Епілог
Епілог
Ще тільки сіріло, коли з Гуляй-Поля виїхала підвода, запряжена двома вороними кіньми. Ними правив дід Влас Жовніренко — міцний кремезний чолов’яга років шестидесяти, з довгими сивими вусами. Його найняв Іван Лепетченко, щоб перевіз до Юзівки. На підводі з усім їх домашнім скарбом вмостилися сам Іван і його дружина Шура. Вони вирішили податися на заробітки. Давній приятель і далекий родич Лепетченків Семен Марченко обіцяв виділити їм одну свою кімнату для проживання.
Світало, як підвода заїхала в село Межиріч — четверту єврейську колонію. Коли проминули подвір’я, де чекісти шукали золото, Іван попросив зупинити коней біля сусідньої садиби.
— Тут дуже смачна вода у криниці, — мовив до діда Власа. — Наберемо в дорогу.
Поки дружина шукала, у що б налити води, Іван підійшов ближче до криниці, розташованої в глибині подвір’я. Зачувши чужі голоси і фиркання коней, з хати вийшов господар.
— Доброго ранку, вам! — привітався Лепетченко. — Чи не можна у вас води в дорогу набрати?
— Хіба жалко, — спросоння відказав чоловік.
Раптом Іван закляк, мов укопаний, і не повірив своїм очам. На тому місці, де була така знайома йому бурякова яма, стояв зведений з лимпачу добрий хлівець. Від хвилювання йому аж насправді у роті пересохло. Адже саме тут було закопано два ящики із золотом.
— А звідки ця повітка взялася? — мимоволі вихопилося в нього.
— Що? — не зрозумів господар.
Він повернув голову до Івана, потім — у той бік, куди той спрямував свій погляд. Нарешті зрозумів, про що йдеться.
— Та це ми в минулому році розжилися корівкою та кабанчиком, — пояснив він. — А щоб і взимку тримати, довелося зліпити цей хлів. Ще й непогано вийшло. Тут була раніше бурякова яма, на цьому місці, так вона ще до того обвалилася. Я її засипав наполовину, і втрамбував, щоби гній від худоби збирати на добриво.
— Іване, поїхали вже, — покликала дружина.
Отетерівши від щойно почутого, Лепетченко непевними кроками вийшов з подвір’я. Навіть забув попрощатися з господарем, подякувати за воду. Баскі коні діда Власа, яким ще хотілося бігти й бігти далі, швидко вивезли їх за село і помчали на схід, прямо назустріч криваво-червоному сонцю, що народжувалося з-за обрію. Вони прямували у невідомість.
Більше Лепетченка на Гуляйпіллі ніхто не бачив.