Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим

Зустріч з Пантелеймоном Каретниковим

На шляху до Гуляй-Поля Лепетченко лише удавав, ніби дрімає. Насправді всі його думки, мов розтривожені бджоли над вуликом, роїлися навколо золота. В уяві чітко поставали картини трирічної давності: повні ящики із монетами та ювелірними прикрасами, їх чаруючий блиск і витончені форми. В голові один за одним виникали неймовірні картини, як він вночі відкопує скарб, переносить на плечах по одному важкі ящики городами за село, торочить їх до сідла і сторожко веде коня до гаю в заздалегідь обране місце. При місячному сяйві пересипає золото в кілька малих скринь і закопує їх в різних місцях. З собою бере лише невелику торбину, з півпуда, і прямує до Одеси. Там у порту він знаходить Самуїла Цукермана, того самого, з яким вони разом тікали з румунської тюрми, і вже удвох вони придумують, як забрати решту золота і перейти кордон.

Серце схвильовано билося у нього в грудях, ледь не вистрибувало. «Ні, цей план не підходить, — Лепетченко почав тверезіше мислити. — Одному цього не вдасться зробити. А що, як спробувати взяти у спільники Каретникова?» Але відразу він відкинув цю думку. По-перше, навряд чи йому вдасться поговорити з ним наодинці. А по-друге, він не був впевненим, чи можна сьогодні Пантелеймону довіряти такі таємниці. Той і раніше вирізнявся своєю скупістю й хитрістю, дбав лише про власні інтереси. А за ці роки, взагалі невідомо, яким він став. До того ж, не подобаються оті його навідування в місця, де Махно залишав на зберігання цінності.

Лепетченко міг лише здогадуватися, звідки Каретников дізнався про схованки. Ще тоді він помічав, як Пантелеймонова дружина Феня, котра також була в загоні, весь час тинялася поблизу, коли вони збиралися щось ховати. Не виключено, що підгледіла і запам’ятала. Та в цьому ще слід було остаточно переконатися під час зустрічі з ними. Але вже зараз Іванові стало зрозуміло, що Каретникову довіряти не можна.

Залишався ще один варіант — зважитись на пропозицію Спектора. З одного боку, вона насторожувала, бо елементарно могла бути хитрою пасткою ГПУ. Якщо це так, то йому не бачити ні золота, ні свободи. Але, з іншого боку, Іван хотів вірити Маркові. Він його трішки знав ще по махновській повстанській армії, і тому був відверто здивований тим, що той зараз служить у ГПУ. «Не такі в нього переконання і характер, щоб бути справжнім чекістом, — розмірковував Лепетченко. — Найвірогідніше, він потрапив у органи випадково, а тепер його це цілком влаштовує: що не кажи, а представник влади, усі кругом його бояться». Але ж Іван добре пам’ятає випадок, коли Спектор із експропрійованих махновцями у Катеринославі спільних цінностей взяв золотий годинник і крадькома сховав у кишені. Отже, не байдужий до золота.

Поринувши у думки, Лепетченко не помітив, як вони під’їхали до Гуляй-Поля. Знайомі до болю місця відразу відволікли його від складних розмірковувань. І голос Ісаака Теппера повернув до буденних проблем.

— Почекаєте мене тут, — наказав Ісаак. — Я владнаю всі питання з головою сільради і повернуся.

Але голова, як з’ясувалося, був у від’їзді. Із його заступником, колишнім махновцем Шаровським, Ісаак не захотів зв’язуватися. Це могло зашкодити їхнім планам. Тому він про все домовився з начальником гуляйпільської міліції.

О другій годині ночі Лепетченко і Спектор, як і було домовлено перед цим на невеликій нараді, відправилися до будинку Каретникова. Він містився у тому кутку Гуляй-Поля, де, як вважалось віддавна, проживали відомі місцеві конокради і шахраї. Біля темних вікон будинку стояла підвода. Зі стайні було чути хрумання коней.

— Спочатку поговоримо з ним спокійно, — запропонував Лепетченко. — Можливо, він і сам про все розповість. А якщо ні, то доведеться його трішки полякати.

Спектор намацав ручку револьвера у правій кишені штанів.

— Краще бути наготові, — погодився з Лепетченком. — Все може трапитися.

Постукали у вікно. Невдовзі почувся голос Каретникова:

— Хто там?

Іван назвався. Двері скоро відчинилися і на ганок вийшов здивований і дещо переляканий господар.

— А я вже думав, що це юзівські бандити навідалися, — почав він пояснювати своє хвилювання. — Ми лише пару годин, як із Юзівки повернулися, на базар їздили. А ви звідки тут узялися?

— Не галасуй, Пантелеймоне, — перебив його Лепетченко. — Краще підемо до хати, там і поговоримо.

На поріг вискочила ще заспана Феня.

— Іване, звідки ти взявся? — тільки й видавила із себе і відразу перевела погляд на чоловіка.

Та Лепетченко встиг помітити в її очах здивування, страх і якісь холодні недобрі іскорки.

— Та заходьте вже, заходьте, — намагаючись надати своєму голосові привітності, знов заговорила вона. — А я оце два дні тому випадково зустріла Ольгу Куриленко, ну, ти її, Ваню, добре пам’ятаєш. Так ми з нею якраз про тебе згадували. Мабуть, не випадково.

— Сідайте, — вказав Пантелеймон на лаву, — і розказуйте, яким вітром вас сюди занесло.

— Ми приїхали аж із Польщі, — почав Лепетченко, — із особливим завданням батька Махна: забрати залишені колись тут на зберігання цінності й документи і доставити йому за кордон.

Спектор уважно стежив за реакцією Каретникова і відразу помітив, як той увесь напружився.

— Так ви оце сьогодні приїхали чи вже десь побували? — обережно поцікавився Пантелеймон.

— Ні, не сьогодні, — відповів Лепетченко. — Ми вже навідалися у Гаврилівку, Петропавлівку і в деякі інші села. Та про це поговоримо потім. Ви краще розкажіть, як тут живете.

При згадці про ці села у Каретникова всередині все похололо. Саме там вони з Фенею ще у 1921 році забрали сховані Махном цінності. «Але чи знають про це непрошені пізні відвідувачі? — думав він. — Судячи з усього, щось знають. Тому краще самому розповісти. Але не про все. По ходу розмови буде видно, що їм відомо».

— Живемо, як і всі, — почав Пантелеймон. — Загалом не бідуємо. Там щось купимо, тут продамо — так і крутимося, тримаємось торгівлі і ні в яку політику не втручаємося. Нас ніхто не чіпає, і ми нікому нічого поганого не робимо. Щоправда, був якось один інцидент з чекістами.

— Що за інцидент? — відразу запитав Спектор, який до цього сидів мовчки і лише слухав.

— Ще три роки тому, — почав Каретников, — коли Махно подався за кордон, ми повернулися до Гуляй-Поля. Згодом якось з братом Харитоном і нашими колишніми махновцями Шевченком і Сагайдаком ми домовились обікрасти млин на хуторі Решетилівському, що недалеко від Полог. Як зараз пам’ятаю, забрали тоді 19 мішків зерна і мішок борошна. А вже наступного дня на подвір’ї у Харитона на хуторі Марфополь чекісти все це знайшли і дізналися про нас. Сагайдака з Шевченком відразу заарештували і розстріляли. А нам з братом і Фенею вдалося втекти.

— Може, стіл накриємо? — перебила чоловіка Феня. — У нас і горілка добра є.

— Не треба, ми не голодні, — заперечив Лепетченко. — Краще так поговоримо. Лише попити щось принеси.

— Молоко холодне з погреба будете?

— Оце якраз те, що треба, — погодився Іван.

Коли жінка вийшла з хати, Спектор, який з професійною цікавістю слухав розповідь Каретникова, запитав у нього:

— Невже вас після всього цього залишили в спокої?

— Якби ж то так. За нами по всьому району ганялися ЧК і міліція. Утікаючи, ми випадково потрапили в Гаврилівку. Я знав, що в цьому селі живе дід Забудько, котрий симпатизував махновцям. У нього ми вирішили сховатися і переночувати. За вечерею дід розповів мені, що Махно залишив у нього на зберігання цінності і документи, але зараз він не знає, що з ними робити. І тоді в мене майнула думка податися за кордон, бо тут вже не можна було лишатися. Тому я взяв у діда всі цінності і документи, щоб передати їх Несторові Івановичу. Але зі своїми документами я побоявся їхати до кордону, бо мене по дорозі могли схопити, тож спочатку, аби перечекати, подався на Донеччину до свого далекого родича. Там згодом дізнався про амністію і вирішив повернутися до Гуляй-Поля.

— Ти про золото і документи розповідай, — увірвався терпець у Лепетченка.

— Не гарячкуй, Іване, все розкажу, — Пантелеймон залпом випив півкухля молока, бо аж в роті від хвилювання пересохло, і продовжував, — щоденник Махна, карти та інші документи я зарив там, за хатою у свояка, щоб не возитися. Боюся, що вони до цього часу вже й згнили у землі. А металеву коробку із золотими монетами забрав із собою. Але коли ми повернулися до Гуляй-Поля, за нами прислали міліціонерів, щоб заарештувати. Я схопив коробку із золотом, вискочив у вікно і почав втікати. А коли зрозумів, що мене все одно схоплять, то викинув її у річку. Відразу після цього я був поранений і здався. Півроку мене протримали у в’язниці і відпустили.

— А золото ти потім з річки дістав? — запитав Спектор.

— Якби ж то, — на цей раз щиро вигукнув Каретников. — Я те місце мабуть сотню разів обшукав уздовж і впоперек, але все марно.

Ще не вирішивши, наскільки можна вірити в цю історію, Лепетченко сердито мовив:

— Не треба було взагалі забирати у діда Забудька цінності. Не ти їх там залишав, не тобі було ними й розпоряджатися.

— Та я ж хотів зробити як краще, — виправдовувався Каретников. — Хто ж знав, що все так станеться.

— А де ти подів золото, яке забрав у вдови Долгаш у Петропавлівці, — повний сундук, оббитий залізом, зелений такий? — не змінюючи тону, раптово запитав Лепетченко.

— Про який сундук ти кажеш, Іване? — Пантелеймон зробив здивований вигляд. — Я нічого більше не брав.

— Тільки не бреши, — Спектор вихопив револьвер і націлив його на Каретникова. — Нам вдова все розповіла, як ти з дружиною приїхав до неї, набрехав, нібито Махно лежить поранений і прислав тебе по золото.

Аби розмова відбувалася вдень, вони б помітили, як зблід після цих слів Каретников, як руки у нього помокріли і почали тремтіти. Дивлячись на націлений на нього револьвер, він судорожно розмірковував: «Якщо розповісти всю правду, то треба буде віддати все золото, а його вже лишилося менше половини. Адже частину він витратив на купівлю коней і підвод, частину відібрали злодії, коли вони з дружиною якось пізно ввечері поверталися з Юзівки — тоді самі ледве врятувалися від смерті. Ні, краще мовчати, бо, чого доброго, ще й пристрелять друзі-махновці за те, що позаздрився на спільні цінності».

В цей час Феня, яка досі сиділа мовчки за столом і нервово кусала край хустки, нагло підскочила до Лепетченка, схопила його за руку і залементувала:

— Іване, і ти повірив отій сучці? Вона ще тоді в загоні постійно заздрила нам з чоловіком, бо чомусь незлюбила нас. То вона навмисне нас обмовила. Мені люди розповідали, з якою злістю вона говорила про те, що ми зараз із Пантелеймоном заможно живемо. А золото, мабуть, сама заховала і не хоче віддавати.

Каретников, який встиг взяти себе в руки, теж додав:

— Іване, ти ж знаєш, що ми не барахольники, нам чужого не треба. Хочеш — можеш обшукати всю хату. Якщо щось знайдеш, тоді можеш спокійно застрелити і мене, і мою дружину.

— Гаразд, — сказав на це Лепетченко. — Зараз ми тебе не чіпатимемо. А твою розписку, яку ти дав діду Забудьку про вилучення в нього цінностей, я передам батьку Махнові. Нехай вже він вирішує, що з вами робити.

— Тільки про нашу зустріч щоб нікому не говорили, — попередив на прощання Спектор, — інакше…

Він не закінчив фразу, сховав револьвер у кишеню і вийшов з хати. Відійшовши на деяку відстань від подвір’я, промовив:

— Ну що скажеш, Іване?

— Сам не знаю, що й думати. З одного боку, нібито правду каже, а з іншого — не все в’яжеться у його розповіді. Щось він приховує, але як з нього витягти всю правду, навіть не знаю.

— Ти сам такий, що нікому не довіряєш, — зауважив Спектор з натиском.

Лепетченко зразу на це нічого не відповів. Так вони деякий час йшли мовчки. Іван заговорив першим:

— Я обдумав твою пропозицію, Марку. Але якщо ти мене обманеш, Бог тебе рано чи пізно покарає. Так і знай.

Спектор, який уже й не сподівався, що Лепетченко перед ним розкриється, відразу мовив:

— Можеш мені повністю довіритись. Вранці ми всі від’їздимо до Катеринослава. На цьому пошуки золота припиняються. Але тебе ще деякий час потримають під вартою. Остаточне рішення прийматимуть у губернському відділі ГПУ. Там у нас з тобою вже не буде нагоди про все поговорити.

— Я теж про це вже думав, — сказав Лепетченко. — Отже, уважно слухай і запам’ятовуй. Один із в’їздів у село Велику Михайлівку проходить через міст. Там протікає річка Вовча. За мостом справа ростуть два дерева. Між ними десь на глибині одного метра закопаний дерев’яний ящик. Всередині в ньому лежить загорнута у промаслені ганчірки велика коробка із золотом.

— А про це місце ще хтось знає? — поцікавився Спектор.

— Ні, я сам ховав і нікому про це не розповідав. Навіть Махно про цю схованку не знає.

— Тоді зробимо так: одержавши відпустку, я приїду сюди, відкопаю золото, потім знайду тебе, і ми все зробимо так, як потрібно.

— А як ти мене знайдеш?

— Іване, ти мабуть забув, де я працюю, — вже усміхаючись, сказав Спектор, поплескуючи його по плечу. Незважаючи на пізній час, він відчував себе бадьорим, сповненим сил і енергії.

Розрахунок чекістів на те, що Лепетченко довірить свої таємниці колишньому махновцю, справдився. Тепер операція з пошуку золота набувала зовсім іншого характеру, в якій власне скарбу вже відводилася другорядна роль. Але для початку потрібно було все ж відкопати золото.