Розділ VII Матвій Яворський та перипетії інтерпретації минувшини

Наприкінці 1928 року на Матвія Яворського, керівника історичних студій в Українському інституті марксизму-ленінізму, який до того часу вважався кимось на кшталт придворного історика українського комунізму, накинулися зі звинуваченнями за нібито «націоналістичний ухил» в інтерпретації української історії. Яворський у жодному разі не був дисидентом, як Шумський чи Хвильовий; він ніколи, наскільки нам відомо, не ставив під сумнів офіційну лінію партії. Він радше був близьким соратником Миколи Скрипника, тож переполох, що піднявся проти яворщини в історичній науці, був насправді опосередкованим нападом і на Скрипника. Особливість саме цього нападу в тому, що він став першим — і далеко не останнім.

Є ще одна важлива причина, чому слід брати до уваги українську історіографію. Крім літератури, вона була основною точкою дотику між непартійною національною інтелігенцією та новими комуністичними інтелектуалами, виплеканими партією. Режим не міг тут обмежитися лише організацією конференцій з історії, відступаючи в решті цю сферу національній інтелігенції, як зробив це в інших галузях — наприклад, у мовознавстві. Історія має центральне значення в національному відчутті власної ідентичності: великі історики України часто були найшанованішими провідниками нації. Беззаперечним старійшиною некомуністичних істориків, що працювали в радянській Україні, був Михайло Грушевський, колишній голова Центральної Ради й для багатьох досі символ українського руху. Варто зауважити: марксизм заявляв, що він надає ключ до розуміння історії, — це, по суті, одне з центральних тверджень цієї доктрини. Тож партія[791] не могла зректися історичної науки, навіть якби й бажала це зробити. Партія потребувала власних експертів, головним серед яких в Україні був Матвій Яворський.

Конкретне звинувачення, висунуте проти Яворського, полягало в тому, що він потрапив під вплив школи Грушевського. Насправді жоден історик України не міг уникнути цього впливу, проте Яворський спробував переглянути висновки традиційних учень за марксистським шаблоном. Крім того, офіційна політика співпраці з національною інтелігенцією створила середовище, у якому певний взаємовплив між партійно-санкціонованою та непартійною наукою був неминучим. Дмитро Багалій, один із найталановитіших традиційних українських істориків, оголосив про своє навернення до марксизму й почав писати історію з марксистського погляду. Йосип Гермайзе, також непартійний історик, досліджував витоки модерного українського революційного руху, а отже, неминуче, й історію дорадянської України. 1920-ті роки були часом інтелектуального бродіння серед істориків, поміж яких Яворський відігравав роль голосу партійної лінії. Наступні покоління неофіційно, проте промовисто називатимуть посаду, яку обіймав Яворський, «вартовий ідеології».

Показово, що кампанія проти яворщини почалася в Росії раніше, ніж в Україні. Крім втручання Сталіна в справу Шумського, — як уже згадувалося, він написав свій лист до ЦК КП(б)У 1926 року тільки після того, як Шумський звернувся до нього, — це було перше явне втручання Москви в культурні справи радянської України. Усю справу Яворського створила Москва, керуючись лише однією можливою метою: відмовитися від виконання зі свого боку тієї негласної домовленості, на яку спиралася радянська влада в Україні.

Інтерпретація історії Михайла Грушевського

Як і багато інших царин культурного життя нації, українська історіографія переживала період активної творчості в 1920-х роках та сувору регламентацію в 1930-х[792]. Радянські українські історики мали змогу спиратися у своїх дослідженнях на значний масив дореволюційних праць, а непартійну історіографію 1920-х можна вважати розвитком попередніх досягнень[793]. Як і в Росії, громадянська війна в Україні позбавила націю багатьох відомих учених[794]. Проте вже за кілька років інтелектуальне життя почало відроджуватися. Порівняно з політикою самодержавства, що накладала обмеження на наукову діяльність, а тим більше порівняно із суворими заборонами сталінського періоду, в ретроспективі 1920-ті роки здаються мало не золотим віком, коли різні наукові школи могли співіснувати, не погоджуватися одна з одною, обмінюватися думками та вчитися одна в одної.

Найвизначнішою подією ранньої української історіографії було повернення з еміграції 1924 року Михайла Грушевського — старійшини українських науковців, який у дореволюційний період найактивніше висловлював українські прагнення, першого президента Української Народної Республіки[795]. Його роль в українській історії можна порівняти з роллю таких чеських істориків і політичних лідерів, як Палацький та Масарик[796]. Грушевського називали «не просто дитям українського народу, а уособленням українського народу»[797]. Повернення Грушевського було визначною політичною подією в історії радянської України, що надавала режимові такої необхідної йому аури національної легітимності в критичний момент. Проте ставлення режиму до присутності такої видатної в національному масштабі постаті було неоднозначним. Комуністи виступали за активну участь партії в культурному відродженні України тому, що інакше цими процесами керував би Грушевський. Ступінь того, наскільки режим не довіряв Грушевському й навіть боявся його, мабуть, найяскравіше ілюструє розпорядження ГПУ, що датується серпнем 1925 року, яке було знайдено серед партійних документів, вивезених із України під час Другої світової війни:

«Історію України-Руси» ідеолога українського націоналізму проф. Грушевського визнано ворожою й шкідливою для Рад. влади лженауковою історією. Питання про заборону цієї книжки зараз розглядає Уряд СРСР і ОДПУ в Москві. А поки що пропонуємо Р. Р. фіксувати всіх тих, хто виявляє інтерес до згаданої книжки та поширює її серед населення. Інформуйте про це наших с/с[798] та зобов’яжіть їх посилити спостереження за такими особами.

Нач. Луб. Окр. Відд.        Упов. ПП. ОДПУ[799]

/Двіанінов/                   /Казанцев/

Хоча тоді книжку не заборонили, це розпорядження є найкращим доказом того, наскільки некомфортно було режимові мати справу з найвидатнішим українським науковцем.

Грушевський повернувся до України на тих умовах, що він триматиметься осторонь політики та присвятить себе науковій праці. Після повернення він одразу поринув у роботу в ВУАН та реорганізував її історичну секцію[800]. Інколи він поводився радше як лобіст для Академії: невдовзі після перейменування Російської академії наук на Академію наук СРСР він публічно засуджував тенденцію вважати російські інституції тотожними до союзних. Грушевський наполягав, що союзні наукові інституції могли бути тільки федераціями республіканських інституцій, а поводитися з ВУАН як із «бідним родичем» неприпустимо. Якщо Російська академія визнавалася союзною інституцією, то й ВУАН мала також; якщо російська академія отримувала союзне фінансування, то й ВУАН мала його отримувати[801].

Однак основний вплив Грушевського було зумовлено його історичною науковою працею, а саме десятитомником «Історія України-Руси», перший том якої було опубліковано в 1890-х, останній — у 1930-х. Навіть критики Грушевського не могли уникнути того впливу, який на них мала ця ключова для української історичної науки праця[802].

Грушевський однозначно не був марксистом. У екзилі він навіть опублікував критичний огляд праць марксистських теоретиків первісного суспільства, і запропонував власну генетичну соціологію[803].

Він, за визначенням його колеги, «не стоїть на витриманому й послідовному монізмі в сприйманні історичного процесу» — тобто був «виразним плюралістом»[804].

Головною ідеєю Грушевського була цілісність та спадкоємність української національної історії, тож він наполягав на тому, щоб відрізняти історію України від історії сусідніх народів. Він висловив свою ідею найбільш виразно й лаконічно в лекції 1904 року під назвою «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У цій лекції, як і в інших своїх працях, він кидав виклик традиційному баченню історії Росії, в якому географічний фокус пересувався з Києва до Володимиро-Суздаля, а потім до Москви. Грушевський доводив, що в тому не було сенсу, бо нащадки середньовічних киян — українці, а не росіяни. Території, що потім стали Московією, Київська Русь колись колонізувала, проте вони ніколи так і не стали її інтегральною частиною. Київські закони та культуру було пересаджено туди так само, як римські закони та звичаї свого часу було пересаджено в давню Галлію. Традиційна схема ігнорувала процеси такої «трансплантації», і таким чином залишала російську історію без початку та робила незрозумілою історію інших східних слов’ян. Грушевський також наполягав, що Галицько-Волинське, а також Литовське князівства були справжніми спадкоємцями київських політичних і культурних традицій. Він зробив висновок, що найкращий спосіб прояснити незрозумілу сутність старої схеми — це шукати початки Великоросійської історії саме на Великоросійській землі та ретельно розрізняти історію трьох східнослов’янських націй[805].

Ідея розділення російсько-української історії Грушевського отримала й кількох прихильників серед видатних російських істориків. Олександр Пресняков, наприклад, узяв тези Грушевського як точку відліку для власних спроб простежити витоки Великоросії[806]. Навіть більшовицький історик Михайло Покровський, який зазвичай був не дуже щедрим, оцінюючи «буржуазних» істориків, справді шанував працю Грушевського за спростування традиційної схеми історії. У своїй лекції з історіографії Покровський назвав його «наиболее свежим и наиболее европейским исследователем», рекомендуючи перший том «Історії України-Руси» як найкраще можливе джерело з історії Київської Русі[807].

Пізніше Грушевський потрапить під шквал нападів із боку марксистських істориків за нібито штучно вироблені ідеї про те, що український народ так і не створив національної буржуазії. Хоча в окремих випадках Грушевський і висловився стосовно цього[808], помилкою було би приписувати йому створення теорії «безбуржуазності української нації». Найімовірніше, ця теорія народилася зі звичайного спостереження. У будь-якому разі ті, хто вірив у існування української буржуазії, зазвичай радше згадували куркулів, аніж якийсь інший, традиційний клас торговців чи промисловців.

Політична значущість історичної роботи Грушевського була не менша, аніж наукова. Він сам добре усвідомлював тісний зв’язок між українською історіографією та політичною свідомістю. Одного разу він написав: «Не треба забувати, що наша історіографія се заразом історія політичної української мисли; великі історики України були її великими ідеологами, давали напрям і тон не тільки історичній, але й громадській і політичній свідомості нашого суспільства»[809]. Ставлячи українську історію на тверду наукову основу, Грушевський утверджував національну окремішність та національні прагнення свого народу.

Попутники

До створення організованого «історичного фронту» кордони між марксистами та немарксистами не було чітко проведено, тож виникав взаємовплив і навіть переманювання одними інших на свій бік без усякого примусу. Можливо, найпромовистіший приклад такого випадку представлено в справі Д. І. Багалія. Він, як і Грушевський, походив із простої родини, вивчав історію в Київському університеті з В. Б. Антоновичем, і став одним із найвизначніших науковців старої імперії. До революції Багалій двічі обіймав посади ректора та представника Харківського університету в Державній Раді. Коли в 1918 році було створено Українську академію наук, його призначили головою історичного відділу. На початку двадцятих років він став одним із перших науковців, які проголосили особисту відданість радянській державі та перехід до марксизму; свої наступні роботи він писатиме з марксистського погляду[810].

Одним із найрепрезентативніших моментів у ранній історіографії радянської України стала публікація в 1923-му «Нарису історії України» Яворського, що був спробою інтерпретувати всю історію України з марксистських позицій[811]. Багалій опублікував критичну статтю в «Червоному шляху», наголошуючи, що догматична спроба Яворського насильно втиснути минуле народу в марксистські категорії є злочином проти історичних фактів, і що Яворський насправді не зрозумів, що саме намагалися зробити українські історики минулого. Наприклад, звинувачення Яворського проти цих істориків, що, мовляв, вони переважно зосереджували увагу на царях, гетьманах і вищих класах, — просто неправда, варто лише згадати таких українських істориків народницького напряму, як Грушевський, чи значну частину робіт самого Багалія. Рецензент також вказав, що Яворський, на відміну від російських істориків-марксистів, як-от М. М. Покровський та М. О. Рожков, продемонстрував недостатню обізнаність із першоджерелами й майже повністю зігнорував такі суттєві аспекти історичного процесу, як культура й ідеологія. Також Багалію здалося радше дивним, що марксистський історик, ділячи українську історію на періоди, навіть не згадав про феодалізм. І він підсумував: професору ще слід багато чого повчитися[812].

Яворський опублікував відповідь, переповнену фразами на кшталт «науковий фетишизм» і цитатами Карла Маркса та Дьйордя Лукача. Багалій, своєю чергою, оприлюднив спростування[813]. Старший із двох полемістів узяв гору, хоча Яворський, здається, засвоїв урок. У його основній праці «Нариси з історії революційної боротьби в Україні», яку Яворський опублікував кілька років потому, не поменшало термінів на кшталт «гегемонія» й «тотальність», запозичених у Ґрамші та Лукача, але він подав і численні посилання на першоджерела.

Одним із найцікавіших так званих істориків-попутників 1920-х був Осип Гермайзе, марксист, який керував відділом методологічних і соціологічних основ та вів семінар із марксизму-ленінізму на кафедрі історії України, яку очолював Грушевський, у Києві[814]. Найважливішою його працею була монографія з історії Революційної української партії, що планувалася як початок амбіційного проекту з огляду розвитку революційного марксизму в Україні. У ній він повністю ігнорує роль російських соціалістичних партій, зображуючи український революційний процес як абсолютно відмінний від того, що відбувалося в російських містах[815]. Власне саме це, напевно, і стало причиною того, що наступних видань так і не з’явилося. Гермайзе спробував показати, що український революційний рух складався із селянських організацій і висококультурної національної інтелігенції, яка подолала свій провінціалізм і довела, що український рух нічим не поступався російському[816]. Яворський розкритикував Гермайзе за численні помилки у його праці: за відмову брати до уваги російський вплив на український революційних рух, за ігнорування всіх груп, які не були виключно українськими, та за зображення українського народу як безладної етнографічної маси. Це, за словами Яворського, нехтування класовою боротьбою та заміна марксівського підходу до історії підходом Грушевського[817]. Мало того, аж до кінця десятиліття Гермайзе став для Яворського таким собі цапом-відбувайлом. Востаннє Гермайзе бачили на лаві підсудних у 1930 році, на показовому суді над Спілкою визволення України, як одного з головних змовників цієї уявної конспірації. За словами людини, що пережила ГУЛАГ, Гермайзе утримували в ізольованій камері на Соловках, а після закінчення терміну за першим вироком у 1937-му засудили ще на 10 років. Відтоді про нього ніхто не чув[818].

Тут варто згадати двох визначних українських економічних істориків — Михайла Слабченка та Олександра Оглоблина. Першого, автора чотиритомної історії «Організації господарства України від Хмельниччини до світової війни» та «Соціально-правової організації Січи Запорозької», за його видатну працю нагородили званням академіка. Разом із багатьма його колегами з ВУАН, Слабченка теж було звинувачено в членстві у так званому Союзі визволення України та ув’язнено в ізольованій камері на Соловках аж до закінчення терміну в 1936-му[819]. Оглоблин найбільше відомий за свою тритомну «Історію української промисловості»[820]. На відміну від багатьох своїх колег, він урятувався від арешту й емігрував на Захід під час Другої світової війни.

Історіографія партії в радянській Україні

Поки фахові історики працювали у ВУАН і вищих навчальних закладах, партія створювала свої кадри істориків під егідою Комісії з вивчення історії Жовтневої революції та Комуністичної партії (більшовиків) України (скорочено Істпарт). Російський Істпарт було засновано в 1920-му, а його український двійник з’явився наступного року відповідно до рішення уряду радянської України. Пізніше український Істпарт, за російською практикою, увійде в підпорядкування Центрального комітету КП(б)У[821]. У 1923-му його роботу розкритикували на Всеросійській конференції відділів Істпарту[822]. Причиною незадоволеності роботою українського Істпарту була не якась політична єресь, а радше звичайна недбалість. Беручи до уваги всі проблеми, із якими стикався радянський режим у першій половині 1920-х років, таке нехтування історією партії не здається занадто дивним[823].

Під час першого року свого існування Істпарт був більше схожий на клуб, ніж на централізовано організовану структуру. Переважно він публікував мемуари. ЦК КП(б)У було складно наглядати за роботою місцевих організацій; до 1925-го навіть не було складено бодай якогось плану роботи[824]. Незважаючи на те що в Істпарті домінували росіяни газета та його часопис «Летопись революции» публікувався російською до 1929 року[825], він дозволяв широкий спектр поглядів. Арнольд Ріш, наприклад, вважав Спілку (українська партія — союзник меншовиків) передвісницею КП(б)У і опублікував опис історії Спілки в «Летописи революции»[826]. Коли такий «лібералізм» розкритикували в 1926-му, редактор видання відповів, що прогалини в історії українського більшовизму вимагають обговорення важливих революційних рухів минулого, навіть якщо вони виступали проти більшовиків. Він обґрунтував це так: «Тоді лишалося одне з двох: або зовсім не висвітлювати той чи інший період, тому що тоді більшовики були слабкі, або висвітлювати масовий революційний рух, роботу організації, якою вона була… Доводилося говорити й про меншовиків»[827].

Перший систематизований розбір історії КП(б)У опублікував у 1923 році Мойсей Равич-Черкаський, постійний дописувач «Летописи революции». До революції він був агітатором і кимось на кшталт теоретика в єврейському Бунді в Черкаському регіоні під іменем Мойсей Рабінович[828]. Він приєднався до більшовиків у 1917-му й публікував статті на низку тем двадцятих, проте більше відомий завдяки своїм історичним працям. Його «История коммунистической партии (б-ов) Украины» кілька років поспіль була офіційно затвердженим підручником із предмету.

Равича-Черкаського пізніше звинуватили у висуненні теорії, що нібито КП(б)У має «два корені», тобто постала з небільшовицьких українських витоків не меншою мірою, ніж із російських марксистів. Його ідея полягала в тому, що КП(б)У була об’єднанням різних течій і що українська течія народжувалася в процесі звільнення українських революціонерів із «шовіністичного полону», відокремлення їх від основної течії українського руху та формування власних груп у дусі міжнародного соціалізму. Цей процес, згідно з його баченням, почався з виходом «спілчан» із РУП безпосередньо перед революцією 1905-го й продовжився виходом боротьбистів та укапістів із УПСР та УСДРП[829]. Тим часом російська течія революційного руху в Україні пройшла дещо схожий процес «блукання в пустелі» — приблизно до 1912 року історія РСДРП в Україні більшою мірою була історією свого «опортуністичного» меншовицького крила[830]. Ці дві течії злилися в більшовистсько-боротьбистське об’єднання в 1920-му. За його словами:

Справді, злиття боротьбистів із Комуністичною Партією це завершення шляху, яким ішли впродовж 20 років розрізнено дві революційні стихії в Україні. Від Р.У.П. до К.П.У. і від перших гуртків Р.С.-Д.Р.П. до К.П.У[831].

Показуючи історію КП(б)У як процес, у якому місцеві течії об’єдналися з більшовиками, Равич-Черкаський не тільки надав цим небільшовицьким групам історичної революційної легітимності, він також по суті позиціонував КП(б)У як окрему партію зі своєю унікальною історичною традицією та місією. Його виклад партійної історії був покликаний наголосити на українській спадщині й місії, показати, що радянська Україна та КП(б)У були не «маскарадом, фікцією або грою в самостійність»[832]. Праця Равича-Черкаського крім того, що була партійною історією, виправдовувала українізацію з історичної точки зору.

Перше справжнє втручання в історіографію відбулося тоді, коли після справи Шумського акцент, що його робив Равич-Черкаський на самобутній передісторії партії, став політично неприйнятним. У 1927-му його теорію «двокорінного походження» було засуджено як основу національного ухилу Шумського та Хвильового, і жорстко розкритиковано як «теорію міщанського походження КП(б)У». Його ідеї проголошено такими, що суперечать ідеї пролетарської гегемонії, представленої більшовиками, а отже — викривлюють саму природу партії[833].

Мало що відомо про подальшу долю Равича-Черкаського. У 1930 році він опублікував статтю з літератури, і редакторською приміткою його було ідентифіковано як незначного посадовця в культурній галузі[834]. У 1932-му його виключили з партії та проголосили контрреволюціонером[835].

Історію Равича-Черкаського замінив у 1928 році «Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків) України» М. М. Попова. Останній приєднався до більшовиків у 1919-му й зрештою дійшов до таких високих посад, як секретар ЦК КП(б)У й кандидат у члени Політбюро ЦК КП(б)У[836]. Його історія російської Комуністичної партії пройшла через 16 перевидань перед тим, як її замінив «Короткий курс» Сталіна, а Попова було «дискредитовано й незаконно репресовано, він загинув»[837].

Історія компартії України Попова розпочиналася з нападок на роботу попередника не тільки через «помилки та неточності в його історії, а також через загальних дух, у якому її було написано». Попов стверджував, що КП(б)У є й завжди була частиною більшовизму, і що її єдині законні родоначальники ті самі, що й родоначальники російських більшовиків. На його думку, «теорію двокорінного походження» спростовував факт, що РУП та УСДРП виплекали низку антикомуністів, тоді як більшовизм породив таких українських лідерів, як Скрипник і Петровський. Чи можуть партії, що готують антикомуністів, вести до КП(б)У?

Чому тов. Равич-Черкаський припустився такої жахливої помилки? Мені здається, що він мав добрі наміри. Хотів якось українізувати наше партійне минуле й зробив це, безсумнівно, для того, щоб забезпечити зайве виправдання й підтримку нашій нинішній національній політиці. Я вважаю, що наша національна політика не потребує такого виправдання, що формується шляхом викривлення фактів революційного руху й історії нашої партії[838].

Попри те що Попов у пізніших перевиданнях був набагато менш поблажливим до своїх попередників, він, утім, досить відчутно, хоча й неочевидно, перекрутив аргумент опонента, що українська спадщина КП(б)У походить від тих, хто відкинув «шовінізм» РУП та УСДРП, вийшов із цих угруповань і еволюціонував у бік більшовизму.

Прагнення Попова подати походження КП(б)У як однолінійне призвело до повного знецінення історичного внеску, яке зробили українські народники, такі як Драгоманов, РУП, УСДРП або соціалісти українського національного руху загалом. Він говорив про Стару громаду як про «так звану Громаду» та акцентував на Драгомановій еволюції до лібералізму в пізнішому його житті. Він змалював РУП як групу хаотичних шовіністів, які виправдовували погроми.

Незважаючи на широку підтримку Центральної Ради в 1917 році з боку селян, основу революційних сил у країні Попов вбачав у русифікованих робітниках. Хоча більшовики були винні в деяких помилках у національному питанні, українські групи не робили нічого, щоб їх виправити. Українці, які приєдналися до більшовиків, не внесли до спільного руху нічого цінного зі своєї революційної спадщини; вони стали хорошими комуністами тільки тією мірою, якою змогли здолати свої колишні упередження та прийняли нерозбавлений більшовизм[839].

Радикальне відхилення Попова від визнаних до того поглядів відразу ж засудив В. Сухино-Хоменко, український партійний історик і колишній студент Яворського. Він опублікував дискусійну статтю в «Більшовику України», і в ній схвалив спростування Равича-Черкаського — та розкритикував Попова за нехтування історичним внеском українського руху. Сухино-Хоменко наголосив на низці неточностей і перекручень у роботі Попова. Особливо на факті, що той помилково гадав, нібито всі послідовники Драгоманова ставали лібералами, але взагалі-то драгоманівці, як-от Тучапський, приєдналися до РСДРП. Українська сторона революційного процесу насправді зробила надзвичайно вагомий внесок у російську соціальну демократію та КП(б)У, проте Попов зігнорував його[840]. Попову не довелося завдавати собі клопоту з відповіддю, адже на його критика вже чекали проблеми.

Матвій Яворський та радянська українська історіографія

Матвій Яворський був головним комуністичним істориком України. Як голова Укрнауки, українського близнюка Головнауки, він відповідав за контроль над усією наукою та дослідженнями. І як голова історичної секції Українського інституту марксизму-ленінізму був тією ж мірою апаратчиком, що й істориком, академіком-бюрократом, чия роль в Україні чітко відповідала ролі Михайла Покровського в Росії[841].

Хоча Яворський відомий передовсім не як історик партії. Його погляди на історичну природу КП(б)У стали в пригоді у спробах зрозуміти його загальну концепцію історії України. Короткий, проте насичений фактами огляд історії партії, опублікований у 1922 році, вмістив головні ідеї Яворського про предмет дослідження й продемонстрував позицію десь посередині між тими аргументами, що їх пізніше висунув Попов із одного боку та Равич-Черкаський із другого. Як він це бачив:

Комуністична Партія України, хоч і є обласною організацією Р.К.П., хоча історія її і є частиною всієї історії Р.К.П., частиною всієї пролетарської Революції в межах колишньої імперії, все ж вона має своє минуле, своєрідні особливості розвитку, які так яскраво відповідають відмінним особливостям Революції на Україні з 1917 року. На ній рельєфно вимальовується відбиток особливих українських стежок загальноросійського революційного шляху.

КПУ — дітище української революції та пролетаріату[842].

На думку Яворського, КП(б)У вписалася в загальну історію російського революційного руху й водночас була продуктом безперечно українських умов і процесів. У своїй пізнішій праці він зосередився на окресленні цих українських умов і процесів. Хоча його наступні дослідження не пов’язані безпосередньо з КП(б)У, фактично це було спробою надати радянській українській партії та державі арсенал історичних передумов.

Найамбітніша праця Яворського — це його «Нариси з історії революційної боротьби на Україні», опубліковані у двох частинах у 1927 та 1928 роках. Незважаючи на те, що кампанія проти нього перешкодила публікації останньої частини й розповідь переривається у 1880-х, те, що було опубліковано, можна назвати спробою переосмислити всю українську історію як процес, що завершився українським комунізмом. Останній був, своєю чергою, продуктом революційного руху, який характеризувався боротьбою не просто за соціалізм, а й за національне визволення. Хоча Яворський відкидав ідею про те, що українська нація є гомогенною селянською масою, він добре усвідомлював: давно відчутний брак українського пролетаріату зумовлював особливі труднощі у відстеженні того, який клас вів за собою рух, що розгортався. Він бачив цю проблему з погляду класової гегемонії та не мав іншого вибору, як акцентувати на ролі селянства[843].

Яворський простежив «революційну боротьбу», повертаючись аж до витоків класової диференціації в Україні у X столітті, і заявив, що трудящі маси виступали проти класу експлуататорів навіть у часи Київської Русі. Великою мірою спираючись на ідеї Михайла Покровського про роль торговельного капіталу в російській історії, він указав на те, що бачив як боротьбу торговельних капіталістичних інтересів проти феодалізму в Київській Русі, і навіть назвав Київський бунт 1068 року «буржуазною революцією у її примітивному розумінні»[844].

Яворський бачив період включення України до складу Великого князівства Литовського як феодальний, що мало чим відрізнявся від феодальних періодів у Західній Європі, бо давав дорогу гегемонії комерційного капіталу на початку XVI століття. Люблінська унія, яка інкорпорувала Україну в Королівство Польське в 1569-му, була пов’язана зі включенням України до німецького ринку та процесом позбавлення сільського населення прав задля привілеїв польської шляхти, яка отримувала прибутки від продажу зерна. Ця соціальна боротьба заклала підвалини протистояння між польською шляхтою та козацтвом, що вибухнуло козацькими повстаннями. Зауважуючи, що саме релігійний конфлікт між католиками та православними був ідеологією боротьби, Яворський стверджував, що релігія була лише прапором, «що ним прикривалися властиві мотиви боротьби, мотиви економічного й соціяльного визволення цих мас». Реєстрові козаки та козацька старшина очолили боротьбу українських мас проти польської шляхти як історично-прогресивну війну капіталізму, що тільки зароджувався, проти феодального гніту. Різниця між господарями та кріпаками ніколи не зникне, отже, і козацька реєстрова знать знайшла міцну підтримку своїх класових інтересів у московського царя. Після прийняття козаками царя як свого сюзерена їхні вищі прошарки поступово асимілювалися з московською знаттю в один кріпацьковласницький товарно-капіталістичний клас. Отже, основним результатом козацьких повстань став синтез місцевого та московського торговельного капіталу[845].

Наступна сходинка революційної боротьби, як це бачив Яворський, відповідала новим формам експлуатації, властивим дедалі потужнішому капіталізму. Початок XIX століття був періодом боротьби проти економічної системи кріпацтва, що занепадала, боротьби, яка тривала під гегемонією буржуазії. Тоді як розвиток виробництва стимулювався наполеонівськими війнами, держави «дворянсько-крепацького укладу» зіткнулися з кризою, бо прогресивніші елементи дворянства адаптувалися до нових економічних реалій і потрапили під уплив ідеалів Французької революції, утілюючи на російській землі два сподівання: скасування кріпацтва та демократизацію управління. Реформаторські пропозиції Сперанського відображали буржуазні реформістські прагнення; декабристи надали їм революційнішого характеру[846].

Декабристське повстання 1925 року та Польське повстання 1830-го завершили один із розділів революційної боротьби; у наступній домінував Тарас Шевченко. У цей період, як і в попередній, українські прагнення розвивалися під упливом як польської, так і російської радикальної думки. Кирило-Мефодіївське братство вперше представляло українську дрібнобуржуазну революційну групу, яка поєднувала романтичні ідеали загального слов’янського братерства з лівацьким демократизмом та українським націоналізмом. Один із «випускників» цієї ідеологічної школи, Шевченко, пішов шляхом утопічного соціалізму, перебуваючи під впливом Фур’є, тоді як решта в групі рухалася в бік «опортунізму»[847].

Період між 1848 та 1861 роками позначився суперечностями між досі феодальною надбудовою та дедалі потужнішими силами капіталізму, боротьбою селян за звільнення та утворенням радикальних підпільних гуртків. Це був період зростання дрібних заводів і торговельного капіталу. Тільки буржуазна революція змогла б остаточно вимести залишки феодалізму; реформи 1860-х були не більше як потугами старої надбудови, відповіддю на гостру кризу, спричинену поразкою в Кримській війні, та складовою її агонії. Деякі з російських революціонерів почали висловлювати рудиментарне розуміння українських прагнень: Герцен, до прикладу, у 1859 році закликав визнати право України на незалежність із метою подолати українську недовіру до польської революційної пропаганди. Тим часом у Києві формувалися таємні студентські гуртки; поліцейські архіви містять згадки про більше ніж сотню «комуністів» у Київському університеті в 1860-му. Яворський не дуже переконливо заявив, що цей рух спирався на український дрібний капітал і що він засуджує цих «дрібнобуржуазних демократів» за їхню тактику компромісів[848].

Далі прийшли революціонери-народники з ідеологією, яку Яворський описує як «невиразну копію західноєвропейського утопічного комунізму». Він бачив соціалізм народників як ідеологію буржуазної революції, заснованої на незрілому «фермерському» прошарку селян. Український дрібний капітал та його речники серед інтелігенції зв’язалися із силами буржуазної революції, спрямованої і проти феодального землевласницького класу, і проти великого міського капіталу. За таких обставин українська національна демократична думка зазнавала дедалі більшого впливу соціалізму, тоді як чимраз розбурханіше селянство знайшло своє вираження в наростаючому радикалізмі груп, що стали називатися робесп’єрівцями. Київ у 1870-х роках був одним із багатьох на території імперії місць революційного студентського руху, тоді як більшість поміркованих народників шукали втіху в «культурницькому етнографізмі» та «дрібнобуржуазному націоналізмі». Окреслилися дві протилежні народницькі тенденції: революційна та ліберальна; перша прагнула до буржуазної демократії, а друга сподівалася на шлях еволюції, схожий до німецького[849].

На той момент робітничий клас з’явився на історичній арені у вигляді перших пролетарських гуртків, що брали за основу сільський егалітарний соціалізм Лаврова. Спираючись на ленінську працю «Розвиток капіталізму в Росії», Яворський простежив прогрес диференціації класу селян та пролетаризації сільських мас. Тоді швидкий розвиток Донбасу, Києва, Одеси та Катеринослава означав трансформацію торговельного капіталу в промисловий, а популізм національного капіталу перетворився на слабший «псевдосоціалізм»[850].

Формування Південноросійського союзу робітників у 1875-му ознаменувало початок трансформації пролетаріату з класу в собі в клас для себе, що означало клас, свідомий власних інтересів та історичної місії. Двоє українських колег Драгоманова, Микола Зібер (оригінальне прізвище Sieber: його батько швейцарець) та Сергій Подолинський, були навернені до марксизму й представили Україні нову ідеологію, хоча жоден із них, як думав Яворський, адекватно не розумів марксистську науку та її діалектичний метод[851]. Яворський також зіткнувся з дражливим питанням самого Драгоманова, і з’ясував, що цей батько українського соціалізму, попри його еволюційну доктрину, є творцем історично прогресивної відповіді на національне пригноблення та економічну експлуатацію селянства[852].

Кампанія проти Яворського завадила йому продовжити свою працю, тому оповідь на цьому й переривається. Утім, його погляди на природу Української революції можна побачити в роботі, опублікованій у 1927 році у двох випусках «Червоного шляху»: «Проблема Української національно-демократичної революції у 1917-му, її історичні підвалини та рушійні сили».

Для Яворського центральним питанням залишалася гегемонія. Який клас був панівним у часи Української революції? Який її очолював? Центральна Україна домагалася в 1917 році економічної та політичної автономії, згодом незалежності. Яворський бачить у цьому майданчик для дрібної буржуазії та куркулів, але відмовляється відокремлювати зміст класового руху від його програми й наполягає на «конкретному ленінському аналізі». Він вірив, що вимога незалежності справді була результатом тривалого історичного процесу:

Тенденція національного руху на Україні в напрямку економичного й політичного визволення розпеленованої нації не менше давня, аніж давній капіталізм на Україні. Ця тенденція з’явилася вже тоді, коли складалися перші елементи цього капіталізму, а вкупі з цим і ембріональні початки цеї нації. Перші прояви народження цієї ідеї ми бачимо вже в початках так званого «відродження» української культури кінця XVIII ст[853].

Яворський стиснув стадії розвитку українського революційного руху таким чином, що перша тривала від українського культурного відродження часів Котляревського до заборони української мови 1876-го. Цій стадії він приписав виникнення українського внутрішнього ринку та розвиток капіталізму. Друга стадія, у якій домінував Драгоманов, збігається із зародженням куркульського прошарку в селах і пролетаріату в містах. Проте ідеологія Драгоманова була, на його власну думку, революційною програмою без революційної тактики, що спиралася на селянство загалом. Заколоти на Полтавщині 1902 року засвідчили революційні інстинкти селянства, але як клас за своєю природою воно було дрібнобуржуазним, неспроможним стати самосвідомою соціальною силою чи, інакше кажучи, «класом для себе». Столипінські реформи ще більше поглибили розкол селянського класу, і в ньому запанував прошарок заможніших «буржуазних фермерів»[854].

Яворський описував український рух 1917-го як цілком дрібнобуржуазний. Він встановив, що «будівничим українського націоналізму на той раз залишився тільки український дрібний буржуа з своєю програмою національно-демократичної, буржуазної революції»[855]. Усі лідери партій були членами народницької інтелігенції, неспроможними дивитися далі буржуазної демократичної революції. Усі вони називали себе соціалістами, але «цей соціалізм був тільки модним словечком, що прикривав собою природу буржуазної програми»[856]. Національна революція, очолена Центральною Радою, була, за словами Яворського, «фермерсько-буржуазною революцією». Головним питанням, яке розділяло рух, було: чи варто наслідувати феодальнішу «прусську» модель аграрного розвитку, чи створену Центральною Радою так звану дрібнобуржуазну утопію вільної аграрної України. Рада поступилася місцем поміщицькому Гетьманату, тому що «це дрібно-буржуазна природа українського націоналізму, що побачивши себе на власних ногах, неминуче мусила шукати у відсутності власної готової буржуазної класи спільника в сусіда, якщо він не заперечував своєї для неї підтримки»[857].

Проголошення незалежності України — Четвертий Універсал Центральної Ради — стало контрреволюційним актом, попри те що історія передбачала самостійність країни, адже він був спрямований проти радянського уряду, а не проти самодержавства[858]. Рішення звернутися до Німеччини було справді виступом проти мас, зрадою їхніх аграрних прагнень:

Таким чином провідна проблема національно-демократичної революції на Україні в напрямку самовизначення національного капіталу по шляху буржуазної революції в земельному питанні загубилася в сам момент своєї емансипації. Вкупі з нею загубилася й політична формула цього самовизначення, загубилася як-раз в той час, коли був найбільш сприятливий момент для її тимчасового реалізування[859].

Україна перейшла до імперіалізму проти пролетарської революції, і після Жовтневої революції пережитки старого панівного класу запропонували свої послуги й поради щодо подальших «орієнтацій». Обравши позицію проти більшовиків, зазначав Яворський, Рада мала відбудувати себе як контрреволюційна сила, чим змінила всю суть самовизначення нації. Українці поділилися на пролетарські й буржуазні табори, а в Бресті українська дрібна буржуазія вирішила покластися на велику буржуазію Німеччини та Австрії. Яворський вважав Земельний закон січня 1918 року «даремним жестом», який Рада зробила тільки під «гук більшовицьких шрапнелів». Четвертий Універсал на момент його ухвалення «був тільки формулою для легалізації» німецько-австрійської окупації, й український націоналізм збанкрутів якраз «у момент своєї емансипації». Жодного «середнього шляху» між революцією та контрреволюцією бути не могло, тому, як результат, Рада поступилася Гетьманату. Гетьмана підтримували ті, хто лаяв Раду за порушення права на власність, і не підтримували українські робітники, селяни та дрібна буржуазія.

Сили, які раніше пов’язували себе з Радою, були невблаганними у своїй ворожості до гетьмана, незважаючи на ініціативи останнього, і розпочали війну-реванш, тільки-но капітуляція зробила союзників гетьмана безсилими. Усе ж таки дрібна буржуазія спізнилася, що призвело до окупації червоними Києва, а не відновлення Ради. Це стало поворотним моментом, який дискредитував українську національну буржуазію:

Будувати в той час дрібно-буржуазними руками буржуазну Україну в момент соціялістичної революції, було не менше вже «zu sp?t»[860], аніж відновляти її руками феодального глитая, хоч би й в одягу старої козаччини, що її дволикий український націоналізм поставив на спробу під прапором «хліборобської демократії» після невдачі з «соціялістичною» вивіскою буржуазної демократії. Будувати Україну тепер міг тільки той, хто сам емансипувався від власного націоналізму й шовінізму, хто взагалі касував не тільки національне, але й класове панування людини над людиною та визволяв працю від експлоатації[861].

Виставляючи радянську владу як результат провалу українських елементів через банкрутство національного руху, Яворський дав одне з найпереконливіших історичних виправдань українського комунізму.

Велика концепція українського національного історичного процесу, що її розробив Яворський, була визначною спробою вписати цілу історію його народу в рамки марксизму й показати, що кульмінацією цього процесу було становлення радянської України. На відміну від Равича-Черкаського, Яворський не робив чіткого розділення між російськими та українськими революційними течіями, а поєднав їх разом у єдину схему розвитку революційного руху в Україні. Ця методика допомогла йому уникнути політично небезпечного курсу надмірної зосередженості лише на українських об’єднаннях, а водночас дала змогу показати радянській Україні її ж спадщину. Як і Грушевський, він розглядав історію України як окремий національно-історичний процес, на який повпливали сусідні нації, але який відрізняється від них. Він розглядав історію як єдине ціле, незважаючи на політичні кордони, що відрізали одну частину України від іншої. Уродженець Галичини, він вважав історію галицьких українців неодмінним елементом історії України та надавав подіям у Галичині куди більшого значення, ніж це може показати стислий виклад змісту його основних праць. Він не заперечував зовнішніх факторів: відстежував безсумнівний вплив російського радикалізму на українське суспільство, але на противагу йому виставляв не що інше як вплив Заходу[862]. Якщо історія для людей СРСР мала бути лише «радянською», а не відродженням старої «всеросійської» схеми під новим іменем і з новим набором термінів, то праця Яворського мала б залишатися дозволеною. Той факт, що її відкинули, є вирішальним доказом нового розвитку подій, що став очевидним наприкінці 1920-х років.

Яворський став у певному сенсі жертвою обставин, які він сам і створив, бо був головним захисником офіційної ідеології радянської України. Коли він оглядав досягнення післяреволюційної історіографії для іноземців, то пишався успіхами таких некомуністичних науковців, як Грушевський та Багалій[863]. Коли був у Радянському Союзі, його ретельність у викритті ідеологічних помилок колег була незрівнянною. На Першій всесоюзній конференції марксистько-ленінських науково-дослідних установ, ініційованій Комуністичною академією в березні 1928-го, Яворський вступав у дискусію практично з кожним провідним українським істориком щодо планування наукового дослідження. Те, що він робив такі зауваження, коли про них не просили, доводить, що, найімовірніше, Яворський насолоджувався роллю сторожового пса ідеології[864]. На Всесоюзній конференції істориків-марксистів, проведеній на різдвяні свята у 1928–1929 роках, він зачитав донос на псевдо-марксизм українських істориків, звинувачуючи Багалія у «псевдо-марксизмі», Осипа Гермайзе у відстеженні витоків КП(б)У зі старої Революційної партії України, а економічних істориків Оглоблина та Слабченка в просуванні ворожої націоналістичної ідеології у своїх вченнях про дореволюційну економіку України[865]. Удома, у Радянському Союзі, він проводив лекції про сучасні тренди української історіографії, наголошуючи, що кожен кваліфікований науковець, який намагався стати марксистом, зазнав у цій справі поразки[866]. Оскільки він і його студенти були єдиними офіційно схваленими істориками, він, напевно, бачив себе головою єдиної ідеологічно правильної Української історичної школи.

Яворському не пощастило — його прибрали з арени саме тоді, коли він найзапальніше критикував своїх колег-«псевдомарксистів».

Кампанія проти яворщини

1928 року колишній учень Яворського Сухино-Хоменко опублікував у «Літописі революції», нещодавно українізованому друкованому органі українського Істпарту, свою статтю. У ній Сухино-Хоменко, як і колись Яворський, стверджував, що українська революція — не просто частина російської революції, а окрема національна подія, продукт окремого українського історичного процесу[867]. Цей підхід піддали сумніву, і в грудневому випуску журналу було опубліковано спроби спростувати таку позицію. М. Гарін узявся розбирати низку фактів, наведених у статті Сухино-Хоменка. Проте більше значення мало те, що І. Редькіна піддала сумніву самі підвалини його тези. Редькіна переконувала, що, хоч Україна й була колонією Росії, вона вступила до Радянського Союзу не як окрема країна, а як тісно пов’язана зі старою імперією її частина. У такому аналізі історії просто не існувало жодного окремого українського революційного процесу, а українська революція була лише частиною російської революції[868]. Ця лінія аргументації заперечувала саме уявлення про те, що українська історія мала якісь свої окремі характеристики. Питання полягало в тому, чи це було своєрідним ухилом, «спонтанним» проявом непокори т?му, що тривалий час вважалося позицією російських старих більшовиків, а чи початком перегляду й відмотування назад усього національного політичного розвитку радянської України. Події невдовзі покажуть, що відбувався саме другий варіант.

Наприкінці 1928 року Павло Горін, нова зірка, що почала своє сходження на небо комуністичного історичного істеблішменту в Москві, напався на Яворського з критикою на Всесоюзній конференції істориків-марксистів. Яворський змальовував себе як мужнього бійця за чистоту марксизму проти антимарксистів та псевдомарксистів із оточення Грушевського. Горін погодився з тим, що українське наукове середовище загалом було налаштоване вороже, проте він все ж таки почав жорстку викривальну критику цілої низки «єресей» у праці Яворського, особливо виділяючи те, що, мовляв, Яворський приписував позитивну роль куркулям та іншим капіталістичним елементам в українському революційному процесі. Горін стверджував, що Яворський занадто вільнодумно запозичував матеріал із дореволюційної української історіографії. Критика Яворського була не таким прямим випадом проти української історіографії порівняно з критикою, з якою в той самий час зіткнувся Сухино-Хоменко, оскільки Горін запевняв, що він не мав наміру заперечувати жодних виразних й окремих рис українського історичного розвитку. Разом із тим це все-таки був випад супроти нового світила української комуністичної історіографії[869]. Позиція Горіна отримала найвище офіційне схвалення, коли «Правда» у випуску від 10 лютого опублікувала його жорсткий відгук на «Історію України в стислому нарисі» Яворського[870]. Яворський оприлюднив відповідь на критику в «Прапорі марксизму», друкованому органі УІМЛ, і навіть коротке зізнання у своїх помилках у щоденному виданні «Комуніст», проте, коли «Историк-марксист» (друкований орган Всесоюзного товариства істориків-марксистів) опублікував відповідь Горіна, стало зрозуміло, що кампанію проти Яворського підтримував всесоюзний історичний істеблішмент. Горін звинувачував Яворського в тому, що той відкидав панівну роль пролетаріату в українській революції та перебільшував роль українських націоналістів і помилково вважав куркулів провідною силою революції в Україні 1905 року, а також перебільшував прогресивну роль козацтва в попередніх століттях[871].

Щоб випадок Яворського здавався ще безнадійнішим, у тому самому випуску «Историка-марксиста», з листом Горіна, також було подано рецензію на книжку Яворського від Трохима Скубицького, який скористався аргументами Горіна як своєю вихідною позицією для нападу на українську історичну науку загалом. Невдовзі це формулювання Скубицького стане часто цитованим «вироком» Яворському та українській історіографії:

Основні вади книги т. Яворського полягають у тому, що історію України розглядають як самобутній процес. Національне питання, яке в Яворського має вигляд чинника, що домінує над класовою боротьбою, затінює її справжній сенс[872].

Якщо зображувати українську історію як окремий процес — помилка, то помилкою буде й розглядати українців як окрему національність, що потребує власного різновиду соціалізму. Це призводило до загрозливих наслідків.

Від такої лобової атаки з боку російських колег українські історики-марксисти розгубилися. Заплановану на травень 1929 року конференцію українських істориків-марксистів довелося відкласти; натомість в УІМЛ було проведено низку зустрічей для обговорення помилок Яворського[873]. З-поміж усіх учасників цих заходів лише Сухино-Хоменко намагався захищати ідею про те, що Україна мала власні історію й революцію, що не були частиною історії та революції Росії[874]. У вересні вже й він узявся до «покаяння» та опублікував у «Більшовику України» довгу критичну відозву на працю свого колишнього наставника. Беручи за відправну точку критику від Горіна, Сухино-Хоменко висловив цілковиту згоду зі Скубицьким і заявив, що Яворський насправді прийняв теорію української «безбуржуазності» Грушевського, хоча й піддавав її активній критиці[875]. Після цієї заяви колишній керманич українських марксистських істориків залишився без жодного захисника.

Нападом на яворщину серед українських істориків-марксистів керував Михайло Рубач, який спершу працював архіваріусом у Істпарті й почав свій успішний професійний шлях із відвідування семінару Покровського в Інституті червоної професури. У межах цього семінару він розлого й ретельно проаналізував «федералістичну традицію в російській історіографії», тобто українську історіографію, куди було додано й Афанасія Щапова. Виважену за тоном і вельми ретельну працю Рубача опублікували лише 1930 року, але вже до того її розібрали на цитати з розкритикованих нещодавно істориків, і ці цитати можна було ставити в один ряд із твердженнями самого Яворського.

Праця Рубача пропонувала ретельний огляд доробку найважливіших українських істориків починаючи з Костомарова й спиралася на ґрунтовне їх опрацювання. Рубач хвалив їхні праці за те, що вони допомогли відкинути російський погляд на історію всіх східнослов’янських націй — «общерусской схемы», — але вважав їх неспроможними створити нову, узгоджену схему, яка могла б замінити собою стару[876]. Завдяки дослідженню, що лягло в основу цієї праці Рубача (Покровський сам був «продуктом» дослідницьких семінарів Виноградова й знав, як наполегливо підштовхувати студентів до тяжкої праці), Рубач став українським комуністом із найповнішим знанням традиційної української історіографії, тож і найбільш кваліфікованим у засудженні колег за «запозичення з арсеналу класових ворогів» (поширена тоді фраза) — він-бо точно знав, де знайти необхідні пасажі. Коли розпочалася кампанія проти Яворського, було зрозуміло, що її мав очолити саме Рубач.

Офіційне спростування Яворського від Рубача опублікували в «Більшовику України» у вересні 1929 року під заголовком, який автор запозичив із однієї з найвідоміших статей свого опонента: «Ревізія більшовицької схеми рухомих сил і характеру революції 1905–1917 рр. (права плятформа на історичному фронті)». Суттєво витонченіші за незграбний підхід Горіна, висновки Рубача за змістом не відрізнялися:

Центральна помилкова ідея цієї небільшовицької системи поглядів т. Яворського є у висуненні української буржуазії, українського куркульства, як самостійної окремої рухомої сили буржуазної демократичної революції на Україні, починаючи з 900-х років аж до 1917 р. Ця помилкова ідея зв’язана з визнанням завдання утворити самостійну українську буржуазну державу, як основну проблему буржуазно-демократичної революції на Україні, що, у свою чергу, зв’язане із тлумаченням національного питання, як питання основного, що визначає характер революції, як питання рівноцінного (а не підлеглого) основній, соціяльно-класовій економічній проблемі, яка стояла перед революцією[877].

Відповідно до позиції Рубача, помилки Яворського починалися з того, що він неправильно розглядав перехід від ідеології народництва до марксизму, а саме перебільшував вплив українського руху в Галичині й недооцінював вплив Росії та Польщі, вважав Драгоманова та «стару громаду» передвісниками марксизму, а Подолинського й Зібера — повноцінними марксистами[878]. Зруйнувавши таким чином генеалогію українського комунізму, яку ретельно вибудував Яворський, Рубач перейшов до критики його ідеї про те, що старий український народницький лібералізм представляв інтереси всього українського селянства як такого, а не лише його буржуазних елементів. Рубач вважав це доказом, що його опонент, який, здавалося б, критикував Грушевського та його ідею про «безбуржуазність» України, насправді значною мірою перебував під впливом Грушевського:

М. І. Яворський начебто бореться з Грушевським, бореться проти ідеології українських націоналістів. Але по суті М. І. Яворський значною мірою стоїть на позиції українського націоналізму. Тов. Яворський заперечує безклясовість української нації, але ж де в нього клясова боротьба в цій клясовій нації? Як це воно вийшло у Яворського, що ліберал, народник, селянська буржуазія, малоземельні й безземельні шари селянства «однаково були заінтересовані», «настирливо вимагали ліквідувати поміщицьке землеволодіння»? Так і запишемо, що в основному питанні буржуазно-демократичної революції — ліквідації поміщицького землеволодіння — розходжень, боротьби серед визначених соціяльно-класових груп українського народу не було. Мало визнавати кляси, треба ще показати в історичній дійсності клясову боротьбу, а за схемою Яворського вона десь по закутках.

Національна справа, національний капітал, самовизначення української нації заповнює у Яворського історичну сцену. Клясова боротьба, фактично, буквально втопає у цих питаннях.

Замість того, щоб чітко, згідно з історичною дійсністю, виявити залежність успішного розвитку буржуазно-демократичної революції від розвитку робітничого руху, від пролетаріяту, замість того, щоб чітко виявити та підкреслити нездібність буржуазії, дрібної буржуазії та дрібнобуржуазних партій керувати масами, розв’язати основні проблеми буржуазно-демократичної революції, т. Яворський замість цього старанно, докладно, на багатьох сторінках (це у стислому підручнику), під прапором «національного капіталу», розмальовує силу, революційність, організованість української буржуазії, висуваючи останню зовсім не безнадійним претендентом на гегемонію у революційному русі[879].

Коли остаточна «ліквідація куркулів як класу» вже неминуче наближалася, Яворського звинуватили в тому, що він підпав під вплив «куркульської ідеології», оскільки розмежовував «лихварських» куркулів, які надавали грошові позики й отримували свій основний дохід не від сільського господарства (це було справжнє значення цього терміна, аж поки Ленін не розширив його — або радше не став ним зловживати й поняття «куркуль» не стало охоплювати всіх відносно успішних селян-фермерів), і фермерсько-буржуазних куркулів, які саме з обробітку землі отримували свій дохід. Рубач мав рацію, коли показував, що в менш забезпечених селян були вищі показники участі в різного роду протестах, ніж у їхніх заможніших селян-сусідів; разом із тим рівень участі в революційних видах діяльності насправді не стосується питання про класову гегемонію, оскільки навіть у «буржуазних» революціях ті, кому нічого втрачати, більше схильні до повстання, ніж ті, кому є що. Рубач охрестив цю теорію теорією «двох куркульств», аби в ньому зазвучало відлуння старого заперечення ідеї Равича-Черкаського про «два корені», й оголосив, що така ідея є антибільшовицькою, та підкріпив свою аргументацію відповідними цитатами з Леніна[880].

Те, чого своєю критикою досяг Рубач, аж ніяк не покращило розуміння минулого. Ідея про залежність української національної революції від російських робітників була вочевидь абсурдною для будь-кого, хоч обізнаного в подіях 1917 року. Її суть полягала в тому, щоб прив’язати українську національну свідомість, національну революцію, уявлення про відмінний від російського український історичний процес до класового ворога — українських куркулів, у яких режим у ті часи вже розпочав відбирати їхню власність. Сама думка, що Україна мала історію, ідентифікувалася як вияв куркульської ідеології, а війна проти куркулів була щоденною реалією, яку ніхто не міг ігнорувати.

Невдовзі втрутилися й самі партійні органи. У грудні 1929 року Харківський окружний комітет КП(б)У офіційно розпочав кампанію проти яворщини, зображуючи УІМЛ як розсадник націоналістичного ухилу. Резолюція комітету проголошувала, що з українським націоналізмом, як і з російським шовінізмом, слід боротися, та вимагала «консолідацію», тобто уніфікацію поглядів у суворій відповідності до лінії партії[881]. На початку 1930-го навіть Скрипник, який усвідомлював, що наслідки цієї кампанії могли негативно позначитися й на тій політиці, яку він так довго відстоював і просував, опублікував «Помилки і виправлення академіка Яворського» у формі виправлень до рукопису, який йому надав Яворський як голова УІМЛ. Хоча Скрипник і знайшов багато помилок, його статтю було написано не так у полемічному тоні, як у тоні вчителя, який виправляє свого учня[882].

Рішучість, із якою всесоюзний історичний істеблішмент провадив кампанію проти Яворського, межувала з порушенням суверенітету радянської України. Інститут історії комуністичної академії СРСР 1 березня 1930 року ухвалив резолюцію, у якій була така заява:

М. Яворський упродовж низки років прикривався іменем члена КП(б)У й історика-марксиста України, здійснюючи ідеологічне шкідництво й дискредитуючи марксистську історичну науку України.

У резолюції було заявлено, що це «тяжкий факт», проте КП(б)У та українські історики-марксисти не повинні шкодувати зусиль у боротьбі з цим ідеологічним шкідництвом[883]. Керівництво КП(б)У, мабуть, не на жарт розлютилося від того, що російські історики розповідали їм, як слід проводити ідеологічну чистку в них удома. Косіор, генеральний[884] секретар КП(б)У, 6 квітня надіслав листа редакції «Правди» у відповідь на випад Комуністичної академії, інформуючи про те, що українські історики самі добре дають собі раду з критикуванням Яворського, якого на той час уже виключили з партії[885].

Кампанія проти Яворського в Україні не гальмувала. XI з’їзд КП(б)У в червні 1930 року засудив у своїй резолюції «антимарксистську теорію Яворського», прирівнявши її до національних ухилів Шумського, Хвильового та Волобуєва[886]. Андрій Хвиля в авторитетній книжці про розв’язання національного питання в Україні звинуватив Яворського в тому, що він піддався шкідливому впливові Грушевського та зобразив Центральну Раду як соціалістичну барикаду супроти гетьманату, і заявив, що боротьба з яворщиною була основним завданням історичного фронту в Україні[887]. У червні 1931 року КП(б)У засудила УІМЛ за прикривання національних ухильників і наказала розформувати цей заклад на кілька автономних дослідних інститутів[888]. Відповідно найбільшою жертвою кампанії проти Яворського став інститут, що був основним опертям Скрипника в ідеологічній царині.

Кампанія проти Яворського відбувалася під час далекосяжних змін у радянській науці, коли гуманітарні та суспільствознавчі науки перетворювалися на форпости «ідеологічного фронту». Похмурі реалії так званої культурної революції буде розглянуто пізніше, проте деякі вияви, що стосуються історії, варто згадати. Це були часи масових арештів науковців, унаслідок чого практично знищувалися цілі наукові дисципліни. Кампанія проти яворщини в історії була частиною більшого процесу — спроби замінити окремі національні історії історією СРСР. Коли провадилася кампанія проти Яворського, під тиском опинилися російські «буржуазні» історики, так само як і неросійські історики[889]. Проте в радянській Україні напади на традиційних науковців відігравали другорядну роль порівняно з кампанією проти молодих комуністичних кадрів довкола Яворського. В одній зі статей проти Яворського, яку написав Трохим Скубицький та опублікував у журналі «Историк-марксист», погляди Грушевського та підсудного в справі СВУ Осипа Гермайзе порівняно з поглядами Яворського в спробі зарахувати останнього до класових ворогів і звинуватити український культурний істеблішмент у бракові ідеологічній пильності:

Зіставляючи твердження Грушевського, Гермайзе і Яворського, неважко переконатися, що роботи М. Яворського нічого спільного не мають із марксизмом і цілковито перебувають під впливом Грушевського. Слід проте зазначити, що незважаючи на їхній псевдомарксистський характер підручники М. Яворського впродовж багатьох років були основними в наших школах, широко рекламувалися Наркомосом України й мали прихильний відгук також і з боку наших партійних органів. Усе це потребує серйозної уваги з боку деяких істориків-комуністів, і необхідне широке викриття яворщини, котре, на жаль, досі ще не провели необхідною мірою українські історики-марксисти. Зростання справжніх марксистських кадрів українських істориків, що завдали серйозного удару яворщині в травневій дискусії 1929 р., вочевидь, є запорукою успіхів у викорчовуванні з арсеналу марксистської історичної науки багатьох положень, які захищає Яворський і його учні (Сухино-Хоменко, Свідзинський та ін.), і які не мають нічого спільного з марксизмом[890].

Лише після того, як завершилася кампанія проти Яворського, увагу звернули й на найбільш відомих «буржуазних» українських істориків. 1931-го ГПУ «виявило» міфічну підпільну організацію «Український національний центр», членами якої виявилися практично всі колишні політичні прибічники Грушевського. Самого Грушевського доставили до Москви, де він мав регулярно звітуватися перед ГПУ, проте все ж таки міг продовжувати свої історичні дослідження. Водночас у радянській Україні почали з’являтися злісні нападки на його «буржуазно-куркульську націоналістичну ідеологію». Українських «буржуазних» істориків, які змогли уникнути попередніх чисток, заарештували до кінця 1933 року, а самого Грушевського відправили до Кисловодська, де він і помер 1934-го. У березні 1933-го заарештували Яворського, звинувачуючи його в членстві в підпільній військовій організації. Востаннє його бачили в таборах на Соловках[891]. Інших українських істориків-марксистів оголосили контрреволюціонерами, і впродовж наступних кількох років практично всіх їх заарештували[892]. Водночас історія народів СРСР подавалася за схемою, яку практично неможливо було відрізнити від старої російської націоналістичної подачі, хоч її й було прикрашено поверховими запозиченнями з марксистського словника. Після чистки послідовників Михайла Покровського в Росії в середині 1930-х радянський патріотизм став вартовим історичної науки, а під його егідою було реабілітовано російську імперську історію, з царями та всім іншим[893]. Радянські українські історичні студії просто перестали існувати, за винятком окремих дивних книжок чи статей, спрямованих на те, щоб обґрунтувати якусь нову політику партії чи заявити про вічну відданість «старшому брату» України — російській нації. Лише після смерті Сталіна зможе з’явитися українська історична наука, та й то обмежена й суворо контрольована. Ім’я Матвія Яворського, справжнього батька української радянської історичної науки, залишатиметься в радянській Україні незгадуваним і забороненим до згадування.

* * *

Кампанія проти Яворського була не лише початком кінця української історичної науки. Заперечуючи окремішність української історії, вона усувала основну частину ідеологічного виправдання права України на свій окремий вид соціалізму. Ця кампанія була прелюдією до нападу на Скрипника, на його політику, на його націю.