Монолог про те, як двоє янголів перейняли маленьку Олюньку

«Маю матеріал... У домі всі книжкові полиці заставлено великими папками. Я стільки знаю, що не можу вже писати...

Сім років збирала — газетні вирізки, інструкції. Листівки... Свої замітки... Цифри маю. Усе вам віддам. Я можу боротися: організовувати демонстрації, пікети, добувати ліки, відвідувати хворих дітей — але не писати. Візьміться... А в мене самої стільки почуттів, що я не впораюся, вони мене паралізують. Заважають мені. Чорнобиль уже має своїх сталкерів... Своїх письменників... Але я не хочу потрапити в коло тих, хто експлуатує цю тему. Треба написати чесно. Все написати... (Замислюється).

Той квітневий теплий дощ... Сім років пам’ятаю той дощ. Дощинки скочувалися, як ртуть. Кажуть, що радіація безбарвна? Але калюжі стояли зелені й яскраво-жовті. Сусідка пошепки сповістила, що по радіо «Свобода» передали про аварію на Чорнобильській атомній станції. Я не надала цьому жодного значення. Абсолютна переконаність, що якби щось серйозне, нам би повідомили. Існує спеціальна техніка, спеціальна сигналізація, бомбосховища. Нас попередять. Ми були певні! Усі вчилися на курсах цивільної оборони. Я сама проводила там заняття... Приймала екзамени... Але ввечері того-таки дня сусідка принесла якісь порошечки. Дав їй родич, пояснив, як заживати (він працював у Інституті ядерної фізики), але взяв із неї слово, що вона мовчатиме. Як риба! Як камінь! Особливо ж він боявся розмов і запитань по телефону...

У мене натоді жив малий онучок... А я? Я все одно не повірила. По-моєму, ніхто з нас тих порошечків не пив. Ми були дуже довірливі. Не тільки старше покоління, але й молодь теж...

Згадую перші враження, перші чутки... Переходжу з одного часу в інший, із одного стану в інший... Звідси — туди... Як людина, причетна до письма, я міркувала над цими переходами, вони мене цікавили. У мені наче дві людини — дочорнобильська й чорнобильська. Але оце-ось «до» тепер дуже тяжко відновити з цілковитою достеменністю. Моє бачення змінилося...

Я їздила в зону від перших днів. Пам’ятаю, спинилися в якомусь селі, що мене приголомшило — тиша! Ні птахів, нічого... Ідеш вулицею — тиша. Ну гаразд, хати вимерли, людей нема, виїхали, але ж усе довкруги змовкло, жодної пташечки. Я вперше побачила землю без птахів... Без комарів... Нічого не літало...

Приїхали ми в село Чудяни — сто п’ятдесят кюрі... У селі Малинівка — п’ятдесят дев’ять кюрі... Населення одержувало дози в сотні разів більші, ніж солдати, що охороняють райони випробування ядерних бомб. Ядерні полігони. У сотні разів! Дозиметр тріщить, його зашкалює... А по колгоспних конторах висять оголошення, підписані районними радіологами, що цибулю, салату, помідори, огірки — все можна їсти. Усе росте, все їдять.

Що вони тепер кажуть, ці районні радіологи? Секретарі райкомів партії? Як виправдуються?

По всіх селах ми зустрічали багато п’яного люду. Ходили напідпитку навіть жінки, особливо доярки, телятниці. Співали пісеньку... Модна пісенька в ті часи: «А нам всьо равно... А нам всьо равно...». Одним словом, трин-трава. Із кінофільму «Діамантова рука».

У тому-таки селі Малинівка (Чериківський район) зайшли в дитсадок. Діти бігають подвір’ям... Маленькі — повзають у пісочниці... Завідуюча пояснює, що пісок міняють щомісяця. Звідкись там привозять. Можна собі уявити, звідки його могли привезти? Діти понурі. Ми жартуємо, вони не всміхнуться... Вихователька заплакала: «Не старайтеся. Наші діти не всміхаються. А вві сні плачуть». Здибали на вулиці жінку з немовлям. «Хто вам дозволив тут родити? П’ятдесят дев’ять кюрі...» — «А лікар-радіолог приїжджала. Тільки пелюшок надворі порадила не сушити». Людей умовляли не їхати, лишатися. Як же! Робоча сила. Навіть коли села відселяли. Евакуювали. Назовсім. Усе одно на сільгоспроботи людей привозили. Картоплю копати...

Що вони тепер кажуть? Секретарі райкомів і обкомів? Як виправдуються? Хто в них за винного?

Я зберегла чимало інструкцій... Цілком таємних. Я вам їх усі віддам... Інструкція для обробки заражених курячих тушок... У цеху для їх обробки належалось бути вбраним, як на забрудненій території при контакті з радіоактивними елементами: в гумових рукавичках і ґумових халатах, чоботях і таке інше. Якщо там стільки-то кюрі, треба виварити в солоній воді, злити воду в каналізацію, а м’ясо додати в паштети, ковбаси. Якщо стільки-то кюрі — в кісткове борошно, на корм худобі... Так виконувалися плани по м’ясу. Із заражених районів телят за безцінь продавали куди-інде. У чисті місця. Водії, що таких телят возили, оповідали, які телята були смішні — вовна до землі, й такі голоднющі, що їли все — і папір, і ганчір’я. Їх годувати було неважко! Продавали в колгоспи, але як хто хотів — міг забрати собі. На своє господарство. Кримінальні справи! Кримінальні!!

Зустріли на дорозі машину... Вантажівка сунула помалу, як на похороні... Із небіжчиком... Спинили. За кермом — молодий парубок. Питаю: «Мабуть, кепсько чуєшся, що так помалу їдеш?» — «Ні, я везу радіоактивну землю». А спекота! Курява! «Ти з глузду з’їхав! Тобі ще женитися, діти ростити». — «А де я ще зароблю п’ятдесят рублів за одну ходку?» За п’ятдесят рублів тоді можна було купити доброго костюма. І про доплати більше мови було, ніж про радіацію. Про доплати і якісь мізерні надвишки... Мізерні з огляду на ціну життя...

Трагічне й смішне поряд...

Сидять бабки на лавочках під хатами. Діти бігають. Заміряємо — сімдесят кюрі...

— Звідки діти?

— З Мінська на літо приїхали.

— Так у вас же радіація велика!

— Що ти нам розписуєш тую радіяцію! Ми її самі бачили.

— Так її побачити не можна!

— Оно, диви: хата недостроєна стоїть, люди кинули й поїхали. Страху набралися. А ми ввечері пішли й дивимось... У вікно дивимось... А вона під сволоком сидить, та радіяція. Лиха-прелиха й очі блищать... Чорна-чорнюща...

— Не може бути!

— От ми тобі присягнемо. На хреста!

Хрестяться. Весело хрестяться. Глузують чи то з себе, чи то з нас?

Після поїздок зійдемося в редакції. «Ну, як справи?» — питаєм одне одного. «Усе гаразд!» — «Гаразд? Ти подивись на себе в дзеркало, ти ж сивий приїхав!» Анекдоти з’явилися. Чорнобильські анекдоти. Найкоротший: «Хороший був народ — білоруси».

Отримала завдання — написати про евакуацію... На Поліссі є повір’я: хочеш повернутися додому, посади перед далекою дорогою дерево. Приїжджаю... В один двір заходжу, в другий... Усі дерева садять. У третій двір зайшла, сіла й заплакала. А господиня мені показує: «Дочка з зятем посадили сливу, друга дочка — чорну горобину, старший син — калину, а наймолодший — вербу. Ми вдвох із хазяїном — яблуньку». Прощаємося, вона просить: «У мене стільки полуниць — повен двір. Візьми в мене полуниць». Їй хотілося, щоб щось лишилося, якийсь слід по її життю...

Мало я встигла записати. Мало... Все відкладала: колись сяду та пригадаю. У відпустку поїду...

А от... Майнуло в пам’яті... Сільський цвинтар... Біля воріт знак: «Висока радіація. В’їзд і вхід заборонено». Навіть на той світ, як то кажуть, не втрапиш. (Несподівано засміялася. Вперше за всю довгу розмову).

А чи вам розказували, що знімати біля реактора суворо заборонялося? Тільки за спецдозволом. Одбирали фотоапарати. Перед від’їздом солдатів, що там служили, обшукували, як у Афганістані, аби, крий Боже, жодного знімочка. Жодного доказу. У телевізійників забирали плівки в кагебе. Повертали засвічені. Скільки документів понищено. Свідчень. Утрачено для науки, для історії. Розшукати б тих, хто віддавав такі накази...

Як би вони виправдувалися? Що б вигадували...

Я їх ніколи не виправдаю. Ніколи!!! Через одну дівчинку... Вона танцювала в лікарні, танцювала мені «польочку»... Дев’ять рочків їй у той день виповнилося. Гарно так танцювала. Через два місяці подзвонила її мама: «Олюнька помирає!» І в мене не вистачило сили піти того дня в лікарню. А потім уже — пізно. Олюнька мала меншу сестричку. Та прокинулася вранці й каже: «Мамусю, я вві сні бачила, як прилетіли двоє янголів і забрали нашу Олюньку. Вони сказали, що Олюньці там буде добре. Їй нічого не болітиме. Мамусю, нашу Олюньку забрали двоє янголів...»

Нікого не можу виправдати».

Ірина Кисельова,

журналістка