Монолог на два голоси — чоловічий і жіночий

Вчителі Ніна Костянтинівна і Миколай Прохорович Жаркови.

Він провадить уроки праці, вона філолог.

Вона:

— Я так часто чую про смерть, що не ходжу на неї дивитися. Ви коли-небудь чули, як діти говорять про смерть?

От у мене... Уже в сьомому класі сперечаються, обговорюють: це страшно чи не страшно? Якщо малих дітей недавно було цікавило: звідки вони? Звідки діти беруться? То зараз їх хвилює, а що буде після атомної війни? Вони перестали любити класику, я читаю напам’ять Пушкіна — в них холодні, відчужені очі. Пустота... Довкола них уже інший світ. Фантастику читають, це їх проймає, там, де людина одривається од землі, оперує космічним часом, різними світами. Вони не можуть боятися смерти, як її бояться дорослі, я, наприклад, вона їх бентежить, як щось фантастичне... Переселення кудись...

Думаю... Міркую над цим. Смерть довкола примушує багато думати. Я викладаю російську літературу дітям, дуже несхожим на тих, що були десять років тому. У цих перед очима весь час щось чи когось ховають. Закопують у землю... Знайомих людей... Будинки й дерева... Все ховають... На лінійці ці діти непритомніють, як постоять хвилин п’ятнадцять-двадцять, кров їм із носа йде. Їх нічим не здивуєш і нічим не потішиш. Завжди оспалі, втомлені. Личка сірі, бліді. Не бавляться, не пустують. Як поб’ються, ненароком розіб’ють вікно — вчителі радіють навіть. Не сварять, бо вони на дітей не подібні. І так повільно ростуть. Просиш на уроці що-небудь повторити — дитина не може, доходить до того, що скажеш речення повторити слідом за тобою — не запам’ятовує. «Ну де ж ти? Де ти?» — термосиш його. Думаю... Багато думаю. Наче водою по шклу малюю, тільки сама й знаю, що малюю, ніхто не бачить, не здогадується... Ніхто не уявляє...

Наше життя крутиться довкола одного... Довкола Чорнобиля... Де тоді був, як далеко від реактора жив? Що бачив? Хто помер? А хто виїхав? Куди? В перші місяці, пам’ятаю, знов загули були ресторани, завирували вечірки... «Раз живемо»... «Помирать, дак з музикою»... Наїхало солдат, офіцерів... Чорнобиль тепер не полишає нас... Нагло вмерла молода вагітна жінка. Без діагнозу, навіть патологоанатом не поставив діагнозу. Маленька дівчинка повісилася... П’ятикласниця... Ні з того, ні з сього. Батьки з ума сходять. На все один діагноз — Чорнобиль, хоч би що скоїлося, всі кажуть — Чорнобиль. Нам дорікають: «Хворієте, бо боїтеся. Од страху. Радіофобія». Але чому маленькі діти хворіють і вмирають? Вони страху не знають, не розуміють іще.

Пам’ятаю ті дні... Горло мені пекло, і тягар, якийсь тягар у цілому тілі. «Помислива ви, — сказала лікарка. — Усі тепер зробились помисливі, бо Чорнобиль трапився». — «Яка тут помисливість? Усе болить. Сили не маю». Соромилися з чоловіком одне одному признаватися, але ноги обом почали одніматись. Усі кругом нарікали, наші друзі, всі люди, що йдеш по дорозі й, здається, тут би й ліг. Ліг би й спав. Учні лягали на парти, під час уроків засинали. І страшенно всі зробилися невеселі, похмурі, за цілий день ані одного доброго обличчя не вгледиш, щоб хтось другому посміхнувся. З восьмої ранку до дев’ятої вечора діти перебували в школі, суворо заборонялося гратись надворі, бігати. Їм видали одяг: дівчаткам — спіднички й кофти, хлопчикам — костюми; але в цьому вбранні вони йшли додому, де вони там у ньому були, ми не знали. За інструкцією мамам належалося вдома щодня цей одяг прати, щоб діти в школу з’являлися в усьому чистому. По-перше, дали тільки одну, наприклад, кофточку й одну спідницю, а переміни не дали, а по-друге, мами завантажені хатнім господарством — кури, корова, порося, та й не розуміють вони, що ці речі треба щодня прати. Бруд для них — це чорнило, земля, масні плями, а не вплив якихось коротковічних ізотопів. Коли я намагалася щось пояснити батькам своїх учнів, по-моєму, вони розуміли мене не більше, ніж якби до них раптом заявився шаман із африканського племені. «А що воно таке — радіація? Не видно й не чутно... А-а... У мене оно грошей од получки до получки не хватає. Останні три дні завжди на молоці й картоплі сидимо. А-а...» — і мати махне рукою. А молока не можна... І картоплі не можна. До крамниці завезли китайську тушонку й гречку, а за що їм купить? Гробові... Дають гробові... Компенсації за те, що живемо тут... Копійки... На дві банки консервів стає... Інструкції розраховані на людину грамотну, на певну побутову культуру. А її нема! Нема в нас того народу, на який розраховані всі ці інструкції. Крім того, не так-то просто кожному пояснить, чим відрізняються бери од рентґенів... Чи теорію малих доз...

Як на мене... Я б говорила про наш фаталізм, такий собі легкий фаталізм. Наприклад, із городів першого року нічого не можна було споживати — все одно їли, заготовляли запаси. Ще й так славно все вродило! Ти-но спробуй скажи, що огірків не можна їсти й помідорів... Що значить — не можна? На смак нормальні... І він їх їсть, і живіт йому не болить... І в темряві ніхто не «світиться»... Сусіди наші поклали того року нову підлогу з тутешнього лісу, поміряли — фон у сто разів вищий од допустимого. Ніхто тої підлоги не розбирав, так вони й жили. Усе, мовляв, якось перемежениться, якось воно буде, але розв’яжеться саме собою, без них, без їхньої участи. Попервах декотрі продукти носили до дозиметристів, перевіряли — в десятки разів вище за норму, а потім покинули. «Не видно, не чутно. А, напридумують ті вчені!» Усе йшло своїм пливом: зорали, засіяли, зібрали... Сталося немислиме, а люди жили як жили. І відмова від огірків зі свого городу важила більше од Чорнобиля. Дітей ціле літо тримали в школі, солдати змили її пральним порошком, зняли довкола шар землі... А восени? Восени послали учнів на буряки. І студентів на поле привезли, петеушників. Усіх зігнали. Чорнобиль — це не так страшно, як кинути в полі невикопану картоплю...

Хто винен? Ну, хто нам винен, крім нас самих!

Раніше ми не помічали цього світу довкола, він був, як небо, як повітря, ніби хтось дав його нам навічно, і він од нас не залежить. Буде завжди. Раніше я любила лягти в лісі на траву й милуватися небом, мені було так гарно, що я забувала, як мене звати. А тепер? Ліс чудовий, повно чорниць, а ніхто їх не збирає. В осінньому лісі рідко коли почуєш людський голос. Страх у відчуттях, на підсвідомому рівні... Нам лишилися тільки книжки й телевізор. Уява... Діти зростають по хатах. Без лісу, без річки... У вікно на них дивляться. І це зовсім інші діти. А я до них приходжу: «Унылая пора. Очей очарованье...» Усе з тим самим Пушкіним, який здавався мені вічним. Часом зринає блюзнірська думка: а що, як ціла наша культура — скриня старих манускриптів? Все те, що я люблю...

Він:

— З’явився інший ворог... Ворог постав перед нами в іншому образі...

А в нас було воєнне виховання... Воєнне мислення. Нас орієнтували на відбиття й ліквідацію атомного нападу. Ми повинні були протистояти хімічним, біологічним і атомним війнам. А не виводити з організму радіонукліди... Підраховувати... Пильнувати за цезієм і стронцієм... Із війною порівнювати не можна, неточно, а всі порівнюють. Я хлопчиком пережив ленінградську блокаду. Цього не порівняти. Там ми жили, як на фронті, під невпинними обстрілами. І голод, кілька років голоду, коли людина опускається до звірячих інстинктів. До звіра в собі. А тут, будь ласка, вийшов — на городі все росте! І на полі не змінилося нічого, і в лісі. Не порівняти. Але я інше хотів сказати... Збився... Вискочило... А-а... Коли починається обстріл, не дай Боже! Ти можеш умерти не колись там, а зараз, сю мить. Узимку — голод. Палили меблі, ми все дерев’яне в своїй квартирі спалили, всі книжки, по-моєму, навіть якимись старими лахами топили. Чоловік іде вулицею й сів, назавтра йдеш — він сидить, тобто, він замерз, він так сидить тиждень або до весни сидить. До тепла. Ніхто не здужає його з криги вирубати, дуже рідко, коли хто на вулиці падав, до нього підходили, допомагали. Мимо. Всі лізуть мимо. Я пам’ятаю, що люди не ходили, а лазили, так повільно ходили. Цього ні з чим не порівняти!

Із нами, коли реактор вибухнув, ще жила мама, моя мама, вона знай казала: «Найстрашніше, синку, ми з тобою пережили. Ми пережили блокаду. Нічого страшнішого бути не може». Вона так думала...

Ми готувалися до війни, атомної війни, будували ядерні схрони. Від атома хотіли сховатися, як від гарматних осколків. А він скрізь... У хлібі, солі... Дихаємо радіацією, їмо радіацію... Що може не бути хліба й солі, і можна з’їсти все, аж до того, щоб зварити в воді шкіряного паска, задля запаху, наїстися запахом — це я міг зрозуміти. А цього ні... Все отруєне... Зараз важливо з’ясувать, як же нам жити? У перші місяці був страх, особливо лікарі, вчителі, словом, інтелігенція, грамотніші люди, вони все кидали й виїздили. Хоча їх залякували, не пускали. Воєнна дисципліна... Партквиток на стіл... А я хочу зрозуміти... Хто винен? Щоб відповісти на питання, як нам тут жити, треба знати: хто винен? Ну хто? Вчені, персонал станції? Чи ми самі, те, як ми на світ дивимося. Не можемо спинитися в нашому прагненні мати... Споживати... Винних знайшли — директор, чергові оператори. Наука. Але чому, скажіть мені, ми не боремося з автомобілем як витвором людського розуму, а з реактором боремося? Вимагаємо закрити всі атомні станції, а атомщиків віддати під суд?! Проклинаємо! Я боготворю людське знання. І все, що людина створила. Знання... Саме знання не буває злочинним. Вчені сьогодні так само жертви Чорнобиля. Я хочу жити після Чорнобиля, а не вмирати після Чорнобиля. Хочу зрозуміти, за що я можу зачепитися в своїй вірі. Що дасть мені силу?

Усі в нас про це думають... Реакції тепер у людей різні, все-таки десять років минуло, а вони міряють війною. Війна чотири роки тривала. Уже, вважайте, — дві війни... Я вам перерахую, які є реакції: «Усе вже позаду», «Якось обійдеться», «Десять років минуло. Вже не страшно», «Усі помремо! Всі скоро помремо!», «Хочу виїхати за кордон», «Нам повинні допомогти», «А, чорт із ним! Треба жити». Наче все перебрав? Оце ми щодня чуємо... Повторюється... Як на мій погляд, ми — матеріал для наукових досліджень. Міжнародна лабораторія... У центрі Європи... Нас, білорусів, десять мільйонів, понад два мільйони живе на зараженій землі. Природна лабораторія. Записуй дані, експериментуй. І їдуть до нас звідусіль, із цілого світу. Захищають дисертації, пишуть монографії. Із Москви й Петербурга... Із Японії, Німеччини, Австрії... Ідуть, бо бояться майбутнього... (Довга перерва в розмові).

Що я подумав? Я знов порівняв... Я подумав, що про Чорнобиль можу говорити, а про блокаду не можу. Отримав листа з Ленінграда. Вибачайте, але слово Петербург мені в свідомості не прижилося, бо помирав я в Ленінграді... І от... У листі — запрошення на зустріч «Діти блокадного Ленінграда». Я поїхав, але слова з себе там вичавити не зміг. Просто розповісти про страх? Мало... Просто про страх... А що він зробив зі мною, той страх? Я досі не знаю... Дома ми блокади ніколи не згадували, мама не хотіла, щоб ми блокаду згадували. А про Чорнобиль говоримо... Ні... (Зупиняється). Між собою не говоримо, ця розмова заходить, коли хтось до нас приїздить: іноземці, журналісти, родичі, що тут не живуть. Чому ми не говоримо про Чорнобиль? Нема в нас цієї теми... У школі... З учнями... І вдома... Її заблоковано. Закрито. Про це з ними говорять у Австрії, Франції, Німеччині, куди вони їздять на лікування. Питаю в дітей, про що там у них питають, чим цікавляться? А вони часто не пригадають ні міста, ні села, ні прізвищ людей, що їх гостили. Перераховують гостинці та що смачного їли. Комусь подарували магнітофона, комусь — ні. Приїжджають в убраннях, на які самі не заробили й не заробили їхні батьки. От наче десь на виставці побували. У великому магазині... Дорогому супермаркеті... І весь час ждуть, що їх знов туди повезуть. Покажуть, обдарують. Вони звикають до цього. Звикли. Це вже їхній спосіб життя, уявлення про життя. Після цього великого магазину, який зветься закордоном, після цієї дорогої виставки треба йти до них у клас. На урок. Я йду й бачу, що це вже спостерігачі... Спостерігають, а не живуть. Я мушу їм помогти... Я мушу їм пояснити, що світ — це не супермаркет. Це дещо інше. Складніше й прекрасніше. Я веду їх до себе в майстерню, там стоять мої дерев’яні скульптури. Подобаються їм. Кажу: «Це все можна сотворити зі звичайного шматка деревини. Спробуй сам!» Пробудися! Мені це допомогло вийти з блокади, я виходив роками...

Світ розділився: є ми — чорнобильці, і є ви, усі інші люди. Помітили? У нас тут не акцентують: я — білорус, я — українець, я — росіянин... Усі називають себе чорнобильцями. «Ми — з Чорнобиля», «я — чорнобилець». Як наче ми якийсь окремий народ... Нова нація...