Монолог про жертви й жерців

«Людина встає рано-вранці... Починає свій день...

І про вічне не думає, її думки — про хліб насущний. А ви хочете змусити людей думати про вічне. Помилка всіх гуманістів...

Що таке Чорнобиль?

Приїжджаємо в село. У нас маленький німецький автобус (подарували нашому фондові), діти нас обступають: «Тьотю! Дядю! Ми — чорнобильці. Що ви привезли? Дайте нам чого-небудь». Дайте!!

Оце вам Чорнобиль...

По дорозі в зону перестріваємо бабцю в святешній вишиваній спідниці, фартусі, клуночок за плечима.

— Куди, бабуню? В гості?

— Йду в Марки... На своє обійстя...

А там сто сорок кюрі! Іти їй кілометрів двадцять п’ять. Вона день іде туди й день назад. Принесе трилітрову банку, що в неї два роки на тину провисіла. Зате побувала в себе на обійсті...

Оце вам Чорнобиль...

Що я пам’ятаю з перших днів? Як це було? Все-таки треба звідти... Щоб розповісти своє життя, треба починати з дитинства. Так і тут. У мене своя точка відліку. Я згадую начебто інше. Сорокаліття Перемоги згадую. Тоді був перший феєрверк у нас у Могильові. Після офіційних урочистостей люди не розійшлися, як звичайно, а стали співати пісень. Зовсім негадано. Я пам’ятаю те спільне відчуття. Через сорок років про війну заговорили всі, прийшло осмислення. А до того — виживали, відбудовували, родили дітей. Так і з Чорнобилем... Ще повернемося до нього, він нам розкриється глибше. Зробиться святинею. Стіною плачу. А тим часом нема формули. Нема! Ідей нема. Кюрі, бери, зіверти — то не осмислення. Не філософія, не світогляд. У нас людина — або з рушницею, або з хрестом. Через усеньку історію... А іншої людини не було. Поки що немає...

...Моя мама працювала в штабі цивільної оборони міста, вона дізналася однією з перших. Спрацювали всі прилади. За інструкцією, яка в них висіла в кожному кабінеті, належалося зараз же оповістити населення, видати респіратори, протигази й таке інше. Відкрили вони свої секретні склади, опечатані, засургучені, але все там виявилося в жахливому стані, негодяще, не до вжитку. У школах протигази були довоєнних зразків і навіть за розміром дітям не годилися. Прилади зашкалювало, але ніхто нічого не міг уторопати, ніколи такого не було. Прилади просто повимикали. Мама виправдовувалася: «От якби вибухла війна, ми б знали, що робити. Єсть інструкція. А тут?» Хто в нас очолював цивільну оборону? Відставні генерали, полковники, для яких війна починається так: по радіо передають урядове повідомлення, повітряна тривога, фуґаси, запали... До них не доходило, що доба змінилася. Потрібен був психологічний перелом... І він стався. Тепер знаємо: будем сидіти, чаювати за святковим столом... Розмовлятимемо, сміятимемось, а війна вже йтиме. Ми й не помітимо, як нас не стане...

А цивільна оборона — це така гра, якою бавилися дорослі дяді. Вони відповідали за паради, за навчання... На це витрачались мільйони... Нас зривали з праці на три дні. Без жодних пояснень — на військові навчання. Називалася ця гра «На випадок атомної війни». Чоловіки — солдати й пожежники, жінки — сандружинниці. Видавали комбінезони, чоботи, санітарні сумки, пакет бандажів, якихось ліків. Аякже! Радянський народ повинен гідно зустріти ворога. Секретні плани, плани евакуації — все це зберігалося в неспалимих сейфах під сургучевими печатками. За цими планами належалося за лічені хвилини по тривозі підняти людей і вивезти до лісу, в безпечну зону... Виє сирена... Увага! Війна...

Присуджували кубки, знамена. І, звичайно ж, був походний бенкет. Мужчини п’ють за нашу грядущу перемогу! І, звичайно ж, за жінок!

А недавно... Уже тепер... Оголосили по місті тривогу. Увага! Цивільна оборона! Це тиждень тому було... У людей — страх, але страх інакший. Уже не американці напали, не німці, а — що там у Чорнобилі? Невже знов?

Вісімдесят шостий рік... Хто ми? Якими нас заскочила ця технологічна версія кінця світу? Я? Ми? Це тутешня інтелігенція, ми мали свій гурток. Жили своїм окремим життям, сторонячись усього довкола. Форма нашого протесту. Мали свої закони: не читали газети «Правда», зате журнал «Огонек» передавався з рук у руки. Тільки-тільки попустили ретязя, ми цим упивалися. Читали самвидав, нарешті він до нас потрапив, у нашу глушину. Солженіцина читали, Шаламова... Вєнєчку Єрофеєва... Ходили одне до одного в гості, нескінченні балачки на кухні. За чимось тужили. За чим? Десь живуть актори, кінозірки... Ось я буду Катрін Деньов... Вберу на себе блазенську хламиду, накручу фризуру.. Туга за свободою. Той, незнаний світ... Чужий світ... Як форма свободи. Але це також була гра. Втеча од дійсности. Хтось із нашого гуртка зламався, спився, хтось вступив до партії, поліз по кар’єрній драбині. Ніхто не вірив, що цю кремлівську стіну можна проламати. Пробити... І вона завалиться. Напевно ж, не за нашого життя. А скоро так, то начхати нам, що у вас там діється, будемо жити тут... У нашому примарному світі.

Чорнобиль... І попервах — та сама реакція. А нам що за діло? Хай власті клопочуться... То в них Чорнобиль... Та й далеко. Навіть на мапу не подивилися. Нецікаво. Ми вже не потребували правди... От коли на пляшках із молоком з’явилися етикетки «Молоко для дітей» і «Молоко для дорослих»... Отоді вже еге! Щось насувається... Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. З’явився страх: «Що це в редьки листя сей рік, як у буряка?» — та тут-таки ввечері ввімкнеш телевізор: «Не піддавайтесь на провокації». І всі сумніви розвіяно... А першотравнева демонстрація? Нас ніхто не примушував на неї йти, мене, наприклад, ніхто не зобов’язував. Ми мали вибір. Але ми ним не скористалися. Не пригадаю такої велелюдної, такої радісної першотрав-невої демонстрації, як того року. Було тривожно, ясна річ, кортіло в стадо... Відчувати лікоть... Щоб у гурті... Хотілося когось лаяти... Начальство, уряд, комуністів... Тепер я міркую... Шукаю-вишукую обриву... Де ввірвалося? А насампочатку ввірвалося. На нашій несвободі... Верх вільнодумства: «Можна їсти редьку чи ні?» Несвобода всередині нас...

Працювала я інженером на заводі «Хімволокно», і в нас там була група німецьких спеціалістів. Направляли нове устаткування. Я побачила, як поводяться інші люди, інший народ... З іншого світу... Щойно дізналися про аварію, з місця зажадали, щоб були лікарі, дозиметри, контроль за їжею. Вони слухали своє радіо, знали, що треба робити, їм, певна річ, нічого не дали. Тоді вони спакували валізи й зібралися виїжджати. Купуйте нам квитки! Виряджайте додому! Ми від’їжджаємо, раз ви не можете ґарантувати нам безпеки. Страйкували, слали телеграми до свого уряду... Президента... Вони боролися за своїх дружин, дітей (вони в нас мешкали з родинами). За своє життя! А ми? Як ми реагували? Ах, ось які вони, ці німці, — істерики! Боягузи! Міряють радіацію в борщі, в котлетах... Надвір зайвий раз не виткнуться... Кумедія! От наші мужчини — то мужчини! Руські мужики! Одчайдухи! Б’ються з реактором! Не трусяться за свою шкуру! Піднімаються на розплавлений дах голіруч, у брезентових рукавицях (це ми вже спостерігали по телевізору)! А наші діти з прапорцями йдуть на демонстрацію! І ветерани війни... Стара гвардія! (Зважує). Але це також різновид варварства — відсутність страху за себе... Ми завжди кажемо «ми», а не «я»: «ми продемонструємо радянський героїзм», «ми покажемо радянський характер». Цілому світу, авжеж! Але я — це я! Я не хочу вмирати... Я боюсь...

Цікаво сьогодні поспостерігати за собою. За своїми почуттями. Як вони змінювались. Проаналізувати. Давно зловила себе на тому, що стала уважнішою до навколишнього світу. Після Чорнобиля це виходить само собою. Ми почали вчитися казати «я»... Я не хочу вмирати! Я боюсь! А тоді? Вмикаю телевізора голосніше: вручають червоного прапора дояркам — переможницям соціалістичного змагання. Але ж це у нас? Під Могильовом? У селі, що опинилося в центрі цезієвої плями? Його ж от-от відселятимуть... От-от... Голос диктора: «Люди самовіддано трудяться, незважаючи ні на що», «чудеса мужності й героїзму». Хоч потоп! Рєволюціонним шагом! Авжеж, я не член партії, а все одно совєтська людина. «Товариші, не піддавайтесь на провокації!» — день і ніч гримить телевізор. Сумніви розвіюються...

(Телефонний дзвінок. Повертаємося до розмови за півгодини).

Мені цікава кожна нова людина... Усі, хто думає про це...

Попереду в нас розуміння Чорнобиля як філософії. Дві держави, розмежовані колючим дротом: одна — сама зона, друга — все решта. На підгнилих стовпах довкруг зони, як на хрестах, висять білі рушники. Наш звичай... Люди сюди йдуть, як на цвинтар... Світ після технології... Час пішов навспак... Тут поховано не тільки їхній дім, а цілу епоху. Епоху віри! В науку! В справедливу соціальну ідею! Велика імперія розповзлася. Розлізлася по швах. Спершу — Афганістан, а потім — Чорнобиль. Коли імперія розлетілась, ми лишилися самі. Я боюсь вимовити, але ми... Ми любимо Чорнобиль. Полюбили. Це нововіднайдений сенс нашого життя. Сенс нашого страждання. Як війна. Про нас, білорусів, світ дізнався після Чорнобиля. Це було вікно в Європу. Ми водночас і його жертви, і його жерці. Страшно вимовити... Я зрозуміла це недавно...

... У самій зоні... Там навіть звуки інші... Заходиш до хати. Відчуття, як од сплячої красуні. Якщо ще не розграбовано: фотографії, хатнє начиння, меблі... Десь тут, поруч, мають бути люди. Іноді ми їх і знаходимо... А вони не про Чорнобиль говорять, вони говорять, як їх надурили. Їх гризе, чи отримають вони все, що їм належиться, і чи не отримають інші більше? У нашого народу повсякчас відчуття, що його дурять. На всіх «етапах большово путі». З одного боку — нігілізм, заперечення, з другого — фанатизм. Владцям не вірять, ученим, лікарям не вірять, але й самі нічого не роблять. Невинні й байдужі. У самому стражданні знайдено сенс і виправдання, решта все мовби й не важить. Уздовж ланів — таблички «Висока радіація»... Лани орються... Тридцять кюрі... П’ятдесят... Трактористи сидять у відкритих кабінах (десять років минуло, а й досі нема тракторів із герметичними кабінами), дихають радіоактивною пилюгою... Десять років минуло! Хто ж ми такі? Живемо на зараженій землі, оремо, сіємо. Дітей на світ приводимо. Який тоді сенс у нашому стражданні? Нащо воно? Пощо його стільки? Ми про це зараз багато сперечаємося з моїми друзями. Часто обговорюємо. Тому що зона — то не бери й кюрі, мікрорентґени. Це — народ. Наш народ... Чорнобиль «поміг» нашій, було, гинучій системі... Знову «чрєзвичайщина»... Розподіл. Пайок. Як раніше були вбивали в мізки «єслі б нє било войни», так тепер з’явилася можливість усе списувати на Чорнобиль. «Якби не було Чорнобиля». Зараз же туманець в очу — тужимо. Дайте! Дайте нам! Щоб було що ділить. Кормушка! Громовідхильник!

Чорнобиль — уже історія. Але це ще й моя робота... І побут... Я їжджу. Бачу. Було патріархальне білоруське село. Білоруська хатка. Без клозету й гарячої води, зате з іконою, криницею-журавлем у дворі, вишиваними рушниками, постілками. З гостинністю. Зайшли ми до одної такої хати попити води, а хазяйка виймає зі старої скрині старого, як сама, рушника й мені простягає: «Це тобі на пам’ять про моє дворище». Був ліс, поле. Зберігалась громада й рештки свободи: земля коло хати, садиба, своя корівчина. З Чорнобиля їх стали переселяти в «Європу» — в селища європейського типу. Можна збудувати дім — ліпший, комфортний, але ж не можна збудувати на новому місці цілий той величезний світ, із яким вони були зв’язані. Пуповиною! Колосальний удар для людської психіки. Розрив традицій, усієї предковічної культури. Коли до цих нових селищ під’їздиш, вони наче міражі на обрії. Розмальовані. Сині, блакитні, жовто-червоні. І назви в них — Майське, Сонячне. Європейські котеджі куди зручніші од хаток. Це вже готове майбутнє. Але в майбутнє не можна скинути на парашуті... Людей перетворили на ефіопів... Вони сидять долі й ждуть, коли прилетить літак, прибуде автобус і привезе гуманітарну допомогу. Нема, щоб зрадіти з шансу: я вирвався з пекла, маю дім, чисту землю й мушу рятувати своїх дітей, у яких Чорнобиль уже в крові, в генах. Чекають чуда... Ходять до церкви. Знаєте, про що просять Бога? Про те саме — про чудо... Ні, не про те, щоб він дав їм здоров’я й сили чогось добитися самим. Звикли просити... То в заграниці, то в неба...

Живуть у цих котеджах, як у вольєрах. Вони нищаться, розсипаються. Мешкає там невільна людина. Приречена. Вона живе в кривді й страхові, гвіздка сама не заб’є. Хоче комунізму. Жде... Зоні потрібен комунізм... На всіх виборах там голосують за тверду руку, тужать за сталінським порядком, воєнним. Для них він — синонім справедливости. Там і живуть на військовий лад: міліцейські постерунки, люди у військовій формі, пропускна система, пайки. Чиновники, що розподіляють гуманітарну допомогу. На коробках по-німецьки, по-російськи написано: «Не для обміну. Не для продажу». Щокрок продається. У кожному комерційному кіоску...

І знов наче гра. Рекламне шоу... Везу я караван із гуманітарною допомогою. Чужі люди... Іноземці... В ім’я Христа, в ім’я ще чогось ідуть до нас. А в калюжах, у болоті, в кухвайках і ватниках стоїть моє плем’я... У кирзових чоботях... «Нам нічого не треба! Все’дно розкрадуть!» — я в них і такий текст у очах читаю. Але тут-таки, поруч — прагнення вхопити коробку, ящик чогось загранишного... Уже знаємо, де яка бабка мешкає. Як у заповіднику... І огидне, шалене бажання... Кривда! Кажу раптом: «От ми вам зараз покажемо! Такого ви і в Африці не знайдете! Ніде в світі такого нема! Двісті кюрі — триста кюрі...» Помічаю, як міняються й самі бабки, декотрі ну просто тобі «кінозірками» поробилися. Уже в них завчено монологи, і сльоза пробиває в тих місцях, де належиться. Коли приїздили перші іноземці, вони мовчали, тільки плакали. Тепер уже навчились говорити. Може, дітям жуйка, пакетик одежинок зайвий перепаде... Може... І це поруч із глибокою філософією, з тим, що у них свої стосунки зі смертю, з часом. І не покидають вони своїх хат не через німецький шоколад... Жуйку...

Повертаємося... Киваю: «Яка земля гарна!» Сонце спустилося низенько-низенько. Освітило ліс, поле. Нам на прощання. «Так, — відповідає хтось із німецької групи, хто говорить по-російському, — гарна, але отруєна». У нього в руках — дозиметр. І я розумію, що це надвечір’я дороге тільки мені. Це — моя земля».

Наталя Арсенівна Рослова,

голова Могильовського жіночого

комітету «Діти Чорнобиля»