Монолог про картезіанську філософію і про те, як їси разом із іншою людиною заражений бутерброд, щоб не було соромно

«Я жив серед книжок... Двадцять років читав лекції в університеті...

Академічний учений... Це людина, котра обрала собі улюблену добу в історії й там живе. Зайнята цим постійно, занурена в свій простір. В ідеалі... В ідеалі, звісно... Тому що філософія в нас натоді була марксистсько-ленінською й теми для дисертацій пропонувались: роль марксизму-ленінізму в розвитку сільського господарства або в освоєнні цілинних земель. Роль вождя світового пролетаріату.. Словом, тут не до картезіанських роздумів. Але мені пощастило... Моя наукова студентська робота потрапила на конкурс до Москви, і звідти потелефонували: «Не чіпайте цього хлопця. Хай пише». А писав я про французького релігійного філософа Мальбранша, котрий узявся тлумачити Біблію з позицій раціонального розуму. Вісімнадцяте століття — доба Просвітництва. Віра в розум. У те, що ми здатні пояснити світ. Як я розумію тепер... Мені пощастило. Я не втрапив у зубодробильну машину... Бетономішалку... Чудо! Перед тим мене не раз попереджали: для студентської наукової роботи Мальбранш — це, може, й цікаво. А от для дисертації над темою доведеться подумати. Це вже серйозно. Ми, мовляв, залишаємо вас в аспірантурі на кафедрі марксистсько-ленінської філософії... А ви в минуле емігруєте... Самі розумієте...

Почалась ґорбачовська перестройка... Час, на який ми довго ждали. Перше, що я завважив — відразу почали мінятись обличчя в людей, звідкись раптом узялись інші обличчя. Люди навіть ходити по-іншому стали, щось у пластиці життя підкорегувало, більше усміхались одне одному. Інша енергія вчувалася в усьому. Щось... Так, щось цілком перемінилось. Я й досі дивуюсь, як швидко це відбулось. І мене... Мене також висмикнуло з картезіанського життя. Замість філософських книг я тепер читав свіжі газети й журнали, нетерпляче чекав на кожне число перебудовчого «Огонька». Щоранку шикувалися черги біля кіосків «Союздруку», так ніколи ні «до», ані «після» газет не читали. Ніколи їм більше так не вірили. Ішла лавина інформації... Було опубліковано політичний заповіт Леніна, на півстоліття захований в спецархівах. На книжкових прилавках з’явився Солженіцин, за ним Шаламов... Бухарін... Ще недавно за зберігання цих книжок арештовували. Давали строк. Повернули з заслання академіка Сахарова. Уперше по телевізору показували засідання Верховної Ради СРСР. Ціла країна, затамувавши подих, сиділа перед екранами... Ми говорили й говорили... Говорили вголос про те, про що ще недавно шепотілись на кухнях. Скільки поколінь у нас пробалакало на кухнях! Пропало там! Промріяло! Сімдесят із гаком років... Усю совєцьку історію... Тепер усі ходили на мітинги. На демонстрації. Щось підписували, проти чогось голосували. Я пам’ятаю, як виступав по телевізору якийсь історик... Він приніс у студію мапу сталінських таборів... Увесь Сибір палахтів червоними прапорцями... Ми дізналися правду про Куропати... Шок! Заціпеніння в суспільстві! Білоруські Куропати — братська могила тридцять сьомого року. Там лежать разом білоруси, росіяни, поляки, литовці... Десятки тисяч... Енкаведешні рови по два метри завглибшки, людей клали в два-три шари. Колись це місце було далеко за Мінськом, а потім увійшло в межі міста. Стало містом. Трамваєм можна доїхати. У п’ятдесятих роках засадили його молодим гайком, сосни підросли, і городяни, нічого не підозрюючи, влаштовували там майовки на вихідні. Взимку катались на лижах. Почалися розкопки... Влада... Комуністична влада брехала. Викручувалась. Ночами міліція засипала розкопані могили, а вдень їх знову розкопували. Бачив документальні кадри: лави очищених від землі черепів... І в кожному дірочка в потилиці...

Звісно, ми жили з відчуттям, що беремо участь у революції... У новій історії...

Я не відхилився від нашої теми... Не хвилюйтеся... Я хочу згадати, якими ми були, коли стався Чорнобиль. Тому що в історії вони залишаться разом — крах соціалізму й чорнобильська катастрофа. Вони збіглися. Чорнобиль прискорив розпад Радянського Союзу. Підірвав імперію.

А з мене він зробив політика...

Четвертого травня... На дев’ятий день після аварії виступив Горбачов, це, звісно, було боягузтво. Розгубленість. Як у перші дні війни... У сорок першому... В газетах писали про ворожі підступи й західну істерію. Про антирадянський ажіотаж і провокаційні чутки, що їх засилають до нас вороги. З-за бугра. Пригадую себе в ті дні... Страху довго не було, майже місяць усі були в стані очікування, от-от нам оголосять: під керівництвом комуністичної партії наші вчені... наші героїчні пожежники й солдати... в черговий раз підкорили стихію. Здобули небачену перемогу. Загнали космічний вогонь у пробірку. Страх з’явився не зразу, його ми довго в себе не впускали. Абсолютно точно... Так... Так! Як я тепер розумію... Він ніяк не міг поєднатись у нашій свідомості з мирним атомом. Зі шкільних підручників, із прочитаних книжок... У наших уявленнях картина світу виглядала таким чином: воєнний атом — зловісний гриб до неба, як у Гіросімі й Нагасакі, люди, що водномить перетворюються на попіл, а мирний атом — безневинна електрична лампочка. У нас була дитяча картина світу. Жили за букварем. Не лише ми, ціле людство порозумнішало після Чорнобиля. Подорослішало... Вступило в інший вік.

Розмови в перші дні:

— Горить атомна станція. Але десь далеко горить. В Україні.

— Я читав у газетах: туди пішла військова техніка. Армія. Переможемо!

— У Білорусі нема ні одної атомної станції. Ми спокійні.

Моя перша поїздка в зону...

Я їхав і думав, що там усе вкрито сірим попелом. Чорною сажею. Картина Брюллова «Останній день Помпеї». А там... Приїжджаєш, а там — краса. Така краса! Квітучі луги, м’яка весняна зелень лісів. Я якраз цю пору люблю... Усе оживає... Росте й співає... Найбільше мене вразило це поєднання краси й страху. Страх перестав відокремлюватися від краси, а краса від страху. Все навпаки... Як я тепер розумію... Навпаки... Незнайоме відчуття смерти...

Ми приїхали групою... Ніхто нас не посилав. Група білоруських депутатів від опозиції. Часи! Часи ж які! Комуністична влада відступала... Ставала слабкою, невпевненою. Все хиталося. Але місцеве начальство зустрічало непривітно: «У вас є дозвіл? Чи маєте право баламутити людей? Ставити питання? Хто вам доручив?» Посилалися на інструкцію, отриману згори: «Не піддаватися паніці. Чекати вказівок». Мовляв, ви зараз намовите, залякаєте народ, а нам треба плани виконувати. По зерну і по м’ясу. Боялися не за здоров’я людей, а за плани. Республіканські, союзні... Боялися вищого начальства. А ті боялися ще вищого, і так по ланцюжку до генсека. Одна людина все вирішувала, десь там, у піднебесній височіні. Так було вибудувано піраміду влади. На чолі — цар. На той момент комуністичний цар. «Тут усе заражене, — пояснюємо ми. — Все, що ви виробляєте, буде непридатним до споживання». — «Ви — провокатори. Припиніть ворожу агітацію. Ми будемо дзвонити... Доповідати...» І таки дзвонили. Куди слід доповідали...

Село Малинівка... П’ятдесят дев’ять кюрі на квадратний метр...

Зайшли в школу:

— Ну, як живете?

— Усі налякані, звісно. Але нас заспокоїли: треба тільки дахи помити, вкутати криниці плівкою, доріжки заасфальтувати. І можна жити! Правда, коти чомусь весь час чухмаряться і в коней шмарклі до землі.

Завуч школи запросила до себе додому. Пообідати. Хата нова, два місяці як відгуляли новосілля. По-білоруськи — входини, це значить, що люди тільки-но в хату ввійшли. Біля хати добротний хлів, погріб. Те, що колись називалося куркульським господарством, розкуркулювали таких. Порадіти й позаздрити.

— Але вам скоро доведеться звідси виїздити.

— Нізащо! Тут стільки труду нашого.

— Подивіться на дозиметр...

— Їздять тут... Учені, твою мать! Не дають людям спокійно жить!! — Господар махнув рукою й пішов на луг по коня. Не попрощався.

Село Чудяни... Сто п’ятдесят кюрі на квадратний метр...

Жінки на городах порпаються, діти бігають по вулицях. На краю села дядьки тешуть колоди під новий зруб. Зупинили біля них машину. Обступили нас. Попросили закурити.

— Як там у столиці? Водку дають? Бо в нас — перебої. Виручає те, що свою самогонку женемо. Горбачов сам не п’є і нам не дає.

— А-а-а... Значить, депутати... І з тютюном тут у нас хріново.

— Хлопці, — починаємо їм пояснювати, — вам скоро доведеться звідси виїздити. Ось дозиметр... Дивіться: радіація на цьому місці, де ми зараз стоїмо, у сто разів перевищує норму.

— Оце загнув... А-а-а... Здався комусь твій дозиметр! Ти поїхав, а ми тут останемося. На чорта лисого нам твій дозиметр!!

Я кілька разів дивився фільм про загибель «Титаніка»: він нагадував мені те, що я бачив сам. Що розгорталось мені перед очима... Що сам пережив у перші чорнобильські дні... Все було, як на «Титаніку», геть схоже поводилися люди. Та сама психологія. Я впізнавав... Навіть порівнював... Ось уже пробило дно корабля, величезна вода заливає долішні трюми, перекидає бочки, скрині... Повзе... Пробивається крізь перешкоди... А нагорі горять вогні. Грає музика. Подають шампанське. Тривають родинні суперечки, починаються любовні романи. Вода хлющить... Рине сходами... У каюти...

Горять вогні. Грає музика. Подають шампанське...

Наша ментальність... Окрема розмова... У нас на першому місці почуття. Це дає розмах, дає висоту нашому життю, і водночас нищить. А раціональний вибір для нас завжди уломний, неповноцінний. Свої вчинки вивіряємо серцем, а не розумом. Зайдеш у селі в двір — уже гість. Уже радість. Журяться... Хитають головою: «Ех, риби свіжої нема, нема чого дати», або: «Молочка хочете? Зараз кухоль наллю». Не відпускають. До хати кличуть. Дехто боявся, а я згоджувався. Заходив. Сідав до столу. Їв заражений бутерброд, бо всі їдять. Випивав чарку. Навіть гордість відчував, що я ось такий — можу. Здатен! Так... Так! Я казав собі: раз я негоден нічого змінити в житті цієї людини, то все, що я можу, це з’їсти разом із нею заражений бутерброд, щоб не було соромно. Розділити приділ. У нас таке-от ставлення до власного життя. А в самого жінка й двоє дітей, я за них відповідаю. У мене дозиметр у кишені... Як я тепер розумію... Це наш світ, це — ми. Десять років тому я пишався, що я ось такий, а сьогодні мені соромно, що я ось такий. Але все одно сяду за стіл і буду їсти цей проклятий бутерброд. Я думав... Я думав над тим, що ми за люди? Цей клятий бутерброд не йшов мені з голови. Його серцем треба їсти, а не розумом. Хтось добре написав, що в двадцятому... І тепер уже в двадцять першому столітті ми живемо так, як нас навчила література дев’ятнадцятого століття. Господи! Мене часто мучать сумніви... Я з багатьма про це говорив... Хто ж ми? Хто?

Мав я цікаву розмову з дружиною, тепер уже вдовою одного загиблого вертольотчика. Розумна жінка. Довго з нею сиділи. Вона теж хотіла зрозуміти... Зрозуміти й знайти сенс у смерті свого чоловіка. Змиритися з нею. І не могла. Я багато разів читав у газетах, як працювали вертольотчики над реактором. Спершу скидали свинцеві плити, але вони безслідно щезали в дірі, тоді хтось згадав, що свинець при температурі сімсот градусів перетворюється на пару, а там було дві тисячі градусів. Після цього полетіли вниз мішки з доломітом і піском. На висоті стояла ніч од збитої куряви. Темрява. Стовпи пилюги. Щоб влучно «відбомбитися», вони прочиняли шиби кабін і цілилися на око, який крен давати: вліво-вправо, вгору-вниз. Дози шалені! Пригадую заголовки статей: «Герої в небі», «Чорнобильські соколи». Оця-от жінка... Вона звірила мені свої сумніви: «Зараз пишуть, що мій чоловік — герой. Так, він — герой. Але що таке герой? Я знаю, що мій чоловік був чесним, сумлінним офіцером. Дисциплінованим. Повернувся з Чорнобиля і через кілька місяців захворів. У Кремлі йому вручили нагороду, там він зустрів своїх товаришів, вони теж усі були хворі. Але раділи, що зустрілися. Приїхав додому щасливий... З орденом... Я його тоді спитала: «А міг ти не так сильно потерпіти? Зберегти здоров’я?» — «Напевно, міг би, якби більше думав, — відповів він. — Потрібен був порядний захисний костюм, спеціальні окуляри, маска. У нас ні першого, ні другого, ні третього. Та й самі ми не дотримувалися правил особистої безпеки. Ми не думали...» Ми всі тоді мало думали... Як шкода, що ми раніше мало думали...» Я з нею згоден... Із позицій нашої культури думати про себе — еґоїзм. Слабодухість. Завжди знаходиться щось більше, ніж ти сам. Ніж твоє життя.

Вісімдесят дев’ятий рік... Двадцять шостого квітня — третя річниця. Минуло три роки після катастрофи... Людей виселили з тридцятикілометрової зони, але понад два мільйони білорусів і далі жили в заражених місцях. Про них забули. Білоруська опозиція запланувала на цей день демонстрацію, а влада у відповідь оголосила суботник. По місту розвісили червоні прапори, працювали виїзні буфети з дефіцитним на той час крамом: сирокопчена ковбаса, шоколадні цукерки, бляшанки з розчинною кавою. Скрізь сновигали міліцейські машини. Працювали хлопці в цивільному... Фотографували... Але... Нова прикмета! На них уже ніхто не зважав, їх не боялися, як раніше. Люди почали збиратись біля парку Челюскінців... Підходили й підходили. На десяту годину вже було двадцять-тридцять тисяч (я користуюсь міліцейськими зведеннями, їх потім оголосили по телевізору), і щомиті натовп зростав. Ми самі такого не сподівалися... Усі — на підйомі... Хто може стати на заваді такому морю людей? Точно о десятій годині, як ми й планували, колона рушила Ленінським проспектом до центру міста, де мав відбутися мітинг. Уздовж цілого шляху до нас долучалися нові групи, вони чекали колону на паралельних вулицях, у провулках. У під’їздах. Перебігла чутка: міліція й військові патрулі заблокували в’їзні дороги до міста, затримують автобуси й машини з демонстрантами з інших місць, завертають їх назад, але ніхто не піддався паніці. Люди залишають транспорт і йдуть нам назустріч пішки. Оголосили про це по мегафону. Над колоною прокотилося потужне «Ур-ра-а-а!» Балкони переповнені... Усі — на підйомі... Балкони напхом напхані, люди відчиняли вікна навстіж, вилазили на підвіконня. Махали нам руками. Вітали хусточками, дитячими прапорцями. Тут я помітив... І всі навколо про це заговорили... Кудись розчинилася, зникла міліція, хлоп’ята в цивільному зі своїми фотоапаратами... Як я тепер розумію... Отримали команду й пішли в двори, сіли й зачинилися в машинах під брезентом. Влада зачаїлася... Вичікувала... Влада злякалася... Люди йшли й плакали, усі тримались за руки. Плакали, бо перемагали свій страх. Визволялися від страху...

Почався мітинг... І хоч ми до нього довго готувалися, обговорювали список промовців, ніхто про список не згадав. До похапцем облаштованої трибуни підходили самі й говорили без жодних папірців прості люди, які приїхали з чорнобильських місць. Утворилася жива черга. Ми заслуховували свідків... Свідки давали покази... З відомих виступив лише академік Веліхов, один із колишніх керівників штабу з ліквідації аварії, але його виступу я не запам’ятав. Запам’ятались інші...

Мати з двома дітьми... Дівчинка й хлопчик...

Жінка взяла дітей із собою на трибуну: «Вони в мене давно не сміються. Не пустують. Не бігають у дворі. В них нема сил. Вони як старички».

Жінку-ліквідатора...

Коли вона закасала рукави сукні й показала натовпу свої руки, усі побачили, що руки у виразках. У струпах. «Я прала одяг наших чоловіків, що працювали біля реактора, — розповідала вона. — Прали в основному руками, бо пральних машин завезли мало. Вони від перегрузок скоро поламалися».

Молодого лікаря...

Він почав із того, що прочитав клятву Гіппократа... Казав, як усі дані про захворювання закривають під шифром «секретно» та «надсекретно». Медицину й науку втягують у політику...

Це був чорнобильський трибунал.

Я признаюся... Я не приховую: найзначніший день у моєму житті. Ми були щасливі... Признаюся...

А назавтра нас, організаторів демонстрації, викликали в міліцію й судили за те, що багатотисячний тлум перекрив проспект і заважав руху громадського транспорту. Що несли несанкціоновані гасла. Кожному з нас дали по п’ятнадцять діб за статтею «злісне хуліганство». Судді, котрий виніс вирок, і міліціонерам, що вели нас в ізолятор, було соромно, їм усім було соромно. А ми сміялися... Так... Так! Бо ми були щасливі...

Тепер перед нами постало питання: що ми можемо? Що робити далі?

В одному з чорнобильських сіл, почувши, що ми з Мінська, жінка впала перед нами навколішки: «Врятуйте мою дитину! Заберіть із собою!! Наші лікарі не можуть зрозуміти, що з ним. А він задихається, синіє. Він помирає». (Мовчить).

Я прийшов у лікарню... Хлопчик. Сім років. Рак щитовидної залози. Я хотів його забалакати, почав жартувати. А він відвернувся до стіни: «Тільки не треба розказувати, що я не помру. Я знаю, що помру».

В Академії наук... Здається, там... Мені показали знімок легенів людини, пропалених «гарячими частинками». Легені були схожі на зоряне небо. «Гарячі частинки» — це дрібнесенькі мікроскопічні частинки, які утворилися, коли охоплений полум’ям реактор засипали свинцем та піском. Атоми свинцю, піску й Графіту зліплювалися й від ударів здіймались високо в повітря. Розліталися на великі відстані... На сотні кілометрів... Через дихальні шляхи вони тепер потрапляють в організм людини. Найчастіше гинуть трактористи й шофери — ті, хто оре, їздить путівцями. Будь-який орган, у якому оселяються ці частинки, на знімках «світиться». Сотні дірочок, як у дрібному решеті. Людина вмирає... Згоряє... І якщо людина смертна, то «гарячі частинки» безсмертні. Людина помре й за тисячу років перетвориться на землю, на пил, а «гарячі частинки» житимуть. І цей пил здатен буде знову вбивати... (Мовчить).

Я приїжджав із поїздок... Був переповнений. Розповідав... Моя дружина, вона за освітою лінгвіст, доти ніколи не цікавилася політикою, як і спортом, а тут постійно ставила мені те саме питання: «Що ми можемо? Що далі робити?» І ми взялися за справу, з погляду здорового глузду неможливу. На щось таке наважитись людина здатна в хвилини потрясіння, повного внутрішнього розкріпачення. А тоді був такий час... Ґорбачовський час... Час надій! Віри! Ми вирішили рятувати дітей. Відкрити світові, в якій небезпеці живуть білоруські діти. Просити допомоги. Кричати. Калатати в усі дзвони!! Влада мовчить, вона зрадила свій народ, ми мовчати не будемо. І... Швидко... Дуже швидко... Зібралося коло вірних помічників та однодумців. Паролем було: «Що читаєш? Солженіцина, Платонова... До нас...» Працювали по дванадцять годин на добу. Треба придумати назву нашій організації... Варіантів перебрали десятки, зупинилися на найпростішому — фонд «Дітям Чорнобиля». Зараз уже не пояснити, не уявити наших сумнівів... Суперечок... Наших страхів... Таких фондів, як наш, уже безліч, а десять років тому ми починали першими. Перша громадянська ініціатива... Ніким згори не санкціонована... Реакція у всіх чиновників була однакова: «Фонд? Який фонд? У нас для цього є міністерство охорони здоров’я».

Як я тепер розумію... Чорнобиль вивільняв нас... Училися бути вільними...

У мене перед очима... (Сміється). У мене це перед очима завжди... Перші рефрижератори з гуманітарною допомогою в’їхали у двір нашого будинку. На домашню адресу. Я дивився на них із вікна своєї квартири й не уявляв: як усе це розвантажити, де зберігати? Добре пам’ятаю, що машини були з Молдавії. Сімнадцять-двадцять тон із соками, фруктовою сумішшю, дитячим харчуванням. Уже тоді просочувалася чутка: щоб вивести радіацію, треба більше фруктів, саме цей м’якуш споживати. Обдзвонив друзів — хто на дачі, хто на роботі. Почали розвантажувати вдвох із дружиною, але поступово, один по одному виходили з нашого будинку люди (все-таки дев’ятиповерхівка), зупинялись випадкові перехожі: «Що за машини?» — «Допомога для чорнобильських дітей». Кидали свої справи, ставали до роботи. До вечора машини розвантажили. Вантаж порозпихали по підвалах і гаражах, домовилися з якоюсь школою. Сміялися потім із себе... А коли повезли цю допомогу в заражені райони... Стали роздавати... Зазвичай люди збиралися в школі або в Будинку культури. У Вєтковському районі... От що мені зараз у пам’яті зринуло... Один випадок... Молода сім’я... Вони отримали, як і всі, баночки дитячого харчування, пакети з соками. І чоловік сів і заплакав. Ці баночки, ці пакети не могли врятувати його дітей, можна махнути рукою — дурниця! Але він плакав, бо, виявляється, їх не забули. Про них хтось пам’ятає. Отже, є надія.

Відгукнувся цілий світ... Наших дітей погодилися брати на лікування в Італії, Франції, Німеччині... Авіакомпанія «Люфтганза» перевезла їх до Німеччини власним коштом. Серед німецьких льотчиків провели конкурс, довго їх добирали. Полетіли найкращі льотчики. Коли діти йшли до літаків, впадало в око, що вони всі бліді-блідесенькі. Тихі-тихесенькі. Траплялися й курйози... (Сміється). Батько одного хлопчика вдерся до мене в кабінет і вимагав повернути документи його сина: «У наших дітей там будуть брати кров. Ставити над ними експерименти». Звичайно, пам’ять про ту страшну війну ще не вмерла... Народ пам’ятає... Але тут ще й інше: ми довго жили за дротом. У соціалістичному таборі. Боялися іншого світу... Не знали його... Чорнобильські мами й тати — це ще одна тема. Продовження розмови про нашу ментальність... Радянську ментальність. Упав... Розвалився Радянський Союз... А всі ще довго чекали помочі від великої й могутньої країни, якої вже не було. Мій діагноз... Хочете? Суміш в’язниці й дитсадка — ось що таке соціалізм. Радянський соціалізм. Людина віддавала державі душу, совість, серце, а натомість отримувала пайок. Тут уже кому як пощастить — у кого великий пайок, а в кого маленький. Одне незмінне — видають його навзамін душі. Найбільше ми боялися, щоб наш фонд не почав займатися роздаванням оцього пайка. Чорнобильського пайка. А люди вже звикли чекати й нарікати: «Я — чорнобилець. Мені положено, бо я — чорнобилець». Як я тепер розумію... Чорнобиль — це велике випробування ще й для нашого духу. Для нашої культури.

Першого року відправили за кордон п’ять тисяч дітей, другого — вже десять, третього — п’ятнадцять...

А ви говорили з дітьми про Чорнобиль? Не з дорослими, а з дітьми? У них бувають несподівані міркування. Мені, як філософу, завжди цікаво. Наприклад... Одна дівчинка мені розповідала, як їхній клас послали восени вісімдесят шостого року в поле... на буряки й моркву. Скрізь їм попадалися дохлі миші, і вони сміялись: от вимруть миші, жуки, хробаки, а потім почнуть вимирати зайці, вовки. За ними — ми. Люди помруть останніми. Далі фантазували, яким буде світ без звірят і птахів. Без мишей. Якийсь час житимуть самі люди. Без нікого. Навіть мухи перестануть літати. Їм було по дванадцять-п’ятнадцять років. Так вони уявляли собі майбутнє.

Розмова з іншою дівчинкою... Вона поїхала в піонерський табір і там подружилася з хлопчиком. «Такий хороший хлопчик, — згадувала вона, — весь час ми були разом». А потім його друзі сказали йому, що вона з Чорнобиля — і більше він до неї жодного разу не підійшов. Із цією дівчинкою ми навіть листувалися. «Тепер, коли я думаю про своє майбутнє, — писала вона, — я мрію, що закінчу школу й поїду кудись далеко-далеко, де ніхто не знатиме, звідки я. Там мене хто-небудь покохає. І я все забуду...»

Записуйте, записуйте... Так... Так! Усе зітреться з пам’яти, зникне. Я шкодую, що не записував... Іще одна історія... Приїхали в заражене село. Біля школи діти грають у м’яча. М’яч закотився в клумбу з квітами, діти обступили її, ходять навколо, але дістати м’ячик бояться. Спочатку я навіть не второпав, у чому річ, теоретично знав, але я ж тут не живу, у мене цієї постійної пильности нема, я з нормального світу приїхав. І я ступив до клумби. А діти як закричать: «Не можна! Не можна! Дядю, не можна!» За три роки (а було це в вісімдесят дев’ятому) вони звикли до думки, що не можна сідати на траву, не можна рвати квіти. Не можна залізти на дерево. Коли ми привозили їх за кордон і просили: «Ідіть до лісу, йдіть до річки. Купайтеся, загоряйте», треба було бачити, як боязко вони входили у воду... Як гладили траву... Але потім... Потім... Скільки було щастя! Можна знову пірнати, лежати на піску... Весь час ходили з букетами, плели вінки з польових квітів. Про що я думаю? Про що... Як я тепер розумію... Так, ми можемо їх вивезти, полікувати, але як повернути їм колишній світ? Як їм повернути їхнє минуле? І майбутнє.

Це питання... Нам треба відповісти на питання: хто ми? Без цього нічого не відбудеться й не зміниться. Що для нас життя? І що для нас свобода? Вміємо про свободу тільки мріяти. Могли бути вільними, але не стали. Знову не вдалося. Сімдесят років будували комунізм, тепер будуємо капіталізм. Раніше молилися на Маркса, тепер на долар. Ми загубилися в історії. Коли думаєш про Чорнобиль, то повертаєшся сюди, в цю точку: хто ми? Що зрозуміли про себе? Про свій світ? У наших воєнних музеях, а їх у нас більше, ніж мистецьких, зберігаються старі автомати, багнети, гранати, а на подвір’ї стоять танки й міномети. Школярів водять туди на екскурсії й показують — це війна. Війна ось така... А вона вже інакша... Двадцять шостого квітня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року ми пережили ще одну війну. Вона не скінчилася...

А ми... Хто ми?»

Геннадзь Грушавий,

депутат білоруського Парламенту,

голова фонду «Дітям Чорнобиля»