Монолог про те, що до повсякденного життя треба чогось додати, щоб його зрозуміти

«Вам треба факти, подробиці тих днів? Чи моя історія?

Я там став фотографом... Доти ніколи не займався фотографією, а там раптом почав знімати, у мене при собі випадково фотоапарат опинився. Гадав був, так, для себе. А тепер це мій фах. Я не зміг визволитися від нових почуттів, що там наринули, це були не короткі пережиття, а ціла душевна історія. Я перемінився... Світ побачив інакше... Мій сенс життя... Розумієте?

(За мовою розкладає на столі, стільцях, підвіконні фотографії: ґіґантський, завбільшки з колесо у возі, соняшник, лелече гніздо в порожньому селі, самотній сільський цвинтар із табличкою на воротях: «Высокая радиация. Вход и въезд запрещен», дитячий візочок у дворі хати з позабиваними вікнами, на ньому сидить ворона, як над своїм гніздом, вічний журавлиний ключ над здичавілими полями...)

Питають: «Чого не знімаєш на кольорову плівку? У кольорі!» Але ж це Чорнобиль... Чорний біль... Решти барв не існує... Моя історія? Коментар до цього... (Показує на фотографії). Гаразд. Спробую. Розумієте, воно все тут... (Знову показує на фотографії). На той час я працював на заводі, а заочно вчився в університеті на історичному. Слюсар другого розряду. Нас набрали групу й нагальним порядком відіслали. Як на фронт. — Куди їдемо?

— Куди скажуть.

— Що будемо робити?

— Що скажуть.

— Але ж ми будівельники.

— От і будете будувать. Відбудовувать.

Будували підсобні приміщення: пральні, склади, повітки. Мене поставили на розгрузку цементу. Який цемент, звідки — ніхто не перевіряв. Завантажували, розвантажували. День гребеш лопатою, надвечір самі зуби блищать. Чоловік із цементу. Сірий. І сам, і спецовка наскрізь. Увечері її, розумієте, витрусиш, а вранці знов нацупиш. Проводили з нами політбесіди. Герої, подвиг, на передньому краї... Воєнна лексика... А що таке бер? Кюрі? Що таке мілірентген? Питаємо, командир пояснити не вміє, у військовому училищі його такого не вчили. Мілі-, мікро-... Китайська грамота. «Нащо вам знать? Виконуйте, що накажуть. Тут ви — солдати». Добре — солдати, ну не зеки ж.

Прибула комісія. «Ну, — заспокоюють, — у вас усе нормально. Фон нормальний. Он кілометрів чотири звідси, там жити не можна, людей відселятимуть. А у вас спокійно». Із ними дозиметрист, то він узяв та й увімкнув ящика, що на плечі в нього висів, і довгою цією ґирлиґою нас — по чоботях. Та як одскочить убік — мимовільна реакція...

Отут починається найцікавіше, для вас поготів, як письменника. Як гадаєте, довго ми цей момент згадували? Заледве кілька днів. Ну, не годен наш чоловік думать тільки про себе, про власне життя, бути замкненою такою системою. Політики наші негодні думати про вартість життя, але й самі люди також. Розумієте? Не так нас закроєно. Не з такого тіста. Ну певно, що всі ми там пили, і то добряче пили. До ночі тверезих не лишалося, але пили, щоб не напитись, а поговорити. Після перших двох чарок хтось затужить, згадає за жінку, за дітей, про роботу свою розкаже. Начальство обматюкає. А вже перегодом, після одної-двох пляшок... Розмова йде виключно про долю країни й порядкування всесвітом. Суперечки про Горбачова й Ліґачова. Про Сталіна. Велика ми держава чи ні, обженемо чи не обженемо американців? Вісімдесят шостий рік... Чиї літаки кращі, а космічні кораблі надійніші? Ну, Чорнобиль гахнув, але наш чоловік першим вирвався в космос! Розумієте, до хрипу, до рана. Про те, чому в нас нема дозиметрів і не дають яких-небудь порошків про всяк випадок, нема пральних машин, щоб спецовки прати щодня, а не двічі на місяць — це обговорювалося в останню чергу. Побіжно. Ну, так нас, розумієте, закроєно. Хай йому грець!

Горілка цінувалась дорожче від золота. Купити неможливо. У довколишніх селах повипивали все: горілку, самогон, лосьйон, добралися до лаків, аерозолів... На столі — трилітрова банка самогону або авоська з одеколоном «Шипр». І балачок-балачок... Серед нас були вчителі, інженери... Повний Інтернаціонал: росіяни, білоруси, казахи, українці. Філософські дискусії. Про те, що ми — бранці матеріалізму, а матеріалізм обмежує нас предметним світом. Чорнобиль — вихід у безмежність. Пригадую, як дискутували про долю російської культури, про її потяг до трагічного. Без тіні смерти нічого не дається зрозуміти. Тільки на ґрунті російської культури дасться осмислити катастрофу. Тільки вона одна до цього готова... Жила передчуттям... Боялися бомби, атомного гриба, а воно он як обернулося... Гіросіма — це страшно, але вже зрозуміло... А тут... Як дім горить од сірника чи стрільна, знаємо — ну, а це ні на що було не подібне. Доходили чутки, наче вогонь неземний, не вогонь навіть, а світло. Мерехтіння. Сяйво. Не синява, а блакить. І не дим. Учені раніше на місці богів красувалися, а тепер — скинуті янголи. Демони! Людська природа як була, так і лишилася для них таємницею. Я сам росіянин, із Брянщини. У нас сидить, розумієте, дід на порозі, хата перехнябилася, скоро розвалиться, а він філософствує, світ перебудовує. А ми — під самим реактором...

Залітали до нас газетні репортери. Знімали. Сюжети вигадані. Знімають вікно покинутого дому, кладуть перед ним скрипку. І називають — чорнобильська симфонія. А там нічого не треба було вигадувати. Хотілося все зафіксувати в пам’яті: розчавлений трактором глобус на шкільному подвір’ї, почорнілу випрану білизну, що вже кілька років на балконі висить, постарілих від дощу ляльок... Занедбані братські могили... Трава на них увиш із гіпсовими солдатами — пам’ятниками, а на гіпсових автоматах — пташині гнізда. Двері дому вибито, вже його обнишпорили мародери, а вікна завісками позаслонювано. Люди пішли, лишилися в хатах жити їхні фотографії. Як душі. Не було нічого незначного, дрібного. Усе хотілося запам’ятати достеменно й докладно: пору дня, коли це побачив, колір неба, свої відчуття. Розумієте? Людина поїхала з цих місць назавжди. А що це таке? Ми — перші, хто пережив оце «назавжди». Не можна ні одної дрібнички проминути. Обличчя старих селян, схожі на ікони... Їм менш за всіх зрозуміло, що то таке сталося. Вони ніколи не покидали своєї хати, своєї землі. Приходили на світ, кохалися, добували хліб насущний в поті чола свого, продовжували рід... Дожидалися онуків... І, звікувавши вік, смиренно полишали цю землю, йдучи в неї, стаючи нею. Білоруська хата! Це для нас, городян, дім — машина для життя. А для них — цілий світ. Космос. Минаєш порожні села... І так хочеться здибати людину... Розорена церква... Ми вступили: пахло воском. Захотілося помолитися...

Я хотів це все запам’ятати. Я став фотографувати. Це — моя історія...

Недавно поховав знайомого, з яким там був. Він помер од раку крови. Поминки. За слов’янським звичаєм, випили, закусили, розумієте. І почалися розмови, до півночі. Спочатку про нього, про небіжчика. А потім? А потім знову про долю країни і про порядкування всесвітом. Заберуться російські війська з Чечні чи не заберуться? Почнеться друга кавказька війна, чи вона вже йде? Які шанси в Жиріновського стати президентом? Які в Єльцина? Про англійську королеву й принцесу Діану. Про російську монархію. Про Чорнобиль. Тепер уже здогади всякі... Один із них, що інопланетяни знали про катастрофу й допомогли нам, другий — що то був космічний експеримент, і за якийсь час почнуть родитися діти з Геніальними здібностями. Незвичайні. А може, білоруси щезнуть, як колись були щезли інші народи: скіфи, хозари, сармати, кіммерійці, хуастеки? Ми — метафізики... Живемо не на землі, а в мріях, у балачках. У словах... До повсякденного життя нам треба щось додати, щоб його зрозуміти. Навіть коли смерть поряд...

Це моя історія... Я розповів... Чому я став фотографувати, тому що мені забракло слів...»

Віктор Латун,

фотограф