У в’язниці ГПУ

У в’язниці ГПУ

Вже майже два місяці махновці перебували у в’язниці. Їх періодично по черзі викликали на допити, щоб зібрати і проаналізувати всю інформацію про перебування у Румунії з 1921 року. Чекістів цікавило абсолютно все: де жили, працювали, які зв’язки підтримували з Махном, чи були контакти з представниками влади, поліції, сигуранци. Особливо багато питань стосувалося завдання, одержаного від румунської розвідки безпосередньо перед переходом кордону. У кожного відбирали пояснення по кілька разів, ставлячи майже одні й ті ж самі запитання. Потім була перерва, коли їх на деякий час залишили у спокої, і вони стали сподіватися на близьке звільнення. Але несподівано обстановка різко змінилася. Заступник голови ГПУ Карл Мартинович Карлсон терміново викликав до себе начальника контррозвідувального відділу Бармінського з його помічником Кареліним.

— Нами затримано Івана Лепетченка — ад’ютанта Махна, який перейшов польський кордон і направлявся до Гуляй-Поля по золото, заховане там під час Громадянської війни, — промовив він. — А що як ваші підопічні махновці з такою ж метою йшли з Румунії?

Присутні в кабінеті переглянулися між собою і замислилися.

— Така версія цілком має право на існування, — продовжував Карлсон. — Припустимо, що Махно одночасно послав за золотом дві групи: одну з території Польщі на чолі з Лепетченком, а іншу з Румунії під керівництвом свого колишнього начальника контррозвідки Зіньковського. Перед кожною групою могло бути поставлене окреме завдання щодо вивозу награбованих кілька років тому цінностей. А можливо вони планували зустрітися в Гуляй-Полі і вже далі діяти разом. Скажімо, озброєна група Зіньковського мала б прикривати і супроводжувати Лепетченка з викопаним золотом за кордон.

— А інформація про те, що Лепетченко з’явився саме заради пошуків золота достовірна? — поцікавився Бармінський.

— Безсумнівно, — відповів Карлсон. — Ми його вміло притиснули, він про все розповів і погодився на співпрацю. Зараз його супроводжують наші співробітники. Вони разом пройдуть місцями можливих схованок.

— Чесно кажучи, про таку можливість повороту подій ми не думали, — зазначив Карелін, — адже «румунські» махновці добровільно нам здалися.

— Можливо, це був своєрідний тактичний хід, — почав сумніватися і Бармінський.

— Не забувайте того, що Махно — хитрий і підступний противник, — зазначив Карлсон. — Зараз він хоч і не становить реальної загрози для нас, але від нього можна всього очікувати. Не виключено, що саме тепер золото йому знадобилося для того, щоб організувати якусь антирадянську акцію. У зв’язку з цим керівництво ГПУ вимагає від вас якнайсерйозніше поставитися до цієї справи. Якщо дізнаєтесь, що затримані махновці дійсно мають відношення до пошуків золота Лепетченком, витрясіть з них всю інформацію. А якщо ні, то все одно спробуйте узнати все, що їм відомо про можливі місця схованок.

Бармінський з Кареліним ще в коридорі почали обговорювати план подальших дій. Найперше, вони вирішили зранку викликати одночасно трьох махновців — Зіньковського, Зотова і Скомського, допитати їх окремо і потім зіставити показання. Зіньковського Карелін вирішив допитувати особисто. Вони були приблизно одного віку, мали чимось схожі характери з чітко вираженими вольовими рисами, і тому Кареліну здавалося, що вони легше порозуміються.

— Нам відомо, що незадовго до переходу кордону до вас у Румунію надійшло кілька листів від Махна, — несподівано почав Карелін, звичайно ж ні сном ні духом не відаючи ні про яке листування. — Які доручення він вам давав? Тільки перш ніж відповісти, гарненько пригадай і не намагайся хитрувати.

— Ніяких доручень Нестор Іванович нам не давав, — просто відповів Зіньковський. — Писав, як сам живе, цікавився, як у нас справи.

«Отже, з листуванням я вгадав, — відзначив про себе Карелін. — Значить, Махно, перебравшись до Польщі, не переривав зв’язків з румунською групою, але навряд, щоб у листах йшлося лише про життя-буття. Не міг Махно, ображений на радянську владу, не виношувати якихось планів, намірів, чи просто не ділитися думками про помсту, не висловлювати своїх міркувань щодо подій в СРСР».

— А якщо конкретніше? — гнув своє чекіст.

— Якщо конкретніше, — тут Льова почухав потилицю, — то в одному з листів Махно розповідав, що сидить у польській в’язниці і його звинувачують в організації повстання у Східній Галичині. Писав, що народилася дитина, але він не знає, хто саме, бо його Галину тримають в іншій в’язниці. А перед цим Новим роком він надіслав ще одного листа, в якому повідомляв, що суд його виправдав і він тепер живе у Торуні разом з дружиною і донькою. Жалівся, що немає грошей. Обіцяв, що як тільки їх роздобуде, то буде клопотатися про візу, щоб приїхати до Румунії нас провідати.

— Невже Махно без грошей утік за кордон? — вдаючи здивування, запитав Карелін. — А куди ж він подів награбоване золото?

— Ви теж, як і всі, думаєте, що ми з обозом цінностей перетнули кордон і там купалися в золоті, — з нотками образи в голосі промовив Зіньковський. — Насправді ж, перепливли річку у чому були і з порожніми кишенями.

— Значить, золото ви залишили в Україні, — не запитально, а напівстверджуючи виголосив Карелін.

Льова мовчав, вже трохи розуміючи, куди хилить його співрозмовник. Він не міг не збагнути, що цей допит не зовсім схожий на попередні. Раніше в основному цікавилися знайомством з румунськими контррозвідниками й підготовкою до переходу кордону, а тепер запитують про більш давнє: втечу до Румунії, звичайне листування, про те, чи були у них гроші. Але поки що він не міг докумекати, як йому поводитись при цьому повороті справи.

А у Кареліна поки що все йшло за планом. У спокійній бесіді він з’ясував, що Махно надсилав листи, а це вже для чекістів багато означало. Тепер він вирішив змінити тактику допиту. Якщо й надалі ставити питання в такому дусі, то від Зіньковського ніякої важливої інформації одержати не вдасться. І він несподівано перейшов у наступ.

— А тепер, Льово, скажи правду: з яким завданням вас послав Махно в Україну?

— Я вже розповідав, що нас направила румунська сигуранца. Махну взагалі про цей похід нічого не відомо.

— Брешеш! — гупнув важким кулаком об стіл Карелін, аж олівець підскочив і скотивсь на підлогу. — Я тобі не раджу з нами бавитися. Адже ми не забули і твою службу в махновській контррозвідці, і розстріли продзагонівців, червоноармійців, мирних жителів.

— Тоді йшла війна, — незворушно відповів Зіньковський, — по нас стріляли, ми стріляли. Один Бог на тому світі розсудить, хто був правий, хто неправий.

— Про Бога згадав? — розпалювався Карелін. — Чому ж ти не на суд Божий поклав вирішувати долю командира третього корпусу Полонського, а сам його порішив? Він на тебе зі зброєю не йшов і не стріляв.

Льова пригадав той випадок. Було це ще в 1919 році. Тоді Полонський разом зі своїм загоном відстав від основних сил червоних, і йому вдалося приєднатися до махновської повстанської армії, щоб спільно діяти проти денікінців та інших ворогів. Вірою і правдою він служив Махну, хоробро бився у боях. Але коли з півночі наблизились більшовики, вирішив знову увійти до складу Червоної Армії. Про його наміри довідався Зіньковський і доповів Махну, котрий розцінив це як зраду, наказавши розстріляти Полонського.

— Не сам я його вбив, — коротко відрубав Льова. — Те зробили інші.

Карелін бачив, як спохмурнів, набичився, весь зібрався в кулак Зіньковський. Але ні страху, ні каяття в його очах він не помітив. «Такий не стане благати про помилування, скиглити, ридати, повзати на колінах, — відмітив він собі подумки. — Гідний супротивник. Нам би такого на роботу. Але про це не час думати. Треба продовжувати допит».

— Припустимо, що не ти. Але в тебе і без цього руки по лікті в крові. Так що не вдавай із себе невинну вівцю.

— А я і не вдаю.

— Тоді нічого тут дурня валяти. Якщо за золотом направлялися в Україну, так і скажи. Все одно тепер нічого зробити не вдасться.

— Ми просто хотіли повернутися додому і все. Ні про яке золото мова не йшла. Можете запитати в інших.

— Якраз зараз цим і займаємось, — Карелін підвівся з-за столу і почав ходити по кабінету. — І якщо дізнаємося, що ти тут не казав правди, тобі вже нічого не допоможе.

Краєм ока він спостерігав за Льовою. Останні слова ніякої реакції не викликали. «Чи то тримає себе так добре в руках, чи й справді не бреше, — розмірковував Карелін. — Але поки що облишимо цю тему і перейдемо до місць переховування золота. Для початку лише треба з’ясувати, чи не вдалося щось витрясти із Зотова і Скомського».

— Я зараз вийду, — кинув він від дверей, — а ти посидь і добре подумай над тим, про що ми говорили.

Хвилин за десять він повернувся. Інші махновці нічого нового не сказали. Вони божилися, що не мали ніякого відношення до махновської скарбниці, а тим більше до схованок. Залишалося одне: «додавити» Зіньковського.

— З вашим переходом кордону мені все зрозуміло, — загадково продовжив Карелін. — Відставимо поки що це питання. Ми до нього ще повернемося. Поговоримо про інше. Твої хлопці, Льово, стверджують, що кому ж, як не тобі, знати, де Махно залишив на Гуляйпільщині награбовані цінності. Але попереджаю, від твоєї щирості буде залежати доля всіх заарештованих.

Звичайно ж, Карелін блефував. Ніхто із махновців на допитах такого не говорив. Їм про місця схованок і не могло нічого бути відомо: хто ховав, де і скільки. До цієї найсекретнішої справи Махно залучав лише найвідданіших осіб із свого оточення — своїх ад’ютантів і охоронців Івана Лепетченка, Феодосія Щуся, іноді Льову Зіньковського. Можливо, ще когось, але кого саме й коли — про це ніхто не знав. Під загрозою смерті ніхто не смів зазіхати на спільні кошти. Це знав кожний повстанець, бо всі не раз пересвідчувалися, як за спробу запустити руку до скарбниці зловленого відразу карали на горло. Тому навіть охочих проявляти бодай зацікавленість махновським золотом було небагато. За цим пильно стежила контррозвідка.

Льова на мить замислився: «Чому це чекісти так нагально зацікавилися махновським золотом? Можливо, їм тільки недавно дещо стало відомо, і вони хочуть вияснити, наскільки правдиво я даю свідчення? А може просто користуються нагодою, щоб спробувати вилучити цінності на користь революції? Взагалі-то йому особисто відомо небагато. Найбільше посвячений у «золоті» справи був Ваня Лепетченко. Але він зараз знаходиться десь далеко у Польщі. Ось на нього все й можна звалити — його все одно чекістам не дістати».

— Якщо казати правду, — нарешті мовив він, — то мені відомо небагато. Адже основний золотий запас Нестор Іванович сховав саме тоді, коли дізнався про різню під Перекопом. Самі знаєте, коли ми допомогли вам розгромити Врангеля, наше повстанське угруповання роззброїли і начебто хотіли всіх розкидати по регулярних частинах Червоної Армії. Ми спочатку не погоджувалися і попросили дати нам час на роздуми. Але не встигли навіть оговтатися, як ваші нас оточили з усіх боків і майже всіх порубали. Мені з сотнею бійців вдалося з боєм прорватися. Коли ми прискакали до Гуляй-Поля, то застали Махна страшенно розлюченим. Він прагнув помсти і був уже готовий до неї. А щоб не обтяжувати себе неповоротким обозом в частих і тривалих рейдах, заздалегідь віддав розпорядження все найцінніше залишити на зберігання у місцевих жителів або закопати. Так ось, коли ми повернулися з Криму, його вказівка вже була виконана.

— А хто ховав найцінніше, знаєш? — запитав Карелін.

— В той час поряд з ним постійно перебував Ваня Лепетченко. Напевно, він усе знає.

— Льово, — раптом пильно і пронизливо, майже впритул уставився в нього Карелін, — можеш розказувати мені що завгодно, але я все ж не повірю, що тобі зовсім нічого не відомо.

— Дещо й мені відомо, — спокійно відказав Зіньковський, — але мало.

— Я слухаю.

— Ну, пригадую, як у 25-й німецькій колонії ми разом з Лепетченком залишили на зберігання у одного німця деякі особисті речі Махна. Там був портфель з книгами і якимись документами, хірургічний набір Нестора Івановича і ще щось. Я добре пам’ятаю, що той німець українською мовою ні бельмеса не розумів, а дружина йому все пояснювала.

— Показати, де він живе, зможеш?

— А чому б і ні.

— Гаразд, продовжуй, — Карелін в душі торжествував.

— А більше нічого продовжувати, — несподівано засмутив його Льова. — Хіба що можна пошукати у четвертій єврейській колонії, що неподалік від Гуляй-Поля. Я чув від самого Махна, ніби там закопано багато золота. Але ж мене з ними тоді не було, і я не відаю, де його ховали.

— Можливо, Махно при цьому називав якесь прізвище, умовне місце? — намагався вхопитися за найтоншу ниточку Карелін.

— Їй Богу, не пам’ятаю, — щиро відповів Льова.

Це було вже хоч щось. Від інших махновців взагалі не вдалося одержати ніякої цікавої інформації. На нараді заступник голови ГПУ Карлсон дав вказівку тримати всіх шістьох під вартою, аж поки не завершиться операція з Лепетченком.

— Зараз у Катеринославі заступник начальника губернського відділу Говлич разом зі своїми хлопцями трясе махновського ад’ютанта, — повідомив він. — Всі повинні бути готові в будь-який момент допомогти їм новою інформацією, яку можуть знати наші затримані. А взагалі я б не поспішав з їхнім звільненням. Вони нам можуть не лише в цій справі знадобитися.

Під час невеликої паузи, поки Карлсон перегортав якісь документи, всі уважно дивилися на нього, намагаючись відгадати хід його думок. Нарешті він підвів погляд і продовжував:

— Я сьогодні мав розмову з головою ГПУ України Балицьким і вислухав від нього не зовсім приємні, але цілком слушні зауваження. Ми дійсно слабо ведемо роботу по махновцях, особливо по закордонному контингенту. Які там у нас агентурні позиції? Практично ніяких. Що ми знаємо про самого Махна, його плани? На практиці — майже одну загальновідому офіційну інформацію. А погляньмо на останні події. Колишніх махновців, які осіли в Румунії, ворожі іноземні спецслужби почали залучати до антирадянської діяльності. Я впевнений, що вони й надалі намагатимуться використовувати їх у підривних цілях. Тому нам треба знайти можливість позбавити наших противників такої вербувальної бази. А для цього слід виводити махновців на територію СРСР, розповсюдити серед них інформацію, що тут їм нічого не буде за старі гріхи, показати успіхи і досягнення нашого вільного життя. Цими питаннями слід зайнятися негайно спільно з Одеським губернським відділом. Які будуть пропозиції?

— Дозвольте, — підвівся Карелін. — Я тут кілька разів допитував начальника махновської контррозвідки Льову Зіньковського, і у мене з’явилася думка: а що як залучити його до цієї роботи, тобто, до нашої роботи?

— Що ти маєш на увазі? — перебив його Бармінський. — Щоб колишнього ворога зарахувати до наших лав? А він потім підступно в спину…

— Не гарячкуй, — зупинив його Карлсон, про щось замислившись. — А може Карелін і має рацію. Зіньковський користується авторитетом у махновців, знає їх як облуплених. До того ж, він сам прагне вберегти своїх колишніх однодумців від халепи, в яку вони можуть потрапити за кордоном. Нам треба зіграти свою мелодію на цих благородних струнах. Якщо його вдасться схилити на наш бік, це буде великим успіхом. Так що, товаришу Карелін, вам і всі карти в руки. Заодно уважно вивчіть можливості всіх інших махновців: і тих, які повернулися з-за кордону, і які постійно проживають тут. Нікого не випускайте з поля зору. Вони нам ще можуть знадобитися.

Нарада закінчилася пізно ввечері. Махновці в камері теж ще не спали. Вони жваво обговорювали події дня, що минув. Несподівана для всіх тема допиту породжувала нові питання. Але чому все так раптово повернулося, залишалось лише здогадуватися. Ніхто з них не міг і передбачити, що сидіти їм у в’язниці ГПУ доведеться саме стільки, скільки триватиме вся епопея пошуків Лепетченком махновського золота.