Підступна акція «контрабандистів»

Лепетченко ще раз перечитував листа для Махна, коли за ним прийшли. Прямуючи коридорами, він уважно роздивлявся по боках, чи не зустріне десь Спектора. Він із занепокоєнням думав про те, що його ось так ще деякий час протримають у камері, потім відправлять в Умань, і він не матиме змоги зустрітися з Марком. «А що, коли Спектор вирішив перехитрити і мене, і ГПУ? — ставив він перед собою найнеймовірніші запитання. — Забере золото собі і спокійно поїде у свою Одесу. Адже впевнений, що я нікому про нашу змову не розповім, бо інакше мене у ГПУ так притиснуть! І вже будь-якими методами вибиватимуть інформацію про місця схованок».

З такими невеселими думками Лепетченко зайшов до приймальні, де йому наказали почекати, поки заступник начальника звільниться. Хвилин через десять із кабінету вийшов Говлич з якимось чоловіком. Побачивши Лепетченка, він сказав йому, що скоро повернеться, а потім звернувся до чергового:

— Зв’яжіться з Леоновим, нехай він занесе документи на Лепетченка. Ми сьогодні його відпускаємо.

Іван навіть не здогадувався, що з ним чекісти ведуть звичайну оперативну гру і що ця фраза була сказана не випадково. Тільки-но він зрадів від щойно почутого, до приймальні зайшов Спектор.

— О, привіт, Іване, — вдаючи здивування, мовив він. — Що це ти тут сидиш?

— Та ось викликали, чекаю.

— Зараз я зроблю відмітку у документах про від’їзд, — навмисне голосно говорив Спектор, — і побалакаємо.

Він дістав якісь папери і направився до чергового. Потім підійшов до Лепетченка і крадькома підморгнув йому, мовляв, усе гаразд.

— Сьогодні від’їжджаю одеським поїздом додому, — продовжив він.

— Мене сьогодні теж, начальник щойно сказав, відпускають, — мовив Іван.

— А куди ти поїдеш? У Гуляй-Поле?

— Ні, спочатку в Умань, до дружини Черняка. Через неї передам, що нічого не знайшов.

— А я все, що треба, знайшов, — пошепки, скоса поглядаючи по боках, швидко мовив Спектор. — Побачимося на вокзалі перед відходом поїзда. Тільки до мене не підходь, сядемо у різні вагони, потім зустрінемося.

В цей час до приймальні повернувся Говлич.

— Бувай здоров, — потискуючи Лепетченкові на прощання руку, вже голосно сказав Спектор. — Можливо, ще колись побачимось.

— Їдеш до Одеси? — запитав його Говлич.

— Так, сьогодні повертаюся. Відпочину трішки, якраз обіцяли відпустку дати.

— Тоді щасливої дороги!

— До побачення.

Спектор покинув приймальню і попрямував коридором до сходів. А Говлич разом із Лепетченком зайшли до кабінету.

— Написав листа для Махна? — відразу запитав Говлич.

— Написав, — Лепетченко подав складений вчетверо аркуш.

Говлич уважно його прочитав, поклав у конверт і заклеїв. Потім ще деякий час про щось розмірковував. Нарешті промовив:

— Все вірно написав. Зараз принесуть твої документи і можеш відправлятися в Умань. Там скажеш дружині Черняка, що після повернення до Гуляй-Поля відразу напишеш їй листа із своєю адресою і будеш чекати звісток від Махна. А сам, як тільки з’явишся у Гуляй-Полі і поселишся, відміться в Олександрівському окружному відділі ГПУ. Ми їх про все попередимо. І не сподівайся нас десь обманути. Зрозумів?

— Зрозумів.

Покинувши приміщення ГПУ, Лепетченко, не поспішаючи, направився до залізничного вокзалу. Йому ще не вірилося, що все так легко закінчилося, тому він автоматично кілька разів озирався, щоб пересвідчитися, чи не супроводжує його хтось із чекістів. Але позаду не було видно нікого з тих, хто міг би претендувати на належність до цієї грізної організації. На закохану парочку молодят, котрі про щось весело гомоніли між собою, прямуючи на деякій відстані, та на чоловіка з торбою по той бік вулиці, схожого на приїжджого селянина, Лепетченко навіть не звернув уваги. А саме вони пильно стежили за кожним його кроком. «Молодята» мали завдання вести його до вокзалу, а «селянин» — супроводжувати в поїзді до того момента, як Іван зустрінеться зі Спектором.

Діставшись вокзалу, Іван відразу купив квиток і став чекати. Йому не терпілося поговорити зі Спектором, розпитати його про знахідку і пересвідчитися, що Марк відкопав саме те золото, яке він колись власноручно пакував і ховав. Час швидко спливав, а він все не з’являвся. За десять хвилин до відходу поїзда Лепетченко вже почав нервувати. Він вийшов на перон і уважно роздивлявся по боках в сподіванні побачити серед від’їжджаючих знайому фігуру Спектора. Нарешті він його таки угледів і поспішив назустріч. Але Марк непомітним жестом зупинив його, розвернувся і попрямував на посадку до вагона. У руці він тримав невелику валізу, яка видавалась важкуватою. Поглядом прикипівши до неї, Лепетченко ледве переводив подих від хвилювання і стримував себе, щоб не бігти. Він проминув вагон, у який зайшов Спектор, сів у наступний і став чекати. Поїзд вже чверть години як їхав, коли нарешті до Івана з’явився Марк.

— Слава Богу, — з полегшенням промовив Лепетченко, — а то я вже хвилювався і місця собі не знаходив.

— Розслабся і заспокойся, — усміхаючись, сказав Спектор, — бо ти зараз нагадуєш злодія, котрий щось украв і боїться, що його ось-ось схоплять.

— Не знущайся, Марку. Знав би ти, що я пережив і передумав за ці дні, то так би не говорив.

— Гаразд, не гарячкуй. Ось тут є те, що тебе заспокоїть, — Спектор поплескав рукою по валізі.

— Дай хоч одним оком зазирнути, — не втримався Іван.

— Саме зараз я і збираюся все висипати на стіл, — іронічно мовив Марк.

Лепетченко нарешті заспокоївся і збагнув, що той має рацію. До цієї теми вже не поверталися, аби не викликати зайвої цікавості у попутників. Про наступні плани можна було говорити лише наодинці, щоб ніхто не почув.

— А родичам Черняка можна довіряти? — запитав Спектор, коли вони зійшли з поїзда. — Адже у нас з собою більше ніж півпуда золота. А то передушать нас вночі, як куниця півнів, і на цьому закінчаться наші райдужні мрії.

— Та ні, не бійся, я їм вірю. До того ж, ми не будемо у них довго затримуватися. Лише дізнаємося, чи не було ніяких повідомлень з Польщі від Махна, розпитаємо, де ліпше перейти кордон, переночуємо і розпрощаємось.

— Перехід кордону я краще візьму на себе, — перебив Спектор. — У мене вже є певний досвід спілкування з контрабандистами в Одесі. Сподіваюся, що і з тутешніми швидко про все домовимося. Тим більше, мені дали знати, що вони мають тут надійні «вікна» на кордоні.

— А чим будемо розплачуватися з ними? — запитав Лепетченко. — Адже я чув, що за переправу вони вимагають чимало грошей.

— Великих грошей у нас нема, тому заплатимо золотом, — запропонував Спектор. — Кількох монет буде досить.

Погодившись на цьому, вони рушили далі, обговорюючи подальші плани. Вже майже біля самого будинку, де мешкала дружина Черняка, Лепетченко раптом щось згадав.

— Дай сірників, — попросив він Марка. Коли той подав йому коробку, Іван швидко дістав з внутрішньої кишені листа, відразу розірвав його на кілька частин і підпалив.

— Що ти робиш? — запитав Спектор.

— Це лист, який я мав за завданням чекістів передати Махну. Тепер в ньому потреба відпадає. Ми скоро самі знайдемо Нестора Івановича і про все йому розповімо. Спектор із сумом дивився, як догорає лист, але нічого вдіяти не міг. Одна із запасних можливостей дізнатися про інші місця схованок золота безпосередньо від Махна, на що сподівалися в ГПУ, відпадала. Але зараз в цьому вже не було потреби. Скоро він сам мав потрапити у лігвище Махна.

Роза Черняк зустріла довгоочікуваного гостя радісно.

— А я вже й не сподівалася, що ти повернешся, — сказала вона Лепетченку. — Довго ж тебе не було. Ми думали, щось трапилося.

— Всякого було, — Лепетченко обійшовся загальною фразою. — Якби не допомога колишнього бойового товариша, то справи були б кепські.

— Марк, — відрекомендувався Спектор.

Роза весь час скоса поглядала на важку валізу, не наважуючись прямо запитати про золото. Нарешті не витримала і поцікавилася:

— Так ви знайшли те, за чим їздили?

— Не все, але дещо знайшли, — відповів Іван, у свою чергу запитавши: «А де всі твої?»

— Поїхали до родичів у Житомир. Через кілька днів повернуться. А ви поки що поживете у мене, відпочинете.

— Ні, так довго ми не можемо чекати, — заперечив Спектор. — Пробудемо у вас хіба що два дні.

— Куди ви так поспішаєте? — вдаючи образу, швидко заговорила Роза. — Ось повернеться шурин, разом поїдете в бік Ковеля. Він вам допоможе там перейти кордон. Можливо, і сам з вами перейде, бо щось від мого чоловіка немає ніяких звісток.

— Ні, ми туди не поїдемо, — відразу заперечив Лепетченко, у якого були ще свіжі спогади від недавнього переходу кордону в районі Ковеля. — Спробуємо перейти в іншому місці.

— Ви краще напишіть листа своєму чоловікові у Варшаву, — запропонував Спектор, — про те, що ми дещо знайшли і скоро прибудемо з товаром. Нехай швидко попередять про це Махна.

— Дійсно, — погодився Лепетченко, — напиши, Розо, сьогодні ж такого листа і відправ. Він має швидше, ніж ми, дійти до Варшави.

Поївши після дороги, Спектор запропонував Лепетченкові вийти з хати на перекур.

— Не будемо гаяти часу, — зазначив він. — Я зараз подамся у бік кордону в район Волочиська, там знайду потрібних людей, про все домовлюся, переночую і завтра повернуся. А ти постережеш золото. Уважно дивись, щоб Роза не запустила руки у валізу.

Спектор не став розповідати, що у Волочиську начальником прикордонного загону працює його старий приятель Генріх Самійлович Люшков. Вони товаришували ще з часів спільної роботи у Одеському губчека. До 1922 року Люшков був там начальником адміністративно-організаційного відділу. Потім його перевели у Кам’янець-Подільське відділення ГПУ, а в квітні — до Волочиська. Він вже мав одержати повідомлення про приїзд Спектора і деякі вказівки у зв’язку з цим.

— Привіт, друже! — Люшков міцно потиснув руку Спектора. — Я вже на тебе чекаю і навіть встиг дещо підготувати до твого приїзду.

Він наказав привести двох співробітників, а сам продовжував:

— Значить, збираєшся за кордон?

— Так, посилають із спецзавданням.

— А надовго?

— Не знаю, все буде залежати від обстановки.

— А де там будеш?

— Спочатку у Варшаві, а де потім — невідомо ще.

— Гаразд, не буду випитувати твої таємниці, своїх вистачає, — підсумував Люшков, хоч і цікаво було б дізнатися про справжню мету закордонного «відрядження» свого приятеля. Що у того надзвичайно важливе і особливе завдання, він зрозумів ще тоді, коли одержав вказівку з Харкова забезпечити йому надійний перехід кордону.

— А де твій візаві? — поцікавився він у Марка.

— Він чекає в Умані у знайомої. Я йому сказав, що завтра повернуся.

— Тоді у нас залишилося не так багато часу, — сказав Люшков.

— Зараз прийдуть хлопці і підемо на місце переправи. Там про все і поговоримо.

Прикордонники, які мали вдавати з себе контрабандистів, Спекторові спочатку не зовсім сподобалися, але Люшков його заспокоїв:

— Ми їх відповідним чином одягнемо, заборонимо сьогодні голитися, так що можеш не хвилюватися — будуть як справжні.

— Платню за переправу вимагайте відразу, — зазначив Спектор. — Для початку поторгуйтеся. Наполягайте на більшій сумі. І найголовніше, щоб як побачите монети, у вас очі так блищали, ніби ви вперше тримаєте у руках золото.

Решту часу Спектор витратив на вивчення карти польської території і маршруту подальшої подорожі. Люшков детально його інструктував, як краще дістатися найближчого залізничного вокзалу, як себе поводити у разі затримання. Спати вони полягали вже далеко за північ, поговоривши перед цим про Одесу, спільних друзів і колег.

Наступного дня Спектора машиною відвезли до Умані. Лепетченка він застав у будинку самого, Роза пішла десь на базар за продуктами. Поки вона не повернулася, Марк встиг розповісти вигадану історію про результати своєї поїздки і запропонував відразу збиратися.

— А може залишитеся ще хоч на пару днів? — умовляла Роза.

— Ні, нас сьогодні ввечері вже чекатимуть на кордоні, — твердо відмовився Спектор.

Зібравши в дорогу харчів, Роза на прощання попросила Лепетченка обов’язково знайти Черняка і сповістити її, якщо з ним щось трапилося. Подякувавши за хліб-сіль, Спектор і Лепетченко вирушили в бік кордону.

Заздалегідь визначеного місця вони дісталися з деяким запізненням. Подивилися уважно навкруги — нікого. Вдалині виднілася річка Збруч, на спокійній поверхні якої віддзеркалювалося призахідне сонце. На тому боці була польська територія. Лепетченко із сумом дивився туди. Йому не хотілося покидати Україну. Лише кілька тижнів він провів на рідній землі, не маючи змоги навіть поспілкуватися з близькими і друзями. Все так несподівано повернулося і закрутилося, що він навіть не встиг отямитися і осмислити те, що діється. Стрімкий вир подій поглинув його у свою круговерть, і він змушений пливти за течією. А куди його винесе — невідомо. Але він ще побореться. Для цього достатньо сил. До того ж, за останні роки він добре навчився чекати. І зараз був впевнений, що його час ще настане.

Роздумам поклав край ледве чутний свист з кущів, що росли у вибалку. Вони повернули голови у той бік і побачили, як їм хтось махає рукою.

— Це нас кличуть, — зрадів Спектор. — Пішли.

— Чому затрималися? — з докором промовив «контрабандист», який виглядав старшим і був, судячи з усього, головним. — У нас все розплановано по хвилинах. Тут через кожні дві години проходить прикордонний наряд. Так що потрібно поспішати.

— Але спочатку, як і домовлялися, гроші в руки, — зауважив молодший, зі шрамом на правій щоці, що надавало його обличчю суворого, навіть злого вигляду.

Спектор поліз у кишеню і дістав звідти дві золоті монети.

— Сподіваюся, цього вистачить, — сказав він.

Молодик зі шрамом відразу взяв монети і почав їх уважно роздивлятися, пробувати на зуб.

— Нібито справжні, — з неприхованим задоволенням підсумував він.

— Дай-но сюди, — перебив його старший, забираючи монети.

Роздивляючись їх, він робив вигляд бувалого знавця. Потім тоном, який не передбачав заперечень, додав:

— Ще одну і вважайте, що остаточно домовились. Ризик дорого коштує.

Спектор спробував заперечувати, але «контрабандист» відрубав:

— Тоді шукайте інших.

Довелося погодитись. Марк розкрив валізу, деякий час рився у ній, нарешті дістав ще одну монету. Він навмисне робив це незграбно — так було заплановано. Тим часом проводирі з неприхованою цікавістю намагалися зазирнути у валізу.

— Ви що, ювелірний магазин пограбували? — з кривою посмішкою на обличчі запитав старший.

— Хіба ми схожі на злодіїв? — відказав Спектор. — Просто розпродали все своє добро і ось утікаємо в Польщу, до родичів.

Сховавши до внутрішньої кишені золоті монети, переправники направилися у бік Збручу, на мальовничі береги якого вже спали сутінки.

— Ми що, уплав будемо переправлятися? — запитав Лепетченко.

— На жаль, аероплана ми ще для цього діла не придбали, — спробував пожартувати старший.

— Вам смішно, а я не вмію плавати, — із занепокоєнням продовжував Іван.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його провідник. У нас під берегом є схований човен.

Решту шляху йшли мовчки. Зупинилися недалеко від річки у кущах.

— Ярославе, ступай до човна і чекай нас там, — наказав старший напарникові. — А ми звідси поспостерігаємо за польською стороною.

Отаман «контрабандистів», він же — старшина Волочиського прикордонного загону Віктор Петренко, казав правду. Все дійсно було розплановано по хвилинах. Для успіху операції переправу потрібно було починати о дев’ятій годині вечора. Він дещо хвилювався, бо те, що йому належало зробити за декілька хвилин, було досить незвичним. Головне, щоб валізу із золотом тримав у руках Спектор і щоб не перекинувся човен. Все інше мало відбутися за розробленим сценарієм.

— Час вирушати, — нарешті скомандував Петренко, даючи останні настанови. — Тільки все потрібно робити мовчки, особливо на тому боці. Інакше можуть почути прикордонники. Он яка тиша стоїть. Після того, як дістанемося протилежного берега, ми відразу повертаємо назад, а ви швидко прямуйте подалі від кордону.

Тихо ступаючи один за одним, всі троє наблизилися до берега, де в човні на веслах їх вже чекав четвертий. Петренко запропонував Лепетченкові, як найбільшому за комплекцією, сісти в носовій частині, а сам зі Спектором вмостився позаду. Валіза залишилася біля Спектора. Він її тримав однією рукою, а іншою тримався за борт човна.

Збруч у цьому місці був не дуже широкий, тому іншого берега дісталися швидко. Коли човен торкнувся піщаного берега, Лепетченко зіскочив і обернувся, щоб взяти у Спектора валізу. Але саме в цю мить сильний удар веслом по голові збив його з ніг. Ще не отямившись, він встиг побачити, як Спектор після удару в обличчя падає з човна на мілину. «Контрабандисти» миттєво відштовхнулись від берега і швидко погребли назад.

Лепетченко підбіг до Марка, допомагаючи йому підвестися. Той тримався за праве око і тихо лаявся.

— Де валіза із золотом? — запитав Іван.

— Там, у човні. Я не встиг навіть нічого вдіяти.

— Оце так потрапили в халепу, — Іван розгублено стояв по коліно в воді і вдивлявся крізь непевні сутінки, як човен уже пристав на тому боці, з нього хутко повискакували їхні супроводжуючі, затягли човна у кущі і вмить зникли в темряві.

— Я зараз перепливу річку, — запропонував Спектор, — прижену сюди човна, ми разом переправимося назад і спробуємо їх знайти.

— Марна трата часу, — відповів у розпачі Лепетченко. — Вони зараз так заховаються, що й не дихатимуть. Тим більше з таким скарбом.

— Тихіше, — раптом мовив Спектор. — Хтось іде.

— Мабуть, польська варта. Мерщій тікаймо, — Іван схопив Марка за рукав, і вони подалися подалі від річки.

Хвилин через п’ять віддихалися, озирнулися. Вдалині світлою смужкою крізь темні хащі дерев проглядав Збруч. За ним лежала рідна українська земля. А попереду чатувала невідомість.