Народний хор

Клавдія Григорівна Барсук, дружина ліквідатора, Тамара Василівна Білоока, лікар, Катерина Федорівна Боброва, переселенка з міста Прип’яті, Андрій Буртис, журналіст, Іван Наумович Вергейчик, педіатр, Олена Іллівна Воронько, мешканка міського селища Брагин, Світлана Говор, дружина ліквідатора, Наталя Максимівна Гончаренко, переселенка, Тамара Іллівна Дубиковська, мешканка міського селища Наровля, Альберт Миколайович Зарицький, лікар, Олександра Іванівна Кравцова, лікар, Елеонора Іванівна Ладутенко, радіолог, Ірина Юр’ївна Лукашевич, акушерка, Антоніна Максимівна Ларивончик, переселенка, Анатолій Іванович Поліщук, гідрометеоролог, Марія Яківна Савельєва, мати, Ніна Ханцевич, дружина ліквідатора.

«Давно не бачу щасливих вагітних жінок... Щасливих мам...

От вона тільки-но вродила. Очуняла. Кличе: «Доктор, покажіть мені! Принесіть!» Мацає голівку, лобика, тільце. Пальчики рахує... На ніжках, на ручках... Перевіряє. Упевнитися хоче: «Доктор, у мене нормальна дитина знайшлася? Усе гаразд?» Принесуть його годувать. Боїться: «Я недалеко од Чорнобиля живу... Я туди до мами їздила... Я під «чорний дощ» попала...»

Сни оповідають: то телятко привела восьминоге, то цуценя з їжачиною головою... Такі чудернацькі сни. Раніше таких снів у жінок не бувало. Я не чула. У мене тридцять літ акушерського стажу...»

«Я все життя живу в слові... Зі словом...

Викладаю в школі російську мову й літературу. Це, здається, було на початку червня, йшли екзамени. Раптом директор школи збирає нас і оголошує: «Завтра всім прийти з лопатами». З’ясувалося: мусимо зняти горішній заражений шар землі круг шкільних будівель, а потім приїдуть солдати й заасфальтують. Питання: «Які видаватимуть захисні засоби? Чи привезуть спеціальні костюми, респіратори?» Відповіли, що ні. «Візьмете лопати й будете копати». Тільки двоє молодих учителів відмовилося, а решта пішли й копали. Пригніченість — і водночас відчуття виконаного обов’язку, живе це в нас: бути там, де важко, небезпечно, боронити батьківщину. Хіба я на що інше своїх учнів наставляла, тільки на таке: піти, кинутися в огонь, захищати, жертвувати. Література, яку я викладала, вона не про життя, вона про війну. Про смерть. Шолохов, Серафимович, Фурманов, Фадеев... Борис Полевой... Тільки двоє молодих учителів відмовилося. Але вони з нової генерації... Це вже інші люди...

Рили землю з ранку до вечора. Коли поверталися додому, дивним здавалося, що працюють міські магазини, жінки купують панчохи, парфуми. У нас уже жили воєнні відчуття. І було куди зрозуміліше, коли зненацька постали черги за хлібом, сіллю, сірниками... Усі кинулися сушити сухарі... Підлогу мили п’ять-шість разів за день, вікно зашпаклювали. Увесь час слухали радіо. Ця поведінка здалась мені знайомою, хоч я народилася після війни. Намагалась аналізувати свої почуття й вразилася з того, наскільки швидко перебудувалась моя психіка, якимось незбагненним чином я виявилась обізнана з воєнним досвідом. Могла собі уявити, як покину дім, як ми з дітьми виїдемо, які речі заберемо, що напишу мамі. Хоч довкола текло звичайне мирне життя, по телевізору показували кінокомедії.

Але пам’ять підказувала... Ми завжди жили з жахом, ми вміємо жити з жахом, це наше питоме середовище.

Тут нашому народові нема рівних...»

«Я не була на війні... Але мені це нагадало...

Солдати вступали в села й евакуйовували людей. Сільські вулиці заполонила воєнна техніка: бронетранспортери, вантажівки під зеленим брезентом, навіть танки. Люди покидали свої хати при солдатах, враження від того було гнітюче, а надто в тих, хто пережив війну. Спершу винуватили росіян — вони винні, їхня станція... Потім: «Комуністи винні...» Серце калатало від неземного страху...

Нас обдурили. Пообіцяли, що ми за три дні повернемося. Покинули ми дім, лазню, різьблений колодязь, старий сад. Уночі перед від’їздом я вийшла в сад і побачила, як розкрилися квіти. А вранці вони всі впали. Мама не змогла пережити переселення. За рік померла. Мені два сни повторюються... Перший — бачу наш порожній дім, а другий — біля нашої хвіртки, серед жоржин стоїть моя мама... Жива... І усміхається...

Весь час порівнюють із війною. Але... Війну можна зрозуміти. Про війну мені батько розповідав, я книжки читала... А тут? Лишилося від нашого села три цвинтарі: на одному люди лежать, воно старе, на другому — постріляні пси й коти, яких ми покинули, на третьому — наші хати.

Навіть наші хати поховали...»

«Щодня... Я щодня ходжу своїми споминами.

Тими самими вулицями, повз ті самі будиночки. Таке тихе в нас було містечко. Ніяких заводів, лиш цукеркова фабрика. Неділя... Лежу, загоряю. Біжить мама: «Дитинко, Чорнобиль вибухнув, люди по хатах ховаються, а ти під сонцем». Я посміялася — від Чорнобиля до Наровлі сорок кілометрів.

Увечері біля нашого дому спинилися «Жигулі», заходить моя знайома з чоловіком: вона — в домашньому халаті, він — у спортивному трико і в якихось старих капцях. Через ліс, путівцями вибиралися з Прип’яті... Втікали... На дорогах чергувала міліція, військові пости, нікого не випускали. Перше, що вона до мене закричала: «Негайно треба шукать молоко й горілку! Негайно!» Кричала й кричала: «Нові меблі саме купили, холодильник новий. Шубу собі пошила. Усе покинули, обв’язали целофаном... Ніч не спали... Що буде? Що буде?» Чоловік її втишував. Він розповів, що над містом літають вертольоти, а вулицями їздять військові машини й поливають якоюсь піною. Чоловіків забирають на півроку в армію, як у війну. Цілими днями сиділи при телевізорі й чекали, коли Горбачов виступить.

Власті мовчали... Тільки аж як травневі свята одшуміли, Горбачов сказав: не хвилюйтесь, мовляв, товариші, ситуація на контролі... Пожежа, просто пожежа. Нічого страшного... Люди там живуть, працюють...

Ми вірили...»

«Такі картини... Боялася вночі спати... Очі стулити...

Гнали худобу... Всю худобу з виселених сіл гнали до нас у райцентр на приймальні пункти. Ошалілі корови, вівці, поросята бігали вулицями... Хто хотів, той ловив... Із м’ясокомбінату машини з тушами йшли на станцію Калиновичі, звідтам вантажили на Москву. Москва не приймала. І ці вагони, вже могильники, верталися назад до нас. Цілі ешелони. Тут їх закопували. Запах гнилого м’яса переслідував по ночах... «Невже так пахне атомна війна?» — думала я собі. Війна мусить пахнути димом...

У перші дні наших дітей вивозили поночі, щоб менше люду бачило. Ховали біду, таїли. А народ однак довідувавсь. Виносили на дорогу до наших автобусів бідончики з молоком, пекли булочки.

Як у війну... З чим іще порівняти?»

«Нарада в облвиконкомі... Воєнна обстановка.

Усі чекають на виступ начальника цивільної оборони, бо коли хто й пригадав що-небудь про радіацію, то хіба якісь уривки з підручника фізики за десятий клас. Тамтой виходить на трибуну й починає переповідати написане в книжках і підручниках про атомну війну: отримавши п’ятдесят рентґен, солдат повинен вийти з бою, як будувати схрони, як користуватися протигазом, про радіус вибуху... Але тут не Гіросіма й Нагасакі, тут усе інакше... Ми ж здогадуємося...

У заражену зону вилетіли вертольотом. Спорядження за інструкцією: спідньої білизни нема, комбінезон із хебе, як у кухаря, поверх нього захисна плівка, рукавиці, марлева пов’язка. Обчіпляні кругом приладами. Спускаємося з неба під село, а там дітлашня купається в піску, як горобці. У роті камінчик, галузка. Малюки — без штанів. Із голими попами... А в нас наказ: із народом не спілкуватися, паніки не зчиняти!

І тепер-от живу з цим...»

«По телевізору раптом замелькали передачі...

Один із сюжетів: бабка надоїла молока, налила в банку, репортер підступається з військовим дозиметром, водить по банці... Іде коментар, що от, бачте, цілковита норма, а до реактора десять кілометрів. Показують річку Прип’ять... Купаються, загоряють... Удалині видно реактор і дим над ним клубами... Коментар: західні голоси сіють паніку, ширять навмисні наклепи про аварію. І знову з тим дозиметром — то до миски з юшкою його притулять, то до шоколадки, то до пончиків біля відкритого кіоска. Це було ошуканство. Військові дозиметри, які були тоді на озброєнні в нашій армії, не розраховані не перевірку продуктів, вони тільки міряють фон...

Така кількість брехні неймовірна, з якою в нас у свідомості пов’язується Чорнобиль, хіба що в сорок першому була... За Сталіна...»

«Хотіла народити з любові...

Ми первачка свого сподівалися. Чоловік хотів хлопчика, я — дівчинку. Лікарі мене вмовляли: «Рішайтеся на аборт. Ваш чоловік тривалий час був у Чорнобилі». Він — шофер, і його в перві дні туди призвали. Возив пісок і бетон. Але я нікому не вірила. Не хотіла вірити. Я читала в книжках, що любов може все перемогти. Навіть смерть.

Дитя вродилося мертве. І без двох пальчиків. Дівчинка. Я плакала: „Ну хай би в неї хоч пальчики були, вона ж дівчинка...“».

«Ніхто не розумів, що сталося...

— Я подзвонила до військомату, ми, медики, всі військовозобов’язані, запропонувала свою допомогу. Не пригадую прізвища, але звання було майор, відповів: «Нам треба молодих». Спробувала переконати: «Молоді лікарі, по-перше, не готові, а по-друге, на більшу небезпеку наражаються, молодий організм вразливіший на радіацію». Відповідає: «У нас наказ — брати молодих».

Пригадую... У хворих стали кепсько гоїтися рани. Ще... Той перший радіоактивний дощ, після якого пожовкли калюжі. Стали жовтими на сонці. Тепер цей колір завжди бентежить. З одного боку, свідомість виявилася ні на що подібне не приготована, а з другого — ми ж найкращі, найвинятковіші, у нас така велика країна. Мій чоловік, із вищою освітою людина, інженер, він преповажно мене запевняв, що це терористичний акт. Ворожа диверсія. Ми так думали... Ми так були виховані... Але я згадувала, як їхала в поїзді з одним господарником, і він мені розказував про будівництво Смоленської атомної станції: скільки цементу, дощок, цвяхів, піску пливло з об’єкту на ближні села. За гроші, за пляшку водки...

У селах... На заводах... Виступали працівники райкомів партії, їздили, спілкувалися з народом. Але жоден із них не в змозі був відповісти на питання, що таке дезактивація, як убезпечити дітей, які коефіцієнти переходу радіонуклідів у харчові ланцюжки? Про альфа-, бета- й гамма-частинки, про радіобіологію, іонізуючі випромінювання, не кажучи вже про ізотопи. Для них це були речі потойбічні. Вони читали лекції про героїзм радянських людей, символи військової звитяги й підступи західних спецслужб...

Узята слово на партзборах: де професіонали? Фізики? Радіологи? Мені пригрозили, що одберуть партквитка...»

«Багато було скоропадливих смертей. Наглих...

Моїй сестрі боліло серце. Коли вона почула про Чорнобиль, як підказало їй: «Ви це переживете, а я — ні». Через кілька місяців померла. Лікарі нічого не пояснили. З її діагнозом ще довго можна було жити...

Розповідають... У старих жінок з’являлося молоко в грудях, як у породіль. Медичний термін для цього явища — релаксація. А для селян? Божа кара... Сталося таке з бабцею, що жила самітньо. Без чоловіка й без дітей. Збожеволіла. Ходила по селу й колисала що-небудь на руках, візьме поліно чи дитячий м’ячик, у хустку вкутає... Люлі-люлі... Гойда-да...»

«Я боюся жить на цій землі...

Дали мені дозиметра, а нащо він мені здався? Поперу білизну, вона в мене білюсінька — дозиметр дзвенить. Їсти зварю, пирога спечу — дзвенить. Постелю ліжко — дзвенить. Нащо він мені? Годую дітей і плачу. «Чого ти, мамко, плачеш?»

Двойко діток, двойко хлопчиків. Увесь час із ними по лікарнях. Старшенький: чи то хлопчик, чи дівчинка. Лисенький. Я — і до професорів із ним, і до бабів. До знахурок, шептух. Найменший у класі. Бігать йому не можна, гратися, як хто ненароком ударить — кров піде, він може вмерти. Болість крови, я її й не вимовлю. Лежу з ним у лікарні й думаю собі: «Умре». Потім дойшло, що так думать не можна, бо смерть почує. Плакала в туалеті. Усі мами в палатах не плачуть, а в туалетах, у ванні. Вертаю весела:

— Вже в тебе щічки порожевшали. Видужуєш.

— Мамочко, забери мене з лікарні. Я тута вмру. Тут усі вмирають.

Де мені плакать? У туалеті? А там черга... Там усі такі, як я...»

«На радавницю... На проводи...

Нас пускають на цвинтар. На гробки... А на свої обійстя заходить, міліція наказувала, не можна. На вертольотах вони над нами літають. Дак ми хоть іздалеку на наші хати подивимося... Перехрестимо їх...

Привезу гілку бузку з рідного місця, і вона рік у мене стоїть...»

«Розкажу вам, що таке наша людина. Радянська...

У «брудних» районах. Перші роки закидали крамниці гречкою, китайською тушонкою, і люди тішилися, хвалилися, що нас, мовляв, тепер звідси не виженеш. Нам тут добре! Ґрунт бруднився нерівномірно, в одному колгоспі й «чисті» поля, і «брудні». Тим, хто на «брудних», платять більше, і всі просяться туди... На «чисті» їхать відмовляються...

Був у мене оце недавно в гостях брат із Далекого Сходу. «Ви, — каже, — тут як «чорні ящики». Люди-ящики...» «Чорні ящики» єсть на кожнім літаку, в них записується вся інформація про політ. Коли з літаком аварія сталася — шукають «чорні ящики»...

Гадаємо собі, наче ото живемо, як усі... Ходимо, працюємо... Любимося... Ні! Ми інформацію записуємо для майбутнього!»

«Я — дитячий лікар...

У дітей усе інакше, ніж у дорослих. У них, наприклад, нема поняття, що рак — це смерть. Не виникає в них такого образу. Вони все про себе знають: діагноз, назви всіх процедур, ліків. Більше од своїх мам знають. А їхні ігри? Бігають по палатах одне за одним і кричать: «Я — радіація! Я — радіація!» Мені здається, що коли вони вмирають, у них такий здивований вираз. Вони спантеличені...

Лежать із таким здивованим виразом...»

«Лікарі мене попередили, що мій чоловік помре... У нього рак крови.

Він захворів, повернувшись із чорнобильської зони. Через два місяці. Його з заводу туди послали. Прийшов із нічної зміни:

— Рано їду...

— Що ти там будеш робити?

— У колгоспі працювать.

Згрібали сіно в п’ятнадцятикілометровій зоні. Копали буряки. Копали картоплю.

Вернувся. Поїхали до його батьків. Помагав батькові піч мазати. І там упав. Викликали «швидку», відвезли в лікарню — смертельна доза лейкоцитів. Відправили до Москви.

Приїхав звідти з єдиною думкою: «Я вмру». Став більше мовчать. Умовляла. Просила. Словам моїм не вірить. Тоді я йому дочку народила, щоб повірив. Я сни свої не розгадую. То мене ведуть на ешафот, то я вся в білому... Сонник не читаю... Прокинуся рано, гляну на нього: як же я сама лишуся? Хоч би дівчинка підросла і його запам’ятала. Вона маленька, недавно ходити почала. Біжить до нього: «Та-а-а...» Жену ці думки.

Якби ж я знала... Зачинила би всі двері, стала б на порозі. На десять замків би позамикала...»

«Уже два роки живемо з моїм хлопчиком у лікарні...

Маленькі дівчатка в лікарняних палатах граються в ляльки. Ляльки в них заплющують очі... Так ляльки вмирають.

— Чому ляльки вмирають?

— Бо це наші діти, а наші діти не житимуть. Народяться — і вмруть.

Моєму Артемкові сім років, а з виду йому дають п’ять.

Стулить очка, я думаю — заснув. Заплачу: він же не бачить.

А він озивається:

— Мамо, я вже вмираю?

Засне, і майже не дише. Я стану перед ним навколішки. Перед ліжечком.

— Артемку, відкрий очка... Скажи що-небудь...

«Ти ще тепленький...» — думаю собі.

Відкриє очка. Знов засне. І тихо так. Наче вмер.

— Артемку, відкрий очка...

Я не даю йому вмерти...»

«Новий Рік ми недавно празнували... Накрили стіл до ладу. Все своє: вудженина, сало, м’ясо, огірочки мариновані, тільки хліб із магазину. Геть і горілка своя, саморобна. Своє, як у нас сміються, чорнобильське. З цезієм, стронцієм. А де що взять? Крамниці по селах із пустими прилавками, а як і з’явиться що, дак із нашими зарплатами й пенсіями не підступишся.

Прийшли до нас гості. Добрі наші сусіди. Молоді. Один учитель, другий — колгоспний механік із жінкою. Випили. Закусили. І почалися співи. Не змовляючись, заспівали революційних пісень. Про війну. Моєї любимої — «Утро красит нежным светом стены древнего Кремля». І славний вечір вийшов. Такий, як колись.

Написала про це синові. Він у нас у столиці вчиться. Студент. Приходить відповідь: «Мамо, я собі уявив цю картину божевільну — чорнобильська земля. Наша хата. Сяє новорічна ялинка... А люди за столом співають революційних і воєнних пісень, наче нема в них позаду ні Ґулагу, ні Чорнобиля...»

Мені стало страшно не за себе, а за сина. Йому нема куди повертатися...»