Монолог про калічку, якого все одно будуть любити

«Не соромтеся... Питайте... Про нас уже стільки всього понаписували, що ми звикли. Другий раз і газету з автографом пришлють. Але я не читаю. Хто нас зрозуміє. Тут жити треба...

Моя дочка нещодавно сказала: «Мамо, якщо я народжу калічку, я його все одно буду любити». Уявляєте собі?! Вона в десятому класі вчиться, у неї вже такі думки. Її подружки... Вони всі про це думають... У наших знайомих знайшовся хлопчик... Чекали його, перша дитина. Вродлива молода пара. А в хлопчика рот до вух, а вушка одного нема... Я не ходжу до них, як колись бувало. Не можу... А дочка нема-нема та й забіжить. Їй кортить туди, вона чи то приглядається, чи то приміряється... А я не годна...

Могли б поїхати звідси, але зважили з чоловіком — і відмовились. Боїмося інших людей. А ми всі тут — чорнобильці. Не сахаємось одне від одного, коли хто частує яблуками чи огірками з власного саду й городу, беремо їх і їмо, не ховаємо ніяково до кишені чи в торбинку, щоб потім викинути. У нас спільна пам’ять... Спільна доля... А скрізь деінде, в усякому іншому місці ми — чужинці. Косують на нас... з осторогою. Усі звикли до слів: «чорнобильці», «чорнобильські діти», «чорнобильські переселенці»... Чорнобиль... Тепер це прикладка до всього нашого життя. Але ви нічого про нас не знаєте... Ви нас боїтеся... Тікаєте... Мабуть, якби нас не випускали звідси, поставили міліцейські кордони, чимало з вас би заспокоїлося. (Зупиняється). Не доводьте протилежного... Не переконуйте! Я цього зазнала й пережила в перші дні... Схопила дочку й кинулася в Мінськ, до сестри... Мене рідна сестра до себе в хату не пустила, бо мала малу дитину, грудьми годувала. У страшному сні я б собі такого не уявила! Не вигадала б. І ми ночували на вокзалі. Несамовиті речі спадали на думку... Куди нам тікати? Може, краще покінчити з собою, щоб не мучитися... Це ж перші дні... Усі уявляли собі якісь страхітливі недуги. Неймовірні. А я ж лікар. Можна хіба здогадуватись, що з іншими коїлося... Чутки завжди жахливіші, ніж будь-яка правдива інформація. Будь-яка! Я дивлюся на наших дітей: куди б вони не поїхали, чуються чужими. У піонерському таборі, де моя дочка один рік відпочивала, до неї торкнутись боялися: «Чорнобильський світлячок. Вона в темряві світиться». Викликали ввечері надвір перевірити — світиться чи не світиться... Чи нема в неї німба над головою.

От кажуть — війна. Воєнне покоління. Порівнюють... Воєнне покоління? Та вони ж щасливчики! У них була Перемога. Вони перемогли! Це дало їм могутню життєву наснагу, енергію, якщо висловлюватися сучасними термінами, надпотужну наставленість на виживання. Вони нічого не боялися. Хотіли жити, вчитися, родити дітей. А ми? Ми всього боїмося. Боїмося за дітей... За внуків, яких ще нема. Їх нема, а нам уже страшно. Люди менше всміхаються, не співають, як раніше бувало, на свята. Не сам тільки ландшафт змінюється, коли на місці полів знов підводяться ліси, чагарі, а й національний характер. У всіх депресія... Почуття приречености. Для когось Чорнобиль — метафора. Гасло. А тут — наше життя. Просто життя.

Іншим разом думаю, що краще б ви про нас не писали. Не спостерігали збоку... Не ставили діагнозів: рідіофобія чи ще щось, не виділяли серед решти. Тоді б нас менше боялися. Не говорять же в домі ракового хворого про його страшну хворобу. А в камері довічного ув’язнення ніхто не згадує про термін... (Мовчить). Стільки наговорила, не знаю, треба воно вам чи ні... (Питає). Накрити на стіл... Пообідаємо? Чи боїтеся? Кажіть правду, ми вже не ображаємося. Всього набачилися.

Заходив до мене один кореспондент... Бачу: хоче пити. Я несу йому кухоль води, а він дістає з сумки свою воду. Мінеральну. Йому соромно... Виправдовується... Розмови в нас, звісно, не вийшло, я не могла з ним бути щирою. Я ж не робот і не комп’ютер. Не залізяка! Він п’є свою мінеральну воду, боїться до мого кухля доторкнутися, а я — душу йому виклади на стіл... Віддай йому свою душу...

(Вже сидимо за столом. Обідаємо. Говоримо про різне. І...)

Вчора ніч проплакала... Чоловік згадав: «Ти була така гарна». Я знаю, про що він... Бачу себе в дзеркалі... Щоранку... Тут люди швидко старіються, мені сорок років, а всі шістдесят даси. Тому дівчатка й хапаються заміж. Молодості шкода, вона в них коротка. (Зривається). Ну, що ви знаєте про Чорнобиль? Що можна записати? Пробачте... (Мовчить).

Як записати мою душу? Якщо я сама її не завжди читаю...»

Надія Опанасівна Буракова,

мешканка міського селища Хойники