Вступ

Невдовзі після того, як Тіто розірвав стосунки зі Сталіним, Мілован Джилас, який натоді був головним ідеологом Югославії та відчайдушно шукав її власний шлях до соціалізму, опублікував статтю, у якій обґрунтовував розрив із СРСР. Він писав, що сам Ленін гарантував націям право на пошук власного шляху до соціалізму. Текст під назвою «Ленін про стосунки між соціалістичними державами» передовсім складався з відозв до українців із запевненнями в тому, що їхні права та сподівання поважатимуть[1]. Цілком виправдано те, що югослави взяли за приклад Україну, оскільки саме українці були першими, хто спробував знайти свій національний шлях до соціалізму. Ця книжка — спроба відстежити перерваний український шлях до соціалізму, спроба відстежити, як він починався, що українські комуністи намагалися здобути, яких тимчасових успіхів вони спромоглися досягти і, зрештою, як скінчилися їхні пошуки власного шляху. У цій книжці буде чітко показано, що те, чого домоглася радянська Україна, у жодний спосіб не можна назвати «національним визволенням», проте водночас на режим, котрий було в ній сформовано, глибоко вплинули ті національні прагнення, які гучно проголошувалися і які Комуністична партія (більшовиків) України підтримувала впродовж дототалітарного періоду радянської історії, коли формувалася радянська держава.

Це дослідження складається з трьох самостійних частин, що пов’язані між собою. У перших двох розділах досліджено розвиток націоналізму та соціалізму в період між двома війнами на території, яка згодом стане радянською Україною, а також питання українського національного визволення, що знайшло своє вираження під час революції та громадянської війни. У цих самих розділах досліджено процес, у перебігу якого партія більшовиків усвідомила потребу згорнути свою національну політику. У наступних трьох розділах ідеться про те, як пошук більшовиками української національної легітимності привів до втілення українських національних прагнень у межах комуністичного руху та як ці прагнення озвучували так звані «націонал-ухильники» Олександр Шумський, Микола Хвильовий та Михайло Волобуєв. У останньому розділі йдеться про «ортодоксальний український комунізм», який асоціюється з Миколою Скрипником, а також про те, як Сталін поклав йому край.

Під час Російської революції 1917 року стара імперія просто розпалася. Українці перебували під проводом своєї національної інтелігенції, більша частина якої була організованою в соціалістичні партії. Невдовзі після зречення царя українські соціалістичні партії заснували національний представницький орган — Центральну Раду, яку Тимчасовий уряд Росії зрештою був вимушений визнати як політичний орган української автономії. Український рух мав широку підтримку населення — доказом є те, що за українські соціалістичні партії, яких обирали до Всеросійських Установчих Зборів в Україні, віддало свій голос 80 % місцевого населення. На початку 1918-го Українська Центральна Рада проголосила незалежність від Росії, тож український національний уряд, у тій чи іншій формі, проіснував до кінця 1921 року.

Українці не змогли захистити свою політичну незалежність від зазіхань поляків, більшовиків і білих. Україна була одним із основних театрів громадянської війни, на її території влада переходила з одних рук до інших десятки разів. І саме територія України зазнала катастрофічних руйнувань. Ранньобільшовицька політика вороже ставилася до національного українського руху, а селянська більшість України щиро й радо платила більшовикам тією самою монетою. Спершу більшовики ігнорували тих, хто закликав їх врахувати сподівання українців, проте вже на початку 1920-х років більшовицькі лідери зрозуміли, що спротив села в Україні не вдасться подолати без поступок селянству та національній інтелігенції, яка вела за собою народ у 1917-му. Українських боротьбистів прийняли до Комуністичної партії (більшовиків) України в 1920 році, проте справжній поворот національної політики партії на 180 градусів відбувся лише в 1923-му на XII партійному з’їзді[2].

До 1923 року низка комуністів виступили із засудженням тенденції більшовиків перебирати на себе роль імперіалістів, що прагнуть відновити стару імперію всупереч прагненням її неросійського населення. Ісламський більшовик Султан-Ґалієв висунув найбільш систематизоване звинувачення «червоному імперіалізму»[3]. Але такі погляди ще до нього висловлювали саме в Україні: Шахрай та Мазлах наприкінці 1918-го — на початку 1919-го, опозиція федералістів у КП(б)У, а також корінні прорадянські українські групи, такі як боротьбисти та укапісти.

XII з’їзд партії почасти загасив цю критику тим, що офіційно проголосив політику коренізації, яку ухвалили з надією надати неросійським радянським республікам певної національної легітимності. Політика коренізації передбачала залучення неросіян до керівництва партії та до місцевої державної адміністрації, заохочення членів партії та державних службовців вивчати місцеві мови й інтегруватися в місцеве національне життя, а також до сприяння розвитку питомої місцевої культури. Українізація, яка була українським варіантом цієї політики, пішла далі ніж будь-який інший варіант коренізації, і це дало змогу урядові радянської України дістати підтримку значної частини національної інтелігенції, що досі вороже ставилася до радянської влади.

Українізація була успішною в тому сенсі, що вона надала радянській Україні певної національної легітимності, проте цього успіху було досягнуто лише почасти завдяки легітимізації прагнення українців до національного визволення в межах самої партії. Комуністи почали порушувати ті питання, які були вкрай незручними для Москви. Олександр Шумський, колишній лідер боротьбистів, якого зробили народним комісаром освіти, стверджував, що національне визволення не буде цілком завершеним, якщо Україні не дозволять мати власне політичне керівництво. Микола Хвильовий, найпопулярніший український комуністичний письменник тих часів, виступав за культурне звільнення України від її колишнього колоніального гнобителя — Росії. Народжений у Росії Михайло Волобуєв, котрий очолював політичну просвіту радянської України й представляв ту нову генерацію, яку виховала сама партія, опублікував приголомшливий трактат із наміром довести, що радянська система так і не здолала економічної спадщини колоніалізму, оскільки радянську Україну в економічному плані експлуатували не менше, ніж за часів царизму. Москва сприйняла це як загрозу собі аж до такої міри, що сам Сталін виступив проти Шумського та Хвильового, звинувативши їх у «національному ухильництві» від лінії партії. Їхні колеги, як і належить, також їх засудили, а ті питання, які вони порушили, розглянули тільки почасти.

Однак радянська Україна все ж таки досягла успіху, прокладаючи власний національний шлях до соціалізму під керівництвом Миколи Скрипника, старого більшовика, який заступив Шумського на посаді комісара освіти. Уявлення про другорядність такої посади оманливе, оскільки де-факто це був міністр у справах національності, ідеології, культури, а також найуспішніший лобіст українських справ у різних спілках та групах СРСР. Скрипник просував українізацію як політику націєтворення та намагався консолідувати українську національну державу[4] в межах СРСР у чеканні того дня, коли Україна ввійде до майбутньої всесвітньої соціалістичної співдружності на рівних із іншими розвиненими націями[5] Європи правах. Можливо, хтось вважатиме, що він був таким собі українським Ґомулкою чи Тіто, коли не брати до уваги, що йому бракувало влади й критично важливих важелів впливу — національної армії та поліції, які дали б йому змогу успішно виступити проти Москви. Проте певний час радянська Україна під орудою Скрипника, попри всі наявні елементи авторитаризму й тоталітаризму, була не таким уже й поганим сурогатом національної державності. У кожному разі, це було краще, ніж режим усеохопного національного гноблення, який прийшов згодом.

Кінець радянському заграванню із цим сурогатом національного визволення в межах кордонів СРСР настав під час першої п’ятирічки. Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів — усі ці найжахливіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити. Тут я можу лише частково, «широкими мазками» описати ці явища та події.

Низка цінних досліджень, що їх провели науковці за межами Радянського Союзу, були вкрай важливими в моїй роботі. Бібліографія українського комунізму Юрія Лавриненка та дослідження українського націоналізму Панаса Феденка лишаються незамінними вихідними точками будь-якої подорожі до сучасної історії України[6]. Про історію радянської України та її Комуністичної партії писали Василь Дмитришин, Валентин Садовський, Всеволод Голубничий, Іван Майстренко та Роберт Салліван[7]. Їхні праці незамінні. Класичне дослідження Української революції залишається своєрідним базовим підручником із цього питання, хоча останнім часом його суттєво доповнила збірка за редакцією Тараса Гунчака[8]. Нещодавно вийшло нове видання дослідження Юрія Бориса про становлення радянської української держави[9]. Монографія Івана Майстренка, присвячена боротьбистам, та дослідження режиму П’ятакова 1919 року, яке здійснив Артур Адамс, також були корисними[10]. Цінні дослідження так званого «націонал-ухильництва» у Комуністичній партії (більшовиків) здійснили Януш Радзейовський, Всеволод Голубничий та Роман Сольчаник[11]. Праці Юрія Луцького, Мирослава Шкандрія та Юрія Лавриненка незамінні для розуміння літературних трендів та політики того періоду[12]. Іван Кошелівець опублікував цікаву біографію Миколи Скрипника[13]. Більш спеціалізованим, проте не менш важливим історичним темам радянського періоду української історії свої праці присвятили Мирон Кордуба, Борис Крупницький та Олександр Оглоблин[14]. Дослідження десятиліття масового терору (1929–1939) у радянській Україні Григорія Костюка незамінне для розуміння, як було придушено український національний комунізм[15].

У пригоді також стали й деякі праці радянських істориків, попри їхню офіційну скутість «партійною свідомістю», що надає навіть найкращим її зразкам упередженого характеру. Серед офіційних історій КП(б)У праці Мойсея Равич-Черкаського та Миколи Попова є одними з найперших та найбільш інформативними[16]. Українських комуністів, котрих засудили як «націонал-ухильників» у 1920-х роках, так і не було реабілітовано, а радянські історики пізнішого періоду не спромоглися опублікувати нічого, крім пустопорожніх засуджень усього, що ці «ухильники» сказали чи зробили. Миколі Скрипнику пощастило трохи більше завдяки вибірковій і тимчасовій реабілітації його постаті; у той період було видано й досить інформативну його біографію[17].

Усі дослідники, які працювали до мене, заслуговують на подяку за величезну частку того вартісного, що знайдеться в цій праці. За будь-які помилки в ній відповідає тільки її автор.