Розділ І Націоналізм і соціалізм в Україні

Націоналізм і соціалізм — це погляди на світ, які суперечать один одному, а проте намагаються пояснити людську спільноту на основі уявлень про групи, до яких належать окремі індивіди. Націоналізм зосереджується на нації та виступає за співпрацю між різними соціальними класами в межах певної мовної спільноти. Соціалізм бере за відправну точку класовий конфлікт та закликає пролетаріат до співпраці, яка виходить за національні межі, задля боротьби проти буржуазії будь-якої національності. Націоналізм зазвичай намагається уникнути класового конфлікту, оскільки це ослаблює національну єдність, тоді як соціалізм традиційно розглядає націоналізм як різновид буржуазної хибної свідомості, що лише стоїть на заваді боротьбі за соціальну справедливість. Ці два конфліктуючі поняття на перший погляд неможливо примирити чи узгодити, проте історія цього століття наводить багато прикладів їх поєднання. Український національний комунізм певною мірою був наступником особливого національного різновиду соціалізму, що постав задовго до революції 1917 року. Ця ідеологія, яку вперше систематизовано виклав Михайло Драгоманов у 1870-х і яку пізніше було вписано в марксистські рамки, постала як відповідь на особливу ситуацію з українською нацією[18]. Переважну більшість класів, котрі в дореволюційній Україні володіли різними видами власності, утворювали представники неукраїнського етносу, тоді як українці практично цілковито були нацією селян, які все ще не цілком звільнилися від кайданів кріпацтва й зазнавали утисків із боку уряду, що забороняв друк матеріалів українською мовою. Саме тому українське селянство було природним електоратом для тих, хто міг артикулювати їхні скарги та вимоги — і національні, і соціальні. Українська національна інтелігенція поєднала націоналізм та соціалізм, і це поєднання було спроможне висловлювати прагнення національної сільської більшості, спиратися на міцну підтримку населення, а також будувати незалежну Українську Народну Республіку. Попри те, що українці не змогли захистити свою політичну незалежність, вони ефективно заблокували встановлення будь-якого режиму, що не брав до уваги їхніх прагнень до національного визволення.

Марксизм і національне питання

Перш ніж відстежувати становлення політичних рухів на територіях, що пізніше стануть радянською Україною, варто стисло розглянути ті способи, за допомогою яких марксисти намагалися якось примиритися з національними прагненнями. Говорячи про це, марксисти послуговувалися терміном «національне питання».

Маркс із Енгельсом не розробили узгодженої теорії націоналізму й не дали жодних чітких вказівок, що з ним належить робити. Проте вони озвучили певні принципи, які можна підсумувати таким чином:

1. Пролетарський інтернаціоналізм. Маркс вважав, що робітники не мають батьківщини, і розцінював саму ідею, нібито вони мають бути віддані батьківщині, яка є спільною для них і для буржуазії, обманом, мета якого — заохотити робітників до співпраці з їхніми гнобителями. З позиції марксистів справжнім інтересом робітників є міжнародна солідарність пролетаріату незалежно від національності. Таким чином, націоналізм — різновид буржуазної хибної свідомості, яка слугує розділенню робітників за національними кордонами, для того щоб відвернути їхню увагу від класових ворогів, а отже — завадити боротьбі за перемогу соціалізму.

2. Національна рівність. Протистояння національному гнобленню, дискримінації та нерівності — лише наслідок пролетарського інтернаціоналізму. Для пролетаріату це був би якийсь апофеоз нелогічності, якби він, з одного боку, закликав робітників усіх націй до солідарності, а з другого — санкціонував гноблення однією нацією іншої. Як сказано в резолюції І Інтернаціоналу 1870-го, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи»[19].

3. Віддання переваги великим політичним утворенням. За інших рівних умов Маркс та Енгельс віддавали перевагу великим державам як таким, що були більше спроможні до швидкого економічного розвитку, що, своєю чергою, як вони вважали, наблизить і пришвидшить настання соціалізму. Проте вони не розглядали це як тверде й непорушне правило, і в деяких випадках підтримували розпад окремих держав.

4. Прогресивне значення асиміляції малих народів. Маркс і особливо Енгельс мислили в категоріях «історичних» та «неісторичних» націй, як це робили й більшість європейських філософів XIX століття. Перші, як тоді вважалося, довели своє право на політичну незалежність тим, що здобули її відносно нещодавно. А другі, які не спромоглися цього зробити, таким способом ніби довели свою неспроможність здобути політичну незалежність, а отже, їхня доля — бути асимільованими[20]. Асиміляція таких народів вважалася прогресивною в тому сенсі, що вона сприяла б прогресові — усувала б перепони на шляху економічних відносин. У «Німецькій ідеології», творі, який Маркс та Енгельс написали в середині 1840-х років і який, проте, так і не видали, вони зазначали, що соціалізм у кінцевому результаті приведе не лише до зникнення класів, а й до зникнення національностей[21].

Ірландія та Польща, як конкретні приклади, заслуговують на увагу, оскільки висловлювання Маркса й Енгельса про них неабияк вплинуть на тих марксистів, які пізніше намагатимуться дати раду з національним питанням. Маркс особливо переймався ірландським питанням, оскільки воно було вкрай важливим для англійського робітничого руху: він вважав, що можливість ірландського повстання давала панівному англійському класові привід тримати напоготові велику армію, яку можна було б використати проти англійського пролетаріату. Із цих міркувань він почав розглядати ірландське питання як своєрідне «питання життя чи смерті» для англійських робітників. Він віддавав перевагу незалежності Ірландії як найбажанішому вирішенню цієї проблеми, хоча також мав надію, що за цією незалежністю може настати й утворення англо-ірландської федерації[22].

Марксову підтримку незалежності Польщі можна пояснити його страхом перед Росією, бо він вважав, що будь-якій соціальній революції в Європі загрожує російська інтервенція, на кшталт тієї, що придушила Угорську революцію в 1849 році. Поляки — слов’яни-русофоби та велика історична нація, що протягом багатьох років перевиконувала «квоту» за різноманітними революціонерами, котрі з неї вийшли, — можуть бути природним буфером супроти реакційної російської аристократії. Маркс та Енгельс часто й активно виступали на підтримку незалежності Польщі[23].

Після смерті Маркса й Енгельса було три спроби розібратися з національним питанням, які варті уваги. Одну з них зробили австрійські марксисти Отто Бауер та Карл Реннер. Друга спроба, яка, мабуть, ближча за духом до вихідної марксистської позиції, належить Розі Люксембурґ. Третя спроба, що є вирішальною для цього дослідження, належить Леніну.

Національне питання було справді нагальним для Габсбурзької імперії, на території якої жили більше ніж дюжина національностей, у кожної з яких згодом з’являлися власні національні прагнення. Однією з поступок, на котрі пішли австрійські соціалісти, було надати національностям, що компактно проживали на певній території, територіальну автономію. Ще однією поступкою було реорганізувати партію таким чином, щоб вона стала федерацією національних соціалістичних партій. Щоб якось владнати справи з представниками тих національностей, які мешкали за межами своїх етнічних територій або, як євреї, не мали компактних територій проживання, проте однозначно являли собою національну окремішність, Бауер та Реннер пропонували для кожної національності в межах імперії створити самоврядні округи, що відповідали б за освіту рідною мовою та за інші види діяльності, які загалом підпадали під визначення «культурні». Кожен представник певної національності, незалежно від місця проживання, належав би до свого національного об’єднання. Розрізнення між «історичними» та «неісторичними» націями таким способом було перетворено на історично-соціологічну категорію. Бауер стверджував: народи, які вважалися неісторичними, все ж таки мають власну історію й такі самі права, що й інші народи[24].

Люксембурґ цілковито заперечувала розрізнення між історичними та неісторичними народами. На її думку, націоналізм був реакційним, і вона категорично відкидала будь-які національні прагнення як дурницю, не варту уваги. Народжена в Польщі, вона виступала проти того, що вважала надмірним націоналізмом Польської соціалістичної партії, та заперечувала тезу Маркса, що Польща має стати незалежною державою. Із часів Маркса ситуація змінилася, стверджувала Люксембурґ, і відтоді різні частини Польщі стали настільки інтегрованими в економіки країн, під контролем яких перебували, що відновлена й возз’єднана Польща, на її думку, просто не була б економічно спроможною[25]. Люксембурґ також принципово виступала проти національного самовизначення, оскільки вважала коренем національного гноблення капіталізм, тож подолання капіталізму вирішить проблему гноблення, але якщо капіталізм виживе, то й національне гноблення неминуче. Для багатьох термін «люксембурґіанство» став синонімом «національного нігілізму», тобто цілковитої зневаги до національного питання[26].

І Ленін, і Люксембурґ мали ту саму мету — міжнародну єдність пролетарів у боротьбі проти капіталізму. Проте Ленінова стратегія її досягнення була значно витонченішою, ніж у Люксембурґ[27]. Ще в 1903-му Ленін виступав проти прагнень єврейського «Бунду» мати своє автономне членство в РСДРП, і він ніколи не змінював своєї думки про те, що робітники багатонаціональної держави мають бути об’єднані в одну соціалістичну партію[28]. Проте він фундаментально розрізняв націоналізм народів, які пригноблюють, та націоналізм пригноблених народів. Якщо перший із них — реакційний, то другий можна вважати захистом проти імперіалістичного гноблення й навіть використати задля боротьби проти інтернаціонального капіталу. Їм тільки треба показати, що пролетарів та соціалістів із країн-гнобителів не варто боятися. А щойно звільняться, вони самі зможуть побачити переваги об’єднання та навіть асиміляції[29]. Російські соціал-демократи давно визнавали право націй на самовизначення, проте обмежували його до місцевого самоврядування й не розглядали варіантів повної незалежності. Ленін хотів піти далі — до визнання прав націй на відокремлення та незалежність[30]. Зникнення старого розмежування між історичними та неісторичними народами дало йому змогу знайти твердження на підтримку своєї позиції навіть у класиків — достатньо було процитувати тези Маркса й Енгельса щодо Ірландії та Польщі[31]. Коли в 1913 році Ленін уперше виступив за розширення права націй на самовизначення, то відразу вирішив надати їм право на відокремлення та незалежність. Він писав:

«Ми вимагаємо свободи самовизначення, тобто незалежності, тобто свободи відокремлення пригноблених націй, не тому, що ми мріяли про господарське роздрібнення або про ідеал дрібних держав, а, навпаки, тому, що хочемо великих держав і зближення, навіть злиття, націй, але на справді демократичній, справді інтернаціоналістській базі, немислимій без свободи відокремлення»[32].

Щоб у подальшому втримати нації від реалізації їхнього права на самовизначення, Ленін заявляв, що коли соціалісти нації-гнобителя мають підтримувати це право, то соціалісти пригноблених націй мають виступати проти нього та за єдність. Якщо соціалісти пригнобленої нації виступатимуть за незалежність, вони мимохіть стануть союзниками національної буржуазії, яка неминуче їх зрадить[33]. Тож право націй на самостійність було визнано лише з надією, що його ніколи не реалізують. Ленін залишався категоричним супротивником будь-чого, що стало б на заваді асиміляції, як, наприклад, австрійський план національної культурної автономії[34]. Його мета була та сама, що й у Люксембурґ, але тактика відрізнялася.

Ближче до кінця життя досвід Російської революції та опір неросіян усьому, що бодай віддалено натякало на російське панування, змінять погляди Леніна щодо національного питання. Але щоб зрозуміти цей останній етап у еволюції його поглядів, потрібно дослідити, що саме змусило його змінити думку щодо того, як соціалістичному урядові слід поводитися з неросіянами. Не випускаємо з уваги, що цей соціалістичний уряд великою мірою був саме російським витвором.

Український соціалізм у Російській імперії

Станом на 1917 рік українці здебільшого були сільською нацією, яку практично не зачепив стрімкий індустріальний розвиток країни, що вже відбувався протягом останнього півсторіччя. Напередодні Російської революції 1917-го Україна все ще була «житницею Європи», яка за період із 1909 по 1913 рік виробляла 98 % усієї пшениці Російської імперії, 75 % її жита, 27 % її вівса[35]. Східну частину України було перетворено на індустріальний та шахтарський регіон, який виробляв 68 % усього чавуну імперії, 77 % залізної руди, 87 % вугілля та 82 % нерафінованого цукру[36]. Економічний розвиток був таким стрімким, що один автор назвав Україну «Ельдорадо» — вона приваблювала шукачів роботи з усієї імперії[37]. Проте ту частину, яку можна було б назвати українським робітничим класом, становили або асимільовані українці, або найнижче оплачувані й найменш кваліфіковані працівники. Профспілками та соціал-демократичним рухом, які контролювали більшу частину робітничого класу, керували або росіяни, або ті, хто перейняв російську мову та російську культуру[38].

Розвиткові української національної свідомості суттєво перешкоджала заборона на українську писемність та культуру, що її було накладено в Російській імперії в 1863 році та суттєво посилено в 1876-му[39]. Хоча після революції 1905 року знову можна було друкувати книжки та періодичні видання українською мовою, новий виток поступового закручування гайок практично відкотив ситуацію до дореволюційного стану. Після початку Першої світової нічого не можна було друкувати українською мовою за винятком брошур про те, як покращити методи ведення сільського господарства, чи на інші так само аполітичні теми[40]. Микола Ковалевський, людина, яка багато років віддала українському рухові, пригадує, що цей рух дістав масову підтримку лише 1912 року[41].

Оскільки клас і національність збіглися, цілком природно, що український націоналізм ішов пліч-о-пліч із аграрним соціалізмом. Тієї загрози, щодо якої застерігав Ленін, а саме зради з боку національної буржуазії, просто не існувало: українці взагалі не мали своєї національної буржуазії. Від початку століття й до революції 1917-го в працях українських націоналістів постійно бачимо поняття «безбуржуазність». Деякі українці списували слабкість українського націоналізму саме на безбуржуазність, тоді як інші вихвалялися нею, оскільки вважали, що вона сприяє більшій національній єдності. Проте, незалежно від їхніх поглядів на це явище, вони погоджувалися з тим, що воно могло існувати[42].

Першу спробу поєднати український націоналізм із аграрним соціалізмом зробив Михайло Драгоманов у 1870-х роках. Соціалізм у баченні Драгоманова мав спиратися на самоврядні та незалежні місцеві селянські громади, які за потреби могли співпрацювати між собою. Україна, з анархістського погляду Драгоманова, повинна була стати «спільнотою спільнот, вільних громад, вільних у всіх своїх справах». Згодом Україна мала увійти до світової федерації соціалістичних націй-держав, обрані представники яких проводили б регулярні збори. Як зазначав сам Драгоманов, у цьому на його погляди більше вплинули Прудон та Бакунін, ніж Маркс[43].

Перша українська політична партія в Російській імперії сформувалася лише на початку століття[44]. Створена 1900-го як радикальна націоналістична група, Революційна українська партія (РУП) швидко підпала під марксистський вплив і суттєво змінила націоналістську компоненту свого руху. Менш як за п’ять років із моменту заснування одне крило керівництва РУП зайшло так далеко, що взагалі проголосило національність «питанням, якого не існує», а також зробило невдалу спробу цілком влитися своєю партією до російської соціал-демократії. Унаслідок цього партія розкололася надвоє[45]. Одна частина партії масово приєдналася до РСДРП, назвала себе Українською соціал-демократичною спілкою, яка стала чимось на кшталт української секції РСДРП, що поширювала пропаганду соціал-демократичної партії українською мовою. Хоча Спілка й зреклася національних вимог, вона мала власний Вищий комітет. Спілка відіграла значну роль у перемогах РСДРП на виборах 1907 року до II Державної думи Російської імперії, а за короткий проміжок часу навіть здобула більше прихильників, ніж стара РУП, яка тепер називалася Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП)[46]. УСДРП також подала заявку на вступ до РСДРП із проханням залишити за ними право обстоювати питання української автономії як відкрите питання до наступного з’їзду РСДРП[47]. Те, що УСДРП отримала відмову, було для неї радше виявом талану. Якби її взяли до лав РСДРП — вона зникла б, як і Спілка, що була приречена після хвилі арештів 1908 року, яка остаточно її послабила. Через апатію «батьківської» організації, невизначеність щодо її ролі, а також тенденцію місцевих російських соціал-демократичних організацій витісняти Спілку з містечок і заводів, невдовзі Спілка, по суті, припинила своє функціонування, хоча її організаційна основа проіснувала аж до 1912 року[48].

Хоч УСДРП й вижила, а революція 1917-го зробила кількох членів цієї партії міністрами уряду[49], існування її в період до 1917 року зводилося буквально до виживання — як і існування більшості революційних партій того часу. УСДРП довелося двічі призупиняти свою діяльність через брак фінансування. Двічі партію рятував Лев Юркевич, молодий чоловік із грішми, чиї полемічні таланти швидко зробили його відомим у лавах партії[50]. Протягом війни він вступав у войовничу полеміку з Леніним. Юркевич заявив, що українцям не до вподоби те, що Ленін надав їм право, повноцінної реалізації якого навіть не передбачалося, а право, яке ніхто й не збирається використовувати, для нього було якимсь оксюмороном — внутрішньо нелогічною категорією. Він застерігав, що українські народні маси прагнуть до національного самовизначення так само, як і до соціалізму, і якщо російські соціалісти вперто відмовлятимуть Україні в самоврядуванні, українці боротимуться за нього[51].

Під час революції 1917 року серед українських соціалістичних партій помітною була ще одна — Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). У 1903-му чи 1904-му кілька членів відкололися від Революційної української партії та сформували коло українських есерів як частину російських есерів, про існування яких, утім, ніхто не знав аж до 1905-го. Поліція дізналася про них лише в 1907 році. УПСР складалася з молодих українців, які намагалися примирити російську соціал-демократичну доктрину зі вченням Драгоманова, у партії було вкрай мало прихильників, і вона практично не мала ваги аж до падіння самодержавства. Під час Першої світової війни члени цієї групи друкували нелегальну газету в Києві, яка називалася «Боротьба»[52].

Революції в Україні

Розкол між містом і селом в Україні був таким великим, що, мабуть, найкраще до нього підійти так, як це зробив більшовицький історик Равич-Черкаський, а саме описати ті події як дві революції, що відбувалися одночасно. Ці революції одну від одної відмежовував не так простір, як національність. Для зрусифікованих міст, шахт і заводів те, що відбувалося, було лише регіональною частиною Російської революції. А для українців — чимось зовсім іншим: їхня революція була як національною, так і соціальною, і її розгортання суттєво відрізнялася від революції російської[53]. Ці події в Україні були, по суті, боротьбою між російськими та українськими революціонерами за країну, і міські російські революціонери, і сільські українські революціонери мали свої вагомі причини вважати цю країну своєю. Радянська Україна 1920-х років буде побудована на принципах співіснування цих двох груп революціонерів.

13 березня 1917 року (28 лютого за старим стилем, тобто за юліанським календарем, який був тоді у вжитку) до Києва долетіла новина про падіння царського режиму, і вже протягом тижня було сформовано українську національну раду, Українську Центральну Раду, а також раду робітників Києва, яка складалася переважно з росіян і називалася Київський совіт[54] робітничих депутатів. Тоді як цей останній Совіт мало чим відрізнявся від інших совітів, Центральна Рада була чимось на зразок координаційного центру для широкої діяльності різних українських організацій. До неї належали Українське наукове товариство, Товариство українських техніків і агрономів, Українське педагогічне товариство, Український національний союз[55], кооперативи, студентські та інші організації. Їх поєднувала одна вимога, щодо якої погоджувалися всі: українська територіальна автономія із забезпеченням прав національних меншин[56].

Поступово Українська Центральна Рада перетворилася з координаційного центру на політичний орган, потім на установу, визнану Тимчасовим урядом, і зрештою на повноцінний уряд[57] незалежної Української Народної Республіки. На ранньому етапі вона складалася з українських соціалістичних партій, а після революції всі українські діячі оголосили себе соціалістами. Для громадської думки «соціаліст» почало означати «той, хто за людей». Якщо якийсь український діяч не ідентифікував себе як соціаліста, його автоматично асоціювали з «реакцією», а відтак — по суті, виключали з політичного життя[58]. Трьома основними партіями в Українській Центральній Раді були Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). Після проголошення незалежності України в січні 1918-го Українська партія соціалістів-самостійників (УПСС, яка раніше була радикальною націоналістичною Українською народною партією — єдиною партією, що принципово від початку виступала за незалежність України) вийшла з тіні напівлегальності та приєдналася до Центральної Ради[59].

УПСР була найбільшою та найпопулярнішою серед усіх українських партій — із великим відривом від інших — і, принаймні на ранніх етапах революції, найбільш радикальною[60]. На установчому з’їзді у квітні 1917-го було ухвалено резолюцію за перетворення Російської імперії на демократичну федерацію, до якої увійшла б автономна Україна, а також за «соціалізацію землі». Соціалізація для УПСР означала певну форму перерозподілу землі між окремими сільськими домогосподарствами під наглядом Українського земельного фонду. Українське селянство не мало традиції спільно використовувати та обробляти сільськогосподарські землі на кшталт «миру» в Росії, що його російські есери сподівалися взяти за основу свого аграрного соціалізму. Окрім вищезгаданого, решта планів УПСР були досить невиразними. На питання про форму автономії України мали відповісти Установчі збори, а на з’їзді УПСР лиш озвучили позицію, що потрібне «переведення в життя широкої національно-теріторіяльної автономії України з забезпеченням прав національних меншостей». Також з’їзд УПСР відклав вирішення питання про те, скільки землі може лишити собі одна особа й скільки землі може отримати інша[61]. Тільки деякі лідери УПСР мали суттєвий політичний досвід чи популярність на національному рівні, хоча до партії і вступили кілька популярних та відомих постатей. Найвідомішими й найпомітнішими серед них були голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський[62] та агроном Микола Ковалевський[63].

Порівняно з УПСР УСДРП була «біднішою» на масову підтримку, але багатшою на досвідчених політичних провідників. Оскільки природний електорат УСДРП — робітники української національності, — був відносно нечисленний, УСДРП була більше урядовою партією, тоді як УПСР — радше партією масовою[64]. Коли дійшло до створення виконавчого органу ЦР — Генерального секретаріату, здавалося цілком природним, що його має очолити український соціал-демократ, письменник-революціонер Володимир Винниченко. Партії відданих марксистів, чия політика в соціальній сфері більше нагадувала політику російських меншовиків, було не дуже комфортно мати партнером у коаліції УПСР. Один із речників УСДРП у своєму тексті для друкованого органу партії заявив: «кожен селянин скаже, що йому треба землі, насамперед землі, а потім вже волі. Але як землі і якої волі? — цього він гаразд не розуміє»[65]. Земля, писав далі автор, мусить бути в колективній власності, й опрацьовувати її мають великі колективні одиниці, щоб можна було залучати техніку, яка є недоступною окремому селянинові. Земля, вів далі він, «не може бути власністю окремих осіб; вона порівну належить усім, усьому народові»[66]. На початку створення ЦР УСДРП вагалася, чи брати в ній участь через острах союзу з Товариством українських поступовців, які цю Раду створили. Пізніше вони пішли ще далі та пропонували місцевим більшовикам Києва утворити блок на виборах, а це свідчило, що з ними — своїми майбутніми супротивниками — вони відчували більшу спорідненість, ніж із УПСР[67]. Що стосується УПСР, то позицію щодо неї промовисто відображає назва статті, опублікованої в щоденному виданні цієї партії: «Чого хочеться українській дрібній буржуазії?»[68].

Партійне керівництво УПСФ було найбільш освіченим, проте серед усіх основних українських партій їхній електорат був найменш численним. Товариство українських поступовців змінило свою назву на соціалістів-федералістів у 1917-му, і місце цієї партії в політичному спектрі України можна порівняти з роллю партії кадетів у Росії[69]. Вони офіційно виступали проти всіх революційних експериментів, тому Винниченко пізніше назвав їх «теж соціалістами», тобто соціалістами лише за назвою[70]. Його визначення достеменно відповідало дійсності.

Коли Ленін захопив владу в Петрограді, Київський совіт робітничих депутатів міцно тримали в руках місцеві більшовики під проводом Юрія П’ятакова та Євгенії Бош. Серед більшовиків П’ятаков та Бош були найбільшими прихильниками поглядів Рози Люксембурґ на національне питання. У 1915 році вони долучилися до Миколи Бухаріна в запереченні національного самовизначення як реакційного та утопічного, якого неможливо досягти за капіталізму і яке само собою стає неактуальним і взагалі відпадає як питання за умов соціалізму[71]. У квітні 1917-го на Всеросійській конференції РСДРП(б)[72] П’ятаков був провідником тих, хто закликав більшовиків відмовитися від підтримки права націй на самовизначення, аргументуючи це тим, що такі поступки неминуче зіграють на руки «дрібнобуржуазній реакції», такій як УСДРП[73]. Його тісні контакти з українським національним рухом, осердя якого було в Києві, переконали його, що виступаючи за право на самовизначення й водночас не радячи його реалізовувати місцеві більшовики опиняться в скрутному становищі. Краще було сказати, що національного гноблення за імперіалізму не уникнути, оскільки воно є його наслідком[74]. Окрім того, він стверджував, що основні вимоги українського руху суперечили інтересам пролетаріату. Росія просто не змогла б вижити без українського цукру, вугілля, збіжжя тощо. Якби економічні зв’язки між Росією та Україною було розірвано, обидві країни втратили б свою економічну спроможність, промисловість зупинилася б, а робітники лишилися б без роботи[75]. Оскільки партія відкинула його позицію щодо національного питання, найкращою публічною стратегією для нього стала мовчанка[76].

У кожному разі Тимчасовий уряд був головним ворогом і для більшовиків, і для Центральної Ради. П’ятаков вважав, що Центральну Раду можна підтримати в її протистоянні з Тимчасовим урядом, а в серпні група більшовиків у Раді навіть зайшла так далеко, що проголосила резолюцію, у якій засуджувала російський імперіалізм та висловлювала свою підтримку територіальної автономії України[77]. Після падіння Тимчасового уряду більшовики приєдналися до ЦР у спільному Комітеті захисту революції в Україні та боролися пліч-о-пліч із місцевими військовими формуваннями, що були лояльними до Керенського. Проте щойно спільного ворога було подолано, тимчасовий союз цих сил розпався[78].

Українські соціалісти, в унісон із тогочасною думкою загалу, гадали, що більшовики швидко зазнають поразки, а це, своєю чергою, відкриє можливість для контрреволюції. Орган УСДРП — «Робітнича газета» — почала свій репортаж про події в Петрограді зі слів: «Те, чого ми так боялися і чого так хотіли уникнути, сталося»[79]. Два дні потому ця сама газета назвала Жовтневу революцію «великою трагедією»[80]. Центральна Рада видала свій Третій Універсал, який проголошував автономну Українську Народну Республіку частиною небільшовицької Російської демократичної федерації та обіцяв земельні й соціальні реформи[81]. У той самий час низка провідних членів УСДРП почали шукати примирення з класом власників. Вони запевняли їх, що Третій Універсал не порушує права власності, а лише висловлює погляди Центральної Ради на ті питання, вирішення яких відкладено до загальнонаціональних Установчих зборів. У період цього міжвладдя вони навіть обіцяли застосувати війська для захисту власності[82]. Неспроможність дослухатися до бажань народних мас, особливо — до надій селянства на негайну земельну реформу, зрештою стала для Центральної Ради фатальною. Коли військові сили російських більшовиків наприкінці року почали вторгнення в Україну, селянство, колись прихильне до Ради, змінило своє ставлення в найкращому разі на нейтральне. Лояльне до Ради військо просто розпалося. Більшовики здобули легку перемогу, і лише втручання Центральних держав відібрало її в них[83].

Перша окупація України більшовиками

Восени 1917-го політична ситуація в Україні справді збивала з пантелику. Коли справа дійшла до з’ясування стосунків між більшовиками та Центральною Радою, треба було нарешті чітко розмежувати поняття «Рада» та «Совіт», оскільки, зрештою, ці два слова означали те саме різними мовами. Чи не була Рада якимось підрозділом або різновидом «Совіту»? У листопаді 1917 року Микола Порш, член Центрального комітету УСДРП та український генеральний секретар праці, зазначив, що «Центральна Рада за своїм складом є «Совітом» робітничих, селянських і солдатських депутатів, які були обрані на зборах селян, робітників і солдатів»[84]. Насправді багатьом було невтямки, хто ж за що виступає. У своїх спогадах Георгій Лапчинський пізніше писав, що «завжди на всіх зборах можна було почути від них, що, мовляв, вони „теж більшовики“, але „українські“ і стоять за те, щоб і на Україні влада перейшла радам, але дуже часто до цього додавалося, що Центральна Рада є також радянський „совітський“ орган»[85]. Аби сподобатися тим, хто почувався так само, більшовики взяли на озброєння таку стратегію: визнавати владу Центральної Ради до проведення з’їзду «совітів», який потім «переробив» би всеукраїнську Раду за тим форматом, який був би їм більше до вподоби.

Загалом по Україні більшовики були в меншості. Цей факт став дуже очевидним за результатами виборів до Всеросійських установчих зборів, що відбулися невдовзі після організованого Леніним перевороту в Петрограді. На цих єдиних у історії Росії демократичних виборах на території України українські політичні партії здобули 80 % голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. У січні 1918 року на Українських установчих зборах, за умов трохи нижчої явки виборців, більшовики дещо покращили свій результат і здобули 17,3 %[86]. У будь-якому разі сподівання, що в Україні більшовики матимуть достатньо підтримки, аби своїми силами захопити владу, були абсолютно примарними. Навіть серед українських робітників меншовики мали більше підтримки, ніж у Росії[87].

Так чи інакше, у Києві більшовики наполегливо просували свої плани з проведення «з’їзду совітів». Перша проблема, з якою вони зіткнулися, була внутрішньою. До грудня 1917-го українські більшовики офіційно називали себе членами Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків), проте в українській мові нема відповідника російському слову «российская» в назві партії. У російській мові це слово означає територіальну характеристику, без етнічної конотації, тобто загальний для всієї імперії, проте в українській мові російська означає те саме, що й русская. З урахуванням цього важко уникнути бачення протистояння між Центральною Радою та російськими більшовиками як боротьби пригнобленої нації з нацією-гнобителем. У результаті більшовики південно-західної регіональної організації (Україна, за винятком Донбасу та Харкова) спитали дозволу в російського більшовицького керівництва називати себе «соціал-демократією України». Дозвіл їм дали, проте від імені партії Свердлов застеріг, що, хоча й зміна імені була допустимою, «створення окремої, української партії, хоч би як вона називалася, хоч би яку програму вона ухвалила, ми вважаємо небажаним»[88].

На київській нараді більшовиків у грудні нову назву було прийнято, хоча й не без опору з боку таких людей, як Євгенія Бош, котра вважала навіть цей крок неприйнятною поступкою українському шовінізму[89]. Більшовикам також потрібен був привід виступати проти Центральної Ради та уникати національного питання. Полтавський більшовик Василь Шахрай заявив, що відмова Центральної Ради визнавати легітимність уряду Леніна й те, що вона водночас підтримувала дружні стосунки з антикомуністичним режимом донських козаків під проводом генерала Каледіна, свідчить, що Рада на боці контрреволюції. Його пояснення було таким:

Уся Росія розкололася на дві частини — на буржуазну та пролетарську. Центр однієї — в Пітері, а другої — на Дону. Рада на боці другої. Потрібно викривати її реакційність і таким чином відірвати від неї солдатів, робітників і найбідніше селянство. Коли вдасться перемогти Каледіна, то й Раду буде переможено. У нашій резолюції слід вказати, що: 1) Рада зрадила ті маси, від імені яких вона говорить; 2) ми боремося не проти Ради взагалі, а проти цієї Ради з її реакційним складом[90].

Шахрай, який згодом стане одним із найактивніших борців за незалежну радянську Україну та Українську комуністичну партію, на цьому етапі стверджував, що українське політичне відокремлення від Росії[91] вимагає утворення територіальної більшовицької організації. Його вимоги обмежилися тим, що назва такої організації мусить бути «РСДРП(б) на Україні». Саме П’ятаков[92] разом із Затонським і Горвіцем наполягали на тому, що з назви обласної організації партії слід прибрати слово «російська» і що її слід назвати «соціал-демократичною партією України»[93]. Після з’їзду було ухвалено документ із новою назвою обласної організації[94] за підписом Затонського, одного з небагатьох українців серед більшовицького проводу. Документ проголошував, що відтепер це більшовицька партія для українців і що українці можуть її підтримувати[95].

Всеукраїнський з’їзд совітів[96], який відкрився відразу після більшовицького з’їзду, став перемогою для українських соціалістів. Хоча українські соціалісти спершу відмовлялися від ідеї скликати цей з’їзд, вони скористалися такою нагодою перетворити свою широку підтримку серед сільського населення на більшість мандатів під час з’їзду. Зрештою, це мав бути з’їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів. Кому ж представляти селян, як не кооперативам та іншим сільським організаціям? Організацією, яка могла змобілізувати велику кількість селян за відносно короткий час, була Всеукраїнська селянська спілка, дуже близька до УПСР. І навіть радянські джерела погоджуються з тим, що саме вона мала свій комітет у кожному українському селі[97]. По всіх селах Спілка зверталася із закликом до селянських організацій, щоб ті послали на з’їзд якомога більше представників[98]. У результаті переважно більшовицькі делегації міських совітів опинилися серед сільських депутатів, яких було в рази більше. Винниченко та інші видатні українські діячі звернулися до учасників зборів і сформулювали питання в суто національних категоріях: українці проти росіян. Більшовики опинилися в безнадійній меншості, тож не мали іншого вибору, як оголосити цей з’їзд нерепрезентативним та покинути його в товаристві кількох однодумців, щоб провести свій з’їзд у Харкові. Решта — тобто більшість — просто висловили свою підтримку Раді й пішли на перерву[99].

У цей самий час більшовицький провід у Росії зневірився в можливостях українських більшовиків коли-небудь узагалі взяти владу в Україні своїми силами, тож вони надіслали Центральній Раді ультиматум із погрозами війни, якщо та не перестане роззброювати більшовицькі військові загони й не поверне свої штики супроти Каледіна[100]. Присутні на з’їзді більшовики в момент, коли надійшов ультиматум, наполягали на тому, що це непорозуміння, помилка, яку можна було виправити без кровопролиття[101]. Проте це не була помилка.

До захоплення влади Ленін намагався маніпулювати українським питанням, щоб послабити Тимчасовий уряд, і навіть вдавався до вигадок, мовляв, українці не так хотітимуть від’єднатися від більшовицького уряду, як прагнутимуть незалежності від «буржуазного» режиму[102].

Після захоплення влади Ленін повністю відкинув усі свої попередні твердження щодо прав націй на самовизначення[103] та активно взявся за насадження свого режиму в Україні. Здається, станом на кінець 1917 року єдиним способом вирішити всі його проблеми було цілковите захоплення України. Саме тут він міг отримати зерно, щоб нагодувати голодні російські міста. Тут він міг узяти залізну руду й вугілля. Один із перших офіційних кроків Леніна — призначення Серго Орджонікідзе «надзвичайним і повноважним комісаром Району України», головним завданням якого було збирати збіжжя[104]. Призначення комісара «Району України» супроти бажання місцевого уряду чітко вказує на те, що Ленін не сприймав право націй на самовизначення бодай із якоюсь долею серйозності.

До того як на Україну кинули більшовицькі війська, завдання Орджонікідзе було справді непростим. Член управи Катеринославського продовольчого комітету, який був присутнім під час звернення ленінського емісара, згадує: попри звинувачення, що своїми діями цей орган хоче «голодом заморити петербурзьких та московських робітників», і попри заклик скинути «контрреволюційну» управу», Орджонікідзе поїхав із міста з пустими руками[105]. Щойно розпочалося більшовицьке вторгнення в Україну та окупація, Ленін слав йому телеграму за телеграмою. Однієї з них, датованої 28 (15) січня 1918 року та адресованої Орджонікідзе й військовому командирові Антонову-Овсієнку, достатньо, щоб проілюструвати тон і зміст вимог:

Ради Бога, вживайте найбільш енергійніших та революційних заходів для відправки х л і б а,   х л і б а   і   х л і б а!!! Інакше Пітер може сконати. Окремі потяги й загони. Збирання та зсипання. Проводжати потяги. Повідомляти щодня.

Ради Бога![106]

У більшовицькій Росії, де режимові Леніна, по суті, було нічого запропонувати селянам в обмін на їхню сільськогосподарську продукцію, совіти відряджали загони з десятьох озброєних робітників, які вдиралися до сіл і без церемоній відбирали в селян їхній хліб. Коли більшовики вдерлися до України, загони з реквізиції хлібу вони привезли із собою[107]. Здобути продовольство для Росії було одним із головних, якщо не найголовнішим, мотивом почати більшовицьке вторгнення в Україну. Не було зроблено жодних спроб якось урахувати запити населення України щодо вирішення національного питання. Командири більшовицького війська мали всю повноту влади і їм бракувало терпіння на те, щоб розбиратися з особливістю ситуації на місцях. Коли більшовицький командир[108] Муравйов захопив Київ, він одразу дав зрозуміти, що новий режим буде російським. У своїй першій заяві до мешканців міста він сказав: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях наших баґнетів»[109]. Ті, хто розмовляв українською в громадських місцях, вважалися націоналістами та контрреволюціонерами, що підлягали розстрілу без суду й слідства[110]. Практично все, що мало бодай якусь цінність, негайно вилучалося й відправлялося до Росії[111].

Соціал-демократія України була від самого початку мертвонародженим проектом, і навіть совітський уряд України практично не мав реальної влади. Коли київські більшовики втекли до Харкова, там вони зустрілися з уже чинним, справді совітським режимом, який узагалі не хотів мати нічого спільного з Україною. Харківські більшовики навіть відмовилися надати своїм київським товаришам житло — запропонували їм на вибір ночувати або в залі, де відбувалися з’їзди радянських рад, або в місцевій в’язниці. Кияни обрали залу[112]. Протягом більшого часу свого існування совітський уряд України, обраний у Харкові, був лише одним із чотирьох совітських урядів, що діяли на українській території. Лише в березні[113], після того, як українці проголосили незалежність, уклали сепаратний мир із Центральними державами та закликали їх до військового втручання, розрізнені совітські уряди України нарешті об’єдналися та проголосили свою незалежність. Навіть за таких умов вони пішли на цей крок із великою неохотою[114].

Створення Комуністичної партії (більшовиків) України, яке було проголошено в травні 1918 року на Таганрозькій нараді[115] (останньому бастіоні комуністів в Україні), було насправді запізнілим. Одночасно з цим оголосили про саморозпуск радянського уряду України[116]. Більшовики розділилися на три ворожі одна до одної фракції. «Катеринославці» під проводом Еммануїла Квірінга, мабуть, найбільше шкодували про втрату своєї Донецько-Криворізької Республіки[117] та найменше вірили в корінні українські революційні сили. Вони відчували, що найкращою стратегією є вичікування — дождатися сподіваної перемоги німецької революції, унаслідок якої з України пішли б німецькі війська, що дало б змогу вкотре вторгнутися військам совітським. Чекаючи на це, вони віддавали перевагу організаційній роботі в профспілках, спрямованій на планування повстань, які, втім, на їхню думку, теж були приреченими на провал. Вони вважали, що навіть коли Україні й знадобиться окрема комуністична партія, то вона має бути лише регіональною організацією російської комуністичної партії, до назви якої варто просто дочепити слова «на Україні». «Кияни» під проводом П’ятакова хотіли негайно готувати збройне повстання, а отже — зробити партію більш незалежною від Москви, та пропонували територіальну назву «Комуністична партія (більшовиків) України» — КП(б)У. Невелика «полтавська» фракція під керівництвом Василя Шахрая пропонувала назву «Українська комуністична партія (більшовиків)»[118]. Розв’язати ці питання й провести відповідні переговори допоміг Микола Скрипник, котрого перед тим відрядили до України як особистого емісара Леніна[119]. За його пропозицією ухвалили назву КП(б)У, а керівником апарату цієї організації обрали П’ятакова. Нову партію навіть мали представити в Комінтерні[120]. Проте ця партія навіть не задумувалася як по-справжньому незалежна структура: рішення Таганрозької наради треба було надіслати Центральному комітетові Російської комуністичної партії, що затвердив їх 3 травня[121]. Перший з’їзд було проведено в Москві в липні; П’ятаков контролював організацію, розроблялися плани збройного повстання, які мали відбутися під гаслами відродження совітської України та її союзу з совітською Росією[122]. Тим часом совітська Росія використовувала «нейтральну зону» між своєю територією та Українською Державою (Гетьманатом), щоб організувати й озброїти дві дивізії для повстання[123], яке було заплановано на серпень і завершилося цілковитим провалом. За винятком кількох повстань, що спорадично спалахували і які було ефективно та негайно придушено, заклики П’ятакова до збройних виступів як такі просто проігнорували[124]. Це зумовило тимчасовий відхід у тінь самого П’ятакова та його київської групи в партії на II з’їзді КП(б)У в жовтні. Із благословення Леніна керівництво на себе взяли «катеринославці» на чолі з Квірінгом та Яковлєвим-Епштейном. Фракція Квірінга включила «київську меншину», всупереч її волі, до Центрального Комітету. Збагнувши свій статус як політичної меншини в межах партії, сам П’ятаков та його прибічники навіть відмовилися брати участь у голосуванні. Усі резолюції з’їзду відповідали баченню «катеринославців»[125]. Проте домінування русофільської фракції довго не тривало. Перемир’я в листопаді 1918 року завершило Першу світову війну поразкою Німеччини, тож було зрозуміло, що Гетьманату, який тримався на німецьких багнетах, лишилося існувати лічені дні. Настав час для революції. Готовою на це, з огляду на притаманний їй авантюризм, була лише «київська» група комуністів. П’ятаков скоро знову опинився при владі.

Режим П'ятакова

Другий більшовицький уряд України в народі прозвали п’ятаковщиною[126]. Він почався із загальнонародного ентузіазму та завершився повним розгромом, коли цього режиму зреклися всі. Пізніше більшовики згадуватимуть про нього як про низку трагічних помилок: практично всі прошарки населення відмежувалися від політики уряду, яка цілковито ігнорувала й національні прагнення, і прагнення селян отримати землю. У період п’ятаковщини було здійснено спробу втілити в життя бачення Рози Люксембурґ — що національне та земельне питання можна владнати, не пристосовуючи теорію до конкретних обставин. Цей експеримент завершився фіаско.

Перший совітський уряд України завершив своє існування завдяки домовленостям Центральної Ради. Вона, по суті, «придбала» німецьку військову інтервенцію за обіцянку продати великий обсяг зерна Центральним державам. Проте селянство не мало жодного бажання продавати плоди своєї праці за валюту, нічого для них не варту. Центральна Рада, якою тоді керували міністри з УПСР, сподівалися пом’якшити гнів селянства, просто перешкоджаючи німецьким закупівлям зерна. У відповідь німці здійснили державний переворот, що замінив Центральну Раду на режим під проводом аристократа-українця, колишнього генерала російської армії Павла Скоропадського, який оголосив себе монархом і взяв давній козацький титул гетьмана[127]. Багато хто вбачав у Гетьманаті відновлення дореволюційного ладу з відповідними гарантіями на приватну власність та підтримкою повернення колишнім землевласникам їхніх землеволодінь. Єдиною підтримкою цього режиму, аж до закінчення війни, була німецька армія[128]. Через те, що переважна кількість населення просто з відразою ставилася до цієї «інтерлюдії» в історії з режимом гетьмана на чолі, пізніше ідея української державності як така втратила масову підтримку населення[129].

Щойно це відчули, більшовики вирішили, що українські національні прагнення вже не завдаватимуть їм жодного клопоту. Керівництво російських більшовиків так і не змирилося зі втратою України, попри всі їхні запевняння в тому, що вони нібито визнають право України на самовизначення та незалежність. У жовтні 1918-го Каменєв звернувся до II з’їзду КП(б)У від мені більшовицького керівництва та виголосив, чого саме це керівництво з Росії сподівалося від України. Каменєв сказав, що Україна є «великим шляхом англійського та американського імперіалізму на схід»[130]. Що ж до завдань подальшої роботи, то він прямо сказав: «завдання полягають у тому, щоб об’єднати Совітську Росію з Совітською Україною»[131]. Усі розмови про національне самовизначення, заявив він, неприпустимі. Мовляв, у Фінляндії, Польщі та Україні «лозунг про самовизначення народів перетворили на зброю контрреволюції»[132].

Із ним погодилися багато членів КП(б)У. За кілька місяців перед тим на І з’їзді КП(б)У Скрипник заявив:

Уже під час брестських перемовин Всеукраїнський з’їзд совітів висловився проти відокремлення, а зараз ми проти відокремлення й поготів, бо тепер самостійність — ширма для контрреволюційної боротьби проти Совітської влади[133].

Тоді більшовики гаряче хотіли думати, що українську проблему для них було вирішено, і це бажання породило віру, що так воно й сталося. На VIII з’їзді РКП(б) партії Ленін проголосив: якщо колись в Україні й були якісь національні почуття, то їх із неї вибили німці. Він навіть запитав, чи взагалі українська мова була мовою широких мас населення[134]. Деякі рвалися його запевнити, що такого статусу українська мова не мала. Особливо вирізнявся серед цих діячів Християн Раковський.

Емігрант із Балкан, Раковський був утіленням революційного інтелектуала, який завжди готовий розтлумачити власну теорію національного питання та значення соціалістичної революції для вирішення цього питання[135]. Він провів деякий час у Києві за переговорами з Гетьманатом від імені уряду Леніна, проте вкрай сумнівно, що бодай колись відвідував українські села. Попри це, він повернуся до Києва з безліччю підтверджень на користь того, у що хотіли вірити його товариші. Раковський раптово став партійним експертом в українських справах та опублікував низку статей, у яких яскраво розписував революційний потенціал в Україні й свідчив, що український націоналізм умер і живим залишився хіба що серед кількох ошуканих буржуазних інтелектуалів. У одній із таких статей, яка вийшла друком в «Известиях», він писав, що «петлюрівська авантюра» була безнадійною справою, якої ніхто й не хотів. Раковський розповідав про українських селян: якщо дати їм більшовицьку літературу, написану українською мовою, вони зіжмакають її та з огидою викинуть геть і зроблять це з відрази до всього, що якось пов’язано з українськістю, проте жадібно читатимуть, якщо її надруковано російською. Щоб достукатися до українського селянства, радив Раковський, треба звертатися до нього російською мовою[136]. Вочевидь, саме це й хотів чути Ленін, і саме через це він зробив одну з рідкісних для нього грубих політичних помилок. За два тижні після проголошення радянського уряду України керманичем України проголосили Раковського[137].

12 листопада 1918-го, на наступний день після перемир’я[138], було сформовано Український військовий революційний комітет, до якого ввійшли Сталін, П’ятаков, Затонський та Антонов-Овсієнко, а 20 листопада[139] створено Тимчасовий радянський уряд України на чолі з П’ятаковим, проте керівництво Російської компартії відмовилося дати згоду на публічне оголошення цих дій. У жовтні було досягнуто домовленості з Винниченком, згідно з якими Москва обіцяла не втручатися в справи відродженої Української Народної Республіки, якщо КП(б)У буде дозволено легально функціонувати, і до самого кінця 1918 року більшовицький провід вагався щодо доцільності вторгнення в Україну[140].

Невдовзі після перемир’я Гетьманат почав розпадатися, і його місце зайняла відроджена Українська Народна Республіка під керівництвом Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою як головним отаманом військ УНР[141]. Петлюра керував великим селянським повстанням, яке остаточно розбило залишки гетьманської армії. Проте невдовзі після скинення Скоропадського та вигнання землевласників більшість озброєних селян війська Директорії просто повернулися до рідних сіл. Петлюра не мав жодного вибору — йому потрібно було бодай якось тримати військо готовим до військових дій. Для цього він призначив отаманів, які теоретично підпорядковувалися йому як верховному отаманові, проте в реальності не підпорядковувалися нікому. Винниченко не надто й перебільшував, коли писав, що отаманом міг стати практично будь-хто, оголосивши про своє бажання боротися проти більшовиків, а Петлюра надсилав такій людині папери з призначенням його отаманом та кілька мільйонів свіжонадрукованих карбованців. Унаслідок цього на території України встановилася не влада центрального уряду, а режим військових ватажків, що вдавалися до погромів. Власне, цей режим і отримав таку назву — отаманщина[142].

Поведінка петлюрівського отамана Болбочана суттєво покращила подальші перспективи більшовиків в Україні. Після взяття Харкова в середині листопада 1918-го року Болбочан не дозволив створити місцевий Совіт» робітничих депутатів. Коли цей орган створили без його дозволу, він намагався його всіляко придушити. Робітники відповіли на це загальним страйком і навіть ненадовго взяли місто під свій контроль. Коли в середині грудня Болбочан знову повернув собі контроль над містом, він відстрілював усіх робітничих ватажків, яких тільки міг знайти, і так змусив увесь робітничий рух піти в підпілля[143]. Його жорсткі методи викликали таке невдоволення серед робітників та інших радикально налаштованих верств населення, що, як писав Винниченко, «цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому лівобережжю авторітет і вплив Директорії»[144].

Більшовицьке вторгнення до України розпочалося під приводом громадянської війни між режимом П’ятакова та Директорією. Після того як Директорія 16 січня оголосила Росії війну, не було вже особливого сенсу вдавати, ніби це щось інше, ніж війна за розширення кордонів совітської Росії, яка вважала Україну просто однією зі своїх провінцій. Уже 9 грудня 1918 року ЦК РКП телеграфував своїм колегам із КП(б)У[145], які тоді перебували в Курську, що ЦК надсилатиме свої накази безпосередньо державним органам совітської української держави, а не через КП(б)У[146]. У номері «Известий» за 24 грудня було оприлюднено заяву російського Комісаріату закордонних справ про анулювання Брест-Литовського договору та про те, що РСФСРР більше не визнає Україну незалежною державою[147]. Щойно в Україні було встановлено режим П’ятакова, усі органи керувалися безпосередньо постановами Совнаркому, так само як і рішеннями та вказівками совітського уряду України[148].

Ані П’ятакова, ані Раковського не можна звинувачувати в російському імперіалізмі чи навіть націоналізмі у звичайному сенсі цих понять. П’ятаков був послідовником Рози Люксембурґ, яка вважала геть усі прояви національних прагнень контрреволюційними, а Раковський не мав жодних сентиментів, які можна було б назвати імперіалістськими. Попри це, навіть якщо за своїми сентиментами вони не були російськими імперіалістами, їхня відмова визнати правомірність українських національних прагнень ставила їх у такі умови, у яких їхні політичні ролі практично нічим не відрізнялися від ролі російських імперіалістів. Мабуть, їх можна назвати «імперіалістами за замовчуванням», бо все, що вони робили, мало неприємний присмак ворожості до української національності загалом та українського селянства зокрема. Раковський публічно заявив, що визнання української мови офіційною мовою в Україні буде «реакційним» заходом, який піде на користь лише куркулям та націоналістській інтелігенції[149]. Українські політичні партії, включно з тими, що прийняли радянську політичну платформу та вітали вторгнення Червоної армії, було відсунуто від політичної участі в усіх подіях, що змусило їх відкрито протестувати[150]. Лише боротьбисти, українська група соціалістів, політикою якої було співпрацювати з більшовиками за всяку ціну, змогли функціонувати легально[151].

Сільськогосподарська політика совітського режиму дедалі більше відштовхувала селянство від совітської влади. Однією з перших постанов нового режиму було рішення про те, що господарства, у яких попередні землевласники здійснили значні покращення в господарюванні, не підлягали передачі в колективне користування селянам[152]. У березні 1919 року III з’їзд КП(б)У заявив, що основне завдання партії на селі — сприяти переходу від малого, індивідуального сільського господарства до «товариського» колективного[153]. Такі дії, по суті, були ляпасом українському селянству, яке спрагло хотіло землі й для якого не було значної відмінності в діях нової влади та політиці влади старої, оскільки часто-густо старі земельні поміщицькі володіння просто перейменовували на комуни. На місцевому рівні інколи занадто заповзяті більшовики силоміць примушували селян приєднуватися до сільськогосподарських комун[154]. Навіть після того, як керівництво змогло покласти край такій суїцидальній політичній поведінці своїх підлеглих, совітському ораторові достатньо було лишень згадати слово «комуна» перед селянською аудиторією, щоб наразитися на небезпеку негайного лінчування просто на місці[155].

Разом із тим, найбільш принизливим було ставлення до України як до харчового придатку Росії. На відміну від Росії, де «комбеды» (комітети бідних селян) існували паралельно з сільськими совітами та передусім мали свої економічні повноваження, українські комбіди діяли як незалежні органи за відсутності совітських сільських рад та «деякий час мали у своїх руках усю повноту влади»[156]. Ленін також надіслав до України свого найефективнішого реквізитора зерна Олександра Шліхтера з наказом відправити до Росії п’ятдесят мільйонів пудів (один пуд — це трохи більше ніж 16 2/3 кг). Натомість, як пізніше пригадував сам Шліхтер, вилучити можна було лише 8,5 мільйона пудів, і дві третини з них мали залишитися в Україні для того, щоб прогодувати міста та Червону армію. Що стосується труднощів із вилученням зерна в селян, то він писав: «Образно висловлюючись, можна сказати, що кожен пуд заготовленого зерна було забарвлено краплями крові робітників»[157]. Загони з вилучення зерна, комбіди, силою насаджували колективізацію сільського господарства, водночас Червона армія вимагала від сіл новобранців до своїх лав, що викликало ненависть українського селянства до радянського режиму. Кількість повстань на селі стабільно збільшувалася щомісяця[158].

Разом із тим на самому початку п’ятаковщину зустрічали з масовим ентузіазмом. Здавалося, що практично всі радо вітали нову совітську владу[159]. Зрештою, та система, яку Ленін тільки-но описав у своїй «Державі та революції», була докорінно демократичною, майже анархічною. Ця його праця не лише санкціонувала федералізм, вона навіть передбачала структури, які запобігали б надсиланню чиновників із центру та насадженню їхньої волі місцевим органам влади[160]. Такі позиції, вочевидь, приваблювали тих, хто сподівався на українське самовизначення в межах радянської держави, а такі сподівання поділяли мільйони людей[161]. Однак політична поведінка Леніна не дає нам жодних свідчень на користь того, що він бодай колись серйозно сприймав ті положення, які сам і проголосив. Коли якась урядова структура ухвалювала рішення, яке суперечило його позиції, він просто переконував себе, що це — справа рук «контрреволюції», та вживав проти неї відповідних суворих заходів. Він також не відчував ніколи жодної суперечності між власними словом і ділом, коли наказував місцевим органам влади, що робити, або відправляв своїх людей перевірити, чи його накази виконано. Справді, багато в чому сам? виживання його уряду залежало від таких дій. Також правда, що в Росії «совіти» таки існували як урядові органи, хоч би якими обмеженими ставали згодом їхні повноваження. У п’ятаковській Україні обрані совіти мали замінити собою революційні комітети — ревкоми — лише після того, як у країні остаточно наведуть лад[162]. Цього так і не сталося — за винятком кількох великих міст та передмість. Напередодні Всеукраїнського з’їзду рад у березні 1919 року було створено деталізовані інструкції, у яких визначено норми представництва та кількість делегатів від різних совітів[163]. Проте коли з’їзд уже зібрався, більшість його делегатів мали мандати від ревкомів, прямо призначених партійними органами, оскільки совітів, котрі змогли б обрати та надіслати своїх делегатів, бракувало[164].

Друга більшовицька окупація України налаштувала проти себе селянство та втратила всі шанси на modus vivendi з українськими політичними групами (за винятком боротьбистів), тож, мабуть, була приречена на короткотривалість. На селі закріпитися вона не змогла, бо мала там украй хиткі позиції, а її військове виживання цілком залежало від доброї волі місцевих збройних сил. У травні колись «просовітський» військовий отаман Григор’єв повстав проти більшовиків та закликав народ взятися за вила чи будь-що під рукою та «вбивати горбоносих комісарів», які намагалися силоміць загнати селян до комун та відібрати їхнє зерно, щоб наповнити «годівниці Московії». Більшовики без зусиль придушили повстання Григор’єва. Отаман відправив свої загони одночасно в усіх напрямках, тому більшовики змогли зупинити їх, просто блокуючи основні шляхи. Самого Григор’єва застрілили в таборі іншого повстанського отамана — Нестора Махна. Але внаслідок повстання Григор’єва на фронті запанував безлад, і цим скористалася армія Денікіна, що розпочала свій наступ на Москву[165].

П’ятаковщина швидко добігла свого кінця. У серпні більшовики евакуювалися з Києва. Совітський уряд України опинився в Чернігові в оточенні білих і 2 жовтня оголосив про свій саморозпуск. КП(б)У повідомила про свою ліквідацію та спрямувала своїх членів до РКП. Деякий час здавалося, ніби більшовики назавжди відмовилися від України — принаймні саме так розуміли ці кроки деякі з них[166].

Затяжна боротьба між російським більшовизмом та українським соціалізмом корінилася в небажанні обох груп задовольнити прагнення української селянської більшості. Росіяни, включно з робітниками й членами більшовицької партії, мали звичку розглядати Україну як невіддільну частину Росії, а Росію, про що світ уже знав на той момент, насправді немислимою без українського сільського господарства та промисловості. Попри це, до 1917 року Україна стала нацією, що вимагала політичного визнання — насамперед автономію, а згодом і повну незалежність від Росії.

Коріння українського соціалізму тягнеться далеко в попереднє століття, розвиваючи синтез соціалізму та національних прагнень, що в 1917 році промовляв до більшості жителів країни. Результати виборів Установчих зборів не залишили жодного сумніву щодо цього. Крах Центральної Ради на початку 1918-го відбувся радше через сумніви українського соціалізму щодо вдоволення вимог селян про земельну реформу, аніж через брак народного ентузіазму щодо українських національних вимог.

Лідери українського соціалізму були змушені не раз вдаватися до таких заходів, що віддаляли їх від сільського електорату. Як і багато інших соціалістів у Російській імперії, вони розуміли падіння самодержавства в категоріях так званої буржуазної революції й намагалися перекласти всі питання соціальних трансформацій на Установчі збори. Це дало більшовикам змогу здобути довіру селян, санкціонуючи захоплення дворянських садиб. Більшовики завдали поразки Центральній Раді в 1918-му однаковою мірою завдяки ентузіазму селян стосовно земельного декрету Леніна й російській Червоній гвардії. Рада домовилася про німецьку інтервенцію ціною зобов’язання селян продати велику кількість зерна за паперові гроші, що вважалися в сільській місцевості нічого не вартими. Коли Рада спробувала протистояти своїм іноземним союзникам, її було усунуто фінансованим із Німеччини переворотом. Петлюра був здатен мобілізувати селян проти Гетьманату, але його загони розбрелися по своїх домівках, щойно завдання було виконано. Таким чином Українська Народна Республіка опинилася під владою отаманів і воєначальників поза всяким політичним контролем, тоді як країну оточували ворожі іноземні сили.

У більшовиків не було достатнього розуміння українських прагнень, ані симпатії до них. Ленін бачив питання національних прагнень як суто тактичне, аж ніяк не принципове. Він пішов далі від інших російських соціалістів у захисті прав пригноблених народів на створення незалежних держав, але це поки в нього не було влади. Спочатку він тішив себе оманливими думками, що українці добровільно приєднаються до унітарної більшовицької держави. Коли ті не зробили цього, він послав до них Червону гвардію й відібрав усе зерно, яке тільки вдалося знайти.

Інші більшовики не обов’язково поділяли погляди Леніна стосовно того, що слід зробити з колоніями. Київська фракція українських більшовиків була послідовником теорії Рози Люксембурґ і принципово відкидала будь-які поступки національним прагненням. Катеринославське крило поділяло з донбаськими робітниками загальну антипатію до українського руху. Ранні спроби створити совітський український уряд характеризувалися тенденцією прирівнювати українські прагнення до контрреволюційних. Складне питання: чи саме це — а чи більшовицька радикальна антиселянська аграрна політика зробила більше для підриву народної підтримки в Україні. Крах режиму П’ятакова, який починав за найсприятливіших політичних умов, показав, що більшовицька політика в Україні за своєю суттю була саморуйнівною. До середини 1919 року стало зрозуміло, що стабільна совітська українська держава була неможливою без мовчазної згоди українського селянства, і цю згоду можна було отримати, якби українські прагнення було взято до уваги.