Сергій Плохій Джеймс Мейс та дилеми українського комунізму

Є певний символізм, а також чимала іронія в тому, що книжка Джеймса Мейса про український комунізм з’являється в Україні тільки тепер, після офіційної заборони Комуністичної партії та масового повалення пам’ятників Леніну.

Мало який дослідник зробив більше для дослідження феномена національного комунізму в Україні, розуміння та пояснення його походження, злету й трагічної поразки, ніж Джеймс Мейс. І так само мало хто зробив більше для дослідження та популяризації теми Голодомору. Переосмислення голоду 1932–1933 років як геноциду українського народу привело до дискредитації та делегітимізації комуністичного режиму в очах мільйонів українців і вибухнуло на українських Майданах та шпальтах провідних газет світу іконоклазмом ленінопаду. Значення виходу книжки саме зараз полягає в тому, що тільки з усуненням комунізму з міських площ та з політичної арени країни настає доба його справді безстороннього осмислення, і тут книжка Мейса на часі й на місці — і як пам’ятка історіографії, і як поштовх до нових досліджень.

Англомовне видання «Комунізм та дилеми національного визволення» з’явилося далекого 1983 року, на 50-ту річницю Голодомору, про який можна було говорити й писати в Америці Рональда Рейґана, але заборонено в Радянському Союзі Юрія Андропова та Володимира Щербицького. Книжку видав Український науковий інститут Гарвардського університету, де Джеймс Мейс працював на постдокторській посаді із завданням перетворити свою докторську працю на монографію, а згодом допомогти Робертові Конквесту зібрати матеріал для його резонансної книжки «Жнива розпачу», у центрі якої була розповідь про український голод. Мейс успішно впорався з обома проектами, які виявилися пов’язаними більше, ніж простою спорідненістю хронології та тематики. Обидва проекти слугували ширшій місії, якою керувався тодішній український Гарвард, — вивести науку про Україну поза межі еміграційного гетто на ширший, але дуже непростий простір американської та світової гуманістики й сфери політичних і соціальних наук. Книжка Конквеста, яка вийшла друком 1986 року, здійснила в цьому розумінні справжній прорив. Праця Мейса відіграла свою роль і мала своє значення в цьому процесі.

Джеймс Мейс, незважаючи на його черокське коріння, оклахомське минуле та незвичайну для людей його походження життєву траєкторію, не єдиний американець, який писав англійською про Україну або аналізував комуністичні сторінки її історії. Одним із перших у цьому шерегу був, мабуть-таки, Роберт Салліван, чию монографію 1962 року про радянську політику в Україні з 1917 по 1957 роки згадує у своїй книжці Мейс. Але Мейс став першим істориком (більшість, якщо не всі його попередники, були політологами), хто зайнявся цією темою, використовуючи вповні арсенал історичної евристики та аналізу.

Мейс став також першим неукраїнцем, який увійшов у американський науковий простір у річищі поглядів та наукових підходів, що їх виробила та плекала в роки холодної війни плеяда українських науковців у американських та канадських університетах. Він здобув свій докторат 1981 року в Мічиганському університеті під керівництвом Романа Шпорлюка, який виховав цілу когорту дослідників модерної історії України та Східної Європи, чимало з них — неукраїнського походження. Приблизно в той самий час під керівництвом Івана Лисяка-Рудницького захистив магістерську дисертацію в Альбертському університеті Девід Марплз. Це був тільки початок «розгерметизації» українських студій та залучення до них нового покоління дослідників.

У 1970-х роках молоді дослідники-неукраїнці стали частиною відносно великої когорти студентів та докторантів здебільшого українського походження, для яких наукове зацікавлення Україною поєднувалося з відкиданням консерватизму батьків та зацікавленням соціалістичними чи навіть комуністичними ідеями. Ліві настрої, винесені на поверхню студентською революцією кінця 1960-х років та антивоєнним рухом часів В’єтнамської війни, робили теми з історії українського соціалізму та комунізму — про які, зокрема, писали свої дисертації та провадили дослідження Іван-Павло Химки в Мічигані та Богдан Кравченко в Оксфорді (вони зустрінуться в 1980-х роках у Альбертському університеті) — особливо привабливими та популярними серед молоді. У Мічигані Роман Сольчаник, який, як він згадував, не мав нахилу до лівих ідей, досліджував історію комуністичної партії Західної України.

Дослідження українського комунізму, яке до того часу було уділом емігрантів зі Східної України на зразок Івана Майстренка, тепер торувало шлях у американські університети. Але націонал-комуністами цікавилися і представники старшого покоління. Юрій Луцький у Торонто досліджував Розстріляне відродження, а його авторів друкувало спонсороване ЦРУ видавництво «Пролог» у Нью-Йорку. З України доносилися голоси дисидентів, які в добу брєжнєвського неосталінізму шукали аргументів у добі націонал-комунізму 1920-х років. Михайло Брайчевський атакував «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією», закликаючи повернутися до класового підходу 1920-х років, у своїй праці «Приєднання чи возз’єднання». Того самого вимагав, тільки щодо цілої національної політики, Іван Дзюба в «Інтернаціоналізмі чи русифікації». Обидва самвидавівські твори було опубліковано на Заході українською та англійською мовами наприкінці 1960-х та на початку 1970-х.

Джеймс Мейс, який зацікавився темою націонал-комунізму, слухаючи лекції Романа Шпорлюка, долучився до широкого й ідеологічно досить розмаїтого кола інтелектуалів. Йому не були чужі ліві ідеї, але вони не визначали його базових засад як людини та науковця. В уважному й назагал доброзичливому погляді на український комунізм він наголошував саме на першій частині цього словосполучення. Дехто навіть закидав йому, що в націонал-комуністах він бачить комуністичних націоналістів. Зауваги було зроблено саме щодо «Комунізму та дилем національного визволення». В основу своєї книжки Мейс поклав історію українізації, що її він розглядав як вимушений крок із боку більшовиків, спрямований на заспокоєння та залучення на свій бік українського селянства та інтелігенції. Він вважав, що як політичний інструмент партії українізація досягла своєї мети, давши режимові певну легітимність в Україні, але умовою цього, своєю чергою, була легітимізація українського національного проекту в УРСР. Україна змогла намацати власний шлях до соціалізму перед тим, як радянський режим припинив експериментувати з ідеями національного визволення та почав війну проти нового українського політичного класу й українського селянства.

Ця оцінка причин, перебігу та наслідків українізації стала основним аргументом книжки. Мейс зміг розвинути його, представляючи, як зазначали критики, переконливо та вдокументовано історію боротьби навколо політики українізації, подаючи її крізь призму діяльності головних постатей цієї боротьби: від Шумського до Скрипника, від Волобуєва до Хвильового. У випадку останнього він покладався на піонерські дослідження Юрія Луцького. Враховуючи доробок попередників, зокрема Джона Решетара, Василя Дмитришина, Юрія Бориса, Ярослава Білинського, Тараса Гунчака — усіх їх згадано в книжці, — Мейсові вдалося представити найповніший на той час політичний і культурний портрет українського націонал-комунізму. Створений на підставі друкованих джерел, без доступу до тодішніх радянських архівів, цей портрет витримав випробування часом і з численними уточненнями, але нечисленними принциповими поправками став основою сучасної історіографії української політичної історії 20-х — початку 30-х років XX століття.

Рецензенти найбільших фахових журналів із цікавістю та увагою сприйняли книжку молодого дослідника (на час її виходу йому виповнився 31 рік). У рецензіях розгорнулася заочна дискусія щодо її сильних та слабких сторін. Старійшина істориків української революції Джон Решетар у головному журналі славістичних студій Slavic Review зазначив, що книжка робить внесок не тільки в україністику, а й у історіографію комуністичної теорії та практики. Решетар вказав на дрібні фактичні помилки та висловив побажання, щоб деякі теми розробили більш детально. Але у висновку він зазначив, що Мейсові вдалося продертися крізь ідеологічний туман, яким було огорнуто питання національної політики в СРСР, і розкрити їхню сутність.

Політолог із доробком та чуттям історика Олександр Мотиль позитивно відгукнувся про книжку в головному журналі американських істориків, American Historical Review і назвав її найбільш вичерпним дослідженням невдалої спроби національного будівництва в радянській Україні. На відміну від Решетара, Мотиль вважав, що книжка має більше ніж достатньо цікавих деталей. Однак їй бракувало контексту, зокрема вписування історії українізації в загальносоюзний контекст політики коренізації та більш аналітичного підходу в розгляді дилем національного визволення. Богдан Самчинський у Journal of Ukrainian Studies робив зауваження, подібне до Мотилевого, вказуючи на більш описовий, ніж аналітичний, характер праці. На його думку, Мейс знехтував соціальним фактором, зокрема не подав історію індустріалізації, не зайнявся політикою партії щодо селянства, а натомість зосередився на внутрішньопартійній боротьбі. Він висловив сподівання, що книжка Мейса заохотить інших авторів дослідити якраз соціальні аспекти українізації. Самчинський, мабуть, мав на увазі скорий вихід книжки Богдана Кравченка «Social Change and National Consciousness in Twentieth Century Ukraine», яка з’явилася друком 1985-го, через два роки після Мейсової й того самого року, що й рецензія Самчинського.

Якщо молоді українські науковці в діаспорі сприйняли книжку Мейса як поштовх до подальших досліджень, то науковці поза межами українського середовища дивилися на неї або захоплено як на джерело невідомого їм знання, або з певною недовірою як на політично заангажований витвір української діаспори. Дональд Девіс із Університету штату Іллінойс відгукнувся розлогою рецензією в Canadian-American Slavic Studies, де він із захопленням переповів головний зміст книжки, уникаючи будь-якої критики. Усе йому здавалося цікавим і новим. Натомість Джуліан Бірч, політолог із Шеффілдського університету в Британії, у журналі Soviel Studies зауважив, що для декого того факту, що дисертацію було виконано під керівництвом Романа Шпорлюка та Альфреда Меєра, а автор книжки скористав із порад Луцького, Литвиненка, Костюка, Пріцака та Горака, було би достатньо, щоб побачити в ній витвір української буржуазної історіографії. Сам Бірч так не вважав, але закидав Мейсові спрощення питання про українську національну тожсамість, у якій мали знайти собі місце й східноукраїнський шахтар, і карпатський гуцул, до протистояння між російським імперіалізмом та українським націоналізмом.

Кінець 1980-х приніс визнання Мейсові та його праці в зовсім несподіваному місці — на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. У 1986 році, саме коли вийшла друком книжка Конквеста, Мейс прийняв запрошення обійняти посаду виконавчого директора Комісії Конгресу США з дослідження українського голоду. Під його проводом Комісія збирала свідчення очевидців і підготувала 523-сторінковий звіт, який засвідчив штучність голоду в Україні. Але кінець холодної війни, становлення Радянського Союзу як партнера Сполучених Штатів Америки призвели до занепаду інтересу на американському політичному олімпі до дослідження Голодомору й до припинення фінансування. Як і багато хто з його покоління дослідників, Мейс не зміг знайти постійної роботи в Сполучених Штатах. Далося взнаки «перевиробництво» фахівців із колишнього Радянського Союзу, коли ця країна зникла з мапи світу, але також позначилися упередження наукового істеблішменту до дослідника політично незручних тем. Двері американської академії виявилися зачиненими для Мейса.

Більшість провідних істориків Радянського Союзу в Америці та Канаді книжку Мейса або не помітили, або свідомо зігнорували. Якраз на підйомі була ревізіоністська школа істориків, яка воліла пояснювати сталінський терор через соціальний та політичний запит низів і назагал не визнавала національних, а також релігійних відносин як легітимного предмета досліджень, дискредитуючи їх як об’єкт зацікавлень антирадянських емігрантських кіл. 1988 року, лише за кілька років до розпаду СРСР, Мейса, а також Конквеста закритикували як прихильників радикальної правиці та прибічників нацистських колаборантів у впливовій серед американської лівиці та лібералів газеті Village Voice. Автор статті про Голодомор, у якій слово «нацизм» вживалося 19 разів, журналіст Джеф Клаптон критикував Мейса за його роботу на посаді секретаря Комісії Конгресу США. Він перекручував факти, вбачаючи за створенням Комісії фігуру президента Рональда Рейгана, хоча насправді вона постала з ініціативи демократів: Мейс вказав на це у своїй відповіді на статтю.

Цитована в статті Village Voice професорка Бостонського коледжу Роберта Меннінґ вважала, що науковий доробок Мейса не був достатньо добрим, аби забезпечити йому викладацьку посаду в американському університеті. Його працю начебто не помічала академічна спільнота, не цитували фахівці, а ті, хто її знав, сприймали її як праворадикальну публіцистику. Якби не Комісія Конгресу США, то він був би щасливий знайти посаду аналітика в банку або провадив би якусь експортно-імпортну контору. Маргінальний голос у американській політиці Роберта Меннінґ, або, як її звали (й вона сама хизувалася цим), Червона Роберта, давала голос провідній течії в тодішній американській історіографії Радянського Союзу.

Свідоме замовчування або маргіналізація багатьох тем, пов’язаних із історією СРСР, виявилися бомбою сповільненої дії, що знищила саму ревізіоністську школу. За кілька коротких років фасад радянської ідеології почав осідати, даючи поштовх відродженню релігії в горбачовському СРСР та раптовому сплеску досліджень у цій ділянці на Заході. Загострення національного питання в СРСР, а згодом і розпад Союзу раптом перетворили маргінальну до того часу Асоціацію дослідників національностей (Association for the Study of Nationalities), яку заснували східноєвропейські емігранти на чолі зі Степаном Гораком, одним із «дорадників» Мейса, на найдинамічнішу організацію молодих дослідників пострадянського простору. Праця Мейса як найбільш детальний та систематичний виклад політичної історії українського націонал-комунізму раптом набрала попиту, стала must read для кожного, хто цікавився тепер уже незалежною Україною на Заході. Книжка Мейса стала однією зі стартових точок, від якої тепер відштовхувалася нова й надзвичайно динамічна дисципліна історії Радянського Союзу як багатонаціональної держави.

Але для Мейса це академічне визнання в США настало дещо запізно. На початку 90-х років минулого століття Джеймс Мейс переїхав до України й переніс свою дослідчу та організаційну роботу в країну, яка поступово з об’єкта досліджень перетворилася на його нову батьківщину. Втрата для Америки стала знахідкою для України, адже навряд чи Мейс зміг би зреалізуватися як публічний інтелектуал у Америці тією мірою, якою йому вдалося це зробити в Україні, де він викладав у Києво-Могилянській академії та редагував англійську версію газети «День». Україні він віддав останнє десятиліття свого життя. Уродженець Оклахоми помер у Києві в травні 2004 року у віці 52 роки. Його поховали на Байковому кладовищі. У 2016-му його іменем назвали одну з київських вулиць. Досить символічно: її попередня назва була Колективізаційна.

Так сталося, що в Україну Джеймс Мейс прийшов насамперед не як автор своєї першої та найбільш рецензованої праці, а як дослідник Голодомору — сфери, у яку він занурився під час завершального етапу своєї роботи над книжкою. Недарма Томас Примак, пишучи у Canadian Slavonic Studies про книжку Мейса, зазначив, що той був першим англомовним автором, який висвітлив роль голоду в політиці нищення націонал-комунізму в Україні. Людина двох досить різних світів, Джеймс Мейс належав до них обох. І наше уявлення про нього не може бути повним без зведення в одне двох його досвідів та доробків. Публікація перекладу цієї книжки українською є кроком саме в цьому напрямі. А ще це чудова нагода подивитися по-новому на український національний проект часів комунізму — якраз коли його неоднозначна спадщина опинилася в центрі уваги суспільства. Мало яка людина й мало який текст мають більше авторитету й права розпочати цей новий етап осмислення нашого минулого, ніж Джеймс Мейс та його книжка.