Розділ V Михайло Волобуєв та проблема української економіки

Михайло Волобуєв — росіянин за походженням, комуніст і високопосадовець в українському комісаріаті освіти. Він був представником нової «українізованої» партії, створеної цією українізацією. Спираючись на здобутки радянських українських науковців, Волобуєв сформулював переконливе доведення, що Радянський Союз експлуатував Україну не меншою мірою, ніж його імперська попередниця, і закликав ґрунтовно переглянути російсько-українські економічні відносини, щоб подолати спадщину колоніалізму. Коли його працю було опубліковано в друкованому органі КП(б)У 1928 року, вона викликала неабиякий суспільний резонанс.

Згідно з позицією марксизму, економічні відносини в будь-якому суспільстві є ключем до розуміння самої природи цього суспільства. Для будь-кого, хто дотримується цієї доктрини, звинувачення в економічній несправедливості — найвагоміший закид супроти наявного стану речей. Якщо найбільшу колишню колонію Російської імперії все ще експлуатують, то, значить, і СРСР не менш винен у гріхах імперіалізму, ніж його попередниця. Аргументація Волобуєва, таким чином, не прямо, проте все ж таки оскаржувала тезу комуністів, що радянська влада запропонувала життєздатну альтернативу імперіалізмові, бо, згідно з доказами Волобуєва, радянський режим міг провадити таку саму імперіалістичну політику, як і ті європейські імперіалісти, котрих радянська влада так заповзято засуджувала.

Проблема української економіки

Найбільш вартим уваги є той аспект української економіки, що її як таку дуже пізно визнали радянські теоретики. До впровадження нової економічної політики більшовики навіть не думали про окремі економіки в межах соціалізму. Національну проблему вони розглядали як скороминущий побічний продукт капіталізму та застосовували, де лише вважали можливим, термін «буржуазний націоналізм» на позначення прагнень усіх неросіян, які могли заявити, що вони взагалі-то від росіян відрізняються. Вважалося: тільки-но буде відкинуто буржуазію, національна проблема перестане існувати як така. Повна економічна єдність різних народів під соціалізмом сприймалася як аксіома.

Зміни в поглядах більшовиків після 1921 року можна побачити на прикладі більшої терпимості Леніна до національних відмінностей та на його вищій чутливості до національних прагнень. Разом із тим повна зміна більшовицької національної політики, символом якої є впровадження політики українізації 1923 року, не поширювалася на економіку. Економічна єдність соціалістичних народів усе ще сприймалася як даність та вважалася основою для потенційного стирання національних відмінностей між народами за часів соціалізму. Повна економічна єдність соціалістичних держав здавалася логічним наслідком міжнародної єдності пролетаріату — явища, яке й не можна було піддавати сумніву.

Та цю аксіому українські боротьбисти все-таки піддали сумніву ще в 1919-му. Вони були готові доєднатися до більшовиків, але за умови, що ті визнають окрему ідентичність України. Григорій Гринько, який представляв боротьбистів під час перемовин щодо злиття партій 1920-го[589], наполягав на тому, щоб Україну не поглинули економічні структури Росії. Він застерігав, що поширення повноважень російських органів на Україну призведе до поганих наслідків, і виступав за інституцію, яка була б чимось на кшталт федерального регуляторного органу (раднаргоспу)[590]. Ця вимога може здаватися цілком помірною, проте вона випереджала свій час. Напередодні XII з’їзду такі погляди, як у Дмитра Лебедя, були поширені серед керівництва КП(б)У. В економіці найвідомішим ідеологічним колегою Лебедя був Юрій Ларін — економіст, який пізніше стане одним із найнаполегливіших критиків політики українізації. 1921 року Ларін висловив свій невгамовний ентузіазм на підтримку цілковитої економічної єдності відновленої Російської імперії:

Справжня економична історія совітської Росії почнеться тільки з 1921 р., бо тільки з другої половини 1920 р. Росія знову істнує, як єдиний господарський організм. До цього часу перші три роки пролєтарської революції це була тільки передмова, тільки вступ до історії — боротьба для утворення першої передумови до можливості нормального господарського розвитку: за зібрання до купи, в єдине ціле всіх частин розшматованої буржуазно-поміщицькою контр-революцією і Антантою держави — України, Великоросії, Сибіру, Туркестану, Кавказу, Дону.

Тепер, коли російський пролєтаріат, коли «войовничий большевизм», як новий Іван Калита, знову «зібрав землю», тепер тільки пролєтарська Росія матиме можливість показати свою енерґію і орґанізаційні звички на справі господарського відродження в потрібному масштабі. […] Для капіталістів країн Антанти тепер, з об’єднанням Росії, повинна остаточно зникнути надія на «загибель большевизму» од внутрішнього економичного роскладу[591].

Важко було б знайти ідеальніший приклад великоруського шовінізму, який наприкінці свого життя засуджував Ленін. Ларін змальовував більшовиків як нащадків середньовічних московських князів та рятівників Росії. Возз’єднання Російської імперії подавалося як порятунок пролетарської революції. Надії на національне звільнення стали простими махінаціями світової буржуазії. Ларін був дещо радикальнішим, ніж офіційна лінія партії, але не занадто. Офіційна позиція КП(б)У декларувала потребу «збереження повної єдності в господарстві всіх частин Федерації»[592]. Резолюція Всеукраїнського з’їзду рад 1921 року називала таку єдність абсолютною необхідністю для відновлення економіки після катастрофічних руйнувань унаслідок війни та революції[593]. Справді, масштаби руйнувань навряд чи можна було перебільшити. На 1921 рік обсяги виробництва важкої промисловості в Україні знизилися до 12 % показників 1913-го. Робітничий клас великою мірою просто розпався, бо багато пролетарів повернулися до своїх сіл і втратили професійні робітничі навички. З 25 000 донбаських шахтарів, які видобували дві третини російської залізної руди в 1913-му, залишилося приблизно 1200. Влада мала не тільки відбудувати промисловість, а й відновити весь клас промислових робітників[594]. Доступні ресурси були вкрай обмеженими, тож їх справді треба було стягувати докупи на всесоюзному рівні.

Економічні засади, прописані в Конституції СРСР, відображали курс на створення єдиної економічної одиниці, а не маленьких національних одиниць. Економічну владу та повноваження всесоюзного уряду було детально прописано, разом із тим про проблему національних економік автори конституції особливо й не думали. Союз мав повноваження укладати внутрішні та зовнішні позики й давав право укладати такі позики своїм республікам. Союз скеровував зовнішню торгівлю та визначав систему внутрішньої торгівлі. Він встановлював засади та розробляв загальний план економічного розвитку всього СРСР, визначав, які галузі промисловості мали всесоюзне значення, а також надавав міжнародні концесії — і від власного імені, і від імені окремих республік. Бюджети республік були складовими бюджету Союзу та затверджувалися всесоюзним урядом. Союз отримував повноваження накладати податки й змінювати їх, щоб збалансовувати республіканські бюджети, а також надавав дозвіл накладати чи зменшувати податки на рівні республік. Загальні принципи використання земель та природних ресурсів належали до повноважень Союзу, так само як і законодавство в галузі трудових відносин, монетарної системи, статистики, міри й ваги. Вельми широкі економічні повноваження всесоюзного уряду певною мірою пом’якшувалися тим, що економічними справами займалися так звані об’єднані комісаріати, які підпорядковувалися і всесоюзній владі, і владі республік, проте принцип економічної єдності СРСР був чітким[595].

Так само як у політиці та культурі, національні прагнення почали проявлятися й у сфері економіки. Попри конституційний принцип єдиного бюджету, 1924 року Скрипник виступив проти проекту бюджету, бо, на його думку, це зробило б республіки занадто залежними від щедрості Союзу, а відтак постійно принижувало б їх до позиції «бідних родичів». Тож щоб виправити ситуацію, треба зафіксувати певну частку податків, яка має повертатися до урядів республік, де ці податки було зібрано. Скрипникові не вдалося домогтися ухвалення його пропозиції щодо фіксованої частки податків, які мали б повертатися, проте радянська Україна все одно тримала дефіцит свого бюджету в розумних межах. Саме завдяки цьому вона змогла утримувати свою економічну автономію значно ефективніше, ніж інші радянські республіки, дефіцити бюджету яких дедалі зростали, а отже — робили їх щороку більш залежними від всесоюзного гаманця[596].

Національні економічні пріоритети ставали відчутними й у інший спосіб. Наприклад, українська «УРНГ» (Українська рада народного господарства) з часом стала набагато потужнішою, ніж її аналоги в інших союзних республіках. Вона навіть претендувала на право провадити поточний контроль над підприємствами всесоюзного значення, розташованими в Україні. Офіційні особи радянської України не змогли втримати за собою це право, проте їм часто вдавалося забезпечити Україні частку в нових проектах[597]. За будь-якої нагоди українські радянські урядовці наче діяли за принципом: якщо Росія щось отримує, то й Україна також мала це отримати — хай то буде гідроелектростанція чи Товариство істориків-марксистів. Наприклад, після Всеросійської конференції з вивчення природних продуктивних сил, проведеної 1923 року, радянська Україна організувала свій Всеукраїнській з’їзд у справі вивчення продуктивних сил та народного господарства. Коли цей з’їзд розпочав свою роботу наприкінці 1924-го, він не просто мав престижнішу назву «з’їзд» (а не «конференція»), а й розглядав додаткові питання, яких не розглядали учасники конференції в Росії, зокрема людські та технологічні аспекти економічного розвитку[598].

Намагаючись українізувати себе та взяти участь у бурхливому відроджені української культури, навіть у царині економіки КП(б)У не могла відгородитися від українських національних прагнень. Боротьба за збільшення бюрократичного апарату українських радянських чиновників неминуче змішувалася з відчуттям національної гордості. Для українських комуністів певна міра українськості стала легітимною, ба навіть обов’язковою вимогою, тож українські прагнення не могли не виявитися й у царині економіки. Комуністи, які колись просто були глухими до проблем української економіки, почали їх усвідомлювати, а отже й мислити в категоріях українських інтересів.

Провідником легітимації уявлень про Україну як про економічну єдність був Григорій Гринько, колишній боротьбист, який став заступником голови Держплану (всесоюзної структури з планування)[599]. Гринько ототожнював економічні інтереси СРСР з економічними інтересами республік, які до нього належали, особливо з інтересами України. У своїх працях він полюбляв називати радянську Україну «Західним упором радянського союзу». Він наполягав — і не без успіху — на тому, що «не крайовий розподіл України, а дальша консолідація Української Соціалістичної Республіки, — ось чого вимагає життя, і з цього треба виходити також і при розв’язанні основних питань економічної політики». Розподіл України на такі регіони, за словами Гринька, може привести лише до набуття регіонами широких адміністративних повноважень за рахунок повноважень республіканського центру. «На Україні, — писав він, — це не може визначити нічого иншого, крім підриву України, як Республіки»[600]. Він також стверджував, що економічний розвиток має плануватися з урахуванням інтересів кожної із союзних республік та регіонів. Економічний розвиток не міг просто відображати стару економічну географію царської Росії, він мав будуватися на основі нових національних одиниць. Гринько писав, що «найвідповідальніше завдання керівних органів Радянського Союзу полягає в тому, щоб, максимально підтримуючи й стимулюючи економічну творчість окремих республік і областей, ввести його в спільні рамки єдиного народно-господарського розвитку Союзу». Це слугуватиме «не обмеженим народно-господарським інтересам тих чи інших республік або областей і навіть не ізольованим інтересам СРСР як такого, а загальним інтересам пролетарської революції»[601]. Це можна буде зробити, твердив він, якщо показати, що нації, які раніше були під гнітом імперіалізму, досягнуть економічного розвитку без покладання на західний капітал, а це, своєю чергою, просуватиме революційні процеси серед відсталих народів Сходу. Таке просування мало особливе значення в часи, коли західний капітал, як здавалося, стабілізував себе на найближче майбутнє[602].

Попри всю готовність думати в категоріях українських економічних інтересів та обстоювати їх, все-таки були вагомі підстави вважати, що радянську Україну експлуатують. Виникало питання субвенцій, тобто субсидій, без яких місцеві бюджети не можна було збалансувати. З розрахунку на душу населення ці субвенції були вищими в РСФРР, ніж в Україні. Оскільки гроші на субвенції бралися з податків, зібраних по Союзу, а українські платники податків платили до всесоюзного бюджету ті самі податки, що й усі інші, саме українські платники опосередковано субсидіювали місцеві урядові витрати у Великоросії'. Ще більш кричущим був той факт, що ці субвенції йшли переважно на фінансування освіти, культури та соціальних потреб, тоді як в Україні такі витрати на душу населення стали набагато нижчими за дореволюційний рівень в абсолютних показниках та у порівнянні з показникам та витратами в Росії[603].

Ще 1925 року О. Попов показав, що радянська Україна давала СРСР суттєво більше, ніж отримувала від нього у вигляді видатків Союзу, і що радянська Україна віддавала більшу частку Союзу, ніж колись царській Росії[604]. Хоча Попов твердив, що Україна й справді мала сплачувати більше до бюджету, ніж Росія, бо її економіка була багатша, інші з ним не погоджувалися[605].

Найсерйознішим доказом економічної експлуатації України Росією було перенесення значної частини отриманих в Україні прибутків до Росії. За даними дослідження Віктора Доброгаєва, молодого викладача та економіста, що публікував статті з бюджетних питань у «Хозяйстве Украины», 20 % прибутків радянської України було спрямовано в інші частини Союзу в період із 1924-го по 1927-й[606]. Попри всю антиімперіалістичну риторику Радянського Союзу, це був яскравий приклад імперіалістичної експлуатації. Справді, видання «Нова Україна», що виходило друком у Празі, писало: дані Доброгаєва свідчать, що Україна насправді є московською колонією, яку найвідвертішим чином експлуатують[607].

Волобуєв і волобуєвщина

Про життя Волобуєва відомо мало. Зазвичай припускають, що він був маловідомим викладачем або економістом[608]. Насправді він очолював Головполітосвіту[609], величезний філіал Наркомату освіти УСРР, який відповідав за навчання всіх дорослих, за вечірні школи тощо[610]. Стаття, котру Волобуєв опублікував 1923 року, доводить, що він одночасно економіст та педагог[611]. У кожному разі він був високопосадовцем, і його погляди відповідали поглядам значної частини політичної еліти.

Працю Волобуєва «Про проблему української економіки» було опубліковано 30 січня та 15 лютого 1928 року у випусках «Більшовика України». Матеріал містив аналіз стану української економіки, що доповнював висновки, які раніше зробили Шумський та Хвильовий. Волобуєв спробував пояснити процеси інакше, ніж через стереотип про відносно відсталу колонію, у яку метрополія експортує капітал, і розглянути випадки, де колонія була відносно прогресивнішою за метрополію, наприклад — Польща та Фінляндія під Російською імперією. У статті викладено один із небагатьох змістовних прикладів марксистського економічного аналізу щодо питання про те, що мало б відбуватися, якби імперію захопили так звані антиімперіалісти. Цей аналіз мав посісти важливе місце в інтелектуальній історії марксизму.

Волобуєв поставив питання про те, як мають розвиватися економічно колишні підкорені Російською імперією народи в СРСР. Як і решта національних комуністів, він не був націоналістом у жодному сенсі. Проте попереджав: «Не слід забувати, що наше господарство є складна єдність, і що до окремих частин цієї складної єдности слід підходити, як до суцільних народньо-господарських комплексів»[612]. Отже, він вважав Радянський Союз сукупністю окремих країн, які об’єдналися задля соціалізму без відречення від власної економічної ідентичності. Це бачення всього-на-всього відображало те, на що претендував сам Радянський Союз: бути добровільним союзом народів, територія якого збігалася з територією Російської імперії, і не приймало жодних варіантів домінування Російської імперії над іншими народами. Питання полягало в тому, чи Радянський Союз виконував ці вимоги, і якщо ні — то чому так.

Початковою ідеєю Волобуєва було становлення України як самостійного економічного суб’єкта. Ця думка належала Гринькові; Волобуєв просто повторив її та розкритикував тих російських економістів, що використовували такі евфемізми, як «південь», «південний регіон», «південний захід», «південноєвропейська Росія» чи «південноросійська економіка», замість просто казати «Україна». Він стверджував, що це було не звичайним хибодруком у термінології, а радше результатом фундаментальних помилок у методології, які випливали з їхнього нерозуміння історії дореволюційних російсько-українських економічних відносин[613].

Щоб зрозуміти природу української економіки та її зв’язки з Росією, Волобуєв вважав за необхідне розглянути природу колоніалізму й того, чи можна говорити про єдиний тип колонії. Російська імперія, як він зазначив, сама була напівколонією західного капіталізму, але це не робило її менш сильною відносно власних колоній. Зазвичай вона сприймала все з погляду більш прогресивної «метрополії», що керувала відсталими народами колоній, куди експортувала капітал. Проте Фінляндія була сучаснішою, ніж Великоросія, і, незважаючи на свою колоніальну залежність, також експортувала капітал. З цього прикладу стало зрозуміло, що треба розрізняти колонії, до яких метрополія експортувала капітал і з яких імпортувала сировину, та колонії, що мали власне промислове виробництво, експортували капітал і фактично імпортували сировину з метрополії. Нехарактерна зміна економічних ролей у економічно прогресивних колоніях, таких як Польща та Фінляндія, означала не що ці країни припинили бути колоніями, а що вони були колоніями зовсім іншого типу. Ця обставина спонукала Волобуєва провести фундаментальне розрізнення між типами колоній, які базувалися б на рівні їхнього розвитку. Прогресивніші, ті, що експортували капітал, він назвав колоніями європейського типу; а відсталіші, ті, які виробляли сировину — колоніями азійського типу. Російська імперія правила обома типами колоній. Туркестан і Закавказзя були прикладами колоній азійського типу; Фінляндія, Польща й Україна — приклади колоній європейського типу[614].

Після розробки цієї загальної теоретичної рамкової структури Волобуєв зосередив свою увагу на колоніальній політиці Росії в Україні в епоху індустріального капіталізму. Він насамперед нагадав своїм читачам, що рівень політичної залежності та рівень економічної залежності тієї самої колонії не обов’язково збігаються. Наприклад, Єгипет свого часу мав більше правової незалежності, ніж Україна за царизму, хоча й був більш економічно залежним. До того ж Україна не завжди мала однаковий колоніальний статус. Спираючись на праці Олександра Оглоблина та Михайла Слабченка, двох провідних істориків української економіки 1920-х, Волобуєв простежив еволюцію України від колонії азійського типу до колонії європейського типу. Впродовж цього процесу українська економіка ніколи не була абсолютно поєднана з Росією; вона завжди залишалася відокремленим суб’єктом, хоча й залежним. Він вважав, що цей шлях еволюції від азійського до європейського типу колоніального статусу був універсальною тенденцією. Самі терміни «європейська» та «азійська» були просто зручними у використанні, адже азійські колонії, як-от Індія, починали розвиватися індустріально до тієї стадії, на якій могли вже експортувати капітал. Навіть за часів царизму Азербайджан із його високорозвиненою нафтовою промисловістю демонстрував ознаки трансформації в колонію європейського типу[615].

Розглянувши етап індустріального капіталізму, Волобуєв перейшов до розгляду загальної проблеми світового імперіалізму в епоху фінансового капіталізму. Як і Ленін, він вважав, що між двома процесами існує внутрішній антагонізм: з одного боку, імперіалістична експансія торгівельних відносин стимулює тенденцію до національної гомогенності, з другого боку, ця сама експансія дає поштовх національним рухам. З великої кількості цитат із Леніна, Гільфердінга, Гобсона[616] та інших, менш відомих мислителів і науковців, Волобуєв сформулював аргументи на підтвердження тези про те, що імперіалізм ламав національні бар’єри всередині колоній у спосіб, який загалом сприяв консолідації національної самобутності в самій колонії. Чим вищий рівень економічного розвитку, тим сильнішою ставатиме ця тенденція до національної консолідації. Волобуєв писав, що в обох типах колоній «національна єдність є консеквенція всього господарського розвитку». У колоніях азійського типу намагання корінної місцевої буржуазії оволодіти внутрішнім ринком створює підґрунтя для антиімперіалістичних національних рухів. У колоніях європейського типу такі рухи набирають сили аж до того рівня, коли вже доходить до прагнень національної незалежності та автаркії, хоча навіть маючи повну політичну незалежність у межах капіталізму колишні колонії лишаються в руках світового ринку. У колоніях європейського типу економічний розвиток було порушено в інтересах іноземних інвесторів, і саме цей порушений розвиток продуктивних сил, його відхилення від того шляху, який був би найбільш раціональним шляхом розвитку, і є суттю колоніальної спадщини.

Після цього Волобуєв звернувся до становища України в останні роки існування Російської імперії й спробував показати, як колоніалізм порушив економічний розвиток України. Він детально проаналізував кілька галузей промисловості, і його точку зору можна проілюструвати одним прикладом. Український чорноземний регіон був (і все ще лишався на той момент) основним у світі регіоном вирощування льону, проте українська текстильна промисловість не відповідала потребам України. Українські тканини спочатку відправлялися до Росії чи Польщі, а звідти поверталися до України й продавалися вже як готові сорочки. Вочевидь було більше економічного сенсу в тому, щоб збудувати текстильну фабрику в Україні, бо таким чином виробництво було би ближчим до сировини, а це, своєю чергою, зменшило би й вартість виробництва. Дослідивши кілька факторів української економіки, Волобуєв спробував показати, що така ірраціональність залишала український внутрішній ринок у міцних руках Росії. Унаслідок цього утворювалася спотворена модель економічного розвитку, бо, як він пояснював, неймовірно швидка індустріалізація України протягом XIX ст., що відбувалася за рахунок західноєвропейського капіталізму, мала на меті прибуток, а не стимулювання збалансованого розвитку української економіки. Навіть спотворений капіталістичний розвиток просував національну консолідацію України як економічного організму, але з тим результатом, що «українське господарство було не звичайна провінція царської Росії, а країна, що знаходилась на колоніяльному становищі»[617].

Цей аналіз привів Волобуєва до основного питання: як подолати спадщину колоніалізму в Україні після революції. З колишніх російських колоній європейського типу Польща і Фінляндія стали юридично незалежними капіталістичними державами, — і Волобуєв остерігався вказувати на відносну природу тієї незалежності, — тоді як Україна ввійшла до Радянського Союзу не як колонія, а як незалежна повноправна республіка. Україна як єдина колишня колонія європейського типу мала потреби, відмінні від потреб інших радянських республік — колоній азійського типу, але офіційні декларації щодо національної політики робилися з урахуванням потреб колоній азійського типу. Такі декларації торкалися проблеми подолання економічного відставання, підхоплення темпів та рівня російського економічного розвитку. Волобуєв обстоював думку, що політика, встановлена XII з’їздом партії, не була насправді придатною для радянської України з її відмітним колом інтересів. Українській економіці не треба було наздоганяти Росію; вона це зробила навіть до революції. Волобуєв вірив, що Україна потребувала чогось абсолютно іншого: «Нашим завданням повинна стати ліквідація того відхилення розвитку продукційних сил України від об’єктивно найраціональнішого, що воно було наслідком певної колоніальної політики»[618].

Інакше кажучи, Україна відрізнялася від інших радянських республік тим, що була колонією європейського типу. Як наслідок — для вирішення проблеми подолання колоніальної спадщини потрібен був інший підхід. Як пояснював Волобуєв, із настанням пролетарської революції відносно відсталі колонії азійського типу могли досягти визволення тільки під керівництвом більш розвинених соціалістичних країн і ввійти до світової соціалістичної економіки лише через розвинену соціалістичну економіку. Таке економічне опікунство потроху добігло кінця, коли було підвищено економічний розвиток колишніх колоній азійського типу. Колишні колонії європейського типу, які вже здобули незалежність, як і Україна, могли ввійти в соціалістичний економічний комплекс лише на основі повної рівності з іншими учасниками. Той факт, що пролетарська революція була досі переможною тільки на території колишньої Російської імперії, створив хибне, як уважав Волобуєв, враження, ніби радянська економіка була єдиним російським економічним організмом, і ця помилка віддзеркалювалась у суперечності щодо питання, чи можна побудувати соціалізм в одній країні. Волобуєв твердив, що хоча можна розглядати Радянський Союз як одну країну, протиставляючи його як єдність решті світу, проте ставити так питання, коли мова про внутрішню економіку Союзу, неправильно, адже насправді світова економіка поділилася на дві частини: капіталістичну й соціалістичну. СРСР у своєму внутрішньому економічному житті був більше ніж просто країною: він був соціалістичною економічною системою, яка складалася з рівних національних економічних організмів. У межах цієї міжнародної соціалістичної співдружності завданням економічного розвитку стало прийти до відносної (Волобуєв наголосив на цьому слові) автаркії його частин. Така відносна автаркія за соціалізму була би заснована не на характерному для капіталістичних відносин антагонізмі, а на економічній співпраці серед рівних. Волобуєв вважав це абсолютно необхідним принципом. Він заохочував визнати той факт, що СРСР був не однією країною з відносно визначеними кордонами, а ядром майбутньої світової соціалістичної системи[619].

У той час, згідно з офіційною доктриною, Радянський Союз був добровільним союзом усіх соціалістичних держав. Аж до кінця Другої світової війни розвиток соціалізму ототожнювали з територіальним розширенням СРСР. Якщо хтось вірив у неминучість тріумфу соціалізму по всьому світу, то Радянський Союз мав стати зародком майбутнього соціалістичного світового устрою. Волобуєв лише зазначав, що він має діяти відповідно. Якщо хтось чекав на день, коли існуватиме, скажімо, радянська Франція, то не було б сенсу проводити для неї таку саму економічну політику, як і для Туркестану.

Волобуєв наголошував, що економічні відносини всередині СРСР мають здійснюватися таким способом, який відповідав би майбутньому Радянського Союзу як всесвітньої держави. Економічне розділення праці між країнами передбачало співпрацю відносно автаркічних національних економічних одиниць. До національних економік у межах СРСР треба було ставитись як до окремих цілісностей — потенційних, як у випадках колишніх колоній азійського типу, чи реальних, як у випадках України та Росії[620].

Все це дозволяло Волобуєву зробити практичні висновки з цього екскурсу в історію й теорію. П’ятирічний план, як він писав, уже передбачав для України швидший темп економічного розвитку, ніж для Радянського Союзу загалом. Будівництво Дніпрельстану, гігантського гідроелектричного комплексу, стало символом рішучості до соціалістичної перебудови економіки. Темп економічного розвитку не був проблемою. Але, як наполягав Волобуєв, треба було переглянути економічну політику, аби вона враховувала, що Україна — національна економічна єдність, перед якою постало завдання підготуватися до участі у світовій соціалістичній економіці, долаючи спадщину колишнього нераціонального економічного розвитку. Але часто економічні планувальники посилювали нераціональний елемент радянської економіки, будуючи нові фабрики на Уралі, хоча ту саму продукцію можна було виробляти дешевше й ближче до джерел сировини в Україні[621].

Особливу увагу в роботі Волобуєва привертала популяризація бюджетного аналізу Доброгаєва, який указував на масштабне виведення з України отриманих на її території прибутків. Волобуєв наводив цифри Доброгаєва, демонструючи, що в період із 1893-го по 1910-й царська Росія забрала з України 3,29 млрд. рублів, а повернула лише 2,6 млрд[622]. Цифри Доброгаєва показали, що в середині 1920-х Радянський Союз усе ще збирав податків на 20 % більше, ніж витрачав в Україні. Волобуєв наводив цю статистику разом із довгими цитатами, адже такий масивний відплив ресурсів України міг тільки сповільнити український економічний та культурний розвиток[623]. Він не порівнював. Не було потреби. Ішлося про те, що Росія експлуатувала Україну в складі Радянського Союзу не менше, ніж за царських часів. У сенсі економічних стосунків між Росією та Україною революція не змінила нічого.

Волобуєв не заперечував потреби надавати економічну допомогу менш розвиненим регіонам, але він вважав український тягар непропорційно великим і просив Росію перебрати на себе більшу частку цих витрат. Волобуєв також протестував проти витрати українських ресурсів на будівництво заводів на Уралі, оскільки економічно вигідніше було би збудувати їх у самій Україні. Він зазначав, що це лише посилювало економічну деформацію та нераціональність, започатковані імперіалізмом[624].

Волобуєв дійшов висновку, що порушуючи економічні питання в майбутньому, Україну слід розглядати не як «провінцію» або «Південь СРСР», а як національно-господарський організм, оформлений історично. Він подав кілька конкретних пропозицій, які мали допомогти подолати спадщину колоніалізму в Україні:

1. Слід переглянути районування Держпляну і раз на завжди відкинути спроби розривати єдиний український націонал-гоподарський терен за критерієм поділу праці в межах колишньої Росії.

2. Треба забезпечити за українськими економ. центрами права й можливості дійсного керівництва всім народнім господарством без винятку.

3. Задля того зокрема слід змінити існуючий порядок керівництва промисловістю.

4. За Союзним Держпляном та іншими центрами повинно зберегти загально-директивні функції.

Українські господарські пляни підлягають зміні лише в разі протиріччя цим директивам. Загально-союзні господарські пляни підлягають попередньому розглядові на Союзному З’їзді Держплянів і остаточному затвердженню двома палатами ЦВК СРСР.

5. Бюджетне законодавство слід індивідуалізовувати, застерігаючи від занадто великого вилучення народньо-господарських прибутків поза межі України і встановити остаточну інстанцію затвердження українського бюджету — ВУЦВК.

6. Сучасні пляни індустріялізації треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську економіку, як пануючу. Зокрема треба переглянути з погляду економдоцільности плян будівництва нових заводів.

8. Беручи на увагу високий темп аграрного перенаселення в СРСР, слід встановити відповідну всеукраїнську систему регулювання притоку робочої сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на українських заводах між УСРР та РСФРР.

9. Треба застерегти за Україною та іншими союзними республіками права «дійсної контролі за діяльністю союзних органів» (V конф. КП(б)У), де ще, на превеликий жаль, досить часто відчувається вплив старих великодержавних фахівців-економістів[625].

Волобуєв додав, що економічна політика була центральним фактором у вирішенні національної проблеми. Спадщину колоніалізму в українській мові, літературі й культурі можна було подолати тільки в тандемі з економічною політикою, яка враховувала б існування національно-господарського організму та усвідомлювала, «що Україна — це дещо більше ніж просто сума районів»[626]. Стан справ був такий, що національна ворожнеча могла відновитися на економічній основі. Волобуєв закінчив таким рецептом: «Не слід забувати, що Україна не тільки „Південь СРСР“, не можна, неприпустимо забувати, що вона й Україна»[627].

Волобуєвщина тоді була декларацією економічної незалежності України, вимогою, щоб до радянської України ставилися так само, як могли би ставитися до радянської Франції після сподіваної перемоги соціалізму в усьому світі. Волобуєв не хотів, щоб його ідентифікували із Шумським та Хвильовим. Він щиро вірив, що його позиція була логічним висновком із фундаментальних поглядів радянської системи, поглядів, котрі, як він вважав, заступила та обставина, що територією Радянського Союзу була територія колишньої Російської імперії. Можливо, Волобуєв сподівався, що його ідеї приведуть до фундаментальної перевірки радянської економічної системи. Звичайно, йому вдалося розпочати полеміку. В особистому архіві письменника Аркадія Любченка знайшли смужки паперу, на яких працівники писали свої питання під час візитів почесних українських письменників на Донбас, через більше ніж рік після публікації роботи Волобуєва. Одне питання було написано малограмотною місцевою говіркою донбаського російського пролетаря:

Тов. Докладчик скажитє пожалуста в Укр. Большевикє разводится теория Волобуєва о строительстве. Уж если так Ви будете строить и разводить теорию то Ви далеко не уедите[628].

Критики Волобуєва

Коли «Більшовик України» видав працю Волобуєва як дискусійну статтю, її супроводжувала відповідь Андрія Річицького під назвою «До проблеми ліквідації пережитків колоніалізму та націоналізму». Річицький очолював Українську комуністичну партію, а 1925 року, коли укапістів було розпущено, вступив до КП(б)У. Як і боротьбистів, Річицького та його колишніх послідовників гнітив політичний тягар власної «неленінської» спадщини, і вони мусили доводити, що тепер стали хорошими партійцями. Проте послужний список критики режиму радянської України з погляду українського радикала, — він був автором меморандуму укапістів до Комінтерну, — напевно, переконав партію, що це найкращий кандидат на спростування думки Волобуєва. Найімовірніше, Річицький не мав вибору тоді, коли довелося писати критику на праці Волобуєва, хоча його аргументи значно відрізнялися від пізнішої офіційної критики волобуєвщини. Його спростування, переконливо аргументоване й по-своєму цікаве — не менш ніж бачення Волобуєва, — можна вважати зразком офіційної політики партії.

Річицький стверджував, що Волобуєв не зрозумів сутності Радянського Союзу. Він заявив:

Добровільне входження до СРСР радянських республік і право виходу з нього є непорушна підвалина радянської конституції. СРСР — це не замкнута країна, а одкритий союз для всіх народів, що переходитимуть на радянську соціялістичну систему.

Це не означало, що система не мала недоліків. То була «робітнича держава з бюрократичним апаратом», але така, що значною мірою очистила себе від «духу бюрократизму, казенщини і шовінізму». Волобуєв справедливо зауважив, що використання таких евфемізмів, як «Південь Росії», «південний регіон», «південь СРСР», «найпівденніша частина СРСР», означало дещо більше, ніж просто слова. Ці евфемізми виказували шовіністичні погляди тих, хто ними послуговувався, а їх часто вживали в російських економічних газетах. Річицький звинуватив Волобуєва в тому, що він невиправдано назвав ці ознаки шовінізму, виявлені в працях кількох російських економістів-українофобів, структурною політичною проблемою. Такий шовінізм прийшов із бюрократією. Волобуєв переоцінив його силу й виснував, що це офіційна політика, проте партія ніколи не підтримувала такого бачення. «Навпаки, — пише Річицький, — ще на початку організації СРСР партія передбачала ці тенденції в союзному апараті, наперед виголошуючи їм рішучу війну». За словами Річицького, Волобуєв приймав шовінізм економістів та апаратників за невіддільну ознаку системи, тому активно критикував радянську національну політику, навіть не розуміючи її суті[629].

Екскурс Волобуєва в марксистську теорію та економічну історію не переконав Річицького. Він відкинув ідею економічної самодостатності як фіктивний аргумент. Волобуєв, за словами Річицького, ані довів ідею, ані показав, який стосунок вона могла би мати до справи. Зайвим було демонструвати легітимність українських прагнень до національного визволення, адже ленінізм завжди підтримував національне визволення, це доведено полемікою Леніна з Розою Люксембурґ, чи принаймні так це інтерпретував Річицький. Також він критикував твердження Волобуєва, що Ленін, мовляв, провів чітку межу між європейським та азійським типами колоніалізму. Яка ж, запитував він, мета цього розмежування? Чи означає воно, що Україну не експлуатували? А втім, найсерйознішою проблемою в розрізненні двох типів колоніальної залежності, на думку Річицького, було те, що Волобуєв не зміг його прив’язати до різних соціальних класів, а це sine qua non марксистської ідеології. Річицький, отже, міг заявити — і не безпідставно, — що ця відмінність була нічим іншим, як маніпуляцією з метою показати, що Україна з-поміж решти республік Радянського Союзу заслуговує на особливе ставлення. За його трактуванням, Волобуєв стверджував, що Радянський Союз був не вільним союзом соціалістичних держав, а соціалістичною системою, до складу якої належали колишні метрополії та їхні азійські колонії. Очевидним наслідком такого бачення Радянського Союзу було те, що Україна повинна його залишити. Річицький писав, що СРСР, з одного боку, є єдиною можливою формою диктатури пролетаріату, побудови соціалізму та братерського співіснування народів, звільнених від ярма імперіалізму, або ж формою організації пролетарської держави протягом перехідного періоду, яка вела до змішування націй, державою, що мала певні практичні недоліки, спричинені бюрократичним спотворенням; з другого боку, СРСР є типом політичної системи, яка не вирішує питання національності, що неминуче призводить до спотворення, а це означає, що вона є ані соціалістичною, ані інтернаціоналістичною. Михайло Волобуєв поділяє останню думку щодо системи СРСР настільки, наскільки це стосується економічного будівництва.

Річицький зауважував, що Волобуєв перейшов на інший бік барикад і розчарувався у здатності Радянського Союзу подолати спадщину колоніалізму, тоді як намагання це зробити було фактично основним напрямом економічної політики СРСР[630].

Річицький продовжив критикувати Волобуєва в наступному номері журналу. Він почав із відповіді на твердження Волобуєва, що опозиція помилялася, бо СРСР був не просто однією країною. Союз був, як відповів Річицький, однією країною в тому сенсі, що було створено єдиний соціально-політичний табір із єдиною плановою економікою. Відкинути цю реальність означало би опинитися в наївному теоретичному блоці із троцькізмом. Пізніше він зазначив, що пропозиції районування, проти яких виступав Волобуєв, уже було відкинуто та здано до архівів. Основним об’єктом його критики було непряме твердження Волобуєва, що СРСР провадив колоніальну політику щодо України. Річицький заперечив це твердження як хибне, антикомуністичне, таке, що працює на користь Донцову й українським фашистам, а також буржуазному націонал-ухильництву. Потім він перейшов до статистики Волобуєва. Беручи цифри не з тих джерел, які використовував Волобуєв, Річицький стверджував, що визиск України царською Росією був, грубо рахуючи, вдвічі більшим, ніж за даними Волобуєва, а відмінність між доходами та витратами Союзу в Україні сягала, можливо, лише половини з того, що визначили Доброгаєв та Волобуєв. Понад те, Річицький оголосив, — очевидно, із офіційною санкцією, — що Держплан мав закрити невідповідність між доходами та витратами протягом п’ятирічки. Він намагався показати, що, аж ніяк не стримуючи розвитку України, як то стверджував Волобуєв, Радянський Союз надавав Україні багато економічних переваг. Річицький завершив тим, що тези Волобуєва були дуже близькі до національного ухилу шумськизму та хвильовизму, хоча він, звичайно, і не опустився до істерично-обуреного тону, який так часто лунав у комуністичній полеміці[631].

Праця Річицького — єдина реальна спроба заперечити Волобуєву на раціональній та фактичній основі. Почасти вона була вдала. Річицький мав рацію, вказуючи на те, що Ленін не провів чіткої межі між азійськими та європейськими колоніями. Якщо брати на віру досить схоластичну аргументацію з боку влади, як це робили Волобуєв та Річицький, — то слова Річицького мали сенс. Якщо ні — то у випадку Волобуєва йшлося про маніпуляцію на користь України. Проблема у випадку Річицького полягала в тому, що якби СРСР справді був добровільно сформованим союзом, як він заявляв, то твердження, що кожен народ особливий і до кожного потрібен особливий підхід, було б слушним. Він не відповідав на основну тезу Волобуєва, що колоніалізм був причиною деформації економічного розвитку України, а також що СРСР збільшував нераціональність системи, роблячи вкладення коштів у проекти, які не мали великого економічного значення. Зрештою, обіцянки усунути дисбаланс між українськими доходами та витратами не було дотримано. Недавні дослідження показали, що рівень виведення коштів з України фактично збільшився протягом наступного десятиліття[632].

Те, що було далі, скидалося радше на образу, аніж на критику. Наступне видання «Більшовика України» (№ 4 за 29 лютого) засуджувало волобуєвщину в головній редакційній статті «В багні націоналізму». Погляди Волобуєва назвали свіжим варіантом національних ухилів Шумського, Хвильового та Максимовича, котрих склали докупи як представників національних шовіністичних прагнень українських куркулів та буржуазії. Критику радянської національної політики визначили як таку, що слугувала інтересам «націоналістичної контрреволюції». Волобуєв, за звинуваченням,

подає економічне обґрунтовання хвильовизму-шумськизму, обґрунтовання їхньої теорії боротьби двох культур, що її в свій час оголосив Лебедь у трактовці великодержавного російського шовінізму, обґрунтовує фактично потребу вийти Україні із Союзу, обґрунтовує теорію замкнутого господарства, критикує економічну політику партії в національному розрізі, проповідує боротьбу двох економік. Погляди Волобуєва не менш ворожі й чужі ленінській партії пролетаріяту, як і погляди Шумського та Хвильового. Погляди Волобуєва цілком і повнотою допомагають націоналістичній контр-революції, ллють воду на млин буржуазії, допомагають їй у боротьбі проти УСРР та СРСР[633].

Автор цього твердження не обтяжив себе працею замість голослівних звинувачень змістовно взятися за пояснення питань, що їх порушив Волобуєв.

На березневому пленумі КП(б)У, скликаному, щоб засудити більшість КПЗУ за підтримку Шумського, Каганович сам засудив Волобуєва за, як висловився генеральний секретар, «глибоко фальшиві, неправильні, шкідливі та ганебні відповіді», на питання про природу СРСР та про створення «куркульської ідеології», спрямованої на «ліквідацію монопольної торгівлі, отже, ліквідацію диктатури пролетаріату»[634]. Будь-який збіг у поглядах Волобуєва й тому, якими ці погляди виставляв Каганович, здавався випадковим.

«Більшовик України» присвятив велику частину свого випуску критиці Волобуєва. Л. Перчик заявив, що «основне в теорії радянської економіки тов. Волобуєва — це економічний націоналізм, що підкопується під єдність економіки СРСР». Крім поверхової критики Волобуєвської методології, у тексті Перчика була згадка «про наївний теоретичний „блок“ Волобуєва з троцькізмом, що його вже висвітлив був тов. Річицький» та про хибне розуміння поглядів Леніна на економічну єдність СРСР[635].

Євген Гірчак, який ніколи не розгублювався, перераховуючи ідеологічні помилки інших, уклав список зі щонайменше одинадцяти прикладів ідеологічного відступництва в працях Волобуєва. Він їх означив так:

1) Протиставлення України сьогоднішнього часу, цеб-то Радянської України — Україні, коли вона перебувала в стані колонії колишньої російської імперії. Це протиставлення робиться в такому світлі, що стан колоніяльної України є кращий за стан Радянської України.

2) Заперечення того наявного факту, що Жовтнева пролетарсько-соціялістична революція здійснила свої кличі національного визволення пригнічених націй, в першу чергу, України.

3) Обґрунтування теорії про конечність і необхідність виходу Радянської України із Союзу Радянських республік.

4) Протиставлення Радянської України иншим Республікам Союзу, в першу чергу РСФРР.

5) Обґрунтування теорії боротьби двох економік — української і російської.

6) Нерозуміння природи й сути Союзу Радянських Республік.

7) Заперечення існування української державности та економічної, політичної й культурної консолідації Радянської України.

8) Обвинувачення усієї партії ВКП(б) і КП(б)У в збоченнях та ухилах в національній політиці в бік великодержавно-російського шовінізму.

9) Розпалювання національної ворожнечі між робітниками Росії та України.

10) Збочення в бік троцькизму в питанні про будування соціялізму в одній країні.

11) Збочення в бік троцькизму в питанні про загрозу «національної обмежености»[636].

Варто звернути увагу на ці звинувачення, адже вони дуже добре розкривають те, що сприймалося в Радянському Союзі як аргумент. Насамперед, Волобуєв не стверджував, що Україні жилося краще за старого режиму, ніж на час написання його праці; він не наводив прямих порівнянь, а його цифри показували, що Україну за радянської влади трішки менше експлуатували, ніж до того, хоча ця зміна не була значною. Як-не-як Волобуєв у своїх твердженнях спирався на точні дані, а його опонент, проголошуючи, що аргумент був неприйнятним, жодним чином не спростовував його. Волобуєву також не йшлося про питання, чи надавала революція ключ до національного визволення. Він радше вимагав, щоб було визначено відмінності між різними типами колоніалізму, та говорив про вади радянської економічної політики щодо України. Як подолати спадщину колоніалізму — це було політичне питання, яке й вирішувала резолюція XII з’їзду партії про зміни в політиці, і цим непрямо було визнано, що попередня політика була невідповідною. Волобуєв не ставив під сумнів цінність рішень XII з’їзду, але стверджував: вони не засвідчили усвідомлення партійців, що Україна — не така країна, як, наприклад, Туркестан, і що її відмінність має відповідно відображатися в політиці. У кожному разі, піддавати сумніву універсальну застосовність політики XII з’їзду — не більшою мірою «не по-більшовицьки», аніж для самих більшовиків визнати на тому самому з’їзді, що попередня політика була хибною.

Право радянської України на вихід із СРСР гарантувала Конституція СРСР. Якщо є таке право, значить, має бути можливість розглянути питання про доцільність його реалізації. Право, можливість реалізації якого ніхто не може навіть розглянути, за визначенням перестає існувати як право. Волобуєв же відстоював не вихід, а просто зміну в політиці, що дала б радянській Україні контроль над її економічними ресурсами. Засудження Волобуєва за надання підґрунтя тим, хто, можливо, хотів би реалізувати це гарантоване Конституцією право, не лише показало, що це «право виходу», про яке стільки говорили, було фарсом, — а й куди краще, ніж будь-який Волобуєв, довело, що умови українського «національного визволення» були досить сумнівними. Що ж це за національне визволення таке, коли неприпустимим вважається навіть висунути пропозицію, що нація повинна контролювати власні економічні ресурси?

Волобуєв не протиставляв радянську Україну іншим республікам; він просто висунув звинувачення, що з Україною обходяться несправедливо в економічній царині, і закликав надати українцям більше контролю над їхньою власного економікою. Він протестував проти того, що від України вимагалося субсидіювати економічні проекти деінде в Радянському Союзі, — і то проекти, що не мали жодного економічного значення. Волобуєв не створював «теорії боротьби двох економік», він просто хотів, щоб вони менше залежали одна від одної та співпрацювали нарівні. Чи не було це хибним розумінням суті СРСР? Пізніше, 1931 року, Річицький подав як офіційний марксистський припис щодо гріхів колоніалізму:

комунізм знає, що об’єднання народів в єдиному світовому господарстві можливе лише на принципах взаємного довір’я і добровільної згоди, що шлях утворення добровільного об’єднання народів іде через відокремлення колоній від «єдиного» імперіялістичного «цілого», через перетворення їх на самостійні держави[637].

Це офіційне формулювання передбачало набагато більше, ніж вимоги Волобуєва. Чому ж тоді Волобуєва засудили за бачення СРСР як об’єднання різних народів, що могли б розвиватися вільно та в співпраці? Його засудження означало, що Радянський Союз міг бути лише імперією, де всі важливі рішення ухвалював центр, а національні ресурси розподілялися без згоди народу, якому вони належали. Зміст критики Гірчака в бік Волобуєва був більш руйнівним для претензій радянської влади на те, що вона нібито надає підґрунтя для національного визволення, аніж самі тези Волобуєва.

Інші пункти звинувачення Гірчака були ще безглуздішими. Волобуєв не заперечував ані факту розвитку економіки радянської України, ані її політичного та культурного поступу, лише сказав, що цей розвиток було дещо сповільнено через те, що Союз вичерпував українські ресурси. Якщо ресурси забиралися з України, — а цього ніхто не заперечував, — таке твердження було щонайменше логічним. А якщо воно породжувало ворожість між російськими та українськими робітниками, то навряд чи це можна назвати провиною Волобуєва. Те, що така ворожість існувала й раніше, доводить сам факт запровадження комуністичної політики, спрямованої на її пом’якшення, насамперед — українізації та сприяння розвиткові національних культур. Насправді Волобуєв вважав найважливішим на майбутнє впровадження таких змін у економічній політиці, що запобігатимуть відродженню етнічної ворожнечі. Називати Волобуєва троцькістом було абсурдно. Троцькізм не мав нічого спільного з національними прагненнями, і немає жодного доказу того, що Троцького коли-небудь цікавили українські права[638] — аж, напевно, до останнього року його життя. Сенс висловлювань Волобуєва щодо питання «соціалізму в одній країні» полягав у тому, щоб показати, наскільки помилялась опозиція. Якщо СРСР — це більше ніж одна країна, як вважав Волобуєв, то аргумент троцькістів про неможливість побудувати соціалізм у одній країні був недоречним.

Виникає запитання: чи справді Гірчак так вірив цим нісенітницям? Напевно, ні. Як редактор «Більшовика України» він, безсумнівно, певним чином відповідав за публікацію праці Волобуєва, а також, найімовірніше, пробував захистити свою репутацію прибічника ідеологічно правильних поглядів. Очевидно, він відчував потребу пояснити, чому статтю Волобуєва взагалі було опубліковано:

Нас можуть запитати, чому на сторінках «Більшовика України» друкується цю контр-революційну літературу, що належить перові комуніста. Чи не є це справа инших вищих установ партії? Друкуємо цілком свідомо тому, щоб викрити, сміливо, рішуче, твердо викрити всі болячки, які заважають нашій роботі; друкуємо тому, що не боїмося показати ці болячки, ударити по них та позбавитись їх. Національна бо політика нашої партії є політика правильна, ленінська, пролетарська. Цю політику підтримують мільйони робітників з України, з усього світу. Ніякі наклепи, наскоки, навіть Волобуєвих, нам не страшні, з правильного шляху нас не звернуть. Друкуємо тому, щоб нещадно знищити український і руський шовінізм, що є відбитком натиску буржуазії на деяких членів нашої партії. І те, що ми це друкуємо, яскраво свідчить, між иншим, і про те, що ми розуміємо «своєрідність національної політики на Україні»[639].

Чи справді «Більшовик України» опублікував статтю Волобуєва, просто щоб спростувати її? Це непевне пояснення на практиці ближче до істини, ніж здавалося на перший погляд; можливо, був і розрахунок посилити позиції Скрипника, який торгувався за більше вкладення коштів в Україну, але потім публічний розкол КПЗУ зіпсував цей досить витончений маневр. Можливо, українські партійні діячі так забезпечували виконання обіцянки Сталіна, що вони виправлять заподіяну шкоду. Сам факт того, що ані слова про Волобуєва не було надруковано за межами України, багато про що говорить. Досить-таки істерична критика Хвильового, що принагідно з’являлася в російських літературних журналах, та кампанія проти українського історика-комуніста Матвія Яворського за кілька місяців по тому — достатнє свідчення, що російські комуністи не почувалися зобов’язаними стримуватися, коли хтось із їхніх українських товаришів, на їхню думку, помилявся.

Микола Скрипник звертався до кафедри національного питання Українського інституту марксизму-ленінізму, висловлюючи своє здивування тим, що аспіранти Інституту не спромоглися достатньо творчо підійти до аналізу помилок Волобуєва. Волобуєв був прикладом того, як партія винагороджує незалежну думку, тож, можливо, Скрипнику не варто було сподіватися, що дебати в Інституті додадуть багато до вже сказаного з боку Річицького. Одного бідного аспіранта на прізвище Крикун виокремили з-поміж усіх за начебто зловживання, бо він насмілився критикувати методологічну позицію Річицького в його спростовуванні Волобуєва, а зрештою Крикуну ще й закинули, що його позиція об’єктивно ставить його на бік Волобуєва. Як би то не було, а Скрипник запевнив честолюбних адептів діалектичного матеріалізму, що Волобуєв не просто цілковито помилявся з наукового погляду, а ще й поділяв погляди Шумського та Хвильового, котрі, на думку Скрипника, призвели до фашизму та до розкольництва в КПЗУ. Скрипник засуджував ці погляди як дрібнобуржуазні, а про тих, хто їх дотримувався, сказав так:

Наша культурна робота, наша лінія, лінія нашої партії для них це є великодержавність, що у нас ніби-то командує Москва через групу Кагановича і т. інш. Дальший крок буде боротьба всієї лінії, веденої нами. Отже, ця дрібна буржуазія, ідеологічно фашистська, каже, що у нас є українська колонія в Союзі, експлоатація Москвою українців і т. інш. і цій зрадницькій групі Шумський дав гасло що до партійних, культурчих та практичних політичних справ.

Волобуєв дає теорію економічної оцінки партійної лінії КП(б)У. Дає антиленінську теорію, що з нею можуть боротися проти КП(б)У, ВКП і Комінтерну і далі провадити свою отруйну роботу серед робітників і селян Західньої України[640].

Одне слово, Волобуєв був зрадником. Його погляди були за межами легітимної дискусії. Він мав би визначитися, чи він «за» чи «проти» партії. Партія не залишала третьої альтернативи, не давала надії на зміну партійної політики через її критику.

Волобуєв зрікається волобуєвщини

Волобуєв міг лишитися вірним своїм поглядам. 1928 року все ще можна було виїхати за кордон. Ентузіазм, із яким українська еміграція вітала його тези, гарантував, що він матиме зацікавлену в його поглядах публіку[641]. Але Волобуєв не виїхав. Дії з відповіддю на критику вказують на його наївну віру в революцію та партію. Мабуть, він писав свою статтю, сподіваючись, що силою доводів зможе переконати партію змінити політику. Усі наклепи та звинувачення, які на нього посипалися, просто неминуче переконували його в явному небажанні партії дозволяти раціональне обговорення аргументів, які він надав. Він мав лише два варіанти: або дотримуватися своїх переконань і розірвати відносини з партією — або залишитися вірним партії й відмовитися від своїх поглядів. Волобуєв обрав другий варіант і виклав дещо обмежене визнання своїх помилок у листі до редакторів «Комуніста», щоденного видання КП(б)У 1928 року. Він заявив, що фактаж, який він виклав, правильний, але він не завважив, що ці факти — виняток із правила. Загальне становище радянської України в СРСР, як заявив Волобуєв, було дуже добрим. Його зізнання, по суті, було прийняттям позиції критики Річицького, але не найбільш заповзятих і галасливих його критиків[642].

Волобуєв опублікував повне й детальне зречення своїх попередніх поглядів у статті з двох частин у «Більшовику України» навесні 1930-го. Стаття називалася «Проти економічної платформи націоналізму (до критики волобуєвщини)» і була найбільшим виявом самоприниження, що його тепер вимагала партія в ритуалі самокритики.

Волобуєв розпочав із висловлення подяки партії за її критику, яка дала змогу побачити його «глибокі принципіальні помилки», а також те, що його аргументи стали зброєю в руках української буржуазії, розкольників із КПЗУ та фашистів. Він заявляв, що своєю роботою об’єктивно служив справі польського та українського фашизму, бо висловлював погляди, які були економічними відповідниками шумськизму та хвильовизму. Навіть після публікації листа в «Комуністі», додавав Волобуєв, йому не вдалося піти так далеко, щоб повністю дискредитувати волобуєвщину. Його доктрина почала існувати самостійно, незалежно від її автора й відтак перетворилася на зброю в руках класового ворога. Таке її існування, як писав Волобуєв, переконало його спростувати волобуєвщину, яка містила п’ять фундаментальних помилок у своїй методології:

1. Неправильна концепція колоніяльного розвитку за часів імперіялізму, зокрема теорія «колоній двох типів».

2. У зв’язку з цим неправильний підхід до аналізи колоніяльного становища України за царату.

3. Неправильне розуміння завдань компартії раніш пригнобленої країни в галузі національних відносин, у зв’язку з попередніми двома групами помилок, шкідлива й помилкова оцінка цілого нашого національного економічного будівництва.

4. На тлі цього останнього об’єктивно й виникає неприпустиме обвинувачення СРСР в колоніяльній політиці щодо України, що —

5. спричиняється до так званих «практичних пропозицій» — об’єктивний зміст їх коротко формулюється як «орієнтацію на Захід», цебто на відрив України від СРСР[643].

Отже, Волобуєв визнавав свою «об’єктивну вину» в тому, що прислужився буржуазній контрреволюції без жодного наміру так учинити. Він зрікся всіх своїх тез і аргументів на їх користь.

Спершу він відмовився від концепції двох типів колоніальної залежності, що, за його словами, привела його до подання становища України до революції в занадто вигідному світлі. Тобто, він зрікся ідеї про існування колоніальної залежності європейського типу, якому притаманний процес національної консолідації та послаблення економічної бази колоніалізму. З цієї позиції, заявив Волобуєв, економічний розвиток колоній могли розглядати тільки самі колонії. Він тепер стверджував, що, безперечно, модель економічного розвитку колоній порушувалася, проте помилкою було розглядати це порушення як визначальну рису експлуатації колоній європейського типу. А найбільшою помилкою було розглядати експорт капіталу як чинник деколонізації. Хоч якою правдивою видається теорія деколонізації з позицій XX століття після розпаду старих імперій, але тоді Волобуєв услід за Комінтерном відкинув цю теорію. Він погодився, що виведення капіталу з колоній не тільки не було показником дезінтеграції економічних підвалин імперіалізму, воно навпаки було могутнім засобом дальшого покріпачення колоній. Раніше Волобуєв бачив лише те, що вливання іноземного капіталу в Україну дозволило їй досягти таких темпів економічного розвитку, що вона обігнала Росію, — але не помітив, за його визнанням, що цей процес лише додав до старої, віковічної експлуатації України Росією ще й експлуатацію європейським капіталізмом. Він помилився в тому, що вважав економічний розвиток України показником процесу деколонізації, хоча насправді, хоч би який промисловий розвиток тоді відбувався, він мав виразну ознаку моноекономіки, котра слугувала не інтересам України, а інтересам імперіалістів. Тож насправді, як тепер стверджував Волобуєв, за царизму колоніальне гноблення України аж ніяк не послаблювалося, а навпаки посилювалося[644].

Волобуєв після цього визнавав свої помилки в розумінні постреволюційних завдань, які стояли перед комуністичною партією в пошуку вирішення національного питання. Він пояснював: ці помилки були наслідком його «хибного» уявлення про те, що імперіалізм прокладав шлях економічного розвитку, який сприяв деколонізації, а також розгляду економіки окремо від класової боротьби. Вочевидь, ідея окремих економічних організмів дещо суперечила основам марксистської методології. Волобуєв визнавав це, але абсолютно не пояснював чому. Він додавав, що тенденція до «узгодження» між дореволюційними російською та українською економіками впливала на саму природу їхніх економічних відносин таким чином, що економічний розвиток Радянського Союзу був можливий лише як розвиток єдиного економічного організму. Яким чином цей погляд більше узгоджувався з марксистською концепцію класової боротьби, ніж раніші ідеї Волобуєва, — по суті, вже лишалося на розсуд уяві читачів. Цитуючи Леніна, він завважив, що оскільки капіталізм створив великі економічні одиниці, то дещо реакційно було би їх руйнувати. Отже, позиції! про те, що соціалізм можна побудувати на основі економічно незалежних націй, є «дрібнобуржуазною». Окрім того, єдність післяреволюційних економік була абсолютно відмінною від антагоністичної єдності дореволюційного імперіалізму:

Соціялістична економіка — це сукупність соціялістичних, отже не антагоністичних продуктивних відносин. Соціялістичний лад не знає експлуатації людини від людини. Він не знає й експлуатації від метрополії і колоній, пригнічення однієї нації від другої. Соціялістичну економіку базується на якнайширшому, якнайповнішому всебічному розвитку всіх окремих економічних районів. Соціялістична економіка цим забезпечує рівномірність розвитку, що, однак, для стадії переходової означає саме прискорений темп розвитку колишніх колоній. Єдність соціялістичної економіки це є єдність дружнього й добровільного співвробітництва трудящих всіх націй на основі якнайраціональнішого поділу праці. За цього поділу інтереси цілого цілковито забезпечує відповідний розвиток окремих частин, у протилежність імперіялізмові, де надмірний розвиток однієї частини купується коштом затримки зростання інших[645].

Таке визнання ленінських поглядів насправді мало чим спростовує твердження, які Волобуєв висував раніше. Чи визнавав соціалізм колоніальну експлуатацію, чи ні — це практично не мало нічого спільного з твердженням про те, що Україну експлуатує Росія. Так само і теза про гарантування соціалізмом найбільшого раціонального розвитку практично ніяк не заперечує конкретні приклади того, як радянське планування посилювало економічну нераціональність, що існувала в дореволюційній моделі економічного розвитку. Якщо коротко, то тут він уже просто вдавався до схоластики: це хибно, бо догмати цього не визнають.

Після того Волобуєв кається у своїх конкретних гріхах. Мовляв, ідея про те, що Радянський Союз — це більше, ніж одна країна, справді є виявом троцькізму (безумовно, самого Троцького таке твердження здивувало б). А його, Волобуєва, власний економічний сепаратизм був відлунням ідей укапістів (він мав на увазі, що ці ідеї були контрреволюційними, бо десь таке казав Скрипник). Зрештою, він неправильно зрозумів Леніна. І через усе це опинився в одному таборі з хвильовизмом та «зрадниками» з більшості КПЗУ, тож його справедливо звинуватили в українському шовінізмі[646].

У другій частині свого відречення Волобуєв намагався спростувати викладений раніше фактичний матеріал, і стверджував, що неправильно зрозумів дані. Він спробував показати на основі фактів і даних, «як переможне соціалістичне будівництво спростувало і знищило волобуївщину»[647].

Партія не могла вимагати більшого, і, здавалося б, Волобуєв таким чином «купив» собі кілька років життя. Єдине відомо напевно: він зник приблизно в 1930-х. За однією інформацією, його відправили до концтабору, звідки Волобуєв і не повернувся. За іншою — його розстріляли 1938-го. Страчений чи заморений до смерті важкою працею, він так чи інакше заплатив життям за свої ідеологічні гріхи[648].

* * *

Голос Волобуєва був останнім відкритим закликом у КП(б)У докорінно змінити умови союзу України з Росією в бік розширення української незалежності. Його бачення докорінного перегляду економічних відносин України з Росією ґрунтувалося на комуністичних гаслах про національне визволення. Справді, чи міг народ досягти національного визволення, якщо його експлуатували, якщо він не контролював ресурси своєї економіки, якщо його справжні економічні інтереси було проігноровано? Ці питання самі по собі були такими незручними для партії, що на них годі було сподіватися прямої та відвертої відповіді. Лише Андрій Річицький спробував на них відповісти, але його доводи швидко поступилися місцем порожнім звинуваченням.

Справа Волобуєва, як і попередні дискусії навколо Шумського та Хвильового, ще раз продемонструвала фундаментальну дилему, з якою зіткнувся Радянський Союз у намаганні зберегти відновлену єдність старої Російської імперії — і водночас піти на деякі поступки прагненням неросіян, впроваджуючи політику коренізації та офіційно підтримуючи національні культури: як тримати процеси в таких межах, щоб вони не загрожували єдності колишньої імперії. Українізація надавала певного ступеня легітимності українським прагненням, і навіть сама партія підпала під їхній вплив. Феномен Волобуєва, російського комуніста, який звинувачував режим у тому, що той не робив достатньо для подолання економічної спадщини колоніалізму в Україні, засвідчив глибину цього впливу. Відносно вільна дискусія, останній приклад якої показав Волобуєв, стала неможливою після Шахтинської справи навесні 1928 року, проте останній розділ у історії українського самоствердження лише починався. З усіх спроб найпотужнішою була та, що пов’язана з іменем Миколи Скрипника.