Сліди золота губляться
Сліди золота губляться
Одинадцятого серпня 1924 року Іван Лепетченко разом із співробітниками ГПУ виїхав поїздом з Катеринослава у напрямку Гуляй-Поля. На станції Мечетній вони зійшли і пішки попрямували в село Велику Михайлівку, що знаходилося за 40 верст від Гуляй-Поля. Лепетченко йшов із Теппером, інші по двоє трималися позаду на відстані двох-трьох верст, щоб не викликати підозри у зустрічних.
Ще під арештом у Славуті, Лепетченко вирішив про закопане золото і не згадувати, а водити чекістів по селах до місцевих жителів, у яких вони залишали на зберігання здебільшого килими, відрізи тканин, одяг, документи, гроші, деякі цінності, серед них, звичайно ж, було й золото. Але найбільші коштовності закопувалися в землю, їх Махно нікому не довіряв зберігати. У Великій Михайлівці вони дещо залишали у селян. Але Іван точно вже не пам’ятав, де знаходяться їхні садиби.
— А прізвища хоч пам’ятаєш? — запитав у нього Теппер.
— Одного звали Курочка.
— Може це його так дражнили? — уточнював Ісаак.
— Ні, це прізвище, я точно запам’ятав, таке смішне.
Ось і село показалося. Його околиця підходила прямо до Дібровського лісу. А ось і річка Вовча. Той же міст через неї, що був кілька років тому. Якщо його тут перейти і заглибитися в ліс версти на півтори, то там би Іван безпомилково міг знайти місце схованки головного скарбу, до якого Махно йому на прощання заборонив навіть наближатися. У нього аж серце сильніше забилося від упізнавання знайомих місць і спогадів про неодноразове перебування тут.
А ось Курочку довелося шукати майже годину. Нарешті підійшли до його садиби. Дід був якраз удома.
— Добридень, діду! — привітався Лепетченко. — Чи пізнаєте мене?
— Та ніби знайоме обличчя, а не пригадаю.
— Давайте зайдемо до хати, — запропонував Іван, — там і поговоримо. У нас дуже серйозна справа.
Коли зайшли і сіли в кімнаті на лавці, Іван назвав дідові своє прізвище і нагадав про залишені у нього на зберігання речі, а також сказав, що вони за дорученням Махна прийшли, щоб їх забрати.
— Тепер згадав тебе, — промовив дід. — А як там батько Махно поживає?
Багато місцевих жителів і махновців за звичкою називали Нестора Івановича «батьком», хоч дехто й сам йому годився у батьки. Напевно, його поважали як народного отамана і головного командира. Таке величання і збереглося за ним. Все це подумки відзначив Лепетченко, а діду відповів:
— Махно поживає нормально. Але це вас не стосується. Давайте валізи.
— А їх уже забрали.
— Що значить забрали? — здивовано запитав Теппер.
— Ще у двадцять другому році приїхав отаман Чубенко із загоном і наказав віддати. Я йому й видав обидві валізи. Одна була з набоями. А в іншій зберігалися якісь документи і цінності. Що вже там було, я не знаю. Але більше нічого не лишилося.
— Не виконав ти, діду, наказ Махна, — зауважив Теппер. — Він попереджав тебе, щоб нікому, крім нього, не віддавав речі, чи ні?
— Попереджати-то попереджав, — схвильовано заговорив Курочка. — Але вони теж махновці, як і ви: приїхали зі зброєю, почали тицяти наганами під ребра… Я й віддав.
— Гаразд, не будемо витрачати часу, — сказав Ісаак. — Про наш візит щоб нікому не розповідав. А зараз скажи нам, як знайти дім Оксани Процайко.
У Процайко, за словами Лепетченка, було залишено невеликий ящик із золотом вагою приблизно фунтів 20. Дещо поблукавши, вони нарешті знайшли потрібну садибу. Але тут тепер проживала не Оксана, а її родичка, яка сама зразу впізнала Лепетченка. Запросивши несподіваних гостей до хати, вона запропонувала їм пообідати. Але вони відмовилися, сказавши, що нема коли.
— Ви, мабуть, приїхали за тим ящиком? — першою почала господиня.
— А ти теж знаєш про нього? — в свою чергу запитав Іван.
— Про цей ящик зараз все село знає. Ще два роки тому про нього якимось чином дізналися чекісти. Кілька разів приходили з обшуком, поки не знайшли його в печі. Після того Оксану заарештували, але згодом випустили. Зараз вона живе на хуторі. Можете піти до неї, це недалеко. Вона вам про все більш докладно розповість.
Теппер вирішив, щоб не втрачати часу, Оксану не розшукувати. Всі обставини конфіскації можна буде пізніше з’ясувати в Олександрівську. А в цей день вони ще мали відвідати село Гаврилівку. Там у одного діда, котрий, як пригадував Лепетченко, мав якесь відношення до млина, вони залишили на зберігання сумку Махна із золотими монетами, щоденником Нестора Івановича, картою бойових дій та деякими документами, зокрема, першим договором із радянською владою і договором з Петлюрою. Лепетченко тому так добре все це знав, бо Махно перед розставанням у Торуні дуже просив його знайти саме цю сумку і привезти йому. Свої записи та документи він збирався використати для написання історії махновщини.
Теппер запропонував відразу йти до млина. Там вони зустріли одного з працівників на прізвище Носов, який довго не міг зрозуміти, про кого у нього питають. Нарешті Лепетченко описав прикмети діда, і тоді той зрозумів, що його розпитують про нинішнього соцького.
Через півгодини вони постукали у двері дідової хати. Господар зустрів їх насторожено. Він довго розпитував, хто вони такі і за чим прийшли. Лепетченко пригадав усі обставини передачі йому на зберігання сумки і одну з подробиць, про яку міг знати лише він.
— У сумці я тоді спеціально відрізав ремінь, — сказав Іван, — щоб його можна було використати як пароль, коли б ми когось іншого послали за нею. Але він, на жаль, загубився.
Згадка про таку деталь змусила діда здатися, і він, як про найбільшу в світі таємницю, розповів, що у вересні 1921 року до нього приїздив Пантелеймон Каретников з дружиною, нібито від імені батька Махна, і забрав сумку під розписку.
— Розписка у вас збереглася? — поцікавився Лепетченко.
— Аякже.
— Віддайте її мені.
— Не можу.
— Чому? — здивувався Іван.
— А якщо батько Махно сам приїде колись за своєю сумкою, що я йому скажу?
— Гаразд, — почав виходити із себе Лепетченко, — давай папір, напишу, що розписку Каретникова я забрав.
Лише тоді дід віддав згорнутого вчетверо папірця. Коли попрощалися і вийшли на вулицю, Лепетченко промовив до Теппера:
— Не розумію, як Каретников дізнався про сумку. Він про неї ніяк не міг знати. Махно мені наодинці наказав тоді сховати її. Більше ніхто про це не чув.
Наступного дня група тим самим порядком, як напередодні, направилася в село Петропавлівку, розташоване між залізничними станціями «Гуляй-Поле» і «Гайчур». Тут у вдови Долгаш було залишено частку катеринославського золота у зеленій оббитій залізом скрині. Вдова зустріла колишніх махновців, як старих добрих знайомих.
— Де ж ви тепер? Чим займаєтесь? У справах сюди приїхали чи проїздом? — засипала вона питаннями.
Лепетченко був здивований, чому це вона відразу не зрозуміла, по що вони приїхали.
— Ми за дорученням Нестора Івановича приїхали за скринею.
— Як за скринею? — перепитала вона. — Щось я, Іване, тебе не розумію. Адже ще у 1921 році до мене приїхав Каретников з дружиною, сказав, що батько Махно лежить поранений і що ти не відходиш від нього ні на крок. Потім пояснив, що ви його послали забрати ту скриню.
— І ти йому віддала? — мало не вигукнув Іван.
— А що, не треба було? — у розпачі перепитала вдова. Вона аж змінилася на обличчі, перелякавшись, що зробила тоді дурне. — Я ж думала, він правду говорить, паразит такий. Я ж йому на підводу для Нестора Івановича ще хліба, сала, ковбаси добряче поклала…
Лепетченко після цих слів вже не стримався і вилаявся. А схвильована вдова Долгаш знову заговорила:
— Так може та скриня у Каретникова і зараз вдома?
— Але ж де його шукати? — зітхнув Іван.
— У Гуляй-Полі, де ж іще. Він там живе, торгівлею промишляє.
— У Гуляй-Полі, кажеш? — перепитав Лепетченко вже з іншою інтонацією в голосі. — Це добре. Ми його провідаємо. Але нікому про нашу розмову не говори.
— Що ви, боронь Боже, — перехрестилася вдова.
За селом всі учасники групи зібралися в невеличкому ліску, щоб порадитися, як бути далі.
— Я вважаю, що слід відразу їхати в Гуляй-Поле, — сказав Спектор, — знайти Каретникова і витрясти з нього все про сундук і сумку Махна. Можливо, він їх навіть удома й зберігає.
— Я теж схиляюся до цієї думки, — підтримав його Теппер. — Заодно там трішки перепочинемо і зв’яжемося з Катеринославом.
У Гуляй-Полі Спектор попрямував до начальника районної міліції. Голови сільради в цей час не було, а з його заступником Власом Шаровським він не хотів говорити про мету приїзду, бо той сам був колишнім махновцем. У повстанській армії він командував артилерією. Начальник міліції відразу дав розпорядження своїм підлеглим обережно з’ясувати, де зараз знаходиться Каретников. За годину йому доповіли, що той поїхав у Юзівку. Повернеться через кілька днів. Тому вирішили заночувати, а зранку підводою рушити далі. Начальник міліції дав необхідні розпорядження і подбав, щоб новоприбулих ніхто з гуляйпільців не бачив.
Наступного дня всі прокинулися раненько, поснідали і направилися за 50 верст від Гуляй-Поля в двадцять п’яту німецьку колонію, яку ще називали Дармштадт. За три версти від колонії зупинили коней. Далі Лепетченко з Теппером попрямували пішки до господаря, в якого були залишені деякі речі і портфель з документами Махна. Господиня зустріла їх насторожено.
— Невже ви мене не пізнаєте? — перепитав Лепетченко.
— Не пізнаю, — щиро відповіла вона.
— А пригадайте той день, коли через колонію проходив загін Махна і зупинявся на перепочинок.
— Пам’ятаю, було таке.
— Тоді ж у вас залишили на зберігання деякі речі, чи не так?
— Речі то залишали, але не ви, — рішуче відповіла жінка. — То був високий чорноволосий єврей.
Лепетченко відразу здогадався, що мова йде про Льовку Зіньковського. Не розгубившись, він покривив душею і відрекомендував свого супутника:
— А це його брат.
— Так, я Данило Задов, брат начальника контррозвідки батька Махна, — відрекомендувався Ісаак Теппер.
Жінка дещо розгубилася від такого повороту справи. В цей час до кімнати зайшов господар. Він погано розумів українську мову, тому дружина швидко йому проказала німецькою, за чим прийшли неждані візитери. Від себе додала, що Теппер справді схожий на того єврея. Вислухавши дружину, німець зауважив:
— Вас я не пізнаю. Але я запам’ятав, що речі тоді залишали на зберігання двоє махновців, прізвище одного з них Лепетченко.
Іван зрадів, дістав свій документ і подав господині. Вона прочитала вголос прізвище. Вираз обличчя її чоловіка відразу змінився. Він почав вибачатися і просив передати батькові Махну своє щире розкаяння:
— Деякі речі під час голоду довелося продати чи виміняти на продукти. Але ми в боргу перед Нестором Івановичем не залишимося. Згодом все повернемо.
— Несіть все, що зосталося, — суворо мовив Теппер.
Жінка пішла в кімнату і через деякий час винесла портфель з книгами та документами, серед яких були деякі накази. Потім з іншої кімнати принесла невелику металеву коробку. Теппер аж напружився всім тілом, побачивши коробку. «Золото», — подумав він. А Лепетченко спокійно взяв її у руки.
Він відразу впізнав хірургічний набір, яким не раз користувався Махно під час поранень. Він легко відкрив кришку. Ісаак з цікавістю зазирнув усередину.
— Що це?
— Особистий хірургічний набір Нестора Івановича.
— А де золото?
— Ніякого золота нам не залишали, — злякано мовила жінка.
Німець теж заперечливо почав хитати головою, зрозумівши, про що питають.
— Зараз я ще принесу, — хутко вибігла жінка з кімнати.
За мить вона з’явилася, тримаючи в руках чоботи і постільну білизну.
— Що це? — не зрозумів Теппер.
— Це особисті речі батька Махна.
— Залиште їх собі.
Коли непрошені візитери почали збиратися, до них заговорив господар німецькою мовою.
— Що він каже? — запитав Лепетченко у жінки.
— Він просить залишити розписку про те, що речі забрали.
— Гаразд, давайте напишу, — погодився Іван.
З портфелем і металевою коробкою вони вийшли з села і попрямували до своїх супутників, яких знахідка теж не обрадувала.
— Куди далі? — прискіпливо подивився на Лепетченка Спектор.
— Я точно не пам’ятаю, — відповів Іван, — десь в сусідніх колоніях теж залишали якісь чемодани і ящики. Що в них було, не знаю. Махно сам давав розпорядження своїм командирам. Можливо, я пригадаю місця, якщо ми проїдемо селами.
Але всі пошуки в колоніях Людвігсталь, Ейхвальд і Марієнфельд виявилися марними. Лепетченко так і не згадав жодного місця. Невдоволені безрезультатними пошуками, шукачі золота поверталися до Гуляй-Поля, маючи намір ще зупинитися у четвертій єврейській колонії, де, за словами Лепетченка, на городі в одного селянина Щусь за наказом Махна закопав якийсь ящик вагою близько двох пудів.
