Розділ II Шлях до національного комунізму

Падіння режиму П’ятакова — Раковського в Україні та розпуск КП(б)У наочно довели неспроможність попередньої більшовицької політики, яка у вирішенні національного та земельного питань діяла всупереч сподіванням українців. Стало очевидно, що в Україні міг панувати лише режим, прийнятний для українських селян і бодай частини отаманів. Усвідомлення цього поставило під питання участь місцевих українських радикалів[167] у майбутньому уряді радянської України та, зрештою, їх прийом до партії[168]. Базовою умовою для реального modus vivendi між більшовиками та українцями було визнання України окремою країною та належне ставлення до неї як такої.

Шахрай та Мазлах

Навіть до періоду П’ятакова існували більшовики, які вимагали від партії пристосовувати свою політику до української дійсності. Василь Шахрай, перший совітський український комісар закордонних[169] справ і лідер «Полтавської» фракції під час ранніх партійних суперечок, після звістки про падіння Німеччини, яке означало й швидке падіння Гетьманату, об’єднав зусилля з менш відомим колегою Сергієм Мазлахом, написавши детальний аналіз ситуації та критику попередньої більшовицької політики в Україні. Перші два памфлети Шахрая — «Революція на Україні», який з’явився незабаром після перемир’я[170], і його продовження «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» — було опубліковано на початку[171] 1919 року[172]. Обидва твори партійне керівництво проігнорувало, але пізніше ці ідеї стануть невизнаним джерелом партійної лінії, яку буде проголошено правильною менше ніж за п’ять років по тому.

Шахрай приєднався до більшовиків у лютому 1917-го, незабаром після закінчення місцевої військової академії, яку перенесли з Вільнюса до Полтави на час війни. Там він познайомився із Сергієм Мазлахом (Робсманом), старим більшовиком єврейського походження, на рахунку якого було шість років підпілля та чотири роки політичної еміграції. Вони разом працювали над витісненням меншовиків із місцевого осередку РСДРП[173], і їм це вдалося. Після того в серпні їх обрали до редакційної колегії місцевого партійного органу. На той час Шахрай почав обстоювати український національний рух, а його більшовицькі товариші не бачили причин суперечити йому, враховуючи рішучі настрої регіону[174]. Мазлах згодом пригадував, що більшовики, маючи офіційну настанову підтримувати право націй на самовизначення, протидіяли його практичному втіленню, а це було безглуздо з політичної точки зору, враховуючи місцеві умови:

На Полтавщині, у серці України, де все російське було повністю дискредитовано царсько-поміщицьким режимом і навіть слова «російський», «російська», «російське» викликали крайню недовіру, яку було підтримувано всією поведінкою Тимчасового Уряду, становище нашої організації, яка називалася РСДРП (більшовиків), було досить делікатним. Лінія російських більшовиків у національному питанні була в чистому вигляді неприйнятна для нас. Загальні політико-економічні гасла більшовиків легко сприймалися трудящими масами, але агітувати за найтісніший союз між Україною та Росією за наявності буржуазно-капіталістичних відносин в обох країнах означало б усе-таки в уявленні мас агітацію проти автономії та проти самостійності України, агітацію за продовження колоніальної політики Росії в Україні.

Полтавські більшовики звернулись із запитом до ЦК партії в Петрограді, сподіваючись дістати вказівки щодо своїх подальших дій у цій незрозумілій ситуації, але не отримали жодної відповіді, за винятком листа з відсилкою до ранніх, у розумінні полтавців уже неактуальних партійних резолюцій щодо національного питання[175]. Згадане вище, по суті, зумовило їхню самостійність, і на короткий час напередодні російського вторгнення здавалося, що проукраїнські погляди Шахрая мали б переважати. Але вони не переважали, попри те що Шахрай став одним із членів першого українського совітського уряду. Після того як німці вигнали більшовиків із України, Мазлах та Шахрай поїхали до Саратова, а не до Москви, як зробили більшість їхніх колег. Здається, вони втратили всі надії змінити хибну, на їхню думку, політику своїх товаришів, і з усіх міст, натоді утримуваних більшовиками, Саратов був найближче до України[176].

Поразка Німеччини свідчила, що гетьман Скоропадський, чиє ім’я походить від двох слів — «скоре» і «падіння», таки скоро впаде. Щоб наголосити на цьому, Шахрай опублікував свій перший памфлет під псевдонімом Скоровстанський — «скоро встати». З неминучим падінням Гетьманату дорога до України знову була відкрита для більшовиків. Формування правильної політики було нагальним. Шахрай сподівався спонукати своїх товаришів більшовиків поставити пряме питання про те, що робити з Україною, і це означало би необхідність усвідомити, де вони помилялися в минулому.

Більшу частину «Революції на Україні» було написано в липні 1918 року як критику на адресу Катеринославського крила КП(б)У й поспіхом завершено в листопаді 1918-го[177]. Шахрай дав зрозуміти, що не збирається вирішувати національне питання загалом, а радше сприятиме його вирішенню в Україні. Проте він зазначив: ті, мовляв, хто думає, що соціалізм відразу й автоматично розв’яже проблему, трактуючи її як неактуальну, абсолютно не мали рації:

Не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи, як і не може бути вільним народ, пригнічений іншим народом. Усуспільнення засобів виробництва ще ео ipso не знищує панування однієї та поневолення іншої нації, відповідно й не знищує, не вирішує, «не зживає» національного питання. Національне питання залишається, для його вирішення тільки створюється найсприятливіша передумова через усуспільнення засобів виробництва. І доки воно невирішене, доки одна нація панує, а інша повинна підкорятися, доти ще нема соціалізму, навіть за соціалізованих засобів виробництва. …Національне питання зовсім не можна відкладати «на другий день» після соціальної революції. Воно, може, і повинно вирішуватися і до, і під час, і після соціальної революції. «Спочатку соціальне питання, а потім національне», як і зворотна формула: «спочатку національне, а потім соціальне питання» — брехливі та лицемірні вислови, як і та формула, перефразуванням якої вони є[178].

Інакше кажучи, більшовики мали зрозуміти це та активно вживати заходів для вирішення питань, зумовлених національними вимогами не росіян, інакше був ризик, що всі їхні соціалістичні прагнення залишаться тільки нагромадженням порожніх фраз.

Шахрай почав основну частину свого памфлету зауваженням, що росіян вразила потужність українського руху в 1917 році, і з огляду на це належить бодай стисло написати про українську територію, населення та історію. Він зазначив, що за козацьких часів, із XV по XVII ст., країна мала потужне політичне життя та складні відносини з сусідами, і що, будучи розділеними між Австрійською та Російською імперіями наприкінці XVIII ст., українці по обидва боки кордону лишилися свідомими своєї спорідненості. Через національне гноблення неписьменність серед українців стала вищою, ніж у росіян, а міста було зрусифіковано такою мірою, що українські села сприймали міста власної країни як щось очужіле: «Місто панське, чуже, не наше, не українське. Великоросійське, єврейське, польське — тільки не наше, не українське»[179]. Шахрай простежив початки українськості від залишків козацької старшини, представником якої наприкінці XVIII століття був Котляревський, і далі до Шевченка та Кирило-Мефодіївського братства 1840-х, що створило основну українську політичну ідею, яка проіснувала до його днів, а саме ідею української республіки в слов’янській федерації. Хоч і мовні заборони 1863-го та 1876-го змістили центр України до Галичини, українство почало відроджуватися на Сході на межі століття, що згодом спричинило підйом національного руху:

З тісних і невеличких гуртків української інтелігенції, літераторів, публіцистів, поетів, артистів, учених справа національного відродження та політичного оформлення виходить на широке поле класової боротьби пролетаріату та селянства. Починають створюватися та оформлюватися різні політичні партії з глибоко демократичним змістом і соціалістичним забарвленням, бо інакше жодна партія не змогла б користатися довірою в робітників та безземельного й малоземельного селянства. Так трапилося, що на Україні всі стали «соціалістами». «У нас буржуазії немає, тільки соціалісти».

Дехто з учасників цих непартійних гуртків сформував політичні партії: спершу РУП, більш націоналістичні представники якої згодом відкололися й утворили Українську народну партію, а більш соціалістичні — Соціал-демократичну спілку, решта ж утворили УСДРП. У 1905 році українські активісти закликали до автономії, а мовні заборони було скасовано. Після столипінського перевороту 1907-го залишилася можливою тільки літературна робота, але й та припинилася з початком Світової війни[180].

Шахрай тоді вказав на надзвичайну потужність, яку продемонстрував український рух одразу після падіння самодержавства. Ще 19 березня 1917 року[181] київська демонстрація зі 100 тисяч учасників ухвалила резолюцію, у якій закликали до Всеросійських установчих зборів, що мали встановити загальну автономію для України та вимагали, аби Тимчасовий уряд Росії визнав необхідність запровадити таку автономію. Оскільки повна незалежність для багатьох асоціювалася з реакційністю, за словами Шахрая, переважна частина українців згуртувалася навколо УСДРП і УПСР, які обстоювали автономність, але, коли Тимчасовий уряд не зважився визнати українську автономію, почали ширитися ідеї про повну незалежність. Питаючи, чому українці ставилися вкрай вороже до ідеї влади совітів після більшовицького перевороту в Петрограді, Шахрай наголосив на ключовому факті, що совіти були ізольовані від українського руху, адже представляли національну меншину країни, і українці виступали проти них насамперед тому, що це були росіяни. Українці можуть прийняти радянську владу для Росії, але він вважав, що «тут не могло бути й мови про перехід влади до Совітів, адже в Совітах представлено лише російську демократію, яка в Україні перебуває в меншості й ставиться вороже до національних вимог України».

Пояснивши погіршення українсько-російських відносин, яке призвело до війни, Шахрай наголосив, що більшовики співпрацювали з Радою під час жовтневого конфлікту проти військ, лояльних до Керенського, і нарікав на зростання «українського шовінізму» не менше, ніж більшовицького, особливо на те, що, підтримуючи Каледіна, «Центральна Рада стала… на бік контрреволюції, можливо, і всупереч волі її керівництва». Після опису І Всеукраїнського з’їзду совітів у Києві й постання совітського уряду в Харкові він пояснив масову втрату Радою підтримки як здебільшого спричинену земельним законопроектом, що за умови ухвалення дозволив би мати до 40 десятин землі в приватній власності. Шахрай визнав, що втрата підтримки Ради перейшла не в підтримку совітів, а лише у вельми поширену настанову, що між Радою й совітами не було жодної відмінності[182].

Шахрай став критикувати більшовицький шовінізм, коли звернув свою увагу на першу совітську окупацію Києва та її наслідки, стверджуючи, що конфлікт відносин між керівництвом совітської України й місцевими совітами був не просто наслідком чиїхось амбіцій, а результатом принципового ставлення до українського питання. Коли сформувався уряд совітської України, жоден розумний більшовик не виступив проти нього. Робітники Донбасу вороже ставилися до ідеї політичного підпорядкування урядові України, навіть якщо він буде совітським, тоді як більшість більшовиків були теоретично цілком готові прийняти совітський український уряд. Проте невдовзі стало зрозуміло, що вони вважали себе відповідальними лише перед Москвою[183], а не перед яким би то не було українським політичним центром. Причина полягала в тому, що неукраїнські робітники не мали жодного інтересу в створенні окремого українського політичного центру. Як результат — анархія кількох совітських урядів-конкурентів, чиї території впливу частково збігалися і які змагалися за людей, продовольство та інші ресурси. Цей адміністративний хаос був важливим фактором у відчуженні українських мас від совітської влади. Та все-таки, попри свою неорганізованість, більшовики змогли чинити опір німцям упродовж трьох місяців[184].

Шахрай писав про Гетьманат як про щось середнє між контрреволюцією та оперетою, де всі «російські патріоти та німецькі прихвостні» знайшли прихисток під багнетами німецького кайзера та його військ в Україні, тоді як новоспечений суверен незалежної України кидав людей до в’язниці за надмірний запал під час українізації шкіл. На його думку, Гетьманат був фарсом, проте він подарував більшовикам прекрасний шанс зробити революцію, якби лиш ті змогли доєднатися до українських народних мас і допомогти їм у встановленні незалежної совітської України. Про це Шахрай писав так:

Сучасна «самостійна» Україна, гетьманщина — це гніздо російської контрреволюції, яка, мов чорне гайвороння, накрила Україну та п’є кров українського народу. Сучасна гетьманщина — це тюрма українського народу. Український народ ще мусить завоювати свою батьківщину, свою Україну. Його союзником може бути лише Совітська Росія, лише міжнародний пролетаріат. Пліч-о-пліч із ними він завоює собі справді самостійну Україну[185].

Шахрай дійшов такого висновку, дослідивши українське національне питання в ширшому контексті російського революційному руху. У геополітичному плані Україна була затиснена між Центральними державами на заході та совітською Росією на півночі. Хоча німці й скористалися підтримкою російських контрреволюціонерів для встановлення режиму Гетьманату, вони відмовилися підтримати їх у створенні єдиної й неподільної Росії. Своєю чергою, це дало Українському національному союзу (Петлюрі, Винниченку та іншим) надію на те, що Німеччина зрештою допоможе створити справді незалежну українську державу. Разом із тим Центральні держави програвали війну, геополітична ситуація змінювалася. Антанта на чолі зі США віддавала перевагу відновленню єдиної Росії. Це означало, що капіталістичні країни жодним чином не були зацікавлені в реалізації українських надій на незалежну державу. А втім, Україна мала всі ресурси, потрібні для встановлення незалежності. У 1917–1918 роках Україна здобула ґрунтовний досвід державотворення, у якому участь взяли навіть самі більшовики, створюючи уряд совітської України. Як і Центральна Рада, так і совітський режим домоглися встановлення державної незалежності, й обидві ці сторони вийшли на міжнародний рівень, долучившись до перемовин у Брест-Литовську. Капітуляція Німеччини й Австрії відкрила шлях до об’єднання Великої України з Галичиною. Як твердив Шахрай, — а його позиція жодним чином не суперечила ані більшовицькій доктрині, ані програмі Комінтерну[186], — примусове насадження українсько-російського союзу лишень спричинить розкол між пролетаріатами двох країн за національною ознакою. Відсутність якого-небудь іншого союзника, котрий міг би допомогти Україні встановити незалежність, надавала більшовикам можливість поширити свою революцію й на Україну, зігравши на надіях та почуттях українського народу. Український рух показав свої силу та цілковиту відданість справі встановлення незалежної держави. Марксизм також закликає до самовизначення націй — і як до справи загальних принципів, і в контексті загальної тенденції, тобто того, що стається з національними рухами в умовах імперіалізму:

…і принципи, і факти чітко, недвозначно, цілком виразно й примусово диктують тільки один вихід: Україна мусить бути й буде (якщо соціалістична революція та соціалізм не фраза й не шарлатанство) єдиною і самостійною. […] Переможний соціалізм неминуче повинен здійснити повну демократію, а отже, не тільки впровадити повне рівноправ’я націй, а й здійснити право на самовизначення пригноблених націй, тобто на вільне політичне відокремлення.

Соціалістичні партії, які не доведуть усією своєю діяльністю і зараз, і під час революції, і після її перемоги, що вони звільнять поневолені нації та побудують відносини з ними на основі вільного союзу, — а вільний союз без свободи відокремлення є лише брехливою фразою, — такі партії здійснили б зраду щодо соціалізму. …міжнародна революція — єдиний шлях до справді вільної, справді самостійної України.

Міжнародна революція — факт сьогоднішнього дня. Самостійна Україна — факт завтрашнього дня. Після сьогодні настане завтра.

Нехай живе самостійна Робітничо-Селянська Радянська Україна![187]

«До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною» Мазлах та Шахрай опублікували під своїми справжніми іменами в січні 1919 року. Спливали важливі в історичному плані тижні, а більшовики в Москві ніби й нічого не навчилися зі свого досвіду. Більшовицька преса друкувала статті Християна Раковського про те, що український рух уже вмер і що українці не прагнуть нічого іншого, крім як підпорядкуватися червоній Москві. Ленінський уряд навіть оголосив, що він більше не визнає незалежної України — будь-якої: ані Гетьманату, ані петлюрівщини, ані навіть совітської незалежної України[188]. З огляду на таку ситуацію, цей памфлет було написано в набагато полемічнішому тоні порівняно з попереднім твором, із жорсткішими акцентами на певних моментах. Як більшовиків, так і їхніх українських опонентів критиковано в тексті в набагато сильніших зворотах. Мазлах і Шахрай писали як революціонери, котрі вірили в те, що коли війна є продовженням політики іншими засобами, то «революція є продовженням попередньої як політики, так і війни іншими засобами… Революція — се війна проти старого суспільства за нове суспільство, соціялістичне…»[189]. Для них УСДРП була лишень лігвом контрреволюціонерів, які знюхалися з Гетьманатом[190].

Мазлах і Шахрай, хоча й не любили всіляких українських соціалістичних партій, усе ж таки наголошували на своїй відданості як соціалізму, так і Україні. Насамперед їм було важливо довести, що ці дві речі не суперечать одна одній. На їхню думку, все було зовсім навпаки: більшість українців були трударями, які прагнули до соціалізму так само, як і будь-хто інший. Проте партія більшовиків мала б визнати, що українці також є окремою нацією зі своїм окремим політичним рухом, і що весь історичний процес цього руху вів до незалежності України. Те, що Шахрай представляв совітську Україну[191] в Брест-Литовську на перемовинах, надавало цим його словам особливої ваги: «так Ц.[ентральна] Рада не свідомим керівництвом, а підштовхуванням фактів привела до самостійности»[192].

На їхню думку, вже не стояло питання про те, чи бути Україні незалежною. Натомість постало питання про те, чи визнають більшовики незалежність України. Натиск російських контрреволюціонерів та іноземне вторгнення підштовхували маси українського народу до союзу з російськими робітниками. Перешкоджали створенню цього союзу не українці, а більшовики — своїми псевдоекспертами на кшталт Раковського, відверто шовіністичним «катеринославським крилом» КП(б)У, псевдоінтернаціоналістами «київської групи», чия політика об’єктивно була більш імперською, ніж політика їхніх опонентів. Для створення цього союзу більшовикам потрібно було лишень визнати, що:

Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тільки «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. І коли російський пролетаріят наважиться поставитися так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітничо-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією[193].

Мазлах і Шахрай закликали до створення нової Української комуністичної партії (більшовиків). Тодішня КП(б)У не могла зробити те, що слід було б, оскільки була навіть не самостійною політичною партією, а лишень обласним представництвом російської організації[194]. Вони сподівалися, що нова партія найперше боротиметься проти різних контрреволюційних сил, хоч би якого походження вони були — російського, українського чи якогось іще. Вона мала б боротися з тими прихильниками незалежності, які готові прийняти «спонсорську підтримку» зарубіжної держави й таким чином відчинити двері та впустити окупантів, як це нещодавно сталося. Вона мала б просвітити російський та русифікований пролетаріат, аби донести йому, що Україна існує як держава, як нація, зі своєю мовою, культурою, і що російська мова вже не є мовою більш «міжнаціональною», ніж українська, а отже, і не має над нею особливих прав. Вона мала б зробити все для втілення в життя демократичного гасла: «Щоб на всьому світі селяни й робітники стали панами!» — через діяльність совітів. Вона мала б зробити незалежну совітську Україну реальністю, а не лише пропагандистським засобом. Усім національностям мали бути надані однакові права відповідно до принципу статті 19 австрійської Конституції, яка гарантувала всім національностям у межах держави право використовувати свою мову в школах, місцевих державних закладах, у соціальній взаємодії, а також гарантувала права здобувати освіту рідною мовою[195].

Хоча вони й назвали один зі своїх розділів жартівливо: «Ми — „націоналісти“. Ми — „шовіністи“», Мазлах і Шахрай писали про партію, яка боролася б і з російським, і з українським шовінізмом, і водночас більшу загрозу вони, вочевидь, вбачали в шовінізмі російському[196]. Кілька років по тому така позиція стане генеральною лінією партії, але на той момент ці їхні ідеї просто ігнорувалися. Мазлах і Шахрай не змогли згуртувати організовану опозицію, яка взяла б у свої руки владу в партії. Вони, вочевидь, намагалися лише переконати більшовицьких провідників у хибності тогочасної політики. Проте на час, коли памфлети вийшли друком, цей провід не був готовий сприймати їхні доводи. Більшовики мали здобути ще багато різноманітного гіркого досвіду перед тим, як розглянути бодай деякі ідеї, з якими виступали Мазлах і Шахрай.

Георг Лапчинський та опозиція федералістів

Величезним викликом комуністичній політиці в Україні була група, відома як федералістська опозиція в межах КП(б)У. Ця опозиція почала формуватися протягом останніх тижнів режиму П’ятакова[197], коли група невдоволених більшовиків під проводом Петра Слинька провела низку зустрічей у Києві. Георг Лапчинський, котрий згодом став провідним федералістом, описав їхні погляди так:

визнання потреби цілком самостійного українського радянського[198] уряду, що має всю повноту влади, не виключаючи військової та господарчої, не менш самостійного і не залежного від РКП партійного центру і рішучої орієнтації в політиці й у доборі керівного партійного апарату на «внутрішні сили країни».

Після евакуації з Києва пізнього літа 1919 року Лапчинський відбув до Москви, де було проведено ще кілька зустрічей. Ці емігрантські зібрання дали Лапчинському та Слиньку завдання створити меморандум[199], що його згодом представив ЦК РКП[200]. Меморандум розпочинався з короткого огляду розвитку української економіки та переконував: Україна фундаментально відрізнялася від Росії тим, що тут сільський фактор відігравав значно важливішу роль. Базові недоліки минулої більшовицької політики постали з того, що КП(б)У не була насправді українською політичною силою, яка сприймала речі з погляду революційних мас України — радше якраз із погляду російського центру. Федералістський меморандум[201] відстоював створення партійної організації, здатної об’єднати пролетарські маси міст України з їхніми сільськими колегами. Такий центр мав би вести політику самостійно, не лише приймаючи накази з Москви, як це було раніше. Маси України, як заявляли федералісти, мали право на власне революційне творення як щодо партії, так і щодо держави. Будь-яка майбутня радянська українська держава мала бути у федерації з радянською Росією, але це має бути справжня федерація на основі рівності всіх радянських республік, а не просто територіального розширення впливу Москви[202].

Тим часом відбулася низка тривожних подій. 1 червня Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет оголосив рішення про федерацію всіх радянських республік, яке ратифікувала радянська Україна 14 червня[203] та радянська Білорусія[204] 20 червня. Ця федерація, як заявляв офіційно білоруський уряд, фактично означала створення «з усіх радянських республік єдиної соціалістичної федеративної республіки». 2 жовтня залишки радянського українського уряду, яких білі, наступаючи, оминули в Чернігові, оголосили про саморозпуск, ЦК КП(б)У зробив так само. Ці дії, виконані на вимогу Москви, здавалося, означали остаточну відмову від ідеї України як бодай квазіавтономної радянської республіки. А крім того, тепер 12-та Червона армія та її ревком[205], що досі контролювали частини трьох губерній, лишилися самі на себе. Відрізаний та забутий Москвою ревком 12-ї армії все ще залишався де-факто радянським урядом в Україні. Лапчинський одразу ж побачив можливості, які давало існування більшовицького режиму, не зв’язаного директивами РКП. Це було те, до чого він усіх закликав і що дало йому шанс втілити свої ідеї в життя. Першим кроком стала домовленість про публікацію[206] меморандуму на території, підконтрольній 12-й армії. Документ схвалення опублікували від імені «Організаційного бюро групи федералістів, членів КП(б)У», хоча, як пізніше зазначив Лапчинський, тоді не було формально організованих «груп федералістів» й однозначно не було оргбюро[207].

Лапчинський повернувся до України з надією створити нову Українську комуністичну партію (більшовиків) із того, що він вважав здоровими елементами вже не функціональної КП(б)У, та об’єднати їх із двома місцевими українськими радикальними групами, боротьбистами та укапістами[208]. Перед прибуттям до Волинської губернії він дізнався, що ситуація дуже ускладнилася. Більшовицький режим у Чернігові проголосив себе частиною радянської Росії, і намагався додержувати цієї декларації якнайкраще. На Волині й невеликому окрайці Київської губернії, який залишився неокупованим військами Денікіна, більшовики віддали перевагу створенню незалежної радянської України та відмовилися від попередньої політики, котру засудили як непридатну для місцевих умов. Хоча більшість волинських більшовиків не розмовляли українською, вони були вражені тим, що боротьбисти домоглися підтримки видатного петлюрівського командира — отамана Волоха. У подальшому вони були вражені, що кілька найвидатніших лідерів боротьбистів вирішили залишитися в цій місцевості та організовувала загони, які слугували ядром української Червоної армії[209].

У середині листопада за ініціативою Лапчинського Гомельський губернський партійний комітет (губком) вирішив скликати конференцію КП(б)У, призначив комітет для її організації та оповістив згодом деяких колишніх керівників КП(б)У в Москві. Незважаючи на телеграму з Москви, що проголошувала конференцію нелегітимною та вимагала її скасування, КП(б)У відрядила для участі в ній таких впливових діячів, як Косіор, Затонський і Мануїльський. Гомельська конференція відбулася 25–26 листопада 1919 року[210]. Опоненти Лапчинського були стривожені нелегітимністю зустрічі, але багато з них взяли в ній участь заради того, щоб запобігти ухваленню резолюцій, які він запропонував. Його резолюції закликали до створення нової Комуністичної партії (більшовиків) України, що містила б у своєму складі як боротьбистів і укапістів, так і більшовиків, а також створення незалежної радянської України, вільної від будь-якого зовнішнього втручання, та окремої української Червоної армії. Проте успішною виявилася поміркованіша пропозиція Дмитра Мануїльського. Ця резолюція закликала відновити радянську Україну в військовому та економічному союзі з радянською Росією, відновити КП(б)У до її початкового стану та відмовитися від будь-яких розмов про злиття з боротьбистами й укапістами, допоки ці групи не відкинуть вимогу про окрему українську Червону армію[211]. Майже в той самий час, коли відбувалася Гомельська нарада, Павла Попова, ще одного федераліста[212], запросили на зустріч Центрального комітету РКП[213], де він від імені своєї групи пояснив бачення того, якими повинні бути російсько-українські відносини. Офіційно РКП відкинула бачення федералістів і проголосила Гомельську конференцію нелегітимною, а проте ставлення Москви до цієї проблеми вже змінювалося[214]. Ще до зустрічі в Гомелі Ленін написав чернетку своєї резолюції про радянську владу в Україні. Кілька тижнів по тому КП(б)У відродилася як партійний центр, до складу якого увійшли три особи — Мануїльський, Затонський та Косіор. Було також створено уряд радянської України у вигляді підпорядкованого Москві Всеукрревкому[215].

Та із Лапчинським ще не було покінчено. У березні 1920-го КП(б)У провела свою IV конференцію в Харкові, куди приїхав і Лапчинський із друкованою платформою на 18 пунктів та з підтримкою більшості Волинської делегації[216]. На той час, між іншим, боротьбисти вже досягли згоди з більшовиками про умови злиття з КП(б)У й більше не мали нічого спільного з Лапчинським та його групою. Це залишило федералістів у прикрому становищі, що робило їх більш націоналістичними, ніж ті, чий «націоналізм» засудила партія. У будь-якому разі конференцію контролювала інша опозиція, «демократичні централісти» (децисти), під керівництвом Тимофія Сапронова, якого вислали з Росії до України через його колишню опозиційну діяльність. Децисти взяли під контроль Центральний комітет і знову кинули виклик Ленінові на IX з’їзді РКП, де зазнали поразки. Після цього Ленін проголосив IV конференцію КП(б)У неправомочною, розпустив Центральний комітет та призначив інший, за власними вподобаннями[217]. Зі свого боку Лапчинський «наробив багато шуму»[218] — залишив партію, приєднався до укапістів та опублікував лист, у якому гостро критикував КП(б)У й наголошував на причинах виходу з неї[219].

Український комунізм: Боротьбисти

Боротьбисти, більшість із яких згодом, протягом 1920-х років, обіймуть низку провідних посад у КП(б)У, сформувалися як ліве крило УПСР. За часів першої російсько-української війни на початку 1918-го кількох майбутніх боротьбистів кинули до в’язниці за підготовку державного перевороту: вони готували повалення Центральної Ради. У міру того як німецька окупація підвищувала революційний запал селянського електорату УПСР, ліве крило цієї партії активно набиралося сили. У результаті воно так зміцнилося, що під час IV з’їзду УПСР, який нелегально відбувся поблизу Києва в травні 1918-го, ліві становили більшість учасників. IV з’їзд віддав саме лівому крилу контроль над ЦК УПСР та над офіційним друкованим органом партії — «Боротьбою». Ті, хто підтримували попереднє керівництво партії, від’єдналися від УПСР та назвали нову партію УПСР (центральна течія), а лівацька частина згодом стала відома під назвою боротьбисти — вочевидь, від назви своєї партійної газети. Невдовзі по тому всередині боротьбистської організації виникла дискусія про те, чи нова партія взагалі мала щось спільне з колишньою націоналістичною УПСР і чи новостворена партія справді була віддана ідеї радикальної трансформації суспільства. Так чи інакше, за ними закріпилася назва «боротьбисти», і дуже швидко сама партія почала вживати назву УПСР (боротьбисти)[220].

Спочатку боротьбисти звинувачували інші українські партії в надмірному націоналізмі й у тому, що вони були схильні розглядати незалежність як самоціль. Боротьбисти заперечували існування кордонів між державами, вважаючи їх штучними, і не бачили взагалі жодних причин трудящим Росії та України боротися одні проти одних. Проте вони також виходили зі самозрозумілого для них припущення про те, що союз із радянською[221] Росією має ґрунтуватися на принципах рівності й що радянська Україна має бути українською, тобто результатом боротьби саме українських революційних сил, на які вона має спиратися й із якими мусить бути пов’язана. Невдовзі після падіння Гетьманату боротьбисти спробували встановити власний радянський український режим за підтримки військ отамана Григор’єва в надії подати більшовикам уже своєрідний «готовий продукт». Проте коли більшовики відмовилися визнати боротьбистський ревком, по суті, вони залишили боротьбистам та Григор’єву лише два варіанти вибору: підкорення чи повстання. Боротьбисти обрали перше й запропонували себе до послуг режиму П’ятакова. У березні 1919 року УПСР (боротьбисти) зробили ще один крок до зближення з більшовиками — змінили назву своєї партії на УПСР (комуністи-боротьбисти) та подали запит на включення їх до складу КП(б)У, проте дістали відмову, оскільки КП(б)У була в ейфорії від власних успіхів у загарбанні України. Лише за особистого наполягання Леніна боротьбистам дозволили взяти участь у формуванні радянського уряду України. Ленін розумів: якщо підтримка боротьбистів серед українського селянства така широка, то більшовики просто не можуть собі дозволити ігнорувати цю політичну силу. У період п’ятаковщини боротьбисти були слухняними союзниками більшовиків — навіть після повстання Григор’єва, який колись забезпечив їм військову підтримку[222].

Упродовж останніх днів режиму П’ятакова в серпні 1919 року боротьбисти об’єдналися з невеличкою групою марксистських інтелектуалів — лівими незалежниками. Незалежники відкололися від УСДРП на початку 1919-го, прийняли радянську платформу та вітали встановлення радянської української держави. Коли в травні ця група виступила проти більшовицьких перегинів, невелика її частина відмовилася підтримати такий виступ та відокремилася, назвавши себе лівими незалежниками[223]. Зважаючи на те що боротьбисти були значно більшою партією порівняно з такою маленькою групкою, яка відкололася від УСДРП, логічно було чекати, що боротьбисти радше поглинуть цю групку, аніж підуть на злиття чи об’єднання. Проте все відбулося саме за другим сценарієм. Це злиття дало боротьбистам нагоду зректися своєї спадщини «народництва» та офіційно прийняти марксистську ідеологію. Вони сподівалися здобути через такий крок певну ідеологічну легітимність, якої їм бракувало. Водночас партія ще раз змінила свою назву — і вже нова Українська комуністична партія (боротьбистів) подала заявку на входження до новоствореного тоді III Інтернаціоналу[224].

Олександр Шумський, один із провідників боротьбистів, що отримав призначення на посаду Народного комісара освіти, 7 серпня[225] представив Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету (ВУЦВК) проект декрету щодо національного питання, а 28 серпня партія представила Виконкому Комінтерну деталізований меморандум. Обидві пропозиції було відхилено, проте саме вони яскраво проілюстрували сподівання боротьбистів й у тому, що стосується національного питання, стали невизнаним підґрунтям і тими принципами, відповідно до яких протягом непу здійснювалася культурна політика. Кожен із цих документів варто побіжно розглянути.

Меморандум Української комуністичної партії (боротьбистів) Виконавчому комітету III Комуністичного Інтернаціоналу є наскрізь марксистським документом, створеним для того, щоб показати: боротьбисти — ортодоксальні та революційні марксисти, легітимні провідники української революції, які мають найкращі шанси привести Україну до комунізму. Цей документ починається з огляду тих дій, у результаті яких відбулося злиття партій 6 серпня. Як наслідок — УКП (боротьбистів) стала «організаційним ядром українського комунізму», що викристалізувався з революційних елементів, які відкололися від УПСР та УСДРП силою самого революційного процесу в Україні. Ці революційні елементи, за меморандумом, керували українськими революційними масами як проти Гетьманщини, так і проти «буржуазної» Директорії. Нарешті вони злилися в єдину партію, щоб об’єднати всі комуністичні елементи в Україні довкола єдиного центру. КП(б)У як обласна організація Російської комуністичної партії була чужою для України й тому неспроможною навіть визнати потребу створити український центр[226].

Левову частку меморандуму становить деталізований аналіз української революції й тих дій, завдяки яким більшовики несвідомо перешкодили її розвитку, надіславши до України переважно тих, хто нічого не знав про українську націю та про природний перебіг її революційних процесів. Україна, як стверджується в меморандумі, чітко відрізняється від Росії. Україна — «своєрідний, в значній мірі самостійний народно-господарчий организм зо специфичною структурою господарського життя і доволі заплутаною групіровкою соціяльних відносин».

Україна була переважно сільськогосподарською країною, у якій промисловий пролетаріат становив щонайбільше 15 % населення. Попри великі зусилля з організації міського пролетаріату, вкрай мало було зроблено для організації пролетарів та напівпролетарів села. Бідняки та середняки на селі разом узяті, як зазначається в документі, становлять суттєву більшість населення країни, проте цей прошарок населення має глибоко закорінені інстинкти приватної власності. Обставини зумовлюють такий стан, за якого аграрна революція є «неминучим наслідком економичної структури України». Тож для того, щоб мати успіх, українська революція повинна покладатися на сільських пролетарів і напівпролетарів, які ще не усвідомили потреби в соціалізмі. КП(б)У зі своєю кричущою неприязню до всього сільського й українського показала свою-таки неспроможність дістати підтримку від тих сільських елементів, які були ключовими для успіху революції. Ефемерний характер минулих спроб побудувати радянську Україну пояснюється неспроможністю цієї партії спиратися на ті сільські та міські елементи, які за своєю класовою природою мали би бути найбільшими прихильниками радянського режиму[227].

Якщо ж тенденція КП(б)У відчужити селянство була однією з перешкод для радянської влади, то її ворожість до самої української національності була другою. Меморандум вказує на те, що спроба КП(б)У спирати всю радянську владу лише на міських робітників, які були культурно відчужені від села, не могла не зашкодити природному курсу української революції. Довгий досвід національного пригноблення та штучна русифікація виробили в українцях природну підозру до всього російського. Схильність самих більшовиків до русифікації в жодному разі не сприяла ситуації: вони ще більше відчужували сільський пролетаріат від міського. Українську революцію могли очолити тільки ті, хто визнавав національну форму української культури. Без культурної рівності для сільських пролетарських елементів, без визнання їхніх національних потреб та прагнень не може бути ніякого зростання сільської пролетарської свідомості, а отже, не може бути й усвідомлення потреби в єдності всіх пролетарів — сільських та міських разом. Лише справжня культурна рівність здатна зробити сільських пролетарів справді стійкими до контрреволюційних гасел українських буржуазних націоналістів, — а це вже порушувало питання про те, якою радянською республікою має бути Україна. Боротьбисти вірили, що особливі соціально-економічні та національні риси України диктували потребу встановлення в ній власної, самостійної радянської республіки, яка була б органічно пов’язана з українським селом і як рівноправний член увійшла б до майбутньої світової федерації радянських республік. Національне питання, як проголошував меморандум, вочевидь, питання тактичне, а не стратегічне, тому є тактичний сенс створити радянську Україну, спроможну використати корінні місцеві сили української революції. Тактичні помилки в національному питанні лише ускладнили формування пролетарської свідомості в тих сільських елементів, які неминуче повинні бути мобілізовані для успіху революції. Помилки КП(б)У призвели до зосередження уваги села на національному питанні й вивели його на передній план, від чого питання класової боротьби відійшло на план другий. У меморандумі робиться висновок, що міжнародна боротьба революції з контрреволюцією у світовому масштабі вимагає, щоб український пролетаріат було прийнято до міжнародного пролетаріату як повноцінного члена. Своєю чергою, це потребуватиме керування українським комуністичним центром, який виріс би із соціально-економічного та національно-культурного ґрунту України, а таку місію здійснити могли тільки боротьбисти[228].

Ще одним важливим документом, у якому боротьбисти виклали свої позиції, був памфлет «До вирішення національного питання», що містив текст проекту резолюції Шумського до радянського українського уряду з розлогим вступом, де обґрунтовувалася потреба ухвалити цю резолюцію. Памфлет починається зі спроб визначити поняття, за допомогою яких питання національності мало би бути замінено на «питання про підвищення рівня культури в національних формах»[229].

Революціонери повинні перехопити в петлюрівської реакції гасло «культура рідною мовою» та зробити його своїм. В ортодоксальному марксистському ключі цей документ доводить, що в систематичному поневоленні націй, так само як і в нав’язаному ігноруванні бездержавних націй, винен капіталізм. Разом із тим у документі мовиться, що довкола гасла національної незалежності на шкоду справі соціалізму робітничий клас об’єднували буржуазні інтелігенти, куркулі, селяни середнього класу та навіть деякі відсталі представники робітничого класу. Боротьбисти вихваляли більшовиків за їхню відмову надавати націям якісь привілеї, проте вони вважали це лише пасивним способом вирішити проблему. Потрібне було й активне рішення, а для цього слід визнати, що культура, включно з культурою національною, є знаряддям класової боротьби. Якщо цим знаряддям скористатися для боротьби за справу соціалізму, то бездержавні нації мають бачити, як їхній пролетарський авангард підтримує та сприяє розвитку їхніх національних культур[230].

Щодо попередньої політики більшовиків у цьому питанні, то в памфлеті зазначалося, що «на прикладі України ми бачимо, як не треба розрішати „національного питання“». Роки примусової русифікації за часів царизму перетворили міста на центри російської культури, відрізаючи від них довколишні села національною межею, що пролягла між російським містом та українським селом. Коли прийшла революція, її провідники звернули увагу на міста. Кадри до державного апарату набирали переважно з дрібнобуржуазної русифікованої інтелігенції, натомість тих, хто знав мову й культуру села, ігнорували, а їхні ініціативи саботували. Практика зосередження влади в руках представників російського чи русифікованого міського пролетаріату «по факту створює привілейовані умови саме для російських національних форм культури». Попри красиві слова про національну рівність, це призвело до гострого національного антагонізму на селі. Знищення національного гноблення, як вважали боротьбисти, було недостатньо. Культурний рівень менш розвинених національностей потрібно було якнайшвидше підвищувати, щоб вони могли брати участь у соціальному житті на одному рівні з високорозвиненими націями. Це здавалося логічним продовженням гасла РКП про національну рівноправність і диктувалося потребою «вирвати гасло „національного визволення“ з рук реакції і встановленням фактичної рівноправності національних форм культури — розчистити широкий шлях для соціалістичного розвитку мас трудового населення України.». Соціально-економічні умови, які колись спричиняли русифікацію, може, і було знищено, проте страшна спадщина русифікації, вочевидь, нікуди не поділася. І через таку «інерцію життя» українці все ще залишалися відсталими. Радянська влада мусила б зламати цю інерцію, «систематично і планомірно провадити політику, найбільш сприяючу всіма засобами розвитку української пролетарської культури». Комісаріат народної освіти має стати провідником боротьби проти спадщини русифікації та водночас і проти відхилень у бік українського шовінізму. Передовсім він має визнавати, що недостатньо лише формального визнання рівності. Сама держава має взяти на себе плекання культурного розвитку тих національностей, які є жертвами минулого безправ’я, а отже, відстають у культурному сенсі. Способи подолання такої несправедливості було викладено в самому проекті Декрету[231].

Питання, яке боротьбисти порушили ще 60 років тому, дуже складне й досі лишається нерозв’язаним. Якщо недостатньо простої законодавчої рівноправності й групам, пригнобленим у минулому, треба надавати активну допомогу, щоб зробити їх рівноправними, чи не означає це також дискримінацію щодо тих, хто не мав жодного стосунку до поневолення чи гноблення цих груп, але просто належав до тієї самої раси, що й колишні гнобителі? Хіба справедливою є дискримінація тих, хто особисто безневинний? Як ми побачимо далі, після впровадження такої політики в радянській Україні саме ці занепокоєння й висловлювали.

Спроба боротьбистів заручитися довірою Комінтерну успіхом не увінчалася. У кожному разі тепер перед ними постала нагальніша проблема — боротьба проти вторгнення та окупації білих, які прийшли на зміну більшовикам. Денікін не визнавав ані української національності, ані самої України як такої. Українські школи, культурні організації, видавництва та періодичні видання, книгарні — усе було закрито. На позначення регіону перевагу віддавалося терміну Малоросія. Метою Денікіна було відновити дореволюційний стан речей. Навіть землевласники повернулися з вимогою отримати назад свої маєтки та володіння. Денікінський режим не був популярний серед населення, але й однозначно не був тим режимом, із яким легко боротися. Денікінці розстріляли багато кого з найкращих провідників боротьбистів[232].

Боротьбисти були успішними у своїй підпільній діяльності. Михайла Грушевського, колишнього керівника Центральної Ради, а натоді все ще очільника УПСР (центральної течії), аж ніяк не можна запідозрити в особливих симпатіях до боротьбистів, які колись планували змову проти нього, щоб усунути його від керівництва партією. Проте в 1920-му він написав:

Отже, коли під час денікінського наступу в серпні минулого року ліві укр[аїнські] соціялісти-революціонери (так звані «боротьбисти») і ліві незалежні соц[іал]-демократи, об’єднавшись, прийняли назву комуністів і виступили під гаслом незалежної Української Республіки, але радянської, заприязненої з більшовиками і совітською Росією — маси покотили під їх прапор…[233]

Чи справді боротьбисти мали масову підтримку тому, що їхні гасла пропонували вихід зі складної ситуації, як стверджує Грушевський[234], а чи тому, що їхні гасла в принципі були від початку популярні самі собою — це питання лишається дискусійним. Так чи інакше, незаперечним є те, що боротьбистів підтримувало чимало українського селянства. Супроти режиму Денікіна боротьбисти співпрацювали з російськими лівими есерами[235] (відомими в Україні як борбисти) та з більшовиками. Така співпраця давала більшовикам величезну вигоду, бо вони мали й гроші, і зброю, але не мали практично жодних контактів із селом, у якому опір був найефективнішим і в якому в боротьбистів була найбільша підтримка. Боротьбисти витримали перевірку білою окупацією без жоднісінької плями на своїй репутації як таких, хто підтримує ідею радянської влади. В очах більшовиків головним смертним гріхом боротьбистів були їхні невгамовні спроби створити власну українську Червону армію, що могло для більшовиків у майбутньому виключити можливість здобути в Україні монополію на політичну владу[236].

Ставлення Леніна до боротьбистів було неоднозначним. Він визнавав, що ті були корисні для його планів, проте також убачав у них небезпечних суперників, від яких сподівався позбавитися таким чином: інтегрувати до своєї партії найкращих представників та позбутися решти. Під час режиму П’ятакова — Раковського Ленін, вочевидь, хотів використати боротьбистів для того, щоб вприснути нову кров у КП(б)У й поступово підготувати боротьбистську партію до подальшої ліквідації як окремої політичної одиниці. Разом із тим крах радянського режиму в Україні влітку 1919 року змусив його тимчасово відкласти ці плани[237].

У листопаді 1919-го Комінтерн сприяв початку переговорів між боротьбистами та представниками КП(б)У щодо питання злиття двох партій на основі правила «одна країна — одна комуністична партія». Попри рекомендації Зинов’єва, що про все слід домовитися якомога швидше, перемовини почалися в атмосфері глибокої взаємної ворожості. Безпосередньо перед початком переговорів боротьбисти надіслали Леніну листа, у якому піддали нищівній критиці всю історію недієздатного радянського уряду України та найгрубіших помилок і провалів КП(б)У[238]. Коли про лист дізнався Раковський, який був одним із перемовників із боку КП(б)У, він шаленів від люті та намагався завдати удару у відповідь, звинувачуючи боротьбистів у тому, що вони — дрібнобуржуазна партія, оскільки спираються на село. Саме це звинувачення значною мірою пояснює, чому перебування Раковського на посаді фактичного керманича України завершилося повним фіаско. Він звинувачував боротьбистів, що ті «тепер в Україні робляться центром, довкола котрого організовується дрібнобуржуазна контрреволюція». А також отримав листа від Мануїльського, у якому боротьбистів було звинувачено у зв’язках із Петлюрою й рекомендовано доручити Надзвичайній комісії (рос. «ЧК») наглядати за їхньою діяльністю. Григорій Гринько, один із перемовників від боротьбистів, захищав своїх товаришів від звинувачень у націоналізмі. Він заявив, що його партія виступала за повне економічне єднання України та Росії:

Тільки ми (боротьбисти) розуміємо цю економічну єдність не так, що були дві одиниці, а потім одна із них геть зникне, а на місці чогось федерального вийде Раднаргосп. Ми (боротьбисти) вважаємо, що в Україні треба, якщо йдеться про самостійність української республіки, створити український економічний центр. Оскільки просто розширення повноважень органів РСФРР на українські губернії — нераціональне й призводить до кепських наслідків[239].

Перемовини тяглися з 6 листопада до 26 грудня 1919 року, а потім, після перерви, з 5 лютого до 22 лютого[240] 1920-го. Після відновлення радянської влади в Україні боротьбисти балотувалися на виборах до рад у березні 1920-го й виступали за самостійну радянську Україну, у відповідь на що КП(б)У виключила їх із органів влади всіх рівнів[241]. 26 лютого 1920 року Комінтерн офіційно відмовив боротьбистам у членстві та звинуватив їх у «націоналістичних ухилах»[242], великою мірою через те, що вони обстоювали окрему українську Червону армію[243]. Проте зрештою Москва наказала прийняти боротьбистів до КП(б)У, і цей крок було здійснено на IV конференції КП(б)У 20 березня, коли Шумського та Блакитного обрали до Центрального комітету. Було організовано спільну більшовицько-боротьбистську перевірку тих, кого могли взяти до партії, і для тих, кого все ж таки було прийнято, партійний стаж зараховувався з дати вступу до партії боротьбистів. Із близько 5000[244] боротьбистів приблизно 4000 прийняли до КП(б)У[245]. Кілька днів по тому ЦК боротьбистів зібрався востаннє, щоб оголосити розпуск партії та закликати своїх членів вступати до КП(б)У[246].

Більшовики в пошуках політичного курсу

Об’єднання боротьбистів із КП(б)У не відбулося би без суттєвої зміни в політиці більшовиків порівняно з тим, що вони робили за п’ятаковщини. Справді, навіть уряд П’ятакова та Раковського намагався дещо полестити українцям у їхніх національних прагненнях, пообіцявши всім право здобувати освіту рідною мовою чи організувавши офіційну підготовку до святкування Дня Шевченка[247]. Після початку відступу Денікіна наприкінці 1919 року українська проблема знову набула актуальності, і разом із наступом Червоної армії більшовики заявили, що поважатимуть права українців. Серед таких заяв особливо вирізняється резолюція ЦК РКП «Про Совітську владу в Україні», лист Леніна «Лист до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним» та звернення Троцького до Червоної армії, коли та вступила до України.

Ленін особисто складав резолюцію «Про Радянську владу»[248], котру ухвалили ЦК РКП і VIII Всеросійська конференція РКП. Резолюція ще раз підтверджувала позицію щодо федерації радянських республік, яку проголосили 1 червня і яка була рівнозначна поглинанню Росією України та Білорусі, але також вимагала від комуністів ужити всіх можливих заходів, щоб усунути будь-які перешкоди розвиткові української мови та культури, надати можливість українцям здобувати освіту українською мовою, використовувати рідну мову під час звернення до державних органів, і щоб комуністи не шкодували зусиль, повертаючи на свій бік бідняків та середняків[249].

Ленінський «Лист до робітників і селян України», опублікований[250] 28 грудня 1919 року, було спрямовано на читачів саме в Україні, і в ньому проливалося світло на низку питань, зокрема й тих, які розділяли більшовиків та боротьбистів. Ленін захищав ідею російсько-української федерації й водночас вказував на те, що російським комуністам слід попрацювати над тим, аби подолати власний націоналізм. Комуністи, писав він, є інтернаціоналістами, що виступають проти всіх націоналізмів в ім’я інтернаціоналізму. Вони присвячують себе повній національній рівності. На чолі радянського українського уряду, як пояснював Ленін, стояв Всеукрревком[251], до складу якого увійшли й комуністи, і боротьбисти. Різниця між двома групами, як він її бачив, полягала в тому, що боротьбисти були віддані ідеї незалежної України, тоді як серед комуністів хтось підтримував її, а комусь вона була не до вподоби[252]. На думку Леніна, останні не хотіли, щоб це питання розкололо революціонерів. Проте лист не пояснював, як можна було б владнати питання таким чином, щоб задовольнити всіх[253].

У своєму зверненні до бійців Червоної армії Троцький заявив: «Ви звільняєте братську країну від насильників», і проголосив, що «Україна — це край українських робітників та трудового селянства». Лише українські робітники й селяни, як писав він, «мають одиноке право управляти своєю власною країною». Троцький застерігав, щоб ніхто не смів їх кривдити. А також зазначив, що Україна стане незалежною радянською республікою. Таке враження, що адресатом цього послання були українці, а не безпосередньо ті, кому воно формально адресувалося[254].

Такі твердження не просто пропагандистські, вони справді вказують на реальні зміни в поглядах Леніна. Пізніше він наполягав на тому, що республіки мають права, гарантовані їм радянською конституцією, а це свідчить про те, що така зміна виходила за межі поглядів на культуру й сягала політичної сфери. Разом із тим значні політичні зміни було відкладено через перемогу демократичних централістів Сапронова на IV конференції КП(б)У в березні 1920 року. Після того як керівництво КП(б)У, серед якого переважали опозиційно налаштовані люди, нарешті було змінено на те, що було до вподоби Леніну, поляки вкотре витіснили більшовиків з України. Нічого не можна було вдіяти, допоки більшовики наново не візьмуть Україну під свій контроль.

Польське вторгнення стало можливим завдяки тимчасовому союзу колишніх затятих ворогів. Після припинення вогню та закінчення війни[255] було засновано Західноукраїнську Народну Республіку на території Східної Галичини, до якої вторглися поляки. Формально об’єднавшись, УНР та ЗУНР мали свої окремі уряди, і то уряд першої був соціалістичним, а уряд другої тяжів до правого політичного спектра. У серпні 1919 року Петлюра надіслав до Варшави місію для перемовин про встановлення миру, і галичани боялися, що він пожертвує ними заради такого миру. Восени галичани уклали мир із Денікіним, а Петлюра уклав мир із поляками[256], погодившись на анексію Східної Галичини. Навесні 1920-го поляки та Петлюра почали спільний наступ і на нетривалий час витиснули більшовиків з України[257]^,[258]. Потім вітер повіяв у зворотному напрямку, і поляків було витіснено аж до передмість Варшави, та згодом вони знову пішли в наступ. Унаслідок цього Україну було поділено між поляками та більшовиками. Цим, а також остаточною поразкою залишків Добровольчої армії в листопаді 1920 року закінчилася російська громадянська війна. Проте для українців це означало лише припинення організованих військових дій у їхній власній війні за національне звільнення (якщо можна дозволити собі вживання цього терміна, більше притаманного нашим часам, ніж тодішнім реаліям). В Україні ситуація була далеко не мирною.

Згідно з двома різними джерелами, які, втім, подають однакові дані, станом на 1 квітня 1921 року на території України та Криму діяли 102 антикомуністичні повстанські загони. Кожен загін налічував від 20–30 до щонайбільше 500 озброєних чоловіків, а деякі — аж 800. До того ж анархістські сили Нестора Махна все ще налічували від 10 тисяч до 15 тисяч осіб. Окрім сил Махна, діяло приблизно 10 тисяч «куркульських бандитів», як їх називали більшовики[259]. Деякі були селянськими анархістами, деякі — лояльними Добровольчій армії, проте більшість із них були національно свідомими незалежно від того, підтримували вони Петлюру чи ні. «Куркульський бандитизм» певний час був для більшовиків основною проблемою. На її вирішення скеровували всі доступні сили: Червону армію, чекістів, робітничо-селянські загони, відділ спеціального призначення партії, комсомол та комнезами[260].

Основою «куркульського бандитизму» (хоча частка справжніх куркулів серед так званих «бандитів» є досить спірною) було розчарування села в політиці більшовиків[261]. Хоча селян уже не зганяли примусово до комун, найобурливішу щодо них політику реквізиції продовольства за номінальними фіксованими цінами було не лише впроваджено, а й посилено аж до 1921 року, коли ввели неп. В Україні впровадження непу було відкладено на кілька місяців пізніше, ніж у Росії[262]. Стан справ на селі яскраво відображали ті заходи, до яких вдавалися більшовики, щоб закріпитися в Україні.

Комбіди, лише створювані в Україні тоді, коли в Росії їх уже було об’єднано з сільськими та волосними радами, у травні 1920 року замінили на комітети незаможних селян — комнезами, аналогів яким у Росії не було. По суті, за своїми функціями ці дві організації ідентичні — вони були «збройними класовими організаціями», які мали утворювати комуни, вилучати зерно, боротися з «куркулями» — конфіскацією їхнього майна і зброєю[263]. Єдиною відмінністю комнезамів від комбідів було те, що до комнезамів належали й деякі представники нижньої верстви середнього класу селян, а також збіднілі селяни, тому вони формували міцніший фронт у боротьбі проти куркулів[264]. Роками саме комнезами залишалися основними органами радянської влади на селі.

Прекрасний портрет комнезамів у своїй праці 1923 року змалював один комуніст. Він вважав ці комітети потрібними, бо, за його словами, куркулі дуже часто намагалися «покласти сільські ради собі до кишені», а ця лінія аргументації підозріло нагадує ту, згідно з якою селянам не можна довіряти вирішення їхніх власних справ, оскільки «класові вороги» візьмуть усю владу в свої руки. Єдиною іншою організацією, на яку могла покладатися партія, був союз сільськогосподарських працівників — Всеробітземліс, але й той занадто слабкий. За оцінками автора, на час написання праці, комнезами становили половину радянської адміністрації на селі, попри ту кризу, у якій вони опинилися через неп. Перед тим вони були набагато сильнішими й мали більше повноважень: «насправді протягом 1920 року влада на селі майже повністю зосереджувалася в руках комнезамів, до того ж настільки, що практично було неможливо розрізнити повноваження комнезамів та виконавчих комітетів (рад)»[265]. Вочевидь, вони функціонували як дрібні місцеві тиранії, до справ яких ніхто із зовнішнього світу навіть не втручався:

Хто керує роботою комнезамів? Формально діяльність волосних і сільських комнезамів регулюється повітовими й губернськими підрозділами комнезамів при відповідних відділах управління Виконкомів. Насправді ж комнезами залишилися самі на себе та у всіх своїх діях керувалися власною «революційною» свідомістю.

Він додає, що членство в таких практично всемогутніх органах влади надавало «справжні вигоди й привілеї». Інколи відбувалися з’їзди чи конференції на рівні повітів та вище, і їхнім основним завданням було надавати інструкції чи допомагати цим комітетам. І партія, і держава загалом, як пише наш свідок тих подій, «із сумнівом» придивлялися до діяльності комнезамів[266]. Через побоювання, що владу в деяких комнезамах перебрали на себе заможні селяни, відбулися чистки в багатьох комітетах, проте навіть після цього якісний склад керівництва тих структур був не найкращим. Наказ від повітового комнезаму від 22 травня 1922 року у відповідь на запит, що робити з тими, хто протестує, яскраво ілюструє способи, якими ці місцеві органи влади виконували свою роботу. Якщо «куркульська контра заважає вашій роботі», радив начальник із повітового комнезаму своєму сільському колезі, винних слід ув’язнити на 15 діб. Якщо це не допомагає — «розстрілювати»[267].

Покладання на такі жорсткі інструменти врядування на місцях, як комнезами, не так вказує на злі наміри, як симптоматично ілюструє, наскільки поширеною була на селі ворожість до радянського режиму, котру інший комуніст назвав «об’єднаний фронт на селі проти радянської влади»[268]. Комнезами й далі функціонували як де-факто органи влади, паралельно із сільськими радами до того часу, коли цю ситуацію «подвійної влади» не було усунуто через реорганізацію комнезамів на «добровільні громадські організації», тобто коли їх позбавили політичної влади[269]. Немає жодного сумніву, що саме ця політика призвела до голоду 1921–1922 років. Згідно з радянською статистикою, на кінець 1921 року в Росії голодували 23 мільйони, а наступної весни ще 4 мільйони голодували в Україні[270].

До кінця 1919-го КП(б)У перестала виступати проти української мови як такої. Такі люди, як Раковський, більше не обзивали її «куркульською». Натомість серед більшовиків почало з’являтися розуміння, про яке свідчить текст із 1920-го:

українська мова не є мовою Петлюри, це просто мова, і, як усі мови, вона є лише засобом організації трудящих. Думати інакше — означає бути наївним, хворим на русифікаторство, прагнути до асиміляції[271].

Хоча це розуміння — справді крок уперед, його самого по собі було недостатньо, щоб подолати спадок тієї ворожості, котру викликали до себе більшовики своїми попередніми помилками. КП(б)У не могла достукатися до українського селянства, якому літературу слід було надавати українською мовою, а оскільки українська інтелігенція бойкотувала радянський режим, то читати партійні публікації українською, як писав один із більшовиків, «було тортурою»[272].

Серед старих більшовиків найбільш вдумливим та уважним щодо національного питання був Микола Скрипник. У 1920 році він опублікував статтю «Донбас і Україна», у якій проаналізував те, що вважав найбільшою перешкодою для встановлення стабільного радянського уряду в Україні — відчуження й розрив між українським селянством та російським пролетаріатом. Скрипник вказував на низку важливих відмінностей України від Росії: українське селянство в політичному сенсі було важливішим, його «куркулі» були сильніші та краще організовані, а українські міста — відділені від села мовним та культурним бар’єром. Він вважав, що КП(б)У повторювала упередження російського пролетаріату щодо всього сільського й усього українського. Крах самодержавства дав українським масам національне та політичне життя під УПСР та УСДРП. Він пише:

Нашій комуністичний партії з самого початку 1917 року в боротьбі за вплив на селянство довелося боротися з русотяпськими пересудами відсталої частини міських робітників України. Наша трагедія на Україні є саме в тому, щоб за допомогою робітничої кляси, російської за національностю або русифікованої, що зневажливо ставиться, коли навіть трохи натякнути на українську мову і українську культуру, за допомогою її і силами її завоювати собі селянство і сільський пролетаріят, а ця людність, за національним складом українська, через складні історичні умовини насторожливо і недовірливо ставиться до всього російського — «московського»[273].

Скрипник вважав, що єдине рішення — встановити справжню мовну рівність та сприяти розвитку української культури: «привести українського селянина до рівняння на пролетарське місто»[274], тобто підняти його до рівня культури міста.

Скрипник не єдиний виступав із такими закликами. Навіть один із колишніх провідників русофільського «катеринославського» крила партії — Яковлєв-Епштейн — виступав із такими відозвами. Він заявляв, що брак справжньої рівності між російською та українськими мовами «скрізь створює відчуження між сільським населенням та Радянськими органами, яким користуються наші вороги — петлюрівці». Лише якщо провадити агітацію та пропаганду українською мовою, друкувати більше українських книжок, памфлетів, брошур і підручників, «ми піднімемо до свідомо-революційної творчості товщі сел?»[275].

Питання мовної рівності набуло особливої актуальності в боротьбі з «куркульським бандитизмом». У листопаді 1920 року на V конференції КП(б)У Яковлєв завершив свою доповідь такими словами: «Зробити українську мову нашою зброєю — це наше завдання, яке ми не можемо забути, коли говоримо про бандитизм»[276].

Тим часом колишні боротьбисти почали утверджувати свої позиції в партії. На V конференції КП(б)У боротьбисти очолили опозицію, відому як автономісти. Напередодні конференції Блакитний написав статтю під назвою: «Комуністична партія України і шляхи її зміцнення», у якій іще раз підтвердив стару позицію про те, що Україна має стати більш самостійною[277]. На конференції він скаржився, що за часи об’єднання боротьбистів із КП(б)У між ними не відбулося «злиття, повної спайки». Він висловився не дуже приємними словами щодо своїх російських колег: «Та частина комуністів, яка прийшла до комунізму через українську революцію, залишається ізольованою від тих, хто прийшли через буржуазно-національну революцію російську». Обидва крила, сказав він, мусять прагнути позбутися свого націоналізму. Він заявив, що вся влада в Україні має зосереджуватися в ЦК КП(б)У та її відповідних органах на місцях, а не в Москві, і що для того, аби вести за собою селянство, пролетаріат має бути українізованим, а комуністи, які приїжджають до України з Росії, «повинні асимілюватися з основним кадровим складом КП(б)У[…] відкинувши свої специфічні російські особливості»[278].

КП(б)У й далі вживала заходів, щоб вирівняти позиції української мови з російською. Декретом (президії ВУЦВК) від 21 лютого 1920 року українську мову було оголошено рівноправною з російською в усіх цивільних і військових закладах України[279]. Постанова (РНК УСРР) від 21 вересня того самого року зобов’язала Наркомат народної освіти розробити план із запровадження української мови в усіх освітніх закладах та організувати вечірні курси в кожній області та кожному повітовому місті для навчання української мови чиновників і службовців. Було також наказано державному видавництву друкувати більше підручників українською мовою та запроваджувати використання української мови в усіх державних закладах й установах[280].

X з’їзд Російської комуністичної партії в березні 1921-го зробив перші кроки до гарантування національної рівності, закликавши партію вживати активних заходів на сприяння розвитку неросійських культур. Переважно в результаті закликів від неросійських комуністів кінцева резолюція, ухвалена з’їздом, ішла набагато далі, ніж її перша редакція, яку представляв Сталін. Резолюція засуджувала російський «великодержавний шовінізм» як більшу загрозу, ніж місцевий націоналізм, та наказувала комуністам вжити активних заходів, спрямованих на допомогу колись пригноблюваним національностям у подоланні наслідків гноблення та незаконних обмежень їхніх прав[281]. Невдовзі після того було проведено Всеукраїнську партійну нараду для обговорення способів реалізації резолюцій X з’їзду, особливо переходу від військового комунізму до непу та до нової національної політики. Сталін, який узяв участь у заходах як представник Москви[282], закликав присутніх визнати, що українці зрештою переважатимуть у містах України й що комуністи мусять зробити все можливе, аби допомогти українцям розвивати свою культуру:

українська національність існує, і розвивати її культуру — обов’язок комуністів. Не можна йти проти історії. Зрозуміло, що коли в містах України досі переважають російські елементи, то з часом ці міста буде неминуче українізовано[283].

Це був далекий відголос колишньої політики партії. На VIII з’їзді 1919 року Ленін зробив усе можливе, щоб переконати партію не відмовлятися від визнання права націй на самовизначення. Тепер партія зобов’язалася активно сприяти впровадженню національної рівності[284]. Проте чи навіть цього було б достатньо?

Тим часом потрібно було вирішити й питання про природу радянської федерації. До 1923 року різні радянські республіки були об’єднані в де-факто союз двосторонніми угодами з Російською федерацією. У випадку України — це угода про Російсько-український військовий та економічний союз[285] від 1920 року[286]. За такими договорами військові й економічні союзи поступово вели до більшої економічної централізації, посилювалися централізованою комуністичною партією, яка розглядала всі регіональні неросійські комуністичні партії як власні місцеві організації, що мають підкорятися прямим вказівкам із центру[287]. Військово-економічні союзи змінювали собою попередню політику простого розширення повноважень російських органів влади на територію України насамперед тим, що в межах таких союзів організовувалися спільні комісаріати. Разом із тим ці комісаріати більше залежали від вказівок із Москви й куди менше підпорядковувалися українським органам влади з українськими пріоритетами[288]. Централізація влади також непомітно змінила й основні правила політики в неросійських республіках. Для регіональної групи неможливою стала сама надія на перемогу без підтримки з боку Москви. Як у партійних, так і в державних справах Москва залишалася верховним арбітром усіх суперечок. Навіть комуністи національних рівнів мусили звертатися до Москви за підтримкою. Автономія була можлива лише за згоди центру й тільки у виділених цим центром межах.

До 1922 було вирішено, що бажано ще більше формалізувати союз республік. По-перше, ідеологія вимагала більшої централізації, і сам Ленін вважав автономію[289] лише тимчасовим засобом, «перехідною формою до повної єдності робітників різних національностей»[290]. Разом із тим, в Україні Раковський та Скрипник намагалися сповільнити процес централізації або бодай зберегти такий союз якомога менш централізованим. Можливо, Раковський намагався таким чином посилити свою позицію глави держави, зважаючи на невизначеність, яка на всіх чекала в майбутньому через погіршення здоров’я Леніна, проте схоже, що Скрипник справді увірував в ідею, нібито Україна має бути якомога автономнішою. На XI з’їзді РКП у 1922 році Скрипник виступив проти сильного централізму як прояву російського шовінізму та порівнював його зі «зміновіховством», тобто з підтримкою радянського режиму з позицій російського націоналізму, а не з прагнення розбудови соціалізму[291]. Під час дискусій щодо форми майбутнього союзу Скрипник і Раковський виступали за надання широких повноважень неросійським республікам. Раковський виступав навіть проти ідеї конституції СРСР: він вважав, що всі питання слід вирішувати в індивідуальному порядку, в міру того, як з’являтимуться потреби в співпраці щодо конкретних питань. Скрипник хотів, щоб комісаріат закордонних справ і зовнішньої торгівлі спільно контролювали республіка й союз, а не лише всесоюзний орган. Цього йому домогтися не вдалося, проте одну з важливих тез радянської Конституції запропонував саме Скрипник, і її було ухвалено за наполяганням Леніна — це був двопалатний всесоюзний законодавчий орган із Радою Національностей[292].

Більшовицьку національну політику суттєво переглянули в 1923-му. У березні того року ЦК РКП оприлюднив великий документ, що його мав ухвалити наступного місяця XII з’їзд партії у вигляді резолюції щодо національного питання. На VII конференції КП(б)У, проведеній на початку квітня, перед з’їздом, від імені ЦК РКП виступив Троцький. Він заявив, що почувається прикро враженим від того, що багато комуністів вважають національне питання вже вирішеним. Троцький також наголосив на зв’язку між проблемами села й національним питанням. Він радив комуністам в Україні в жодному разі не протиставляти селянство іншим групам за національною ознакою, а також застерігав їх від насаджування в українському селі російської мови. Слова Троцького звучали суголосно з позицією секретаря ЦК КП(б)У Миколи Попова[293], який до відкриття конференції надрукував свою статтю, де виступив проти тих членів партії, що вважали русифікацію методом завоювання українського села, заперечували існування української культури та не бачили потреби в пропагуванні українського та в українських інституціях. Він також виступав проти тих, хто визнавав існування української культури, проте намагався зашкодити її поширенню на міста. Попов доходив висновку, що сільський націоналізм був потужною силою й що партії слід зважати на нього, а для цього потрібно навчитися провадити партійну та культурну роботу українською мовою[294].

Своєю резолюцією щодо національного питання XII з’їзд дав початок політиці в неросійських частинах СРСР, яка стане відомою під назвою «коренізація». В Україні вона дістане назву «українізація», і її метою справді буде саме те, на що вказує назва: зробити КП(б)У більш українською й таким чином вбрати її в шати національної легітимності. Партійні органи відтепер мали приймати до своїх лав неросіян, які добре знали місцеві мови та специфіку своїх регіонів, щоб гарантувати функціонування партійних і державних органів не російською, а місцевою мовою, а також для того, щоб максимально сприяти розвиткові місцевої мови й культури[295]. Ці ідеї вже містилися в попередніх резолюціях. До XII з’їзду вже всі знали, що, як влучно сказав Скрипник, «не важливо ухвалити резолюцію; а важливо її впровадити»[296]. Українізацію справді впроваджували. Раковського з України було відкликано, і це, поза всяким сумнівом, сталося через його підтримку Троцького в боротьбі за владу. У 1925 році на посаді голови КП(б)У Квіринга замінив Лазар Каганович — відданий сталініст, який відповідально впроваджував українізацію, суворо дотримуючись вказівок із Москви. Українізація стала центральною темою української політичної культури впродовж наступного десятиліття після XII з’їзду.

Укапізм — остання радянська партія

На час XII з’їзду радянська Україна мала одну річ, якої бракувало радянській Росії, —легальну опозиційну партію. Українська комуністична партія, відома як укапісти за своїми ініціалами, майже остання небільшовицька «радянська» партія, яку мало бути ліквідовано в УСРР[297]. Лише в 1925 році її розпустили, а більшість її членів перейшли до КП(б)У. Протягом майже всього періоду свого існування вона відігравала колись притаманну боротьбистам роль: лояльна опозиція, прихильна до радянської влади, але така, що критикувала панування Росії над Україною через КП(б)У.

Укапісти були відгалуженням УСДРП, що розкололася після німецької окупації на «праве» крило Петлюри та прорадянських «лівих». Ліві були відомі як «незалежники», відколи в грудні 1918 року вони створили в Києві свій Організаційний комітет[298], їхні принципи було узагальнено в назві власного друкованого органу — «Українська Народня Соціялістична Республіка»: заміна української Директорії незалежним радянським українським урядом, до складу якого належали українці, що були прихильниками розбудови й української незалежності, і радянського суспільства. Водночас Оргбюро незалежників рішуче протистояло КП(б)У як антиукраїнській організації, що систематично порушувала національні права українців, перекручувала ідею диктатури пролетаріату на диктатуру їхньої партії та була одержима насильством як способом вирішення будь-якої проблеми. Розкол УСДРП офіційно проголосили на VI з’їзді в січні 1919 року, коли незалежники вийшли після відхилення Конгресом їхньої резолюції, що вимагала перетворення Української Народної Республіки на соціалістичну державу. Незабаром УСДРП незалежників уже функціонувала як незалежна партія з власним офіційним органом — «Червоним прапором»[299].

Як і боротьбисти, незалежники спочатку прийняли радянську платформу та намагалися працювати через ради й інші, офіційно санкціоновані режимом П’ятакова, політичні інституції. Але утиски, що дедалі посилювалися, досить швидко практично унеможливили їхнє легальне функціонування. Лідери незалежників дійшли висновку, що єдиним способом запобігти перетворенню України на російську колонію руками більшовиків був вихід проти них на полі бою. Юрій Мазуренко, їхній лідер, заснував ревком[300] незалежників під протекторатом отамана Зеленого в Київській області. Мазуренко надіслав більшовикам ультиматум, заявляючи, що незалежники боротимуться за радянську владу, національне самовизначення та проти «грабіжників трудящих мас», тобто за принципи більшовиків, які самі більшовики й порушили[301]. Протести поширювалися, залучаючи дедалі більше отаманів і залишки армії Григор’єва. Більшовикам не дуже подобалася перспектива того, що їхні офіційно проголошені принципи буде спрямовано проти них самих. Один із членів українського радянського уряду вдався до малоестетичного порівняння повстання з сифілісом[302]. Участь незалежників у повстанні отамана Зеленого надовго погіршила відносини між майбутніми укапістами та більшовиками. Найімовірніше, це і є той єдиний важливий фактор, який пояснює, чому укапісти, на відміну від боротьбистів, ніколи не набули б поважності в очах більшовиків.

Коли Добровольча армія Денікіна витіснила більшовиків із України, незалежники зрозуміли, що для ефективного протистояння новому режиму потрібна співпраця з якоюсь більшою політичною силою. Оскільки незалежники вже розірвали відносини з більшовиками й жодна політична партія не прагнула до співпраці з анархістами-махновцями, Директорія Петлюри була єдиним можливим союзником. Петлюра був занадто «буржуазним» для незалежників, але він принаймні був українцем та доклав багато зусиль, щоб досягти modus vivendi з ревкомом незалежників. Ця асоціація проіснувала недовго через небажання Петлюри вести військове протистояння білим. Проте дізнавшись, що Петлюра здавав Денікінській армії одну позицію за іншою без бою, незалежники відмовилися від угоди з ним та проголосили, що боротимуться і з Директорією, і з Добровольчою армією. Із військового погляду, вони не могли довго протистояти одночасно двом набагато потужнішим силам. У жовтні 1919 року двоє лідерів незалежників, Мазуренко й Ткаченко, вирушили до Москви в надії знайти спільний ґрунт для співпраці з більшовиками[303].

У січні 1920 року незалежники вслід за боротьбистами провели з’їзд, на якому змінили свою назву на «Українська комуністична партія» й таким чином збільшили кількість українських комуністичних партій до трьох. Відомі за ініціалами — як укапісти — вони були сильнішими в своїй критиці КП(б)У, ніж боротьбисти, водночас наслідували приклад боротьбистів у зверненні до Комінтерну з петицією про утвердження їх єдиним представником українського пролетаріату. Щоб підкріпити свою амбіцію стати повноцінною альтернативою КП(б)У, укапісти також опублікували детальну програму, яка складалася з пропозицій щодо всього: від ставлення до релігії — до громадського здоров’я, разом із теоретичними міркуваннями про функцію закону.

Основним інтересом укапістів було, звичайно, національне питання. Саме посилаючись на нього, укапісти зміцнили своє становище. Їхній основний аргумент може здаватися радше банальним для кожного, хто ознайомлений із антиімперіалістичними аргументами мислителів третього світу нині, але він був досить оригінальним у 1920-му. Відповідно до програми укапістів, імперіалізм перебував у кризовому стані. З одного боку, це загрожувало колоніальним народам «знищенням їхнього національно-політичного життя, навіть національної культури», а з другого — покращувало рівень економіки колоніальних народів, таким чином стимулюючи їх нарощувати свою економічну потугу та прагнути до національного визволення. Оскільки імперіалізм породжує ненормальну слабкість національної буржуазії, національна боротьба збігається з боротьбою проти капіталізму. Це надає комуністам можливість вести національно-визвольну боротьбу та прив’язати її до справи соціалізму. У таких «далеко не з першої десятки» країнах, як Україна, це означає, що національно-визвольна боротьба, досягнувши своїх цілей, як правило, перетвориться на комуністичну революцію силою її власної внутрішньої динаміки. Все, що потрібно, — партія, яка здатна вести її до комунізму. Не дивно, що укапісти проголосили себе готовими й спроможними виконати таке завдання. Проте пізніше вони заявили, що питання полягає не тільки в тому, чи РКП визнає національний аспект української революції. Укапісти стверджували, що революції відбуваються в межах національно-територіальних утворень і що відмова визнати національний аспект такої революції тільки зашкодить сподіваному успіху. Укапістське бачення національного та соціального аспектів революції було діалектичним: тоді як революція мала б організаційно зростати від внутрішніх сил певної нації, взаємозалежність світової капіталістичної системи виключала досягнення національного й соціального визволення працівників лише у світовому масштабі. Метою, як стверджували укапісти, повинна бути незалежна соціалістична республіка для кожної нації, хоча й об’єднана в «тісний товариський союз» із іншими[304].

«Меморандум Української комуністичної партії Конгресові III Комуністичного Інтернаціоналу» передбачав визнання укапістів єдиним представником українського пролетаріату. Документ розпочинався з історичного нарису української революції, що мав на меті показати, для чого була потрібна Українська комуністична партія, коли КП(б)У вже існувала як обласна організація РКП. Укапісти стверджували, що спадщина колоніального гноблення в Україні призвела до виразно українського революційного процесу, який очолювали спочатку такі революційні інтелігенти, як Шевченко й Драгоманов, РУП на зламі століть та УСДРП опісля. У 1917 році, як заявили укапісти, УСДРП була найактивнішою партією в українській Центральній Раді, налічувала десятки тисяч членів і неабияк впливала на український пролетаріат. На відміну від неї, російські більшовики з КП(б)У[305] не відігравали ролі в національній революції та відмовилися визнавати, що українські маси прагнули національного визволення не менше, ніж соціального. Більшовицьке бачення українського руху як простого шовінізму призвело до їх самовиключення з української революції. Незважаючи на те, що вони час від часу визнавали позитивні аспекти української революції, більшовики все ж таки планували знищити все українське, щойно контроль над Україною буде в їхніх руках. Утім, внутрішні сили революції й далі розвивалися та формувалися, керуючи розколом УСДРП, коли її найбільш революційно налаштовані члени залишили своїх колишніх товаришів, щоб увійти до складу незалежників. Повстання Зеленого та незалежників, як стверджував меморандум, проти більшовиків зовсім не зменшило революційних повноважень укапістів. Це був неминучий результат політики КП(б)У — пережитку царського періоду національного гноблення. У січні 1920-го незалежники завершили свою еволюцію в напрямі комунізму, назвали себе Українською комуністичною партією та почали вести українських робітників і селян до комунізму. КП(б)У не могла цього робити як обласна організація РКП, а також з огляду на її старі імперіалістичні звички, — стверджували укапісти. Саме тому Комінтерн повинен був визнати укапістів єдиним законним лідером усіх пролетарів України[306].

У меморандумі увага скеровувалася на проблему колоніальної революції загалом, стверджувалося, що це було питання, яке світовий комуністичний рух не міг дозволити собі проігнорувати, адже капіталізм та імперіалізм зробили неминучою боротьбу пригноблених народів за національне визволення та політичну незалежність. Беручи за відправну точку аргумент Леніна, що імперіалізм експортує свій надлишковий капітал колоніям, укапісти заявили, що приплив капіталу був незапланованим ефектом сприяння консолідації колоніальних жителів у економічний організм на основі своїх природних економічних та географічних умов. Результатом цього процесу, який вони підтримували, стало те, що колоніальна нація почала схилятися до пошуків визволення від своїх колоніальних гнобителів. Світовий комуністичний рух зіткнувся з проблемою, як упоратися з цими колоніальними рухами, що виникали як неминуча супровідна обставина переходу від капіталізму до соціалізму[307].

Меморандум також скеровував увагу на аналіз української революції як конкретного вияву цих процесів. Україна, як було зазначено в ньому, колонія Росії, а та, своєю чергою, була напівколонією західноєвропейського капіталізму. Разом із тим Україна — національно-економічний організм, що розвинувся навіть швидше, ніж імперія, частиною якої він був. Царська політика русифікації призвела до того, що серед висококваліфікованих робітників в Україні переважали росіяни, тоді як українців було витіснено до менш кваліфікованих верств пролетаріату — великою мірою через офіційне заохочення до переїзду в Україну досвідчених робітників із самої Росії. Коли настала революція, російський пролетаріат в Україні наслідував приклад свого візаві в Росії та йшов шляхом революційного розвитку абсолютно незалежно від української революції. Російський пролетаріат так і не зрозумів прагнень українців і те, що українським масам потрібно було пройти через буржуазну революцію до її соціалістичної кульмінації[308].

Меморандум завершувало твердження, що внутрішня логіка класових сил в Україні вимагала заснування незалежної радянської України з її власними економічним, політичним та партійним центрами. Нерозуміння КП(б)У цього факту, стверджували укапісти, і було причиною посилення контрреволюції. Формування боротьбистів як самопроголошеної комуністичної партії було продуктом прагнень українців до національної незалежності та водночас соціалізму радянського стилю. Проте, за словами укапістів, боротьбисти були зв’язані своєю народницькою спадщиною, це й спричинило їхню ідеологічну слабкість та нерішучість їхніх кадрів. Ця слабкість, своєю чергою, і стала причиною приєднання боротьбистів до КП(б)У, тоді як найкращі «пролетарські» кадри боротьбистів перейшли до укапістів. Навіть у складі КП(б)У, як зазначалось у меморандумі, були деякі російські більшовики, які побачили, що окремий український революційний центр був потрібним, та усвідомили, що залежність КП(б)У від Москви зробила її нездатною відігравати цю роль. Розкол КП(б)У, що відбувся в результаті, поглибився й змусив тих, хто був при владі, позбутися багатьох нових боротьбистів-співвітчизників і дедалі більше покладатися на міщанські елементи, набрані з русифікованих міст України або ж просто «імпортовані» з Росії. Лише укапісти, зазначається в документі, могли стати реальною Українською комуністичною партією, яка вела б усі українські комуністичні сили та посіла своє законне місце в Комінтерні разом із комуністичними партіями інших країн[309].

Меморандум укапістів був закликом ставитися до України як до окремої нації та нагадуванням давніших аргументів від тих, хто підтримував радянську владу — але був проти російського домінування. Крім того, презентувавши власну схему сил, що вели до колоніальних революцій в Україні та будь-де, укапісти поставили українське питання на загальну структуру світового процесу — боротьбу колоніальних народів за національне визволення. Комінтерн ще не був готовий до ідеї, що комунізм і національне звільнення могли мати щось спільне. Тоді як сьогодні підтримка рухів за національне звільнення поза межами радянської сфери впливу (безсумнівно, у надії розширити цю сферу) стала майже аксіоматичною, у 1920 році Комінтерн був усе ще відданий класичному марксистському твердженню, що перехід від докапіталістичного колоніального існування до соціалізму неможливий. Ілюстрацією ставлення більшовиків до укапістів стало те, що 19 червня 1920 року політбюро КП(б)У видало наказ про негайне закриття органу укапістів «Червоного прапора» у зв’язку з його так званим «відверто шовіністичним характером»[310].

Володимир Винниченко, який на початку 1919 року був членом Директорії й згодом відійшов «у лівий бік», вважав, що лише домовленості з більшовиками та певний компроміс із ними є єдиною надією на встановлення української державності, а логічним інструментом для реалізації цього вважав укапістів. Та легкість, із якою більшовики вигнали Директорію з Києва на початку 1919-го, переконала Винниченка, що українці не зможуть зберегти незалежність своєї держави тільки власними силами[311]. Їм потрібен був союзник, але хто це буде — залежало від того, якою мала бути Україна. Винниченко дійшов висновку, що український характер не може зберегти ані монархічна держава у формі Гетьманату, ані будь-яка інша буржуазна держава, оскільки українці не мають ані своєї аристократії, ані своєї буржуазії. Будь-який вид української держави, за винятком радянської, був би вимушений покладатися на підтримку неукраїнців, а отже, вона неминуче втратила б свій український характер. Лише соціалістична Україна, як держава, що спирається на робітників і селян, зможе зберегти свій національний характер[312].

Якщо дивитися з такої позиції, більшовики видавалися природними союзниками. Багато українців намагалися в різний спосіб узгодити свої позиції з поглядами Леніна та покращити з ним відносини, та нікому не вдалося досягти такої авторитетності, яку мав колишній український прем’єр. Основою для спільного проекту та, відповідно, для компромісу мала бути незалежна радянська Україна під проводом українського уряду, тобто на укапістській платформі. У лютому 1920-го у Відні Винниченко організував закордонну групу Української комуністичної партії, підтримував такі групи в інших європейських містах, зробив так, що укапісти стали сприймати його як «свого», а також почав публікувати власний часопис «Нова доба». Більшовики відразу збагнули, що для пропаганди важливо мати колишнього голову Директорії в радянському уряді, тому розглядали варіанти, як долучити його до цього проекту. У травні 1920 року Винниченко вирушив до Москви з надією здобути цілком незалежну радянську Україну під проводом укапістів[313].

Після прибуття до Москви 3 червня Винниченко зіткнувся з багатьма перепонами, домовлені зустрічі відкладалися, і це дало йому зрозуміти, що більшовики взагалі не сприймали серйозно злиття з укапістами й що вони в жодному разі не дозволяють існування в Україні незалежного радянського уряду. Винниченко почав переконувати більшовицьких лідерів, що надмірна централізація структур РКП шкодить революції. А наприкінці червня вирушив до Харкова й протягом кількох тижнів обіймав у радянському українському уряді посаду заступника голови Ради народних комісарів і був комісаром іноземних справ[314]. Проте йому стало зрозуміло, що з ним поводилися лише як із весільним генералом. Такий пропагандистський хід дав більшовикам змогу говорити про «банкрутство» українського націоналізму, свідченням чого був відхід від нього його-таки провідних лідерів. Винниченко повернувся до Москви, а там повідомили, що укапісти його зреклися. 25 серпня йому дали дозвіл виїхати на Захід[315]. У чернетці свого листа до ЦК РКП він досить мелодраматично пише про свою долю: «Я вирішив залишити Росію та виїхати за кордон. Якщо не назавжди, то на тривалий час, бо свою політичну кар’єру я закінчив самогубством»[316].

Провал Винниченкової місії мав ширші наслідки, ніж просто кінець кар’єри однієї з найяскравіших і найактивніших постатей української революції. Він показав, що у своїх інтересах більшовики були готові використати будь-яку людину чи групу, аби тільки посилити власні позиції, проте владою не ділитимуться ні з ким. Навіть якби укапісти злилися з КП(б)У в 1920 році, як це зробили боротьбисти, вони все одно не змогли б змінити ситуацію без підтримки Москви, бо саме за нею лишалося останнє слово в усіх важливих рішеннях, і керівництво РКП, вочевидь, не хотіло нічого тут змінювати.

Провал Винниченкової місії мав іще один наслідок. Протягом кількох місяців 1920-го укапісти мали привілейоване становище. Більшовики їх не тільки легалізували, а й нетривалий час фінансово підтримували. Потім цьому було покладено край, як і перспективам укапістів увійти до складу уряду[317]. Їх понизили до статусу легальної, проте недієздатної опозиції.

Укапісти стали ще більш заповзятими опонентами «радянського імперіалізму», вони активно критикували російсько-український військово-економічний союз як продовження колоніалізму та традицій російського шовінізму, що їх більшовики так і не спромоглися здолати[318]. Інколи деякі укапісти дозволяли собі такі вислови, які для більшовицьких вух звучали щонайменше як зрадницькі. Наприклад, укапіст Олійник заявив, що Росія нещадно експлуатує Україну:

…промисловість у Москві та Ленінграді використовує українське вугілля та українську сталь. У нас також працюють заводи, але вигоди від них нашим робітникам і селянам мало, бо все залізо, яке вони виробляють, відправляється до Великоросії[319].

Ще один укапіст був навіть радикальнішим у своїх висловлюваннях, публічно заявляючи: «Геть КП(б)У!» та «Цар Микола зводив собі пам’ятники — їх тепер нема жодного, пам’ятників Леніна не буде теж!»[320]. Оскільки укапістів було не так багато, вони не становили якоїсь політичної загрози більшовицькому режимові в Україні.

У серпні 1924 року укапісти востаннє подали заявку на вступ до Комінтерну, а 17 грудня 1924-го було створено спеціальну комісію з цього питання[321]. Останню можливість викласти свою позицію було надано КП(б)У, укапістам та лівій фракції укапістів, невеличкій групі укапістів, найнятих більшовицьким режимом для руйнування партії зсередини[322]. Членів цієї групи УКП позбавила членства в партії 1923-го. Серед представників більшовиків тільки колишній боротьбист Олександр Шумський визнав, що укапісти боролися за революцію й відіграли лише «об’єктивно контрреволюційну» роль, оскільки апелювали до несвідомості селянства й буржуазного націоналізму»[323]. Характерну для КП(б)У позицію озвучив Скрипник, який заявив:

На першому етапі непу, коли ми ще не усунули чимало недоліків, вони приходили до робітників і казали: «Якщо тобі погано живеться зараз, то це тому, що править Москва». Вони йшли до багатих селян і казали: «Тебе грабують! Хліб вивозять з України до Росії!». Ось на що перетворюється на практиці їхня програма. Дозвольте спитати: чим пропаганда цих «комуністів», цієї «комуністичної» партії відрізняється від контрреволюційної пропаганди наших ворогів? Різниці немає. Укапісти протиставляють Росію Україні. Так само роблять петлюрівці. І укапісти, і петлюрівці грають на власницьких інстинктах селян. У чому ж різниця? У тому, що укапісти прикривають свою діяльність іменем комуністів[324].

Що стосується лівої фракції УКП, то те, із яким запалом вони нападалися з критикою на УКП за «націоналізм» та «контрреволюційну діяльність» цієї партії, дало право Річицькому звинуватити цю фракцію в тому, що вони — лише група провокаторів, організована ДПУ[325]. Так чи інакше, рішення було ухвалено від початку: Виконавчий комітет Комінтерну наказав укапістам та їхній лівій фракції розпуститися й надав КП(б)У мандат на створення спільних комісій із обома групами для розгляду питання про вступ членів цих двох партій (УКП та лівої фракції УКП) до КП(б)У[326]. У січні 1925 року[327] Українська комуністична партія офіційно оголосила про саморозпуск[328]. За кілька тижнів саморозпустилася й ліва фракція[329].

* * *

Українізація була частиною всесоюзної політики коренізації, яку ухвалили за наполяганням Москви та яку впроваджували, попри опір багатьох членів усе ще переважно російської за своїм національним складом КП(б)У. Українські комуністи завжди залежали від прихильності до них Москви, оскільки справді народна демократія в Україні в будь-якому разі поклала б край владі КП(б)У, а демократія в самій партії послабила б позиції неросіян у КП(б)У. Це видно з того, що в самій КП(б)У до 1927 року українці були меншиною, хоча й становили 80 % населення України[330]. Разом із тим позицію українців у партії (поки що) забезпечувала Москва, яка вважала, що це в інтересах радянської влади — якомога більше легітимізувати національні прагнення неросійських за національним складом республік. Як у 1926 році сказав Калінін, уряд розумів, що підтримка національних почуттів неросіян у СРСР була в його інтересах: «Лише за таких умов… кожна національність вважатиме Радянський Союз своєю батьківщиною»[331].

Резолюція XII з’їзду щодо національного питання щонайменше дала певне полегшення тим, хто стверджував, що стабільної радянської України не може бути без надання їй українського характеру як такого. Рішення ухвалити політику українізації було передусім обіцянкою, що режим у радянській Україні не лише сприятиме розвитку української культури, а й згодом перетвориться на український режим. Це була спроба надати радянській Україні певного ступеня національної легітимності.

Безумовно, то була гра Радянського Союзу, у якій він зробив ставку на визнання національної різноманітності населення, щоб забезпечити стабільність. Такий хід обіцяв величезні вигоди, оскільки не лише гарантував стабільність радянських режимів у так званому прикордонні, а й підвищував імовірність того, що «споріднені» народи, які живуть на прикордонних із СРСР територіях, почнуть розглядати можливість бути національною республікою в складі СРСР. Разом із тим існувала загроза, що різні нації всередині СРСР можуть обрати різні шляхи розвитку, а це, своєю чергою, призвело б до потужних відцентрових тенденцій у самому СРСР. Як же можна було утримувати процес, легітимізований XII з’їздом, у певних межах? Як далеко зайде той радянський сурогат національного визволення? Саме ці питання стануть для Комуністичної партії (більшовиків) України основними.