Під пильним оком чекістів

Під пильним оком чекістів

Невисокий кремезний поляк з русявим коротко підстриженим волоссям і похмурим обличчям, який мав перевести Лепетченка через кордон, сказав, що потрібно ще почекати півгодини, поки відбудеться зміна постів. Тоді вже можна буде вирушати. Решту часу сиділи на траві, мовчки. Лепетченко думав, як йому діяти далі. Він залишився один. Без помічників багато золота не привезти. Отже, треба когось шукати. Хоча посвячувати сторонніх людей у таємниці не хотілося. Гіркий досвід у нього вже був. Забагато людей знали про їхні наміри, тому десь і відбувся прокол. Тепер він буде обережнішим.

Один з варіантів — це дістатися Гуляй-Поля і там вже знайти когось із старих надійних товаришів, розповісти йому про все і з його допомогою викопати і доставити золото у Польщу. Був ще один варіант: залучити до цієї справи якогось із родичів Черняка. Той добре відзивався про свого шурина з Умані. Але на нього ще треба подивитися. Ризикувати не можна. Навіть невелика помилка зараз може дорого коштувати. Мало втратити золото, так можна ще позбутися й голови.

— Пора, — скомандував поляк. — Ходь за мною слід в слід, тільки обережно, щоб робити якнайменше галасу.

Як тільки Лепетченко щасливо опинився на тому боці, він за порадою проводиря взяв напрямок до міста Славути. Воно знаходилося верст за двадцять звідти. Та не встиг він пройти й півверсти, аж за спиною почув окрик:

— Стій! Стріляти буду. Руки вгору!

Від несподіванки Іван настільки розгубився, що став як укопаний, і навіть руки не підняв.

— Руки вгору! — знову гукнув той же голос.

Це були радянські прикордонники. Двоє. Один стояв з наведеним на нього карабіном, інший почав обшукувати. Нічого не знайшовши, вони зв’язали Іванові руки і повели на заставу. Начальник застави, якого розбудили у зв’язку із затриманням порушника кордону, запитав у нього прізвище і куди він іде.

— Домбровський Іван Савелійович. Повертаюся додому з еміграції.

Начальник уважно подивився на вилучений у нього документ, потім поклав його на стіл і, нічого більше не запитуючи, віддав розпорядження доставити затриманого в Славуту. Коли Івана виводили у коридор, він почув, як той попереджав підлеглих:

— Не спускайте з нього очей. Негайно везіть в ГПУ, а я зараз туди зателефоную.

Іванові було дивно, чому його майже не допитували, а відразу відправили в Славуту. «Може такі у них порядки?», — думав він.

У кабінеті, куди його завели, сидів поважний чоловік років сорока у цивільному одязі. Він пильно дивився на Лепетченка. Від того погляду, в якому вгадувалася якась іронія і ледь прихована злорадна посмішка, Іванові чомусь стало трохи не по собі. В кутку за письмовим столом сидів інший чоловік, готовий записувати свідчення.

— Проходь, Іване Савелійовичу, і розповідай, хто ти, що ти і з якою метою нелегально потрапив на радянську територію, — запропонував старший.

— У 1921 році я втік до Румунії, — почав Іван, — потім жив у Польщі. Офіційно дозвіл на повернення додому одержати не вдалося. Тому й перейшов нелегально.

— Почекай, — перебив слідчий, як його про себе назвав Іван, — спочатку назви прізвище, розкажи біографію. Нам поспішати нікуди. Тільки попереджаю: кажи правду і не подумай хитрувати.

— Моє прізвище Домбровський, звати Іван Савелійович.

— Досить нам брехати, — рвучко підвівся слідчий. — Не забувай, де ти знаходишся. Так яке твоє справжнє прізвище?

Приголомшений таким поворотом подій, Іван здивовано дивився на нього і мовчав.

— Якщо забув, я можу пригадати. Твоє прізвище Лепетченко. Чи не так?

— Звідки ви знаєте? — мимоволі вирвалося у Івана.

— Ми все знаємо, — самовдоволено відповів слідчий. — Так що повторюю: кажи лише правду. З якою метою перейшов кордон?

— Я дійсно Лепетченко, — нарешті сказав Іван, який зрозумів, що про нього їм щось відомо, тому не варто їх більше водити за ніс. — Родом з Гуляй-Поля. Воював у Махна. Недавно дізнався, що махновцям оголосили амністію, тому вирішив повернутися додому.

— Більше нам нічого не хочеш повідомити?

— Нічого.

Слідчий нервово почав ходити по кімнаті. Потім зупинився і наказав секретареві:

— Записуй. Затриманий Лепетченко підозрюється у зв’язках з антирадянськими анархістськими закордонними організаціями, які ставлять перед собою мету здійснення терористичних акцій проти радянських дипломатичних представництв. За завданням контрреволюціонерів він перейшов кордон для створення підпільних груп на території СРСР і організації терору і диверсій.

— Це не так, — почав благати Іван. — Ніякого завдання щодо терористичних акцій я не мав і ні з якими контрреволюціонерами я не зв’язаний.

— Тоді кажи правду, — грюкнув кулаком по столу слідчий. — Інакше ми все одно знайдемо, за що тебе розстріляти. Якщо не за нинішні контрреволюційні наміри, то за твої старі «грішки». Думаєш, ми не знаємо, що ти був ад’ютантом і особистим охоронцем Махна і що разом з ним розстрілював червоноармійців і мирних жителів.

— Я не розстрілював, — виправдовувався Лепетченко.

— Як це не розстрілював? — з удаваним подивом запитав слідчий. — Ану, покличте Ісаака.

До кабінету з посмішкою на обличчі зайшов Ісаак Теппер, колишній махновець, член революційної військової ради повстанської армії Махна, який редагував газету «Шлях до свободи».

— Привіт, Іване, пізнаєш? — мовив він.

— Ісаак, — від несподіванки Лепетченко не знав, що й думати, — звідки ти тут взявся?

— Я зараз працюю в ГПУ в Харкові. А ГПУ, Іване, все знає і воно всюдисуще, як Бог на небі. Але тобі нічого боятись, якщо ти будеш з нами щирий. Тебе ніхто не розстріляє. Ми навіть тобі допоможемо оформити всі необхідні документи, влаштуватися на роботу. І може навіть дамо тобі трохи золота, за яким ти приїхав.

Тепер Лепетченко зрозумів, що вони з самого початку про все знали і вже чекали його тут. Далі мовчати не було сенсу. Він чув, як в ГПУ вибивають зізнання. Ні, з нього досить румунських і польських в’язниць. Перспектива бути розстріляним на батьківщині теж його не приваблювала. Але й про закопані скарби розповідати не хотілося. Хоча не обов’язково всі місця схованок виказувати. Можна розповісти про кілька незначних. А головні нехай зачекають слушного часу.

— Гаразд, — нарешті погодився Іван. — Я все розповім.

І він розповів про свою розмову з Махном, про підготовку до переходу кордону і невдачу, яка їх спіткала у Ковелі, а також про подальший маршрут.

— Тепер ми бачимо, що ти кажеш правду, — зазначив слідчий. — Але запам’ятай: якщо мрієш водити нас за ніс або надумаєш втекти, — дістанемо з-під землі. Тоді вже пощади не буде. Зараз тебе нагодують, відведуть у камеру. Поспи. Бо завтра вирушаєте в дорогу.

Наступного дня в Славуту приїхав ще один колишній махновець, а нині працівник Одеського губернського відділу ГПУ Марк Спектор. Разом з Ісааком Теппером він мав супроводжувати Лепетченка протягом всього маршруту, контролювати всі дії і давати необхідні вказівки. В ГПУ спішно розробили цілу операцію, в якій пошуку скарбів відводилося важливе, але не найголовніше місце. Чекісти надумали за допомогою Лепетченка умовити Махна приїхати в СРСР і тут його «нейтралізувати». Як це вони потім зроблять, то вже було інше питання. Головне — виманити Махна, який для радянської влади в цей час ще становив небезпеку, був своєрідним ідолом, навколо котрого могла згуртуватися частина антирадянських емігрантських сил за кордоном.

Тому, щоб не розкривати карти, Лепетченка вирішили вести маршрутом обережно. Супроводжувачів йому виділили з колишніх махновців також не випадково. В Гуляй-Полі ніхто не знав, що ці двоє зараз працюють у ГПУ, тому вони утрьох мали зіграти роль посланців Махна. Спочатку, як і планувалося в Польщі, вирушили до Житомира, де Іван зупинився у сестри Черняка Соні Ніс. За словами Черняка, Соня, яка тримала невеличкий магазинчик, могла забезпечити Івана справжніми документами, дати грошей і розповісти, як знайти інших родичів Черняка в Умані. Соня допомогла усім, крім документів, дала на дорогу продуктів та грошей і попрощалася з Іваном.

Там же ж, в Умані, шурин Черняка, почувши про мету приїзду Лепетченка, пов’язану з пошуком золота, відразу висловив бажання їхати разом з ним. Він навіть запропонував Лепетченкові свій паспорт. Але від цього довелося відмовитися. Дуже вже не підходило до фізіономії колишнього махновця єврейське прізвище. Шурина, за вказівкою чекістів, теж з собою не взяли. Лепетченко на прощання лише пообіцяв дружині Черняка Розі, що на зворотному шляху заїде за нею, і вони разом перейдуть в Польщу. Про це його просив і сам Черняк.

З Умані, вже не криючись, Іван з агентами виїхали до Катеринослава. У губернському відділі ГПУ потрібно було обговорити всі деталі майбутніх пошуків. Начальник губвідділу, який вже чекав незвичайних візитерів, за розпорядженням із центру виділив для забезпечення успіху операції чотирьох співробітників, які мали завжди бути на підхваті і підстраховці.

— Лепетченко повинен постійно знаходитися разом з Теппером або Спектором, — дав вказівку начальник відділу. — Колишні махновці під час можливих зустрічей сприйматимуть їх за своїх. Наших людей в Олександрівську і Гуляй-Полі ми попередимо. До них можна буде звертатися по допомогу.

На прощання начальник наказав перевірити зброю і взяти з собою додатковий запас набоїв. Під час пошуків могло всяке трапитися. А коли знайдуть велику кількість золота, щоб одразу про це поінформували. Він тоді вишле додаткову озброєну охорону. Залишившись наодинці зі Спектором, він зауважив:

— За Лепетченком пильнуй, Марку, особисто. Щось я йому не дуже довіряю. Якийсь він «слизький». Зовні подивишся, ніби й боїться нас і за життя своє труситься, а очі хитрі. Він із тих, про кого кажуть: «Сам собі на умі». Придивися до нього уважніше. Добре прознай, де, коли і що ховали. Деталі випитуй, подробиці. Спробуй зловити його на протиріччях і надави на нього. Хоча він, судячи з усього, не з лякливих. Але ж і ти не ликом шитий. Там уже зорієнтуєшся в обстановці. Можливо, потрібно буде втертися до нього у довіру, діяти хитрістю. І пам’ятай, якщо ми дійсно знайдемо ті скарби, навкруг яких тут уже давно легенди ходять, про нашу роботу і в Москві дізнаються. А там, дивися, і нагороди поспіють. Це золото нашій державі зараз дуже потрібне. Так що успіхів вам — і чекаю звісток.