Розділ VI Микола Скрипник і український комунізм

Після 1925 року Микола Скрипник став головним партійним авторитетом у питанні національної політики в Україні. Коли в 1927-му він заступив Олександра Шумського на посаді комісара освіти радянської України, то дістав широкі повноваження практично в усіх царинах культури республіки. Тож мав право офіційно визначати цілі у сфері, яка домінувала в тодішній політиці, і провадити діяльність, спрямовану на їх досягнення. Хоча він і не очолював ані партію, ані державу, однак став головною політичною фігурою своєї країни. Надзвичайно важливий період у історії його народу має на собі відбиток його особистості, думки та політики. Тимчасова перемога й остаточна поразка українських пошуків власного шляху до соціалізму нероздільні з його кар’єрою.

Скрипника не назвеш націоналістом у жодному загальноприйнятому сенсі цього слова. Він був радше національним комуністом, старим більшовиком і проникливим політиком, який позиціонував себе як справжнього пролетарського інтернаціоналіста, відданого політиці, що єдина могла зменшити національну ворожнечу. На відміну від тих, кого він засуджував як націонал-ухильників, Скрипник відкидав будь-який натяк на ворожість до Росії, намагався вгамувати занепокоєння Москви й досяг майже всього, чого вимагали такі постаті, як Шумський і Хвильовий. Вправний захисник українських національних інтересів і конституційних переваг, він, здається, щиро вірив, що Радянський Союз може бути чимось більшим, ніж наступником старої Росії. І бачив його світовою соціалістичною державою в зародку, а відносини між радянською Україною та радянською Росією — прикладом для майбутніх відносин між соціалістичними Німеччиною та Францією. Як сказав його біограф Іван Кошелівець: «раз він повірив у світову пролетарську революцію, а вдруге — в можливість у процесі її здійснення дійти до національної суверенности України без відриву від Росії»[649].

Про нього говорили як про народного комісара з національного питання, хоча офіційно такого комісаріату не було[650]. Він був провідником українізації, української культури й національного питання в Україні. Ці питання в сукупності були головними на той час. Український комунізм так тісно пов’язувався із його особистістю, що дискредитація та самогубство Скрипника в 1933 році можна розглядати як точку, де пошуки національного шляху до соціалізму в УРСР остаточно припинилися.

Становлення українського більшовика

Етнічний українець Скрипник народився 1872 р. в Катеринославській губернії. Його батько працював на залізниці, а мати була акушеркою. Він пізніше згадував, що вперше познайомився з нелегальною марксистською літературою через українські переклади марксистської класики, опубліковані Радикальною партією в Галичині. Марксистом став у 1897 році, хоча пізніше сам визнавав, що тоді його марксизм був ще заплямований ревізіонізмом. Зазначаючи, що дата вступу до РСДРП залежала від того, як визначати членство, він чітко не вказував, коли вступив до партії, але стверджував, що в кожному разі не пізніше ніж наприкінці 1900-го[651]. Хоча сам Скрипник мовчав про будь-яку активну залученість до українського руху, та певні українські джерела вказували, що він був членом Української студентської громади в Санкт-Петербурзі впродовж свого перебування там на межі століть[652]. Але всяку участь, що він міг брати в цій організації, було припинено в 1901 році, коли його заарештували й вислали з міста за спроби організувати робітників[653].

Достеменно відомо, що Скрипник усе-таки не пристав до української радикальної політики та приєднався до РСДРП ще до того, як вона розділилася на фракції більшовиків і меншовиків у 1903-му. Він став на бік більшовиків і, здавалося б, ніколи не ставив під сумнів свою відданість фракції Леніна. Його кар’єра протягом півтора десятиліття до Жовтневої революції була типовою для професійного революціонера: поїздки за завданням більшовиків у різні куточки Російської імперії, арешти, адміністративні заслання, втечі, емігрантське життя в Парижі. У 1913-му його ввели до складу редакційної колегії більшовицької «Правди», але наступного року, як і всю редколегію, заарештували. Спочатку Скрипника вислали до Сибіру, а потім до Моршанська в Тамбовській губернії, де він перебував до 1917-го[654].

Незабаром після Лютневої революції Скрипник допоміг організувати Раду робітничих депутатів у Моршанську. Він відвідав Московський обласний з’їзд рад та І всеросійський з’їзд рад як делегат Моршанської ради. А також брав участь у квітневій конференції більшовиків та VI з’їзді, де був обраний кандидатом у члени її Центрального комітету. Згодом допомагав у редакції «Пролетария», Петроградського більшовицького видання, та взяв участь у Жовтневій революції як член Військово-революційного комітету Петроградської ради, органу, що фактично перебрав на себе повноваження Тимчасового уряду[655].

У грудні 1917 року Ленін відіслав Скрипника до України як особистого представника. Посвідчення від 22 грудня, за підписом Свердлова, ідентифікувало його як агента більшовицького Центрального комітету й давало вказівку всім партійним організаціям співпрацювати з ним у будь-який можливий спосіб[656]. Навіть ще до того, як він покинув Москву, додаткова сесія[657] І Всеукраїнського з’їзду рад, де переважали більшовики, призначила його міністром праці в першому радянському українському уряді[658]. Таким чином, Скрипник прибув до України і як агент російського більшовицького Центрального комітету, і як член уряду країни, яку роками не бачив. Він явно був людиною Леніна в Україні, посланою для стримування суперництва між київською та катеринославською більшовицькими фракціями, а також для того, щоб втілювати будь-які інші можливі накази лідера більшовиків.

Після того як у лютому 1918-го німці вибили більшовицький режим із Києва, Скрипник став головою українського радянського уряду. Цей орган зробив чимало спроб створити видимість незалежності від Росії. Наприклад, 25 березня[659] 1918 року Надзвичайне і Повноважне Посольство під керівництвом Скрипника було відряджено до Москви, щоб домогтися визнання незалежності Української Совітської Федеративної Соціалістичної Республіки від РСФРР і встановлення дипломатичних відносин[660]. Це було не так уже й важливо, оскільки нещодавно проголошена держава перестала існувати через кілька місяців.

Найпомітнішим наслідком діяльності Скрипника в 1917–1918 рр. в Україні стали результати роботи Таганрозької партійної наради, що проводилася одночасно з III Всеукраїнським з’їздом рад[661]. На той час радянська Україна охоплювала лише невеличкий клаптик України, і вважалося, що навіть його буде втрачено дуже скоро. З’їзду рад нічого не залишалося, як ліквідувати те, що залишилося від радянського уряду, а партійна конференція поставила перед собою завдання закласти основу для майбутньої революційної боротьби в Україні[662]. Скрипник особисто робив проекти ухвалених положень, сперечаючись із киянами та катеринославцями щодо питання про заснування Комуністичної партії для України. Учасники конференції закликали до створення територіальної Комуністичної партії (більшовиків) України зі власним Центральним комітетом і представництвом у Комінтерні та визначили головні її завдання[663]. Тож Скрипника можна вважати засновником КП(б)У.

З огляду на все це можна повірити, що він уже сформував погляди, які обстоюватиме пізніше. Скрипник справді спробував підтримати територіальну цілісність України, намагаючись запобігти створенню Донецько-Криворізької Республіки наприкінці 1918 року[664], і випадково випередив ідеї Леніна про те, яку позицію слід підтримати в питанні про українську владу[665]. Та було б помилкою приписати Скрипнику на цьому етапі ті погляди, які він відстоював пізніше. Адже в липні 1918-го на І з’їзді КП(б)У Скрипник стверджував, що КП(б)У завжди стояла на позиції проти відокремлення від Росії, а незалежність була прикриттям для «контрреволюційної боротьби проти Радянської влади»[666].

Зміна позиції не була ні капітуляцією, ні відмовою від будь-яких принципів, що їх Скрипник дотримувався раніше. Це можна повністю пояснити зміною обставин. До травня 1918 року більшовики в Україні брали участь у громадянській війні проти Української Центральної Ради та її німецьких союзників. Рада в Четвертому Універсалі 22 січня проголосила незалежність України, а більшовики, які раніше проголосили повалення Ради, не могли визнати за нею повноваження робити такі заяви. Відповідно декларація незалежності радянської України ставала політичною потребою. Разом із прийняттям Брест-Литовського договору радянською Росією стало життєво необхідним уникнути втягнення в конфлікт із німцями, що зумовило потребу встановити формальну незалежність Комуністичної партії України. Після того як німці зупинили наступ, це сприймалося вже не так гостро. Більшовики на той момент сподівалися нового революційного підйому, що охопить Європу, революціонери знову були захоплені перспективами розширення території на хвилі революції. Приготування до збройних повстань почалися на фоні повідомлень про селянські повстання в Україні. Здавалося, що політичні вимоги квітня втратили актуальність і розмови про українську незалежність, яку більшовики ніколи не сприймали серйозно, можна взагалі забути[667].

Скрипник жодним чином не був пов’язаний із такими націонал-комуністичними опозиціонерами, як Шахрай та Лапчинський. Після І з’їзду КП(б)У він, здається, обірвав будь-які зв’язки з Україною[668]; його направили в керівні органи ВЧК. Скрипник повернувся до України на початку 1919-го на посаду наркома державного контролю, що мала радше економічне, ніж політичне значення[669]. Він також представляв КП(б)У на І конгресі Комінтерну[670]. Після падіння режиму П’ятакова-Раковського він отримав нове призначення — на боротьбу з повстанською дивізією отамана Зеленого[671]. Це доручення не було такою кардинальною зміною статусу, як може здатися, оскільки Скрипник брав участь у воєнних операціях навіть будучи членом уряду Раковського[672].

Скрипник повернувся до України у квітні 1920 року, цього разу для того, щоб залишитися. Відтоді можна спостерігати суттєві зміни в його поглядах. Після короткої служби українським комісаром Робітничо-селянської інспекції та внутрішніх[673] справ, у 1922-му його було призначено комісаром юстиції та Генеральним прокурором. Це не конче були посади першого рівня важливості[674].

Улітку 1920 року Скрипник опублікував статтю під заголовком «Донбас та Україна». Оформлений як критика катеринославського крила КП(б)У, матеріал фактично є ґрунтовною переоцінкою всієї політики режиму щодо сільської українськомовної більшості населення України. Основним аргументом Скрипника було те, що ворожість на національному ґрунті між російським чи русифікованим міським пролетаріатом та українським селянством була головним каменем спотикання на шляху до встановлення міцного радянського режиму в Україні. Те, що, згідно з його висновком, належало б зробити, чітко окреслювало політику, із якою він згодом буде пов’язаний:

Україна і Росія об’єднуються в єдину бойову федерацію проти світового імперіялізму. Сприяння розвиткові української культури ставиться завданням пролетарської держави УСРР. Україна кінець-кінцем формується в державну цілість, що об’єднує пролетарські сили і Наддніпрянщини, і Донбасу. І шлях, щоб приєднати всі трудящі маси до комуністичного будівництва, тільки один: похід пролетаріяту Донбасу для завойовання українського селянства, для спільного будівництва України як частини радянської федерації[675].

Саме в цьому полягала суть українізації.

Скрипник згодом став відвертим захисником докорінних змін. На V конференції КП(б)У він скаржився на те, що КП(б)У сама по собі навіть не була політичною партією. Адже партія самостійно визначає свою політику, тоді як КП(б)У всі важливі питання подавала на розгляд до Москви. Він доводив, що така політика була поганою, тому що «в Україні є особливі умови, які вимагають іншої ніж в Росії партійної лінії»[676]. На XI з’їзді РКП він застерігав від непомітного проникнення російського націоналізму (зміновіхівства) у більшовицьку свідомість і відверто визнавав, що це проявляється в тенденції до позбавлення реального змісту державності неросійських республік. Скрипник доводив, що національне питання було чимось значно більшим, ніж просто внутрішня проблема того, що колись називалося Російською імперією. Воно було вирішальним для долі світової революції загалом, тому що остаточний успіх світової революції потребував, щоб комуністи були здатні очолити національно-визвольну боротьбу пригноблених народів проти імперіалізму. Для того щоб очолити національно-визвольну боротьбу десь, комунізм для початку мав запропонувати бажану модель національного визволення на територіях, що вже перебували під контролем радянської влади[677].

У переговорах, що передували формуванню Радянського Союзу, Скрипник був провідним поборником забезпечення широких прав національним республікам. Одним із головних опонентів цієї спроби був Сталін, який уявляв собі значно сильнішу федеральну структуру. Скрипник отримав далеко не все, що хотів. Він, наприклад, намагався втримати міжнародну торгівлю та закордонні справи під партійним контролем республік, доручивши ці сфери об’єднаним комісаріатам. Проте значною мірою через втручання Леніна таки домігся чималих поступок республікам, зокрема двопалатного законодавчого органу, в якому одна палата представляла єдину позицію суверенної союзної республіки[678].

Скрипник також двічі вступив у суперечку зі Сталіним у 1923 році: на XII з’їзді партії та на нараді працівників національних республік, скликаних для обговорення справи Султан-Галієва[679]. На цьому з’їзді стало зрозуміло, що Сталін вважає необхідною одночасну боротьбу як проти російського шовінізму, так і проти місцевого націоналізму, що Скрипник означив як таку собі подвійну бухгалтерію в національному питанні. Він стверджував, що націоналізм неросіян був просто реакцією на російський шовінізм, надто поширений серед чиновників у околицях колишньої імперії. Отже, треба було віддати пріоритет боротьбі з російським шовінізмом, поважати суверенітет неросійських республік і активно сприяти розвитку неросійських культур навіть у РСФРР. Скрипник також наполягав на припиненні русифікації українців у Червоній армії, упроваджуючи окремі підрозділи, у яких українська замінила б російську як мова командування[680].

На нараді працівників національних республік Скрипник знову-таки наполягав на своєму й спробував показати, що антиросійські твердження Султан-Галієва були суто відповіддю на російський шовінізм у партійних лавах. Він також висунув припущення, що мусульманський комуніст міг стати жертвою провокації, організованої його російськими опонентами. Крім того, демонстративно зазначив, що такі провокації траплялися й раніше. Наприклад, в українському Бердянську, коли колишній боротьбист Степовий був на завданні від Центрального комітету КП(б)У для розслідування звинувачень у зловживанні окремих чиновників владою над місцевими селянами. Його заарештували за нібито зв’язки з петлюрівським підпіллям. Скрипник заявляв, що арешт, цілком імовірно, влаштували ті, щодо кого Степовий мав вести розслідування, зокрема чекіст Бронський. Ця підозра змусила його замислитися й над тим, чи не став Султан-Галієв жертвою схожої провокації[681].

Резолюція XII з’їзду щодо національного питання не дала Скрипнику всього, чого він хотів: місцевий націоналізм усе ще вважався загрозою, із якою належало боротися, — хоч і меншою, ніж російський шовінізм. Утім, політик досягнув достатньо для того, щоб вважати цю резолюцію особистою перемогою. Більшовицька стриманість не могла приховати його радості після повернення зі з’їзду; він говорив, що коли кінцевий проект резолюції було прочитано,

після цього у нас на конференції деякі товариші зверталися до мене з привітаннями й казали: ви маєте почуватися іменинником, бо точка зору, яку ви давно проводили в Харкові, є загальновизнаною. …але чому ж я не почуваюся іменинником — а я ним не почуваюся жодною мірою — тому що, товариші, мало що-небудь визнавати, а треба прийняти й упроваджувати в життя те, що визнається[682].

Скрипник мав усі підстави прирівнювати рішення XII з’їзду до подарунка на день народження, і він готовий був до смерті боротися, щоб його зберегти.

Від апаратника до теоретика

Під час так званої «культурної революції», що почалася у 1928 році, практично кожна сфера діяльності породжувала свого «маленького Сталіна», кожне слово якого вважали авторитетним. Безумовно, фактична влада, зосереджена в руках, здавалося, всемогутніх і непомильних керівників, часто була більше уявною, ніж реальною. Тим не менше, поки лишалися на посаді, вони панували у своїх сферах.

Скрипник, за його намірами та завданнями, — український Сталін; його слово мало вплив у всіх справах української культури, науки та національних питань. Як і багато інших владних постатей того часу, він, можливо, не почувався комфортно й безпечно в цій ролі. Однак він її прийняв, і це важливіше, ніж питання, як він отримав цю посаду, що давала йому таку владу.

Багато людей у двадцятих роках хотіли стати письменниками та науковцями, а партійні лідери часто прагнули здобути визнання як представники партійної інтелігенції, тобто як теоретики. Перед революцією, і навіть під час громадянської війни віра в теорії була майже містичною — побутувала переконаність, що як тільки хтось знайде правильну теорію того, як треба вирішувати певну проблему, то цю проблему можна вважати практично вирішеною. Коли ж більшовики стали дедалі більше перейматися технічною стороною здійснення владних повноважень, теоретика заступив апаратник. Цей процес можна було спостерігати на прикладі того, як апаратник Сталін переміг своїх опонентів-теоретиків: Троцького, Зинов’єва, Бухаріна. Тим не менш, у міру того, як апаратник витісняв теоретика, його, апаратника, дедалі менше задовольняла його поточна роль — він уже прагнув також стати теоретиком. Таким чином Сталін зробив свій власний прикрий внесок у скарбницю марксистської доктрини. Якщо апаратники були руками партії, то успішні апаратники прагнули стати ще й її мізками.

Після XII з’їзду Скрипник залишився апаратником. Перебуваючи на посадах наркому юстиції радянської України та Генерального прокурора, він глибоко втягнувся у механізми влади, включно з її такими сумнівними аспектами, як убивство 1925 року Котовського, колишнього пробільшовицького отамана; справу його вбивці розглядав Надзвичайний суд, що визнав його винним, засудив і незабаром відпустив на свободу. Глибока залученість Скрипника є свідченням того, що в складі Надзвичайного суду були секретні суди, які мали справу з питаннями, що стосувалися внутрішньої безпеки, і відповідали безпосередньо перед комісаром юстиції. Відносно швидке звільнення вбивці після судового процесу таким судом викликало в декого підозри, що він був чекістом і виконував завдання[683].

Скрипник мав зручні позиції, щоби відстоювати законні прерогативи радянської України й на своїх посадах в Україні, і на посаді члена Ради Національностей СРСР. Перебуваючи на посаді комісара юстиції, він відстоював точку зору, що всі питання щодо приватної власності та землі повинні належати до виняткової юрисдикції республік. Він опирався крокам, спрямованим на більшу правову стандартизацію республіканських практик. Найбільше це проявилося на конференції комісарів юстиції республік у грудні 1923 року, коли він виступив проти пропозицій, які представляв Курський, його колега з РСФРР[684].

Скрипник також наполегливо відстоював права союзних республік у Раді Національностей. 1925 року, наприклад, він виступив проти обрання спільної президії обох законодавчих палат, ґрунтуючись на тому, що такі дії порушують конституційний принцип окремого та незалежного Центрального Виконавчого Комітету[685]. Він був серед тих, хто в 1927 році дав відповідь на звинувачення з боку Юрія Ларіна, нібито українізація порушує права неукраїнців у радянській Україні[686]. Кількість таких випадків можна перераховувати до нескінченності. Суть у тому, що Скрипник став провідним захисником прав республік у всесоюзних органах.

Прагнення Скрипника до визнання його як теоретика найбільш яскраво проявляється у його зв’язках із Українським інститутом марксизму-ленінізму (УІМЛ) і подальшого розвитку органу від відносно незначного до такого, що прагнув бути українським відповідником Комуністичної академії Росії. Упродовж восьмирічної історії інституту Скрипник був його головним покровителем у владній верхівці. Фактично ж на початку 1923 року він був основною рушійною силою в організації, початково відомій під назвою Українського інституту марксизму і марксознавства[687]. Цю структуру було створено для підготовки лекторів з марксистської теорії для вищих та партійних шкіл; її статус було підвищено майже відразу після того, як Каганович заступив Квірінга на посаді генерального секретаря КП(б)У. Резолюція Центрального комітету, затверджена у квітні 1925 року, постановила, що Інститут має стати центром марксистської думки, «концентруючи навколо себе всі українські наукові марксівські сили»[688].

У 1926 році до установи, відомої на той час уже як Український інститут марксизму-ленінізму, додали кафедру з питань національностей, яку очолив сам Скрипник. Він надсилав пропозицію, щоб Комуністична академія в Москві визнала його кафедру як всесоюзний центр з вивчення національного питання, але безуспішно. Його запит базувався на тому, що Україна була найкращою лабораторією для вивчення цього питання, оскільки вона відчула на собі національне та колоніальне гноблення в умовах самодержавства, після чого стала національною республікою зі своїми власними меншинами, чиї права треба було захищати[689]. За таким обґрунтуванням, очевидно, крилася особиста ставка Скрипника на те, щоб його було визнано провідним теоретиком-інтерпретатором поглядів Маркса, Леніна й Сталіна щодо національного питання.

Пізніше, коли Скрипник обіймав посаду директора УІМЛ, він описував його як інституцію того типу, якою мала би за визначенням бути Комуністична академія. У такому означенні поєднувалися його власна ставка на визнання та прихований закид у бік інституції, що надала притулок теоретикам національного питання, чиї погляди він вважав просто-таки шовіністичними[690]. На середину 1929 року преса радянської України писала про УІМЛ як про центр марксистсько-ленінської думки в Україні[691]. У червні 1931 року, а тоді вже було чимало ознак того, що посада Скрипника під загрозою, Центральний комітет КП(б)У провів постанову, якою оголосив УІМЛ винним у переховуванні національних відступників і вказав, що його слід переформатувати на систему самоврядних установ та, відповідно, перейменувати на Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН)[692].

Доля УІМЛ ішла паралельно з долею Скрипника — тобто вона була своєрідним барометром його успіхів. Поліпшення її становища невдовзі після приходу до влади Кагановича — далеко не збіг. Із його приходом Скрипник став провідним партійним експертом з усіх питань щодо українізації партії, апарату й преси. Практично всі резолюції щодо українізації, ухвалені ЦК КП(б)У за перебування Кагановича на посаді протягом 1925–1928 років, розробив Скрипник, так само як і найважливіші відозви Комінтерну щодо національного питання, резолюцію П’ятого конгресу Комінтерну щодо національного питання в Центральній Європі та на Балканах, а також ті частини програми Комінтерну 1928 року, що мали відношення до національної й колоніальної проблеми[693]. Саме завдяки Скрипниковій відданості інтересам українців, яку бачили всі, його було обрано головним теоретичним речником влади — на противагу Шумському, Хвильовому та Волобуєву. Коли у 1927 році він замінив Шумського на посаді комісара освіти, то зумів надати цій посаді такого престижу та влади, якого його попередник ніколи не мав. Слова, що нібито Сталін домовився з українцями про усунення Кагановича, приписують Бухаріну, і, звичайно, цей опонент Сталіна мав причини так думати. Як тільки Каганович відійшов, Скрипник, незважаючи на його офіційне підпорядкування новому генеральному секретарю, Станіславу Косіору, став безперечним лідером в Україні та її найавторитетнішим речником щодо найважливіших питань.

Скрипникова теорія національного питання

Робота Скрипника як офіційного теоретика національного питання часто набувала форми спростування позицій тих, хто критикував лінію партії. Отже, його діяльність допомогла точно окреслити офіційну позицію й була спробою пояснити, на чому ця позиція ґрунтується.

Скрипникова теорія відштовхувалася від ленінського протиставлення буржуазного націоналізму та пролетарського інтернаціоналізму. Це протиставлення виявляло основні риси, спільні для всіх проявів націоналізму, навіть ворожих один до одного. У радянській Україні проблемою було те, що доводилося протистояти й російському, і українському націоналізму, або ж, як полюбляв казати Скрипник, боротися з націоналізмом на два фронти.

Головною теоретичною проблемою, із якою зіткнувся Скрипник, було те, як показати, що російський та український націоналізм схожі за своєю суттю попри їхню взаємну ворожість. Його основна теоретична інновація полягала в тому, що він виявив цю схожість у самій ворожнечі між ними. Він повернув у дискусійне поле теорію Дмитра Лебедя про боротьбу двох культур і називав будь-яку ідею, що включала елемент національного антагонізму, російською або українською, модифікацією цієї теорії. Так Скрипник знайшов зручний ярлик для будь-якого відступництва від партійної лінії в національному питанні, адже він стверджував, що лише офіційна політика, в основі якої пролетарський інтернаціоналізм, може уникнути національного протистояння.

Завдяки Скрипнику засудження теорії боротьби двох культур стало таким звичним, що й сам Лебедь, який відмовився від цієї концепції ще раніше, висловив сподівання, що її милосердно поховають у архівах. Але Скрипник не дозволив цьому статися, бо, як він стверджував, теорія почала жити незалежно від автора[694]. Правда була ще прозаїчніша: аргументи Скрипника настільки були пов’язані з теорією боротьби двох культур, що він просто не міг її облишити.

Він розвинув свою ідею схожості за суттю взаємно антагоністичних націоналізмів у статті під назвою «До теорії боротьби двох культур». Хоча це формулювання придумав Лебедь, Скрипник заявив, що ідея, яку вона позначала, існувала вже давно. Він простежив її аж до передреволюційного українофоба Сергія Щоголєва, котрий заявляв, нібито українські прагнення були антикультурними, бо українська мова не могла слугувати засобом культурного вираження. Революція дала свободу розвивати свій культурний потенціал усім народам у братньому соціалістичному союзі, що міг покласти край національному гнобленню та підтримати «внутрішній дух і матеріальні сили кожного народу», а проте вона залишила багато різноспрямованих сил недоторканими. У найкращих традиціях марксизму Скрипник обстоював той факт, що культурні суперечки відображають соціальні розбіжності, оскільки сили, які прагнули до соціалізму, було загнано в боротьбу проти інших буржуазних за своєю суттю елементів. Буржуазія в Україні була внутрішньо розколота національними протистояннями, найпомітнішим серед яких було протистояння між російською чи зрусифікованою міською буржуазією — та новою українською куркульською буржуазією, що мала прихильників і в місті, і на селі. Національна боротьба між цими двома буржуазіями була водночас спільною боротьбою проти пролетаріату, за український і російський націоналізм. Обидва націоналізми природно протистояли інтернаціоналізму Комуністичної партії й були настільки схожі, аж здавалося, що вони один одного наслідують. Їхній вплив проявлявся в радянських інституціях на кожному рівні, а їхня ворожа ідеологія проникла навіть у партію, привнесена чужорідними елементами, які видавали себе за комуністів і мали вплив навіть на суб’єктивно відданих товаришів[695].

Скрипник спробував дослідити російську модифікацію теорії. Русифікація міст за самодержавства призвела до національного антагонізму, що під час революції та громадянської війни відділяв російський і русифікований міський пролетаріат від українського селянства. Той факт, що робітники були однієї національності з поміщиками, природно змусив селян з підозрою ставитися до закликів з боку міського пролетаріату. Це дуже сповільнило розвиток революції, а також забезпечило петлюрівцям основну підтримку в сільських місцевостях. Багато комуністів на такі підозри селян відповідали ще більшою ворожістю до українських прагнень, утворювалося закляте коло. Лебедь став класичним прикладом. На щастя, партія зрештою визнала правомірність вимог, пов’язаних із національними прагненнями українців, і стала на їхній бік. Скрипник пригадав, що закликав до цього в 1920 році й що партія за згодою Леніна зайняла таку саму позицію на XII з’їзді[696].

Скрипник вважав, що альтернативою було б визнати помилки, яких соціалісти загалом допускалися в минулому. За капіталізму питання національної ворожнечі було проблемою тільки самих пригноблених народів і народів-гнобителів, але вищий рівень культурного розвитку народу-гнобителя часто спонукав соціалістів обирати політику, що відштовхувала від них представників пригноблених народів. Він розкрив цю думку на прикладі чесько-німецького конфлікту в передвоєнній Богемії. Хоча міграція чехів у богемські міста поступово чехізувала їх і робітничий клас, культура практично всієї міської буржуазії залишалася німецькою до 1880-х років. Це дало можливість німцям проголосити, що їхня культура вища, тоді як чесько-німецька національна боротьба чимраз більше відображала боротьбу між робітниками й капіталістами. Динаміка економічного розвитку в Богемії показувала, що майбутнє було за чехами, проте німецькі соціал-демократи — самі по собі революційніші, ніж їхні чеські супротивники, — просували згубну псевдо-інтернаціоналістичну політику, яка відірвала їх від чехів і зрештою привела до занепаду. Головний аргумент був схожий на аргумент Лебедя: інтернаціоналізм вимагав наближення до розвиненішої німецької культури. На думку Скрипника, такий підхід міг би комусь здатися інтернаціоналістським, але об’єктивно це був вияв німецького шовінізму. До того ж вищий рівень німецьких культурних та мистецьких надбань просто відображав величезне багатство, зосереджене в руках німецьких панівних класів і накопичене шляхом класового гноблення[697].

Скрипник вважав, що комуністи в Україні, по суті, зіткнулися з тією самою проблемою, що спричинила поразку німецьких соціал-демократів у Богемії. Проте комуністи знайшли правильне рішення — узялися просувати українізацію та пришвидшувати розвиток української національної культури — це дві сторони одного процесу, невіддільні одна від одної. Спробувати розокремити їх — це ніби намагатися «від’єднати молот від серпа» на радянському прапорі. Услід за Сталіним Скрипник заявив, що головною була проблема темпу: надто повільне або надто швидке просування загрожувало б розривом змички між робітниками й селянами. Занадто повільне просування загрожувало знищити вплив пролетаріату на українське селянство, а зашвидкий темп порушував би права російських робітників і зумовлював відчуження їх від радянської країни. Цілком сподівано Скрипник дійшов висновку: обраний темп був якраз відповідним[698].

Згодом Скрипник став розглядати українське націонал-ухильництво на прикладі висловлювань Хвильового. Він розпочав із досить сумнівного твердження, що класовою основою хвильовизму була нова українська буржуазія міст і сіл. Помилкою, якої припустилися Хвильовий і його послідовники, була вимога відмовитися від усього російського просто тому, що воно було російським. Скрипник назвав це українською версією теорії боротьби двох культур. Навіть наполягання Хвильового на художній досконалості перетворилися на шовінізм, вимогу зробити українську культуру найкращою у світі. Скрипник підтримував погляд, що пропаганда Хвильовим психологічної Європи була об’єктивно націоналістичною, оскільки набувала значення лише у вимогах щодо відкидання всього російського, і антимарксистською, тому що виставляла психологічну Європу як надкласову категорію. Така концепція, за словами Скрипника, відображала ідеологічні імперативи нової української міської буржуазної інтелігенції. А, отже, Хвильовий став українським Лебедем[699].

Насамкінець Скрипник наголосив, що партія відкинула ідею теорії боротьби двох культур у всіх її виявах. Боротьба, яку вона провадила, не була боротьбою двох культур, це була боротьба на двох фронтах — і проти російського, і проти українського буржуазного націоналізму. Це був єдиний спосіб скріпити союз російських робітників та українських селян, єдиний курс, сумісний із пролетарським інтернаціоналізмом[700].

Аргументація Скрипника була досить витонченою й переконливою. А ще — бездоганно відповідала постулатам марксизму та ленінізму. Проте за допомогою такого типу діалектичного міркування можна було довести практично все в залежності від того, як визначити суперечності, що їх належить усунути. Зрештою, послідовник Рози Люксембурґ міг би заявити, що єдиним способом уникнути Сцилли та Харибди двох взаємно ворожих націоналізмів була суто інтернаціоналістична політика непідтримання жодного та зосередження на боротьбі з капіталізмом, що його марксизм вважає коренем усіх національних гноблень і ворожості. Прибічники Шумського в КПЗУ використали проти Кагановича ті самі аргументи, які Скрипник застосував проти них. До того ж захисник Хвильового міг би сказати, що єдиним шляхом уникнути подвійного зла — українського селянства (просвітянства) та російського філістерства (міщанства) — було прийняти найвищі культурні здобутки світової історії, точніше — європейської цивілізації. Будь-хто міг би знайти класову основу для кожної з небажаних альтернатив — і то легко, оскільки марксизм вважає весь націоналізм докорінно буржуазним, — і його аргументи були б такими ж бездоганно марксистськими, як і Скрипникові.

Скрипник обстоював партійну лінію в національному питанні перед практично будь-ким, хто ставив її під сумнів. Найцікавіша з його праць на цю тему була спрямована і проти Хвильового, і проти значно крикливіших критиків письменника. Працю під назвою «Результати літературної дискусії» було опубліковано майже відразу після червневого пленуму Центрального Комітету КП(б)У 1926 року. Здебільшого вона пояснювала резолюцію пленуму «Про результати українізації». У своїй статті Скрипник час від часу згадував резолюцію, наголошуючи на потребі її глибокого вивчення. І це не дивно, адже Скрипник в основному сам і накидав чернетку — як фундаментальне вираження офіційної лінії КП(б)У в національній політиці[701]. Спільним у резолюції та Скрипниковій розробці все-таки було засудження «буржуазного» націоналізму й відкидання ідеї, що українська культура потребує будь-якої опіки. Її, як прояснив Скрипник, просто треба визнати повноправним учасником міжнародного культурного життя. Вона прагнула співпраці з іншими національними культурами, проте не хотіла підпорядковуватися жодній із них.

Скрипник розпочав із заяви: літературна дискусія завершилася тим, що партія твердо відхилила «обидві модифікації теорії боротьби двох культур» як прояви буржуазної ідеології — антимарксистської, антиленінської та антипролетарської. На червневому пленумі партія ще раз підтвердила свою відданість пролетарському інтернаціоналізму та запереченню всякого націоналізму. Відмову Хвильового від усього російського було викрито як буржуазний націоналізм, але водночас партія підтримала осібний розвиток української культури:

Такий шлях накреслила партія для розвитку української культури. Такий шлях визнала партія, як єдиний пролетарський шлях, єдиний, що його можна визнати, що веде до соціялізму, до будовання соціялістичної культури: цей шлях є шлях самостійного розвитку українського народу[702].

Скрипник згодом досліджував відносини між українською та російською культурами. Насамперед він відчував, що повинен відкинути стару дилему «якості проти кількості» в мистецтві, тобто точку, від якої почалася дискусія. Питання щодо того, чи мистецтво має творитися трудівниками — чи для трудівників, тобто чи будуть це карлючки напівписьменного — а чи високоякісна робота професійних письменників, просто не стояло.

Цієї дилеми просто не могло бути, пояснював він, бо якби вона була, то неминуче призвела би або до Пролеткульту з одного боку, або до буржуазної літератури з іншого. Єдина відповідь така: мистецтво має бути високої якості та походити від мас. Аби досягти цього, українське мистецтво мало відкинути спокусу шукати собі взірців серед інших національних літератур. Українська література та українське мистецтво, пояснював він, мало виступити на арену всесвітнього пролетарського мистецтва як повноправний учасник, а не як учень якоїсь іншої нації. Зрештою, український пролетарський письменник перебував у такому самому становищі, як і його російський колега, котрий теж розбудовував нову пролетарську культуру. Сама ідея, що один з них має вести за собою іншого, що одна нація має домінувати над іншою була чужа духові соціалізму. Наприклад, в освітній сфері Росія та Україна мали різні системи. Вони багато чого досягли разом, але через співпрацю, а не через ведення одним іншого чи наслідування одним іншого. Ідея про те, що один народ має за собою вести, а інший — іти слідом, виходила з того, що нібито одна національна культура є повноцінною учасницею у культурі світовій, а друга — учасницею другого порядку, залежною від свого «провідника», і до світової культури ця друга не може долучитися без підтримки першої. Звісно, деякі народи потребували такої наставницької підтримки: росіяни сприяли культурному розвиткові киргизів, татар, якутів і т. д., українці робили те саме для молдаван. Проте українська культура не мала потреби орієнтуватися на російську культуру чи брати її собі за взірець. Їм потрібна була співпраця на рівних[703].

Потім Скрипник звернувся до проблеми відносин нової української пролетарської літератури з літературою минувшини. Звісно ж, нова література не могла бути створеною інакше як на основі того, що їй передувало:

Кожна література в кожній країні, кожного народу є в кожний момент спадкоємець усього попереднього розвитку тих, що в даній царині працювали. Пролетаріят не просто «відривається» від усього попереднього розвитку культури — цей примітивний і спрощенський погляд пролеткультівців… нічого спільного з ленінізмом не має.

Перед новою літературою поставали нові завдання. Вона взяла Жовтневу революцію за свій пункт відліку, проте не могла цілком і повністю відкинути все минуле. Питання про відносини нової літератури зі старою було відтак центральним питанням, із яким мусили стикатися письменники[704].

Скрипник вказав на тези Центрального комітету про підсумки українізації, у яких зазначалося, що українська література має опанувати всі досягнення світової літератури та здійснити остаточний розрив із провінціалізмом та колоніальною спадщиною минулого. Тому українські письменники мали взяти у світової літератури та свого власного минулого все цінне, а потім переформувати його у відповідності до вимог пролетаріату та побудови соціалізму. Українська література мала свою власну історію, включно з тими періодами, коли на неї глибоко впливала російська література. Проте головним завданням було опанувати досягнення світової літератури, без надання якоїсь особливої переваги російським досягненням на культурній ниві[705].

Скрипник підсумовував твердженням, що в минулому були й досягнення, і помилки. ЦК відкинув теорію боротьби двох культур, відповідно, так само мали вчинити й письменники. Нову культуру буде побудовано на досягненнях минулого, відкидаючи все зайве й неважливе. Нова українська культура йтиме своїм шляхом розвитку, і водночас співпрацюватиме на рівних із усіма іншими пролетарськими культурами. Для того, щоб це здійснити, їй доведеться «відмежувати партійну лінію від усіх буржуазних та дрібнобуржуазних впливів, від усіх старих залишків від посивілого, цвіллю вкритого старого»[706].

Екскурси Скрипника в марксистську теорію дають ключ до розуміння його політики. Він відкидав будь-які звинувачення у ворожості до Росії чи до всього російського, проте наполягав на тому, що Україні не слід брати Росію за взірець. На його думку, Україна та Росія були партнерами в розбудові соціалізму, вони були рівними, окремими, незалежними утвореннями. «Рівність України з усіма іншими радянськими республіками та рівність усіх народів є основою Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який ми організували»[707]. Для Скрипника це була не просто риторика — з 1920 р. для нього це була вся його кар’єра.

Як Скрипник просував українські національні інтереси

Як тільки Косіор замінив Кагановича на посаді голови партії, Скрипник отримав майже повну свободу провадити політичний курс, що далеко виходив за межі передбаченого радянською національною політикою, метою якої було нейтралізувати сепаратистські прагнення. Це був курс, типовіший для звичайних національних держав, покликаний служити інтересам країни як національної спільноти. Ми бачимо, як Скрипник лобіював отримання радянською Україною більшої частки інвестицій і витрат Союзу. Справді, ціла справа Волобуєва могла бути частиною такого лобіювання, оскільки «ортодоксальне» спростування Річицького гарантувало, що дисбаланс між тим, що Україна віддавала Союзу, і тим, що брала, виправиться в найближчому майбутньому.

За час своєї кар’єри Скрипник пропустив кілька нагод довести, що служіння інтересам України було насправді служінням інтересам світової революції. Не раніше як 1924 року він переконував Центральний Виконавчий Комітет Союзу, що національне питання було надзвичайно важливим з погляду перспектив Радянського Союзу розширити свої кордони на сусідні регіони Східної Європи. І дорікнув наркомові закордонних справ Чичеріну за те, що той недостатньо використав ситуацію[708]. На початку 1927-го в Президії союзної Ради Національностей Скрипник переконував, що слід використати мовну політику для розширення радянського впливу на західному прикордонні — через зближення культур народів у межах СРСР і представників тих самих національностей у складі інших держав по всьому периметру кордону. У цьому випадку він посилався на те, що підтримка фінських елементів у мові й культурі Карелії допоможе передати радянські цінності фінам через їхніх сусідів карелів і створити «національну тріщину» в Фінляндії[709]. Карелія, за його словами, могла б стати трампліном для поширення радянського впливу в Фінляндії через радіопередачі та пресу. Як приклад того, чого можна досягнути, він навів політику лінгвістичної «галичинізації» в радянській Україні та подальше посилення «радянофілії» в Західній Україні[710]. Скрипник намагався виправдати курс на побудову української національної держави в межах Радянського Союзу, такої, що «притягувала» б західних українців як магнітом. У 1929 році він зміг оголосити, що фактично досягнув успіху в перетворенні радянської України на «дійсно культурний п’ємонт цілого українського народу»[711]. Тоді справді так здавалося, хоча досягнення й були короткочасними.

Головною метою Скрипника було ввести Україну до лав європейських націй. Можливо, це був вияв гонору — того самого, із яким він керував перетворенням Харкова з, як він це називав, «відсталого губерніального міста» на «нову столицю нової соціялістичної радянської республіки»[712].

У 1930-му Харків приймав гостей Другої світової конференції революційної літератури, а українські культурні світила зверталися до провідних «військових» авторів Заходу. Скрипник сам виступив із промовою про радянську культуру, відзначаючи досягнення «культурної революції» в Радянському Союзі[713]. Конференція стала найважливішою подією для Харкова в його амбіції посісти місце поміж Парижем, Віднем і Берліном.

Українізація, особливо заміна російськомовних газет українськомовними у великих містах, була для Скрипника інструментом перетворення цих міст на українські урбаністичні центри. Кульмінацією такої політики була українізація одеських «Известий», що 31 серпня 1929-го стали «Чорноморською комуною», українськомовною щоденною газетою. На той час Скрипник особливо пишався фактом, що місто, яке ще менше ніж десятиліття тому навіть Центральна Рада вважала «не належним до України», перетворилося на справді українське[714]. Українізація основної одеської щоденної газети стала, безперечно, визначною подією, але вона відображала лише видиму частину айсберга. Загальні цифри українізації преси першого ж року після того, як усунення Кагановича забезпечило повну свободу дій Скрипнику, приголомшують:

[Примітки у таблиці:

Прим. 67 = [715]

Прим. 68 = [716]]

Наявність заводських газет особливо значуща, оскільки українці традиційно були слабо представлені у великих містах та заводах. Українізація заводських газет, з одного боку, відображала великий приплив українців до індустріальної робочої сили, і з другого — слугувала потужним важелем запобігання їх денаціоналізації. Здоровий глузд підказував українським комуністам, що оскільки індустріалізація залучила більше українців до праці, міста будуть українізуватися. Як лаконічно висловився Затонський, «треба… провести потяг революції через українізацію, як і через індустріялізацію»[717].

І аж до завершення українізації в 1933 році це скидалося на правду: із 1926-го по 1932-й українська робоча сила зросла від 41 % до 53 % загалом[718]. Перешкодити асиміляції цих нових робітників було основою цілої стратегії українізації, а Скрипник докладав значних зусиль, щоб вона зачепила навіть найпотужніший оплот російської культури — індустріальний Донбас. Він надавав його жителям доступ до українських книжок, театрів, газет і бібліотек, намагаючись заохотити робітників забути про їхні «не то українські, не то російські» говірки й розмовляти українською[719]. Він вірив, що досяг успіху в цьому, і наприкінці 1929 року міг оголосити з гордістю:

Українська культура, нова радянська пролетарська культура це не культура лише поодиноких одиниць з інтеліґентів — учителів, кооператорів тощо. Українська культура — це культура нових сотень, тисяч, мільйонів нового українського робітництва на нових фабриках, заводах нашої країни[720].

Скрипник вірив, що не лише індустріалізація пришвидшить українізацію, а й колективізація зможе їй посприяти[721]. Справді, аж до припинення українізації в 1933-му це сподівання виправдовувалося: на початок 1933 року цілих 88 % усіх заводських газет України публікувалися українською; у традиційно російському Харкові більше ніж половина «пролетарської молоді» стала вчитися в українськомовних школах уже станом на 1928-й рік[722]. Українізація, поза всяким сумнівом, просувалася вдало, тож у кінцевому підсумку її скасували. Як казав один канадський дослідник, «мабуть, тому, що партія зрозуміла: зрештою цей процес міг стати успішним»[723].

На додачу до рішучого просування українізації в радянській Україні Скрипник узяв на себе роль захисника прав української діаспори в Росії. Відкидаючи звинувачення в тому, що нібито він намагається взяти на себе відповідальність за всіх українців у Радянському Союзі, Скрипник наголошував, що радянська Україна допомагала українцям у Росії — і робитиме це надалі, не має значення, на Кубані чи в Казахстані:

Якщо потрібні вчителі, то ми повинні післати туди вчителів. Зрозуміло, для культурного обслуговування всієї української людности в цілому СРСР дає багато Українська Радянська Соціялістична Республіка, де силами пролетарської влади будується й розвивається українська культура, національна за формою, соціялістична за змістом[724].

Річ була не лише в тому, щоб задовольнити культурні потреби українців за межами України. Зрештою, були території поза нею, такі як Північний Кавказ, де теж проводилась українізація. Москву найбільше непокоїло інше — хто керуватиме цією політикою: вона сама чи Харків. Адже Сталіна не потішила перспектива появи суперника, котрий би намагався створити протекторат над його суб’єктом.

Скрипник навіть висунув територіальні вимоги до Російської республіки, вимагаючи включити до складу радянської України прилеглі території, де переважало українське населення. Для цих претензій він мав міцне підґрунтя й нагадав Москві, що Виконавчий комітет Комінтерну та Центральний комітет ВКП(б) закликали до такого приєднання ще в 1924 році, проте не подбали про його реалізацію. Мабуть, скарги Скрипника на те, що Російська республіка не досягла належних результатів у покращенні показника письменності своїх громадян — етнічних українців, як і в забезпеченні їх книгами та підручниками, а також на те, що такі зволікання у вирішенні цієї проблеми надали політичну зброю антирадянському Українському Національно-Демократичному Об’єднанню (УНДО) в Польщі[725], неабияк розсердили Сталіна. Тож не дивно що Скрипник не зміг досягнути цієї конкретної мети.

У політиці Скрипника слід звернути увагу на два камені спотикання: чи порушувала українізація права не-українців, що жили в Україні, і взагалі — чи відповідала вона марксистській доктрині, яку соціалістичні національні розбіжності врешті-решт могли звести нанівець.

Безсумнівно, були скарги, зазвичай із боку росіян, що українізація порушувала їхні права і була формою національного гноблення. Але загалом національні меншини в радянській Україні мали досить широкі права. Фактично, якщо ми розглянемо їх у контексті того історичного періоду та порівняємо ставлення, скажімо, до українців у Польщі та до поляків в Україні, то другі мали практично ідеальні умови. Не-українцям у радянській Україні гарантували право окремішнього культурного розвитку, право початкової освіти рідною мовою, право на судочинство й спілкування з усіма офіційними установами рідною мовою, а також право на власні адміністративно-територіальні одиниці в регіонах, де представники відповідної національності складали більшість від усього населення. У відповідності з останньою гарантією, станом на червень 1928-го в радянській Україні працювало 388 російських сільських рад, 251 німецька сільська рада, 143 польські, 7 єврейських, 57 молдавських — це не враховуючи сільських рад у Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці, 43 болгарські, 30 грецьких, 13 чеських, 3 білоруські та 1 шведська[726]. Скрипник одного разу нагадав про український внесок у розвиток молдавської культури, проте відмовився від ідеї українського опікунства над єврейською культурою в Україні, підтримуючи тезу, що дві культури мають співіснувати відповідно до принципів співпраці та рівності[727].

Певне протистояння між росіянами й українцями було неминучим тією мірою, якою українізація сприймалася як процес дерусифікації. Проте радянський речник наполягав на тому, що не було ніякої суперечності між українізацією та правом національних меншин займатися власним національним відродженням. Адже, як запевняв М. Черлюнчакевич, русифікаторська політика царизму зробила становище культури меншин в Україні ще гіршим, ніж становище культури українців, а культурний розвиток меншин фактично пришвидшував і розвиток української культури[728]. Українських росіян також не забули. Скрипнику вдалося переконливо продемонструвати, що культурні потреби росіян, які живуть в Україні, було забезпечено набагато краще, ніж права українців у РСФРР. До того ж, якщо в радянській Україні працювала 1771 російськомовна школа для представників російських меншин загальною кількістю 2 млн. осіб, то в РСФРР з’явилося лише 240 українськомовних шкіл на Північному Кавказі, де жили 3 млн. українців[729].

Проблема політики Скрипника, із погляду марксистської теорії, полягала в її очевидній неузгодженості з ленінським постулатом зближення та злиття націй. Чимало письменників, особливо в радянській Росії, але також деякі в радянській Україні, або вважали зближення та злиття націй бажаним у найближчому майбутньому — або ж сприймали місцевий націоналізм як «загрозу правих», а російський націоналізм ототожнювали з лівими (основною загрозою на той час офіційно вважалися праві)[730]. Скрипник тут мав відносно слабку позицію, і це, мабуть, пояснює, чому він постійно відкладав розгляд питання до 1931 року. Його позиція посилилася в 1930-му, коли Сталін на XVI Всесоюзному партійному з’їзді піддав критиці тих, хто прагнув швидкого знищення національних відмінностей і закликав до відмови партією від підтримки національно-культурного розвитку неросіян. Він засудив такі погляди як націонал-ухильницькі й проголосив, що національні розбіжності залишатимуться важливими доти, доки соціалізм остаточно не переможе у світовому масштабі. Лише тоді, запевнив Сталін, відбудеться зближення та злиття[731].

У лютому 1931 року Скрипник виступив перед комісією Всеукраїнської академії наук щодо національного питання — говорив про зближення та злиття націй за соціалізму. Потім широко розповсюджений та сприйнятий як авторитетний, це був останній важливий виступ Скрипника про теорію національного питання.

Скрипник розпочав свою лекцію «Зближення та злиття націй у період соціалізму» згадкою про дискусію 1927 р., коли В. Ваганян, відносно незначна постать, пов’язана з Комуністичною академією, видав книжку «Про національну культуру». Він стверджував, що російська як мова Жовтневої революції була «міжнародною», а також що мовна ізоляція «російсько-українських» працівників і селян із нав’язуванням їм «мови української інтелігенції Галичини» була помилковою. Замість такого «мовного сепаратизму» Ваганян щиро пропонував захистити гегемонію російської культури над українською та політику сприяння наближенню української культури до російської. Це, як наголосив Скрипник, було наближенням до позицій, на яких стояли Каутський, Бауер і Люксембург. Якраз проти цього виступав Сталін на XVI партійному з’їзді[732]. (І саме це робив після 1933 року.)

Скрипник стверджував, що в «реконструктивну добу» потрібні протилежні завдання, що ця доба «з її електричними темпами роботи потребує, без сумніву, більшого посилення темпів у цілій нашій національній роботі». Завдання побудувати національну культуру стало ще нагальнішим, адже ті кадри, що мали б утілювати політику індустріалізації та сільськогосподарської колективізації, мали були національними кадрами. Майбутніх робітників і колгоспників треба було навчити читати й писати — а це завдання можна було виконати лише за допомогою їхньої рідної мови. Виникла потреба подолати спадщину колоніального гноблення — як культурно, так і політично — шляхом консолідації народів через укріплення державності серед тих, кого було визволено під час Жовтневої революції. Будь-які розмови про стирання національних відмінностей були безглуздими, поки не досягнуто національної рівності — а цієї рівності поки що не було досягнуто ні в культурному, ні в матеріальному плані. Було досягнуто відчутних зрушень: у Таджикистані, наприклад, під час революції лише 1 % населення були письменними — і цей показник вдалося збільшити до 30 %. Та це досягнення все ще вважалося невеликим порівняно з тим, що треба було зробити[733].

Скрипник відкидав позицію тих, хто відмовлявся визнати важливість національного визволення, як і тих, хто заперечував, що кінцеве зникнення національних ідентичностей — утопія. Він спирався на позицію Сталіна, яку той висловив під час XVI з’їзду: національні відмінності зникнуть, проте лише на майбутньому етапі розвитку соціалізму. Нині, як він проголосив, завданням було вплинути на цілковите викорінення всяких наслідків національної нерівності, залишеної ще передреволюційною ерою. Оскільки нації досі не досягли цілковитої культурної та економічної рівності, їхнє зближення та злиття означатиме підпорядкування розвиненішій російській культурі, інакше кажучи, примусову асиміляцію[734].

Услід за Сталіним Скрипник зазначив, що найближчою перспективою був розквіт різних національних культур. Насправді ж ніхто не міг знати навіть яка мова стане новою «міжнародною», і ті, хто, як-от Карл Каутський, гадав, що це буде одна з європейських мов, просто стали жертвами імперської ідеології білої раси. Це стосувалося й захисників есперанто, що, врешті-решт, була штучною мовою, утвореною з європейських. Єдиним виразним на той час виявом тренду національного зближення було поширення багатомовності, яка проявлялася, наприклад, у зростанні кількості росіян у РСФРР, які вивчали українську, щоб читати українську літературу та наукові праці[735].

Зближення та злиття націй неминучі, хай там що, але вони мали здійснитися лише після перемоги соціалізму та настання фактичної рівності у світовому масштабі. Лише тоді мільярди однодумців долучаться до цього процесу, коли зможуть спиратися на цілковитий паритет. На поточний момент основу повного усунення національної нерівності було закладено у формі об’єднаної економічної системи. Поки ця система лише створювалася, зростання мовного розмаїття вважалося природним наслідком розквіту національних культур, кожна з яких прагнула рівності вищого порядку, ніж той, якого будь-яка з них уже досягла. Процес був діалектичним: кожна національна культура могла б квітнути, допоки за комунізму всі не стануть рівними, а потім відмінності між національностями почнуть стиратися. Подальші зусилля задля побудови української культури, національної за формою та соціалістичної за змістом, стали неодмінною складовою процесу створення нового, об’єднаного та безкласового суспільства[736].

Оскільки лекція Скрипника була обробкою тверджень Сталіна щодо національного питання, йому не було чого закинути. Окрім того, тези Сталіна на XVI з’їзді формувалися, мабуть, значною мірою так, аби відповідати тому, що Скрипник і його колеги в інших національних республіках хотіли б почути. Деякі аргументи Скрипника були переконливими. На жаль, він згодом побачить, що «основа для майбутнього зближення та злиття націй» — щораз більша адміністративна та економічна єдність СРСР — буде водночас ударом по тих, чиї інтереси він представляв. А він сам і те, що він обстоював, виявиться непотрібним.

Комісаріат освіти Скрипника

Завдяки Скрипнику Народний комісаріат освіти (Наркомос) радянської України став центральною політичною інституцією в національному культурному житті. Навіть за його попередників це була перша українізована державна установа, що відповідала за українізацію в усіх регіонах[737]. Наркомос також займався культурними питаннями загалом. Оскільки наука переважно зосереджувалася в закладах вищої освіти, відповідальність Наркомосу і його влада над науковцями були безперечні. Він також контролював літературу через Головполітосвіту, що могла виділяти кошти на публікацію, заохочувати чи критикувати певні письменницькі задуми, або ж влаштовувати конкурси на найкращі літературні й музичні твори з оспівуванням революції[738]. У травні 1927-го, після видання резолюції Центрального комітету КП(б)У щодо партійної політики в літературі, Наркомосу було довірено її реалізацію[739]. Коли роботу Шумського як голови цієї інституції було офіційно засуджено, єдине, що йому змогли закинути, це заохочування націонал-ухильництва в літературі та мистецтві[740]. Нападки Постишева на Скрипника в 1933 році ґрунтувалися на тому самому звинуваченні, хоча в сюрреалістичному стилі нової доби останнього було звинувачено в тому, що він вітав та заохочував діяльність українських націоналістів та іноземних шпигунів у культурних та освітніх закладах, що перебували в зоні його відповідальності[741].

«Надкомісаріат» Скрипника починав дуже скромно. Раніше, коли інституцію очолював Володимир Затонський, цей орган наслідував усе, що робив його відповідник у Великоросії. У січні 1919 р. Затонський сказав у колегії Наркомосу, що його Наркомат має два завдання: «Застосувати весь освітній досвід радянської Росії в Україні та знайти спосіб подолати ті проблеми, яких у Росії не було»[742].

Наркомос, як і всі інші установи, упродовж громадянської війни займався переважно вирішенням політичних завдань. Однією з головних проблем була відверта ворожість українських вчителів, навіть у Харківській губернії, де український рух був набагато слабший, ніж деінде[743]. Протягом польсько-радянської війни завданням Наркомосу було організовувати антипетлюрівську «політичну освіту» для дорослих, а комісар освіти Гринько звелів губернським відділам установи спрямувати всю свою енергію на пропаганду проти поляків, Петлюри та українського націоналізму. Навіть на цьому етапі освіта вважалася засобом створення нового типу людини, яка була б «членом соціалістичного суспільства, людиною-комуністом, для якої комуністичний устрій життя був би органічно-близьким, внутрішньо необхідним»[744]. Водночас Наркомосу дали інструкції «радянізувати» освітню систему, яку до цього часу вважали осередком націоналізму[745]. Коли система «радянізувалася», студентів «пролетаризували» через постійні чистки в галузі вищої освіти. Понад 20 % студентів вишів було відраховано тільки в 1921 році, а станом на 1924-й чистка «чужорідних класових елементів» стала постійною та звичною[746].

Той факт, що Наркомос довірили колишньому боротьбисту Гриньку та, пізніше, Олександру Шумському, показує, що цю посаду не вважали надто важливою. Протягом певного часу вважалося, що цей орган навіть підпорядковувався комсомолу[747]. В адміністративному хаосі раннього радянського періоду розмежування повноважень часто було нечітким і часом радикально переглядалося. Те, що на посаді в Наркомосі перебував Гринько, — дуже вдалий приклад того хаосу, адже Гринько не лише відстоював незалежність свого наркомату, а й успішно кидав виклик освітнім практикам російського Наркомосу та встановив освітню систему, що радикально відрізнялася від тієї, яка переважала в Росії. Так звана система Гринька ніяк не була пов’язана з національними відмінностями між Україною та Росією[748]. Вона спробувала поєднати «соціальне виховання» з професійною освітою та раніше приводила до спеціалізації, ніж освітня система Луначарського в Росії. Розроблена в 1920 році система Гринька працювала впродовж цілого десятиліття, і це була справді радикально відмінна система та філософія освіти, що так само претендувала на універсальність, як і російська система, що її замінила[749].

До середини 1920 років амбітні плани української освітньої системи не могли втілитися в життя через тотальну бідність країни, що, своєю чергою, було наслідком руйнацій, які лишила по собі громадянська війна. Попри те, що була мета забезпечити населення повсюдною початковою та середньою освітою, недостатність ресурсів змусила врізати фінансування освітніх закладів, тож навіть станом на 1924-й половина українських дітей не мали доступу до шкільної освіти взагалі[750]. Кількість учителів зменшилася з 85 тис. у 1921 році до 40 тис. у 1924-му, а кількість учнів — із 1,9 млн. до 1,4 млн[751]. Газета 1924 року чесно визнавала, що навіть ті вчителі, які трималися роботи, мали низьку кваліфікацію, із них дуже мало пройшли бодай якісь учительські курси й майже ніхто не продовжував освіту після закінчення гімназії. Двомісячні курси, що пропонували якісь знання з методології викладання, науки, українознавства та антирелігійної просвіти, проводилися занадто спорадично, щоб від них була помітна користь[752]. Доповідь, виголошена на конференції викладачів із регіонів у січні 1924-го, добре описує ситуацію. На заході було ухвалено резолюцію, у якій зазначалося, що освітня робота має стимулюватися чимось більшим, ніж просто «мінімальною моральною підтримкою», і що учням потрібні підручники, яких немає в книгарнях, а навіть якщо є, то 80 % дітей не можуть собі їх придбати, бо комплект на одного учня коштує 50 пудів (приблизно 1800 фунтів) зерна[753].

Згодом умови стали швидко покращуватися, так само швидко з року в рік зростала кількість учнів. Мабуть, найпомітнішим досягненням була кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослих, що її проголосив панівний режим як мету своєї освітньої політики ще в 1921 році[754]. Водночас лише в 1923-му Наркомос розпочав систематичну кампанію з викорінення неписьменності у віковій категорії людей від 18 до 35 років, чого планувалося досягти до 1927-го[755]. 1924 року Буценко, секретар Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, оголосив, що на підтримку кампанії кинуто всі сили держави[756]. Профспілки та комнезами мобілізувалися для виконання цього завдання[757]. «Вісти» оголосили у своїй редакційній статті, що будь-яка освічена людина, яка потребувала роботи, могла її дістати: піти навчати інших читати[758]. Результатом цих зусиль було зростання письменності серед дорослого населення з дореволюційного рівня 42 % до 70 % у містах і з 15,5 % до 50 % у селах станом на 1927-й. Попри те що повселюдної письменності до десятої річниці революції досягти не вдалося, — а саме таку мету не раз проголошували, — результати все одно вражали. Так само варті уваги результати кампанії із забезпечення загальною початковою освітою принаймні дітей віком від 8 до 11 років. У дореволюційній Україні в початковій школі навчалися 1 млн. дітей, у 1927 році — 2,2 млн., а в 1929-му — 2,5 млн[759]. Цей показник кількості учнів усе одно відставав від поставленої цілі: станом на 1927 рік лише 75–80 % міських і 55 % сільських дітей віком від 8 до 11 років навчалися в школах, і лише 10,1 % із вікової категорії від 12 до 15[760]. Однак для країни, яка не отримувала ззовні жодної допомоги, це вже був неабиякий прогрес.

За керівництва Скрипника Наркомос особливо послідовно впроваджував політику українізації. Наприклад, у 1927-му було проголошено, що студенти всіх вищих навчальних закладів України мають вивчити українську до кінця 1928–1929 навчального року, було заборонено призначати професорів і викладачів, які не могли викладати цією мовою, а також приймати на навчання до вищих навчальних закладів радянської України абітурієнтів, які української не знали. На піку українізації в 1929-му у 80 % загальноосвітніх шкіл, 55 % професійних навчальних закладів, 54 % технікумів та 30 % інститутів викладання відбувалося виключно українською мовою, у решті закладів нею читали лише деякі дисципліни або й узагалі навчання велося іншими мовами[761].

У 1929 році стали проявлятися перші ознаки докорінної зміни політичного курсу — зокрема дедалі частіше лунала критика в бік комісаріату Скрипника, а його вплив поступово обмежувався. Критика Наркомосу була таким важливим знаком тому, що, по суті, саме завдяки діяльності цього наркомату радянська Україна й залишалася окремою національною політичною одиницею (англ. polity). Крім того, ця структура була опорою для свого керівника, повністю відданого справі.

Уже під час ухвалення п’ятирічного плану в 1928-му деякі економісти вказували, що в радянській Україні бракує освічених людей, які потрібні для виконання передбачених планом завдань. Замість того, щоб визнати самі ці плани нереалістичними, у всьому звинуватили систему освіти, а також були закиди, що програма з викорінення неписьменності себе вичерпала[762]. Справді, у період із 1927-го по 1929-й величезна кількість людей віком 20–30 років не мали ніякої кваліфікації (професійної освіти). За ці часи письменність у містах зросла з 70 % до 74 % і з 50 % до 53 % у сільській місцевості[763]. Водночас, можливо, проблема полягала в тому, що задіяна стратегія надання доступу до освіти вже не давала належного результату й ситуацію можна було виправити лише впровадженням обов’язкової освіти для дорослих. Таку можливість було запроваджено постановою уряду радянської України, що зобов’язувала дорослих неписьменних стати на облік у своїх місцевих радах, для того щоб їх могли навчити читати[764]. Слід зауважити, що показник письменності по Україні (71 % станом на 1929 р.)[765] суттєво випереджав показник по СРСР загалом (50,1 % станом на 1929 р.)[766].

Водночас головним пріоритетом залишалося загальна початкова освіта для дітей віком від 8 до 11 років[767]. Попри такі показники, роботу Наркомоса з «культурного будівництва» та розширення загальної освіти у 1930–1932 рр. не раз офіційно критикував ЦК КП(б)У та всесоюзні органи влади.

Станом на 1930 р. систему освіти було більш-менш стандартизовано по всьому Радянському Союзу — саме цей варіант Скрипник підтримував ще з 1927 р., оскільки вважав, що російська система (система Луначарського) більше відповідала українським потребам, ніж та, яку встановив Гринько[768]. Водночас він виступав проти того, щоб управління справами освіти було передано на всесоюзний рівень[769]. Проте початок 1930-х років було позначено процесом адміністративної централізації в освітній галузі, і Скрипник не міг цьому завадити. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 вересня 1931 р. детально прописувала, як має відбуватися управління системою освіти, а урядова постанова СРСР від 19 вересня 1932 р[770]. передавала вищу освіту під прямий нагляд всесоюзним органам[771]. Хоча про цілковиту централізацію радянської системи освіти було оголошено аж у травні 1934 р., за десять місяців після смерті Скрипника, ще за його життя цей процес активно розгортався і просувався. Централізація управління освітою означала, що зосередження в руках союзного керівництва управління іншими сферами було лише питанням часу.

Що ж мала робити нова система освіти? Ще у 1928 р. КП(б)У постановила, що студентів у вищих навчальних закладах освіти слід навчати у войовничо-матеріалістичному дусі, і що члени партії мають відігравати активну роль у тих закладах і структурах, де вони працюють і навчаються[772]. У часи колективізації та індустріалізації наголос робили на «підвищенні свідомості» нових робітників та «звільненні» їх від «дрібнобуржуазної селянської» психіки[773]. Як писав Скрипник, освіта має бути засобом для «відвойовування» у класу куркулів молодого покоління[774]. Одного разу й Андрій Хвиля застеріг, що куркулі намагалися утримувати свій вплив у школах і що з цим треба було боротися[775]. Такі застереження щодо класових ворогів у освітній системі буде «підтверджено» й показовим судом над так званою Спілкою визволення України, коли групу провідних науковців звинуватили в організації терористичної групи, яка в різних сферах культури займалася «шкідництвом», і взагалі організувала змову з метою створення незалежної фашистської держави. Багато викладачів та науковців утратили посади — а на багатьох чекала й гірша доля.

Перепідпорядкування Наркомосу було першим кроком, спрямованим на підрив влади Скрипника. Оскільки скасування системи Гринька було радше структурним питанням, ніж питанням національної культури, цей перший крок ще не міг відбутися без згоди Скрипника. Подальші кроки вже були набагато менш помітними, але в результаті всесоюзні органи спочатку отримали можливість втручатися в управління освітою в Україні, а потім змогли повністю перебрати це управління на себе. Оскільки Наркомос був основним органом радянської української держави в царині культури, то втручання в його справи союзних органів відкрило шлях до втручання Росії в культурне життя України. Саме тому поразку Наркомосу слід вважати загальним наступом на українську культурну окремішність та українську культурну еліту, тобто супроти всього, що в 1920-х роках робило Україну відмінною від Росії. Якщо коротко, то цей крок був початком кінця українського шляху до соціалізму.

Скрипник та проблема «мовного сепаратизму»

Одним із найбільш дивних звинувачень, висунутих проти Скрипника після його усунення від влади, було те, що він виступав за відокремлення української мови від російської. Це прирівнювалося аж до зради радянській державі. Уже хоча б через це варто розглянути, чого було досягнуто в царині мовної стандартизації, а також те, який саме внесок у цю справу зробив Скрипник.

Задовго до революції 1917 року Іван Котляревський, котрий опублікував свою пародію на «Енеїду» 1798-го, і Тарас Шевченко, чий «Кобзар» побачив світ у 1840-му, заклали основу сучасної української літератури, але українська мова таки не набула жодних загальновизнаних стандартів. Цей брак став дуже відчутним саме тоді, коли нація вступила в період безпрецедентно активної літературної та культурної творчості. Уже в 1925 році український лінгвіст Всеволод Ганцов нарікав на те, що кожен український письменник, як правило, покладається на свій рідний діалект і що побутують різні варіації написання навіть найуживаніших слів[776]. Тоді українські письменники прагнули створити літературну культуру європейського зразка. Чи це було можливо, якщо вони не могли навіть домовитися щодо правопису?

Мовна стандартизація вимагає вироблення фундаментальних ціннісних суджень щодо пуризму, запозичень та, можливо, включення архаїзмів і розмовних висловів. Коли українські письменники потребували слів, яких не існувало в українській мові, вони часто схилялися до запозичень із російської чи польської. Такі слова в багатьох випадках усталювалися в українській мові. Чи треба було їх прийняти — а чи викинути з мови й замінити на штучно витворені автентичні відповідники? Що робити з «міжнародними» словами, спільними для кількох європейських мов і запозичених ще з грецької та латини? Як такі слова слід адаптувати до української мови? Який діалект повинен стати основою для української літературної мови? Чи мусять інші діалекти також зробити свій внесок? Практично за кожним записом у словнику стоять професійні судження, що базуються на відповідях на ці питання. Це неминуче, і це впливає на саму форму мови.

Протягом 1920-х років партія не намагалася нав’язати науковцям жодної лінгвістичної догми, хоча все-таки підтримувала багаторічні зусилля, що привели до ухвалення стандартного правопису в 1928-му. Цю систему, так звану «скрипниківку», українці за межами радянської України прийняли практично відразу. Вона була заборонена в радянській Україні 1933 року як прояв мовного сепаратизму, але залишилася у використанні на Західній Україні до її включення до Радянського Союзу, і нею досі послуговуються українці за межами Радянського Союзу.

Українські лінгвісти в 1920-х поділяли окремі припущення, хоча й не погоджувалися щодо багатьох питань. І в радянській Україні, і на Західній Україні філологи загалом погоджувалися, що основою для спільної літературної мови повинен стати київсько-полтавський діалект із певними вкрапленнями інших українських діалектів. Влада радянської України схильна була погодитися, що літературна мова повинна якнайбільше наближатися до розмовної, і часто засуджувала галицьких письменників, виправдано чи ні, за їхній пишномовний слововжиток, який відходив далеко від розмовного мовлення. Деякі філологи стверджували, що окремі галицизми треба прийняти в літературну мову, але тільки після критичного аналізу. Майже всі засуджували іноземні впливи на мову, хоча багато хто вважав, що очищення української від усіх запозичень із російської та польської призведе до її збідніння. Там, де було вжито іноземні терміни, філологи явно віддавали перевагу запозиченням із давніх мов та німецьким формам над запозиченнями з російської та польської. Це й не дивно, зважаючи на те, що обидві мови тривалий час розглядалися як загрози існуванню української мови. Пол Векслер розділив лінгвістів 1920-х на дві групи: ті, хто віддавав перевагу виключно етнографічному підходу, що покладався виключно на місцеві джерела, навіть якщо це означало повернення до архаїчних і суто розмовних форм; і ті, хто обирав модифікований етнографічний підхід, був відкритіший до запозичених моделей. Згідно з Векслером, західні українці були прихильніші до етнографічного пуризму, на відміну від їхніх радянських колег[777].

Найважливішим внеском 1920-х років у розвиток української мови був стандартизований правопис, ухвалений у 1928-му. 1921 року Академія наук України опублікувала систему правопису, що в основному повторювала ухвалену в 1918-му, за часів гетьманату. Український комісаріат освіти офіційно визнав систему Академії авторитетною й разом із тим дав розпорядження ВУАН вести подальшу роботу в цій сфері та надати свої висновки комісаріату на затвердження[778].

Проблема мовної стандартизації належала до компетенції Інституту української наукової мови, заснованого в червні 1921 року, коли злиття Української академії наук та Українського наукового товариства зумовило злиття відповідних термінологічних інститутів. А. Ю. Кримський, постійний секретар Академії, був також і керівником інституту. На жаль, радянська влада майже зовсім забула про ВУАН у перші роки, і це поставило Академію в такі фінансові умови, що науковці, залучені до Інституту мов, розпорошилися, і заклад не зміг навіть надати жодних поправок до технічних словників, уже випущених Українським науковим товариством. Згідно з доповіддю, опублікованою на початку 1923-го, Інститут української наукової мови мав змогу найняти лише одного наукового працівника — філолога О. Курило[779]. Однак згодом умови Академії помітно покращилися, і до 1926 року в Інституті працювало кілька окремих секцій[780]. Цього самого року Інститут опублікував свою найважливішу роботу — російсько-український словник юридичних термінів під редакцією Кримського[781]. У 1920-х українська мова непокоїла не тільки академіків. Питання термінології та правопису часто обговорювалися в неспеціалізованій пресі. Можливо, найпомітніший інцидент у цій дискусії, що, безумовно, демонструє всю її широту, виник 1923 року, коли Сергій Пилипенко, який вивчав філологію в Київському університеті перед революцією, запропонував відкинути кириличний алфавіт і використовувати латинський алфавіт Заходу[782]. Це ні до чого не привело, але пропозицію обговорювали принаймні до 1927 року.

Держава стала виявляти активну зацікавленість проблемою мовної стандартизації в середині 1920-х. У червні 1924 року було організовано Товариство допомоги розвитку та поширенню української наукової мови в Харкові, і його очолив яскравий діяч, голова українського радянського уряду Влас Чубар[783]. У червні 1925-го було засновано Державну правописну комісію[784]. Завдяки потужній експертній допомозі ВУАН, цій комісії вдалося 1926 року підготувати пропозиції щодо системи правопису[785].

У травні та червні 1927-го Наркомос організував усеукраїнську правописну конференцію. У ретроспективі це видається досить визначною подією. Серед 75 учасників були лінгвісти, філологи, письменники, учителі й інші представники з радянської України, українських територій РСФРР та з-за кордону. Звіт, опублікований в «Україні», органі ВУАН, описує це як подію, що мала «характер яскравого прояву національної культури»[786]. Основна група з 15 учасників щодня по вісім-дев’ять годин працювала над правописними питаннями спільно з представниками таких нерадянських інституцій, як Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Український педагогічний інститут у Празі, що відігравали винятково важливу роль. Правописні пропозиції 1926 року було взято за основу для обговорення, а Пилипенко та його прихильники порушили питання про впровадження латинської абетки, у такий спосіб провокуючи гарячу дискусію, у перебігу якої навіть Скрипник запропонував доповнити кирилицю латинськими літерами S та Z[787].

Показовий підхід до вирішення проблеми: уряд радянської України не просто врегулював питання в наказовому порядку, а й зібрав усіх найкращих експертів, яких тільки вдалося знайти, незалежно від місця їхнього проживання й політичних переконань, залучив інших зацікавлених і дав їм ретельно опрацювати тему. Як результат — розвинулося справжнє відчуття національної єдності, і коли Наркомат офіційно впровадив новий правопис у 1928 році, його відразу ж прийняли українці й у СРСР, і поза його межами. За якісь півтора десятка років такий підхід видаватиметься вже абсолютно немислимим. Це вже буде не просто інакший світ, а цілком відмінний у розумінні моралі всесвіт.

Хоча правопис було впроваджено й тенденція мовного пуризму переважала, до 1930-го все-таки не доводиться говорити про справжню партійну лінію щодо розвитку мови. Це було продемонстровано в середині 1928 року, коли головний культурний щомісячник радянської України «Червоний шлях» опублікував одну за одною дві статті, в яких обстоювано категорично відмінні погляди на те, як має розвиватися мова. Одну з них було написано в дуже пуристичному дусі, з аргументами, що предикативно-номінативна граматична конструкція зробила українську унікальною серед слов’янських мов, і скаргами на проникнення інструментального предикативу з польської та російської в українську як «неорганічного». Автор іншої обрав динамічніший погляд на розвиток української мови та вітав її еволюцію в бік інших мов. Аргументом було те, що надмірний лінгвістичний пуризм створював бар’єр для прогресу, і що в кожному разі ці зміни були неминучі через близькість чотирьох мов, поширених у містах України, — української, ідишу, польської та російської, — вони, мовляв, засвоюватимуть певні риси одна від одної[788]. Питання, хто з них мав рацію, менш важливе, ніж сам факт, що таке зіткнення ідей та цінностей могло відбутися.

Таким чином, питання щодо розвитку української мови було покладено переважно на плечі національної інтелігенції включно з тією її частиною, яка жила за межами Радянського Союзу. Роль Скрипника, його комісаріату й радянської держави полягала в підтримці; партія нічого не нав’язувала лінгвістам. Ця політика лінгвістичного самовизначення, як ми побачимо, радикально зміниться в 1930 році, після показового суду над Союзом звільнення України, що мав згубні наслідки для Скрипника та політики, яку він обстоював.

* * *

У 1927 році Володимир Затонський перелічив чотири цілі, які влада мала досягти через українізацію.

а) Зміцнення УСРР, як державного організму, що є складовою частиною Союзу Радянських Республік.

б) Опанування мови та вивчення місцевих умов.

в) Партійне керовництво українською культурою. Керувати можна тільки в процесі безпосередньої участи в роботі. Не можна керувати, якщо культуру будуватиметься виключно чужими, не більшовицькими руками.

г) Добір, більшовицьке виховання та втягнення в роботу українців (насамперед із робітників та селян)[789].

Можна сказати, що значною мірою Скрипник досягнув цих цілей. Радянську Україну було політично зміцнено до такого рівня, що ключові рішення, які стосувалися її самої, переважно ухвалювали в Україні й українці. Пропорція українців у КП(б)У зросла з 13,4 % на початку 1924 року до 60 % на осінь 1933-го[790]. Партія керувала культурою не тільки в наказовій формі, а й заохочуючи ситуації, коли українці поза нею могли самі працювати над важливими для них питаннями, як у сфері лінгвістики. Якщо коротко, то Скрипник тимчасово домігся того, за що боролися українські комуністи з часів Мазлаха та Шахрая, — визнання, що Україна — самостійна країна, і її влада явно українська у своїх політиці та цілях.

Україну Скрипника можна в певному сенсі розглядати як задоволення вимог української Центральної Ради, висунутих 1917 року: національна територіальна автономія України з гарантією прав для національних меншин. Хоча фундаментальні питання політичного стану справ такі особистості, як Шумський, Хвильовий і Волобуєв, вважали неприйнятними, радянська Україна дедалі більше ставала національною державою в складі Радянського Союзу. Національній інтелігенції було надано відносно велику свободу дій у культурній сфері, а комуністичний режим активно підтримував усе, що було в інтересах культурного прогресу нації. Партія докладала всіх зусиль у межах розумного для українізації адміністрації, міст і самої КП(б)У. Політика Скрипника була спрямована на заохочення консолідації народу, і водночас намагалася уникати всього, що загрожувало відновити стару ворожнечу між українцями та росіянами. Його робота над теорією національного питання була більше ніж просто спробою виправдати цей курс. Він насправді намагався примирити соціалістичний інтернаціоналізм із легітимними національними прагненнями українського народу. І певною мірою досяг у цьому успіху.