Монолог про те, що ми не вміємо жити без Чехова й Толстого

«За що я молюся? Спитаєте, за що я молюся? Я не в церкві молюся. А сама... Вранці чи ввечері... Коли всі в хаті сплять.

Я хочу любити! Я люблю! Я за кохання своє молюсь! А мені... (Уриває фразу. Бачу, що говорити не хоче). Згадувати? Може, краще про всяк випадок відштовхнути від себе... Відсунути... Я таких книжок не читала. В кіно не бачила. В кіно я війну бачила. Мої дідуньо й бабуня згадували, що не мали дитинства, бо була війна. Їхнє дитинство — війна, а моє — Чорнобиль. Я звідти... От ви пишете, а мені жодна книжка не допомогла, не пояснила. Ні театр, ні кіно. Я без них із цим розбираюся. Сама-одна. Ми все переживаємо самі, не знаємо, що з цим робити. Розумом я цього не подужаю. Особливо моя мама розгубилася, вона викладає в школі російську мову й літературу, завжди вчила мене жити, як книжка пише. А тут раптом нема такої книжки... Мама розгубилася. Без книжок вона жити не вміє. Без Чехова й Толстого.

Згадувати? І хочу згадувати, й не хочу... (Чи то дослухається до себе, чи сперечається сама з собою). Якщо вчені нічого не знають, якщо письменники нічого не знають, тоді ми їм допоможемо своїм життям і смертю. Так вважає моя мама... А я б хотіла про це не думати, я хочу бути щасливою. Чому мені не можна бути щасливою?

Жили ми в Прип’яті, поряд із атомною станцією, я там народилася й виросла. У великому панельному будинку, на п’ятому поверсі. Вікна — на станцію. Двадцять шостого квітня... Багато хто розповідав потім, ніби вони точно чули вибух... Не знаю, ніхто з нашої родини його не помітив. Вранці я прокинулася, як звичайно — до школи. Почула гуркіт. З вікна побачила, як над дахом нашого будинку завис вертоліт. Оце так! Буде що в класі розповісти! Хіба ж я знала... Що залишилося всього два дні... З нашого тодішнього життя. Було ще два дні — останні два дні в нашому місті. Його вже нема. Те, що лишилося, то вже не наше місто. Запам’яталося, як сусіда з біноклем сидів на балконі, спостерігав за пожежею. По прямій, мабуть, кілометрів зо три. А ми... Дівчатка й хлопчаки... Ми вдень велосипедами гасали на станцію, хто не мав велосипеда, заздрили нам. Ніхто не сварився. Ніхто! Ні батьки, ні вчителі. До обіду на березі річки не стало рибалок, вони вернулися чорні, так за місяць у Сочі не засмагнеш. Ядерна засмага! Дим над станцією стояв не чорний, не жовтий, а блакитний. Але нас ніхто не сварив... Виховання, мабуть, таке, що небезпека могла бути тільки як на війні: вибух справа, вибух зліва... А тут звичайна собі пожежа, звичайні пожежники гасять... Хлопчиська блягузкали: «Довгими рядами на цвинтар шикуйсь. Хто вищий — умре перший». Я — маленька. Страху не пам’ятаю, але пам’ятаю багато чудних речей. Ну, незвичних... Подружка розповідала, як вони з мамою вночі закопували в дворі гроші й золото, боялися забути місце. Моїй бабуні, коли на пенсію проводжали, подарували тульського самовара, вона чогось найбільше за того самовара потерпала й за дідуньові медалі. І ще за швацьку машинку «Зінґер». Де ми їх заховаємо? Скоро нас евакуювали... Слово «евакуація» приніс із роботи тато: «Їдемо в евакуацію». Як у воєнних книжках... Вже сіли в автобус, тато згадує — щось забув. Біжить додому. Повертається з двома своїми новими сорочками... На вішаку. Химерно було. Не схоже на тата... В автобусі всі сиділи мовчки, дивились у вікно. У солдатів неземний вигляд, вони ходили вулицями в білих маскувальних халатах і масках. «Що з нами буде?» — йшли до них люди. «А чого ви в нас питаєте, — злилися вони, — оно білі «Волги» стоять, там начальство».

Від’їжджаємо... А небо синє-синє. Куди їдемо? В сумках і авоськах — паски, крашанки. Якщо це війна, я її з книжок інакше уявляла. Вибух зліва, вибух справа... Бомбьожка... Посувалися ми поволі, худоба заважала. Шляхом гнали корови, коні... Пахло пилом і молоком. Водії матюкалися, кричали на пастухів: «Що ж ви шляхом женете, таку-сяку мать?! Пилюгу радіоактивну збиваєте! Йшли б полем, лугом». Ті у відповідь теж матом, виправдовувалися, що шкода топтати зелене жито, траву. Ніхто не вірив, що назад ми вже не повернемося. Такого ж не було ніколи. Трохи паморочи-лась голова й дерло в горлі. Старі жінки не плакали, плакали молоді. Мама моя плакала...

Приїхали до Мінська... Але місця в поїзді купили у провідниці за потрійну ціну. Вона всім принесла чай, а нам сказала: «Давайте свої чашки або склянки». До нас спершу не дійшло... Склянок бракує, чи як? Ні! Нас бояться! «Звідки?» — «З Чорнобиля». І вже люди боком-боком від нашого купе, дітей не пускають, щоб не бігали мимо. Приїхали в Мінськ, до маминої подруги. Мамі моїй досі соромно, як ми в своєму «брудному» одязі, взутті увіпхалися серед ночі в чужу квартиру. Але нас прийняли, нагодували. Жаліли. Зайшли сусіди: «У вас гості? Звідки?» — «З Чорнобиля». І ті й собі боком-боком...

За місяць батькам дозволили з’їздити глянути на квартиру. Забрали вони теплу ковдру, моє осіннє пальто й повне зібрання листів Чехова, мамине найулюбленіше. Здається, сім томів. Бабуня наша... Вона не могла збагнути, чому не взяли кілька банок полуничного варення, яке я любила, воно ж у банках, під накривками... Залізними накривками... На ковдрі ми виявили «пляму»... Мама прала, пилососила, нічого не помоглося. В хімчистку здали. А вона все «світилася»... «Пляма» б то... Поки ножицями не витнули. Все знайоме, звичне: ковдра, пальто... А я вже не могла спати під тією ковдрою, вдягти те пальто... У нас не було грошей купити мені нове, а я не могла... Я ненавиділа ті речі! Те пальто! Не боялася, зрозумійте, а ненавиділа! Усе це може мене вбити! І мою маму вбити! Відчуття ворожости... Розумом не могла цього збагнути. Скрізь розмовляли про аварію: удома, в школі, в автобусі, на вулиці. Порівнювали з Гіросімою. Але ніхто не вірив. Як повірити в те, чого не розумієш? Як не силкуєшся, не стараєшся, все одно в голові не міститься. Пам’ятаю: від’їжджаємо з нашого міста — небо синє-синє...

Бабуня... На новім місці вона не прижилася. Тужила. Перед смертю просила: «Щавлику хочу!» Щавель кілька років не дозволяли їсти, він найбільше набирає радіації. Ховати ми її повезли в її рідне село Дубровніки... Там уже була зона, обгороджена колючим дротом. Стояли солдати з автоматами. За дріт пропустили тільки дорослих... Тата, маму... Родичів... А мені не дозволили: «Дітям заборонено». Я зрозуміла, що ніколи не зможу провідати бабуню... Де про це можна прочитати? Де це, коли було? Мама зізналася: «Знаєш, я ненавиджу квіти й дерева». Сказала так, і сама себе злякалася, бо вона виросла в селі й усе це знала й любила... Раніше... Коли ми гуляли за містом, вона могла назвати кожну квітку й кожну травинку. Мати-й-мачуха, чаполоч пахуча... На цвинтарі... На траві... Постелили скатерку, поставили закуску, горілку... А солдати поміряли дозиметром і все викинули. Закопали. Трава, квіти — все «клацало». Куди ми відвезли нашу бабуню?

Прошу кохання... Але я боюсь... Боюсь кохати... У мене є наречений, ми віднесли заяву до загсу. Ви чули що-небудь про гіросімських «хібакусі»? Тих, хто вижив після Гіросіми. Вони тільки на шлюби між собою можуть розраховувати. У нас про це не пишуть, не говорять. А ми є... Чорнобильські «хібакусі»... Він привів мене до хати, познайомив із мамою. Хороша в нього мама. Економіст на заводі. Громадська активістка. На всі антикомуністичні мітинґи ходить, читає Солженіцина. Оця його хороша мама, почувши, що я з чорнобильської родини, з переселенців, здивувалася: «Голубонько, хіба ж ви зможете родити?» У нас заява в загсі... Він благає: «Я піду з дому. Наймемо квартиру», — а мені в ухах: «Голубонько, для декого існує гріх дітородіння». Гріх кохати...

А перед ним у мене був інший хлопець. Художник. Ми теж хотіли побратися. Все було добре аж до одної пригоди. Я зайшла до нього в майстерню й почула, як він гукає по телефону: «Як тобі пощастило! Ти не уявляєш, як тобі пощастило!» Зазвичай такий спокійний, навіть флегматичний, жодного окличника в мові. І раптом!! Що виявилось? Його друг живе в гуртожитку. Зазирнув до сусідньої кімнати, а там дівчина висить. Зачепилася за кватирку... І на панчо-сі... Його друг її знімав... Викликав «швидку»... А цей захлинався, аж трусився: «Ти тільки уяви, що він побачив! Що пережив! Він її на руках ніс... У неї на губах біла піна...» Про мертве дівча він не згадував, не пожалів її. Йому б тільки побачити й запам’ятати. А потім намалювати... Я зараз же пригадала, як він мене розпитував, якого кольору була пожежа на станції, чи бачила я розстріляних котів і собак, як вони лежали на вулицях? Як плакали люди? Чи бачила я, як вони помирають?

Після того випадку... Я не могла більше з ним бути. Відповідати на його питання... (Після мовчанки). Не знаю, чи схотіла б я з вами ще раз зустрітися? Мені здається, ви мене споглядаєте, як і він. Просто спостерігаєте. Запам’ятовуєте. Йде якийсь експеримент над нами. Усім цікаво. Не можу позбутися цього відчуття... А ви не знаєте, за що падає цей гріх? Гріх дітородіння... Я ж ні в чому не винна.

Хіба я винна в тому, що хочу бути щасливою...»

Катя П.