2. Концепція прав людини: історія та сучасність

У політичній та юридичній науках права особи займають одне з найважливіших місць, представляють принципи, норми взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за власним розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітні специфічні особливості і традиції їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої — з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність, або рівність, що приносить свободу в жертву на вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть дуже демократичної, влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна погодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V—VI ст. до н. е. у Давній Греції софісти Лікофрон, Антісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою права. Саму ж державу та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до н. е. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставленні до зведеної в закон волі государя — така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини — головне, що склалося в основних рисах до кінця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме політична європейська людина при вживанні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини — перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед усіх законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск’є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бентам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інших як природних, невід’ємних і священних норм людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать його у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально невиправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може за своїм витоком та ознакою залежати від нього — вона належить людині як духовній суті». Невід’ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює. Систематизоване юридичне відображення прав людини, ліберальна концепція прав людини вперше знайшли відображення у 1776 р. у Вірджинській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право на власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико-правові акти не втратили значення і актуальності й у сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші.

Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина її прав і свобод. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, який визначає права людини такими, що не прив’язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, не зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав, властивим тільки їм. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово-формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права до іншої, наступної за нею, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадкового характеру, більш стійкого, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини згладжує в пам’яті людей їх історичне, соціальне походження, і починає здаватись, ніби такі норми права — споконвічні.

Природно-історичне обґрунтування прав людини в сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканість, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

В сучасних умовах різноманітні і типи прав людини. Права людини поділяються на позитивні та негативні, що відображають позитивні та негативні аспекти свободи.

Позитивні права людини фіксують обов’язки держави, певного кола осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров’я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливе без наявності у держави достатніх ресурсів. Їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи.

В негативному значенні свобода розуміється як відсутність примушення, обмеження у ставленні до особи, в позитивному — свобода вибору, а головне, спроможність людини до досягнення своєї мети, прояву хисту до індивідуального розвитку. Згідно з такими відмінностями свободи, негативні права визначають обов’язки держави та інших людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують її свободу. Такі права є основні, абсолютні. Їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права. Юридичним закріпленням такої групи прав і свобод людини є Білль про права Конституції США, зміст якого спрямований на охорону особи від різноманітних несправедливих і небажаних посягань з боку держави, владних структур.

Позитивні і негативні права і свободи людини поділяються відповідно до сфер реалізації на громадянські (особисті), політичні, економічні, соціально-культурні.

Громадянські (особисті) права — це природні, основні, невід’ємні права людини: права на життя і свободу, якими від народження володіє кожна людина і які гарантують індивідуальну автономію і свободу, захищають особу від свавілля з боку держави та інших людей. Права забезпечують усвідомлення особою соціального, політичного статусу, її адаптацію до суспільної та політичної системи, дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

Громадянські (особисті) права — право на життя, свободу, особисту недоторканість, право на захист честі та доброго імені, на справедливий, незалежний і публічний суд, що допускає захист обвинуваченого. Право на таємницю листування і телефонних розмов, право на свободу пересувань і вибір місця проживання та право покидати будь-яку державу, включаючи власну, і вертатися в свою країну та ін. В конституціях багатьох держав цивільні права об’єднують в одну групу з правами політичними. Підставою для цього служить здебільшого негативний характер тих або інших, а також спрямування обох видів прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах. Політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і суспільним життям (виборчі права, свобода спілок, об’єднань і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на інформацію, свободу слова, думок, свободу преси, радіо і телебачення, свободу совісті та ін.).

Тісно пов’язані з громадянськими і політичними правами економічні права, що забезпечують вільне розпорядження індивідуумом предметами споживання і основними факторами господарської діяльності: власністю і працею, прояви заповзятливості, ініціативи та ін. Звичайно економічні права розглядали як фундаментальні, основні права особи та об’єднували їх з правами громадянськими. Аж до середини XX століття економічне право на приватну власність, підприємництво і вільне розпорядження робочою силою вважалося найважливішим.

В сучасних конституційних актах та інших юридичних документах економічні права виділяються як відносно самостійні. Особливе місце серед економічних прав займає право на власність, в тому числі приватну. Право на приватну власність в країнах Заходу, та і в Україні до Жовтня 1917 р., традиційно розглядалося як одне з найперших прав людини, без якого неможливе громадянське суспільство. Право людини на приватну власність у державах тоталітарного режиму взагалі заперечувалося, обґрунтовувалося як класово обмежений буржуазний підхід до прав людини. Але досвід історії показує, що заборона приватної власності протиприродна, підриває мотиви сумлінної ініціативної праці, породжує масове соціальне утриманство і безвідповідальність, веде до тоталітарної дегуманізації суспільства і до руйнування самої людської особи. В сучасних умовах неможлива ринкова економіка без визнання і реалізації права на власність тощо. Поєднання всіх форм власності (державної, кооперативної, приватної та ін.) сприяє створенню господарського механізму.

Право на приватну власність допускало і свободу підприємництва, право на вільну працю (вибір виду трудової діяльності, розпорядження робочою силою, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо). В різноманітних поясненнях права на працю чітко виділяють два рівні прав людини. Право на працю, що розуміється як можливість вільно розпоряджатися робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим контрактом, угодою, визначає нижній рівень права людини на вільну працю. Розгляд більш широко права на працю як обов’язку держави надавати кожному роботу, виплачувати допомогу в разі тимчасового безробіття тощо визначає верхній рівень права людини на вільну працю. Якщо ж на нижньому рівні є і реалізуються права громадянські (особисті), політичні та економічні, то на верхньому рівні реалізуються права в комплексі. Характерно, що майже два століття конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами вільно розпоряджатися робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовою угодою та ін. Для створення кожній людині гідних умов існування, можливостей рівноправної участі в справах держави, підходу до реалізації права на працю тільки як можливості вільно розпоряджатися робочою силою, використати її самостійно або за трудовою угодою недостатньо. I вже в XX ст. під впливом робітничого руху, соціал-демократів і комуністів, а також інших політичних сил у світовому співтоваристві ставиться питання про поглиблення розуміння економічних прав, а також про соціальні та культурні права громадян. У кінці 40-х років XX ст. найважливіше право — право на працю, соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідні умови життя та ін. — включають до прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН загальної Декларації прав людини.

Обов’язок держави — забезпечити кожному мінімум засобів існування, соціальної забезпеченості, необхідних для підтримання людської гідності, нормального задоволення потреб і духовного розвитку, визначають саме соціальні, культурні, а також і деякі економічні права. Із забезпеченням людині гідних умов життя, соціальної захищеності, нормального задоволення потреб і духовного розвитку і пов’язані саме соціальні права. Це право на соціальне забезпечення, житло, сприятливе навколишнє середовище, охорону здоров’я та ін. Духовний розвиток людини покликаний гарантувати культурні права. Культурні права включають: право на освіту, вільний доступ до цінностей культури, свободу художньої і технічної творчості тощо.

Якщо права людини нерозривно пов’язані з обов’язками людей, то тоді права стають реальністю. Аж до другої світової війни в конституціях держав Заходу обов’язки громадян майже не згадувались, хоча взагалі, звичайно ж, допускалися і включалися до законодавства. В демократичних державах обов’язком громадян є: дотримання законів, повага прав і свобод інших осіб, сплата податків, підпорядкування поліцейським наказам, охорона природи, навколишнього середовища, пам’ятників культури та ін. В деяких країнах до найважливіші обов’язків громадян входять: участь у виборах органів державної влади, військова повинність.

Література

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // Постижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. — 1992. — № 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социальнополитические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. — М., 1993.

Питання для повторення

? У чому суть взаємовідносин особи і суспільства?

? У чому суть політичної соціалізації особи? Поняття «особа», «людина», «індивід». Що таке соціальний статус особи?

? У чому суть моделі «підпорядкування» і моделі «інтересу»?

? Типи політичної поведінки особи.

? Проблема прав людини в політичній історії.

? Проблема прав людини в різноманітних суспільних системах.