Монолог про те, що ми нещодавно злізли із дерева й не вигадали такого, щоб воно відразу росло колесом

«Сідайте... Давайте ближче... Але скажу відверто: не люблю журналістів, а вони мене.

— Це ж чому?

— Ви не в курсі? Не встигли ще попередити? Тоді зрозуміло, чому ви тут. У моєму кабінеті. А я — одіозна фігура. Так мене ваша братія журналістська величає. Усі кругом кричать: на цій землі жити не можна. А я кажу — можна. Треба навчитися на ній жити. Мати мужність. Давайте закриємо забруднені території, обгородимо дротом (третину країни!), кинемо й утечемо. Землі в нас ще багато. Ні! З одного боку, наша цивілізація антибіологічна, людина — найлютіший ворог природи, а з другого боку — вона творець. Перетворює світ. Ейфелева вежа, наприклад, чи космічний корабель... Тільки ж прогрес вимагає жертв, і що далі, то більших жертв. Не менших, ніж війна, це тепер зрозуміло. Забруднення повітря, отруєння ґрунту, озонові діри... Клімат землі змінюється. І ми вжахнулись. Але знання саме по собі не може бути провиною чи злочином. Чорнобиль... Хто винен — реактор чи людина? Безумовно — людина, вона його не так обслуговувала, допустилася страхітливих помилок. Сума помилок. Не буду заглиблюватися в технічні подробиці... Але це вже факт... Працювали сотні комісій та експертів. Найбільша техногенна катастрофа в історії людства, збитки фантастичні, матеріальні ще якось можна злічити. А нематеріальні? Чорнобиль ударив по нашій уяві. За нашому майбутньому... Ми злякалися майбутнього... То не треба було злазити з дерева, або ми мусили вигадати щось таке, щоб дерево відразу росло колесом. За кількістю жертв не чорнобильська катастрофа — а автомобіль на першому місці в світі. Чому ніхто не забороняє виробництво автомобілів? Їздити на велосипеді чи на віслючку безпечніше... На возі...

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти...

Мене звинувачують... Мене запитують: «А як ви ставитеся до того, що тутешні діти п’ють радіоактивне молоко? Їдять радіоактивні ягоди?» Погано я до цього ставлюся. Дуже погано!! Але я вважаю, що в дітей є тати й мами, і є в нас уряд, який повинен про це думати. Я проти одного... Я проти того, щоб люди, які не знають або вже забули таблицю Менделєєва, повчали, як нам жити. Залякували нас. Наш народ і так завжди жив у страху — революція, війна. Цей кривавий упир... Диявол! Сталін... Тепер — Чорнобиль... А потім дивуємося, чому в нас люди такі? Чому вони не вільні, бояться свободи? Їм же звичніше жити під царем. Під царем-батюшкою. Він може називатися генсеком чи президентом, яка різниця. Жодної. Але я — не політик, я — науковець. Я все життя думаю про землю, вивчаю землю. Земля така сама загадкова матерія, як і кров. Наче все про неї знаємо, а якась таємниця лишається. Ми розділилися — не на тих, хто за те, щоб тут жити, і тих, хто проти, а на вчених і невчених. Якщо у вас трапиться напад апендициту й треба оперувати, до кого ви звернетеся? Звичайно, до хірурга, а не до громадських ентузіастів. Ви будете слухати фахівця. Я — не політик. Я думаю... А що ще є в Білорусі, крім землі, води, лісу? Нафти багато? Чи алмазів? Нічого нема. Тому треба берегти те, що маємо. Відновлювати. Так... Звичайно... Нам співчувають, багато людей у світі прагнуть допомогти, але ж не будемо ми без кінця жити з західних пожертв. Розраховувати на чужий гаманець. Усі, хто хотів, уже виїхали, залишилися тільки ті, хто хоче жити, а не вмирати після Чорнобиля. Тут їхня батьківщина.

— Що ви пропонуєте? Як людині тут жити?

— Людина лікується... І брудна земля теж лікується...

Треба працювати. Думати. Нехай дрібними крочками, але кудись човгатися. Іти вперед. А ми... Як у нас? Із нашим моторошним слов’янським лінивством ми радше повіримо в чудо, ніж у можливість щось сотворити власними руками. Подивіться на природу... У неї треба вчитися... Природа працює, вона самоочищується, допомагає нам. Поводиться розумніше, ніж людина. Вона прагне до первісної рівноваги. До вічности.

Викликають мене в облвиконком...

— Справа незвичайна... Ви зрозумійте нас, Славо Костянтинівно, не знаємо, кому вірити. Десятки вчених стверджують одне, ви — інше. Чи чули ви що-небудь про славетну чаклунку Параску? Ми вирішили запросити її до нас, вона береться протягом літа знизити гамма-фон.

Вам смішно... А зі мною поважні люди розмовляли, у цієї Параски вже були договори підписані з деякими господарствами. Сплачено їй великі гроші. Це захоплення ми пережили... Потьмарення умів... Загальна істерика... Пам’ятаєте? Тисячі... Мільйони сиділи біля телевізорів, і чаклуни, вони називали себе екстрасенсами, Чумак, за ним Кашпіровський «заряджали» воду. Мої колеги з ученими ступенями наливали трилітрові банки води й ставили біля екранів. Пили цю воду, вмивалися... Вважалося, що вона зцілює. Чаклуни виступали на стадіонах, де збирали таку кількість глядачів, що Аллі Пуґачовій хіба мріяти. Народ туди йшов, їхав, повз. Із неймовірною вірою! Зцілимося за помахом чарівної палички від усіх болячок! А що? Новий більшовицький проект... Публіка кипить ентузіазмом... Голови забито новою утопією... «Ну, — думаю, — тепер чаклуни будуть нас рятувати від Чорнобиля».

До мене питання:

— Яка ваша думка? Звичайно, ми всі атеїсти, але от кажуть... І в газетах пишуть... Ми організуємо вам зустріч?

Зустрілась я з цією Параскою... Звідки вона взялася, не знаю. Мабуть, з України. Вона вже два роки всюди їздила й знижувала гамма-фон.

— Що ви збираєтеся робити? — спитала я.

— У мене такі внутрішні сили... Я відчуваю, що можу знижувати гамма-фон.

— А що вам для цього потрібно?

— Мені потрібен вертоліт. Тут я вже розлютилася. І на Параску, й на наших чиновників, які роззявивши рота слухали, як вона їм локшину на вуха вішає.

— Ну навіщо, — кажу, — відразу вертоліт. От ми зараз привеземо й насиплемо на підлогу зараженої землі. Хоча б півметра. І давайте... Знімайте фон...

Так і вчинили. Привезли землі... І вона почала... Щось шепотіла, плювала. Якихось духів руками гнала. І що? Ну, що вийшло. Нічого не вийшло. Сидить Параска зараз десь в Україні у в’язниці. За шахрайство. Ще одна була чаклунка... Обіцяла на ста гектарах прискорити розпад стронцію й цезію. Звідки вони бралися? Я думаю, їх породжувало наше прагнення чуда. Наші сподівання. Їхні фотографії, їхні інтерв’ю. Хтось же давав їм цілі шпальти в газетах, найдорожчий час на телебаченні. Якщо віра в розум полишає людину, в її душі оселяється страх, як у дикуна. Вилазять потвори...

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти...

Я пам’ятаю тільки одного значного керівника, який подзвонив мені й попросив: «Давайте я приїду до вас у інститут, і ви мені поясните: що таке кюрі? Що таке мі-крорентґен? Як цей мікрорентґен переходить, скажімо, в імпульс? Їжджу по селах, мене питають, а я як ідіот. Як школяр». Один такий трапився. Олексій Олексійович Шахнов... Запишіть його прізвище... А більшість керівників нічого не хотіли знати, ніякої фізики з математикою. Усі вони закінчували вищу партійну школу, там добре навчали одного предмета — марксизму. Надихати й піднімати маси. Мислення комісарів... Воно не змінилося з часів кінноти Будьонного... Згадую афоризм сталінського улюбленого командарма: «А мені однаково, кого рубати. Мені шаблею махати подобається».

А щодо рекомендацій... Як нам жити на цій землі? Боюся, що вам буде нудно, як і всім. Не знайдете сенсації. Феєрверка. Скільки разів я виступала перед журналістами, розповідала одне, а читала наступного дня інше. Читач мусив померти від страху. Хтось бачив у зоні плантації маку й поселення наркоманів. А хтось кицьку з трьома хвостами... Знамення в день аварії на небесах...

Ось розроблені в нашому інституті програми. Видрукувані пам’ятки для колгоспів і для населення. Можу дати з собою... Пропаґуйте...

Пам’ятка для колгоспів... (Читає).

Що ми пропонуємо? Навчитися керувати радіацією, як електрикою, спрямовуючи її по ланцюжках в обхід людини. Для цього необхідно перебудувати наш тип господарки... Зробити корекцію... Замість молока й м’яса налагодити виробництво технічних культур, які не потрапляють у страву. Той-таки ріпак. Із нього можна чавити олію, зокрема й для моторів. Використовувати як пальне в двигунах. Можна вирощувати насіння та саджанці. Насіння спеціально піддають радіації в лабораторних умовах для збереження чистоти сорту. Для нього вона безпечна. Це один шлях. Є другий... Якщо ми все-таки виробляємо м’ясо... У нас немає способів очистити готове зерно, знаходимо вихід — згодовуємо худобі, пропускаємо його через тварин. Так звана зоодезактивація. Перед забоєм переводимо бичків на два-три місяці на стійлове утримання, привозимо їм «чисті» корми. Вони очищаються...

Гадаю, досить... Не читати ж мені вам лекцію? Ми говоримо про наукові ідеї... Я б навіть назвала це філософією виживання...

Пам’ятка для господарів...

Я приїжджаю в село до бабусь і дідусів... Зачитую... А вони на мене ногами тупають. І слухати не хочуть, хочуть жити так, як жили їхні діди й прадіди. Праотці. Хочуть пити молоко... А молока пити не можна. Купуй сепаратор і чави з нього сир, колоти масло. Сироватку виливай, сироватку в землю. Хочуть сушити гриби... Спочатку вимочи їх — насип на ніч у ночви, залий водою, а тоді вже суши. А краще взагалі не їсти. Уся Франція в печерицях, вони ж їх не на вулиці вирощують. У теплицях. Де наші теплиці? Будинки в Білорусі дерев’яні, споконвіку живуть білоруси серед лісів, так от будинки краще обкласти цеглою. Цегла добре екранує, тобто розсіює іонізуюче випромінювання (у двадцять разів інтенсивніше, ніж дерево). Раз на п’ять років треба присадибну ділянку вапнувати. Стронцій і цезій підступні. Чекають своєї пори. Не можна вдобрювати гноєм з-під своєї корівки, краще купити мінеральних добрив...

— На втілення ваших планів потрібна інша країна, інша людина й інший чиновник. Старим людям у нас насилу вистачає пенсії на хліб і цукор, а ви радите мінеральні добрива купувати. Придбати сепаратор...

— Можу відповісти... Я зараз захищаю науку. Я вам доводжу, що не наука винна в Чорнобилі, а людина. Не реактор, а людина. А політичні питання не до мене. Не сюди...

Ось... Отакої! Вилетіло з голови, а навіть позначила була собі на папірчику, щоб не забути. Розповісти... До нас приїхав із Москви молодий учений, у нього мрія — брати участь у чорнобильському проекті. Юра Жученко... Привіз із собою вагітну дружину... На п’ятому місяці... Усі розводять руками — чому? Навіщо? Свої тікають, а чужі їдуть. А тому, що це справжній учений, він хоче довести: грамотна людина може тут жити. Грамотна й дисциплінована, якраз ті дві риси, які в нас шанують найменше. Нам би голими грудьми на кулемет лягти. З факелом промчати... А тут... Вимочувати гриби, зливати першу воду, коли картопля закипить... Пити регулярно вітаміни... Носити в лабораторію на перевірку ягоди. Закопувати в землю попіл... Я була в Німеччині й бачила, як там кожен німець уважно сортує на вулиці сміття — у цей контейнер біле скло від пляшок, у той червоне... Накривку з пакета від молока окремо — туди, де пластмаса, сам пакет туди, де папір. Батарейки від фотоапарата ще кудись інде. Окремо біовідходи... Людина працює... Не уявляю нашої людини за такою працею: біле скло, червоне — для нас це було б нудотою й приниженням. Мать-перемать. Нам би сибірські річки розвернути навспак... Що-небудь таке... «Размахнись плечо, разойдись рука...» А щоб вижити, нам треба змінитися.

Але це вже не мої питання... Ваші... Це питання культури. Ментальности. Усього нашого життя.

Тут мовчать... Мовчать мої опоненти... (Замислилась).

Хочеться помріяти... Про те, що невдовзі чорнобильську станцію закриють. Знесуть. А майданчик під нею перетворять на зелений моріжок...»

Слава Костянтинівна Фірсакова,

доктор сільськогосподарських наук