Монолог про тугу за роллю й сюжетом
«Понаписували вже десятки книжок... Зняли фільми. Скоментували. А подія однаково вища за нас, за будь-який коментар. Якось я почув, чи то прочитав, що проблема Чорнобиля стоїть перед нами передусім як проблема самопізнання. З цим погодився, це збіглося з моїми відчуттями. Я все чекаю, аби мені хто мудрий усе розтлумачив... Як тлумачать, просвіщають про Сталіна, про Леніна, більшовизм. Або товчуть без кінця: «Ринок! Ринок! Вільний ринок!» А ми — люди, виховані в світі без Чорнобиля, — живемо з Чорнобилем.
Я, власне, професійний ракетник, спеціаліст із ядерного палива. У Байконурі служив. Програми «Космос», «Інтер-космос» — то добрячий шмат мого життя. Прекрасний час! Дайош небо! Дайош Арктику! Дайош цілину! Дайош космос! Разом із Гагаріним увесь радянський світ злетів у космос, одірвався од землі... Ми всі! Я досі в нього закоханий! Прекрасна російська людина! Із прекрасною усмішкою! Навіть смерть його якась зрежисерована. Мрії про ширяння, політ, свободу... Прагнення кудись вирватися... Прекрасний був час! За сімейними обставинами перевівся я в Білорусь, тут дослужував. Коли приїхав, занурився в цей чорнобильський простір... Він мої почуття скориґував. Неможливо би було щось подібного уявити, хоч я й завжди мав до діла з найсучаснішою технікою, з космічною технікою. Важко поки що вимовити. Не піддається уяві... Щось... (Застановляється). А хвилину тому здалось було, наче вловив сенс. Хвилину тому... Тягне на філософію. З ким не заговори за Чорнобиль, усіх тягне на філософію.
Але я вам краще за свою роботу розкажу. Чим ми тільки не займаємося! Споруджуємо церкву. Чорнобильську церкву, на пошану Ікони Божої Матері «Взискування загиблих». Збираємо пожертви, провідуємо хворих і вмирущих. Пишемо літопис. Створюємо музей. Я був один час думав, що не впораюся, із моїм серцем, на такому місці. Дали перше доручення: «От тобі гроші, поділи їх на тридцять п’ять родин. На тридцять п’ять вдів, у кого чоловіки померли». Усі вони були ліквідатори. Треба справедливо. А як? У одної вдови — маленька дівчинка, хвора, у другої — двоє дітей, третя жінка сама хворіє, а та наймає квартиру, а ще в одної — четверо дітей. Серед ночі прокидався з думкою: «Як би нікого не обділити?» Думав і рахував, рахував і думав. Уявляєте... І таки не зміг... Роздали ми всім гроші порівну, за списком. Але мій витвір — музей. Музей Чорнобиля. (Мовчить). А часом мені здається, що тут не музей буде, а похоронне бюро. Я служу в похоронній команді! Сьогодні рано, не встиг пальта скинути, одчиняються двері, жінка з порога ридає, не ридає, а голосить: «Заберіть його медаль і всі грамоти! Заберіть усі пільги! Віддайте чоловіка!» Довго кричала. Покинула його медаль, покинула грамоти. Ну, лежатимуть вони в музеї під склом... Будуть на них дивитися... А крику, її крику ніхто, крім мене, не чув, тільки я, ті грамоти розкладаючи, згадувати буду...
Тепер-от умирає полковник Ярошук. Хімік-дозиметрист. Здоровенний був дядько — лежить паралізований. Жінка його перевертає, як подушку. Годує з ложечки... У нього каміння в нирках, треба роздробити, а в нас нема грошей заплатити за операцію. Ми — старці, існуєм на хто що подасть. А держава поводиться по-шахрайськи, вона цих людей кинула. Помре — назвуть його ім’ям вулицю, школу або військову частину, але то вже як помре... Полковник Ярошук... Ходив пішки по зоні й визначав межі максимальних точок зараження, тобто, чоловіка в повному розумінні вживали як біоробота. І він це розумів, але він ішов — від самої атомної станції й по розбіжному радіусу, по секторах. Пішки. З дозиметричними приладами в руках. Намацав «пляму» й рухається вздовж межі тої «плями», щоб точно нанести на мапу...
А солдати, що на самому даху реактора працювали? Всього на ліквідацію наслідків аварії було кинуто двісті десять військових частин, біля трьохсот сорока тисяч військовослужбовців. Саме пекло дісталося тим, хто чистив дах... Їм видавали свинцеві фартухи, але фон ішов знизу, там чоловік був неприкритий. Вони — в звичайних кирзових чоботях... У день по півтори-дві хвилини на даху. А потім їх звільняли з армії, давали грамоту й премію — сто рублів. І вони пропадали на безмежних просторах нашої батьківщини. На даху гребли паливо й реакторний ґрафіт, уламки бетону й арматури... Двадцять-тридцять секунд, щоб навантажити ноші, і стільки само, щоб скинути «сміття» з даху. Самі ті спеціальні ноші важили сорок кілограмів. Так що уявіть собі: свинцевий фартух, маски, ті ноші й скажену швидкість... Уявляєте? У музеї в Києві лежить муляж Графіту, з кашкет завбільшки, кажуть, був би справжній, важив би шістнадцять кілограмів, такий він щільний, важкий. Радіокеровані маніпулятори часто відмовлялися виконувати команди або робили геть не те, що треба, бо їхні електронні схеми у високих полях руйнувалися. Найнадійнішими «роботами» були солдати. Їх і охрестили «зеленими роботами» (за кольором військової форми). Через дах зруйнованого реактора пройшло три тисячі шістсот солдатів. Спали на землі, вони всі розповідають, як на перших порах кидали долі солому. Брали її там-таки, зі скирт біля реактора.
Молоді хлопці... Вони тепер теж умирають, але вони розуміють, що якби вони цього не зробили... Це ще люди особливої культури. Культури подвигу. Жертви.
Був момент, коли існувала загроза термоядерного вибуху, і треба було спустити з-під реактора ґрунтову воду, щоб туди не потрапив розплав урану й ґрафіту, разом із водою вони дали б критичну масу. Вибух — три-п’ять мегатон. Не лише Київ та Мінськ вимерли б, а й у величезній частині Європи не можна було б жити. Уявляєте?! Європейська катастрофа. Поставили завдання: хто пірне в ту воду й відчинить там засувку спускного клапана? Обіцяли машину, квартиру, дачу й довічне утримання родини. Шукали добровольців. І такі знайшлися! Хлопці пірнали, багато разів пірнали й відчинили ту засувку, і їм дали на команду сім тисяч рублів. А за обіцяні машини й квартири забули. Авжеж, не задля них вони пірнали! Не задля матеріального, менш усього задля матеріального. Не така наша людина проста... Зрозуміла... І поверхова... (Розхвилювався).
Цих людей уже нема... Тільки документи в нашому музеї. Прізвища... Та якби вони цього не зробили? Наша готовність до самопожертви... У цьому нема нам рівних...
Я тут сперечався з одним... Він мені доводив, що це через те, що в нас дуже низька ціна життя. Азіятський такий фаталізм. Людина, що жертвує собою, не почуває себе унікальною, неповторною особистістю, якої ніколи більше не буде. Туга за роллю. Раніше він був людиною без тексту, статистом. Не мав власного сюжету, слугував тлом. А тут зненацька робиться головною дійовою особою. Туга за сенсом. Що таке наша пропаганда? Наша ідеологія? Вам пропонують умерти, але набути сенсу. Підносять. Дають роль! Велика вартість смерти, бо за смертю — вічність. Він мені доводив. На прикладах... Але я не згоден! Категорично! Авжеж, нас виховано бути солдатами. Так нас учили. Завжди мобілізовані, завжди готові на щось неможливе. Мій батько, коли я після школи хотів піти в цивільний вуз, був приголомшений: «Я — кадровий вояк, а ти будеш піджака носити? Вітчизну треба захищати!» Кілька місяців до мене не озивався, поки я не подав документів у військове училище. Батько — учасник війни, він помер уже. Ну, практично жодних статків не мав, як і ціле його покоління. Нічого після нього не лишилося — дому, машини, землі... Що я маю? Польову офіцерську сумку, він її отримав перед фінською кампанією, а в ній його бойові ордени. Ще в поліетиленовому пакеті в мене лежать триста батькових листів із фронту, від сорок першого року починаючи, мати їх зберегла. Все, що лишилось... Але я вважаю, що це — неоціненний капітал!
Розумієте тепер, яким я бачу наш музей? Он там у баночці земля чорнобильська... Жменька... Он шахтарська каска. Також звідти... Селянське хатнє начиння з зони... Сюди дозиметристів не можна пускати. Фонить! Але тут все має бути достеменним. Без муляжів! Нам мають повірити. А повірять тільки справжньому, бо забагато брехні довкола Чорнобиля. Було і є. Атом — приказка така з’явилася — можна використовувати не тільки в воєнних і мирних цілях, але й в особистих. Пообростали фондами, комерційними структурами...
Раз ви пишете таку книжку, то мусите переглянути наш унікальний відеоматеріал. По крихтах збираємо. Чорнобильської хроніки, вважайте, не існує. Її не дали зняти, усе засекретили. Якщо комусь щось вдавалося зафіксувати, відповідні органи тут-таки забирали цей матеріал і повертали розмагнічені стрічки. У нас нема хроніки, як евакуювали людей, вивозили худобу... Трагедію знімати заборонялося, знімався — героїзм! Чорнобильські альбоми нині все-таки видано, але скільки разів кіно- й телеоператорам розбивали камери! Тягали по інстанціях... Щоб чесно розказати про Чорнобиль, треба було мужности, її й сьогодні треба. Повірте мені! Але ви мусите бачити... Ці кадри... Чорні, як Графіт, обличчя пожежників. А очі в них? То вже очі людей, які знають, що йдуть від нас. На одному фрагменті — ноги жінки, яка вранці після катастрофи йшла обробляти городчик біля атомної станції. Ішла по траві, на якій лежала роса... Ноги нагадують решето, усі в дірочках до самих колін... Це треба побачити, раз ви пишете таку книжку...
Я приходжу додому й не можу взяти на руки свого малого сина. Мені треба випити п’ятдесят-сто грам горілки, щоб дитину взяти на руки.
Цілий відділ у музеї — вертольотчики. Полковник Водолажський... Герой Росії, похований на білоруській землі, у селі Жуков Луг. Коли він одержав позамежну дозу, то мусив забиратися, негайно евакуюватися, але лишився й навчив ще тридцять три екіпажі. Сам зробив сто двадцять вильотів, скинув двісті-триста тон вантажу. Чотири-п’ять вильотів протягом доби, при висоті триста метрів над реактором, температура в кабіні — до шістдесяти градусів. А що коїлося внизу, коли мішки з піском скидалися? Уявляєте... Пекло... Активність сягала тисячі вісімсот рентґен на годину. Пілотам робилося погано в повітрі. Щоб метнути прицільно, влучити в ціль — вогненне жерло, — вони вистромляли голову з кабіни... Дивилися вниз... Іншого способу не було... На засіданнях урядової комісії... Просто, буденно доповідалося: «На це треба покласти два-три життя. А на це-ось — одне». Просто й буденно...
Полковник Водолажський умер. У карточці обліку доз, набраних над реактором, лікарі йому записали... сім бер. Насправді їх було шістсот!
А чотириста шахтарів, що день і ніч довбали тунель під реактором? Треба було прокопати тунель, щоб залити туди рідкий азот і заморозити земельну подушку, так це зветься інженерною мовою. Інакше реактор пішов би в ґрунтові води... Шахтарі Москви, Києва, Дніпропетровська... Я ніде про них не читав. А вони голі, при температурі за п’ятдесят градусів рачки котили перед себе вагонетки. Теж сотні рентген.
Тепер вони помирають. Та якби вони цього не зробили? Я вважаю, що вони — герої, а не жертви війни, якої нібито й не було. Називають її аварією, катастрофою. А була війна... І наші чорнобильські пам’ятники схожі на воєнні.
Є речі, яких у нас обговорювати не заведено, слов’янська сором’язливість. Ну, мусите знати... Таку книжку пишете... У тих, хто працював на реакторі або в безпосередній до нього близькості, як правило, вражається... схожий симптом у ракетників, це діла звісні... як правило, вражається сечостатева система. Мужське... У нас про це вголос не мовиться, не заведено... Я раз супроводив англійського журналіста, він підготував дуже цікаві питання. Якраз на цю тему, його цікавила людська сторона проблеми. Що після всього з людиною — вдома, в побуті, в інтимі? Тільки ні одної відвертої розмови не вийшло. Попросив він зібрати, наприклад, вертольотчиків. Побалакати в чоловічому гурті... Вони приїхали, дехто вже пенсіонер у тридцять п’ять — сорок років, одного привезли зі зламаною ногою, в нього старечий перелом, тобто під дією радіації кості м’якнуть. Його привезли... Англієць питає: як ви тепер у родині, зі своїми молодими дружинами? Вертольотчики мовчать, вони прийшли розповідати, як робили по п’ять вильотів на добу. А тут... За жінок? За таке... Давай він їх по одному витягати... Відповідають одностайно: здоров’я нормальне, держава цінує, у родині любов... Жоден... Жоден із них не відкрився... Вони пішли собі, а я відчуваю, він пригнічений: «Тепер розумієш, — каже, — чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите». А зустріч ця відбувалася в кав’ярні, обслуговували дві гарненькі офіціантки, вони вже все зі столів приймають, він їх і питає: «А ви мені можете на кілька питань відповісти?» І ці дівчата йому все й виклали. Він: «Ви хочете вийти заміж?» — «Авжеж, тільки не тут. У нас кожна мріє вийти за іноземця, щоб народити здорову дитину». Тоді сміливіше: «Ну, а є у вас партнери? Як вони? Ви з них задоволені? Ви розумієте, що я маю на думці?» — «Отут сиділи з вами хлопці, — сміються ті, — вертольотчики. Під два метри. Медалями брязкали. Вони для президій добрі, але не для ліжка». Уявляєте... Сфотографував він цих дівчат, а мені повторив ту саму фразу: «Тепер розумієш, чого вам ніхто не вірить? Ви самі себе дурите».
Поїхали ми з ним у зону. Відома статистика: довкола Чорнобиля — вісімсот могильників. Він сподівався на якісь фантастичні інженерні споруди, а воно звичайні ями. Лежить у них «рудий» ліс, вирубаний круг реактора на сто п’ятдесят гектарів (у перші два дні після аварії сосни й ялини поробилися червоні, а згодом поруділи). Лежать тисячі тонн металу й сталі, дрібні труби, спецодяг, бетонні конструкції... Він показав мені знімок із англійського журналу. Панорамний. Згори. Тисячі одиниць автотракторної й авіаційної техніки... Пожежні машини й машини швидкої допомоги... Найбільший могильник біля реактора. Він хотів його зняти — вже тепер — через десять років. Обіцяли йому за цей знімок великі гроші. І от ми з ним кружляємо, кружляємо, і нас один начальник відсилає до другого — то мали нема, то дозволу. Крутилися, аж поки до мене не дійшло: нема цього могильника, не існує більше в дійсності, лише в звітах самих, давно розцупили по базарах, на запчастини по колгоспах і своїх дворищах. Розікрали, вивезли. Англієць цього втямити не міг. Не повірив! Коли я сказав йому всю правду, він не повірив! І я тепер, навіть найсміливішу статтю читаючи, не вірю, усе десь у підсвідомості думка крутиться: «А раптом і це брехня? Чи так, побрехенька». Згадати трагедію стало загальником... Кочовим штампом! Страшилкою! (Закінчує з розпукою і надовго замовкає).
Волочу все в музей... Стягую. Але, бува, думаю собі: «Кину! Втечу!» Ну, як його витримати?!
Мав я розмову з молодим священиком...
Ми стояли над свіжою могилою старшини Саші Гончарова... Із тих, хто був на даху реактора. Сніг. Хвища. Негода люта. Священик править панахиду. Читає молитву. Простоволосий. «Ви наче й не відчували холоду?» — спитав я опісля. «Ні, — відповів він, — у такі хвилини я всемогутній. Жоден церковний обряд не дає мені стільки наснаги, як панахида». Я це запам’ятав — слова людини, яка завжди близько смерти. Не раз питав іноземних журналістів, що до нас приїздять, чимало вже по кілька разів, чому вони їдуть, просяться в зону? Безглуздо було б думати, ніби єдино задля грошей чи кар’єри. «Нам у вас подобається, — признавалися, — дістаємо тут потужний енергетичний заряд». Уявляєте... Несподівана відповідь, що? Для них, мабуть, наші люди, їхні почуття, світ — щось іще не звідане. Загадкова руська душа... Самі ми теж полюбляємо випити й сперечатися про це на кухні... Один мій друг якось сказав: «Ось станемо ситими. Розучимося страждати. Кому ми будемо цікаві?» Я не можу забути цих слів... Але я не з’ясував, що ж іншим у нас подобається: ми самі? Чи те, що про нас можна написати? Через нас — зрозуміти?
Що це ми все довкола смерти крутимося?
Чорнобиль... Іншого світу ми вже мати не будемо. Спочатку, коли ґрунт із-під ніг нам видирали, то вихлюпували цей біль навпростець, а тепер прийшло розуміння, що іншого світу нема й податися нема куди. Відчуття трагічної осілости на цій чорнобильській землі, зовсім інакше світовідчуття. З війни приходить «втрачене» покоління... Згадаймо Ремарка? А з Чорнобилем живе — «розгублене» покоління. Стеряне. Ми розгубилися... Незмінним лишилось — тільки людське страждання. Наш єдиний капітал. Нерозмінний!
...Я додому приходжу... Після всього. Жінка мене слухає... А потім каже тихо: «Я тебе люблю, але сина тобі не віддам. Нікому його не віддам. Ні Чорнобилю, ні Чечні... Нікому!» У ній уже оселився цей страх...»
Сергій Васильович Соболєв,
заступник голови правління
Республіканської асоціації
«Щит Чорнобиля»