Розділ III Олександр Шумський та проблеми українізації радянської України

XII з’їзд партії ухвалив постанову про запровадження політики коренізації, сподіваючись зблизити народи Радянського Союзу. Влада мала на меті так об’єднати між собою нації, щоб неросійські розчинилися, і в результаті зовсім знівелювався національний поділ. У основу такої політики було покладено припущення, що офіційне заохочення до культурного розвитку народів буде сприйнято вдячно, а визнання національного розмаїття сприятиме міжнаціональній єдності та продемонструє, що немає приводів боятися зближення.

Але більшовицькі припущення — то одне, а реальність — то інше. Що як підтримка національного розмаїття тільки стимулює людей прагнути до ще відчутнішої відмінності від інших? Раптом вони вирішать, що зовсім не хочуть російського впливу? Чи усвідомлять, що прагнуть більшої незалежності, ніж їм дозволяє Москва? Це все питання, що випливають із традиційного способу мислення, яке Ленін намагався відкинути у своїх творах із національної проблематики. Леніністи вважали, що вождь більшовиків у цьому має рацію, а будь-які сумніви критиків безпідставні. Але, на жаль для леніністів, трапилося все якраз навпаки. Через три роки після початку коренізації Олександр Шумський вимагав замінити на посаді голову КП(б)У, якого призначив Сталін для пришвидшення українізації, на українця. У літературі Микола Хвильовий закликав до цілковитої відмови від впливу російської культури й обстоював переорієнтацію України на Західну Європу. Через п’ять років Михайло Волобуєв рішуче стверджував, що Росія експлуатувала Україну як залежну колонію. Москва була шокована, що такі незручні для неї питання взагалі порушувалися та активно обговорювалися, і саме тому влада вирішила втрутитися, аби зупинити поширення цієї єресі.

Практично все, що відрізняло український формат комунізму, можна було прямо чи опосередковано вивести від боротьбистів, українських революціонерів під проводом Олександра Шумського та Василя Еллана-Блакитного, які приєдналися до КП(б)У в 1920-му. Перед XII з’їздом Шумський і Блакитний найбільше серед партійців наполягали на поступках для українців. Після цього з’їзду вони були в передніх рядах КП(б)У серед тих, хто прагнув посилити легітимність радянської влади в Україні через офіційне заохочення національно-культурного розвитку. Так зване націонал-ухильництво Шумського полягало в його зусиллях, спрямованих на пришвидшення українізації та забезпечення її на найвищому політичному рівні. Такі прагнення було оцінено Москвою як загрозу єдності СРСР, і всі його дії таврувалися як «шумськизм». Навіть давню ідею про КП(б)У як продукт злиття російського більшовизму та українського боротьбизму було відкинуто, мотивуючи це тим, що останній — «неленінський». Кампанія проти Шумського спричинила політичну кризу, що призвела до відкритого розколу в Комуністичній партії Західної України (КПЗУ). Це коштувало Радянському Союзу майже всієї тієї підтримки, яку він мав на українських землях по той бік західного кордону СРСР. Разом із тим, кампанія протистояння Шумському не стала кроком до повної відмови від ідеї про те, що радянська Україна торує власний шлях до соціалізму, бо це уявлення житиме аж до рішучого розриву між радянським режимом і селянами під час першої п’ятирічки. Однак ця кампанія була першим кроком до того, що згодом переросте в організовані зусилля з метою покласти край усьому національному в радянському житті. Наразі вона лиш продемонструвала межі того, наскільки радянській Україні дозволено відійти від російської моделі.

КП(б)У та українізація, 1923–1925 роки

Багато науковців ретельно досліджували політику українізації та її причини, тож немає потреби в нашій роботі надто заглиблюватися в це питання. Якщо коротко, то під час революції українці змогли розбудувати різні національні інституції. Більшовики були неспроможні звести нанівець їхні досягнення, тому намагалися зайняти місця очільників українського руху. Вони визнали, що українці ніколи не втихомиряться, аж доки більшовики не погодяться з їхніми національними прагненнями через прийняття української культури як власної та через подолання мовного бар’єра між режимом і тими, над ким він урядував. Затонський, мабуть, найвлучніше описав українізацію та її впровадження, коли вказав не тільки на формальне урівняння російської та української мов, а й на активну політику сприяння розвитку української культури, українізацію партії, урядової адміністрації та політику дерусифікації русифікованих у минулому українців[332].

Українізація в культурній сфері стала відчуватися набагато раніше, ніж дісталася політичного апарату. Перші особи переважно все ще російської КП(б)У були далекі від бажання українізувати саму владу. Адже це означало вивчення нової мови, яку не лише більшовики, а й міські жителі у своїй більшості вважали селянською. Багатьом здавалося, що долучитися до української культури означало стати по один бік із українським селом, а отже — відійти на узбіччя від розвиненішої культури російськомовних міст. Звісно, вони сприймали це як крок назад у розвитку. Типовим поглядом, що його сповідували багато більшовиків-не-українців в Україні, стало висловлювання Дмитра Лебедя, другого секретаря ЦК КП(б)У. Напередодні XII з’їзду він детально пояснив свою «теорію боротьби двох культур», стверджуючи, що суперництво між російською та українською культурами було неминучим в Україні й що партія повинна стати на бік російської культури міського пролетаріату супроти дещо відсталої культури українського села. Його доводи були діаметрально протилежними до того, що згодом стане українізацією. Як Лебедь сам писав:

…Поставити собі завдання активно українізувати партію, цебто і робітництво (а цього партія не може робити, не перекинувши своєї роботи і на робітництво), тепер буде для інтересів культурного руху захід реакційний, бо націоналізація, тобто штучне насаджування української мови в партії й робітничій клясі, при теперішньому політичному, економічному та культурному співвідношенні між містом і селом, — це значить стати на погляд нижчої культури села в порівнянні з вищою культурою міста[333].

Ідею Лебедя про неминучу боротьбу національних культур в Україні було швидко викинуто за борт, оскільки режим саме намагався покласти цій боротьбі край. Власне, його «теорія боротьби двох культур» здобула вічну лиху пам’ять у тому розумінні, що кожного, хто висловлював позицію, яка відходила на крок від офіційного погляду на національне питання, звинувачували в намаганнях відродити цю теорію.

Проте Лебедь та інші, хто дуже не хотів приймати українізацію та погоджувалися на неї зі скрипом, насправді не надто від неї постраждали. Після XII з’їзду Емануїл Квірінг, голова Катеринославського крила партії, став першим секретарем КП(б)У[334]. Лебедь був другим секретарем і другою людиною в українській партійній ієрархії[335].

Послужний список Квірінга на посаді першого секретаря вказує на те, що він був аж ніяк не активним прихильником українізації. Можливо, причиною було те, що він отримав своє крісло саме в той період, коли розпочалася боротьба за ієрархію в партії після смерті Леніна[336], тож подолання троцькізму було пріоритетнішим, ніж упровадження українізації. Можливо, річ була ще й у тім, що ці дві цілі суперечили одна одній від самого початку: оскільки більшість членів КП(б)У не були українцями, будь-які рішучі дії, спрямовані на українізацію партії та уряду, могли спричинити «російську реакцію» та викликати невдоволення з боку РКП і владного тріумвірату[337]. Загалом керівництво КП(б)У поступово почало відходити від своїх попередніх обіцянок і зобов’язань у цій сфері.

Одразу після XII з’їзду, перед тим як про розлом усередині російського політбюро дізналася громадськість, КП(б)У та радянський український уряд анонсували заходи, що явно свідчили про відданість упровадженню політики українізації. Резолюція Центрального комітету від 22 червня 1923 року містила програму українізації партії, і 1 серпня уряд оприлюднив свій перший декрет про українізацію. Цей документ підтверджував наміри режиму підтримати права громадян на взаємодію з державними органами рідною для них мовою, визнання української мовою більшості громадян, та забороняв обіймати будь-яку посаду в державних органах тим, хто не володів українською мовою так само вільно, як і російською. Усі державні службовці мусили стати двомовними впродовж року[338]. Цю варту уваги обіцянку не було дотримано, проте слід зазначити, що брак достатньої кількості кваліфікованого персоналу так чи інакше ускладнив би реалізацію цього плану, навіть за найкращих намірів усіх учасників.

Станом на початок VIII конференції КП(б)У в травні 1924-го боротьба проти троцькізму була на самому піку, а українізація для Квірінга остаточно перестала бути пріоритетною справою. У своїй офіційній заяві до з’їзду він утримався від підтримки чи відмови від резолюції XII з’їзду, проте ясно натякнув, що не просуватиме активно це питання. Квірінг зауважив, що серед членів КП(б)У одна третина завжди була українцями й це свідчить про те, що українізація вже мала свій вплив на партію. Він прямо засудив «примусову українізацію національних меншин», особливо російських робітників в українських містах[339]. Оскільки на цьому етапі не було жодних виявів «примусової українізації», це твердження могло лише свідчити, що напад Квірінга на ворога, якого не існувало, означав закодоване повідомлення про те, що він у принципі не підтримував українізацію як таку.

Звісно, ті державні службовці, що не хотіли обтяжувати себе опануванням мови, яку вони вважали сільською, розмовною, могли й не боятися, що до цього їх хтось примушуватиме під девізом виконання постанови про українізацію. Звіт щодо прогресу українізації, опублікований після закінчення перебування Квірінга в кріслі, вказує на те, що мало хто з урядовців на вищих посадах у різних державних установах серйозно сприймав вимогу вивчення української мови аж до 1926-го[340]. Це був рік після зняття Квірінга. Українізація партії постійно відставала, навіть якщо порівнювати зі скромними кроками, які робили в цьому напрямі держслужбовці.

Упродовж років урядування Квірінга українізація була найвідчутнішою у сфері культури, у якій особливу активність проявляли боротьбисти. Василь Еллан-Блакитний став головним редактором офіційного щоденного урядового видання «Вісті ВУЦВК» та заснував «Гарт» — організацію, що сприяла розвитку українських письменників пролетарського походження. Інший боротьбист, Сергій Пилипенко, був основним помічником Блакитного у «Вістях» та очолював «Плуг» — найактивнішу організацію, яка була партнером «Гарту». Пилипенко спрямував свою діяльність на підтримку майстрів слова із селян у розвитку їхніх письменницьких навичок. У 1925-му Шумський став наркомом освіти[341], тобто обійняв ту посаду, яка зробила його керівником галузей освіти та культури взагалі[342].

У квітні 1923 року вийшов новий журнал, який був очевидним свідченням тих можливостей, що їх радянський уряд готовий був надати українській культурі. «Червоний Шлях», редактором якого став Шумський[343], був українським аналогом російських «толстых журналов», довкола яких уже тривалий час оберталося інтелектуальне життя в Петрограді й Москві. Це видання було представлено публіці як журнал-платформу для культурної, соціальної та політичної дискусій. У «Червоному шляху» публікувалися нові українські письменники, що були віддані революції як єдиній надії на національне та культурне визволення українських народних мас. Зазвичай ці нові письменники були пролетаріями або селянами. А оскільки про безпросвітний і суворий канон соціалістичного реалізму тоді ще навіть не думали, ці люди мали широкі можливості для реалізації своїх талантів. Новий журнал став видимим доказом того, що співпраця з радянським режимом давала чималі шанси для розвитку української культури.

Передмова редакції до «Червоного шляху» означила спрямованість видання, визнаючи, що українська революція була й національним, і соціальним феноменом, та заявляючи, що журнал дотримуватиметься засад надання «відповідної орієнтовки» читачам в Україні, які після звільнення від колоніального статусу[344] долучилися до процесу розбудови власної національної культури[345]. Однією з основних тем, на якій акцентували та яку просували в цьому виданні, було те, що радянська Україна була більше віддана духу української революції та її традиціям, ніж націоналісти-емігранти, що «запродалися» чужому імперіалізму. Цей аргумент найрішучіше було висловлено в статті самого Шумського, у якій він нападався на «нове козацтво» націоналістів-емігрантів, звинувачуючи їх у зраді шевченківської традиції боротися водночас і з національним, і з соціальним гнобленням. Він стверджував, що українські соціалісти показали свою неспроможність у боротьбі з класовим гнобленням, усунення якого було так само життєво важливим для українських народних мас, як і національне звільнення. За словами Шумського, тільки радянська влада могла домогтися й національного, і соціального визволення мас[346]. Ця лінія аргументації була красномовним свідченням того, наскільки радикально змінився стан речей протягом п’яти років після режиму П’ятакова, коли більшовики прирівнювали українськість до контрреволюційності.

Пошук національної легітимізації

Домінування боротьбистів у справах культури, зокрема офіційна широка підтримка перспектив для культури української, змусили багатьох українських емігрантів переглянути правильність свого попереднього несприйняття радянського уряду в Україні. Попри те що реальна влада залишалася в руках росіян, нова прихильність до української справи виразно контрастувала з антиукраїнськими настроями нових національних держав — Польщі та Румунії. Поки маленьке Закарпаття жило за порівняно сприятливими законами Чехословаччини, українські школи та культурні інституції зіткнулися з великими труднощами у своїй діяльності в Польщі та Румунії. І загалом політика в державах Східно-Центральної Європи була радше спрямована на асиміляцію національних меншин, ніж на задобрювання їх[347]. Тоді як у Західній Україні конструктивна діяльність у інтересах національної справи ставала дедалі менш можливою, радянська Україна, здавалося, виявляла ознаки поступового розвитку в напрямі національної держави. Український націоналізм, який сформувався в Східній Україні, був також соціалістичним за своїм спрямуванням, і багато емігрантів бачили війну та революцію як початок кінця світового капіталізму. Чи очевидні недоліки радянської України не можна було з часом поступово подолати? Чи не були українці за умов відсутності в них будь-яких власних панівних класів соціалістичними за своєю природою, і чи не був пролетаріат їхнім єдиним природним союзником? Чи не радянська влада забезпечувала рамкові умови для створення уряду із селян та робітників? Урешті-решт, навіть провідники комуністичного режиму пророкували, що українці домінуватимуть і в українських містах[348]. З огляду на це — хіба не ставатиме радянська Україна з плином часу дедалі більше українською? Коли вимер сільський «бандитизм», стало очевидно, що збройне протистояння радянській Україні було безнадійним. Українізація допомагала переконати багатьох відомих українців у тому, що радянська Україна є останньою надією для цього народу.

Один за одним стали повертатися відомі члени національної еміграції. Юрко Тютюнник, провідник петлюрівських партизан у 1920–1921 роках, у 1923-му повернувся до радянської України[349] та опублікував відкритий лист, у якому закликав своїх колег-емігрантів вчинити за його прикладом. Наступного року Михайло Грушевський, голова Центральної Ради та перший президент України[350], вчинив так само[351]. Після повернення вони знайшли широкі можливості для культурної роботи. Грушевський, найвидатніший науковець свого народу, очолив історичні установи Української академії наук. Тютюнник активно втілював власний талант на ниві письменництва.

Інколи радянська преса називала цей рух примирення з радянським режимом «українським зміновіховством» (від російського «смена вех»), прирівнюючи його до російського руху, який виступав за примирення з більшовиками на основі російських національних інтересів. Група Устрялова «Смена вех» вірила, що більшовики рано чи пізно візьмуть на себе традиційну роль російських державників просто тому, що керують Росією. Вони вже спромоглися об’єднати майже всі землі старої імперії в СРСР. Устрялов прогнозував, що революційний запал більшовиків буде значно швидкоплиннішим, ніж динаміка й процеси у відбудованій ними імперії. Багато українців аргументували так само: мовляв, ті, хто керує Україною, повинні врешті-решт зробити так, щоб українська радянська державність набула реального змісту. Цей вид радянофільства став особливо поширеним у Західній Україні[352]. Станом на 1925 рік найпотужніша політична партія на цих теренах — трудовики — писала[353], що:

…всім давно відомий і ніким не оспорюваний факт, що на Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом зі зростом цієї ідеї — чужі рямці фіктивної української державности наповнюються рідним змістом справжньої державности. І цей факт є рішучим для нас, як українських націоналістів на скристалізування нашого відношення до Радянської України. Форма влади й люде, які виконують її, це одно, а зав’язок державности, як такий, це щось цілком друге[354].

Ставлення КП(б)У до цього феномену було неоднозначним: вони прагнули підтримки відомих українців та культивували її, але водночас показово вказували на власну чистоту від різних впливів такого «буржуазного націоналізму».

На VIII конференції КП(б)У в 1924-му було презентовано заяву, адресовану українській радянській інтелігенції та всьому радянському народові. Під нею стояли підписи 66 відомих інтелектуалів включно з колишніми членами уряду УНР, такими як Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг. Відому як Декларація 66, її опублікувало офіційне урядове видання «Вісті ВУЦВК». У ній було прослідковано процес, за допомогою якого радянська Україна змогла привабити інтелігенцію, і також зауважено, що лишень національний нігілізм більшовиків на ранніх етапах заважав такому примиренню. У цьому документі заяви XII з’їзду було потрактовано як серйозний намір більшовиків виправити помилки минулого та здолати їхні наслідки. А також заявлено, що завдяки політиці українізації Радянському Союзу вдалося взяти українців, які живуть за його межами, під свою протекцію. Таким чином, ті, хто відчував себе уповноваженим говорити від імені української нації, заявляли, що готові прийняти радянську владу, оскільки вона багато обіцяє для українців. Тож вони погоджуються саме на підставі цих обіцянок і лише доти, доки влада їх дотримуватиметься. Вони, вочевидь, мали намір укласти через цю відозву своєрідний пакт між тими, хто панує, і тими, над ким панують[355].

Режим відповів на Декларацію 66 тим, що прирівняв викладені в ній погляди до тих, які колись висловив Питирим Сорокін і пізніше засудив Ленін. Ті, хто підписав цей документ, як стверджувалося на першій сторінці видання «Вісті ВУЦВК», були «буржуазними демократами», які ставили ідею Батьківщини понад соціальний клас та революцію[356]. Це можна тлумачити в двох значеннях. Члени партії повинні бути непохитними й не піддаватися спокусі поставити національні питання вище за питання робітничого класу, тоді як люди поза партією, для яких національні інтереси мали першочергове значення, найкраще можуть їх задовольняти виключно своєю співпрацею та примиренням із радянським режимом.

Комуністів справді спокушала перспектива взяти на себе роль захисників західних українців і зробити радянську Україну магнітом для їхніх прагнень до возз’єднання нації. У 1924 році V Конгрес Комінтерну, зокрема його резолюція про національне питання в Центральній Європі й на Балканах, наказував Європейським комуністичним партіям надати повну підтримку прагненням національних меншин і замінив старий заклик на підтримку національного самовизначення на конкретніший — до «державного відокремлення поневолених народів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Югославії, Греції»[357].

Українське питання було визначено «однією з найважливіших національних проблем у Центральній Європі», вирішення якої продиктовано інтересами революції в Чехословаччині, Румунії та Польщі. Резолюція визначала, що проблема українських меншин «являє собою єдине українське національне питання, що вимагає спільного революційного рішення для всіх цих країн». А рішенням було відокремити українські території від цих країн і «приєднати їх до радянської України, а отже, і до Союзу Радянських Соціалістичних Республік»[358]. Українські національні прагнення було, вочевидь, визначено як найперспективніший засіб для прориву санітарного кордону Радянського Союзу на заході задля поширення більшовицької революції в Європі.

Представники радянських українців відгукнулися з ентузіазмом. Сергій Пилипенко, де-факто редактор «Вістей» під час хвороби Блакитного, написав редакторську статтю, у якій ішлося про Українську Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку, що включила б у себе всі українські території, як про «реалістичну мрію»[359]. Влас Чубар, голова уряду радянської України, пізніше заявив:

Кордон із Польщею був проведений так, що батьки мешкали по один бік вулиці як громадяни Української РСР, а їхні діти — по інший, під Польщею… Ця велика кількість українців, які живуть у ярмі капіталістичних країн, повинні навчитися від нас, що їм слід створити власний режим і вони мусять знищити штучні кордони[360].

Радянська Україна була готова зробити все, що в її силах, щоб навчити їх цьому.

Каганович і Шумський

Щоб уряд радянської України міг зберегти рівень національної легітимності, здобутий завдяки початкові процесу українізації, конче потрібні були зміни в керівництві КП(б)У. Якби партія залишалася під керівництвом Квірінга, українізація, найімовірніше, і далі обмежувалася б виключно культурними питаннями. Проте розстановка сил у КП(б)У різко змінилася в квітні 1925-го, коли Квірінга замінив на посаді першого секретаря Лазар Каганович, довірений «офіцер» Сталіна, відряджений із Росії з наказом наполегливо вимагати українізації партії та уряду[361]. Хоча Каганович розмовляв українською мовою достатньо вільно для того, щоб використовувати її в публічних виступах, він був не етнічним українцем, а євреєм, народженим в Україні[362].

Каганович одразу почав просувати процес українізації. У своїй першій публічній промові новий перший секретар зажадав поширити українізацію й на саму партію[363]. Невдовзі потому Чубар обґрунтував необхідність такого курсу, застерігаючи, що тільки тоді партія може сподіватися очолити українські культурні процеси, які вона зараз підтримує, коли сама українізується, бо інакше є ризик позбутися провідної ролі в цьому рухові на користь чужої для неї української національної інтелігенції:

До цього часу ми не приділяли належної уваги тому питанню, щоб наша партія взяла під свій контроль усі ті процеси, які нині зростають і розвиваються в українському житті на основі національних тенденцій. Наш вплив на маси в цій царині їхнього життя залишається дуже слабким. Але ідеологічний вплив на українську інтелігенцію, який, звичайно, сприяє націоналістичним ухилам серед народних мас та особливо серед селян, постійно набуває більших масштабів. І безпосередня загроза потенційному відчуженню від нашої партії широких мас селянства та певного прошарку пролетаріату нависатиме до тих пір, поки партія відмовлятиметься йти шляхом, наміченим рішеннями XII з’їзду конгресу з національного питання[364].

Інакше кажучи, підтримка більшовиками української культури сприяла спалаху національної творчості та креативності, і над цими процесами партія не мала жодного реального контролю. Для того щоб його здобути та зберігати надалі, партія мала вступити в боротьбу з національною інтелігенцією. І зробити це, так би мовити, на її ж полі з тим, щоб перемогти в питаннях культурного проводу української нації. Партія не могла б і сподіватися на таке, якби стрімко не перетворилася на українську силу.

З цією метою Центральний комітет КП(б)У наказав українізувати партію та апарат професійних спілок. Водночас 1 січня 1926 року було встановлено кінцевим терміном для завершення українізації державної адміністрації[365]. Це означало, що всі партійні, урядові та профспілкові справи в Україні надалі мали би провадитися виключно українською мовою.

Каганович також наполягав на швидкій українізації формувань Червоної армії в Україні. За кілька днів після квітневого пленуму ЦК він виступив на зборах Київського військового округу, стверджуючи, що швидка українізація армії була життєво необхідною, якщо радянська влада хоче назавжди уникнути іноземної окупації в майбутньому:

коли український селянин буде в армії бачити людей з багнетами, що з ним розмовляють не на його мові, що з цією мовою не рахуються й з погордою ставляться до цієї мови (а цей гріх де в кого є, з посмішечкою, з іронією дехто підходить). Тоді селянство дивитиметься на цю армію, як на армію завойовників, а не як на свою армію[366].

Каганович був, вочевидь, рішуче налаштований зробити все, щоб українська мова стала панівною в головних установах радянської України.

Такий розвиток справ був наче здійсненням мрій тих, хто виступав за швидку українізацію. Водночас за рік потому КП(б)У почала кампанію з підриву репутації Шумського, якого охрестили «надмірним українізатором» і «націонал-ухильником». Сам час, на який припали анафеми на Шумського, також має значення, оскільки саме тоді відбулося й формування об’єднаної опозиції проти Сталіна, яка була коаліцією колишніх партнерів Сталіна в панівному тріумвіраті РКП[367] на чолі з Троцьким[368]. Ми знаємо, що Сталін справді переймався через можливості створення такої коаліції та намагався робити реверанси в бік Троцького, сподіваючись уникнути невигідного для себе розвитку подій[369]. Чи Шумського віддали як своєрідний «відкуп» тим російським комуністам в Україні, які чинили спротив українізації? А саме такі люди обіймали низку посад, особливо на Донбасі та в апараті профспілок[370]. Дані щодо національного складу нових кандидатів у члени партії вказують на послаблення в другій половині 1926-го спроб залучити до неї більше українців. У другій половині 1925 року 54 % нових кандидатів у члени КП(б)У були українцями; у першій половині 1926-го вони становили 55,1 %, у другій половині цього самого року відсоток українців упав до 52,6 %, а в першій половині 1927-го до 48,8 %. Протягом цього ж періоду відсоток нових кандидатів-росіян зріс із 26,8 % у першій половині 1926 року до 33,2 % у другій половині 1927-го. Директива політбюро ЦК КП(б)У 9-го травня 1927 року містила інструкцію про призупинення до наступного з’їзду прийняття до лав партії тих, хто не належав до робітничого класу. Оскільки так доступ до членства в партії було, по суті, закрито переважно для неросіян, ця директива посилила позицію саме росіян у КП(б)У[371]. Якщо коротко, то кампанія, що розгорнулася проти Шумського, супроводжувалася розмиванням зусиль з українізації партії. Це вказує на те, що обидва ці заходи було спрямовано на посилення підтримки владного тріумвірату в Москві з боку російського контингенту в КП(б)У.

У боротьбі з об’єднаною опозицією не було жодної небезпеки в тому, щоб позбавити український контингент у партії влади й впливу. Колишнім боротьбистам більшість членів партії так чи інакше все одно не довіряла, бо вважала їх представниками «неленінської спадщини»[372]. Шумський мав своїх союзників-комуністів у Комуністичній партії Західної України (КПЗУ), які ніколи не належали до Російської комуністичної партії, а отже — не брали участі у внутрішніх справах ВКП(б). Також було мало шансів на те, щоб українські комуністи знайшли спільну мову з об’єднаною опозицією, оскільки вона виступала за пришвидшену індустріалізацію коштом селянства. Шумський прийшов до партії як провідник селян, тому він ніколи не долучився б до тих, хто хотів принести селянство в жертву на вівтар індустріалізації. Невдоволення політикою українізації могло зіграти на користь опонентам Сталіна в партії, а от підтримка пришвидшення українізації нічого б їм не дала. Оскільки національна політика, нехай і незначною мірою, але все-таки стала питанням у внутрішньопартійній боротьбі на рівні Союзу, саме опозиція взялася критикувати українізацію як порушення прав росіян в Україні[373]. Пожертвувати Шумським означало посилити позиції Сталіна в партії, але це також могло послабити ауру національної легітимності радянської України, на створення якої було покладено так багато зусиль.

«Злочин» Шумського, вочевидь, відбувся під час однієї зустрічі восени 1925-го. Невдовзі після II з’їзду КПЗУ група очільників цієї партії в супроводі Шумського вирушила до Москви на зустріч зі Сталіним. За спогадами колишнього члена ЦК КПЗУ, які він озвучив у інтерв’ю Янушу Радзєйовському, Шумський порушив питання, що КП(б)У має очолити українець, особливо зважаючи на те, що вже було достатньо кваліфікованих українських більшовиків, як-от Скрипник або Чубар. Тоді Сталін відповів лише, що такий крок був іще не на часі[374].

Сталін власноруч виклав основні тези, які йому озвучив Шумський, у листі Кагановичу та ЦК КП(б)У, датованому 26-м квітня 1926 року. За словами Сталіна, Шумський стверджував, що українізація просувалася з великим труднощами, оскільки її впроваджували під тиском та з великими затримками. Українська інтелігенція та українська культура швидко зростали й розвивалися, проте партія була неспроможна стати на чолі цього руху, оскільки провідні елементи в ній та у профспілках навмисне чинили перепони українізації. За словами Шумського, партія не мала й надій на те, щоб очолити культурний український рух, бо це могло відбутися лише за умов, якби самою нею керували люди з прямими зв’язками з українською культурою. Згідно з цим документом, Шумський запропонував такі дії: зняти з посади Кагановича, на його місце призначити Чубаря, а колишнього боротьбиста Григорія Гринька призначити головою уряду. Шумський нібито погрожував, що якщо цього не буде зроблено, то надалі він не зможе бути корисний партії[375].

Той факт, що Сталін адресував свого листа Кагановичу зокрема, а членам українського політбюро загалом, не залишає жодних сумнівів, що перший секретар[376] української компартії мав його цілковиту підтримку. Водночас Сталін погоджувався із Шумським у тому, що українська культура справді швидко розвивалася та що життєво важливим для партії завданням було очолити цей процес. Сталін також погоджувався, що слід зняти з посад тих, хто вороже ставиться до українізації, і замінити тими, хто відданий цій справі. На думку Сталіна, помилка Шумського полягала в тому, що він плутає українізацію інституцій із примусовою українізацією пролетаріату. Як писав Сталін, українізацію пролетаріату не можна провадити силою, вона може відбутися виключно як процес поступовий, просуватися в міру того, як селяни переїздитимуть до міст, щоб працювати на заводах і фабриках. Будь-яка спроба насильно насадити українську культуру російському пролетаріатові лише відштовхне його від партії, посилить антиукраїнський шовінізм та в принципі буде порушенням прав російських пролетарів на власну національну культуру. Сталін також звинуватив Шумського в тому, що той не помітив і «темної сторони» українського культурного життя, яка проявлялася в бажанні деяких українців відмежувати українську культуру від культурного розвитку в інших частинах СРСР, зокрема й від російського. Він застерігав, що це може набути «характеру боротьби проти «Москви» загалом, проти росіян загалом, проти російської культури та її найбільшого здобутку — ленінізму». Сталін особливо розкритикував молодого українського письменника Миколу Хвильового[377].

Він також казав, нібито погоджується з Шумським у тому, що провід КП(б)У має стати українським, проте не погоджувався з ним щодо критичного пункту — часу, коли це мало відбутися. Сталін стверджував, що українці в КП(б)У все ще були занадто слабкими, аби негайно зробити такий крок. І відкинув пропозицію призначити Гринька головою українського уряду, проте все-таки вказував, що на той час певна частка українців уже перебувала на керівних посадах у партії. Він вирішив не вдаватися до питання, чому він вважає цих українців усе ще недостатньо кваліфікованими для того, щоб очолити КП(б)У. Натомість зробив їм комплімент, називаючи видатними старими більшовиками, тобто в такий спосіб натякнув, що в майбутньому їхню лояльність може бути винагороджено[378].

Кампанія проти шумськизму

Питання, яке порушив Шумський, було неймовірно складним і делікатним. Після того як уся ця дискусія набула публічного розголосу, український емігрантський журнал охарактеризував позицію Шумського таким формулюванням: «українізація сама собою є не просто махінацією[379], а й українізацією владних відносин»[380]. Це формулювання, саме такими жорсткими словами, було найбільшим присоромленням радянського керівництва, яке лиш можна помислити. Саме з цієї причини подальша кампанія проти Шумського розгорталася тихцем, у «приватному» порядку, аж доки не вдалося прибрати його з посади швидким і чітким порухом політичної хірургії. Схожа кампанія згодом розгорнулася в Росії проти Бухаріна в анонімній рубриці під заголовком «права загроза». В Україні кампанія проти Шумського велася переважно й майже до кінця під приводом дискусії про літературу. Проте коли вона вийшла на поверхню й про неї дізналися насамперед у КПЗУ, це швидко набуло міжнародного розголосу й відповідного масштабу.

Іван Майстренко, колишній боротьбист, повідомляє, що тоді ширилися чутки, ніби Шумський планував змову з метою здобути собі лояльну більшість у КП(б)У — мовляв, він хотів скинути Кагановича та здійснити в керівництві партії ті зміни, які, судячи з листа Сталіна, сам і запропонував. Колишній боротьбист Андрій Хвиля начебто дізнався про плани Шумського й оперативно доповів про них Кагановичу, який на знак подяки за лояльність призначив Хвилю заступником голови[381] українського агітпропу[382]. Коли цю змову (була вона чи ні, ми не знаємо) мало бути втілено, лишається суто темою для припущень. Хай там які плани міг мати Шумський, їм усім поклало край засідання політбюро КП(б)У, що відбулося 12 травня 1926 року.

Каганович ґрунтовно провів підготовчу роботу. Усім членам ЦК було надіслано листа за підписами Кагановича та Чубаря, бо ця змова мала бути на руку передусім Чубарю, а лист за їхніми підписами демонстрував усім, що в протидії таким зрадницьким планам вони стояли пліч-о-пліч. У ньому згадано складні питання, що постали перед партією, проте містив він і прозорі натяки на те, що плани й мотиви Шумського не мали з ними нічого спільного:

У виступі Шумського не треба змішувати суб’єктивних і подібних мотивів самого Шумського з об’єктивними умовами країни, не слід замінювати одне іншим, зводячи всю справу тільки до того, що Шумський особисто затіяв чвари через незадоволення своїм становищем[383].

Інформація щодо зустрічі політбюро 12-го травня вкрай фрагментарна. Не було опубліковано жодного протоколу[384]. Те, що Шумський мусив себе на цій зустрічі захищати, є очевидним, і про це ми дізнаємося з небагатьох його приміток у пізніших статтях. Можливо, на цій зустрічі критикували його боротьбистське минуле. У будь-якому разі він щонайменше почувався зобов’язаним захистити це минуле в такий спосіб:

Я заявляю, що в мене, крім боротьби за клясове і національне визволення робітничої кляси у спілці з селянством, жодних інших не було традицій, і від цього я на протязі всієї моєї революційної діяльності, починаючи з 1909 року, ні на йоту не відступав. Від нічого з мого минулого я не відрікаюся, бо вважаю, що я боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві в умовах української діяльності, хоч я тоді іще не був у партії Леніна. Я від того свого минулого не маю наміру відрікатися, а, навпаки, я гордий своїм минулим, бо в ньому немає нічого такого, що було б недостойним для революціонера-більшовика. З перших днів революції я був і тепер є українським більшовиком[385].

Шумський говорив передусім про те, що боротьбисти були українським еквівалентом російських більшовиків, тож їхні революційні здобутки були не гіршими за здобутки будь-якого «старого більшовика». Справді, умови злиття більшовиків і боротьбистів надавали такій тезі певне підтвердження[386]. У найпершій офіційній історії КП(б)У авторства Мойсея Равича-Черкаського, що вийшла друком 1923 року, стверджувалося, що український комунізм був плодом «двох коренів», які проростали крізь паралельні російські та українські революційні рухи, і кульмінацією було їх злиття воєдино в 1920-му[387]. Ця позиція залишалася офіційною аж до 1927 року, коли «теорію двох коренів» було офіційно відкинуто й названо основою так званого «хвильовизму» та «шумськизму» у КП(б)У[388]. Лише 1928-го працю Равича-Черкаського була замінено співмірною їй за обсягом[389].

Після того як Каганович вступив у боротьбу в політбюро, він виніс це питання на рівень усього ЦК, який зібрався 2–6 червня 1926 року. Зібраний під приводом обговорення українізації, пленум одноголосно ухвалив резолюцію «Про підсумки українізації»[390]. І вона протягом кількох років лишалася основним документом, у якому відображалася комуністична національна політика в Україні.

Резолюція розпочиналася традиційно з історичного екскурсу й, відповідно, стислого викладу національної політики більшовиків. Укотре зазначалося, що більшовики завжди визнавали право націй на самовизначення без будь-яких засторог, і що саме Жовтнева революція дала партії можливість на практиці реалізувати це право, водночас прокладаючи шлях для інтернаціональної співпраці робітників різних національностей, і саме в результаті такого процесу й постав СРСР. У цьому документі також було визнано помилки більшовиків щодо національного питання на ранніх етапах, проте боротьбисти в жодному разі не згадувалися в контексті допомоги КП(б) у подоланні цих помилок. Власне, боротьбисти в цьому документі взагалі не згадувалися, хоча в ньому засуджено УПСР та УСДРП як представників націоналістичної української дрібної буржуазії. XII з’їзд Російської комуністичної партії було спеціально відзначено саме за те, що завдяки йому політику партії було скеровано в правильне русло й відкинуто «теорію боротьби двох культур»[391].

Успіхи українізації також було завважено. У постанові вказувалося, що 65 % усього діловодства в державному апараті здійснювалося українською мовою — на противагу 20 % станом на торішній квітневий пленум. Державний апарат на місцевому рівні великою мірою українізувався. Майже повністю було українізовано початкову освіту, а ті 20 % шкіл, які не українізувалися, було відведено для навчання представників національних меншин. Середня та вища школи теж систематично українізувалися, а в пресі цей показник досяг 60 %. За один рік відсоток українців у КП(б)У зріс із 37 % до 47 %, а в комсомолі з 50 % до 61 %. Окрім того, що в постанові було визнано відставання профспілок у справі українізації, було зауважено також рішучі й важливі прориви в цьому питанні, зроблені за останній рік[392]. Хоча Кагановича на ім’я в документі й не згадано, усім було зрозуміло, що весь перелік заслуг у проміжку часу від пленуму квітня 1925 року було здобуто саме після того, як він узявся за керівництво партією.

Водночас постанова захищала й темп, із яким Каганович впроваджував українізацію. Хоча ця політика й була необхідною для того, щоб наблизити партію до народних мас, її пришвидшення визначалося як ризиковане, бо, мовляв, у такий спосіб могла постати прірва між російськими трудящими та українськими селянами. Відверте засудження Шумського годі було й сформулювати у виразніший спосіб. Що ж до робітничого класу, то постанова захищала політику партії в її зусиллях із дерусифікації неросійського пролетаріату тим, що робітників, які розмовляли суржиком, заохочували опановувати літературну українську мову[393].

У резолюції також було зазначено, що розвиток капіталістичних елементів у містах і селах під впливом непу призвів до посилення в Україні як руського, так і українського шовінізму. Згідно з постановою руський (російський) шовінізм мав свою соціальну основу серед міської буржуазії та інтелігентів-спеціалістів і проявлявся як національний нігілізм та пасивний опір українізації. У постанові також було заявлено, що руський шовінізм має бути подолано посиленням українізації[394].

Як і можна було сподіватися з огляду на переважання сільського населення, соціальною основою українського націоналізму стало село, а також дрібна буржуазія та інтелігенція. Він перекинувся на літературу, особливо ним було перейнято творчість групи неокласиків під проводом поета Миколи Зерова. Він захопив і таких письменників-комуністів, як Микола Хвильовий, якого засуджували за те, що він протиставляв інтереси України інтересам інших радянських республік і закликав українську літературу звільнитися від російського впливу, а отже — відверто обстоював «буржуазний» шлях національного розвитку. Партія виступала проти його заклику з власними планами національного розвитку. Вона заявила, що підтримуватиме незалежний розвиток української культури, стимулюватиме засвоєння нею найвищих світових культурних цінностей, допомагатиме їй долати обтяжливу спадщину провінціалізму тощо. Разом із тим партія ніколи не дозволить жодних спроб протиставити українську культуру культурам інших національностей Радянського Союзу[395].

Постанова доходила висновку, що найкращим способом боротьби з російським та українським шовінізмом було продовження політики українізації, особливо українізації партії та комсомолу. Постанова закликала до низки конкретних заходів: до продовження політики українізації, особливо в партії та комсомолі; до пояснення суті політики українізації широким масам населення, особливо робітникам і членам профспілок; до рішучої протидії будь-яким спробам відродити «теорію боротьби двох культур» — чи то з російських, чи то з українських позицій; до рішучого викриття національних ухилів (чи ухильників) у партії «з рівночасним особливо уважним та товариським відношенням до товаришів, що помиляються»; до формування партійних кадрів, які могли б провадити ідеологічну боротьбу на ниві української культури; до покращення вищих партійних освітньо-наукових закладів, зокрема Комуністичного університету ім. Артема та Інституту марксизму; до підтримки ініціатив із посилення роботи українських інтелектуалів у державному апараті, та, нарешті, до протидії будь-якій тенденції, що могла б призвести до розриву з іншими радянськими республіками чи націями в межах УРСР[396].

Тези ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» не містили жодної явної нападки на Шумського: він навіть голосував за її схвалення[397]. Окрім не дуже рішучих закликів викрити українських національних ухильників у самій партії, увесь удар проти українців було прицільно спрямовано на таких письменників, як не-комуніст Зеров та комуніст Хвильовий, чиї заклики зорієнтувати українську літературу на Європу та йти геть від Москви були предметом тривалих літературних дискусій[398]. Загроза для Шумського зросла, оскільки на посаді наркома освіти він відповідав за нагляд за культурним розвитком і тенденціями. Його власні надії на автономію можна було легко прив’язати до позиції Хвильового, чиї справжні або уявні гріхи можна було використати для скинення Шумського.

Хоча останній ніколи цілковито не підтримував погляди, які висловлював та обґрунтовував Хвильовий, він захищав і Хвильового, і поета Володимира Сосюру, на якого також партія накинулася з критикою на червневому пленумі. Після промови Володимира Затонського, у якій той нападався на цих письменників, Шумський жартівливим тоном поцікавився, як їхні твори взагалі змогли б пройти цензорів, якби вони справді були хоч трохи такими злочинними, як їх виставляв промовець. «Індивідуалізм», у якому звинувачували обох митців, на думку Шумського, був узагалі притаманний українській літературі тих часів. Якщо вони й згрішили, то Шумський ставив питання, що могло бути цьому причиною:

Де, які ті причини, що штовхають пролетарів-комуністів Сосюру й Хвильового в болото націоналізму? Адже Хвильовий і Сосюра — це найкращі представники в сучасній пролетарській літературі. Два пролетарі-комуністи Донбасу, а зараз найвидатніші письменники, що пройшли школу горожанської війни, в Червоній Армії. Що ж вони стали виродки?[399]

Як стверджував Шумський, відповідь полягала в тому, що КП(б)У все ще була переважно російським органом, попри декрети про її українізацію. Літературна дискусія розширилася й стала «дискусією щодо всього соціокультурного процесу». І, на думку Шумського, вона триватиме незалежно від того, братиме в ній участь партія чи ні. Він також вважав, що звинувачувати в зростанні «націоналістичного ухилу» в літературі «зростання капіталістичних елементів» під час непу означає робити геть хибний висновок. Оскільки справжній привід для того, щоб літературна дискусія пішла хибним шляхом, може критися в небажанні партії відмовитися від власної російської культури, від практики провадження діловодства російською мовою, ізоляція від української культури, що є природним наслідком усіх цих процесів усередині партії. Шумський застерігав, що коли все триватиме так і надалі, це може призвести до неможливості взяти під своє керівництво культурний процес, що означатиме віддати його на поталу неукраїнським інтелектуалам, таким як Гермайзе, та літературним критикам-неокласикам, які ідеологічно «ворожі» й «намагаються керувати новим радянським суспільно-культурним життям»[400].

Шумський завершив свою промову геть неприємним порівнянням усе ще здебільшого неукраїнізованої КП(б)У з російським партійним керівництвом у Москві. У Росії, як він заявив, «партія охопила всі пори суспільного життя й керує ним, активно діючи в його творчім процесі». І додав, що вона спроможна це робити, оскільки там «нема цієї мовної стіни між суспільно-культурним процесом будівництва й радянським та партійним керівництвом, яка в нас ще є». Коли голос із зали зауважив, що московське керівництво контролювало весь культурний простір Радянського Союзу, Шумський висміяв цю ідею, запитавши іронічно, чи не варто тоді й його українізувати. Ні, заперечував він, український культурний процес не можна контролювати з Москви. «Це керовництво є нашим обов’язком, обов’язком керівників України, і його не перекладеш на плечі союзу»[401].

Решта спікерів червневого пленуму висловлювали іншу думку. Чубар заявив, що оскільки пролетаріат усе ще своєю більшістю належав до російської культури, заклики Хвильового «Геть від Москви!» та «Обличчям до Європи!» загрожували йому ізоляцією від процесу розбудови радянської української культури[402]. Скрипник заперечив зауваженням Шумського, називаючи їх такими, що лише позірно, але не насправді, підтримують резолюцію партії[403]. Петровський зайшов іще далі — навіть звинуватив Шумського в тому, що той був провідником «ухильників» Хвильового та Сосюри, і заявив, нібито саме Шумський відповідальний за їхні помилки[404]. Лише Максимович, представник КПЗУ на засіданнях КП(б)У, став на захист того, що у своїй промові сказав Шумський[405]. Водночас офіційну лінію партії найдокладніше та найавторитетніше пояснив Каганович[406].

Перший секретар КП(б)У розпочав із того, що вказав на фундаментальну роль, яку мало національне питання. Вона полягала не лише в тому, щоб дати російському пролетаріатові можливість здобути матеріальну, моральну й політичну підтримку неросіян, а й у тому, щоб продемонструвати поневоленим народам приклад — як комунізм може задовольнити їхні національні прагнення:

Якщо для східних народів у нас може й мусить бути прикладом республіки Узбекістанська, Туркменістанська, Казакстанська і т. ін., то для західних народів Україна мусить служити зразком і прикладом розвязання пролетаріятом проблеми національного визволення пригнічених мас, проблеми державного будівництва національних республік, в рямках радянської системи. Ми мусимо показати як можна поєднати добровільну спілку радянських республік з наданням бувшим пригніченим массам максимальних можливостей прояви самодіяльности в будівництві своєї державности, в розвиткові свого господарства, в піднесенні культури країни — в справі втягнення мільйонних мас до культурного соціялістичного будівництва[407].

Покликаючись на стенограму травневого пленуму політбюро, яку так і не було оприлюднено, проте вона, вочевидь, ходила по руках у ЦК, Каганович засуджував Шумського. Він заявив, що Шумський у хибний спосіб порушував питання українізації: замість обговорювати питання політичного курсу — лишень намагався збурити й без того напружену атмосферу, вдаючись до випадів особистого характеру. Каганович був справді готовий визнати наявність труднощів і того факту, що партія наразі не була готова йти в ногу з українським культурним розвитком. Він провів аналогію між промисловим розвитком та розвитком культури й зауважив, що революція запустила обидва процеси, проте партія залишалася неготовою. Зараз, сказав Каганович, вона не могла зробити нічого більшого, як лише порушити питання про взяття під своє керівництво культурний процес. Якщо були труднощі в економіці, то в царині культури вони були так само, особливо «діяльність ворогів», зокрема й таких, як націоналісти.

Проте все це, як твердив Каганович, не означало, що політика партії була хибною, а лишень вказувало: щоб іти в ногу з вимогами сучасності, їй потрібен певний час. Вона могла стати ближчою до українських народних мас лише через розуміння української мови, культури та психології. КП(б)У, як вважав Каганович, рухалася правильним курсом: тільки завдяки подальшій українізації можна було виправити недоліки й помилки. Він погодився, що великоруський шовінізм усе ще залишався більшою загрозою, ніж український. І засудив Хвильового за те, що той намагався прокласти шлях українського культурного розвитку в протистоянні Росії, а то було надто небезпечно в часи, коли «об’єднаний фронт» із російським пролетаріатом життєво необхідний. Він спритно зачепив питання боротьбистського минулого Шумського, наводячи «правильні» погляди Хвилі, колишнього боротьбиста, та помилкові Хвильового, який не був боротьбистом, і подаючи все так, ніби це була аномалія, щось таке, чого зазвичай не трапляється. Каганович підтримав заклик Шумського одностайно схвалити резолюцію «Про підсумки українізації», що було в інтересах єдності партії, яку він захищав як запоруку продовження правильної політики на противагу якимось незрозумілим новим ініціативам. І великоруський, і український шовінізм, сказав перший секретар наприкінці своєї промови, були тими загрозами, проти яких мусила виступати партія. Єдність у підтримці політики українізації була способом уникнути появи цих проблем узагалі[408].

Таким чином, на червневому пленумі було озвучено основні аргументи дискусії щодо Шумського, до них не було додано практично нічого нового. Йому дорікали за кампанію проти певних «персоналій», вважали відповідальним за «національні ухили» письменників, із якими він хоч і не погоджувався цілком, проте однаково захищав. Укотре була підтверджено його відданість українізації, проте засуджено намагання «примусово» українізувати пролетаріат; його боротьбистське минуле стало викликати підозри. Хоча ще не робилося жодних спроб усунути Шумського, його віртуальна ізоляція була показовою настільки, що стало зрозуміло: позбутися його можуть будь-якої миті, щойно опоненти цього зажадають. Однак на той момент єдність партії була пріоритетнішою за «зняття масок» із ухильників. Усі зусилля на цій ниві спрямовувалися не супроти політиків, а проти письменників[409]. Критика «єресі хвильовизму» переходила всі мислимі межі, тому політична відповідальність за те, що цьому «злочинові» було дозволено ширитися країною, також неминуче зростала, а ті, хто виступав на червневому пленумі, покладали відповідальність за цю «єресь» на Шумського. Тим часом українізацію, про успіхи та недопрацювання якої говорили почергово та до смішного регулярно, було посилено переведенням низки партійних видань на українську мову та ухваленням нової резолюції, яка закликала профспілки нарешті українізуватися[410].

Перших справжніх заходів проти Шумського було вжито в листопаді 1926 року, коли його зняли з посади головного редактора «Червоного шляху», який розкритикували ще в серпневому рішенні політбюро щодо стану преси[411].

Після того, як Хвиля напався на журнал зі звинуваченнями в підтримці національного ухильництва в літературі, Шумський став на захист письменників, яких називали націонал-ухильниками. На якомусь етапі Каганович зробив зауваження Шумському, що той, мовляв, керував журналом у спосіб, який не личить справжньому комуністу. В оприлюдненій резолюції червневого пленуму згадки про Шумського немає взагалі. У листопадовій резолюції просто описувалися та засуджувалися помилки окремих письменників, а також було оголошено, що новим редактором «Червоного шляху» стає Затонський[412].

Востаннє перед тим, як його погляди остаточно викривили й засудили опоненти, Шумський спробував висловити їх публічно у промові, виголошеній у комісаріаті освіти наприкінці листопада. Переглянути озвучену позицію він відмовився, і в лютому 1927 р. опублікував цю ж промову під назвою «Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі». У ній Шумський намагався дистанціюватися від Хвильового та неокласиків, використовуючи формулювання своїх же опонентів: визнавав Хвильового винним у тому, що він нібито оживив, у перекрученій формі, теорію Лебедя про боротьбу двох культур. Шумський заявив, що ця теорія

чужа духові пролетарського інтернаціоналізму й надто шкідлива для справи пролетарської визвольної боротьби, бо веде до роздмухування національних пристрастей на шкоду братерській солідарності трудящих і на користь буржуазії так з російського, як і українського таборів[413].

Шумський практично скористався тією самою полемікою, що і його опоненти під час червневого пленуму: появу націоналістичної «єресі» Хвильового він пояснив посиленням української національної буржуазії під час НЕПу та поверненням націоналістів із еміграції. Він стверджував, що, з одного боку, Україна мала справу з російськими шовіністами з групи «Жизнь искусства», які виступали проти перекладу на українську лібрето в постановках російських опер, а з другого — з українськими шовіністами та їхнім «зоологічним націоналізмом». Те, що Хвильовий потрапив до другої групи, було промовисто засвідчено тим, що він дістав щедру похвалу від фашиста Донцова й «буржуазного ідеолога» Ніковського[414].

Шумський також не знайшов добрих слів на адресу Грушевського, який повернувся з еміграції: той інколи натякав на схожість між політикою радянського режиму й тим, що робили їхні попередники за часів царизму. Червона Москва, писав Шумський, — «столиця Союзу і центр світового пролетарського визвольного руху», тож її дискредитації не можна було допускати в принципі. Ані російські, ані українські націоналісти, писав він, не мають нічого спільного з марксизмом, а заклик «Геть від Москви до Європи» хоч і ненавмисне, проте об’єктивно привів Хвильового до зречення «класової пролетарської позиції» на користь об’єднаного національного фронту буржуазних націоналістів. Шумський висловлював надію, що Хвильовий усвідомить свої помилки та «разом із усією партією стане активним будівничим української літератури й культури відповідно до її лінії, визначеної на червневому пленумі». Утім, щодо союзників Хвильового, неокласиків, Шумський таких надій не мав. Вони були немарксистськими «внутрішніми емігрантами», що намагалися відійти від сучасності до греко-римського минулого. Одначе ті, хто передчасно вирішив, що українська література померла, помилялися. Тим, хто оплакував долю української літератури, бо їй бракувало сильного класу робітників, він опонував літературною формулою Енгельса та Плеханова, які вважали, що, зрештою, соціально-економічні чинники мистецтва були вирішальними, проте вони відкидали будь-які форми механістичного детермінізму. На цей момент, вказував він, аудиторією української літератури були переважно селяни та інтелігенція. Пролетаріат, який усе ще залишався здебільшого російським, братиме участь в українському культурному процесі лише в міру своєї поступової українізації на хвилі індустріалізації. Шумський завершував свою відозву тим, що він цілком солідарний із червневим пленумом і нинішньою політикою партії й уряду[415].

Його спроба врятуватися через відмову від своїх політичних зобов’язань лише зіграла на руку його критикам, які тепер могли звинувачувати його в непослідовності. Після оприлюднення тексту його промови відразу ж вийшла стаття Миколи Скрипника із супровідною приміткою від редакції в «Більшовику України»: «У цілковитій згоді із судженнями товариша М. Скрипника в його критиці Шумського». Він звинуватив Шумського в тому, що той знову збурив літературну дискусію, попри те що цю тему вже владнав червневий пленум. А «Червоний шлях» у тому, що коли редакцію очолював Шумський, це видання було інкубатором «єретичних» ідей Хвильового та його групи. Відповідно до позиції Скрипника, віддати перевагу капіталістичній Європі, вибрати саме її, а не пролетарську Москву, — а саме це зробили Хвильовий і неокласики, і цей вибір намагався захистити Шумський, — було не лише питанням українських прав, а й відреченням від комунізму.

Насправді Скрипник прирівняв Москву до комунізму тим, що ототожнив будь-яку спробу порвати з Москвою з об’єктивно антикомуністичною позицією. За його словами, Шумський змішав своє кволе засудження помилок Хвильового з похвалою йому ж і намагався заплющити очі на ухильництво автора як неминучий результат його нетерпимості до російського. Врешті, він засуджував спробу Хвильового ізолювати пролетаріат від української літератури та стверджував, що український пролетаріат є рушійною силою для неї. Згідно з позицією Скрипника, єресь Шумського в літературі була ключем до розуміння «шумськизму»[416]. Впровадження цього нового терміна політичної ганьби означало повну поразку Шумського. Лишалося лише звільнити його з посади.

Розкол у Комуністичній партії Західної України

До березня 1927-го було створено умови, що мали стати тлом — очевидно, на це сподівалося керівництво КП(б)У, — для останнього акту справи Шумського. Спільний пленум Центрального комітету КП(б)У і Центральної контрольної комісії тривав із 26 лютого по 3 березня. Під час їхніх дискусій «Вісті» опублікували заяву політбюро, у якій засудили комісаріат освіти Шумського в тому, що він допустив національні ухили в царині культури[417]. Резолюцію ухвалили в січні; а вже 3 лютого Шумський надіслав листа до політбюро, у якому заявив, що поточне керівництво підриває авторитет українських комуністів своїми численними підозрами проти них. У листі Шумський заперечував, що листувався з іншими українськими комуністами маючи неблагонадійні цілі, і заявив, що поширена недовіра до українців у партії призвела до їх цілковитої деморалізації[418]. На той час Шумський уже втратив будь-яку надію врятувати себе, визнаючи свої колишні провини. Він був цілком свідомий своєї ізоляції, яку влаштувало йому керівництво КП(б)У.

На березневому пленумі Каганович звинувачував Шумського в багатьох «гріхах» і вимагав, щоб замість нього посаду комісара з освіти обійняв Скрипник[419]. Шумський і сам підтримав цю вимогу[420]. У кожному разі останнього усунули після того, як члени Центрального комітету один за одним висловили йому осуд[421]. Коли всі члени Центрального комітету та Центральної контрольної комісії проголосували, Шумський висунув вимогу, щоби кандидатів також опитали[422]. Коли настала черга Максимовича, який представляв КПЗУ як кандидат до ЦК КП(б)У, він озвучив сумніви щодо усунення Шумського й вислання його до Росії на підставі того, що такі дії могли бути хибно потрактовані:

…нинішнє відпущення тов. Шумського з України може викликати здивовання та непорозуміння, оскільки в тих закидах, що робляться тов. Шумському, на підставі опублікованих матеріялів тяжко уловити принципові розходження тов. Шумського з лінією ЦК.

Він застерігав, що виїздом Шумського, «який від перших днів революції був одним з активних керівників боротьби проти українського націоналізму за владу робітників та селян на Україні», можуть скористатися українські націоналісти та польські «фашисти», щоб дезорієнтувати тих, хто може, навпаки, підтримувати комунізм. Одночасно висловлюючи солідарність КПЗУ і власну з національною політикою КП(б)У, він проголосив, що не згоден із рішенням про відкликання Шумського з України. Попри те що Максимович запевняв Скрипника, нібито казав сам за себе, а не загалом від керівництва КПЗУ, Скрипник вимагав пояснити, чому КПЗУ дотримується таких поглядів, і рішуче зауважив, що про помилки Шумського ніхто з партійців не чув, а одну зі статей Скрипника про боротьбу двох культур було опубліковано в їхній партійній газеті лише з зауваженням, що її написав член політбюро КП(б)У, але без жодного вияву позиції КПЗУ[423].

Ступінь невдоволення КПЗУ через вислання Шумського скоро став очевидним. 26 березня Роман Турянський, член Центрального комітету КПЗУ, засудив керівника Польсько-Прибалтійського лендерсекретаріату Комінтерну, коли той звинуватив Шумського в прихильності до планів Польщі, яка мала на меті створення української буржуазної держави. Тоді Центральний комітет КП(б)У надіслав листа до своїх західноукраїнських колег із метою дізнатися, як останні впливали на дії Шумського та Максимовича. Скрипнику як представникові КП(б)У в Комінтерні доручили розглянути це питання[424].

За його запитом загальний пленум Центрального комітету КПЗУ відбувся у квітні 1927-го, і Скрипник там виступив із доповіддю в справі проти Шумського та Максимовича. Він запропонував резолюцію, що засуджувала цих діячів, але Центральний комітет КПЗУ її відхилив десятьма голосами проти двох[425]. Натомість ухвалили альтернативну резолюцію, яка їх захищала. Після того як Скрипник застеріг, що Комінтерн сприйме цю демонстративну незгоду як провокацію, резолюцію анулювали. Натомість більшість у КПЗУ вирішила надіслати до Комінтерну делегацію, яка отримала інструкції пояснити, що докази, які надав Скрипник, не переконали їх у націонал-ухильництві Шумського. Делегація також дістала вказівку засвідчити, що заява Максимовича проти зняття з посади Шумського в жодному разі не мала на меті поставити під сумнів національну політику КП(б)У. Упродовж кількох днів після пленуму більшість у КПЗУ розробила пом’якшений варіант резолюції, яку перед тим ухвалила, і включила до неї деякі пункти з висловлювань Скрипника, серед яких варте уваги його різке засудження Хвильового як національного ухильника, а також заява про те, що «фашистський» режим у Польщі намагався дискредитувати національну політику КП(б)У[426].

Більшість у КПЗУ підтримувала український комунізм, який на Східній Україні раніше представляли боротьбисти. Нічого дивного в цьому не може бути, оскільки боротьбисти справді відіграли дуже важливу роль у Комуністичній партії Східної Галичини, від якої безпосередньо походила КПЗУ, що, своєю чергою, пізніше, у період із 1921-го по 1923-й розкололася саме через національне питання. Після цього ні Комуністична партія Польщі (КПП), якій вона підпорядковувалася, ні КП(б)У не мали цілковитої довіри до КПЗУ як партії, що повністю вільна від націоналізму[427].

КПП резолюцією свого Центрального комітету засудила заяву Максимовича на квітневому пленумі КП(б)У[428] як таку, що мала «значіння політичної демонстрації проти національної політики ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б)». Те, що більшість членів ЦК КПЗУ стали на його бік, розглядалося як свідчення «націонал-більшовицького ухилу» та засуджувалося як таке, що шкодить комуністичному рухові на Західній Україні[429].

ЦК КП(б)У 7 липня ухвалив резолюцію «Про лінію національної політики КПЗУ», у якій КПЗУ було засуджено як «об’єктивно винну» в наданні допомоги та прихистку ворогам радянської влади. Згідно з цим рішенням, західноукраїнська буржуазія уклала своєрідний мирний договір із польським «фашизмом», який, своєю чергою, заразив і КПЗУ, слабку з погляду пролетарських кадрів і традицій, націоналізмом[430]. Також було ухвалено звернення до Комінтерну, у якому вся історія КП(б)У тлумачилася як боротьба цієї партії на «два фронти»: проти російської та української контрреволюцій. У ній стверджувалося, що КП(б)У заснувала радянську Україну, поборовши російську контрреволюцію Денікіна та українську контрреволюцію Петлюри. Водночас унаслідок відродження буржуазних елементів під час непу обидва типи націоналізму знову явилися на світ: російський шовінізм у протистоянні українізації та його український відповідник у тих прошарках української інтелігенції, які протиставляли свої переконання інтересам інших радянських республік. Ці обидва типи націоналізму вразили певні частини КП(б)У, та партійному керівництву вдалося їх здолати. Однак більшість у КПЗУ стала на бік українського національного ухильника Шумського, якого в КП(б)У практично ніхто не підтримував. У такий спосіб в одну купу було звалено помилки Хвильового, Шумського та більшості з КПЗУ: їх усіх оголосили національними ухильниками, які намагаються дискредитувати СРСР і його національну політику та забезпечують матеріалом національних шовіністів по всьому світу, закликаючи не довіряти Всесоюзній комуністичній партії та Комінтерну[431]. Якщо коротко, то більшість членів КПЗУ були зрадниками. Обидва документи було передано до Комінтерну[432].

Невдовзі потому з’явилася відповідь КПЗУ із закликами до комуністичної єдності, яку вона підтримувала, визнаючи помилки і Шумського, і Максимовича. До того ж іще раз підтвердила правильність критики ЦК КП(б)У та ЦК КПП[433]. Одначе така її реакція не вберегла партію від різкої критики на з’їзді КПП, який саме тоді проводився[434]. У серпні Виконавчий комітет Комінтерну також сформував свою комісію у справах України, яка схвалювала КП(б)У й засуджувала Шумського та його прибічників у КПЗУ[435].

На певний час здалося, ніби проблему вирішено, проте члени меншості в КПЗУ, які й до цього вже намагалися посунути більшість і взяти владу у свої руки, продовжували спроби здійснити переворот у партії, що зрештою призвело до її масштабного розколу. Наприкінці листопада політбюро КП(б)У підтримало цю меншість і закликало прибрати з посад у ЦК КПЗУ трьох членів — представників більшості. Водночас остання відмовилася визнати це рішення та передала справу на розгляд до Комінтерну. Невдовзі керівництво КПП оголосило про розпуск Центрального комітету КПЗУ та замінило його виконавчим органом із трьох осіб. Тим часом Комінтерн зустрівся у Львові з представниками меншості, і навіть не запросив на цю зустріч нікого з більшості. 24 грудня Комінтерн усунув Максимовича з ЦК КПЗУ. На початку січня КПП відмовилася надати дозвіл на зібрання ЦК КПЗУ, тож 13 січня більшість організувала свою «нелегальну» партійну конференцію, тоді як меншість провела так звану «загальну раду» партії. 14 січня політбюро КПП засудило проведену більшістю конференцію як «фракційну» та виключило представників КПЗУ з Центрального Комітету. 18 лютого 1928-го пленум Виконавчого комітету Комінтерну виключив зі складу Комінтерну більшість КПЗУ[436].

У травні 1928 року більшість із КПЗУ відповіла памфлетом на захист своєї позиції. Його написав Турянський і назвав «Крізь призму Марксової критики». Це систематичний і найретельніший виклад поглядів прибічників Шумського в КПЗУ та, власне, «шумськизму» загалом.

Після короткого виступу на захист історії КПЗУ у відповідь на звинувачення в тому, що брак сильного галицького пролетаріату нібито призводив до «постійного ухилення» в бік націоналізму, Турянський виклав аргументи, які раніше наводив Михайло Волобуєв для надання економічного обґрунтування критиці політики КП(б)У[437]. Як і у випадку з Хвильовим, Турянський відкидав деякі радикальніші погляди Волобуєва, проте він послуговувався працею останнього, щоб підсилити власний твір. На його думку, національне питання вже виросло зі своїх старих рамок, не обмежується виключно селянською проблемою й трансформувалося в:

проблему розвитку виробничих сил національних республік Союзу та їх індустріалізації. Оскільки побудова соціалізму передусім означає подолання економічної відсталості Союзу загалом і його національних складових, які через колоніальну політику царизму були економічно та культурно упослідженішими й через це є найслабшими ланками в усій економічній конструкції.

Він також додав, що побудова соціалізму також означає посилення впливу пролетаріату на селянство, а це завдання можна було виконати тільки якщо відсталі райони буде індустріалізовано та селяни-неросіяни стануть робітниками в достатній кількості для того, аби спромогтися вести за собою селянські маси своїх народів[438]. Своєю чергою, це означало консолідацію економічного життя неросійських республік, але, по суті, відбувалося так, що російський шовінізм заважав їй. «Шумськизм» аж ніяк не підривав єдність Радянського Союзу, він лише означав просування єдиним можливим шляхом до згуртування різних національностей в одному союзі:

Основний зміст так званого шумськизму в галузі економічної політики полягає в тій позиції, що протягом нинішнього періоду побудови соціалізму потрібно ухвалити вирішальний курс на соціалістичну консолідацію національних республік як Республік, на розвиток їхніх виробничих сил, на їхню індустріалізацію. Це позиціонувалося як єдиний спосіб здолати великодержавний шовінізм, що призводить до відновлення старої «єдиної та неподільної Росії», а також спроби українського націоналізму відірвати Україну «геть від Москви» та відновити буржуазну Україну як УНР, тобто, якщо казати коротко, це єдиний спосіб згуртувати разом національні республіки, які мають переважно селянський характер[439].

Далі Турянський звертається до питання українізації та стверджує, що так само, як індустріалізація була єдиним способом подолати економічну відсталість неросійських республік, коренізація стане єдиним шансом здолати їхню культурну обмеженість. Індустріалізація робила українізацію нагальнішою, оскільки дедалі більше колишніх українських селян ставали міськими пролетарями, а якщо весь робітничий клас мав брати участь у побудові соціалізму, то тих, кого раніше було русифіковано, тепер належало б дерусифікувати, і то якнайшвидше. Тільки завдяки дерусифікації можна було зберегти панування пролетаріату над українським культурним розвитком. Інтерпретований у такий спосіб «шумськизм» лише наполегливіше вимагав від партії, щоб та продовжувала свою діяльність відповідно до проголошеної нею ж політики. Українізація має бути швидкою, оскільки стрімкими є темпи українського культурного відродження; неспроможність встигати за цим темпом означала загрозу взагалі відмовитися від провідної ролі в культурному відродженні та передати її до рук буржуазної національної інтелігенції. Врешті, не можна було мати українську пролетарську літературу без українського пролетаріату. Турянський стверджував, що це сказав Шумський, і мав рацію. Насправді, як писав Турянський, українізація пролетаріату прогресувала, а відставали такі керівники, як Каганович. Звинувачення проти Шумського в тому, що він просував примусову українізацію чи «ультраукраїнізацію», були хибними, бо він обстоював лише офіційну політику партії, самою нею й проголошену, — політику українізації, тоді як партійне керівництво зволікало з її здійсненням[440].

Турянський змальовував Шумського взірцем комуністичної ортодоксальної догми, який лишень прагнув попередити власну партію про загрози як російського, так і українського буржуазного націоналізму. На його погляд, продовження кампанії проти Шумського означало лише більше ухилення в бік російського шовінізму, оскільки для Кагановича боротися з «українським сепаратизмом» означало зайняти ту саму позицію, якої дотримувалися білогвардійці. Водночас кампанія посилювала позиції українських націоналістів, особливо в Західній Україні, оскільки зменшувала привабливість комунізму серед народних мас. Тому саме Каганович був справжнім «національним ухильником», а Шумський насправді підтримував політику, схвалену на XII з’їзді Російської комуністичної партії[441].

На памфлет Туринського майже не було ніякої відповіді, а ті реакції, що з’являлися, переважно скидалися на пусту істеричну полеміку, притаманну офіційному комуністичному руху: тих, хто з ними не погоджувався, виставляли зрадниками[442].

Тим часом, переважно завдяки своєму визнанню з боку Комінтерну як офіційної Комуністичної партії, меншість КПЗУ консолідувала свою позицію. Після багатьох невдалих запитів до Комінтерну про те, щоб знову відкрити провадження в їхній справі, та спроб знову вступити до партії «більшість із більшості» поступово або поверталася до офіційної КПЗУ, або взагалі відмовилася від комунізму. Уплив КПЗУ на політичне життя Західної України впав, проте єдності в партії було досягнуто. У 1929 році Максимович, якого наприкінці 1927-го вже відправили до Москви, публічно відрікся від своїх минулих помилок. У 1930 році це зробив і Шумський[443].

Що стосується подальшої долі Шумського, то в 1933 році його заарештували під час чистки українських комуністів, яку проводив Павло Постишев[444]. Повідомляється, що його востаннє бачив у червні 1934-го в таборі на Соловецьких островах його ж співкамерник. За чутками, пізніше його застрелили буцімто під час спроби перетнути фінський кордон[445]. Рано чи пізно така сама доля чекала й на інших колишніх боротьбистів. Невідомо про жодного з них, хто лишився б на свободі в СРСР після Великої чистки 1930-х[446].

* * *

Справа Шумського виявила глибинну дилему українізації: як надати владі певної міри національної легітимності без загрози єдності СРСР? Як сприяти українському національному розвитку без сприяння націоналізму? «Національний ухил», який називали «шумськизм», водночас був продуктом риторики цього режиму. Якщо українці здобули національне визволення, як стверджує влада, то вони й почали поводитися відповідним чином. Усі вони усвідомлюють, що цим радянським «визволенням» ляльководить Москва, а отже, намагатимуться позбутися такого впливу — саме це силкувався зробити Шумський у політиці, а Хвильовий у літературі. Національне визволення мало що значить, якщо воно не включає право йти своїм шляхом і за власною долею, відмінною від долі тієї імперії, із пут якої колоніальна нація вивільнилася. Проте саме цієї окремої долі Москва ніколи не дозволила б. Адже виникала загроза, що «звільнена» колонія піде шляхом, відмінним від указаного «звільненою» імперією.

Метою українізації було наблизити владу до народу так, щоб вона могла вести цей народ за собою до «міжнародної єдності пролетаріату», а єдність прирівнювалася до консолідації Радянського Союзу. Кінець 20-х років XX століття характеризуватиметься спробою повернути українізацію на стару колію. Її прив’яжуть до загальної боротьби «на два фронти»: проти і російського, і українського націоналізму. Поновлена відданість українізації, її обнадійлива перспектива та провал нерозривно пов’язані з ім’ям Миколи Скрипника.