Важко жити без нагана
Важко жити без нагана
Коли останні допливали берега, тут на них вже чекали румунські прикордонники. У затриманих відібрали всю зброю — шаблі, рушниці, револьвери й набої — і відвели в село, де містився штаб прикордонного загону.
Румуни вже знали, хто перед ними, і жваво обговорювали цю неабияку подію. Потім кудись телефонували, вислуховували якісь вказівки «зверху». Нарешті розпорядилися про нічліг, бо вже було пізно, і махновці від втоми ледве не засинали на ходу.
Вранці до кімнати, де ночував Махно, зайшов високий статний офіцер з пишними вусами, в акуратно підігнаній формі. Через перекладача запитав:
— Ти є Нестор Махно?
Нестор Іванович злегка кивнув головою і скривився від болю — давалася взнаки поранена потилиця.
— А це хто? — офіцер показав на Галину Кузьменко.
— Це моя дружина.
— Збирайтеся, поїдемо в Бухарест.
— Він не може йти, — втрутилася Галина. — У нього поранені ноги.
Офіцер з перекладачем про щось перемовилися кількома фразами, після чого дозволили взяти з собою ще двох чоловік.
Галина вийшла за поріг. Перших побачила Зіньковського і Данилова.
— Льовка, — покликала. — Нас зараз повезуть в Бухарест. Поїдете з нами. Допоможіть винести Нестора Івановича.
— А решту куди?
— Не знаю.
До будинку вже під’їхали дві машини. В одну вмостили Махна з дружиною, в іншу сіли Зіньковський і Данилов, їм навіть не дали поговорити і попрощатися з товаришами. Така поспішність мала зрозуміле пояснення: у Бухаресті звістка про перехід на румунську сторону махновців викликала занепокоєність. Члени уряду вже зранку обговорювали подію і розмірковували — що робити далі.
Президент Ради Міністрів Румунії, ознайомившись з усіма фактами, розпорядився розмістити махновців у таборах і використовувати їх на різних чорних роботах. Самого Махна з дружиною, Зіньковським і Даниловим було вирішено залишити в Бухаресті, заборонивши їм без особливого дозволу кудись виїжджати. Агенти сигуранци отримали наказ цілодобово за ними стежити і доповідати про кожний крок.
Президент був упевнений, що радянська Росія вимагатиме видачі Махна. Звичайно ж, королівська Румунія на це не піде. Треба буде обговорити всі можливі повороти у цій справі, а заодно дати доручення сигуранці продумати, як можна використати махновців з вигодою для своєї країни.
Згодом, дійсно, від урядів Росії та України надійшла нота. В ній говорилося, що відомий бандит Махно перейшов 26 серпня 1921 року бессарабський кордон біля Монастиржевки з групою прибічників, шукаючи притулку на території, яка фактично перебуває під владою Румунії. Зважаючи на це, російський та український уряди звертаються до румунського уряду з формальним проханням видати їм махновців як звичайних кримінальних злочинців. Нота була підписана комісаром з іноземних справ РРФСР Чичеріним і головою Ради Народних Комісарів і народним комісаром з іноземних справ УРСР Раковським.
У ноті-відповіді Президента Ради Міністрів Румунії зазначалося, що для цього необхідно діяти у відповідності до норм міжнародного права. Тобто надіслати копію ордеру на арешт, виданого відповідним судовим органом, з посиланням на статті кримінального кодексу, за якими звинувачуються підозрювані у скоєнні злочинів. Крім того, говорилося про необхідність вказати прикмети підозрюваних і взяти на себе формальне зобов’язання не застосовувати щодо виданих смертної кари, оскільки в Румунії її не існує. Лише після цього румунський уряд зможе почати розгляд справи і прийняти якесь рішення.
Махно знав про обмін нотами і подальший дипломатичний тиск радянського уряду на Румунію з метою видачі втікачів. Це його непокоїло навіть більше, ніж рани, які поступово загоювались. Щоб мати свіжу і достовірну інформацію про розвиток подій, він почав налагоджувати контакти з різними впливовими силами у країні й емігрантами. Та найбільше жадав встановлення зв’язків з однодумцями-анархістами.
Одна із заздалегідь запланованих зустрічей представників різних емігрантських кіл мала відбутися у Бендерах. Махно виїхав на неї разом із Зіньковським. Вони дещо запізнювались, Махно нервував.
Саме в цей час з боку українсько-румунського кордону до Бендер наближався автомобіль, пасажир якого теж поспішав і поглядав на годинника.
— Не хвилюйтеся, пане офіцере, все йде за планом, — заспокійливо мовив той, хто сидів за кермом.
— А я і не хвилююся, не вперше їду на таке завдання, — намагаючись надати своєму голосу впевненості, відказав бравий молодик у мундирі румунського офіцера.
Ще вчора молодий чекіст Дмитро Медведєв сидів у кабінеті начальника Одеської губчека. Разом з начальником секретного відділу вони обговорювали план фізичного знищення Махна. Від закордонної агентури стало відомо, що в Бендерах має відбутися зустріч емігрантів з Нестором Махном, до організації якої причетна сигуранца. Випадала слушна нагода покінчити з ним і одночасно звинуватити у вбивстві румунську контррозвідку.
— Кордон перейдеш вночі біля села Марінешти, — інструктував Медведєва голова губчека. — Там у нас надійна переправа. На тому боці тебе зустрінуть, дадуть військову форму, зброю і відвезуть у Бендери. Документи в тебе справжні. Діяти треба швидко і рішуче. Головне, не дати нікому отямитись. Машина чекатиме тебе біля входу. Зайдеш у кімнату, де вони зберуться. Відразу розрядиш револьвер у Махна. Бігом повертаєшся до машини, а там тебе вже відвезуть і сховають у надійному місці.
— А охорона у Махна є? — поцікавився Медведєв.
— Яка там охорона. За нашими даними, всіх махновців роззброїли та інтернували у трудових таборах.
Начальник секретного відділу розкрив якусь справу, взяв звідти фотознімок і поклав перед Дмитром.
— Це і є Махно. Запам’ятай добре. Він невисокого зросту з довгим чорним волоссям і шрамом від кулі на правій щоці. Сподіваюсь, не сплутаєш ні з ким.
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд.
— Якщо все зробиш так, як ми запланували, — підсумував начальник губчека, — будеш з орденом.
Медведєв вийшов у приймальню, здав особисту зброю та документи і рушив слідом за провожатим. Йому дозволили кілька годин на сон. Завтрашній день мав бути досить напруженим. «А що, як операція провалиться?» — такі думки він відразу відганяв. Хоча при цьому щоразу пригадувалися неймовірні оповідки про Махна, від одного несамовитого розлюченого погляду якого полонені червоноармійці нібито втрачали свідомість. Та він не з таких слабкодухих. Він йому прямо межи очі кулю пустить.
— За поворотом починається місто, — повідомив супутник.
Медведєв мовчки кивнув. Годинник показував без чверті дванадцять. За 15 хвилин має початися зустріч.
— Коли ми будемо на місці? — запитав.
— Хвилин через двадцять-двадцять п’ять.
Приблизно стільки ж і пішло на те, щоб дістатися потрібного будинку. Медведєв зіскочив на бруківку і впевнено пішов до дверей. Зараз буде невеликий коридор, потім велика зала і перші двері ліворуч. Все так, як описали. Він обережно повернув ручку і заглянув у щілину. За столом сиділи чоловік десять, більшість з них були у військовій формі, в тому числі у офіцерських мундирах російської царської армії. Кілька місць лишалися вільними. Погляд зупинився на маленькому чоловікові у цивільному одязі, який сидів спиною до нього. «Ось він, — серце забилося ще сильніше, — і волосся чорне. Щоправда, не таке довге, як казали. Але ж міг постригтися».
Медведєв оглянувся. В коридорі нікого не було. Тієї ж миті він обережно дістав револьвер, рвучко відчинив двері, швидко прицілився і прямо з порогу вистрілив у чорноволосого. Куля влучила в голову, того сіпнуло вперед. Стілець під ним перекинувся і обм’якле тіло звалилося горілиць на підлогу.
Медведєв одразу побачив повне округле обличчя і м’ясистий ніс. «Це не Махно», — зрозумів він. Блискавично обвівши поглядом присутніх, він більше нікого не помітив, хто б мав потрібні йому прикмети. Зате чітко побачив, як дехто потягнувся до кишень. Ще кілька пострілів навмання примусили учасників зустрічі в паніці кинутися на підлогу.
— Лягай, бомба! — крикнув чекіст наостанок і грюкнув дверима.
За кілька секунд він скочив у машину, яка в одну мить рвонула і одразу зникла у найближчому провулку.
— Як там? — не втримався водій.
— Погано. Махна серед них не було. Ти давай якнайшвидше, потім про все розповім.
Коли через півгодини Нестор Махно із Зіньковським під’їхали до будинку, вони побачили юрбу людей. Крізь відчинені двері когось виносили санітари. Від виду крові, що запеклася на голові у вбитого, Нестору стислося в грудях.
Наступного дня, повертаючись до Бухареста, він тихо сказав Льовці:
— Я знав, що вони мене не залишать у спокої.
— Несторе Івановичу, — мовив на це Зіньковський, — тобі треба охорону.
— А хто нам дасть дозвіл на зброю?
— Так ми і запитувати ні в кого не будемо.
На це Махно нічого не відповів. Зате після приїзду в Бухарест попросив Льовку дістати йому пістолет. А через кілька днів послав надійну людину у Плоєшти по свого ад’ютанта і охоронця Івана Лепетченка, що служив там у якогось поміщика. У записці велів Іванові прихопити з собою зброю, якщо вона є у господаря.
