Монолог про те, як цілком незнана річ вповзає, влізає в тебе

«Мурашки... Маленькі мурашки повзуть по стовбуру...

Довкола гуркотить воєнна техніка. Солдати. Крики, лайка. Мат. Тріскочуть вертольоти. А вони повзуть собі... Я повертався з зони і з усього, за день баченого, в тямі виразно лишалась тільки ця одна картина... Ця мить... Ми спинилися в лісі, я став покурити під березою. Став близько, сперся. Просто в мене перед лицем мурашки повзли по стовбуру, не чуючи нас, зовсім на нас не зважаючи... Уперто сунули своїм маршрутом. Ми щезнемо, а вони й не помітять. Щось таке майнуло в думках. Стільки вражень було, що думати я не міг. Я дивився на них... Я... доти їх ніколи так поруч не завважував... Так зблизька...

Спочатку всі казали «катастрофа», потім «ядерна війна». Я читав про Гіросіму й Нагасакі, бачив документальні кадри. Страшно, але зрозуміло: атомна війна, радіус вибуху... Це я собі навіть міг уявити. Але те, що сталося з нами... На це мене не ставало... Знань моїх не ставало, всіх книжок не ставало, що прочитав за життя. Приїжджав із відрядження й розгублено дивився на книжкові полиці в своєму кабінеті... Читав... А можна було й не читати... Якась цілком незнана річ руйнувала весь мій попередній світ. Ось вона вповзає, влізає в тебе... Усупереч твоїй волі... Пригадую розмову з одним ученим: «Це на тисячі років, — пояснював він, — Розпад урану — це двісті тридцять вісім піврозпадів. За часом — один мільярд років. А в торію — чотирнадцять мільярдів років». П’ятдесят... Сто... Двісті років... Але далі? Далі — ступор, шок! Я вже не розумів, що то таке — час? Де я?

Писати про це зараз, коли всього десять років минуло... Мить... Писати? Гадаю, ризиковано! Непевно. Все одно будемо вигадувати щось подібне до нашого життя. Кальку знімати. Я пробував... Нічого не вийшло. Після Чорнобиля лишилася міфологія про Чорнобиль. Газети й журнали змагаються, хто напише страшніше, особливо полюбляє страхи, хто там не був. Усі читали про гриби завбільшки з людську голову, але ніхто їх не знаходив. Про дводзьобих пташок... Тому треба не писати, а записувати. Документувати. Дайте мені фантастичний роман про Чорнобиль... Нема його! І не буде! Запевняю вас! Не буде...

У мене окремий блокнот... Вів від перших днів... Занотовував балачки, чутки, анекдоти. Це найцікавіше й найвірогідніше. Точний відбиток. Що лишилося від Давньої Греції? Міфи Давньої Греції...

Я віддам вам цей блокнот... У мене він між паперами заваляється, ну, може, дітям, коли виростуть, покажу. А все-таки це історія...

Із розмов:

«По радіо вже третій місяць: обстановка стабілізується... Обстановка стабілізується... Обстановка стаб...»

«Миттю воскресла забута сталінська лексика: «аґенти західних спецслужб», «запеклі вороги соціалізму», «шпигунські вилазки», «диверсійна акція», «удар у спину», «замах на непорушний союз радянських народів». Усі навколо торочать про засланих шпигунів і диверсантів, а не про йодну профілактику. Будь-яка неофіційна інформація сприймається як чужа ідеологія.

Учора з мого репортажу редактор викреслив розповідь матері одного з пожежників, що гасили в ту ніч... ядерну пожежу. Він помер від гострої променевої хвороби. Поховавши сина в Москві, батьки повернулися до свого села, яке згодом відселили. Але восени вони потай, лісом, пробралися на своє обійстя й зібрали мішок помідорів та огірків. Мати тішилася: «Закрили двадцять банок». Довіра до землі... До вічного селянського досвіду... Навіть смерть сина не перевернула звичного світу...

«Радіо «Свобода» слухаєш?» — викликав редактор. Я промовчав. — «Мені в газеті панікерів не треба. Ти про героїв напиши... Солдати на дах реактора полізли...»

Герой... Герої... Хто вони сьогодні? Для мене це лікар, котрий, всупереч наказам згори, каже людям правду. І журналіст, і вчений. Але, як сказав на планьорці редактор: «Запамятайте! У нас немає ні лікарів, ні вчителів, ні вчених, ні журналістів, у нас у всіх зараз одна професія — радянська людина.

Чи вірив він сам у свої слова? Невже йому не страшно? Моя віра підточується з дня на день».

«Приїхали інструктори з Цека. Їхній маршрут: машиною з готелю — в обком партії, назад — також машиною. Обстановку вивчають за підшивками місцевих газет. Повні саквояжі мінських бутербродів. Чай заварюють на мінеральній воді. Також привозній. Розповідала про це чергова готелю, де вони мешкали. Люди не вірять газетам, телебаченню й радіо, вишукують інформацію з поведінки начальства. Вона найпевніша».

«Що робити з дитиною? Хочеться вхопити на оберемок і втікати. Але в мене в кишені партквиток. Не можу!»

«Найпопулярніша казочка зони: найнадійніший засіб проти цезію й стронцію — водка „Столична“».

«Але в сільських крамницях зненацька з’явилися дефіцитні товари. Чув виступ секретаря обкому: «Ми вам створимо райське життя. Тільки лишайтеся й працюйте. Засиплемо ковбасою й гречкою. Матимете все те, що в найкращих спецмагазинах». Тобто, у них в обкомівських буфетах. Ставлення до народу таке: з нього досить горілки й ковбаси.

Але чорт забирай! Зроду не бачив, щоб у сільській крамниці було три сорти ковбас. Сам купив там дружині імпортні колготки...»

«Дозиметри побули в продажу місяць і зникли. Писати про це не можна. Скільки і яких радіонуклідів випало — теж не можна. Ані про те, що по селах лишилися самі мужчини. Жінок і дітей вивезено. Ціле літо дядьки самі прали, доїли корів, копали городи. Пиячили, звісно. Билися. Світ без жінок... Шкода, що я не сценарист. Сюжет для фільму... Де Спілберг? Мій улюблений Алєксєй Герман? Написав про це... Але й тут невблаганне редакторське червоне закреслення: «Не забувайте, в нас вороги. В нас багато ворогів за океаном. І через те в нас є тільки гарне, а поганого нема зовсім. І незрозумілого не може бути.

Але десь спецпотяги подаються, хтось бачив начальство з валізами...»

«Біля міліцейського постерунку перепинила мене стара бабця: «Глянь там на мою хату. Пора бульбу копать, а солдати не пускають». Їх переселено. Обманули, що на три дні. Інакше б вони не поїхали. Людина у вакуумі, людина без нічого. Вони пробираються до себе в села через військові заслони... Лісовими стежками. Болотами... Вночі... За ними ганяються, хапають. На машинах, на вертольотах. «Як за німців», — порівнюють старі люди. У війну...»

«Бачив першого мародера. Молодий хлопець, вбраний у дві хутряні куртки. Доводив військовому патрулеві, що в такий спосіб лікує радикуліт. Коли розкололи, зізнався: «За першим разом страшнувато, а далі звичне діло. Випив чарку й пішов». Переступивши через інстинкт самозбереження. У нормальному стані таке неможливе. Так наш чоловік іде на подвиг. І так самісінько — на злочин».

«Зайшли в порожню хату — на білій скатерці лежить ікона... «Для Бога», — сказав хтось...

У другій — стіл накрито білою скатеркою... «Для людей», — сказав хтось...»

«З’їздив через рік у своє рідне село. Собаки подичавіли. Знайшов нашого Рекса, гукаю — не йде. Не впізнав? Чи не хоче впізнати? Образився».

«У перші тижні й місяці всі були занишкли. Мовчали. В прострації. Треба виїздити, до останнього дня: ні. Свідомість відключилася. Не пам’ятаю серйозних розмов, пам’ятаю анекдоти: «тепер у всіх магазинах радіотовари», «імпотенти діляться на радіоактивних і радіопасивних». А потім анекдоти раптом зникли...»

«У лікарні маленька дівчинка розповідає мамі:

— Хлопчик умер, а вчора мене цукерками частував».

«У черзі за цукром:

— Ой, людоньки, а скільки грибів цього року. І грибів, і ягід, як насіяно.

— Вони заражені...

— Чудак чоловік... Хто тебе їсти змушує — назбирав, насушив, і вези на базар у Мінськ. Мільйонером станеш».

«Чи можна нам зарадити? І як? Переселити народ до Австралії чи Канади? Буцімто такі розмови десь на самих верхах від часу до часу циркулюють».

«Для церков обирали місце дослівно з неба. Бували видіння церковним людям. Вершилися таїнства, що передували будівництву. А атомну станцію будували, як завод або типовий свининець. Дах залляли асфальтом. Бітумом. І він, коли горів, плавився...»

«Читав? Під Чорнобилем виловили втеклого солдата. Викопав землянку й рік жив біля реактора. Харчувався з того, що ходив по кинутих хатах, де сало знайде, де банку огірків маринованих. Ставив капкани на звірів. Утік, бо «діди» били насмерть. Рятувався — у Чорнобилі...»

«Ми — фаталісти. Не вживаємо жодних заходів, бо віримо: все буде так, як буде. Віримо в долю. У нас така історія... На кожне покоління припадала війна. Звідки нам бути іншими? Ми — фаталісти...»

«З’явилися перші вовкопси, народжені вовчицями од собак, що втекли до лісу. Вони більші за вовка, не зважають на прапорці, не бояться світла й людини, не йдуть на «вабу» (наслідувальний заманливий поклик мисливця). І здичавілі коти вже гуртуються в зграї й не бояться людей. Пам’ять про те, як корилися людині, зникла. Загладжується межа між реальним і нереальним...»

«Вчора моєму батькові сповнилося вісімдесят років... Зібралася за столом уся родина. Я дивився на нього й думав про те, скільки вмістило його життя — сталінський Ґулаґ, війна, і ось тепер — Чорнобиль. Усе припало на час його покоління. Одного покоління. А він любить рибалити... Порпатися в саду... Замолоду, ображалась мати, був гуляка: «Жодної спідниці в околиці не проминув». І тепер, я примічав, як він опускає очі, коли назустріч іде молода вродлива жінка...

Що ми знаємо про людину? Про те, що вона може... На скільки її вистачає...»

Із чуток:

«За Чорнобилем зводять табори, де триматимуть тих, хто потрапив під радіацію. Подержать, поспостерігають і поховають.

Із прилеглих до станції сіл мерців уже вивозять автобусами просто на цвинтар, тисячами закопують у братські могили. Як у ленінградську блокаду».

«Кількоро душ начебто бачили напередодні вибуху світіння в небі над станцією. Хтось його навіть сфотографував. На плівці показалося, що то ширяє якесь неземне тіло»...

«У Мінську помили поїзди й товарні потяги. Цілу столицю вивозитимуть на Сибір. Там уже лагодять бараки, що лишилися од сталінських таборів. Почнуть од жінок і дітей. А українців уже вивозять...»

«Рибалкам дедалі частіше трапляються риби-амфібії, що можуть жити і в воді, й на землі. По землі вони ходять на плавниках — лапах. Стали виловлювати щук без голови й плавників. Плаває саме черево...

Щось подібне невдовзі почне відбуватися й із людьми. Білоруси перетворяться на гуманоїдів...»

«То була не аварія, а землетрус. Щось відбулося в земній корі. Геологічний вибух. За участі геофізичних і космофізичних сил. Військові про це знали заздалегідь, могли попередити, але в них усе суворо засекречено».

«У лісових звірів — променева хвороба. Вони бродять сумні, з сумними очима. Мисливцям страшно й жалко їх стріляти. І звірі перестають боятися людей. Лисиці й вовки заходять у село й лащаться до дітей».

«Від чорнобильців діти народжуються, але замість крови в них тече невідома жовтява рідина. Деякі вчені доводять: мавпа тому зробилася розумна, що жила в радіації. Діти, народжені через три-чотири покоління, усі будуть Ейнштейнами. Це космічний експеримент над нами...»

Анатолій Шиманський,

журналіст