3. Формування політичної системи і державності України

Політична система в Україні — той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу. В реальній політичній практиці часто окремі політичні партії, політичні лідери присвоювали і присвоюють функції народного представництва, наслідок чого — відчуження політичної влади від тих, кому влада по праву повинна належати. Ось чому визнання інститутів, відносин і норм, завдяки яким забезпечується управління суспільством, відображає інтереси в політичній свідомості та політичній культурі, їх виражають і утверджують політичні партії та ін. Політична система суспільства — це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств — суб’єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп — рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаючу з політичних відносин політичну організацію суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінську частину політичної системи. Влада може здійснюватися від імені народу, може бути владою для народу, але не може бути владою самого народу. I демократія реалізовувалася лише поки як «уряд, схвалений народом», але не як правління народу.

Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятністю соціальних новин.

Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не пов’язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України — перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації — політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалася в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) у господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема, в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно до передових, прогресивних стандартів та потреб прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», пов’язаного зі швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. I ще. Політична система України етатизована (одержавлена), з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури — сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату». Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не перехідною до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрям подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

На початку розгортання процесу демократизації і реформування політичної системи і державності демократичні політичні сили і не усвідомлювали, над якою прірвою стояла Україна. Підвищення цін набрало загрозливих меж, за якими — людський гнів, зневір’я в правоті дій правлячих кіл. Але чому ж Україна, потенційно багата держава, ввійшовши в незалежність, суверенність з достатньо пристойним становищем, перетворюється на заштатну, злиденну, збіднілу країну? Не тому, що нею управляли демократи, а тому, що демократи виявилися непідготовленими до державного управління. Згадаємо найпопулярніші мітингові гасла, що виголошувались тоді: «Україна годує всіх росіян, казахів, таджиків та ін.». Але тоді чомусь гасла, що їх кидали демократи, «замовчували»: «Так, годує, але однаково, як і росіяни, казахи, таджики Україну забезпечують нафтою, лісом, сировиною...»

На початку 90-х років експерти Світового банку, визначаючи стан економіки України, робили висновок, що і Україні, і іншим республікам колишнього Радянського Союзу сприятливіше входити в ринкову стихію разом, тому що всі вони використовують сировинну базу Росії й інших республік. I щоб нормально жити, Україна щорічно мала купувати у Росії три найважливіші види сировини: нафту, газ, ліс — на п’ятнадцять мільярдів доларів! I тоді дві тонни нафти купували за тонну зерна, а за продане Росії м’ясо купували бензин (цікава деталь: якщо за кілограм м’яса Україна брала три долари по тодішнім цінам з коефіцієнтом 0,6, то за один літр бензину платила Росії... 7 копійок). Але на це тоді не звернули уваги. А коли опам’ятались, то виявилося, що Україна не спроможна купувати сировину в Росії за світовими цінами. Можна, звичайно ж, платити за нафту і газ зерном, якого Україна вирощує 40 мільйонів тонн щорічно. Але для харчування власному народу Україні зерна потрібно понад 50 мільйонів тонн — по тонні на душу населення. Можна платити ще цукром. Але виробництво «білого золота» в Україні на початку 90-х років різко падає. Можна ще платити російськими карбованцями, але їх в Україні немає... I ніхто тоді з демократів не задумувався над тим, що вихід України з економічної системи Союзу, а після — і Співдружності Незалежних Держав, згубний для України. Коли ж новоявлені політики спохватились, чим обійшовся вихід України, то знову заспівали старі пісні, обвинувачуючи «москаля»: не хоче, проклятущий, ділитися по-братерськи... I в сучасних умовах в Україні немає людей, що не зрозуміли ситуації і не закликали б до здорового розуму в відносинах із сусідами і партнерами — колись по Союзу, а тепер у Співдружності. Відразу ж лжепатріоти заволали: той, хто виступає за широкі, рівноправні, суверенні зв’язки з Росією, з іншими державами Співдружності, мовляв, «проросійські настроєні» або «антиукраїнці». Так, хочеться Україні в «ту» Європу — ситу і благополучну. Але реалії такі, що Україна з низькими технологіями, неконкурентною продукцією, невідповідними запитами і потребами Європі не потрібна. Ось чому вкрай потрібні розширені зв’язки з Росією, країнами Співдружності, зв’язки рівноправні, суверенні.

Звичайно ж, Україна, реформуючи політичну систему, формуючи суверенну державність, має розширювати і економічні, культурні зв’язки з Росією, Білоруссю та іншими державами Співдружності на рівноправній, суверенній основі, удосконалюючи і політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства — сукупність державно-правових органів, політичних партій і політичних рухів, масових суспільних організацій і трудових колективів, об’єднань, призначена для реалізації волі та інтересів керівного класу, нації, соціальної спільності або коаліції соціальних груп і рухів на основі здійснення політичної влади. Структура політичної організації суспільства надзвичайно складна, охоплює не тільки офіційні органи, установи і організації, а й неофіційні об’єднання та ін. Суверенність та соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи та методи її реалізації і характеризують сучасний політичний режим України.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюється рядом особливостей.

По-перше, Україна протягом багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави, і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об’єднання, природно, йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення Україна позбавлена права і можливості формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об’єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більше, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об’єктивними формуваннями, а становили насильницько створені, або вимушено вибрані об’єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб’єктивно-політичною спрямованістю й амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це призводило до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим, пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об’єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що, неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нових виробничих та суспільних відносин. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд із сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б із розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх — розмежування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням досвіду інших країн.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю із зовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних, альтернативних виборів. До прерогатив Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження Кабінету Міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новий її елемент — президентська влада. Президент України — глава держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою Верховної Ради, Президент призначає Прем’єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем’єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін.

У формуванні державності України важливі, по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу, повнота нормотворчих функцій, надійність фінансової і матеріальної бази, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів, суспільний контроль в межах закону за діяльністю виконавчої влади; по-друге, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необґрунтованого позбавлення волі громадянства; по-третє, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольність його в межах закону представницьким органам і громадськості.

В процесі формування суверенної демократичної держави, що розгорнувся в Україні, найважливіший принцип — верховенство закону — має таку базу, як розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Прерогативою прийняття законів володіє тільки Верховна Рада. Вже прийнятий ряд законодавчих актів, що обмежують функції Кабінету Міністрів, Президента, регламент діяльності Верховної Ради та ін. В суспільстві діють норми загальнолюдської моралі і моральних заповідей, що віддають пріоритет добру, соціальній справедливості, співчуттю, милосердю, благодійності. В процесі демократизації і законотворчості переборюються штучні бар’єри між людьми різноманітних світоглядних позицій, переконань, поглядів. Кожний прагне краще зрозуміти один одного, захищає все те, що їх об’єднує. Розвиваються політичний плюралізм, змагальність різноманітних ідейних течій, новизна ідей. Становище в Україні в політичному і суспільному житті характеризується мітинговістю, сплесками емоцій, проявами екстремізму. Посилюється вплив корумпованих елементів на управління, дедалі більше тиснуть деструктивні процеси. Ось чому одним із важливих завдань на шляху становлення громадянського суспільства і правової держави є забезпечення згоди в ім’я досягнення політичної стабільності, підвищення авторитету закону. Економіка, соціальна і духовна сфера в Україні зазнали немалих збитків від непродуманих, науково не обґрунтованих правових актів, що сковують ініціативу господарських організацій, підприємців та ін. Розгортається упорядкування і вдосконалення республіканського законодавства, діяльності Верховної Ради. Окрім структурних змін у вищому органі влади, тривають зміни в процедурі прийняття законів. Процедура розробки і вироблення законів стала більш тривалою: спочатку закон готується в постійних комісіях, потім відбувається подвійне і потрійне читання законопроекту на сесії Верховної Ради, всебічно обговорюються всі думки і пропозиції, внесені в процесі обговорення законопроекту та ін. Важливу роль у процесі розробки, прийняття і реалізації закону має широка гласність.

У процесі формування державності України повніше забезпечуються системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженості на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, техніки, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин та ін. Завчасно готуються в комітетах і комісіях, наукових установах концепції законів, що містили б оптимальні варіанти рішення на основі їх зіставлення, розрахунку наслідків законів, що реалізуються, та ін. Слабкість і неузгодженість концепцій законів про власність, про землю, про приватизацію, про економічну реформу та ін. вже призвели до гострих суперечностей. Сучасне суспільство хитається від порушень законності, що тягнуть за собою найтяжчі економічні, політичні та інші наслідки. В чому ж причина? По-перше, диктат у недалекому минулому адміністративних актів, що призвичаювали громадян до слухняності, до покірного виконавства. В процесі демократизації в масовій свідомості і поведінці людей ейфорія законотворчості не привела, на жаль, до перелому в співвідношенні правомірної і неправомірної поведінки. Скорочення «минулих ідеалів» при низькій правовій культурі сприяло не тільки зростанню правопорушень, але й масовому відчуженню громадян від нових законів. По-друге, виникли конституційні конфлікти і курс на розширення самостійності. В обстановці «краху» законності юридичних і фізичних сил створюється нова ілюзія вседозволеності. В обстановці «краху» законності частина депутатів, громадян прагне до механізму реалізації законів, який має охоплювати нормативно застосовуваний, соціально-психологічний, управлінський, інформаційний, матеріально-фінансовий фактори. Працювати повинні всі ланки законодавчої, виконавчої, судової влади і громадян в тісному взаємозв’язку.

Одним із важливих принципів, що висловлюють моральні джерела взаємодії держави, як носія політичної влади, і громадянина, як учасника її здійснення, є взаємна відповідальність держави перед громадянином і громадянина перед державою. Приймаючи на себе шляхом видання законів конкретні зобов’язання перед громадянами, всіма людьми суспільства, громадськими організаціями і об’єднаннями, іншими державами і всім світовим співтовариством, держава визначає і правові заходи відповідальності своїх офіційних представників за дії, що здійснюються від імені держави і її органів. Зв’язаність законом самої держави і її органів полягає в тому, що держава, яка видавала закон, не має права сама ж його порушити. Принцип взаємної відповідальності держави перед громадянином і громадянина перед державою — протистояти будь-яким формам свавілля, необґрунтованості і вседозволеності. Держава, беручи більшу відповідальність перед громадянами, має право очікувати від них високої свідомості виконання громадянського обов’язку. Держава має ефективні форми контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів.

Одна з важливих сфер в діяльності держави — контроль над державним управлінням, особливо в умовах конфлікту між державою і особою. Сюди належить, мабуть, і процесуальний контроль суду за законністю в діяльності органів дізнання, досудового слідства і прокуратури та ін. Століттями закріплювалося у свідомості народу уявлення про суд як репресивний орган, покликаний застосовувати санкції, карати. Образ суду політичного, суду-ката і тепер живе в свідомості людей. Між тим, у сучасних умовах суду відводиться зовсім інша роль: він здійснює соціальний контроль за законністю засобів боротьби зі злочинністю, захисту громадян від свавілля і беззаконня. Найбільш демократична модель суду присяжних: колегія засідателів за відсутності судді вирішує основне питання кримінальної справи — чи винуватий підсудний. Завдяки цьому, суверенна воля народу знаходить відображення в юрисдикційній діяльності суду: громадяни самі здійснюють правосуддя.

Література

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Громыко А. А. Политические режимы. — М., 1994.

Даль Р. Ф. Введение в теорию демократии. — М., 1992.

Ордещук П. К. Американская политическая система: поиск эффективной демократии // Свободная мысль. — 1991. — № 14.

Токвиль А. Демократия в Америке. — М., 1992.

Гулиев В. Политическая система: предвидимое будущее // Диалог. — 1990. — № 5.

Питання для повторення

? Що таке політична система суспільства?

? У чому суть теорій політичної системи Девіда Істона, Габріеля Алмонда та ін.? У чому суть структурних елементів політичної системи суспільства?

? Які особливості реформування політичної системи України?

? В чому особливості формування державності України?