Монолог про вічне й прокляте: що робити й хто винен?
«Я — людина свого часу, я — переконаний комуніст. Нам не дають слова... Модно... Нині модно лаяти комуністів... Тепер ми всі — вороги народу, усі — злочинці. Тепер ми за все відповідальні, навіть за закони фізики. Я був тоді першим секретарем райкому партії. У газетах пишуть... Це вони, мовляв, комуністи винні: будували погані, дешеві атомні станції, а людських життів не рахували. Про людину не думали, людина для них — пісок, гній історії. Гиджа їх! Гиджа! Прокляті питання: що робити й хто винен? Вічні. Незмінні в нашій історії. Усіх лихоманить, усі жадають помсти, крови. Гиджа їх! Гиджа! Чекають стятих голів... Хліба й видовищ...
Інші мовчать, а я скажу... Ви пишете... Ну, не конкретно ви, а в газетах пишуть — комуністи обдурювали народ, приховували од нього правду. Але ми мусили... Телеграми з Цека, з обкому партії... Перед нами було поставлено завдання: не допустить паніки. А паніка, дійсно, страшна річ. Тільки під час війни так стежили за фронтовими зведеннями, як тоді за повідомленнями з Чорнобиля. Страх і чутки. Люди були вбиті не радіацією, а подією. Ми мусили... Наш обов’язок... Не можна сказати, ніби зразу все приховували, попервах ніхто не розумів масштабів того, що діялось. Керувалися вищими політичними міркуваннями. Але якщо відкинути емоції, політику відкинути... Треба визнати, що ніхто й не вірив у те, що трапилося. Вчені й то не могли повірити! Жодного подібного прикладу... Не тільки в нас, а в цілому світі. Вчені там, на місці, на самій станції вивчали обстановку й там-таки ухвалювали рішення. Я недавно бачив передачу «Момент істини» з Олександром Яковлєвим, членом Політбюро, головним ідеологом партії на той час. Поряд із Горбачовим... Що він згадує? Вони там, нагорі, теж не уявляли цілої картини... На засіданні Політбюро хтось із генералів пояснював: «А що радіація? На полігоні... Після атомного вибуху... Увечері випили по пляшці червоного вина. І нічого нам». Говорили про Чорнобиль як про аварію, звичайну аварію...
Заявив би я тоді, що людей не можна виводити на вулицю. («Ви що, хочете зірвати Першотравень?»). Політичне діло. Партбілет на стіл... (Трохи заспокоюється). Не анекдот, я думаю, а правда. Бувальщина. Розповідають, що голова урядової комісії Щербина, коли прибув на станцію в перші дні після вибуху, зажадав зараз же відвезти його на місце події. Йому пояснюють: ґрафітові завали, скажені радіаційні поля, висока температура — туди не можна. «Яка ще фізика? Я мушу все побачити на власні очі, — кричав на підлеглих. — Мені ввечері доповідати на Політбюро». Воєнний стереотип поведінки. Іншого не знали... Не розуміли, що існує фізика... Ланцюгова реакція... І жодними наказами й урядовими постановами її не перебити. Але от заявив би я тоді? Спробував би скасувати першотравневу демонстрацію? (Знов починає гарячкувати). У газетах пишуть... Наче народ був на вулицях, а ми в підземних бункерах сиділи! Я стояв на трибуні дві години під тим сонцем... Без капелюха, без плаща... І на Дев’яте травня, в день Перемоги... Із ветеранами йшов. Грала гармошка. Танцювали. Випивали. Ми всі були часткою тої системи. Вірили! Вірили у високі ідеали. В нашу перемогу! Переможемо й Чорнобиль! Навалимось — і переможемо. Впивалися статтями про героїчну боротьбу за приборкання реактора, який вийшов з-під влади людини. Провадили політбесіди. Наша людина без ідеї? Без великої мрії? Це теж страшно. Гляньте, що тепер робиться? Розвал. Безвладдя. Дикий капіталізм... Але... Минулому оголошено вирок. Усьому нашому життю... Залишився тільки Сталін... Архіпелаг Ґулаґ... А які тоді були фільми! Які пісні щасливі! Скажіть: чому? От подумайте й скажіть мені... Чому тепер таких фільмів нема? Таких пісень нема? Людину треба піднести, надихнути. Треба ідеалів. Тільки тоді в нас буде міцна держава. Ковбаса не може бути ідеалом, повний холодильник — не ідеал. І Мерседес — не ідеал. Потрібні високі ідеали! Ми їх мали.
У газетах... На радіо й телебаченні горлали: правди, правди!! На мітингах вимагали: правди! Ну кепсько, дуже кепсько... Препогано! Скоро всі здохнемо! Зникне нація!! Кому вона треба, така правда? Коли в Конвент вдерлися юрби й вимагали стратити Робесп’єра, вони що, мали рацію? Підкоритися юрбі, стати юрбою... Ми мусили не допустити паніки... Моя робота... Обов’язок... (Мовчить). Якщо я — злочинець, то чому моя внучка... Моє дитя... Вона також хвора... Дочка її народила тої весни, привезла до нас у Славгород у сповиточку. У візочку. Вони приїхали через кілька тижнів після вибуху на станції. Вертольоти літають, військові машини на шляхах... Жінка просила: «Треба їх відіслати до родичів. Вивезти звідси». Я був першим секретарем райкому партії... Я категорично заборонив: «Що люди подумають, якщо я свою дочку з малою дитиною вивезу? Їхні ж діти тут лишаються». Тих, хто втікав, рятував свою шкуру... Я їх викликав у райком, на бюро: «Ти комуніст чи не комуніст?» Люди перевірялися. Якщо я злочинець, то чому я вбивав власну дитину? (Далі неврозумливо). Я сам... Вона... У моєму домі... (За якийсь час заспокоюється).
Перші місяці... В Україні — тривога, а в нас у Білорусі все спокійно. Посівна в розпалі. Я не ховався, не відсиджувався по кабінетах, а гасав полями, лугами. Орали, сіяли. Ви забули, що до Чорнобиля атом звали мирним трудівником, пишалися: живемо в атомну еру. Атомного страху не пам’ятаю... Тоді ми ще не боялися майбутнього... Ну, що таке перший секретар райкому партії? Звичайний чоловік із звичайним інститутським дипломом, найчастіше інженера чи агронома. Хтось іще скінчив вищу партійну школу. Я знав про радіацію те, що нам устигли прочитати на курсах цивільної оборони. Там я ні слова не чув про цезій у молоці, про стронцій... Ми везли молоко з цезієм на молочарні. Здавали м’ясо. Косили сорокакюрійну траву. Виконували плани... З усією відповідальністю... Я їх вибивав... Планів ніхто з нас не знімав...
Один штрих. До портрету, так би мовити... У ті перші дні люди відчували не тільки страх, а й піднесення. Я — людина, у якої нема інстинкту самозбереження. Це нормально, бо сильно розвинене почуття обов’язку... Таких було тоді багато, не я один... У мене на столі лежали десятки заяв із проханням: «Прошу послати в Чорнобиль». За велінням серця. Люди готові були жертвувати собою, не вагаючись і не вимагаючи нічого натомість. Хоч би що ви там писали, а він був, радянський характер. І була радянська людина. Що б ви не писали, як би хвацько не одрікалися... Ви ще пожалієте за цією людиною... Згадаєте про неї...
Приїжджали до нас учені, вони сперечалися до вереску. До хрипу. Підходжу до одного: «Наші діти в радіаційному піску бавляться?» А він мені у відповідь: «Панікери! Дилетанти! Що ви тямите в радіації? Я ядерник. От відбувся ядерний вибух. Через двадцять хвилин по тому я їхав до епіцентру уазиком. Плавленою землею. Що ви паніку зчиняєте?» Я їм вірив. Я викликав до себе в кабінет людей: «Братці! Я втечу, ви втечете. Що люди про нас подумають? Скажуть, що комуністи дезертирували?» Якщо не переконував словами, емоціями, діяв інакше: «Ти патріот чи не патріот? Якщо ні — клади партбілет на стіл. Кидай!» Дехто кидав...
Щось почав підозрювати... Були здогади... Уклали ми з Інститутом ядерної фізики угоду на обстеження наших земель. Вони беруть траву, беруть шар чорнозему й везуть туди, до себе в Мінськ. Роблять там аналізи. А потім дзвонять мені: «Організуйте, будь ласка, транспорт, щоб забрав ваш ґрунт назад». — «Ви що, жартуєте? До Мінська чотириста кілометрів... — мені ледь слухавка з рук не випала. — Везти землю назад?» — «Ні, — відповідають, — не жартуємо. У нас ці проби за інструкцією підлягають захованню в могильник, у підземний залізобетонний бункер. Із цілої Білорусі до нас везуть. За місяць заповнили нам наявну місткість по саме нікуди». Ви таке чули? А ми на цій землі оремо, сіємо. Діти наші на ній бавляться. Із нас вимагають план по молоку й м’ясу. Із зерна гнали спирт. Яблука, груші, вишні йшли на соки...
Евакуація... Глянув би хто згори, подумав би — третя світова війна почалася. Одне село вивозять, а друге попереджають: евакуація за тиждень! І цілий той тиждень там скирдують солому, косять траву, порпаються на городах, дрова рубають... Життя як життя. Люди не розуміють, що діється. А через тиждень їх вивозять військовими машинами. Наради, відрядження, нагінки, безсонні ночі. Стільки всього було. Біля міськкому партії в Мінську, пригадую, стоїть чоловік із плакатом: «Дайте народу йоду». Спека. Він у плащі...
(Повертається до початку нашої розмови).
Ви забули... Тоді... Атомні станції — це майбутнє... Я не раз виступав. Пропаґував. Був я на одній атомній станції: тихо, урочисто. Чисто. В кутку — червоні прапори й вимпели «Переможець соціалістичного змагання». Наше майбутнє... Ми жили в щасливому суспільстві. Нам сказали, що ви щасливі, і ми були щасливі. Я був вільний, я й припустити не міг, що хтось може вважати мою свободу несвободою. А тепер нас списала історія, нас ніби й нема. Я читаю зараз Солженіцина... Думаю... (Мовчить). У моєї внучки лейкемія... За все я заплатив... Дорогою ціною...
Я — людина свого часу. Я — не злочинець...»
Володимир Матвійович Іванов,
колишній перший секретар
Славгородського райкому партії