. Членки Комітету розповсюджували серед полонених українські газети, журнали, друковані видання, зокрема тижневик «Рідне слово», «Кобзар». На Різдво, Великдень, Шевченківські дні жіноцтво влаштовувало для українських військовиків концерти, куди залучали найкращих українських мистців: Любку Колессу, Галину Левицьку, Володимиру Божейку, Ванду Остапчук.

Комітет організовував допомогу українським січовим стрільцям, для солдатів на фронті збирав і відправляв літературу — молитовники, близько 60 тис. примірників часописів і 15 тис. книжок: «З кривавого шляху УСС», «Про українських козаків, татар та турків», «Про житє Тараса Шевченка», календарі «Просвіти» за 1916–1918 роки.

Від 1918 р. членки Комітету займалися й пропагандистською діяльністю. Жінки заснували так званий «Комітет інформаційний», завданням якого була організація чергування на вокзалах українських жовнірів скерування їх у міські бараки на Лаерштрассе. Така робота була надзвичайно потрібного і своєчасною, так само діяли русофільські організації Відня, Праги, Берліна.

Розглядаючи доброчинність жіноцтва під час Великої війни, не можна не згадати про «Жіночий комітет» — товариство, що виникло в березні 1916 р. у таборі українців-виселенців і біженців м. Ґмінд. У межах «політики опіки» міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини табір Ґмінд із його понад 36-тисячним населенням змушував до співіснування людей різних національностей, соціального складу, релігійних і політичних уподобань, віку, що призводило до конфліктів. Найбільше потерпали жінки, яких примусово розлучали з родинами й дітьми і які не мали належних умов проживання і праці. Саме ці жінки (разом з чоловіками) стали організаторками культурно-освітнього життя земляків у таборах.

Архівні дані й спогади сучасників засвідчують, що «Жіночий комітет» Ґмінда зайнявся освітою для неписьменних через видання букваря, закупівлю шкільних підручників, преси. Близько 3 тис. букварів було замовлено в книгарні Тараса Шевченка. Для цього зібрали 2774 крони, які передали адміністрації «Діла» з проханням надати в Ґмінд необхідну літературу. Силами «Жіночого комітету» було запроваджено читання викладів (рефератів) з історії, української літератури, природничих наук, державного устрою і права, виховання. Навесні 1916 р. жінки ініціювали постановку драматичних вистав «Верховинці» й «Наталка-Полтавка», що отримали схвальні відгуки від офіційних гостей.

За час існування Комітету жінки порушили питання «самаритянської допомоги», метою якої була опіка над інвалідами і хворими Ґмінда. Українки створили в таборі дитячі захисти (дитсадки), що покращило становище сиріт. Діти в захистах мали однострої, необхідне наукове приладдя, харчування. Ольга Бачинська, Августина Кабаровська, Євгенія Бобовська започаткували в таборі курси вишивання, які відвідували близько сотні дівчат. Практика вишивання засвідчила не тільки матеріальну, а й психологічну перевагу для дівчат і жінок, які часто зазнавали в таборі депресії й хронічної втоми. Ручні роботи і вишиванки ґміндівських українок здобули славу й повагу з боку австрійських урядовців і членів цісарського дому під час виставки «Опіка над біженцями», що пройшла у Відні 1916 року.

Крім учасниць «Жіночого Комітету» особливий слід у Ґмінді залишила Катря Гриневичева, котрій довелося поряд із громадською й учительською працею творити там неперевершені прозові твори. Пережите й вистраждане вилилося на папір у збірці «Непоборні», що містить 23 оповідання й новели, присвячені героїзмові і посвяті української жінки під час війни. Про пережите у Ґмінді писала й учителька Марія Ленерт-Домбровська, більш відома як дитяча поетеса Марійка Підгірянка, авторка поеми «Мати-страдниця», надрукованої в 1922 р. у Філадельфії.

По завершенні Першої світової війни молода Західно-Українська Народна Республіка продовжувала боротьбу проти поляків. Жіноцтво краю, відкинувши на потім вирішення будь-яких «жіночих справ», активно залучилося до філантропічної діяльності, що охопила допомогу пораненим, біженцям, сиротам, всім, хто потерпав від війни і тифу. Доказом цього є праця галичанок в Українському горожанському комітеті (УГК). У 1918 р. жінки самаритянської секції УГК оголосили про збирання коштів у краю й за кордоном для покращення матеріального і морального стану українських полонених. До цієї масштабної акції долучилися Всеукраїнський союз у Чикаго, Празький кредитний банк, Українська бригада Чехії, Український Червоний Хрест у Вінніпезі, Український Червоний Хрест в Австрії. У березні 1920 р. фонди самаритянської секції становили понад 850 тисяч польських марок. Це дало змогу жінкам щомісяця висилати в табори для політичних в’язнів близько 5 тисяч марок — для покращення харчування й умов перебування українців. Галицькі активістки звернули увагу на родини полонених українських жовнірів, вдів і сиріт, які залишилися без годувальників. На придбання для них одягу, харчів і створення «Дешевої харчівні» у Львові на вул. Домініканській, 11 силами секції було виділено 45 тисяч марок.

У період з 23 січня до 11 лютого 1919 р. українки відвідали Домб’є, де перебувало 2600 інтернованих українських вояків, Вадовіце (2700 інтернованих) і табір у Пикуличах біля Перемишля. Поляки, діставши повноту влади, блокували постачання медикаментів для української сторони, проводили масові арешти українських діячок: депортували сестер Кульчицьких, Ольгу Ціпановську, Марію Стахуру. Незважаючи на репресивні заходи влади і епідемію тифу, що розпочалася восени 1919 року, праця самаритянської секції УГК тривала. Так, Данило Насада й Олена Косевич 9 січня 1920 р. здійснили поїздку в табори Домб’є, Вадовичів, Стшалкова для передання різдвяних подарунків: теплого одягу, взуття, мийних засобів, книжок, тютюну. Делегати зробили детальний звіт про кількість українців, надали депозити на покращення побутових умов і харчування під час епідемії тифу, коли, згідно зі статистичними даними, смертність серед цивільного населення зросла з 10 % (25 тис. осіб) до 25 %. Забивши на сполох, галицьке жіноцтво УГК разом з Українським лікарським товариством звернулося до представників Міжнародного Червоного Хреста в Женеві, державної польської інституції з боротьби з тифом «Це-Кадур» із пропозицією співпраці в найпроблемніших повітах Галичини, таборах полонених і інтернованих: «Вимирає наша свідома інтелігенція, вимирають цілі села, особливо страждають діти». Українки закликали створювати санітарні загони й так звані «летючі колюмни», до роботи яких залучалися галицькі лікарі, медпрацівники і медсестри.

_{Марія Ленерт-Домбровська (псевдонім — Марійка Підгірянка) — вчителька, поетеса, громадська діячка (електронний ресурс: https://uk.wikipedia.org/wiki/МарійкаПідгірянка )}

Численні результати благодійної та культурно-освітньої праці у таборах українських військових полонених, виселенців і депортованих осіб свідчать про широке поле діяльності, розвинуте українками впродовж 1914–1918 рр. і в повоєнний період. Воно торкнулося всіх соціальних верств громадянства, але насамперед — найбільш уражених війною категорій. Благодійність була виявом милосердя та свідченням зрілої громадянської позиції жінок під час Великої війни. Вона мала комплексний характер, оскільки поєднувалося вирішення освітніх, гуманітарних, соціальних і національних проблем. У філантропічній праці брали участь жінки різних соціальних верств, віросповідання та віку, і в цьому пориві заради милосердя і морального обов’язку формувалася перша ланка громадянської єдності жінок, що забезпечувала спільність інтересів. Жіночі благодійні ініціативи ґрунтувались, як правило, на самостійній професійній діяльності, взаємопідтримці, саморозвитку та самодопомозі, а їхня діяльність стала важливим фактом формування національно-свідомого громадянського суспільства.

Жінки в інформаційному просторі

Початок Першої світової війни став сенсацією для українських газетярів. Тогочасна преса була єдиним джерелом інформації, тож увага людей була прикута до газет. З них довідувалися про події в «далекому» світі чи на близьких теренах, згідно з публікаціями намагалися передбачити зміни у власному житті відповідно до нових політичних обставин і розпоряджень влади. Преса стала головним засобом творення і коригування суспільних настроїв, громадської думки, політичних оцінок. Газети були тим майданчиком, де відбувалися ключові суспільні дискусії за участі різних верств. Для українців Галичини інформаційний простір творили головно газети «Діло», «Українське слово», для українців Америки — газета «Свобода».

Кожне видання підлягало офіційній цензурі та самоцензурі (видавничій чи авторській), відображало переконання певних суспільних середовищ, мало доволі стале коло читачів. Під час війни видавничий світ належав чоловікам, окремий жіночий часопис «Наша мета» з’явився тільки в 1919 році. Тому в українському інформаційному просторі Великої війни жінки були представлені здебільшого з чоловічої точки зору. Лише зрідка вони публікували свої дописи на тему громадської діяльності чи в рубриці оголошень. Однак жінки були масово представлені серед споживачок преси і як читачки могли аналізувати пропонований потік інформації, а відтак знаходити в ньому себе, розмірковувати про своє місце і можливості у світі воєнного часу.

Українки не були частиною політичного життя, фактично не були представлені у світі національної політики. Зважаючи на повідомлення в українських газетах із Заходу (головно з Англії і Франції) про успішні спроби європейських жінок здобути рівні права з чоловіками, представники чоловічого середовища української інтелігенції розуміли, що потрібно в якийсь спосіб долучати українок до національного дискурсу. Судячи з риторики газетних дописів того часу, жінки мали бути радше «тихим елементом», який виконував би «правильні» завдання, сформульовані чоловіками, а не повноцінними учасницями суспільного процесу. У межах «праці для народу» українкам «дозволяли» займатися громадською діяльністю, яка передбачала матеріальну і моральну допомогу солдатам чи цивільному населенню, доручали організацію освітньо-культурного життя. Військову службу жінок сприймали як вчинок «патріотичної» українки лише на початку війни, згодом ця позиція втратила актуальність. Натомість прикладом для наслідування ставала жіноча жертовність. У 1916 р. газета «Діло» повідомляло, що селянка Марія Перевізник з Татарська (Стрийський повіт), стала «зіркою», оскільки отримала від цісаря Франца-Йосифа І нагороду 500 крон і «срібний плякат з образком Божої Матері на золотім тлї» за те, що відправила на фронт вісьмох синів. Відданість монарху й державі входила в образ патріотки, адже українські політики в Галичині пов’язували політичне майбутнє українців із проавстрійською позицією.

Від суспільного статусу жінки залежав контекст, у якому її представляли в пресі. У полі зору журналістів здебільшого опинялися відомі й освічені жінки. Селянки з’являлися в образі жертв війни — тих, які страждають і скаржаться на складні умови життя чи керівництво села/повіту. Інтелігентки могли (хоча б зрідка) самостійно представляти себе в інформаційному просторі, публікуючи в газетах дописи під власним іменем. До прикладу, «Українське слово» надрукувало серію статей діячки «Українського Жіночого Комітету помочи раненим у Відні» Северини Кабаровської. У публікації «Поборім неграмотність» жінка роздумувала над завданнями для українок під час війни. Вказуючи, що настала «жіноча епоха», Кабаровська писала, що українські жінки «нехай заступлять їх (чоловіків. — М. Б.) на просвїтньому полї. Хай покажуть, що роботу просвітню зуміють вести не то на рівні з мущинами, а лучше!». Чоловіки вважали, що жінки мали бути «просвітительками» для неосвічених селянок. Містянок, які їхали на вакації до села, у статті «Для тих, хто виїхав на село» («Діло», 1918) закликали згуртовувати жінок довкола організацій, навчати, а також шукати серед них місцеву лідерку, на яку можна було б залишити громадську діяльність після повернення до міста.

_{Стаття Северини Кабаровської *Поборім неграмотність» (*Украінське слово», Львів, 1916 рік)}

Під час Великої війни українки робили перші спроби долучитися до «широкого» світу. Способом представити себе австро-угорській спільноті стала народна творчість. Українська та іншомовна преса повідомляла про успіх українок на віденській виставці «Опіка над виселенцями». Українськими вишиванками і мереживними виробами, які виготовляли жінки в Ґмінді, зацікавилися фахові підприємства. У журналах моди з’являлися збірки українських вишиванок. Після виставки у Відні роботи українок віддали до фондів міністерства внутрішніх справ, а згодом передали до музеїв. У 1916 р. «Діло» повідомляла, що «найпильніші» дівчата отримали нагороди від Нижньоавстрійського намісництва. Попит на товари домашніх промислів наштовхнув жінок на думку започаткувати у Львові виставку народних виробів. За задумом, який оприлюднили в пресі у січні 1916 року під назвою «До української жінки», це принесло б замовлення, а відтак дало змогу відкрити спеціальні робітні й отримувати кошти для забезпечення власного життя. Українкам пропонували інформацію про моду і культуру європейських жінок, закликали поводитися, як ті, і не марнувати гроші на «тоалєти». Водночас преса застерігала українок копіювати поведінку англійок і французок, серед яких «поширюєть ся в страшний спосіб пьянство».

Питання жіночої освіти займало частину українського інформаційного простору. Йшлося про навчання дівчаток і дорослих жінок. Відповідальність за організацію навчального процесу покладали на українських інтелігентів, а щоденно реалізовувати його мали вчителі. Через освіту проходило й питання міжнаціональних відносин. У «Ділі» у березні 1915 року з’явилася обурлива стаття, у якій автор зазначав, що у Львові на вчительські посади не хотіли приймати українок, там працювали лише польки. Під час російської окупації дітей навчали тільки в так званих захоронках, українські школи опинилися під забороною. Під час війни почала набирати популярності вища освіта серед жінок; у 1916 р. у Львівському університеті навчалося 27 % жінок (за даними газет), однак скільки серед них було українок — невідомо. Жінок закликали займатися самоосвітою, а освічених — навчати неписьменних. Актуальною в часи війни стала економічна освіта жінок. Їх бачили невід’ємним елементом економічних процесів, який би замінив чоловіків під час війни, але не після неї. У питанні здобуття освіти українки залишалися пасивними. Жодна з них не записалася на безкоштовні курси з організації захоронок, хоча в газеті зазначали, що «наша суспільність буде потребувати багато захоронок, бо й у нас найбільше сиріт».

У газетних оголошеннях жінки могли «говорити» про себе. Повідомлення стосувалися двох тем — пошуку роботи чи реклами власної продукції і пошуку нареченого. Здебільшого українки хотіли влаштуватися хатніми робітницями, наголошували на працьовитості й умінні організувати господарство. До професійної праці зголошувалися рідше. Львів’янка Текля у 1917 році пропонувала послуги масажистки, зазначала, що «виконує всї масажі і гідропатії, ставляє баньки і пявки». Ринок праці потребував не домашніх господинь, а працівниць до офісів. Роботодавці вимагали від жінок знання іноземних мов — польської, німецької, а також «писання на системі машини Адлер». Через оголошення українки робили спроби влаштувати особисте життя. Майбутній чоловік мав відповідати фінансовому становищу дружини. Деколи жінки шукали інвалідів війни, оскільки очікували від шлюбу стабільності — фінансової (інваліди отримували грошову допомогу), статусної й безпекової (таких чоловіків більше не призивали до війська). Чоловіки ж здебільшого шукали молодих, освічених, господарних жінок (іноді молодих вдів, але без дітей). Важливим був і матеріальний бік — особливо коли чоловік мав намір відкрити власну справу.

_{Оголошення про пошук офісних працівниць («Діло», 1917 рік)}

Українська преса в Галичині представляла українок як законослухняних громадянок. Інформація про жіночу злочинність (зрештою, як і чоловічу) в той час на шпальтах газет не з’являлася. Єдиною «хибою» жінок, як стверджували газетярі, була проституція, яку однозначно засуджували, правда, писали про неї рідко. У галицькій пресі жодного разу не згадували й про насилля над жінками. Повідомлення про українок як жертв поміщали в американській «Свободі», яка була більш відкритою до незручних тем. Якась пані Лакс, котра гостювала в с. Ропчиці поблизу Львова, описала масове зґвалтування жінок на церковній службі російськими солдатами.

…Як розпочав ся молебень, козаки стали в дверях церкви, заказали людям молитись, розказуючи всім мужчинам (не виймаючи сьвящеників і малих дітий) опустити церкву. Двері були під строгим надзором так, що анї одна жінка не могла дістатись на двір. Коли всі мужчини і дїти вийшли, тоді двері замкнено. Аж тепер стало ся щось такого страшного, чого ще сьвіт не бачив. Жіночий зойк, лемент і плач, змішаний з диким реготом російських опришків.

Зі статті «Російські козаки насилують женщин по церквах в Галичині» у газеті «Свобода», 1915 рік

Відсутність інформації про жіночу злочинність чи насильство в галицькій пресі, ймовірно, означала, що чоловічий світ не хотів підважувати витворений ним традиційний образ української жінки — дружини, матері і господині.

Жіноча доля воєнного часу в листах, щоденниках, спогадах

Перша світова війна дала поштовх до змін в уявленнях про жіночі ролі. Українському суспільству «ідеальні» заняття жінок вже були запропоновані до війни: шлюб з чоловіком відповідного статусу, господарювання і виховання дітей. Під час війни українська інтелігенція намагалася підтримувати такий дискурс, додаючи обов’язкову участь жінок у громадському житті. Однак відсутність чоловіків удома, потреба пристосуватися до самостійного життя дещо змінили уявлення про жіночі ролі — щоправда, це стосувалося тільки приватного, а не публічного дискурсу.

Про що писали у той час чоловіки і жінки в особистих щоденниках, приватному листуванні, спогадах? Кожен тогочасний текст містив розмаїття тем, мотивів, настроїв. Жіночі тексти були спробою розповісти про приватні (інколи дуже особисті) досвіди, які не раз доводилося приховувати, та часто вони поєднували приватне з публічним. Жінки могли писати про господарські справи, пізніше «розмовляти» в листах з чоловіком на політичні чи військові теми, описувати інтимний травматичний досвід, торкалися освітніх питань. Приклади жіночих тем у приватних текстах можна виокремлювати і трактувати по-різному, але їх «автобіографії» показують життя, у якому були присутні різні конфігурації. Чоловічі тексти про жінок і до жінок добре показують, як різнилися погляди щодо жіночих ролей у приватному та публічному житті. Якщо в суспільній сфері чоловіки мали тверді переконання, то в стосунках з дружинами їхній тон змінювався, категоричність поступалася компромісам. Традиція «писання себе» в українському суспільстві була притаманна більше чоловікам. Війна була поштовхом для жінок «говорити» до чоловіків через листи, до суспільства — через спогади, до себе — через щоденники.

_{Титульна сторінка щоденника Іванни Блажкевич «Жінка на боєвій лінії» (у фондах відділу рукописів ЛННБУ ім. В. Стефаника)}

Проголошення загального ополчення 31 липня цілий день пережили ми в загальному напруженні. Загальної мобілізації ніхто не сподівався. Тому теж ніхто з нас не вмів собі пояснити причини тривожного голосу церковного дзвона, що збудив нас знову о 12 годині вночі з 31.7 на 1.8.1914 р. Мій чоловік, зібравшись, пішов розвідати, у чому річ, і за хвилю приніс страшну вістку про мобілізаційний приказ. Тривога налягла на нашу спокійну хату, хоч у цю мить я навіть й не думала, що мій чоловік теж піде боронити «фатерлянд».

Зі щоденника Іванни Блажкевич «Жінка на боєвій лінії»

Українські подружжя не були готові до нарізного проживання, тому жіночі ролі під час війни формувалися, коригувалися, а будь-які вчинки намагалися не засуджувати, якщо вони мали пояснення. Поведінка жінок стала менш підконтрольною чоловікам не лише через відстань, а й через бажання не нав’язувати свою думку та дати можливість зробити власний вибір.

У часі війни відчувалася потреба в близьких людях. Дім і родина — як щось створене разом — мало різне значення для чоловіків і жінок. Для чоловіків дім і сім’я стали «втраченим раєм», а для жінок — місцем, де вони повинні оберігати мешканців і спогади про щасливе життя до війни. На жінок покладали роль берегині родинного коріння та сімейних традицій. Жінка мала бути справжньою господинею. Селянкам доводилося доглядати свійських тварин, обробляти землю і збирати врожай. Відсутність можливості господарювати для чоловіків була стресом, тому вони шукали нагоди допомагати жінкам у полі (просили у листах своїх жінок посприяти у місцевої влади про відпустку). Чоловікам досить важко було визнати, що жінки можуть впоратися з сільськогосподарськими роботами самостійно. Для жінок незалежне управління домом і господарством було нагодою позбутися небажаного шлюбу або ж отримати більше прав в організації сімейного життя після повернення чоловіка. Бути дружиною селянина — означало брати відповідальність за власність, а вже потім за сім’ю. Обов’язком була і щоденна молитва за щасливе повернення чоловіка. Селянин із с. Зіболки (тепер — Львівська обл.) Дем’ян Бенько писав з фронту дружині Марії: «атисї не гнївайсі тілько проси Бога помочи. Бог дасть то всьо перебути тодї назад повернути додому то я всьо тобі повім».

Але що означало бути дружиною українського інтелігента? З різних причин ці жінки залишалися покинутими — чоловік або тікав до Відня через небезпеку з боку російської влади, або йшов до австрійського війська, долучався до організації військового і громадського життя. У такій ситуації на інтелігенток перекладали чимало нових обов’язків, які виходили за межі образу «матері-господині». Про інші ролі жінок галицьких інтелігентів свідчать звертання в протекції для третіх осіб, які трапляються у жіночих листах до чоловіків. Результативність таких прохань визначалася становищем жінки в сім’ї, можливістю впливати на рішення чоловіка. Сутність прохань могла бути різною: матеріальна підтримка, допомога в здобутті посади чи сприяння в навчанні. Інколи йшлося про те, щоб загладити провину перед клієнтом через невиконання чи неуспішність полагодження його справи. Чоловіки, які не мали часу на домашні справи, схвалювали й навіть заохочували вміння жінки господарювати. Це посилювало авторитет жінки в родині і суспільстві.

Я писала тобі три рази про Бобу і просила післати йому можливо скоро грошей бо він голодує від довшого часу дуже хотіла б йому помогти бо він має тиху претензію до нас за те шо зрікся претензію до спадку.

З листа Дарини Сторосольськоі до чоловіка, адвоката Володимира Сторосольського

Життя інтелігенток визначали не тільки обов’язки. Під час війни чимало жінок стали незалежними особистостями, яким доводилося облаштовувати життя самостійно. Реальність передбачала відмову від заможного життя через неспроможність чоловіків їх забезпечити, а також через постійне зростання цін. Інтелігентки дедалі частіше влаштовувалися на роботу як приватні вчительки, оскільки знання мов, правил етикету, гри на фортепіано давало можливість заробляти гроші такою працею. Війна дала жінкам шанс відстоювати незалежність власних думок, приймати самостійні рішення (без порад чоловіків чи тиску з боку старшого покоління). Турбота про здоров’я також ставала частиною жіночої приватності. Чоловіки могли тільки просити жінок дбати про себе. Письменник Осип Маковей у листі сердився на дружину Ольгу, яка багато курила і через це мала проблеми з легенями. Одночасна він не заперечував куріння і надсилав дружині тютюн з інструкціями — як і з чим його змішувати, аби був добрий смак. Жінки пробували реалізовувати свої амбіції, чоловіки толерували їх вибір, якщо це не шкодило репутації сім’ї. У деяких подружжях жінки відкрито говорили з чоловіками про власне тіло (наприклад, про зміни під час вагітності), що було нетиповим для укладу українських родин.

Тіло цїле стало таке рожеве, що через тонку сорочку перебиває. Єще нїколи такої гарної та здорової краски не мала. В раминах так розпускаюся і взагалі кости, що аж дивно, щоб жінка у відміннім стані так розвивалася.

З листа Костянтини Назарук до чоловіка

Під час війни жінки ставали єдиними реальними опікунками для своїх дітей. Окрім матеріального забезпечення, створення безпечних умов життя вони мали займатися вихованням та освітою наступного покоління. Чоловіки з сільської місцевості лише цікавилися здоров’ям малечі, а ті, хто походив з міста, зазначали, якими хочуть бачити своїх дітей, давали настанови до їх виховання, допомагали вибирати школи. Так, Осип Маковей вимагав, аби дружина навчала дочку іноземних мов, Іван Блажкевич хотів, щоб його син виріс справжнім «фільозофом».

Дітям з інтелігентної сім’ї дружина мала забезпечити також музичні уроки. Досить часто можливості жінок розходилися з бажаннями чоловіків, через що жінку могли звинувачувати в безвідповідальності. Багато дітей під час війни не отримували освіти зовсім, оскільки жінки займалися пошуком грошей і харчів. Неспроможність забезпечити нормальне життя дітям призводила до життєвих драм. Вагітна Костянтина Назарук роздумувала у листі до чоловіка про аборт, боячись, що не зможе забезпечити дитину, хоча й знала, що матиме допомогу від чоловіка і матері. Втрату дитини жінки переживали дуже важко і навіть зі звинуваченнями в бік чоловіків, які нібито мали зарадити їх горю.

У приватних текстах жінки говорили про себе як про емансипованих особистостей. Уміння писати і читати давало можливість долучатися до світу. Свідомо чи підсвідомо жінки розуміли, що без емансипаційних зусиль змінити орієнтований на чоловіків світ неможливо. Ідеї емансипації з’являлися в жіночому епістолярії у формі різних тем, описаних дій, чинників, які формували світогляд, ідентичність. Емансипованість відображалася в комунікації: з чоловіками — у прагненні до рівності, з жінками — у можливості обмінюватися досвідами. Через тексти жінки демонстрували свій поступ у справі освіти, праці, суспільної діяльності, але не питань інтимних, пов’язаних зі стосунками з чоловіками. В особистих текстах відображено не всі аспекти жіночого досвіду. Про самоочевидне або культурно табуйоване не писали.

_{Сім’я громадської діячки Іванни Блажкевич — чоловік Іван і син Богдан (фото з фондів музею Іванни Блажкевич у с. Денисів Тернопільської області)}

Початок Першої світової війни, а також попередній емансипаційний досвід дали можливість жінкам вийти за межі власного дому і стати частиною суспільних процесів. Певною мірою це «долучення» до громадських справ було вимушеним, оскільки чимало українок (здебільшого неосвічених) не хотіли опановувати нові ролі, а ті, котрі бралися до них, не до кінця розуміли, як саме мають діяти. Спектр жіночих ролей визначала війна, а також чоловічий дискурс. Жінки робили свій вибір у відповідь на суспільні запити — згодою чи незгодою на запропоновані моделі поведінки. Самі жінки мало дискутували про свої ролі в суспільстві. В українському випадку активних діячок, які випробовували на собі труднощі й критику, пов’язану з організацією громадського життя, було не більше десятка. Їх робота певною мірою полягала у наслідуванні поведінки польок, які на час війни мали сформовані уявлення про напрями діяльності. Жіноча праця для громади зазнавала контролю, критики чи схвалення з боку громадської думки.

Під час Великої війни жінкам «дозволяли» бути військовичками, громадськими і благодійними діячками, медсестрами, вчительками, іноді офісними робітницями, майстринями (народні промисли), домашніми служницями, продавчинями. Жінки могли реалізовувати свої вміння в Галичині й поза краєм. Українок «виховували» через пресу, знайомили з досвідами жінок інших національностей. Середовище моделювало лише позитивний образ української жінки, нехтуючи проблемами, які породжувала війна, — насильством, злочинністю, проституцією. Під час війни універсального чи єдино правильного погляду на жінку не існувало. Жіночі ролі не були постійними і пристосовувалися до мінливих потреб воєнного часу. Дискусії про суспільні ролі жінок та їх щоденна реалізація супроводжувалися страхом. Жінки боялися за своє майбутнє, коли своєю поведінкою кидали виклик патріархальному світу; чоловіки прагнули зберегти свої позиції в суспільстві, поступово усвідомлюючи, що війна та емансипаційні процеси порушують і трансформують звичний життєвий уклад. Війна радикально прискорила процес модернізації гендерних відносин, суспільство і жінки стрімко змінювалися і не завжди були готові до таких змін.

Радимо почитати

1. Байдак М. Втеча та повернення: українки в лавах Січових Стрільців [Електронний ресурс] // Україна Модерна. — Режим доступу: http://uamoderna.com/md/baidak-women-and-war

2. Байдак М. Громадська діяльність як спосіб емансипації жінки в роки Першої світової війни (на прикладі українок Галичини) // Українознавчий альманах (Київ). — 2015. — Вип. 18. — С. 119–123.

3. Байдак М. Простори жіночого повсякдення в роки Першої світової війни (на прикладі Галичини й у світлі особових джерел) // Історичні та культурологічні студії (Львів). — 2014–2015. — Вип. 6–7. — C. 118–133.

4. Бежук О. Благодійна діяльність українського жіноцтва у роки Першої світової війни та в післявоєнний період // Вісник Львівської комерційної академії (Львів). — 2011. — Вип. 10. — С. 271–278.

5. Бежук О. Культурно-освітня праця «Жіночого комітету» у таборі українських біженців та виселенців м. Ґмінд (1916–1918 рр.) // Держава та армія. Вісник національного університету «Львівська політехніка» (Львів). — 2013. — № 752. — С. 61–67.

6. Бежук О. Роль церкви та громадських інституцій у справі опіки дітьми в Галичині на початку XX століття // Збірник наукових праць «Наукові записки» Національного університету Острозька Академія. Серія «Психологія і педагогіка» (Острог). — 2012. — Вип. 21. — С. 12–19.

7. Богачевська-Хомяк М. У заграві воєн та революцій // Її ж. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884–1939 рр. — Київ, 1995.

8. Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині : між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. — Львів, 2011.

9. Жванко Л. Судьба женщины-беженки. По документам Первой мировой войны // Електронний ресурс. Режим доступу: http://historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/1029-liubov-zhvanko-sudba-zhenshchyny-bezhenky-po-dokumentam-pervoy-myrovoy-voyny

10. Sierakowska K. Wielka Wojna w oczach ludno?ci polskiej (1914–1939) // Jak Polacy prze?ywali wojny ?wiatowe? / Pod. red. T. Schramma і P. Skubisza. — Szczecin, 2016.