Пригода на кордоні

Після прибуття до Варшави Лепетченко з Харламовим і Зайцевим пішли у радянське консульство просити дозволу на повернення в Україну. Консул їх уважно вислухав і роздав анкети для заповнення. Але повідомив, що виїхати вони зможуть не раніше, як через шість місяців, тобто поки не прийдуть з Москви відповідні документи.

Так довго вони чекати не могли. За півроку настане зима, і ні про які пошуки закопаного золота тоді не може бути й мови. Тому наступного дня Лепетченко розпочав пошуки Черняка і польських анархістів. Лише вони тепер могли допомогти. Черняка він застав вдома, той щось майстрував на кухні.

— Є серйозна справа, — відірвав його від роботи Іван. — Малий (так вони останнім часом іноді між собою називали Махна) поїхав у Данціг, а мене послав у Гуляй-Поле по золото. Ми свого часу там дещо заховали. Перед від’їздом він сказав, щоб я зв’язався з тобою, Нікою і Померанцем, бо нам самим кордон не перейти. А документів ми не маємо.

— Хто це ви? — поцікавився Черняк.

— Я, Харламов і Зайцев. Ми разом приїхали вчора з Торуня.

Почувши про золото, Черняк забув навіть про свою роботу. Він знав, що захоплені цінності та різне добро Махно за собою не возив. Для цього потрібні були підводи. Вони б заважали маневреності його кінних загонів і тачанок, особливо останнім часом, коли їх безупинно переслідувала червона кіннота. Тому цінності здебільшого закопували, а дещо залишали на зберігання у надійних людей. Про це чули багато хто з махновців і селян. Але точні місця схованок знали лише найбільш наближені до Махна особи. До їх невеликого кола належав і вірний ад’ютант Лепетченко. Це Черняк добре розумів.

— Ви лише втрьох поїдете за золотом? — поцікавився він.

— Ще не вирішили. Може й тебе візьмемо з собою. Адже в тебе, я чув від Малого, живуть близькі родичі в Умані. Вони можуть нам допомогти?

— Так, — уже більш радісно відгукнувся Черняк, — у мене там живе дружина — Роза. А в Житомирі ще мешкає сестра — Соня.

— От і добре, — підсумував Лепетченко. — Тоді оповісти Ніку і того, як його, Померанця, щоб увечері прийшли сюди. Потрібно буде обговорити всі деталі. Але щоб більше ніхто про це не знав.

Увечері, як і домовлялися, всі зібралися у Черняка. Ніка, крім того, привів із собою ще Моріса Альтермана, відомого варшавського анархіста. Лепетченко коротко розповів присутнім про завдання Махна.

Хаїм Померанець, який був найгрошовитішим з-поміж усіх присутніх, заявив, що бере на себе фінансування операції. За це хоче теж поїхати в Україну по золото. Заради цього він навіть готовий знехтувати зустріччю з Аршиновим і Воліним, які запрошують його до Німеччини. Ніка та Моріс Альтерман пообіцяли роздобути документи для учасників групи. Потім приступили до обговорення подальших дій.

— У нас у Ковелі є знайома артистка театру, Валентина Шибаліна, — сказав Лепетченко. — Ми з нею і з її чоловіком, колишнім ад’ютантом гетьмана Скоропадського, познайомилися рік тому, коли разом жили тут у Варшаві в бараках для інтернованих. Зайцев з нею тоді шашні крутив, вони ще й досі листуються. Можемо зупинитися у неї на квартирі, це недалеко від кордону.

— Чудово, — перебив його Черняк, — у мене якраз там є знайомі контрабандисти. Я візьму на роботі відрядження і поїду також туди, нібито у своїх справах. А там домовлюся про перехід кордону.

— Дуже велика група набирається, — замислився Ніка. — П’ятеро — це забагато. Треба когось залишити у Ковелі, щоб зустріли і забезпечили переправу золота.

— Нехай Харламов із Зайцевим залишаються, — запропонував Померанець. — Сподіваюсь, що Зайцев не відмовиться пожити у своєї актрисочки.

— А може краще вам з Черняком зостатися, — не погоджувався Ніка. — У вас і документи справжні, і місцевість ви краще знаєте.

З цього питання ще довго сперечалися. Було ясно, що Хаїм хоче особисто поїхати за золотом. Його навіть не лякала небезпека потрапити до рук більшовиків. Зійшлися на тому, що остаточне рішення приймуть у Ковелі, коли зорієнтуються в обстановці.

Всі ці суперечки Лепетченкові не сподобалися, як і те, що в їхні плани стають втаємниченими все більше сторонніх людей. Якщо хтось почне розповідати про золото рідним чи знайомим, то може піти розголос. Он як у Померанця очі блищать при згадці про ящики з золотом. Такий може не втерпіти і похвалитись комусь. А якщо, не дай Боже, інформація дійде до агентів дефензиви чи до радянського представництва, на їхніх планах можна буде поставити хрест. Тоді або там у Гуляй-Полі заарештують, або тут схоплять з привезеним золотом.

Уже пізно ввечері Лепетченко дістався Варшавського кладовища, де в цей час переховувалися Харламов і Зайцев. Вони не хотіли реєструватися, щоб можна було потім на посвідченні, виданому в Торуні, закреслити слово «Варшава» і замість нього вписати «Ковель». Ночі стояли теплими, і вони сподівалися, що не замерзнуть. Іван розповів товаришам про нараду і повідомив, що можливо через день-два можна буде їхати до Ковеля.

Першим, як і планувалося, туди відбув Черняк. Він зупинився у Шибаліних і став чекати решту групи. Через день вони приїхали. Шибаліна тільки попросила, щоб у неї більш ніхто не жив. Така велика кількість людей могла викликати підозру. А в них ще й документи були фальшивими. До того ж вона боялася, що ревнивий чоловік негативно відреагує на появу Зайцева. Він і так тоді в бараках не раз сварився з нею, підозрюючи їх в інтимних зв’язках.

Померанець зупинився в готелі. А Лепетченко з Харламовим і Зайцевим ночували за містом просто неба. Вони знайшли вигідне місце в густих кущах, приблизно за версту від якогось складу, що охоронявся військовими. Такому сусідству махновці не надали особливого значення.

Вранці, коли чоловік Шибаліної йшов на роботу, всі збиралися на квартирі, снідали і обговорювали подальші плани. Про золото у присутності жінки не говорили. Свою появу в Ковелі пояснили бажанням нелегально перейти кордон і податися на батьківщину. Після сніданку повертались до своєї схованки або прогулювалися містом. На вулиці їх і впізнав Шибалін. Сам він залишився непоміченим, тому вирішив обережно прослідкувати, що вони тут роблять і де зупинилися. Поява Зайцева розпалила з новою силою його ревнощі, і він вже не міг заспокоїтися, поки не з’ясує все. Так він за ними стежив майже до їхньої схованки. Але не зрозумів, що вони там роблять у кущах. «Може надумали пороховий склад підірвати? — промайнула в нього думка. — Від цих махновців можна чекати чого завгодно».

Дружині він нічого не сказав, а наступного дня, пішовши ніби на роботу, сховався біля свого будинку. Незабаром побачив, як Зайцев обережно зайшов на подвір’я і зник у хаті. Від хвилювання у Шибаліна аж пересохло в роті. Згодом по одному прийшли Лепетченко і Харламов. За півтори години вони вийшли і направились за місто. Шибалін знову простежив їхній шлях до тих самих кущів.

Увесь день він міркував, як би позбутися небажаних гостей, але на думку не спадало жодного путнього рішення. Лише пізно ввечері у нього визрів план. Прокинувшись вранці і швидко поснідавши, він направився в дефензиву. Там попросився прямо до начальника, пояснивши, що має дуже важливе повідомлення.

— Пане начальнику, — схвильовано почав він, — учора я випадково зустрів у місті махновців, які втекли з України. Я з ними разом жив у Варшаві, в бараках, і знаю, що вони дуже небезпечні люди. Ще тоді я у них бачив зброю. А вчора простежив за ними і побачив, що вони влаштували засідку біля порохового складу. Мабуть, хочуть його підірвати.

— Підеш зараз з нами і покажеш, де вони ховаються, — наказав йому начальник.

— Тільки я вам здалеку покажу, близько боюся підходити.

— Гаразд. Зачекай у коридорі, я віддам необхідні розпорядження.

Якраз на цей день шукачі золота запланували перехід кордону. Вранці Лепетченко мав сам зайти до Шибаліної, взяти на дорогу харчів, обговорити з Черняком маршрут і про всяк випадок записати адреси його родичів у Житомирі та Умані. Черняк мав супроводжувати їх до Умані, а там у своєї дружини чекати вже на їх повернення із золотом. Померанця, як він не просився до гурту, залишали у Ковелі забезпечувати перехід кордону назад.

До обіду мали підійти Зайцев з Харламовим. Але щось вони надміру запізнювалися. Минула година, друга, але ніхто не приходив. Уже всі почали хвилюватися і висловлювати різноманітні здогадки, навіть припускали думку, що їх могли затримати в місті при перевірці документів. Коли терпець урвався, Лепетченко вирішив сам сходити на місце схованки і подивитися, в чому справа.

— Тільки будь обережним, — попрохала його Шибаліна, що хвилювалася не менше, ніж інші.

Тільки Іван вийшов з подвір’я і пройшов метрів п’ятдесят, він озирнувся і побачив, як до будинку Шибаліної під’їхала машина, стала, і з неї повискакували жандарми. Він відійшов ще трішки і заховався у кущах. Через деякий час побачив, як з будинку вивели Шибаліну і Черняка з Померанцем, посадили в машину, та розвернулася і помчала до центру міста.

Лепетченко мерщій рушив до залізничного вокзалу. Якраз мав відходити поїзд на Рівне. Йому пощастило — взяв квиток за десять хвилин до відправлення, загубився між людей на пероні, сів у вагон і без пригод доїхав до Рівного. Звідти він найняв підводу до одного з приміських сіл, а потім ще верст з десять йшов пішки до кордону, де в обумовленому місці на їхню групу мали чекати контрабандисти, щоб переправити на той бік.

Всю дорогу від Ковеля Іван думав про те, що ж могло трапитися. Він і уявити не міг, що за доносом Шибаліна дефензива арештувала за містом Зайцева і Харламова. Там же обшукавши, у них знайшли листи від Шибаліної з її адресою. Тому й послали туди жандармів, які захопили всіх, хто знаходився в будинку. Затриманим висунули обвинувачення у підготовці вибуху порохового складу і замаху на військового міністра Сікорського, який невдовзі мав інспектувати місцеві військові частини.

Розповідаючи контрабандистам про незвичайну пригоду в Ковелі і готуючись до переходу кордону, Лепетченко також не міг знати, що радянському дипломатичному представництву у Польщі якимось чином стало відомо про плани махновців і про те, що у нього виписані документи на прізвище Домбровський. Він навіть гадки не мав, що на радянській стороні в цю ніч прикордонники разом із співробітниками ГПУ вже готувалися зустріти Івана Савелійовича Домбровського.